Вступ

У кожній демократичній державі світу основні права і свободи людини відносяться до безумовних політико-правових цінностей конституційного рівня, є невід’ємною і визначальною складовою конституційного ладу в цілому. Однак конституційний лад — це не лише високий загальний рівень відповідного конституційно-правового регулювання, але й цілісна система реально існуючих суспільних відносин, опосередкованих демократичним правовим статусом особи, демократичними принципами формування, організації й функціонування державної влади, взаємодією різних її органів, вільною діяльністю інститутів громадянського суспільства, закріплених і гарантованих конституційно-правовими нормами. Більше того, саме реальні суспільні відносини, що складаються в найважливіших сферах суспільного життя (а не конституційні засади), становлять головний зміст категорії «конституційний лад».

Визначальне значення прав і свобод людини і громадянина щодо всього конституційно-правового регулювання зумовлене як загальним усвідомленням первинності й основоположної ролі кожної особистості в системі взаємовідносин «людина — суспільство — держава», так і особливою соціальною і політико-правовою природою держави як форми організації політичної влади, яка спрямовує і організовує за допомогою норм права спільну діяльність людей і соціальних груп, захищає права та інтереси громадян. Тому дійсний стан речей у сфері практичної реалізації прав і свобод людини і громадянина слід вважати не лише невід’ємним складником конституційного ладу, але й вагомим критерієм визначення його фактичного змісту та рівня розвитку, необхідною передумовою його стабільності та непорушності.

Однією з найбільш дієвих державно-владних інституцій, що покликані забезпечувати юридичне верховенство Конституції в правовій системі держави, гарантувати стабільність закріпленого нею конституційного ладу і його засад, а отже, і прав та свобод людини і громадянина як їх визначальної складової частини, є, поза всяким сумнівом, Конституційний Суд України.

Тому питання ролі та місця Конституційного Суду України в системі органів державної влади набуває особливої актуальності.

Це питання неодноразово висвітлювалося на сторінках фахових  видань та монографій на правову тематику. Детальний аналіз ця проблема знайшла в працях таких авторитетних вчених, як: В. Тацій,  Ю. Тодика, В. Тихий, М. Козюбра, М. Костицький, В. Шаповал, В. Кампо, О. Скрипнюк, А. Селіванов, Ю. Барабаш та ін.  Цьому питанню було присвячено не одну конференцію та науковий семінар, одне з останніх обговорень ролі та місця Конституційного Суду України в системі органів державної влади відбулося на міжнародній конференції, яка проходила в м. Києві 16 травня 2008 року.

1. Політико – правові риси статусу Конституційного Суду України

Головною ідеєю принципу поділу державної влади на законодавчу, виконавчу та судову є забезпечення максимальної ефективності всієї державно-владної діяльності та недопущення узурпації державної влади жодною з її гілок, що є необхідною передумовою забезпечення прав людини. Тобто переважна більшість ідей, покладених в основу вітчизняного конституційно-правового регулювання, досить тісно пов’язана з ідеєю пріоритетного значення прав і свобод людини. А тому їх реальне забезпечення Конституційним Судом України в процесі здійснення конституційного контролю дійсно є необхідною передумовою стабільності конституційного ладу в цілому.

Насамперед, слід зазначити, що аналіз правового статусу та повноважень Конституційного Суду України свідчить про його особливу правову природу та специфічне місце в конституційно-правовому механізмі забезпечення прав і свобод особи. На відміну від судів загальної юрисдикції, Конституційний Суд безпосередньо не розглядає правові спори і не вирішує конкретних справ щодо захисту чи поновлення порушених прав і свобод людини. Однак, як відзначають дослідники, функція захисту гарантованих конституціями основних прав і свобод людини притаманна практично всім органам конституційної юрисдикції будь-якої моделі судового конституційного контролю — американської, європейської чи змішаної [3, с. 61]. Не є винятком і Конституційний Суд України, оскільки переважна більшість його функцій прямо чи опосередковано спрямована на забезпечення основних прав і свобод людини і громадянина.

Конституційний Суд України забезпечує реалізацію та захист прав людини, в основному, двома способами: по-перше, шляхом визнання нормативного акта, який певним чином обмежує права людини, неконституційним, а як наслідок — і нечинним; по-друге, через офіційне тлумачення норм Конституції та законів України щодо питань забезпечення нормальної та ефективної реалізації громадянами своїх прав та їх захисту [4, с. 48]. Поза всяким сумнівом і контрольна, і інтерпретаційна функції Конституційного Суду України мають надзвичайно важливе значення і в його правозахисній діяльності, і у сфері гарантування стабільності конституційного ладу.

2. Конституційний Суд України – суд права

Сьогодні Конституційний Суд України відповідно до чинного законодавства серйозно обмежений у своїх повноваженнях у порівнянні з переважною більшістю країн не лише Західної, але й Східної Європи, в яких досвід діяльності конституційних судів ненабагато більший (наприклад, повноваження органів конституційної юстиції Латвії, Польщі, Чехії, Словаччини та ін.).

По-перше, основним предметом контролю Суду є акти вищих органів державної влади, а не їхні дії. І хоча стаття 152 Конституції України дозволяє зробити висновок про те, що поряд з актами Конституційний Суд може визнати неконституційними також і дії відповідних суб’єктів конституційних правовідносин, оскільки: „матеріальна чи моральна шкода, завдана фізичним або юридичним особам актами і діями, що визнані неконституційними, відшкодовуються державою у встановленому законом порядку”. Однак  через відсутність практики офіційного тлумачення та практики застосування цієї норми , вона має абстрактно-теоретичний характер.

По-друге, беззаперечним є те, що Конституційний Суд здійснює лише абстрактний контроль і не наділений обов’язком з’ясування фактів, які дають підстави зробити висновок про легітимність діяльності відповідних органів державної влади, що дуже часто призводить до пасивності Суду у випадках, коли йдеться про порушення конституційної процедури з боку народних депутатів чи інших владних суб’єктів при ухваленні тих чи інших важливих для суспільства та держави рішень (щоправда в останній рік Суд активізував свою діяльність у цьому напрямку і прийняв два рішення від 7 липня 2009 року № 17-рп/2009 та від 14 липня 2009 року №18/рп/2009, відповідно до яких скасував два закони саме з підстав порушення встановленої Конституцією України процедури їх розгляду, ухвалення та набрання ними чинності). Таким обов’язком Суд наділений лише під час проходження процедури імпічменту Президенту України. Зокрема, Конституційний Суд має перевірити дотримання парламентом та його органами конституційної процедури розслідування і розгляду справи про імпічмент і надати з цього приводу відповідний висновок (частина шоста статті 111 Конституції України).

По-третє, в Україні, на жаль, лише в зародковому стані перебуває інститут конституційної відповідальності, який є важливою складовою правової охорони Конституції України та легітимації державної влади. (За порушення норм Основного Закону сьогодні передбачена адміністративна чи кримінальна відповідальність). Єдиним дієвим засобом впливу Конституційного Суду на суб’єктів конституційно-правових відносин є прийняття рішення про неконституційність актів Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України та Верховної Ради Автономної Республіки Крим, що має наслідком їхнє скасування (ст. 150 Конституції України). Загалом за 12 років діяльності Конституційного Суду України Суд вирішив питання щодо конституційності понад 250 правових актів, з яких 90 визнано неконституційними повністю або в їх окремих частинах. Разом з тим, Суд сьогодні не володіє реальним механізмом притягнення до відповідальності вищих посадових осіб держави, за винятком опосередкованої участі в процедурі імпічменту Президенту України. Хоча в конституційному праві зарубіжних країн персональний характер відповідальності часто застосовується, і це стосується не лише президента, але й інших вищих посадових осіб держави [8, c. 142].

Так, в  Австрії, Болгарії, Греції, Грузії, Чехії, Франції орган конституційної юрисдикції вирішує питання позбавлення депутатського мандата, зокрема, у зв’язку з порушенням вимоги щодо несумісності (незважаючи на те, що в Україні є три рішення Конституційного Суду, які стосуються сумісництва депутатів, непоодинокими є випадки їхнього порушення). У Туреччині Конституційний Суд уповноважений позбавити члена парламенту недоторканості. Федеральний Конституційний Суд Німеччини наділений компетенцією розглядати звинувачення щодо федеральних та земельних суддів у випадку порушення одним із них положень Основного закону чи конституційного устрою землі при виконанні своїх повноважень чи незалежно від них.

Конституційний Суд як орган конституційного контролю займає важливе місце у механізмі легітимації державної влади, оскільки він покликаний захищати закріплені Конституцією суверенні права народу від протиправних дій та рішень органів публічної влади, тим самим надаючи їм додаткової легітимності. Суд наділений такою владою тому, що виступає охоронцем Конституції, яка є за своєю природою суспільним договором, в якому, з одного боку, визначені основні права та свободи людини, а з іншого – межі повноважень держави. З метою такої демократичної легітимації Конституційний Суд повинен володіти певними повноваженнями, які на сьогодні закріплені в конституціях розвинутих європейських держав [9, c. 4].

3. Політична складова в діяльності Конституційного Суду України

Конституційний Суд України теж почав формувати основи доктрини „політичного питання”. Наприклад, у рішенні по справі про вибори народних депутатів України від 23 лютого 1998 року за № 1-рп/98 у мотивувальній частині Суд окремо зазначив, що питання чотиривідсоткового бар’єру, які мають подолати політичні партії та виборчі блоки для отримання мандатів по загальному багатомандатному виборчому округу, „є питанням політичної доцільності”, і воно має вирішуватися Верховною Радою України.

Без сумніву таке рішення є надзвичайно важливим, навіть не стільки для формування досконалої виборчої системи України, скільки для подальшої практики Суду. Однак, на наш погляд, вказане Рішення Конституційного Суду України породжує неоднозначні висновки. Погоджуючись із думкою В. Шаповала про те, що „є певна межа політичної доцільності”, вважаємо перехід за таку межу втручанням політики у право. Якщо політична доцільність реалізується шляхом порушення принципу справедливості, то втрачається легітимність, у цьому випадку легітимність закону. Адже може скластися ситуація, коли у Верховні Раді України депутатська більшість прийме закон про вибори, в якому виборчий бар’єр   буде настільки високий, що це позбавить значну частину громадян права голосу на виборах, і тим самим буде порушений конституційний принцип безпосереднього народовладдя, який передбачає, що вибори мають бути максимально демократичними. Це, своєю чергою, дасть підстави певним політичним силам сформулювати перед Конституційним Судом питання, наскільки така виборча система, яка пропонується, відповідає вимогам демократичної легітимності, і наскільки вона взагалі є конституційною. Таким чином, легітимність органу конституційної юрисдикції у вирішенні політичних питань повинна раціонально визначатися у кожному конкретному випадку і не може бути універсальною [11, c. 98-99].

Конституційний Суд розвинув доктрину „політичного питання” в ухвалі про припинення конституційного провадження щодо визнання неконституційними актів парламенту, прийнятих у приміщенні „Українського дому” 21 січня та 1 лютого 2000 року (ухвала № 2-уп від 27 червня 2000 року). Суд визнав ці акти непідвідомчими для розгляду, оскільки це питання „має регламентне, процедурне, політико-моральне значення, а рішення, прийняті в „Українському домі”, є, по суті, елементом політичного процесу”. Жодною мірі не хочемо ставити під сумнів позицію Конституційного Суду у цьому питанні, вдаючись до аналізу ситуації, яка на той час склалася, однак, хотілося б висловити певні міркування з приводу окремих концептуальних положень ухвали. Так, Суд стверджував, що порушене у конституційних поданнях питання легітимності Верховної Ради в результаті поділу депутатів на дві групи не може бути розглянуто Конституційним Судом України, оскільки воно не належить до його компетенції. Таке твердження Суду, на наше переконання, є щонайменше спірним. Верховна Рада України є представницьким органом всього народу, який наділений делегованою легітимністю, що за певних обставин може бути втрачена. Таку легітимність Верховна Рада України набуває на основі конституції – основоположного акту народу. Тому єдиний орган конституційної юрисдикції, який здійснює охорону конституції і дає тлумачення її норм (в тому числі „творче”, розширене тлумачення) володіє виключною компетенцією щодо визначення легітимності (походження і діяльності) будь-якого конституційно установленого органу влади.

У цій ситуації важко не погодитися з думкою С. Головатого про те, що не може бути такого, щоб питання легітимності актів, які є результатом діяльності органу державної влади в Україні, входили до сфери повноважень Суду, тоді як питання легітимності створення цього органу залишалося б поза сферою повноважень Конституційного Суду України. Адже нелегітимно створений орган не може продукувати легітимних рішень.

Таким чином, Конституційний Суд України, як суд конституційної юрисдикції, з огляду на своє покликання, наділений правом встановлювати легітимність вищого органу влади в державі, якщо він був всенародно обраний у разі відповідного звернення до нього. При цьому легітимність не лише актів такого органу, а й його діяльності.  На підтвердженням нашої думки про такий обсяг повноважень Конституційного Суду України щодо легітимації інших конституційних органів влади варто згадати норму ст. 104 Конституції України, на підставі якої Голова Конституційного Суду здійснює процедуру приведення Глави держави до присяги народу України. При цьому цілком доречною у Основному Законі була б норма про участь Конституційного Суду України у процедурі приведення до присяги депутатів парламенту [2, c. 5].

4. Аналіз рішень Конституційного Суду України, прийнятих під впливом політичної влади

До виключних повноважень Конституційного Суду України належить: вирішення питань конституційності законів та інших правових актів Верховної Ради, актів Президента і Ка­бінету Міністрів, правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим; надання висновків щодо відповідності Основному Закону міжнародних договорів; дотримання консти­туційної процедури розслідування і розгляду справи про усунення глави держави з поста в порядку імпічменту, про порушення Верховною Радою Автономної Республіки Крим Конституції та законів України (наступний конституційний контроль) та про відповідність вимогам статей 157 і 158 Конституції законопроектів про внесення змін до неї (превентивний конституційний контроль); тлумачення Конституції та законів України.

Зазначений перелік повноважень єдиного органу конституційної юрисдикції є вичерпним, з чого випливає, що ним не можуть розглядатися інші питання, пов´язані з дотриманням конституційної законності в державі, оскільки вони є в компетенції судів загальної юрисдикції. При цьому Основним Законом також визначено коло суб´єктів права на звернення до Конституційного Суду з питань перевірки конституційності, що унеможливлює їх розгляд за клопотанням, зокрема громадських організацій, громадян, іноземців, осіб без грома­дянства тощо.

Однією з визначальних ознак конституційної законності є визнання верховенства конституції в системі нормативних актів як акта вищої юридичної сили. З огляду на це, ч. 1 ст. 152 Конституції України встановлено правило, за яким закони й інші правові акти визнаються за рішенням Конституційного Суду України неконституційними повністю або в окремій частині, якщо вони не відповідають

Конституції або якщо було порушено встановлену нею процедуру їх розгляду, ухвалення або набрання ними чинності.

Протягом 15 років своєї діяльності Конституційний Суд України ухвалив 123 рішення за справами про конституційність законів та інших правових актів, визнавши такими, що не відповідають Конституції України, положення 74 законів, 13 інших актів парламенту, 6 актів Президента України, 15 — Кабінету Міністрів України та 8 — Верховної Ради Автономної Республіки Крим. У 2009 р. було ухвалено 26 таких рішень та визнано неконституційними положення 19 законів, З постанов Верховної Ради та 5 актів Кабінету Міністрів.

2009 рік узагалі був найрезультативнішим за весь час роботи Конституційного Суду. З урахуванням справ про тлумачення положень Конституції та законів України, Судом було ухвалено 36 рішень. Для порівняння — за попередні 12 років у середньому ухвалювалося близько 20 рішень та висновків за рік. Крім цього, Конституційним Судом України у 2009 р. було прийнято 145 процесуальних ухвал. З них 42 ухвали про відмову у відкритті конституційного провадження та 21 ухвала про припинення розгляду конституційного подання і про припинення конституційного провадження [12, c. 76-77].

Однак запам´ятається цей рік не лише рекордними показниками, а й тим, що він із новою силою висвітлив низку проблем, які вже не один рік супроводжують діяльність Суду щодо забезпечення та захисту конституційної законності в державі.

Перша з них полягає у невиконанні суб´єктами законодавчого процесу однієї з визначальних вимог конституційної законності, а саме: конституційний контроль не обмежується визначенням конституційності правових актів та припиненням дії їх положень, що суперечать конституційним нормам та приписам. Цей контроль полягає й у тому, щоб надалі не допустити появи у законодавстві правових актів, якими правові відносини регулюються у спосіб, який визнано неконституційним за рішенням органу конституційної юрисдикції. Прийняття таких актів органами державної влади є можливим лише за умови внесення відповідних змін до Основного Закону.

На жаль, цей постулат ніяк не сприймається вітчизняними законодавцями, й тому часом законодавчий процес нагадує якесь незрозуміле де-жавю.

Ось характерний приклад: Рішенням Конституційного Суду України від 19 жовтня 2009 р. № 26-рп визнано неконституційними положення законів України, якими з порушенням вимог Основного Закону України було врегульовано порядок проведення виборів Президента України в 2010 р., зокрема:

• заборонено звертатися до ЦВК зі скаргами, що стосуються підготовки і проведення виборів Президента України, у день голосування і наступні дні виборчого процесу, а ЦВК — роз­глядати такі скарги;
• встановлено, що невиконання судом вимоги щодо розгляду справ у стислий строк (протягом двох днів з часу закінчення голосування на виборчих дільницях) є підставою для за­лишення скарги судом без розгляду;
• визначено, що юрисдикція судів не поширюється на правовідносини, які мали місце у процесі складання протоколів щодо встановлення результатів голосування у межах терито­ріального виборчого округу під час проведення виборів Президента України, а також протоколів про підрахунок голосів виборців на виборчій дільниці;
• заборонено судам здійснювати забезпечення позову щодо призначення, підготовки та проведення виборів, що унеможливлює виконання рішень суду, прийнятих в окремих справах, тобто фактично означає неможливість реалізації особами права на судовий захист.

А тепер звернемось до Рішення Конституційного Суду України від 26 лютого 1998 р. № 1-рп у справі про вибори народних депутатів, згідно з яким визнано такими, що не відпо­відають Конституції України, положення Закону України «Про вибори народних депутатів України», що обмежували захист виборчих прав громадян у судовому порядку:

• щодо оскарження до суду рішень, дій чи бездіяльності виборчих комісій за умови, «якщо інший порядок оскарження не встановлено законом» (ч. 1 ст. 15 Закону);
• щодо незабезпеченості права громадян на оскарження до суду дій чи бездіяльності посадових і службових осіб дільничних, окружних та Центральної виборчих комісій (частини 1, 3, 5 ст. 15 Закону);
• щодо унеможливлення оскарження до суду рішення окружної виборчої комісії про визнання народного депутата України обраним та визнання виборів недійсними (частини 6, 8 ст. 43 Закону).

Ще одне Рішення, вже від 3 липня 2003 р. № 13-рп, у справі про строки оскарження порушень під час підрахунку голосів та встановлення результатів голосування, в якому Консти­туційний Суд ухвалив:

• визнати неконституційним положення четвертого речення ч. 6 ст. 29 Закону України «Про вибори народних депутатів України», згідно з яким скарга щодо порушень, які мали місце під час підрахунку голосів та встановлення результатів голосування в роботі дільничної виборчої комісії, може бути подана до окружної виборчої комісії або до суду протягом двох днів після дня виборів, а в роботі окружної виборчої комісії — до Центральної виборчої комісії або до суду — протягом п´яти днів після дня виборів, у частині, що унеможливлює оскарження вчинених після закінчення двох та п´яти днів після дня виборів порушень у роботі відповідно дільничної або окружної виборчої комісії під час підрахунку голосів та встановлення результатів голосування [5, c. 112-113].

Отже, право на судовий захист як одна з фундаментальних засад правової держави є непорушним і згідно з Конституцією не може бути обмежено навіть в умовах воєнного або надзвичайного стану, не кажучи вже про період проведення виборів до органів державної влади. Однак на практиці виходить далеко не так.

Ще один приклад: Рішенням від 26 листопада 2009 р. № 30-рп Конституційний Суд, ґрунтуючись на вимогах п. 21 ч. 1 ст. 92 Основного Закону України, за яким організацію і порядок діяльності органів законодавчої, виконавчої, судової влади та статус їх посадових осіб визначається виключно законом, вкотре визнав неконституційним Регламент Верховної Ради України, цього разу від 19 вересня 2008 р. № 547-VI, як такий, що прийнятий із порушенням процедури, встановленої ст. 94 Конституції України.

Висновки

Удосконалення діяльності Конституційного Суду України у сфері тлумачення Конституції стосовно спорів з питань про обсяг прав та обов’язків вищих органів державної влади та вирішення питання про відповідність конституції (конституційність) законів, інших правових актів органів державної влади на сьогодні можливе із врахуванням наступного.

По-перше, окрім встановлення конституційності актів вищих органів влади Конституційний Суд України повинен здійснювати контроль за легітимністю як актів, так і дій цих органів та вищих посадових осіб держави, про яких згадується в Конституції.

По-друге, у вказаній сфері діяльності для Конституційного Суду варто встановити повноваження, яке б чітко передбачало необхідність, в окремих випадках, здійснювати не лише абстрактний контроль за конституційністю дій вищих органів влади, а й з’ясовувати факти, що дають підстави зробити висновок про таку конституційність.

По-третє, запровадити інститут конституційної відповідальності за невиконання актів Конституційного Суду України органів та посадових осіб та розробити механізм впровадження цих актів.

Список використаної літератури

1. Домбровський І., Гергелійник В. Правові позиції Конституційного Суду України:окремі аспекти // Вісник Конституційного суду України — №4-5 – 2011. – С. 140 – 146
2. Захарова, О. Конституційний Суд України: досвід і проблеми // Юридичний Вісник України . — 2011. — № 4 (січень). — С. 5
3. Кампо В. Деякі проблеми розвитку Конституційної юстиції в Україні// Право України – 2010 №6 – С. 60-67
4. Колодій А. Принципи статусу та діяльності Конституційного Суду України // Вісник Конституційного суду України. — №4-5. – 2011
5. Кузьменко О. Про правові позиції Конституційного Суду України [Текст] // Підприємництво, господарство і право. — 2010. — № 6. — С. 112-114
6. Маркуш М. Повноваження К С У: практичні проблеми та шляхи їх вирішення // Вісник Конституційного суду України. — №4-5. – 2011
7. Стецюк П. Конституційний суд України як суб’єкт формування сучасного конституціоналізму // Право України – 2010 — №6 с. 70-74
8. Стрижак А. Деякі проблемні питання у діяльності Конституційного суду України щодо забезпечення конституційного ладу в Україні // Вісник Конституційного суду України. — №4-5. – 2011. – С. 140 – 146
9. Стрижак А. Конституційний Суд України як гарант дотримання конституційних принципів демократичної, правової держави // Право України. — 2010 — №6.- С. 4-9
10. Стрижак, А. Удосконалення статусу Конституційного Суду України // Віче. — 2011. — № 17. — С. 29-32
11. Тихий В. Правова природа Конституційного Суду України, його повноваження, рішення та висновки // Право України. — 2012. — № 1-2.- С.97-110
12. Унгурян Ю. Виконання рішень Конституційного Суду України // Юридичний вісник. — 2010. — № 3. — С. 75-78