Вступ

Аксіологічне вивчення права має важливе наукове, практичне та моральне значення. Право — найдавніший і геніальний винахід людства, не менш значущий для його розвитку, ніж ті або інші винаходи техніки (колеса, машини, комп’ютери), атому є одним з вищих загальнолюдських цінностей. Цінність відображає сутність, ціннісний рівень свідомості людини. Аксіологічне відношення дозволяє вирішити, чи варто пізнавати світ і змінювати його, чи варто взагалі жити, що людина може одержувати від світу і на що вона може сподіватися.

Актуальність теми. Сучасні тенденції розвитку правової системи України обумовили необхідність звернення до фундаментальних цінностей духовної культури, які складають основу правового світогляду сучасних розвинутих країн світу та забезпечують стабільність політико-правового розвитку тих країн, які стали на шлях модернізації державних та суспільних інститутів. Такі ідеали суспільного життя як рівність, свобода, справедливість, незалежність стають метою та принципами державного управління, наповнюють змістом діяльність правоохоронних органів. Від рівня втілення їх у практику суспільних відносин залежить якість життя людини, реальність досягнення членами громадянського суспільства мети соціального розвитку, життєво важливих потреб та інтересів. Саме такі завдання формулюються у концепціях правової, адміністративної та політичної реформ в Україні, а отже забезпечення їх реалізації засобами правового регулювання та створення належної системи правових гарантій є актуальними завданнями для органів юстиції, що відповідним чином покладає обов’язок на представників юридичної науки створити теоретико-методологічну базу для проведення зазначених перетворень.

З цієї точки зору особливої уваги заслуговує питання справедливості — ідеї, яка належить до фундаментальних гуманітарних цінностей. Справедливість як принцип права, як одна із вимог правильного застосування норм права та як основоположна ідея досліджувалася у працях багатьох теоретиків сучасності, зокрема, таких як С. Алексєєв, І. Бабич, А. Деревесніков, Д. Керімов, В. Лазарєв, Р. Лівшиць, В. Нерсесянц, В. Самохвалов та багатьох інших.

Разом із цим, не зважаючи на значну кількість філософсько-правових та загальнотеоретичних розробок, проблема справедливості у праві є недостатньо висвітленою з точки зору механізмів її реалізації та належного сприйняття суспільством як основоположної цінності, ідеалу, на досягнення якого спрямовуються різноманітні важелі соціального регулювання. Саме це і обумовлює необхідність звернення до обраної проблематики, актуалізує правовий аспект формування справедливого суспільства в Україні.

Виходячи із зазначеного, основною метою даної роботи є характеристика правової природи та генезису ідеї справедливості як фундаментальної правової цінності.

Досягнення означеної мети передбачає вирішення основних завдань, а саме: висвітлення особливостей ідеї справедливості у праві на різних історичних етапах, розкриття її значення для сучасної правової теорії та практики як фундаментального правового принципу.

1. Основні властивості справедливості у сучасній філософській думці

Слово «справедливість» походить від слова «право» (правий, правда), а в латинській мові означає justita (справедливість) — від іjus (право). Від своїх джерел, від Вед і Упанишад, Гесіода і Гомера справедливість тлумачилася як «сущий світопорядок», духовна основа історії. В цьому розумінні справедливість витлумачувалася як якась матриця природних процесів і людських здійснень. У понятті справедливості, узятої в її світоглядному відношенні, як би закладене запитання: чи може світ і суспільство бути бездоганними? Справедливість в очах давніх виступала як міра, закон та принцип. Богиня Діке була носієм права, правди і справедливості.

Протилежністю справедливості виступає несправедливість, руйнування порядку. Коли справедливість виражає досягнуту для даного історичного періоду гармонійність, оптимальність людських стосунків, свідомість її не фіксує. І в цьому плані вона співзвучна свободі.

Право є мірою реалізації свободи і у той же час нормою політичної справедливості. Іншими словами, право є нормативно закріплена справедливість.

Звичайно античні філософи відносили справедливість до високих моральних якостей людини. Платон в «Державі» пов’язував справедливість з ідеєю блага, оскільки через нього осягається корисність справедливості, що сама є благо. Справедливість, на думку Платона, є не окрема чеснота, а співвіднесення чеснот та їхня гармонія і пропорція. Чеснота є справедливістю, коли вона в співвіднесенні, у пропорції. Окремо справедливості не існує.

З часів Аристотеля виділяють два види справедливості: розподільчу і врівноважуючу. Розподільча справедливість як принцип озна­чає розподіл загальних благ за гідністю, відповідно до пропорційного внеску і внеску того чи іншого члена суспільства. Тут можливе як рівне, так і нерівне наділення відповідними благами (владою, почестями, грошима). Критерієм врівноважуючої справедливості є ариф­метична рівність. Сфера застосування цього принципу — цивільно-правові правочини, відшкодування збитків, покарання та ін. Принцип справедливості говорить: не всім те саме, а кожному своє (за гідністю), тому що для нерівних рівне стало б нерівним.

Дж. Локк в творі «Два трактати про державність правління» висловив свою концепцію права і суспільного договору, де розділяв справедливість як договір, підпорядкування закону і як досягнення гармонії між особистими і суспільними інтересами.

Кант наголошував на розходженні етичної та правової справедливості і на основі цих розходжень робив такий висновок: «суд справед­ливості» містить у собі суперечності і складається як би із двох судів: «суду совісті», що належить до етичної справедливості, і «суду права», який виражає правову справедливість. Французький філософ Пьер Жозеф Прудон вважав справедливість основним поняттям моральності. У роботі «Про справедливість у церкві і у Революції» він відзначав, що першою ознакою справедливості та її початком слугують почуття гідності людини, взаємоповаги, гармонії особистих інтересів.

К. Маркс і Ф. Енгельс у тлумаченні поняття справедливості виходили з матеріалістичного розуміння історії. Вони розглядали соціальну справедливість як складне моральне, соціально-економічне, правове та політичне явище, їх цікавила проблема залежності спра­ведливості від розвитку суспільного буття і суспільної свідомості, у справедливості вони вбачали і ідеал, і реальність.

У теперішній час поширення одержали ліберальні концепції справедливості. Так, американський філософ Дж. Роулс у книзі «Теорія справедливості» наводить два змістовних принципи справедливості:

1)   кожна особа повинна мати разом з іншими правами право на більш широку свободу; 2) соціальна і економічна нерівність повинна бути відкритою для всіх на умовах чесної рівності можливостей. Роулс підкреслює, що справедливість фіксує в першу чергу реальне становище особистості в суспільстві, свідчить про неможливість нормального життя в суспільстві без задоволення елементарних економічних, політичних, духовних, правових потреб його членів, без охорони їхніх прав і свобод.

У сучасній філософській думці загальновизнані такі властивості справедливості.

1. Справедливість не буває однозначною. Пов’язана з різними суспільними відносинами (економічними, соціальними, політичними, моральними, правовими), вона змінює свій зміст не тільки в різні історичні епохи, а й у рамках одного історичного періоду; справедливість як реальність існує лише в діях соціального суб’єкта. Без суб’єкта в суспільних явищах немає властивості «справедливості», вона проявляється лише у відносинах «суб’єкт-суб’єкт» або «суб’єкт-суспільний інститут». Від того, в які відносини вступають із людиною держава, класи, соціальні групи, церква та інші інститути, виникає їхня оцінка як «справедливих» або «несправедливих».
2. Співіснування людей на ґрунті взаємного визнання прав і свобод становить такий порядок їхнього співіснування, що може бути названий справедливим, або «справедливістю». Саме справедливість виступає основою ідеї, виражає її сутність, а особливий акт визнання визначає як справедливість, так і феномен права в цілому.
3. Справедливість є й мірою відносного достоїнства цінностей, мірою їхньої рівноваги та субординації. Справедливість виступає особливим механізмом, що підтримує міру рівноваги правових цінностей і одночасно визначальний момент домінування при конфліктному зіткненні цих цінностей.
4. Зміст справедливості як реальності полягає в трьох основних аспектах: мірі віддачі, мірі вимоги та правомірності оцінки. Універсальну справедливість характеризує насамперед визнання таких правових цінностей, як життя, власність, добре ім’я («гідність»), які можна знайти вже в давньому карному праві.

Загальний принцип, який можна виявити, аналізуючи різні втілення ідеї справедливості, полягає в тому, що стосовно один одного люди мають право на певний відносний стан рівності або загальним і безумовним моментом усіх сучасних концепцій справедливості є ідея прав людини, тобто визнання однакового поводження з людьми і відмова від привілеїв та імунітетів, пов’язаних з національними і релі­гійними ознаками, або нерівності, відповідно, до якої розподіляються блага.

Саме образ людини багато в чому визначає вибір концепції справедливості. Сучасні її концепції містять у собі образ людини як істоти, здатної до самовдосконалення, тобто гідної, так й істоти автономної, тобто розумної і здатної до самообмеження. Тому найбільш підходящим буде такий принцип справедливості, який забезпечить найкращі умови для самореалізації і автономії особистості, міру співвідношення свободи і рівності.

Інституційний захист людини як суб’єкта ґрунтується на визнанні людської гідності і забороняє принижати її гідність як невід’ємне право людини.

2. Генезис ідеї справедливості як фундаментальної правової цінності

Роздуми про справедливість займали значне місце в працях практично всіх античних філософів (Анаксимандр, Арістотель, Геракліт, Демокріт, Епікур, Піфагор, Платон, Протагор, Сократ, Фалес, Фразімах, Цицерон та ін.), більшість з яких обґрунтовували твердження про те, що Бог є втіленням космічної справедливості. Загалом, філософсько-правова думка античного періоду зосереджувала увагу на справедливості в контексті природно-космічного життя, що обумовлювало специфіку розуміння всіх процесів та явищ, які мали місце в тогочасному суспільстві. Таким чином, для філософії Древнього Сходу та Древньої Греції було притаманне розуміння справедливості як внутрішнього принципу існування природи, як фізичного, космічного порядку, який відображається у соціальному порядку.

При цьому, уявлення про справедливість не було абстрактним, відірваним від суспільного життя і реальності. Навпаки, справедливість пов’язувалася із діями конкретних осіб, зокрема, знаті, прокурорів, судових виконавців тощо (як, наприклад, в древній Ольвії чи Боспорському царстві), а також з діяльністю державних інституцій, зокрема, суддів чи осіб, наділених судовими повноваженнями, юристами, військовими тощо [2, с. 17-21].

Аналіз стародавніх джерел свідчить, що проблема справедливості у той час розглядалася не тільки у філософському контексті, а й в політичних та правових аспектах, шляхом законодавчого визначення так званих справедливих соціальних норм, відповідно до яких правитель намагався не допустити соціальних конфліктів, повстань, забезпечував стабільність у суспільстві. Крім того, законним і справедливим вважалося все те, що узгоджувалося з релігійною ідеологією.

Виникненню середньовічної філософії передував ряд змін не тільки у сфері економічно- політичних відносин, а передусім у світоглядній орієнтації тодішнього суспільства. Християнство стало пануючою ідеологією в Європі і прагнуло знайти філософське обґрунтування своїх основних ідей [8, с. 39]. Одним з відомих представників християнської філософії був Августин Блаженний, який вважав, що істинної справедливості немає ніде, крім тієї республіки, засновником і правителем якої є Христос, тобто в Граді Божому [4]. Християнська доктрина вплинула і на погляди Фоми Аквінського — послідовника Августина Блаженного та одного з відомих захисників теологічного розуміння справедливості. У такому вигляді ідея справедливості проіснувала довгий час і пізніше, завдяки радикальним папістам навіть набула дещо негативного забарвлення.

Окремий інтерес представляють особливості розуміння справедливості як філософської та правової категорії в епоху Відродження та Реформації. У цей період людина стала вищою цінністю та онтологічною реальністю [8, с. 43]. Ідеї лібералізму, парламентаризму, конституціоналізму, прав людини стали продовженням у праві ідеї справедливості.

Актуалізувалася необхідність розширення знань про справедливість у її вже не просто світоглядному контексті, а у правовому, зокрема, у контексті її функціональної ролі в системі правового регулювання.

Загалом, ця епоха заклала нове бачення ідеї справедливості, яка значно відрізнялася від усіх попередніх. Стрімкий розвиток природознавства також вплинув на концепцію справедливості, заклавши в її основу універсальні докази геометрії та математичну точність і достовірність результатів. Представниками таких нових ідей вважаються Р. Декарт, Б. Спіноза, Пуфендорф.

У цей самий період були спроби звести моральну справедливість до природних законів, аналогічних законам природніх наук. Так, наприклад, Т. Гоббс схилявся до договірного розуміння справедливості, а Д. Юм розумів справедливість як підтримання правопорядку і стабільності за допомогою балансу різнонаправлених інтересів суспільства, зокрема врегулювання відносин власності.

І.        Кант, в роботах якого можна побачити підсумки філософського розвитку ідеї справедливості за період 16-18 століть, вперше виокремив моральну і правову справедливість, визнаючи при цьому першість правової справедливості перед моральною [1, с. 402-403].

Пізніше ці ідеї розвивалися в роботах І. Бентама, Дж. С. Мілля. Результатом стало те, що у пошуках справедливості як певного абстрактного явища з’явився акцент на соціальній, економічній, політичній та юридичній справедливості, а самі науковці дійшли згоди в тому, що юридична справедливість є передумовою для реалізації будь-якого істинно морального вчинку

Деякі вчені визначають, що незалежно від права існує поняття про «справедливість» («aequitas»), під якою вони розуміють правоту людських відносин як особистих, так і суспільних [9, с. 26-28]. У цьому випадку мається на увазі, що справедливість полягає у обговоренні й прийнятті до уваги особливостей стану осіб, і їх відносин у кожному конкретному випадку. Загалом, для сфери юриспруденції справедливість потребує того, що б кожен випадок вирішувався відповідно до його специфічних рис.

У сучасній філософії необхідно відмітити працю Джона Роулза «Теорія справедливості» (1971 р.), у якій він підтримує думку Канта стосовно того, що справедливість є апріорним правом кожного індивіда незалежно від того, які його побажання та інтереси [5].

Підсумовуючи викладене, зазначимо наступне. Помітним є те, що уявлення людей про справедливість як морально-правової категорії, поняття про належне, змінювалися протягом всієї історії в залежності від змін, які відбувалися у свідомості суспільства стосовно уявлення про невід’ємні права людини (вплив філософії природно-космічного життя, християнської доктрини, ідей антропоцентризму тощо).

У свою чергу, сучасна теорія права розглядає справедливість як форму державної діяльності, як основний конституційний принцип діяльності всіх державних органів та посадових осіб. Це положення закріплено і в ряді нормативно-правових актів, зокрема, в Законах України «Про судоустрій та статус суддів», «Про державну службу», «Про міліцію», «Про інформацію» та ін. Філософія права, за допомогою аксіологічного підходу, розглядає справедливість як вищу цінність, захищати і культивувати яку покликана вся система права [7]. У філософському контексті справедливість розглядається також як поняття про належне, що відповідно визначається уявленням про сутність людини та її невід’ємних правах [6]. Своє відображення ці положення знайшли й у практичній юридичній діяльності, де особливий наголос робиться на необхідності визнання пріоритету справедливості у професійній діяльності юристів, а останні розглядаються як представники справедливості. При цьому, справедливість виступає як етична і правова категорія, яка визнається етиками як специфічно моральна, а юристами — як специфічно правова [3, с. 88].

Таким чином, сьогодні ми можемо розглядати справедливість не тільки як світоглядну основу сучасного праворозуміння, а й як соціальне явище, яке своєрідним чином проявляється в праві, де доцільним є її виокремлення у якості основи права, принципу, вимоги до правового регулювання тощо.

3. Аналіз справедливості як правового феномена

Спираючись на існуючі в суспільних науках підходи, із сучасної правової точки зору справедливість може бути визначена як внутрішня властивість і якість права; нормативне поняття моралі, що відіграє значну роль у соціально-політичній і правовій свідомості людей; соціальна цінність, захищати й культивувати яку в умовах

демократичного розвитку покликана вся система права. Аналіз справедливості як правового феномена передбачає її дуалістичне тлумачення через осягнення змісту понять “право як втілення справедливості” та “справедливість як моральна детермінанта правовідносин”. Перше передбачає визнання того, що право “завжди справедливе і є носієм справедливості в соціальному світі”. Друге виходить з того, що право не ігнорує особливих інтересів і потреб соціальних суб’єктів, які повинні “знайти в ньому своє належне (тобто — саме справедливе) визнання, задоволення і захист” [2, с. 28].

Принцип справедливості перебуває в тісному взаємозв’язку з принципами “права”, “законності” і “рівності”. Він поширюється як на реально існуючий, так і на уявний (ідеальний) стан справ у суспільстві, виступає в якості належного (необхідного) імперативу, відповідного сутності, правам і потребам людини. На думку О.В. Мар- тишина, “справедливість, будучи аксіологічним поняттям, тим самим здатна виконувати функцію оцінки правових приписів” [3, с. 244]. Поряд з цим вона виступає критерієм оцінки різноманітних співвідношень у житті суспільства: між роллю окремих людей чи соціальних груп і їх реальним соціальним становищем, ступенем суспільного визнання; між працею і винагородою за неї, правами і обов’язками особи; між скоєним діянням і відплатою, злочином і покаранням.

Із соціально-правового погляду розрізняють три основні різновиди справедливості: 1) зрівняльну справедливість, що передбачає досягнення максимальної рівності прав і можливостей соціальних суб’єктів; 2) розподільчу справедливість, що орієнтує на подолання диспропорцій у розподілі матеріальних і духовних благ, виходячи з природно-правової рівності всіх людей, незалежно від їх національних, станових, класових, майнових та інших відмінностей, але з урахуванням заслуг конкретного громадянина перед суспільством і державою; 3) відплатну справедливість, яка поширюється на сферу покарань за правопорушення і злочини.

З часів Аристотеля розрізняються “компенсуюча” і “розподільча” справедливість. Компенсуюча (зрівняльна) справедливість поширюється на відносини між державою й індивідом при розподілі благ і послуг. З точки зору зрівняльної справедливості будь-яка диспропорція в розподілі прав соціальних суб’єктів сприймається учасниками групових чи міжособистісних взаємовідносин як несправедливість. Розподільча справедливість поширюється на приватні відносини, що включають купівлю-продаж майна, відносини найму, відшкодування шкоди та ін.

Якщо критерієм компенсуючої справедливості є, за Аристотелем, формальна рівність без урахування особистісних відмінностей, то розподільча справедливість повинна враховувати саме ці відмінності, які дозволяють забезпечувати пропорційну рівність. Поряд із вищезазначеним необхідно враховувати й те, що трансформована до сучасного розуміння зрівняльна справедливість означає, з одного боку, неможливість її підміни примітивною зрівнялівкою (в стилі відомого персонажа із твору М. Булгакова “Собаче серце”), а з іншого — рівність як справедливість повинна втілюватися у формулі: що є правом і обов’язком для одного, те повинне бути правом і обов’язком і для іншого, незалежно від соціального статусу.

Щоб зрозуміти логіку і зміст відплатної справедливості, мусимо знову ж таки звернутися до етимології. Термін “справедливість” у давньогрецькому варіанті пов’язаний зі словом “помста”. Однак уже в ті далекі часи помста (в її елементарному значенні) і справедливість не ототожнювались. Остання виступала своєрідною мірою помсти, яка встановлювалась суспільством. У сучасному розумінні відплатна справедливість у морально-соціальному сенсі означає забезпечення істинної свободи особистості, оцінку її діяльності з погляду добра і зла, заохочення і покарання. Правова відплата тлумачиться як правосуддя, що передбачає рівний підхід до всіх членів суспільства. Справедливість покарання вимагає дотримання таких принципів: застосування певних процедур тільки до осіб, визнаних винними у скоєнні правопорушення; залежності міри покарання від ступеня його тяжкості; призначення за одне правопорушення лише одного юридичного покарання, яке не принижує людської гідності; невідворотності настання юридичної відповідальності.

Справедливе покарання справляє не тільки правовий, а й моральний вплив на суспільство і є важливим чинником профілактики правопорушень. Відсутність або послаблення справедливості у практиці застосування покарань може мати надзвичайно негативні наслідки для соціуму. У цьому контексті російський правознавець Б. Волков зазначає: “Якщо суспільно небезпечні діяння мають широке розповсюдження, але кримінальний закон застосовується до них порівняно рідко, то це значно послаблює ефективність не лише правового, а й морального впливу, а значить і попереджувального значення кримінального закону” [1, с. 122]. В Україні прикладами послаблення кримінальної відповідальності сьогодні можуть слугувати практика боротьби (або скоріше її відсутність) з такими злочинними діяннями, як хабарництво, обман споживачів, використання державними чиновниками службового становища у власних, корисливих цілях.

У сучасних умовах перехідного розвитку українського суспільства зміст справедливості безпосередньо пов’язаний зі зміною суспільної динаміки, яка вимагає, з одного боку, необхідності збереження успадкованих відносин, а з іншого — передбачає подолання спадщини минулих часів, що в умовах соціальних змін (політичних, правових, економічних та ін.) сприймається суспільною свідомістю як несправедливість.

Внаслідок перехідного розвитку України у правовому сенсі постали дві взаємопов’язані негативні тенденції, які потребують якомога скорішого розв’язання. Першою з таких тенденцій є виникнення розриву між позитивним правом і життям, особливостями української правової культури, утвердження надмірного прагнення щодо нормативно-правової формалізації всіх сфер суспільного життя.

Другою негативною тенденцією можна вважати розрив між Конституцією України та реаліями суспільно-політичного розвитку українського суспільства. Цей розрив, або “уявний конституціоналізм”, як він визначається сучасною наукою, з одного боку, спровокований попередньою системою соціалізації населення, орієнтованою на формальний характер існування конституції. З другого боку, в сучасних умовах його провокують відсутність необхідної кількості активних, компетентних, принципових суб’єктів правового реформування та недостатній розвиток стійких елементів громадянського суспільства.

Одним з небезпечних наслідків зазначених розривів постало виникнення в українському суспільстві масштабної кризи розподілу. Ця криза безпосередньо пов’язана з можливостями правлячої влади у питанні забезпечення однієї з аксіом, виведених російським мислителем ХХ ст.

І.        Ільїним, — досягнення розподільчої справедливості. До основних проявів кризи розподілу, яка зумовлена, значною мірою, наслідками недостатнього або неефективного забезпечення правової реформи, можна віднести: 1) поляризацію населення внаслідок нерівномірного розподілу матеріальних благ і виникнення соціокультурного розколу суспільства; 2) конфліктонебезпечне зростання у масовій свідомості відчуття соціального протесту стосовно держави та тих, хто її офіційно представляють.

Витоки такого стану розвитку суспільства потрібно шукати не лише в об’єктивному характері швидкого вдосконалення суспільства та наслідках прискореної спонтанної динаміки його розвитку, а і в суб’єктивно створених умовах (значною мірою засобами права) домінування несправедливості й порушенні існуючих критеріїв соціальної справедливості. Суттєвою помилкою суб’єктів втілення правової реформи є, на наш погляд, намагання сформувати правову основу, якої потребує українське суспільство, у відриві від конкретної соціальної реальності.

Основу невдалого вибору в 90-і роки, на наш погляд, складали: орієнтація на політику монетарно-ліберального реформування; курс на стихійну приватизацію; надмірний відхід держави від втручання у господарську діяльність. Основу невдач правової реформи складало намагання її суб’єктів слідувати цьому невдалому вибору, пов’язаному в тому числі з надмірним захопленням економічним детермінізмом та ліберальною фразеологією.

Висновки

Поняття «цінності» розкриває внутрішній, духовний аспект відносин людини з природою, іншими людьми, самою собою та Богом. Цінності становлять низку «ідеальних об’єктів», між якими спостерігається деякий порядок.

Вихідним для розуміння права як цінності є розуміння його як форми здійснення свободи, як загальної міри свободи ін­дивідів. Вільні індивіди — суть і зміст права.

Вищим визначальним виразом права є визнання автономії кожного члена суспільства, його незалежності. Основною пра­вовою цінністю є справедливість, що може розумітися як прагнення діяти відповідно до прав і обов’язків, платить кожному своє і забезпечує умови для реалізації здібностей кожного.

Виходячи з вищезазначеного, однією і з складових успіху втілення правової реформи має стати особиста відповідальність суб’єктів її реалізації, як необхідна визначальна ознака розвитку соціуму на початку ХХІ ст., що вкладається у тезу, сформульовану відомим філософом права П. Рікером: “ви відповідальні за те, що спричинили ваші дії, але ви також відповідальні за інше — за те, що це робилося за вашим дорученням або під вашим наглядом, а в деяких випадках ви відповідальні й за те, що робилося і поза межами вашої відповідальності”. В один ряд з принципом відповідальності принцип справедливості ставить сама динаміка сучасного світового розвитку, за якої особливо загострюється потреба того, що Ганс Йонас сформулював як “первинність відповідальності людей за людей”.

Список використаної літератури

1. История политических и правовых учений / [под общ. ред. академика РАН, д. ю. н., проф. В. С. Нерсесянца]. — М.: Издательство НОРМА (Издательская группа НОРМА-ИНФРА^М), 2000. — 352 с.
2. Калиновський В. Історія держави і права України / В. Калиновський, О. Кузьминець. — [2-е вид. доповнене].— К.: Україна, 2002.— 427 с.
3. Лукашева Е. А. Право, мораль, личность / Е. А. Лукашева; [отв. ред. В. М. Чхиквадзе]. — М.: На-ука, 1986. — 264 с.
4. О граде божием (Августин Блаженный). — Мн.: Харвест, М.: АСТ, 2000. — 1296 с.
5. Ролз Д. Теория справедливости / Д. Ролз. — Новосибирск: Наука, 1995. — 470 с.
6. Рікер П. Право і справедливість / Пер. із фр. — К.: Дух і літера, 2002.
7. Козловський А. А. Право як пізнання. Вступ до гносеології права / А. А. Козловський. — Чернівці: Рута, 1999.- 295 с.
8. Палкін Ю. Соціально-економічна справедливість в умовах ринку / Ю. Палкін // Економіка України. — 1997. — № 10. — С. 22-29
9. Філософія права: словник / В. А. Бачинін, В. С. Журавський, М. І. Панов: Нац. юр. акад. Укр. ім. Я. Мудрого. — К.: Вид. дім «Ін Юре», 2003. — 407 с.
10. Філософія: [навч. посіб.] / Л. В. Губерський, І. Ф. Надольний, В. Пандрущенко та ін.; [за ред. І. Ф. Надольного]. — [2-е вид., перероб. і доп.]. — К.: Вікар, 2001. — 457 с.