Вступ

Як звичайно, основою системи міжнародних відносин, найважливішим внутрішнім фактором її розвитку був баланс сил, що розуміється як конкретно-історичне співвідношення питомої ваги і впливу вхідних у систему держав, і в першу чергу великих держав, що по суті були основними системоутворюючими елементами. Звичайно, середні і малі держави також впливали на загальний баланс сил у системі міжнародних відносин, але переважно на регіональному рівні. Існування кожної, у тому числі і Версальсько-Вашингтонської, системи продовжується доти, поки закріплене в ній співвідношення (баланс) сил між окремими країнами відповідає реаліям процесу історичного розвитку держав. Визначена стійкість, властивій системі міжнародних відносин, залежить від ступеня її рівноваги, що є часткою случаємо балансу сил, при якому він відповідає як мінімум балансу головних інтересів великих держав.

Оформлення нового світового порядку в Європі після Першої світової війни було ускладнено революцією в Росії і хаосом у Східній Європі.

В роки революції і Громадянської війни Радянський Союз утратив завойовані Російською імперією позиції на міжнародній арені і території в Східній Європі. За рівнем свого впливу в Європі країна виявилася відкинутої на 200 років у минуле. Не випадково радянське керівництво взяло на озброєння концепцію «світової революції», що сполучала нову ідеологію і традиційні задачі зовнішньої політики по посиленню впливу країни у світі. Стратегічною метою зовнішньої політики країни стала глобальна перебудова системи міжнародних відносин, що робило основними супротивниками Англію, Францію і їхніх союзників. Зробивши ставку на неминучість виникнення нового міжімперіалістичного конфлікту, СРСР прагнув не допустити консолідації великих держав, справедливо сприймаючи це як головну погрозу своїм інтересам. Радянське керівництво уміло використовувало офіційні дипломатичні канали, нелегальні можливості Комінтерну, соціальну пропаганду, пацифістські ідеї, антифашизм, допомогу деяким жертвам агресорів для створення іміджу головного борця за світ і соціальний прогрес.

1. Радянська країна в 20-ті pp.: економічний та політичний стан

Світова та громадянська війни завдали населенню та економіці Росії величезної шкоди. Нестача харчів, палива і загальне безробіття змусили сотні тисяч людей виїхати з міста у село. У 1921-1922 pp. територію Південної Росії та України охопив страшний голод, що забрав життя ще 1,5 млн селян в Україні й ще більше у Поволжі. Політика «військового комунізму», коли забирали все, що можна було забрати, терпіла крах, викликаючи заворушення, повстання, страйки робітників і селян. Катастрофічне становище в економіці та невдоволення робітничо-селянських мас призвели до того, що В.І. Ленін змушений був визнати провал політики «військового комунізму» і піти на поступки, особливо селянам. Під його впливом X з’їзд правлячої партії — РКП (б) проголошує курс на нову економічну політику (НЕП). Дозволялася певна лібералізація і децентралізація економіки, вільний ринок, що сприяв розвиткові приватної ініціативи. НЕП сприяв поліпшенню життя робітників і селян. Селянин платив державі натуральний податок, а решту продукції мав право продавати на вільному ринку, мала промисловість перейшла у приватні руки на правах оренди у держави. Лібералізація економіки викликала пожвавлення національно-культурного життя.

Разом з тим посилювалася централізація управління радянськими республіками. Зрештою 30 грудня 1922 р. вони були об’єднані в єдину державу федеративного типу — Союз Радянських Соціалістичних Республік. Формально кожна республіка мала право виходу з СРСР, але фактично була його позбавлена. За республіками залишилися ділянки внутрішніх і земельних справ, освіти, юстиції, охорони здоров’я, соціального забезпечення. На практиці навіть ці сфери суспільного життя управлялися як не прямо, то опосередковано завдяки єдиній партійній структурі з Москви. Тимчасові поступки були здійснені лише в сфері розвитку національної мови та культури. XII з’їзд РКП (б) (квітень 1923 р.) проголосив політику коренізації. Вона мала сприяти формуванню національних кадрів, запровадженню рідної мови в системі освіти, дерусифікації державного апарату і навіть створенню в окремих республіках національних військових формувань. В УРСР ця політика отримала назву «українізації» [3, c. 59].

У середині 20-х pp. нова економічна політика привела до політичних зрушень у народному господарстві. Успішно йшла відбудова промисловості, вже в 1927 р. промислове виробництво перевищило рівень 1913 р. У 1923 р. почала здійснюватися грошова реформа завдяки введенню в обіг нової грошової одиниці — червінця з золотим забезпеченням. Один новий карбованець обмінювався на 50 тис. «совзнаків». Одночасно встановлювався збалансований бюджет і активний зовнішньо-торгівельний баланс.

Відбувається також залучення іноземного капіталу у вигляді концесій. Хоча великого поширення цей процес не набув, він свідчив про активний пошук нової економічної моделі розвитку.

У сільському господарстві з 1923-1924 pp. вводився єдиний податок, який міг вноситися грішми. Унаслідок цього товарно-грошові відносини значно розширили сферу дії. Виникла ціла низка банків для обслуговування державних і кооперативних організацій: Торговельно-промисловий банк, Електробанк, Всеросійський кооперативний банк та ін.

Разом з тим, у здійсненні нової економічної політики виникли суперечності, що призводили до кризових явищ. Хоча в економіці НЕП викликав співіснування різних економічних укладів — державного, кооперативного, приватного, політична надбудова залишалася такою самою, як і в часи «військового комунізму». Партійні функціонери бачили у зміцненні приватного сектору «реставрацію».

Особливо гострими були суперечності, пов’язані з диспропорціями у розвитку господарства. На середину 20-х pp. успішно були відбудовані легка промисловість, сільське господарство. У важкій промисловості відбувалося відставання, рівня 1913 р. вона ніяк не могла досягнути. За цих умов серед партійного керівництва виникло бажання штучно прискорити індустріалізацію сільського господарства.

Перша така спроба зазнала невдачі ще в 1923 р. Однак у 1925-1926 pp. деякі партійні лідери (Л. Троцький, Г. Зінов’єв, Л. Каменев) знову вимагали «надіндустіралізації», задля якої пропонувалося обкладати селян надвисоким податком. Найбільш гострою була хлібозаготівельна криза 1927-1928 pp., коли селянство масово відмовлялося здавати державі хліб за зниженими цінами [8, c. 24-25].

У цих умовах за вимогою Сталіна до селян застосовувалися надзвичайні годи (конфіскація хлібних надлишків), що означало по суті повернення до продрозкладки. Проти такої політики виступали видатні партійні діячі, у тому числі М. Бухарін, О. Риков, М. Томський. Однак їхня позиція була засуджена як «правий ухил», і в 1929 р. вони були зняті з керівних посад.

Поразка Бухаріна та його групи означала по суті поразку прихильників нової економічної політики в партійному керівництві. Більшовицька партія перетворювалася Сталіним в «орден мечоносців», який повинен був лише чітко виконувати розпорядження зверху.

Одночасно із заходами в сільському господарстві відбувалося згортання непу в промисловості. З метою посилення темпів розвитку великої індустрії директивно-командним методом відбувалася перекачка коштів з легкої у важку промисловість. Ліквідувалися ринкові відносини, приватні підприємства примусово перетворились на державні.

Протягом 1928-1929 pp. непівська модель розвитку Радянської країни практично в усіх галузях була замінена адміністративно-командною.

Соціально-економічний та політичний розвиток СРСР наприкінці 20-х та у 30-ті pp. Наприкінці 20-х pp. сталінське керівництво відмовилося від непу і розгорнуло «наступ соціалізму по всьому фронту».

Уже 1 жовтня 1928 р. розпочалася перша п’ятирічка, в той час як п’ятирічний план ще не був навіть затверджений. Держплан розробив два варіанти п’ятирічного плану: відправний та оптимальний. Передбачалося, що обидва варіанти будуть визначати основні пропорції в розвитку економіки, причому відправний — за найменш сприятливих умов п’ятирічки, а оптимальний — навпаки, за найбільш сприятливих. Однак у 1929 р. сталінське керівництво стало розглядати відправний варіант як «капітулянтський» і взяло на озброєння лише оптимальний. Більше того, незабаром були переглянуті і значно підвищені основні контрольні цифри оптимального варіанту плану.

Отже, в 1929 р. сталінське керівництво намагалося здійснити справжній «стрибок» в індустріалізацію. У своїй основі «стрибок» був авантюристичним, оскільки цифри, що були переглянуті, бралися «зі стелі», вони не були підкріплені відповідними ресурсами, сировиною, виробничими потужностями.

При здійсненні індустріалізації широко застосовувалися методи позаекономічного примусу. Формувалася нова система управління економікою, в результаті чого виникла велика кількість галузевих наркоматів. Кожен наркомат перетворився на повного хазяїна своєї галузі, в своєрідну «надмонополію». Сталінська пропаганда твердила, що робітник перетворився в хазяїна своєї країни, а насправді він був повністю відчужений від засобів виробництва [9, c. 63-64].

Завдання індустріалізації були дійсно грандіозні і пропаганда зробила свою справу: серед широких верств робітничого класу справді існував непідробний ентузіазм. Якщо ж знаходилися в робітничому середовищі інші настрої, їх вважали наслідком роботи «класово-ворожих елементів». Проти них застосовувалися репресивні заходи.

За роки першої п’ятирічки в СРСР були побудовані такі промислові гіганти, як Сталінградський, Челябінський, Харківський тракторні заводи, автомобільні заводи в Нижньому Новгороді і Москві, металургійні комбінати в Магнітогорську і Кузнецьку, створені нові галузі промисловості, виникли нові промислові міста та індустріальні райони.

Однак через надмірне форсування індустріалізації, через той самий «стрибок», здійснення якого почалося без врахування економічних реалій, економіка зазнала значних втрат і збитків. У доповіді на об’єднаному Пленумі ЦК і ЦКК ВКП (б) 7 січня 1933 р. Сталін оголосив п’ятирічку виконаною за 4 роки і 3 місяці, хоча це було не так. По багатьох показниках важка промисловість так і не вийшла на той час на рівень, передбачений навіть початковим варіантом першого п’ятирічного плану, а легка промисловість і сільське господарство були «принесені в жертву» важкій індустрії. Значно погіршилася робота транспорту, знизилися реальні доходи і рівень життя населення.

Знаючи реальні результати першої п’ятирічки, сталінське керівництво було змушене в 1933-1934 роках значною мірою скоригувати другий п’ятирічний план. Він був більш збалансований: капіталовкладення направлялися переважно на завершення початих раніше побудов.

У сільському господарстві партійне керівництво перейшло в 1929 р. до політики «суцільної колективізації» — тобто силового насадження зверху системи колгоспів. Колгоспи мали стати зручною формою експлуатації села, оскільки через них селянство можна було легко тримати в покорі.

Наприкінці 1929 р. почався також процес «розкуркулення» — позбавлення заможних селян їхньої власності та переселення у віддалені райони Півночі та Сибіру. В ході розкуркулення почали вперше застосовуватися позасудові репресії, коли справи розглядали так звані «трійки»: перший секретар райкому партії, голова райвиконкому і начальник місцевого відділення ДПУ Число розкуркулених доходило до 15% селянських господарств. До 20% становили ті, кого позбавили виборчих прав [14, c. 54-55].

2. Утворення Союзу РСР та його дипломатичні прерогативи

У 1922 році був створений Радянський Союз. Доля цього державного утворення непроста. В минулі роки йому співали осанну. Після його розпаду почали гудити все підряд навіть при одній згадці про СРСР. Тому хочеться по можливості розібратися в позитивних рисах і недоліках цієї федерації.

Безперечно, об’єднаними силами значно легше було вистояти під час страшної і кривавої громадянської війни. 1 червня 1919 року більшість радянських республік уклала між собою військово-політичний союз. За його умовами об’єднувалися дипломатичні зусилля, збройні сили, економіка, фінанси, транспорт тощо. Після закінчення громадянської війни необхідність у такому тісному єднанні відпала, але великою була сила інерції, заснованої й на помітних імперських настроях значної частини нового керівництва. Особливо відзначався подібними настроями наркомнац Сталін та його найближче оточення, Саме він був ініціатором висунення ідеї «автономізації», за якою Росія мала стати провідною республікою, а всі інші входили б до її складу як автономні, тобто нерівноправні, залежні від неї. Це могло рано чи пізно викликати велике незадоволення й не виключало катастрофічних катаклізмів уже в недалекому майбутньому.

Тому проти подібного принципу створення нової держави рішуче виступили помірковані політичні діячі. їм вдалося відстояти проект федерації, за яким нове державне утворення мало складатися з цілком рівноправних республік, жодна з яких не повинна була відчувати найменшої дискримінації. В ідеалі така держава приваблювала народи багатьох республік. Україна серед них не була винятком. В ній, як і в інших республіках, була проведена потужна пропагандистська кампанія за об’єднання, заохочувався так званий об’єднавчий рух. Окремі голоси проти такого об’єднання потонули в загальному хорі. 30 грудня 1922 року РСФРР, УСРР, БСРР, ЗСФРР прийняли декларацію й підписали договір про створення Союзу РСР. З тодішніх державних формувань на території колишньої імперії не ввійшли до СРСР Бухара, Хорезм і Далекосхідна республіка. Того ж 30 грудня був підписаний договір про передання всіма суб’єктами нового Союзу у відання союзного уряду повноважень представництва в міжнародних відносинах, оголошення війни й укладення миру, ратифікації міжнародних угод, встановлення системи зовнішньої і внутрішньої торгівлі тощо.

Процес нормалізації відносин з провідними капіталістичними країнами протікав повільно і суперечливо. Вище політичне керівництво капіталістичних країн не поспішало з визнанням Радянської Росії де-юре (міжнародне правове визнання), але змушене було визнати де-факто. На початку 1920 р. Англія відмовилася від економічної блокади СРСР. У 1921 р. Англія, а також Німеччина, Італія та Норвегія підписали торговельні угоди з Радянською державою [7, c. 35-36].

Зі свого боку більшовицькі лідери після невдалої спроби «революціонізування багнетом» Європи в радянсько-польську війну (1920 р.) і спаду революційної хвилі в Європі виробляють нову модель поведінки соціалістичної держави в капіталістичному оточенні, що існувала на двох суперечливих підставах: основоположний принцип «пролетарського інтернаціоналізму «, відповідно до якого СРСР підтримував комуністичний і національно-визвольний рух у світі, і прагматичної концепції мирного співіснування держав з різним суспільним ладом, передбачала нормалізацію міждержавних відносин із західними країнами. Нова економічна політика вимагала нових зовнішньоекономічних відносин. У радянській зовнішній політиці 20-х рр. ідеологічні імперативи поступово поступалися місцем прагматичному курсу. У результаті СРСР в основному зумів подолати стан дипломатичної ізоляції.

Радянська Росія отримала запрошення на участь у міжнародній конференції в Генуї. Під час Генуезької конференції радянській делегації, очолюваній наркомом закордонних справ Г. В. Чичеріним, вдалося 16 квітня 1922 р. укласти з Німеччиною договір у Рапалло, яким РРФСР визнавалася німецькою стороною де-юре і ліквідовувалися взаємні претензії по боргах.

Протягом 1924 р. були встановлені дипломатичні відносини з Великобританією, Італією, Австрією, Грецією, Норвегією, Швецією, Данією, Францією, Китаєм, Мексикою. У 1925 р. «смугу зізнань» завершує договір між СРСР і Японією.

До приходу до влади в Німеччині нацистів найбільш рівними і доброзичливими були радянсько-німецькі відносини. У відповідності з духом Рапалло в 1926 р. в Берліні був підписаний радянсько-німецький договір про ненапад і нейтралітет строком на 5 років, продовжений у 1931 р. З середини 20-х рр. розгорнулося активне економічне і військово-технічне співробітництво двох країн.

Своєрідним парадоксом було те, що Великобританія, першою з найбільших держав визнала СРСР де-юре, і перша ж відновила з середини 20-х рр. проведення активної антирадянської політики. Була інспірована ціла серія нальотів на радянські представництва в Пекіні, Шанхаї, Лондоні. Навесні 1927 р. Англія розриває торгові і дипломатичні відносини з СРСР, а влітку того ж року у Варшаві монархістом-емігрантом був убитий радянський повпред П. Л. Войков. Британські консерватори виношували плани створення єдиного антирадянського фронту, але безуспішно. Не вдалося зруйнувати радянсько-німецьке співробітництво. У розриві відносин з Радянським Союзом Англію не підтримали і французькі політики. Та й у самій Великобританії впливові сили були зацікавлені у торговельно-економічних зв’язках з СРСР. Тому новий ліберальний уряд Великобританії, сформований влітку 1929 р., пішов на відновлення дипломатичних відносин з СРСР [1, c. 114-115].

Тим часом загострилася ситуація на Сході. У 1927 р. китайська революція зазнала поразки. Непроста ситуація у зв’язку з цим склалася в смузі Китайсько-Східної залізниці. Хоча за угодою, підписаною СРСР і Китаєм в 1924 р., дорога повинна була управлятися на паритетних (рівних) засадах, китайські власті намагалися відсторонити радянських представників. У 1929 р. китайські війська захопили телеграф Китайсько-Східної залізниці, справили наліт на консульство СРСР у Китаї, піддали тортурам і знущанням радянських громадян.

У липні 1929 р. Радянський уряд розірвав дипломатичні відносини з Китаєм, що призупинило залізничне сполучення. Для захисту кордонів СРСР на Далекому Сході була створена Особлива Далекосхідна армія під командуванням В. Блюхера, яка завдала нищівного удару китайським військам [9, c. 35-36].

3. Процес дипломатичного визнання СРСР

Зовнішня політика СРСР у міжвоєнний період пройшла два етапи. На першому етапі (1920-1922 рр.) радянська Росія, відвоювавши своє право на існування, вирішувала дві проблеми: налагодження відносин з незалежними радянськими республіками і політичне урегулювання з сусідніми країнами післявоєнних питань.

На цьому етапі зовнішньої політики через економічну і військову слабкість Росії, вона не була активною щодо відносин з країнами Заходу. Останні у свою чергу не поспішали проявляти ініціативи в налагодженні відносин з Росією. Паралельне мирне співіснування Росії і країн Заходу ставало політичною реальністю.

Першою сторінкою зовнішньої політики Росії був Ризький мирний договір (18 березня 1921 р.), який одночасно став і останньою сторінкою іноземної воєнної інтервенції на територію Росії. Росія пішла на серйозні поступки, погодилась на відторгнення території Західної України і Західної Білорусії. Вони переходили під управління Польщі. Росія зобов’язалась виплатити Польщі 30 млн. крб. золотом за участь Польщі в господарському житті Російської імперії.

Зі свого боку уряди країн Заходу і, перш за все, Англія обіцяли надати Росії допомогу у відбудові народного господарства, розуміючи під цим реставрацію капіталістичного строю в Росії. Д. Ллойд Джордж у 1920 р. визнавав, що їм не вдалося відновити капіталізм у Росії з допомогою сили, але він висловлював надію на «врятування Росії з допомогою торгівлі». Першою спробою з їх боку реалізувати це завдання було запрошення радянської Росії в 1922 р. до участі в роботі Генуезької міжнародної економічної конференції з участю усіх європейських держав.

Уряд радянської Росії дав згоду на пропозицію країн Заходу. В. Ленін при цьому попередив урядові кола країн Заходу, що їх спроби нав’язати умови Росії як переможеній країні — безперспективні. Одночасно уряд радянської Росії висловив бажання забезпечити тривалий мир і налагодження тісних економічних і дипломатичних відносин з іншими державами на основі рівноправності і взаємності [1, c. 39-40].

Як відомо, представники країн Заходу на конференції поставили питання про визнання Росією усіх фінансових зобов’язань царського і Тимчасового урядів щодо іноземних держав і осіб, а також про повернення або компенсацію націоналізованої власності іноземців у Росії. Пропонувалось організувати особливу «комісію радянського обов’язку» і надати статус особливого режиму іноземцям на території Росії , отримати «право повної свободи, не виключаючи свободу найму і звільнення робітників на тих підприємствах, що їм належали до революції». Вимога скасування монополії зовнішньої торгівлі також була пред’явлена Росії. Ці вимоги стали умовою з боку країн Заходу визнання і нормалізації відносин з Росією.

Радянська Росія, не проявивши достатньої виваженості, не тільки відхилила на конференції ці вимоги, але й висунула свої вимоги щодо відшкодування збитків, вчинених арміями країн Заходу на території Росії під час воєнної інтервенції.

Таким чином, обидві сторони діалогу в Генуї — країни Заходу і радянська Росія — стали на шлях конфронтації в міжнародних відносинах, яка не припинялась між ними упродовж всього міжвоєнного періоду.

На Гаазькій конференції (15.06 — 20.07. 1922 р.) на жаль, зближення позицій не відбулося. Спроби делегації Росії встановити контакти з окремими делегаціями країн Західної Європи, як це мало місце в Рапалло з Німеччиною, були заборонені США. Міжнародна ізоляція радянської Росії стала реальністю.

За таких умов процес об’єднання незалежних радянських республік в єдину державу став цілком виправданим і необхідним. Зовнішня політика радянської Росії на цьому напрямку своєї діяльності досягла бажаної мети. Після значної політичної, дипломатичної підготовчої роботи РНК РРФСР з РНК незалежних соціалістичних республік 30 грудня 1922 р. в Москві почав роботу І Всесоюзний з’їзд рад, в роботі якого взяли участь делегації від України, Білорусії, Закавказьких республік і РРФСР. На ньому було проголошено про утворення нової союзної держави — СРСР. З цього часу почався процес трансформації зовнішньополітичних відносин Росії з радянськими республіками у внутрішньополітичні відносини [1, c. 42].

Причиною утворення СРСР була спільність політичних, економічних, військових інтересів. СРСР проголосив нові цілі і нові принципи своєї зовнішньої політики. Основним завданням зовнішньої політики СРСР було створення найбільш сприятливих умов для відбудови і подальшого розвитку народного господарства країни. Офіційними принципами для реалізації цього фундаментального завдання було проголошено бажання на рівноправних основах реалізовувати принцип мирного співіснування держав з різним політичним і соціально-економічним устроєм, дотримуватись політики невтручання в їх внутрішні справи, а усі проблеми, що могли виникати, вирішувати шляхом переговорів, а не війни.

Першим, чого на змогла досягти Росія, але досяг СРСР в реалізації своєї зовнішньополітичної доктрини, — вихід із міжнародної ізоляції шляхом дипломатичного визнання. З утворенням СРСР змінилося геостратегічне положення Росії.

Проблема дипломатичного визнання нового державного об’єднання, що виникло на євразійському континенті, була досить непростою. Світове співтовариство йшло на її вирішення з певною пересторогою і навіть побоюванням. Відчуженість, що сталася внаслідок революції в Росії, потім спроб окремих урядів Європи військовою силою відновити в Росії дореволюційний лад — все це з роками згладжувалось. Тим більше, що і керівництво СРСР практично змирилося з тим, що світова соціалістична революція не відбудеться найближчим часом.

Це змусило керівництво СРСР зменшити спроби втручання у внутрішні справи інших держав. Окрім того, об’єктивні потреби розвитку як на Сході, так і на Заході Європи вимагали співробітництва і, перш за все, в економічній області. Усе це, разом взяте, на 1924 рік зробило реальністю факт дипломатичного визнання СРСР. Першою визнала СРСР Англія. Потім — Австрія, Греція, Швеція, Данія, Франція (як державу, яку визнало населення Росії). Далі розпочалася ланцюгова реакція в процесі дипломатичного визнання СРСР [1, c. 44].

Англія проявляла значну активність на європейському континенті, і від того, що вона визнала СРСР, залежало визнання його іншими державами. Вона прийняла рішення про встановлення дипломатичних відносин з СРСР, перенісши вирішення питання про борги Радянського Союзу на період після встановлення дипломатичних відносин. Це була серйозна поступка з боку Англії. Але і СРСР дав письмову згоду на переговори з Англією з питання боргів. Однак розвиток торговельних відносин між обома державами все-таки стримувався із-за неврегульованих фінансових проблем.

Найвизначнішою подією цього періоду в Східній Європі стало визнання СРСР більшістю великих держав. Після невдачі Генуезької та Гаазької конференцій у 1922 р. західні держави несхвальне ставилися до його визнання, якого Ради дуже прагнули й висловлювались про це ще до 1920 р. і потім безпосередньо перед смертю Леніна (21 січня 1924 р.). Це бажання виразив Центральний виконавчий комітет СРСР, який утворив у 1923 р. Народний комісаріат закордонних справ, спільний для всіх радянських республік. Протягом цього ж року сталися численні інциденти, які свідчили про напруженість у відносинах між СРСР і західними країнами. Так, французький уряд, який утримував у Бізерті кілька російських військових кораблів, виведених з Чорного моря Врангелем, продав декотрі з них Румунії.

Першою подала приклад Англія. Цей поворот в її політиці пояснюється падінням консервативного уряду Бонера Ло, міністр закордонних справ якого лорд Керзон украй вороже ставився до Рад. Макдональд і лейбористи були куди більшими прихильниками зближення, яке могло б полегшити торговельні стосунки між обома країнами. Отже, 2 лютого 1924 р. Великобританія визнала де-юре радянський уряд, а 8 серпня вони уклали угоду замість торговельної конвенції від березня 1920 р. В угоді містилося зобов’язання обох країн не втручатись у внутрішні справи одна одної. Але консерватори використали цю угоду як аргумент у виборчій кампанії, за допомогою якого вони прискорили падіння кабінету Макдональда. Болдвін, що зайняв його місце в новому уряді, відмовився ратифікувати угоду від 8 серпня.

30 листопада 1923 р. Муссоліні заявив, що «фашистський уряд не бачить жодної перешкоди для визнання де-юре радянської Росії. Він вимагає тільки економічних пільг. Це визнання з боку Італії відбулося 8 лютого 1924 р. майже відразу за підписанням торговельної угоди. Слідом за Англією та Італією це зробили Норвегія (13 лютого), Австрія (25 лютого), Греція (8 березня), Швеція (15 березня), Данія (18 червня), Китай (31 травня), Албанія (6 липня), Мексика (кінець липня), Хіджаз (6 серпня), Угорщина (5 вересня) [15, c. 63-64].

Визнання СРСР Францією

Франція визнала СРСР пізніше. Свого часу (1922 р.) новообраний голова уряду Ерріо здійснив подорож до Росії, з якої він повернувся глибоко вражений. Але опір французьких кредиторів залишався дуже енергійним. І навпаки, загроза закриття Росії для французької торгівлі непокоїла ділові кола. Одним з найактивніших архітекторів зближення був Анатоль де Монзі, який також побував у Москві влітку 1923 р. Затримка з визнанням пояснюється почасти тим, що 11 березня 1924 р., незадовго до падіння уряду Пуанкаре, фран­цузький парламент ратифікував Паризьку конвенцію про Бессарабію, укладену в 1920 р. Румунія відмовилася проводити плебісцит у цьому краї, який СРСР і далі вважав своїм. Нарешті, 28 жовтня 1924 р., Франція визнала де-юре Радянський Союз «там, де його влада визнається населенням», що могло виключати Грузію, де в 1924 р. сталися виступи проти Москви. Було вирішено відмовитися від умови визнання Радами їхніх боргів. Водночас у Парижі велися переговори про борги, які ось-ось мали завершитися успішним резуль­татом (завдяки значному скороченню французьких вимог і наданню великого кредиту СРСР), коли до влади в липні 1926 р. повернувся Пуанкаре. Його непримиренність призвела до зриву переговорів.

Визнання СРСР було доповнене 20 січня 1925 р. підписанням радянсько-японської угоди. Щодо США, де в той час правили республіканці, то вони не наслідували прикладу інших великих держав.

Відносини СРСР з Італією в ті роки були досить активними. Попереду йшли бізнесмени Італії. Однак міждержавні відносини не склалися. Політичні реалії (в Італії при владі уже були фашисти) не сприяли їх розвиткові. Муссоліні зажадав в обмін на готовність встановити дипломатичні відносини з СРСР хороших концесій з його боку.

Незважаючи на невдачу 1922 р., у Франції ще зберігалася хистка надія на одержання російських боргів. Для обговорення цієї проблеми в лютому в Парижі відкрилася франко-радянська конференція. Але радянська делегація, очолювана послом Раковським, вимагала повернення Чорноморського флоту, інтернованого в Бізерті, а також іншого майна. Вона згоджувалася на сплату довоєнних позик за рахунок отримання відповідних кредитів. Французька делегація на чолі з Монзі схилялася до компромісу, але Пуанкаре вважав, що він буде ілюзорним. Конференція безрезультатно завершилася в березні 1927 р. За той час, що вона тривала, сталася подія, яка підсилила напруженість, — підписання франко-румунського договору [1, c. 51-52].

Починаючи з 1920 р., Румунія прагнула домогтися гарантування своїх кордонів і, зокрема, Бессарабії. Протокол 1920 р., що визнавав Бессарабію за Румунією, був ратифікований Францією й Англією, а Японія та Італія цього не зробили. У 1926 р. Румунія відновила свій військовий альянс із Польщею від 3 березня 1921 р. Вона намагалася також зблизитися з Англією (голова уряду Авереску їздив у Лондон), з Італією й Францією (10 червня 1926 р. Бріан і румунський посол у Парижі Діамонді підписали .договір про дружбу). За словами Бріана, це було виконання обіцянок, що їх Пуанкаре дав Румунії, і підписання було прискорене, коли стало відомо, що Румунія веде переговори й з Італією.

СРСР відповів на це нотою від 2 жовтня 1926 р., в якій протестував проти договору, що санкціонує анексію Румунією Бессарабії. Після цієї ноти й остаточної невдачі переговорів про російські борги у Франції активізувався рух за розрив диплома­тичних відносин з Росією. Та Бріан визнав за краще не доводити напруженість до крайності.

З 1924 р. Італія починає докладати великих зусиль, щоби зблизитися з країнами Малої Антанти. В липні 1924 р. Муссоліні підписав договір про дружбу з Чехословаччиною, а 16 вересня 1926 р. він підписав такий самий договір з генералом Авереску, відомим своїми проіталійськими настроями. Цим останнім догово­ром Італія формально визнавала права Румунії на Бессарабію. 6 жовтня, через чотири дні після ноти Франції, СРСР надіслав аналогічну ноту Італії.

Зазначимо також очевидний вплив значних французьких інтересів у Румунії.

Найгірші були стосунки Росії з Англією. Джерел напруженості треба шукати в організованому профспілками в травні загальному тижневому страйку, після якого розпочався страйк шахтарів, що тривав аж до осені й закінчився невдачею. А тим часом про цей страйк оголосив у грудні 1925 р. Зінов’єв на XIV з’їзді компартії. Російські профспілки збирали кошти для англійських шахтарів. У липні 1926 р. в Парижі навіть відбулася зустріч представників англійських і російських профспілок. Насправді їхня згода не була такою дієвою, як це здавалося. Але уряд консерваторів надіслав Радам 12 червня 1926 р. ноту протесту проти фінансування радянськими профспілками англійських. Радянський уряд відповів 15 червня, щоб виправдати свою позицію. 24 червня уряд Болдвіна опублікував «Блакитну книгу» — збірник документів, що мали показати, як Ради втручаються в британську політику. Трохи пізніше Чемберлен пригрозив СРСР, що розірве торговельну угоду, а можливо, й нормальні дипломатичні відносини. 12 травня 1927 р. зроблено обшук у приміщенні радянсько-британської торговельної компанії «Аркос». Англійська поліція захопила архіви радянського торговельного представника. СРСР виступив з проте­стом проти порушення дипломатичної недоторканності. Питання було винесене 24 травня на засідання Палати громад, де тільки Ллойд-Джордж та ще кілька депутатів осудили уряд. Болдвін заявив, що його Кабінет прийняв постанову про скасування економічної угоди і розрив дипломатичних відносин із СРСР. Палата громад схвалила цю постанову 26 травня. Того ж дня була опублікована «Біла книга» з 17 документів про антибританські підступи СРСР. Радянський уряд надіслав ноту протесту 28 травня, але вона залишилася без наслідків.

За кілька днів по тому, 15 червня 1927 р., в Женеві зустрілися Чемберлен, Штреземан, Бріан, Вандервельдс і граф Ішії, які обговорювали, зокрема, проблему відносин із СРСР. Чемберлен запропонував Штреземанові (який зробив запис цієї розмови) вплинути на російський уряд з метою економічного зближення між Росією та Європою. При цьому він не хотів ніякого «антибільшовицького хрестового походу». Штреземан, зі свого боку, заявив 23 липня у Райхстазі, що Німеччина не бажає брати участь у спільних акціях проти СРСР. Після вбивства одного з його дипломатів СРСР розірвав також дипломатичні відносини зі Швейцарією. Доведеться чекати 1929 р. і приєднання СРСР до пакту Бріана—Келлога, щоб його відносини з основними європейськими країнами поліпшилися [12, c. 73-74].

Інтерес до налагодження дипломатичних відносин з СРСР був і в урядів країн Латинської Америки. Мексика йшла попереду цього процесу. Хорошою основою для цього було те, що між СРСР і країнами Латинської Америки не було ніяких фінансових і матеріальних претензій. Разом з тим, боротьба народів СРСР за своє право самим обирати політичний шлях свого розвитку якоюсь мірою асоціювався з боротьбою народів Латинської Америки за свою національну незалежність.

Найбільшу складність у процесі дипломатичного визнання СРСР складали США. Ця держава не поступалася вимогам щодо боргів Росії і вимагала від СРСР припинення руйнівної пропаганди радянської влади. Двосторонні торговельні відносини розвивалися на рівні окремих бізнесменів і торгових представництв СРСР. Поїздки приватних осіб із США в СРСР і навпаки (Горький, Маяковський) були досить частими.

Таким чином, на кінець 20-х років лише США, як велика держава, не вступили в дипломатичні відносини з СРСР. Вони, як і раніше, вважали умовою встановлення дипломатичних відносин з СРСР виконання ним міжнародних фінансових зобов’язань.

Виникає питання, а чи були встановлені відносини СРСР з країнами Заходу на рівноправній основі? Формально, так. А фактично СРСР, будучи слабким в економічній, військовій сфері, змушений був піти на ряд поступок, як в економічних питаннях, так і в політичних. На Заході це розглядали як аванс того, що СРСР буде проводити стриману зовнішню політику. До того ж в 20-ті роки СРСР експортував, в основному, сировину і був великою мірою залежним від імпорту машин і обладнання. І це дійсно було стримуючим фактором в його зовнішній політиці.

Дипломатичне визнання СРСР країнами Заходу було необхідним, але лише першим кроком на шляху двостороннього розвитку економічних, політичних відносин. При цьому слід мати на увазі, що країни Заходу в прийнятті того чи іншого рішення щодо СРСР займали консолідовану позицію (за винятком Німеччини).

1924 рік став своєрідною смугою дипломатичного визнання СРСР. До 1924 р. Радянський Союз мав дипломатичні відносини з 10 країнами: з Естонією, Литвою, Латвією, Фінляндією, Іраном, Афганістаном, Туреччиною, Польщею, Монголією та Німеччиною. Тепер одна за одною різні країни встановлювали нормальні відносини з радянським урядом.

Першим на цей шлях став уряд Англії. Р. Макдональд спочатку в листах радянському урядові ще намагався ставити певні умови й вимагати попередніх переговорів. В обмін на визнання він хотів домогтися від СРСР згоди виплатити борги царського й Тимчасового урядів. Радянський уряд відхилив англійські домагання, хоч і повідомив Лондон про свою готовність після визнання провести переговори щодо врегулювання спірних питань.

2 лютого 1924 р. Макдональд через англійського офіційного агента в Москві Р. Ходжсона передав у НКЗС ноту про визнання СРСР. Врегулюванню спірних питань між обома державами була присвячена англо-радянська конференція в Лондоні (з 14 квітня до 8 серпня 1924 р.). Урешті-решт 8 серпня були підписані два договори між Великобританією і СРСР — Загальний договір, який в основному торкався політичних проблем, та договір про торгівлю й мореплавство.

Другою державою, яка встановила дипломатичні відносини з СРСР у той час, стала Італія. Переговори про юридичне визнання радянської Росії почалися ще у вересні 1923 р. Тоді ж сторони уклали торговельний договір.

7 лютого був підписаний італо-радянський договір про торгівлю й мореплавство [4, c. 65-66].

Такий хід дипломатичного процесу прискорив юридичне визнання Радянського Союзу рядом інших держав. 15 лютого про це заявив уряд Норвегії, 25 лютого — уряд Австрії, 8 березня — Греція, 15 березня — Швеція, загалом за півтора місяці — 6 країн. 31 травня були встановлені дипломатичні відносини СРСР з Китаєм, 18 червня — з Данією, 4 серпня — з Мексикою, в серпні — з Хіджазом (з 1932 р. ввійшов до складу Саудівської Аравії), першою з арабських держав, що визнали СРСР.

У листопаді повпредом СРСР у Франції призначено наркома зовнішньої торгівлі Л. Б. Красіна, а повпредом Франції в Москві — Ж. Ербетта. У Японії в травні

У травні почалися переговори між послами в Пекіні, а 25 лютого 1925 р. були встановлені дипломатичні й консульські відносини.

В рік дипломатичного визнання СРСР 12 держав установили з ним нормальні відносини.

Уряд Албанії 4 липня 1924 р. заявив про встановлення взаємовідносин з СРСР, але сам же незабаром їх перервав. Те ж саме зробила тоді Угорщина: договір про нормалізацію відносин із СРСР підписано 5 вересня 1924 р., але він не був ратифікований і сили не набрав. Обидві ці країни встановили дипломатичні відносини з Радянським Союзом тільки в 1934 р.

В історичній літературі прийнято вважати, що основною перепоною на шляху нормальних економічних відносин була проблема боргів з боку СРСР. Звичайно, ця проблема мала місце. Однак, політична система, яка склалась в СРСР, була також неприйнятною для урядів країн Заходу. Не маючи можливості вплинути на її зміну в 30-і роки військовим шляхом, вони використовували свої економічні можливості. Проблема боргів була взята за основу в політичному тиску, мета якого була домогтись зміни політичного і економічного розвитку СРСР.

Додатковими засобами тиску на СРСР були розрив дипломатичних відносин, терористичні акти в країнах Європи проти окремих організацій (АРКОС — 1927 р.), окремих осіб (вбивство в 1927 р. Войкова у Варшаві). Все це незаперечно посилювало напругу у міжнародних відносинах СРСР з європейськими країнами.

На середину 20-х років економічне і соціально-політичне становище СРСР на основі реалізації НЕП стабілізувалося. Це сприяло зміцненню і його міжнародного авторитету. У 1926 р. був підписаний радянсько-німецький договір про нейтралітет. Того ж року був підписаний аналогічний договір з Литвою.

СРСР проявив ініціативу щодо роззброєння європейських держав. Сама ідея роззброєння не була відхилена країнами Західної Європи, але на той час вони не були готові до її реалізації. Обговорення цього питання в Лізі Нації було використано Радянським Союзом для свого міжнародного утвердження. На цей час СРСР не будучи членом Ліги Націй, був запрошений для роботи лише в спеціальній комісії по роззброєнню. У кінцевому рахунку, країни Заходу відхилили пропозицію СРСР і про часткове роззброєння, з якою він виступив у 1928 р.

Приєднання СРСР до Пакту Бріана-Келлога у вересні 1928 р. також варто розглядати з позиції його прихильності до збереження і зміцнення миру в Європі. СРСР першим його ратифікував. Це прискорило ратифікацію Пакту й іншими учасниками в 1929 р. [1, c. 58-59]

Висновки

Економічна і соціально-політична ситуація в Радянському Союзі на початку 20-х років характеризувалася глибокою економічною кризою. Промисловість була зруйнована. Нестача сировини і палива приводила до того, що одна третина заводів і фабрик не працювала, а інші працювали з неповним навантаженням.

Закінчення громадянської війни (1920 р.), в ході якої вдалося зберегти суверенітет і в основному відстояти територіальну цілісність Радянської Росії, поставило на порядок денний питання про вихід з політичної ізоляції і забезпечення безпеки кордонів.

Мирні договори були підписані Радянською державою з прикордонними республіками, які входили раніше до складу Російської імперії, — Естонією, Литвою, Латвією, Фінляндією (1920 р.) та Польщею (1921 р.). Доводилося поступатися територією: кордон з Фінляндією проходив поблизу від Петрограда, а Польщі були віддані західноукраїнські та білоруські землі. Радянській державі вдалося також встановити всупереч англійському впливу дружні відносини з Іраном, Туреччиною, Афганістаном. Договори, підписані в лютому — березні 1921 р., будувалися на тому, що радянське керівництво відмовилося від всіх привілеїв в цих країнах і боргів цих країн царській Росії. Афганістан і Туреччина отримували фінансову і технічну допомогу. У листопаді 1921 р. дружні відносини були встановлені з Монголією.

Список використаної літератури

1. Дюрозель Ж.-Б. Історія дипломатії від 1919 року до наших днів. К.,1995.
2. Земсков И. Дипломатическая история второго фронта в Европе: художня літ-ра/ Игорь Земсков,. — М.: Политиздат, 1982. — 319 с.
3. Исраэлян В. Дипломатия в годы войны (1941-1945): історична література/ В. Л. Исраэлян,. — М.: Междунар. отношения, 1985. — 477 с.
4. История дипломатии. В 5-и томах, тт.3-4. М., 1965,1975.
5. История международных отношений и внешней политики СССР, 1917-1987: В 3 т./ Московский гос. ин-т международных отношений. — М.: Междунар. отношения. – 1986. — Т. 1: 1917-1945/ В. И. Антюхина-Московченко, А. А. Ахтамзян, А. Ю. Борисов и др.; Ред. Иван Кирилин,. — 1986. — 412 с.
6. История международных отношений и внешней политики СССР, 1917-1987: В 3 т./ Московский гос. ин-т международных отношений. — М.: Междунар. отношения. – 1986. — Т. 2: 1945-1970/ В. И. Антюхина-Московченко, А. А. Ахтамзян, И. А. Ахтамзян и др.; Ред. Герман Фокеев. — 1987. — 454 с.
7. Історія міжнародних відносин і зовнішньої політики (1919 — середина 2000-х рр.): метод. рек. до семінар. занять / Чернівецький національний ун-т ім. Юрія Федьковича / Андрій Іванович Горук (уклад.). — Чернівці : Рута, 2007. — 35с.
8. Киссинджер Г. Дипломатия. Пер. с анг. В.В.Львова / Послесл. Г.А. Арбатова. — М., Ладомир, 1997. — 848 с.
9. Коппель О.А.. Пархомчук О.С. Міжнародні відносини ХХ століття.- Київ: Школяр, 1999.- 255 с.
10. Коппель О.А.. Пархомчук О.С. Міжнародні системи. Світова політика.- Київ: ФАДА, ЛТД. – 2001. – 224 с.
11. Кучменко Е. Історія міжнародних відносин ХХ ст.: Історико-політичне есе. — К. : ІПК ДСЗУ, 2007. — 369с.
12. Марущак Микола Йосипович. Історія дипломатії XX століття: Курс лекцій:Навч. посібник для студ. вищих навч. закл. / Військовий ін-т при Національному ун-ті «Львівська політехніка». — Л. : Бескид Біт, 2003. — 304с.
13. Протопопов А., Козьменко В.М., Мелманові Н.С., История международных отношений и внешней политики России (1648-2005): Учебник для студентов вузов / Под. ред. А.С. Протопопова. – 2-е изд., испр. И доп. – М.: Аспект Пресс, 2006. -399 с.
14. Салабай В. Історія міжнародних відносин і зовнішньої політики. ХХ-початок ХХІ ст.: Навч. посібник / Київський національний економічний ун-т ім. Вадима Гетьмана. — К. : КНЕУ, 2006. — 368с.
15. Салабай В. Ф., Дудко І. Д., Чуб М. П., Борисенко М. В. Історія міжнародних відносин і зовнішньої політики ХХ-ХХІ ст.: Навч.- метод. посіб. для самостійного вивчення дисципліни / Київський національний економічний ун-т ім. Вадима Гетьмана. — К. : КНЕУ, 2006. — 200с.
16. Системная история международных отношений. / Под ред. А.Д.Багатурова. М., 2000. Т. 1-2.
17. Советская внешняя политика. 1917-1945 гг. Поиски новых подходов.- М.- 2004.