Становлення ЗСО України відбувалося відповідно до закону «Про освіту» (1991), «Концепції середньої загальноосвітньої школи» (1992), Державної національної програми «Освіта» («Україна ХХІ століття») (1994),  нової редакції Закону України «Про освіту» (1996), Концепції середньої загальноосвітньої школи (12-річна школа) (2001), закону «Про загальну середню освіту» (1999), «Концепції державного стандарту загальної середньої освіти» (2001), Національної доктрини розвитку освіти та інших нормативно-правових документів.

Починаючи із 90-х рр. ХХ ст. в Україні з’явилися такі типи ЗНЗ як гімназії, ліцеї, колегіуми, приватні навчальні заклади [21, с. 276].

На сучасному етапі Національна система освіти України включає середні загальноосвітні школи трьох ступенів: перший ступінь – початкова школа, другий – основна школа, третій – старша школа.

В Україні існує три рівні загальної середньої освіти: початкова школа забезпечує початкову загальну освіту, основна – базову загальну середню освіту, старша – повну загальну середню освіту. Школи кожного з трьох ступенів можуть функціонувати разом або самостійно. Зокрема, у мережі ЗНЗ України виокремлюють спеціалізовані навчальні заклади I-III ступенів з поглибленим вивченням окремих предметів та курсів; гімназії (загальноосвітні навчальні заклади переважно II-III ступенів з поглибленим вивченням окремих предметів відповідно до профілю і з певними вимогами до відбору учнів), ліцеї  (загальноосвітні навчальні заклади III ступеня з профільним навчанням і допрофесійною підготовкою); колегіуми (загальноосвітні навчальні заклади III ступеня філологічно-філософського та (або) культурно-естетичного профілів); загальноосвітні школи-інтернати І-ІІІ ступенів (загальноосвітні навчальні заклади з частковим або повним утриманням за рахунок держави дітей, які потребують соціальної допомоги; спеціальні загальноосвітні школи (школи-інтернати – загальноосвітні навчальні заклади для дітей, які потребують корекції фізичного та (або) розумового розвитку; загальноосвітні санаторні школи (школи-інтернати – загальноосвітні навчальні заклади I-III ступенів з відповідним профілем для дітей, які потребують тривалого лікування; школи соціальної реабілітації (загальноосвітні навчальні заклади для дітей-правопорушників, злочинців, які потребують особливих умов виховання, створюються окремо для хлопців і дівчат); вечірні (змінні) школи – загальноосвітні навчальні заклади II-III ступенів або ІІІ ступеня для громадян, які через відсутність можливості навчатися у школах з денною формою навчання після роботи у вечірній час; приватні школи різних рівнів [47, с 463].

У Законі України «Про освіту» у ст. 5 «Державний контроль за діяльністю закладів освіти» наголошується, що усі навчальні заклади незалежно від форм власності підлягають державному контролю, який здійснюється центральними і місцевими органами управління освітою та Державною інспекцією закладів освіти при Міністерстві освіти України [138, с 102].

Система ЗСО в нашій країні постійно знаходиться у стані запровадження освітніх реформ, нововведень та інших змін. Ці викликано змінами як суспільно-політичного характеру, так і викликами та змінюваними вимогами щодо розвитку шкільної освіти відповідно до потреб суспільства. Саме тому державне управління ЗСО набуло ознак державного управління процесом реформування системи ЗСО як процесом переходу системи з одного стану в інший. Відповідно механізми державного управління ЗСО як комплекс органів та засобів, методів та інструментів впливу держави на систему освіти з метою забезпечення її функціонування, все більше набувають ознак механізмів державного управління реформуванням ЗСО, тобто процесом оновлення системи ЗСО шляхом запровадження в ній певних змін, що ініційовані державою.

Шляхи реформування освітньої галузі, у тому числі й середньої школи, окреслено у низці нормативно-правових актів. Так, у державній національній програмі «Освіта» («Україна ХХІ століття») (1993 р.) визначені принципи та стратегічні завдання реформування освіти, у Національній доктрині розвитку освіти України (2002 р.) – стратегічний план. Відповідно до інших законодавчих актів було здійснено перехід на 12-річний термін навчання (2000 р.), впроваджено нову систему оцінювання знань учнів за 12-бальною шкалою (2000 р.), однак у 2010 р. внесено зміни до закону України «Про загальну і середню освіту», згідно якого відбулося повернення до 11-річного терміну навчання в школі тощо.

Окремі аспекти реформування середньої освіти відображені в аналітичних доповідях, огляді, рекомендаціях з освітньої політики колективів авторів [1; 51; 91; 134], працях Н. Бібік [7], В. Кременя [71; 72], А. Махінька [87] та ін.

Л. Березівська так трактує поняття шкільна реформа: «процес часткових, кардинальних, радикальних, системних і комплексних змін у шкільній системі освіти, ініційованих на урядово-адміністративному центрі «згори вниз», регульованих на громадсько-педагогічному рівні законодавчими актами «знизу вгору» у контексті суспільно-політичних, соціально-економічних та педагогічних детермінант» [6, с. 9].

А. Василюк визначила вимоги до змін освітньої системи, розробила інтегративну модель реформування освіти [11; 12], Є. Подольська пріоритетні напрями розвитку освіти [11], Г. Кільова перелічила основні завдання реформування середньої школи [60].

С. Серебрянський, на основі аналізу сучасного стану освіти, окреслив  першочергові цілі трансформації системи освіти в європейських простір [133].

У колективному напрацюванні «Стратегія реформування освіти в Україні: рекомендації з освітньої політики» (2003) В. Андрущенко, В. Войтов, О. Локшина, О. Овчарук, М. Степко та ін. вказують перспективні напрями розвитку освітньої політики (рівний доступ до якісного навчання, зміст і моніторинг якості, зовнішнє оцінювання навчальних досягнень учнів та ін.) [137].

В аналітичному огляді результатів всеукраїнського опитування керівників загальноосвітніх навчальних закладів «Модернізація освіти в Україні» (2004) О. Овчарук, О. Локшина, Л. Оліфіра, В. Довбищенко пропонують узагальнені рекомендації із законодавчого забезпечення реформ, розв’язання організаційно-управлінських проблем, створення моніторингу якості тощо [91].

В аналітичній доповіді «Загальна середня освіта України в контексті міжнародних індикаторів» (2013) Л. Ващенко, О. Купець, І. Лікарчук та
М. Сидоренко, у результаті порівняння української системи загальної середньої освіти з національними освітніми системами світу, вказують на такі її основні проблеми як неконкурентоспроможність, нераціональна організація навчального процесу, низька оплата праці педагогічних працівників та ін. [51]

І. Барматова, В. Бєлий, В. Громовий, С. Олексюк, Л. Паращенко за результатами експертного дослідження в аналітичній доповіді (2013) пропонують рекомендації МОН України: здійснити системне оновлення нормативно-правової бази діяльності загальноосвітніх начальних закладів, внести зміни в управління освітою, забезпечити моніторинг оцінки ефективності школи та ін. [1].

У проекті Концепції розвитку освіти України на 2015–2025 рр., яку розробила Стратегічна дорадча група «Освіта» (керівник Г. Касьянов), створена в рамках спільного проекту Міжнародного фонду «Відродження» та Благодійного фонду «Інститут розвитку освіти», визначено такі напрями розвитку освітньої галузі, реформування яких здійснюватиметься впродовж наступних років. Передусім у структурі середньої освіти запропоновано повернення до 12-річного навчання в школі, застосування ЗНО при переході на різні рівні навчання у школі тощо [125].

У проекті закону «Про освіту» [124] окреслено такі принципи та засади освітньої діяльності: «забезпечення якості освіти; забезпечення рівного доступу до освіти; розвиток інклюзивного освітнього середовища; забезпечення універсального дизайну та розумного пристосування; реалізація права на освіту без дискримінації за будь-якими ознаками, у тому числі за ознакою інвалідності; науковий характер освіти; різноманітність освіти; цілісність і наступність системи освіти; прозорість і публічність прийняття та реалізації управлінських рішень; відповідальність органів управління освітою та закладів освіти перед суспільством; інституційне відокремлення здійснення функцій контролю (нагляду) та функцій забезпечення діяльності закладів освіти; інтеграція з ринком праці; інтеграція з культурним розвитком; свобода у виборі форм здобуття і видів освіти; академічна доброчесність; академічна свобода; фінансова, академічна та адміністративна автономія закладів освіти у межах, визначених законами України; гуманізм; демократизм; єдність навчання, виховання та розвитку; невтручання політичних партій в освітній процес; невтручання релігійних організацій в освітній процес (крім випадків, визначених цим законом); громадсько-державне управління; державно-громадське партнерство; державно-приватне партнерство; сприяння навчанню впродовж життя; інтеграція у міжнародний освітній та науковий простір.

Повна загальна середня освіта передбачає завершення трьох рівнів освіти: початкова освіта (тривалістю чотири роки – здобувається в початковій школі); базова середня освіта (п’ять років – здобувають в основній школі); профільна середня освіта (три роки – здобувають у старшій школі або закладах професійної освіти).

Держава гарантує усім громадянам та іншим особам право на безоплатне здобуття повної загальної середньої освіти,  яка є обов’язковою і здобувається в закладах освіти, а також в інших видах і формах, визначених законодавством.

Утім, незважаючи на спроби реформування системи ЗСО України, спостерігаються і негативні тенденції. Зокрема, висловлюються думки, що в основу ЗСО покладено засвоєння учнями змісту освіти (надмірно перевантаженого), відображеного у чинних навчальних програмах, підручниках; надмірну кількість предметів; спостерігається невідповідність завдань незалежного зовнішнього оцінювання змісту загальної середньої освіти, низький рівень мотивації учнів до навчання та якості знань, недостатня увага до проблеми забезпечення системного підходу щодо збереження здоров’я учнів, недосконалість системи постачання шкільного обладнання, недостатністю фінансування шкіл, неможливість отримання додаткових освітніх послуг на безоплатній основі, зниження престижу вчительської професії в суспільстві, як наслідок, високий ступінь її фемінізації, старіння педагогічних кадрів, низька оплата праці працівників освіти тощо [9; 134].

Науковці визначають негативні тенденції освітніх реформ України: невідповідність освіти сучасним ринкам праці, зниження конурентоспроможності на ринку освітніх послуг, усунення від участі в освітній політиці бізнесових кіл, громадських організацій, політичних партій, державна монополія в освіті [40, c. 85–87; 21, с. 276-277].

Зокрема, Л. Ващенко, О. Купець, І. Лікарчук і М. Сидоренко в аналітичній доповіді «Загальна середня освіта України в контексті міжнародних індикаторів» (2013) за результатами порівняльні характеристики української системи загальної середньої освіти з національними освітніми системами світу за показниками, які використовуються в міжнародних дослідженнях, виокремили основні проблеми української освіти: неконкурентоспроможність, нераціональна організація навчального процесу, низька оплата праці педагогічних працівників (відсутність мотивації), орієнтація на підготовку до подальшого навчання, а не до трудової діяльності та ін. [51].

Опитані керівники ЗНЗ перелічують такі актуальні проблеми організаційно-управлінського характеру для системи ЗСО: недостатня оснащеність школи
ІТ-технологіями, несистемність освітніх реформ, впровадження освітніх інновацій без попередньої апробації, недостатній рівень кваліфікації працівників органу управління освітою, застаріла матеріально-технічна база тощо [141].

Зокрема, начальники управлінь освіти міст (обласних центрів) констатують наявність таких проблем як недостатнє фінансування, застаріла комп’ютерна техніка, відсутність сучасного Інтернету, недостатнє устаткування навчальних кабінетів та ін., начальники (завідувачі) районних відділів освіти у сільській місцевості – здійснення якісного підвозу учнів, забезпечення ремонту та техогляду шкільних автобусів, оновлення комп’ютерної техніки, матеріально-технічної бази навчальних закладів, відсутність коштів на поточні та капітальні ремонти навчальних закладів, недосконалість типових штатів відділів освіти та ін. Щодо найбільш гострих для освіти України проблем опитані респонденти (керівники ЗНЗ) висловилися таким чином [94]:

— ставлення влади до освітнього сектору як до другорядної, «витратної» частини державного бюджету — 69,8%;

— занепад матеріально-технічної бази – 76,7%;

— старіння педагогічних кадрів – 18,7%;

— низька заробітна плата, зниження соціального статусу працівників освіти –  87,9%;

— централізована, застаріла система управління і фінансування – 42%;

— зростання нерівності в доступі до якісної освіти – 12,5%;

— надмірна комерціалізація освітніх послуг – 8,2%;

— корупція, плата за оцінки – 3,6%;

— зниження якості освіти 19%;

— відсутність ефективної системи моніторингу і контролю якості освіти – 5,9%;

— моральне старіння методів і методик навчання, повільне і безсистемне оновлення змісту освіти – 23,9%;

— зниження якості навчальної літератури та критичний брак новітніх технологій у школі – 32,8%;

— зниження якості педагогічних кадрів і професійна деградація частини учительських кадрів – 26,6;

— криза педагогічної освіти – 14,8%.

Для опитаних респондентів-батьків найбільш серйозними (та такими, які потребують вирішення у наступні роки) вважають такі проблеми: низький рівень знань учнів (33,5%), застарілі програми і методики (41,6%), корупція, підкуп вчителів деякими батьками (38,7%), неякісні підручники (35,7%), слабка матеріально-технічна база шкіл (49,2%), низький професійний рівень учителів (19,2%), слабка зацікавленість дітей отримувати знання (50,4%), низький рівень оплати праці працівників середньої ланки освіти (33,7%), відсутність зв’язку між професійністю вчителя і його заробітною платою (23,5%), відсутність реального впливу громадськості (наглядових рад шкіл, батьківських комітетів тощо) на навчально-виховні процеси у середніх навчальних закладах (19,8%), недостатній рівень самостійності середніх навчальних закладів (16,1%), відсутність відповідальності середніх навчальних закладів за якість навчання (20,7%), Нерівний доступ дітей до якісної освіти, залежність від розміру батьківського гаманця (29,2%), інше (1,4%), важко сказати (5,6%) [57].

За даними фонду «Демократичні ініціативи» ім. Ілька Кучеріва батьки та вчителі з приводу проблем, найбільш гострих для освіти України висловлюються таким чином (табл. 2.1.1).

Таблиця 1. Найбільш гострі для освіти України проблеми (думка вчителів і батьків) [92]

№ з/п	Проблеми	Вчителі	Батьки
1.	Ставлення влади до освітнього сектору як до другої, «витратної» частини державного бюджету	62,5%	69,8%
2.	Занепад матеріально-технічної бази	56,1%	76,7%
3.	Старіння педагогічних кадрів	27,3%	18,7%
4.	Низька заробітна плата, зниження соціального статусу працівників освіти	62,1%	87,9%
5.	Централізована, застаріла система правління і фінансування	29,9%	42,0%
6.	Зростання в нерівності в доступі до якісної освіти	22,4%	12,5%
7.	Надмірна комерціалізація освітніх послуг	15,4%	8,2%
8.	Корупція, плата за оцінки	18,4%	3,6%
9.	Зниження якості освіти	21,2%	19,0%
10.	Відсутність ефективної системи моніторингу і контролю якості освіти	16,0%	5,9%

Продовж. табл. 2.1.1

11.	Старіння методів і методик навчання, повільне і безсистемне оновлення змісту освіти	23,0%	23,9%
12.	Зниження якості навчальної літератури та критичний брак новітніх технологій у школі	26,2%	32,8%
13.	Зниження якості педагогічних кадрів і професійна деградація частини учительських кадрів	14,6%	26,6%
14.	Криза педагогічної освіти	18,8%	14,8%

Завданнями нової освітньої політики є приведення організації і змісту освіти у відповідність з новими потребами суспільства [129, с 42], підвищення престижності педагогічної праці [32], удосконалення чинного законодавства про освіту тощо.

Є. Подольська перелічує такі пріоритетні напрями розвитку освіти – гуманізація,  гуманітаризація, фундаменталізація, індивідуалізація, інноваційний характер освіти, єдність виховання та навчання, принцип «випереджального розвитку», демократизація, безперервність освіти, національна спрямованість, міжнародна інтеграція у сфері освіти тощо [111].

Н. Протасова, С. Крисюк, Т. Лукіна та інші науковці окреслюють такі основні стратегічні напрямки реформування системи освіти:

1) удосконалення адміністрування системи освіти;

2) децентралізація управління освітою;

3) модернізація системи кадрового забезпечення системи освіти;

4) удосконалення змісту і процесу навчання;

5) оптимізація фінансування освіти;

6) посилення міжнародного співробітництва [36, с 6].

На думку керівників ЗСО першочерговими кроками для покращення якості освіти у середніх навчальних закладах є такі [94]:

• підвищити оплату праці працівників освіти – 90,2%;
• створити нові навчальні програми – 56,2%;
• укрупнити малокомплектні школи – 25,2%;
• ввести систему зовнішнього тестування для випускників шкіл як вимір якості навчання – 45,8%;
• боротися з усіма проявами корупції і нечесності у середніх навчальних закладах 27,5%;
• налагодити співпрацю з кращими навчальними закладами за кордоном, практикувати стажування викладачів та кращих учнів – 43,8%;
• надати більше самостійності директорам шкіл та педагогічним колективам – 68%;
• залучати бізнес для вирішення проблем освіти – 37,3%;
• надавати державні стипендії кращим учням з незаможних сімей – 46,4%;
• провести ліцензування викладачів і звільняти тих, хто не відповідає вимогам професії – 37,3%;
• створити дієву систему підвищення кваліфікації вчителів – 53,6%;
• надати реальні права організаціям батьків при навчальних закладах — 16,7;

Спостерігається різноманітність думок щодо того, які реформи потрібні в середній освіті (Рис. 2.1.1).

На думку батьків [57], першочергові кроки для покращення якості освіти у середніх навчальних закладах є такі: підвищити оплату праці вчителів (52,1%), створити нові програми, які більше б відповідали вимогам сучасності (56.4%), укрупнити малокомплектні школи (10,7%), ввести систему зовнішнього тестування для випускників шкіл як вимір якості навчання (18,1%), боротися з усіма проявами корупції і нечесності у середніх навчальних закладах (49,3%), налагодити співпрацю з кращими навчальними закладами за кордоном, практикувати стажування викладачів та кращих учнів (37,0%), надати більше самостійності директорам шкіл та педагогічним колективам (24,5%), залучати бізнес для вирішення проблем освіти (25,2%), надавати державні стипендії кращим учням з незаможних сімей (37,1%), провести ліцензування викладачів, і звільняти тих, хто не відповідає вимогам професії (28,3%), створити дієву систему підвищення кваліфікації вчителів (26,7%), надати реальні права організаціям батьків при навчальних закладах (21,3%), інше (1,9%).

Спостерігаються відмінності у результатах опитування вчителів і батьків щодо того, хто повинен ініціювати реформування освітньої галузі (табл.2.1.2) [92].

Таблиця 2. 1.2. Ініціатором реформ ЗСО мають бути (думка вчителів, батьків)

№ з/п	Ініціатори реформ освітньої галузі	Вчителі	Батьки
1.	Президент та уряд	10,6%	15,2%
2.	Міністерство освіти і науки	35,4%	67,9%
3.	Педагоги	43,7%	54,3%
4.	Громадські організації	3,6%	14,6%
5.	Батьки	3%	25,4%

Отже, очікування батьків щодо успішності проведення реформ є більш оптимістичними у порівнянні з відповідями педагогів.

Узагальнюючи висловлене вище зазначимо, що з часів незалежності в системі середній освіті були: націоналізація школи, створення та вдосконалення нормативно-правової бази освітнього процесу, запровадження 12-бальної системи оцінювання знань учнів, ЗНО, поява різних типів ЗНЗ (гімназій, ліцеїв, спеціалізованих шкіл) тощо.

В останні роки спостерігається позитивна тенденція систематичних спроб залучення громадськості до обговорення, підготовки та реалізації основних заходів із реформування системи освіти для підвищення якості і ефективності підготовлених документів. Однак, такий чинник як авторитаризм керівництва ЗСО часто негативно впливає на вибір остаточного варіанту законів, концепцій тощо.

Підсумовуючи описане вище, слід зазначити, що ми поділяємо погляди науковців, які вважають реформування системою ЗСО є багатовекторним процесом, для якого є бажаною різноманітність моделей, стратегій, парадигм, технологій, організаційно-правових форм тощо [129, с 130].

У складних політичних, економічних, соціальних умовах модернізація сучасної системи ЗСО в Україні здійснюється, хоча, на нашу думку, не зовсім ефективно.