Вступ

Однією із сучасних тенденцій світового розвитку кінця XX ст. — початку XXI ст. стало глобальне розширення сфери туризму, що характеризується тимчасовим і добровільним масовим переміщенням людських потоків на інші природно-географічні і соціокультурні території з метою активного проведення часу і відпочинку. Проведення міжнародних спортивних заходів зумовлює масові подорожі людей в інше середовище, прискорюючи там економічні, законодавчі і соціокультурні перетворення.

Крім того, заходи спортивного характеру можуть розглядатися і використовуватися у туристичній галузі як диверсифікований турпродукт, формуючи таким чином новий імідж країни чи міста їх організації. Популярність і доступність відвідування таких заходів, як Олімпійські Ігри, Чемпіонати з футболу тощо, серед населення дають підстави вважати спортивний туризм, який виражається з їх допомогою, серед пріоритетних напрямів розвитку міжнародного туризму зокрема і національної економіки загалом.

Проблемою дослідження теоретичних аспектів “спортивного туризму” займається багато вітчизняних і зарубіжних вчених, серед яких М.П.Мальська, В.В.Худо, В.І.Цибух, Т.Г.Сокол, І.В.Зорін, В.А.Квартальнов, Т.П.Каверіна, А.В.Бабкін, С.Хадсон, Дж.Стендевен, П. де Кноп, Хізер Дж. Гібсон, Джеймс Е.С. Хігхем, М.Від, К.Бул, С.Майкл Холл та інші, кожен з яких трактує значення поняття “спортивний туризм” по-своєму. Проте, до сих пір не існує кінцевого і загальноприйнятого визначення цього терміну, оскільки він весь час знаходиться в процесі трансформації, що вимагає детального аналізу багаточисельних підходів до його тлумачення, у чому і полягає актуальність даної теми.

1. Аналіз визначення “спортивного туризму”

Спортивний туризм сьогодні є поширеним явищем. Тому варто відзначити, що в концепції “спортивного туризму” спорт розглядається як об’єкт туристичної привабливості, висуваючи на перший план властивості спорту як унікального елементу туристичної галузі.

Феномен “спортивного туризму” виявляється і характеризується через загальновідомі події, як Олімпійські Ігри, Світові та Європейські Чемпіонати тощо. Найстаріші задокументовані приклади спортивного туризму починають прослідковуватися із стародавніх Олімпійських Ігор у 776 р. до н.е. Однією із найперших праць, що описує взаємовз’язок між спортом і туризмом, є “Спорт і туризм”, написаною Доном Ентоні (Don Anthony) для Центральної Ради Фізичного Виховання у Великобританії в 1966 р., який просто розглядав роль, що міг би відігравати спорт у туризмі. Хоча ще кілька десятиліть назад не можна було говорити про такий повноцінний напрям у туризмі, як спортивний.

Сьогодні багато дослідників інтерпретують поняття “спортивний туризм” по-різному. Так, М.П.Мальська, В.В.Худо і В.І.Цибух розглядають спортивний туризм як пересування людей у вільний час, щоб займатися спортом, який має такі різновиди: пішохідний; гірський; водний (на плотах, байдарках); лещетарський; гірськолижний; велосипедний; автомобільний та інший [1, с.27], тоді, як Т.Г.Сокол наголошує, що “спортивний туризм” об’єднує подорожі для участі у спортивних заходах як у ролі глядача-уболівальника, так і для безпосередньої участі у заняттях спортом [2, с.101]. У свою чергу, І.В.Зорін, В.А.Квартальнов і Т.П.Каверіна у своєму підході до тлумачення вищеназваного поняття звертають увагу на те, що ринок спортивного туризму складає така група споживачів, як особи (непрофесійні спортсмени), які бажають під час подорожі чи на дозвіллі займатися обраним видом спорту. Таким чином, до цієї групи турів відносяться спеціалізовані тури, зорієнтовані на спортивні заняття, що виділяються у спеціальні програми, а відповідно в окремі сегменти попиту [3]. А.В.Бабкін вказує на те, що спортивний туризм передбачає виїзд для проведення спортивних заходів у тих чи інших країнах чи регіонах. Його можна розділити на професійний і любительський туризм [4].

Різноманітні тлумаченнями поняття “спортивний туризм” пропо-нуються і вченими Зах.Європи і США. Так, згідно із визначенням С. Хадсона, спортивний туризм — це не лише спортивна діяльність, а й можливість обрання місця відпочинку, з яким вона пов’язана і яка ви-ражається через організацію різноманітних спортивних заходів. Такі спортивні події можуть використовуватися як сприяючий інструмент розвитку туризму в країні їх проведення, оскільки такі заходи привертають багато туристів, у змінній поведінці яких, спорт стає частиною туристичної діяльності, а спортивні події — туристичними ресурсами, які можуть поступово поліпшити імідж країни [5, с.28]. Треба відзначити, що у випадку пасивної участі, спортивна подія носить і розважальний характер, оскільки глядачі розглядають її як можливість відпочинку і приємного проведення дозвілля.

Цікавим є підхід і Хізер Дж. Гібсона, який висунув свої пропозиції щодо визначення даного поняття у презентації під назвою “Спортивний туризм на роздоріжжі? Міркування для майбутнього” на конференції Асоціації дослідження проведення дозвілля у 2001 р., де і пропонує дефініцію поняття “спортивний туризм”, що поєднує три поведінкових набори: це заснована на дозвіллі подорож, в якій тимчасово знаходяться люди за межами місця проживання для а) участі у фізичній діяльності; б) спостереженні за фізичною діяльністю; в) відвідуванні заходів, пов’язаних з фізичною діяльністю [6, с.9].

Заслуговує на увагу трактування Дж.Стендевена і П. де Кнопа, які вважають, що поняття “спортивний туризм” охоплює всі форми активної чи пасивної участі у випадковій чи організованій спортивній діяльності з некомерційних чи комерційних/ділових причин, що включена у подо-рож за межами місця проживання і роботи. Вони також відзначають, що спорт — це сегмент туристичної індустрії, а туризм забезпечує інфраструктуру для розвитку спорту і участь у спортивній діяльності, що й показано на рис. 1.

З іншої сторони, спортивний туризм пов’язаний із бажанням людей переміщатися у різні місця з метою здійснення специфічної спортивної діяльності.

Цієї точки зору дотримуються і М.Від та К.Бул, які також розглядають спортивний туризм як соціальне, економічне і культурне явище, що виникає внаслідок унікальної взаємодії діяльності, людей і місця [9, с.16]. При цьому поняття “спорт” визначається як певна форма діяльності (наприклад, велогонки), участь в якій може бути формальною чи неформальною, активною чи пасивною, дозвільною чи оздоровчою. До того ж, вчені відзначають, що “спорт” включає 2 категорії осіб, а саме конкурентів та глядачів. Конкуренти — активні учасники, тоді як глядачі — пасивні. Так само туризм поєднує так званих співмандрівників і/або так званих господарів.

Відштовхуючись від категоризації у теорії “спорту” і “туризму”, варто приділити увагу і визначенню поняття “спортивний туризм”, яке пропонує С. Майкл Холл: спортивний туризм — це подорожі з некомерційних причин, які мають 2 категорії: поїздки з метою спостерігання за спортивними змаганнями чи поїздки, безпосередньо пов’язані з участю у спортивній діяльності, за межами місця проживання. Виділяючи ці категорії, він пропонує використовувати дві розмірні структури, в межах яких досліджувати поведінку туристів: 1) ступінь активності — від найменш до найбільш активних відвідувачів; і 2) мотивація або ступінь конкурентоздатності — неконкурентоздатні чи конкурентоздатні відвідувачі [10, с.210].

На основі перелічених підходів до трактування поняття “спортивний туризм”, вважаємо за доцільне запропонувати власне визначення. На нашу думку, спортивний туризм — це суспільно-економічне явище, яке являє собою відпочинкову діяльність людей різного віку і фаху у формі вільного пересування (подорожей) з метою занять спортом, спостерігання за спортивними змаганнями або безпосередньої участі в них у місцевостях, віддалених від місць постійного проживання.

2. Види спортивного туризму

Кожний з видів спортивно-оздоровчого туризму має свої характерні особливості. За організацією походу, його маршрутом, засобами пересування неважко віднести його до певного виду туризму — пішохідного, гірського, лижного, водного, велосипедного. Серед цих видів до певної міри умовно виділяється гірський туризм: його можна вважати різновидом пішохідного туризму, хоча існує не менше підстав для віднесення його до альпінізму. Природні умови високогірних районів і специфіка перешкод ставлять перед гірськими туристами багато не властивих іншим видам туризму завдань. Він відрізняється і значним арсеналом спеціального спорядження, і специфічними технічними прийомами, і тактикою, І необхідністю висотної акліматизації тощо [8, c. 55].

Пішохідний і гірський туризм. Ці два види туризму мають більше спільного, ніж відмінного. Це і спосіб пересування — пішки, і спільні технічні прийоми подолання складного рельєфу, водних перешкод тощо. Відмінність же -перш за все в тому, що пішохідні походи здійснюються у всіх районах, а гірські — тільки у високогірних. Однак ця головна відмінність справджується лише для походів І-III категорій складності, оскільки пішохідні маршрути вищих категорій складності часто здійснюються, крім лісових і пустельних місцевостей, і в гірські райони, хоча якісні відмінності (такі, як, наприклад, технічна складність подолання перевалів) зберігаються. Так, гірський маршрут І категорії складності повинен включати щонайменше два перевали ІА категорії альпіністської складності, що потребує певних навичок техніки руху і страховки.

До найпростіших перешкод, характерних для пішохідних походів у рівнинних районах, можуть бути віднесені схили пагорбів, ярів, балок, ділянки густого лісу, незакріплених пісків, болота, струмки, річки. В невисоких і середньої висоти гірських районах до цих перешкод додаються ділянки перевалів із схилами середньої крутизни — порослі травою, осипні, засніжені. Складні в цих районах і водні перешкоди — як правило, неширокі, але швидкі струмки і річки. Відповідно складнішими будуть і технічні прийоми влаштування переправ. Під час походів у високогірних районах до перелічених перешкод додаються круті схили, дрібні, середні і великі осипи каміння, моренні утворення, скельні відслонення, фірнові схили, льодовики, стрімкі і холодні гірські річки і т. ін. Для подолання цих перешкод необхідне засвоєння ряду технічних прийомів, навичок транспортування потерпілих, використання самостраховки і зовнішньої страховки. До них слід віднести:

—    рух крутими схилами з відпрацюванням раціональної техніки ходьби (правильна постановка ніг, опора на альпеншток);

—    долання невисоких перешкод — великого каміння, повалених стовбурів дерев;

—    просування через лісові хащі, завали, буреломи;

—    рух порослими травою, осипними, засніженими крутими схилами (підйом, траверс, спуск);

—    просування болотами за допомогою жердини, гатями при взаємній страховці;

—    організація переправи через водні перешкоди — через брід при самостраховці і зовнішній страховці, шляхом наведення переправ (кладка, поруччя, навісна переправа);

—    оволодіння прийомами зав’язування необхідного набору вузлів і обов’язок;

—    засвоєння прийомів руху засніженими і зледенілими схилами із самостраховкою і самозатриманням;

—    оволодіння технікою спуску і підйому по вертикалі при зовнішній страховці;

—    рух у зв’язках по 2-4 чол. при взаємній страховці;

—    організація транспортування потерпілих на імпровізованих ношах, страхувальних поясах;

—    володіння елементами техніки рятувальних робіт у гірських умовах та ін. [4, c. 87-88]

На відміну від пішохідного туризму, де стандартний набір особистого і групового спорядження коригується в залежності від району, через який пролягає маршрут, у гірському туризмі обов’язковим є спеціальне альпіністське спорядження (основні і допоміжні мотузки, карабіни, затискувачі і захвати, альпіністські пояси і системи, льодоруби, скельні і льодові гаки, скельні молотки тощо).

В особистому спорядженні гірського туриста неодмінно мають бути черевики типу «вібрам», пластмасова каска (шолом), темні окуляри.

При приготуванні їжі на безлісних ділянках добре зарекомендували себе туристські примуси. Замість них можливе використання газових горілок. Замість відкритих відер на значній висоті доцільно користуватись автоклавами, їх використання дає значну економію палива і часу.

До добору продуктів слід підходити дуже відповідально: адже в горах, як правило, доводиться розраховувати тільки на власні продовольчі запаси. До харчового раціону обов’язково повинні входити продукти.

Дуже важливим під час походу є дотримання водно-сольового режиму. В умовах значних фізичних навантажень, підвищеної сонячної радіації і розрідженого повітря людина втрачає велику кількість рідини (до 5 л), яку необхідно поповнювати. Найкраще робити це вранці, в обід і увечері, вживаючи чай, розведені фруктові екстракти, томатний сік. У питну воду додають лимонну чи аскорбінову кислоту, фруктові соки, в порошках чи таблетках.

Специфічною особливістю гірського туризму є те, що робочий день туриста починається о 4-5 годині ранку в умовах високогір’я і низьких температур. У ці години в горах найменша ймовірність сходу лавин, каменепадів та інших небезпечних природних процесів, у річках і струмках найменший рівень води, на сонячних схилах не так спекотно.

Готуючись до подорожі, необхідно приділити увагу відпрацюванню колективних дій усієї групи. Гірський туризм -найбільш колективний вид спортивного туризму. Безпека групи значною мірою залежить від злагоджених дій окремих учасників походу. Добре, якщо група під час підготовки до походу брала участь у змаганнях з техніки туризму чи пройшла спеціальні тренінг. Підготовка до змагань і участь у них дають можливість згуртувати колектив, відпрацювати елементи взаємодії, відшліфувати індивідуальну техніку кожного учасника.

Лижний туризм. Сама назва цього виду спортивного туризму свідчить про те, що під час походу туристи пересуваються на лижах. Лижні походи проводяться переважно в зимовий період при наявності стійкого снігового покриву і температурі нижче 0°С.

Необхідною умовою для участі в зимових подорожах є добра переносимість холоду, здатність в умовах постійно низьких температур не втрачати робочі форми і, що не менш важливо, психічної рівноваги. Такі головні вимоги до туриста-лижника. Будь-який зимовий похід — це не тільки досягнення певних спортивних, краєзнавчих або наукових цілей, а й постійне подолання несприятливого впливу природного середовища. Більшість мандрівників — полярників і досвідчених туристів у своїх спогадах підкреслюють найголовнішу небезпеку зимових походів — холод. Його вплив виявляється у виникненні м’язової слабкості, фізичному нездужанні, а також у негативних психічних проявах — апатії, дратівливості тощо [7, c. 89-90].

Ще одна складність, характерна для лижного туризму — необхідність перенесення великих вантажів. Вага рюкзака туриста-лижника на 15-20% перевищує вагу багажу туриста, що подорожує влітку. Причина — потреба в теплих речах, запасному одязі, спеціальному спорядженні, більшому запасі продуктів харчування. Одяг повинен бути функціональним, міцним, легким, морозо- і вітростійким, краще пуховим або вовняним.

Лижі для походів вимагають особливої уваги. Вони повинні бути надійними, міцними, зручними в маневруванні. Перевагу слід віддати туристським модифікаціям, хоча іноді використовуються й мисливські межі. Кріплення для лиж — напівжорстке. Палиці бажано мати конусні дюралеві з надійними кільцями і гострими штирями.

Для зимових походів необхідно мати бахили — чохли на черевики, що допомагають захистити взуття від намокання, а ноги — від переохолодження, їх виготовляють Із капрону чи іншого легкого і водотривкого матеріалу.

Для захисту рук від замерзання необхідно мати три пари рукавиць: вовняні, хутряні і робочі брезентові, що надягаються поверх основних утеплювачів.

У категорійних походах часто використовуються вітрозахисні маски на обличчя. Кращі маски — вовняні, сплетені разом з лижною шапочкою.

Групове спорядження для лижних походів також слід ретельно добирати. Для ночівлі в польових умовах використовуються переважно багатомісні утеплені намети і багатомісні або секційні спальні мішки. Для обігріву в нічний час використовуються збірні або складні металеві печі, що виготовляються з легких термостійких металів.

Крім достатньої кількості добре загострених сокир, у зимових походах слід мати пилку.

Ремонтний набір має бути пристосованим для виконання різного роду ремонтних робіт — від шиття до лагодження лижного спорядження.

Невелика тривалість світлового дня, сніг і низька температура не дозволяють швидко приготувати гарячий обід, тому туристи-лижники, як правило, переходять на дворазове гаряче харчування з сухим калорійним обідом.

Більшість категорійних лижних походів планується на другу половину зими, коли збільшується тривалість світлового дня і ущільнюється стійкий сніговий покрив.

У лижному поході пересуватись доводиться в основному сніговою цілиною, тому необхідним додатковим елементом техніки лижного туризму є прокладання лижні, що найчастіше доводиться робити з рюкзаком за плечима.

Турист-лижник повинен володіти специфічними прийомами руху як на лижах, так і без них:

—    володіти технікою лижного ходу при пересуванні з рюкзаком;

—    уміти долати перешкоди на лижах;

—    володіти технікою підйому, спуску, повороту, гальмування на лижах;

—    уміти долати важкопрохідні лісові хащі з завалами, буреломом і т. ін.;

—    володіти технікою руху без лиж засніженими скельними, льодовими схилами з самостраховкою;

—    володіти технікою подолання водних перешкод у зимовий період;

—    уміти організовувати транспортування потерпілих з використанням підручних засобів.

У лижному туризмі надзвичайно важливим є ретельний добір учасників за фізичними і психологічними даними. В поході необхідно забезпечити рівномірний розподіл вантажу і однакову зайнятість учасників при виконанні похідних робіт — від прокладання лижні до влаштування бівуаку. Парадокс лижної подорожі — в тому, що найбільш комфортно людина почуває себе на лижні і найменш — на привалах. Влаштування стоянки, власне стоянка, а потім згортання табору і підготовка до виходу відбирають багато сил і стомлюють більше, ніж основна робота.

Висновки

Розробка теоретичних основ вивчення спортивного туризму пов’язана із визначенням поняття, яке відображає це важливе суспільне явище. Це дозволяє виокремити суспільні параметри явища, що є необхідною умовою всього наукового дослідження.

Дослідження поняття “спортивного туризму”, обґрунтованого різними вченими, дає змогу окреслити деякі риси, що характеризують явище спортивного туризму. Зокрема, поняття “спортивного туризму” відображає конвергенцію інтересів туризму і спорту, специфічне злиття яких відображає властивості (характеристики) “спортивного туризму”. Крім цього, спортивний туризм охоплює подорожі, пов’язані з різними видами спорту; виражається у формі спортивних заходів; включає активну чи пасивну участь; виступає у ролі одного з провідних напрямів розвитку національної економіки.

Особливість нашого підходу до трактування поняття “спортивного туризму” полягає в тому, що воно в деякій мірі синтезує поняття, подані в науковій літературі. Це дає позитивний синергетичний ефект. Разом з тим воно більш повно вловлює суспільні параметри явища спортивного туризму, що сприяє більш повному його вивченню та одержанню більш вагомих наукових результатів.

Список використаної літератури

1. Бабкин А.В. Специальные виды туризма // http: // tourlib.net/ bookstourism /babkin01.htm
2. Грабовський Ю.А., Скалій О.В., Скалій Т.В. Спортивний туризм: Навчальний посібник.. — Тернопіль: Навчальна книга — Богдан, 2009. — 304 с.
3. Кифяк В.О. Організація туристичної діяльності в Україні. – Чернівці: Зелена Буковина, 2003. – 312 с.
4. Король О. Менеджмент туризму: навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. / Чернівецький національний ун-т ім. Юрія Федьковича. — Чернівці : Рута, 2008. — 240c.
5. Любіцева О.О. Ринок туристичних послуг (геопросторові аспекти). – К.: Альтерпрес, 2002. – 436 с.
6. Мальська М.П., Худо В.В., Цибух В.І. Основи туристичного бізнесу: Навчальний посібник. — Київ: Центр навчальної літератури, 2004. — 272 с.
7. Сокол Т.Г. Основи туристичної діяльності: Підручник / За заг. ред. В.Ф.Орлова. — К.: Грамота, 2006. — 264 с.
8. Цопа Н. Менеджмент міжнародного туризму: Дис… канд. екон. наук: 08.06.02 / Кримська академія природоохоронного і курортного будівництва. — Сімферополь, 2002. — 244арк.
9. Школа І.М. та ін. Менеджмент туристичної індустрії: Навчальний посібник. – Чернівці: ЧТЕІ КНЕУ, 2003. – 662 с.
10. Энциклопедия туризма: Справочник. – М.: Финансы и статистика, 2003. – 368 с.
11. Явкін В. Проблеми географії та менеджменту туризму / Чернівецький національний ун-т ім. Юрія Федьковича. — Чернівці : Рута, 2006. — 260с.