Вступ

Актуальність теми. На межі тисячоліть видавничо-поліграфічний сектор національних економік західних країн став одним із найприбутковіших у структурі галузей, які стрімко розвиваються. Незважаючи на всі суб’єктивні й об’єктивні труднощі, в Україні видавнича справа, як, до речі, і журналістика, також прагне виходити на цей шлях.

За підготовку й тиражування будь-яких текстів, плакатів, альбомів в останні роки стало братися все більше й більше бажаючих, переслідуючи переважно єдину мету, — заробити гроші. Проблема в іншому. Видавничою справою нерідко вирішують зайнятися люди, які, м’яко кажучи, не зовсім для цього придатні з професійної точки зору.

Чомусь поширеною стала думка про те, що коли ти хоч трохи оволодів комп’ютером, то вже можеш вважатися видавцем. Але ж таїть ця справа в собі не лише елемент “початкової комп’ютерної грамотності”, не лише привид легкої комерції, а й культури. Таїть той чинник, який потребує колосальних знань, навичок, наполегливості, постійного самовдосконалення. А ще — інтелігентності. Коли цього немає, тоді й з’являються на нашому книжковому ринку видання, які, за великим рахунком, й книгами не можна назвати — настільки вони кричуще безграмотні, з масою помилок, невмінням “видавця” побачити й створити внутрішню і зовнішню структуру свого “дітища”, вміло поєднати зміст із оформленням, надати йому власного стилю, неповторності, подбати, аби воно швидко й упевнено знайшло свого читача.

Видавнича продукція — специфічний товар, у якому поєднано не тільки матеріальні, а передусім духовно-мистецькі. інтелектуальні, освітні, культурологічні цінності, завдяки яким вона впливає на соціальні, суспільні, виробничі процеси. Що більшу кількість споживачів охоплюватиме національна книжка, то ефективніше вона задовольнятиме їхні потреби, то істотніше зростатиме її роль як фундатора інформаційної безпеки країни.

Український книжковий ринок привабливий для бізнесу, оскільки має великий потенціал із десятків мільйонів жителів країни, які характеризуються високим освітнім рівнем та природною любов’ю до читання.

Мета роботи полягає в тому, щоб проаналізувати та з’ясувати основні риси спеціалізації видавництв в Україні.

Для досягнення цієї мети у роботі вирішується ряд задач:

• визначити головні ознаки класифікації сучасних видавництв;
• охарактеризувати типові структури видавництв: український та зарубіжний досвід;
• дослідити тенденції розвитку видавничої справи на сучасному етапі;
• проаналізувати стан та тенденції українського книговидання та видавничої справи на сучасному етапі;
• охарактеризувати проблеми українського наукового книговидання в умовах ринку.

 Об’єктом дослідження є розвиток видавничої справи в Україні.

Предметом дослідження виступає основні риси спеціалізації видавництв в Україні.

Розділ 1. Теоретичні аспекти класифікації видавництв

1.1. Головні ознаки класифікації сучасних видавництв

За тривалий і складний період еволюції рукописної, а згодом друкарської справи практично не змінилася сутність самого процесу творення друкованого продукту Серцевину його складають взаємно обумовлені послідовні дії, пов’язані з написанням; структурним, логічним, смисловим, фактологічним і мовним удосконаленням; відповідним художнім оформленням нового твору; переписуванням (друкуванням) та донесенням його до споживача.

Висловлюючись професійною термінологією, йдеться про виконання певних редакторських, художньо-оформлювальних, виробничо-поліграфічних, економічних та маркетингових функцій, які необхідно здійснити до того, коли те чи інше видання потрапить до рук читачеві. І якщо на початках книжкової справи з усіма цими процесами могла справлятися одна людина, то із зростанням попиту на книгу, розвитком технічних засобів, розподілом послідовного комплексу операцій на два автономні блоки — власне суто видавничий і друкарський — до процесу творення книги виявилося залученим усе більше коло людей з чітко окресленими професійними навичками. Так почали організовуватися й формуватися окремі підрозділи чи структури цехових майстрів, які згодом отримали назву видавництва чи видавничого підрозділу.

Видавництво — це створене у відповідній організацій-но-правовій формі підприємство, головним змістом діяльності якого є підготовка, випуск і реалізація різних видів друкованих, електронних та комбінованих видань [3, c. 75-76].

На відміну від видавництва, видавничий підрозділ не має юридичного статусу і є складовою будь-якого іншого підприємства, організації, закладу, що одержали, з-поміж інших, право видавничої діяльності. Що ж до організації тут самого редакційно-видавничого процесу, то він нічим не відрізняється від того, який існує у видавництві.

На основі вивчення українського та зарубіжного досвіду книговидання можна визначити наступні типи сучасних видавництв та їх систем.

В основу візьмемо такі головні ознаки:

• форма власності;
• форма об’єднання майна засновників;
• спосіб формування статутного фонду;
• економічна природа господарювання;
• обсяг випущеної продукції;
• тематичний репертуар видань;
• читацьке коло;
• знаковий принцип творення видання;
• структурна підпорядкованість.

Коротко охарактеризуємо кожну з цих ознак.

За формою власності типологічна картина видавництв сьогодні значно відрізняється від тієї, яка існувала за радянської доби. Залежно від форм власності, передбачених цивільним законодавством, в Україні можуть створюватися й діяти видавництва, як складові підприємств, таких видів:

• державне, що діє на основі державної власності;
• комунальне, що діє на основі комунальної власності територіальної громади;
• приватне, що діє на основі приватної власності громадян чи суб’єкта видавничої діяльності (юридичної особи);
• колективне, що діє на основі колективної власності.

У відповідності з чинним законодавством усі видавництва, незалежно від форми власності, мають однакові права та обов’язки, в тім числі й щодо участі у виконанні різноманітних державних програм.

За формою об’єднання майна засновників розрізняють: акціонерні товариства (AT), товариства з обмеженою відповідальністю (ТОВ), товариства з додатковою відповідальністю (ТДВ).

В акціонерних товариствах статутні фонди поділені *на визначену кількість акцій однакової номінальної вартості. AT несе відповідальність за зобов’язання тільки майном товариства, а акціонери — в межах вартості належних їм акцій.

На відміну від AT, у товариствах з обмеженою відповідальністю статутні фонди поділені на частки, розмір яких визначається установчими документами. ТОВ несе відповідальність за своїми зобов’язаннями, як і в попередньому випадку, тільки своїм майном, а учасники товариства — у межах своїх вкладів. Зобов’язання у товариства з додатковою відповідальністю (ТДВ) значно більші: власне майно, а в разі його недостатності учасники цього товариства несуть додаткову солідарну відповідальність у визначеному установчими документами однаково кратному розмірі до вкладу кожного з учасників [11, c. 8-9].

За способом формування статутного фонду видавництва можуть бути унітарними та корпоративними. Унітарним видавництвом є таке, що створюється одним засновником. Він виділяє для цього майно, формує статутний фонд, затверджує статут, на засадах трудового найму формує штат працівників, безпосередньо або через найнятого фахівця керує колективом. Корпоративне видавництво утворюється спільним рішення двох або більше засновників. Діє воно на основі спільної діяльності засновників чи на основі об’єднання майна. Керівництво таким підприємством здійснюється через органи, що створюються засновниками.

За економічною природою господарювання працюють два види видавництв: комерційні та некомерційні. Комерційні видавництва розглядають підготовлену і випущену власними силами видавничу продукцію як товар і мають головну мету — одержання прибутку. Некомерційні видавництва випускають таку продукцію здебільшого у виробничих чи пропагандистських цілях, задовольняючи потреби галузі, громадської організації чи партії.

За обсягом випущеної продукції класифікують великі, середні і малі видавництва.

Відповідно до європейських мірок, великим видавництвом прийнято вважати таке, яке упродовж року випускає понад сто назв книг. Середнє — від десяти до ста. Мале — до десяти назв.

Звичайно, таку кількісну ознаку слід сприймати умов-но, зважаючи ще й на обсяги видань (в обліково-видавничих аркушах) та їх наклади. Окрім кількості назв, у країнах Євросоюзу статус видавництва у цьому блоці визначається також і обсягом річного обороту коштів. Малим вважається видавництво, де цей показник складає менше 10 тис. євро. Середнім — від 10 до 1 млн євро. Великим — понад 1 млн євро.

За тематичним репертуаром видань, які випускають видавництва, їх можна поділити на вузькоспеціалізовані, специфічної тематики та універсальні.

Вузькоспеціалізоване видавництво здебільшого працює з чітко визначеним видом фахової літератури (наукова, навчальна шкільна, навчальна для ВНЗ, що охоплює всі предмети і навчальні дисципліни або якісь окремі їх напрями — сільськогосподарський, природничий, гірничий, медичний тощо). Це зазвичай малотиражні (крім шкільних підручників), а тому й дорогі за відпускною ціною видання, які однак розраховані на свого стабільного споживача. Шукати такого споживача доводиться не в книгарні, а безпосередньо в навчальному чи науковому закладі, під час проведення відповідних наукових заходів чи імпрез [13, c. 31-32].

Видавництво специфічної тематики зорієнтоване передусім на таку групу читачів, до речі, стабільно значну за кількістю, специфіка читацького інтересу якої зводиться до “споживання” літератури на теми дозвілля, хобі, туризму, мистецтва, релігії. Видавець цього блока літератури прагне втримувати біля себе означене коло покупців такими новинками, адже нерідко деякі з них спонукають до започаткування певної серії — широкої за кількістю назв і тривалої в часі видання.

Універсальні видавництва роблять погоду на книжковому ринку передусім літературою широкого профілю — від художніх бестселерів до науково-популярних видань. Вони можуть готувати до друку одночасно літературу з кількох галузей знань.

За читацьким колом розрізняють видавництва для дітей, для школярів, для молоді.

На українському книговидавничому ринку міцно утвердилися видавництва, продукція яких призначається передусім дітям (“Веселка”, “А-Ба-Ба-Га-Ла-Ма-Га”, “Котигорошко”). Видавнича програма “Школяра” і “Ранку” розрахована на учнів загальноосвітніх шкіл. Понад 80 років у Києві діяло видавництво з промовистою назвою “Молодь”, яке видавало літературу, розраховану на молодіжну читацьку аудиторію.

За знаковим принципом творення видань видавництва спеціалізуються на випуску текстових, електронних, нотних, картографічних, мистецьких видань.

Згідно з даними Інституту відкритого суспільства (Будапешт), який проводив на початку нового тисячоліття дослідження ситуації у видавничій справі країн Східної Європи, на цих теренах переважають видавництва, які готують і передають інформацію традиційно — на паперових носіях інформації (80 відсотків), частка електронних версій книги зовсім незначна — становить лише один відсоток. Але вже є 18 відсотків видавництв, які на сьогодні поєднують ці два види видань. З нотним способом передачі інформації в Україні працює переважно видавництво “Музична Україна”. Все більше на сьогодні видавництв за знакову основу творення книги беруть картографію і образотворчі роботи [17, c. 50].

За структурною підпорядкованістю можна виділити самостійні видавництва, філії, представництва.

Самостійне видавництво є юридичною особою, має відокремлене майно, печатку із своїм найменуванням та ідентифікаційним кодом, рахунки в банківських установах. Філії та представництва не є юридичними особами. Це — лиш окремий підрозділ, що розташований поза місцезнаходженням самостійного видавництва і здійснює його інтереси в конкретному регіоні, нерідко — за кордоном. Аби не втрапити в правову колізію, про цю обставину особливо важливо пам’ятати тим авторам, хто вступає з керівниками таких підрозділів у переговори щодо уступки (покупки) ліцензії на перевидання чи поширення твору або ж має намір здійснити принадний, але дорогий з фінансового боку, проект спільного видання.

У цьому контексті початкуючому видавцеві слід пам’ятати ще про одну законодавчу норму: у разі, якщо в статутному фонді видавництва іноземна інвестиція становить не менш як десять відсотків, воно визнається видавництвом з іноземними інвестиціями. Якщо ж частка цих інвестицій складає сто відсотків — таке видавництво вважається іноземним [22, c. 9].

1.2. Типові структури видавництв: український та зарубіжний досвід

Структура будь-якого видавництва чи видавничого підрозділу залежить від цілого ряду чинників — програмних цілей, обсягу діяльності, ринкової кон’юнктури. Але найперше — від типу, до якого видавництво відноситься.

Віднайшовши у поданій вище типологічній характеристиці “мірки” для себе, які можуть “накладатися” на заявлені в Статуті програмні положення, і з’ясувавши головні критерії й параметри розробленої власної програми, видавець на початку діяльності стоїть перед проблемою формування найоптимальнішої структури свого видавництва.

На сьогодні це доволі непросто, адже в ринкових умовах обов’язкової, кимось затвердженої згори, форми такої структури фактично не існує. Однак вона існувала в ко-лишні радянські часи. Нею користуються й досі, щоправда у зміненому варіанті, окремі видавництва передусім державної форми власності.

Варто зазначити, що в умовах недавнього диктату правлячої комуністичної партії, яка розглядала видавничу справу як важливу ділянку ідеологічної роботи, положення щодо структури видавництв, перелік обов’язкових структурних підрозділів та їх штатних одиниць затверджувалися відповідним центральним відомством і були обов’язковими для виконання на місцях. Без дозволу “згори” не можна було ні скоротити якусь ланку чи посаду, ні додати нову,

навіть якби в тому була нагальна виробнича потреба. Більше того, організаційна структура затверджувалася окремо: для центральних і республіканських видавництв з обсягом продукції від однієї до трьох тисяч обліково-видавничих аркушів, (інша — від трьох до шести, понад шість тисяч аркушів); для крайових і обласних видавництв; для видавництв вищих навчальних закладів. І все це — в межах знову ж таки затвердженої у центрі структури для кожного видавництва.

Доцільно навести традиційну (радянську) структуру середнього видавництва, аби зорієнтуватися в її “плюсах” і “мінусах” та творчо застосувати до сьогоднішніх реалій (див. схему 1).

З наведеної схеми видно, що на чолі такої організаційної структури стоїть директор, у безпосередньому підпорядкуванні якого перебувають два заступники — головний редактор та заступник із виробництва. Головний редактор, якому за штатним розкладом належить мати свого заступника, відповідає за організацію редакційно-видавничого процесу, безпосередньо керує тематичними редакціями, відділом підготовки видавничих оригіналів, бібліотекою. Заступнику директора підпорядковані виробничий, адміністративний відділи, відділи реклами, продажу, експедиція. При директорові існують два громадські органи — редакційна та художня ради, рішення яких є обов’язковими для виконання як у редакційному, так і у виробничо-технічному блоках видавництва [7, c. 17-18].

Коментуючи цю схему, варто відразу зазначити, що вона переобтяжена цілим рядом підрозділів, діяльність яких нереально прилаштувати до ринкових умов. Йдеться передусім про загальний, плановий, коректорський відділи, друкарське бюро, бібліотеку, архів, експедицію. Рудиментом минулого й непотрібним контрольним органом бачаться сьогодні редакційна і художня ради при директорові. Затвердженими згори “лімітами по праці та асигнувань на утримання апарату управління” передбачалося немало штатних одиниць (усіляких завідувачів, їхніх заступників) з контрольними, керівними функціями, які до процесу творення видавничого продукту мали опосередковане відношення. Натомість бракувало цілих ланок з маркетинговими і менеджерськими функціональними обов’язками.

Для порівняння з традиційною (радянською) структурою варто навести два варіанти класичної структури видавництв західноєвропейського та американського типів.

Варіант перший (схема 2). Власником видавництва є одна особа, як правило, фахівець у цій галузі, що поєднує в собі функції керівника чотирьох головних напрямів діяльності: видавничої програми, виробництва, маркетингу, фінансового. У структурі видавництва — чотири заступники керівника, які й очолюють ці головні напрями.

Ця структура принципово відрізняється від структури видавництва радянського зразка.

Схематично окреслені тут не назви обов’язкових і статичних відділів чи підрозділів, а функції, які мають свою специфіку і які варто виокремлювати як окремі частини цільного редакційно-видавничого процесу. Що ж до назв структурних підрозділів, то вони можуть бути різними — відділ, редакція, група, сектор.

Тут в основу покладено діяльність груп працівників, які працюють автономно на основі менеджменту. Очолюють такі групи найняті керівники, спеціалісти-професіонали. Для здійснення тих чи інших функцій вони підбирають виконавців.

Особливістю цієї структури є те, що кількість штатних одиниць не є чітко визначеною. Певна категорія фахівців, задіяних у видавничому процесі того чи іншого підрозділу, працює за трудовими угодами. Зручність такої форми співробітництва в тому, що видавець не прив’язаний до певних норм, наявних можливостей штатних працівників, оскільки в трудових угодах з “позаштатниками” за взаємною домовленістю обумовлюються терміни виконання робіт та суми оплати праці. Це вигідно й тоді, коли одночасно готуються до друку кілька оригінал-макетів, і тоді, коли у редакційно- видавничому процесі з об’єктивних і суб’єктивних причин з’являється певна пауза [22, c. 10-11].

Варіант другий (схема 3). Видавництво засноване двома (як правило) чи кількома (рідше) особами як товариство з обмеженою відповідальністю.

Ця структура зорієнтована на практику діяльності сучасних видавництв американського типу. Провадження усіх справ тут також здійснюється за принципом менеджменту. Два із засновників здебільшого й виконують чітко окреслені самостійні функції: керівника програми (у радянській структурі — головного редактора) та комерційного директора (у радянській структурі — заступника директора).

У цьому випадку діяльність редакційно-видавничих і виробничо-комерційних підрозділів розділена: кожен підрозділ має конкретного організатора й керівника. Особливістю цієї структури є те, що вона передбачає спільне розв’язання важливих питань усім колективом. І не лише при прийнятті важливих виробничих рішень, а й при розподілі прибутків.

Елементи двох останніх видавничих структур, відпрацьовані в умовах західного книжкового ринку, впевнено й цілеспрямовано проникають останнім часом на український ґрунт. Таким чином, все більше маємо справу із змішаними формами видавничих структур.

Структурний тип побудови цього видавничо-книго-торговельного підприємства максимально наближений до західної моделі, в якій домінують методи менеджменту, за допомогою яких керівники підрозділів забезпечують скоординовану діяльність у видавництві та єдність інтересів усього колективу. Ці принципи передбачають: прийняття колективних рішень, участь керівників підрозділів у роботі Ради директорів, розмежування відповідальності між відділами та всередині їх.

Так званий ланковий або дивізійний принцип формування структурних підрозділів ефективно діє у видавництвах універсального характеру, які стабільно випускають значний обсяг видань.

Прискіпливо аналізуючи ту чи іншу видавничу структуру, початкуючому видавцеві слід пам’ятати, що це — лише схеми, які можуть зорієнтувати, скільки підрозділів і які створювати в своєму видавництві, які ділянки відмежовувати, а які — поєднувати, який обсяг творчих і виробничих функцій виконуватиметься штатними працівниками, а який — на договірних началах. Ці ж схеми дають можливість запозичувати ті чи інші форми, а то й комбінувати їх [19, c. 11-12].

Висновок  до розділу 1

Висновки щодо оптимальної структури сучасного видавництва можуть бути такими:

1. У ринкових умовах, коли конкуренція серед видавців дедалі загострюватиметься, свою дієздатність і результативність можуть довести лише гнучкі, невеликі, здатні до видозмін, пристосування й наступальності, видавничі системи, очолювані професіоналами.
2. Структура й підпорядкованість підрозділів видавництва залежить передусім від його типологічних ознак, змісту розробленої програми, складності обраних для видання текстів, визначених способів промоції книжкової продукції, професіоналізму кожного члена колективу.
3. Незалежно від кількості працюючих і наявності конкретних підрозділів, у видавництві мають бути фахівці таких спеціальностей: редактор, коректор, спеціаліст із комп’ютерних технологій (з поєднанням функцій верстальника і технічного редактора), художник-дизайнер, спеціаліст із маркетингу, спеціаліст із фінансів та економіки, фахівець із поліграфічного виробництва.
4. У невеликих за обсягом діяльності видавництвах важливо, аби штатні працівники могли поєднувати кілька функцій, які є наближеними до сфери їхньої професійної діяльності. В цілому ряді видавництв, де на високому технологічному рівні забезпечено підготовку оригінал-макетів (зокрема комп’ютерні програми успішно відпрацьовують перевірку правопису й граматики, здебільшого української і російської мов), немає в штатному розписі посади коректора. Однак у такому разі саме висококласний видавничий редактор покликаний оволодіти нюансами коректорського ремесла. Спеціаліст із комп’ютерних технологій мусить оволодіти в такому видавництві і функціями технічного редактора та верстальника.

Ідеальний варіант успішної діяльності в сучасних умовах створеної видавцем-початківцем видавничої структури є безперечно таким, коли колектив підібрано з професіоналів і однодумців.

Розділ 2. Аналіз українського книговидання та видавничої справи на сучансому етапі

2.1. Тенденції розвитку видавничої справи на сучасному етапі

Нинішній стан видавничої справи є результатом тривалого ігнорування керівниками управлінських гілок влади ролі книги як стратегічного продукту, який має двояку — духовно-мистецьку та матеріальну природу.

Функціональні завдання книги як духовно-мистецького продукту та її вплив на соціальні, суспільні, виробничі процеси є превалюючими над її матеріальною, фінансовою функцією. Однак між ними існує пряма залежність. Лише у випадку виконання книгою низки головних духовно-мистецьких, інтелектуальних, освітніх, культурологічних функцій можлива реалізація і останньої, матеріальної функції.

Тобто книга лише тоді стає товаром, коли її купують як носія суспільно значущих функцій, а не як предмет продажу як такий. І чим більше функціональне поле буде охоплювати національна книга, чим ефективніше вона задовольнятиме духовно-інтелектуальні й культурні потреби споживача, тим більше зростатиме її роль як товару, а, відповідно, і доходи від продажу.

Однак перетворення національної видавничої справи, на відміну від її нинішнього стану, на культурну індустрію вимагає цілої низки рішень і дій, які носитимуть не тільки адміністративний або фінансово-економічний характер, а й впливатимуть на перебудову психології тих людей, яким дано в руки важелі управління виконавчою і законодавчою владою в частині сприйняття ними книги як мистецького продукту з могутньою суспільною функцією, а вже потім як предмет продажу й заробітку.

Ця психологічна зміна мусить дати їм розуміння того, що в нинішньому своєму стані українська книга скоріше нагадує дитину, на яку намагаються покласти економічну, фінансову відповідальність за утримання державної сім’ї як на дорослу людину.

Тому стратегія розвитку мусить передбачити кроки саме з боку держави, які повинні сприяти прискореному «дорослішанню» видавничої справи і перетворенню її на культурну індустрію європейського зразка [21, c. 51].

За висновками президента Української асоціації видавців та книгорозповсюджувачів (УАВК) Олександра Афоніна, останнім часом видавничий бізнес в Україні активізувався. хоча позитивні зміни стаються повільніше, ніж того хотілося 6. Зростає кількість назв як свідчення пошуку нових жанрових ніш або нових тем. Але. на жаль, ступінь доступності новинок для українського читача невисокий, оскільки 2/3 накладів видань становлять тисячу або менше примірників. Не сприяє підвищенню купівельного інтересу до книжки складна політична ситуація в Україні. І хоча 2009 року, порівняно з 2008-м, одержані від продажу книжок суми зросли, це пов’язано аж ніяк не зі збільшенням кількості проданих примірників, а зі зростанням ціни. Крім того, нинішнього року різко посилилася тенденція до дальшого зменшення середньостатистичних накладів (це підтверджують і статистичні дані).

Так, якщо 2000 року виготовлено 7749 найменувань книжок, то 2008-го — 24040. Починаючи з 2006-го. річні сумарні наклади збільшились у  середньому на 2 мли. примірників. У той же час середні наклади видань весь час істотно зменшуються.

Наприклад, якщо 2000 року середній наклад видань становив 5678 примірників, то у 2008-му — 2413. Нині українська видавничо-поліграфічна галузь пропонує на ринок трохи більше, ніж одну книжку на одного жителя. І це з урахуванням держзамовлення на підручники за бюджетні кошти.

Для порівняння: у царській Росії 1913 року на душу населення щороку виходило друком 2 книжки. У нинішній Російській Федерації — 3—4 книжки, у Білорусі — 6-7, у західних країнах — 10-12. Росіяни вивели книжку на третє місце в обсязі своєї експортної продукції, і ми це добре відчуваємо на наших книжкових прилавках (вітчизняних книжок на ринку не більш як 4%).

Природно, що ця кількість видань не може не тільки забезпечити ефективний вплив на моральний, духовний стан громадян, на формування культурного середовища держави, але й не спроможна задовольнити елементарні потреби українського суспільства у знаннях.

Через природне старіння й обмеженість коштів на оновлення зменшується національний бібліотечний фонд та відповідно — кількість бібліотек. На 01.01.2009 в Україні працювало 18 349 бібліотек, бібліотечний фонд становив 300 млн. примірників.

Останніми роками окреслилася стала тенденція до збільшення кількості видань українською мовою, але переважно за рахунок бюджетних замовлень і навчальної літератури [22, c. 12].

Купують українці здебільшого художню літературу, за нею іде дитяча т та прикладна і дещо відстає від останніх двох науково-навчальна література.

Ситуація, що склалася у видавничо-поліграфічній галузі нашої країни, робить видання книжок або збитковим, або зумовлює на них ціни, через які ця продукція стає недоступною великій частині населення. Низькі показники книговидавничої діяльності тримають на голодному пайку вітчизняну поліграфію.

А коли бракує вітчизняної книжки, то вакуум активно заповнюється імпортованою книжковою продукцією. Хоча логічнішими для українського видавничого бізнесу були б купівля й імпорт прав на видання та їх виготовлення на власних потужностях, як це широко практикується у світі. Нині ж українські книжкові мережі на 80-90% заповнені готовою продукцією російських видавництв. За даними лише митних органів, майже 55 млн. книжок щороку завозять в Україну передусім з Росії та Білорусі. Але справжня цифра набагато більша, оскільки офіційна статистика не враховує велику кількість контрабандних і приватних поставок. (Нагадаємо, що загальний наклад української книжки становить 58 млн. примірників, з яких майже половина — підручники й посібники). За оцінками УАВК. суми, отримані останніми роками від реалізації російської книжки в Україні, становлять приблизно 350 млн. доларів США щороку. Отож ідеться про пряме інвестування закордонного виробника — і це за умов, коли вітчизняна поліграфія задихається через нестачу інвестицій.

Крім того, ми майже не звертаємо уваги на ідеологічний аспект книговидавництва. Загроза полягає в тому, що масові російські книжки, інша видавнича продукція нав’язують українцям спосіб життя, мислення та світосприйняття, які притаманні населенню сусідньої країни. За оцінками багатьох аналітиків, ця обставина має стратегічний характер [16, c. 14-15].

Серед актуальних і дуже важливих факторів, які впливають на зменшення тиражів, є помітна втрата інтересу населення до читання друкованої продукції, зумовлена як загальносвітовими тенденціями, так і відсутністю в Україні цілеспрямованої пропаганди освіти і книжки, як елементів життєвої потреби кожної людини. Непокоять повільні темпи освоєння Інтернет-технологій і випуску книжок на електронних носіях, брак реклами та непоінформованість потенційних читачів про вітчизняні книжки.

Найбільш ефективно працюють навіть у таких непростих умовах: київські видавництва «Либідь». «Мистецтво», «Освіта». «Генеза». «Перун», «Основи», «Академія», «Знання», «Факт». «Грані-Т», «Етнос». «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА»: львівські — «Світ», «Кальварія»: харківське «Фоліо»; тернопільське «Богдан» та інші, які навчилися формувати книжковий ринок не лише за рахунок коштів держбюджету, але й за рахунок господарської діяльності, інших джерел фінансування.

Маючи основним конкурентом російську книжку, українські видавці приречені на те. щоб пропонувати на ринок продукцію вищого гатунку, ніж у сусідів, шукати нестандартні методи й технології завоювання читацької аудиторії, в тому числі наполегливо інтегруватися у видавничий простір інших країн світу.

Переважна більшість книжкових і газетно-журнальних видань друкується на базі спеціалізованих державних підприємств, бо вони мають великі виробничі й допоміжні площі, достатню інфраструктуру тощо.

Оцінюючи ситуацію в поліграфічній сфері, слід наголосити на тому, що вона залишається складною, неоднозначною та суперечливою. Як і в усьому вітчизняному виробництві, тут не вистачає обігових коштів, тиснуть  непомірні податки, високі кредитні ставки, дається взнаки низька платоспроможність населення і юридичних осіб, внаслідок чого падає попит на поліграфічну продукцію і зростає дебіторська заборгованість. Низькою є завантаженість виробничих потужностей [6, c. 36-37].

2.2. Проблеми українського наукового книговидання в умовах ринку

За всю осяжну видавничу історію в Україні відбулося аж дві (!) конференції, присвячені якості наукової книги (обидві — на базі видавництва «Наукова думка» і за участю викладачів Української академії друкарства, у 1976 та 2007 р.). Додамо конференцію «Роль книгоиздания в развитии международных научных и культурных контактов», організовану у Москві Міжнародною асоціацією академій наук (до якої входить і НАН України) у 2005 р. — і перелік акцій публічного обговорення проблем наукового книговидання на всіх пострадянських теренах вичерпано…

У такому проблемно безмежному і водночас такому дослідницьки порожньому полі українського наукового книговидання виступають буквально лічені «гравці», яким не під силу заповнити прогалини, утворені через брак відповідних теоретичних досліджень і практичних рекомендацій. Що ж до відносно стабільних результатів, які демонструють видавці в останні роки , то їх слід не ідеалізувати, а просто постійно поліпшувати. І робити це так, як роблять у розвинутих країнах цивілізованого світу, адже і там, незважаючи на значний ринковий досвід та загалом кращі умови функціонування видавничої галузі, її науковий сегмент постійно змушений відповідати на різноманітні економічні виклики та мало не щодня складати своєрідні тести на виживання.

Утім, до цих тестів західні видавці неабияк інформаційно озброєні: в їхньому розпорядженні — десятки (якщо не сотні) пам’яток, порадників, довідників, декілька фахових часописів, спеціалізованих на проблемах наукової книги (“Scholarly Publishing”, “European Science Editing”, “Academic and Professional Publishing” та ін.), але насамперед — це дослідження серйозних науковців, втілені у наукові та навчальні видання. Серед найважливіших джерел з арсеналу авторів і редакторів саме наукової літератури — неодноразово перевидані посібники, популярні довідники, монографії і, нарешті, справжня «біблія» сучасного видавця від Дж.-Б. Томпсона.

Орієнтуючись на ці джерела, можна не лише добре уявити собі стан наукового книговидання та «проблемний комплекс» сучасного західного редактора, а й — за браком подібних власних — спробувати «адаптувати» уже опрацьоване й здобуте «там», в умовах тривалого й успішного ринкового існування, для потреб галузі «тут», де книжковий ринок такий непрогнозований, а видавничі успіхи — часто сумнівні [5, c. 46-47].

Отже, перейшовши на початку 90-х років на ринкові “рейки”, українська наукова книга уповні відчула на собі труднощі виживання: показники її видання в окремі роки ледь утримувалися на нижній межі “життєво необхідного” мінімуму. Та водночас виявилося: непрості ринкові реалії мають, принаймні, один позитивний вислід: вони, ці реалії, спонукали видавців до пошуків нових напрямів, форм і методів роботи, тобто мобілізували на активну діяльність (на відміну від звичного сонного очікування). Відтак першорядним завданням кожного видавця стає заохочення до читання (=придбання) випущених ним книжок якомога більшої кількості читачів — людей з різними інформаційними потребами, літературними смаками і культурно-естетичними уподобаннями. На практиці це означає критичний перегляд видавничого репертуару, вивчення т а сегментацію книжкового ринку з одночасним дослідженням читацьких запитів і можливостей, принципові зміни у  тематиці та типології видань, постійне збагачення виражально-зображальних засобів у кожному окремо взятому виданні.

Утім, стосовно наукового книговидання ця «універсально ринкова» стратегія має свою специфіку — через свої ж, притаманні винятково науковій літературі, «слабкі місця» і «болючі точки». Саме через це навіть у країнах зі стабільними соціальними та економічними підвалинами життя та, відповідно, організації наукової діяльності, наукове (або академічне) книговидання на переломі тисячоліть також зазнало найжорстокіших «інвазій» ринку. Як пише один з провідних дослідників цієї галузі в англомовному світі Дж.-Б. Томпсон, “сказати, що академічне книговидання у кризі — перебільшення, але немає сумнівів, що воно перебуває під серйозним пресингом”, з одного боку, його створюють фінансові, економічні утиски, пов’язані з боротьбою за виживання академічного сектора книговидання, з другого ж — це утиски, об’єктом яких стають самі автори-науковці (рівень напружень тут змінюється в дуже широкому діапазоні — від особистих контрактних зобов’язань до вимог організацій, що надають гранти).

Та оскільки саме на основі фундаментальної науки функціонує наука прикладна — та, що реально «заробляє», — то, наприклад, у Сполучених Штатах і власне держава, і далекоглядні промислові корпорації не шкодують коштів на фінансування фундаментальних досліджень та їх видавниче втілення [1, c. 4-5].

Отже, з досвіду лідерів світового наукового книговидання виводимо висновок перший: попри домінування ринкових відносин у видавничій сфері, деякі сегменти книжкового ринку, зокрема фундаментальні наукові праці, залишаються принципово «антиринковими» і, отже, не можуть — без прогнозованих втрат — бути забезпечені самими видавцями. Відтак фінансування таких видавничих проектів — обов’язок держави (або сильних інвесторів із «зацікавлених» галузевих «гігантів»).

Висновок другий: через зазначену вище «антиринковість» наукової книги, що суперечить ринковим орієнтирам сучасної видавничої галузі, — при одночасному усвідомленні суспільної важливості наукового книговидання, необхідною для розв’язання суперечності стає принципова зміна видавничих ст рат егій. Уже згадуваний Дж.-Б. Томпсон описує цю зміну як цілий комплекс заходів, що, з одного боку, дозволяють зменшити витрати на випуск наукових видань і збільшити їх продажі, а з іншого — зберегти високий науковий авторитет видавців в очах академічної спільноти.

Так, з 60-х років ХХ ст. найсолідніші університетські видавництва США (головні продуценти наукової літератури) почали експериментувати з «одягом» наукової книжки: монографічні праці стали виходити спочатку у твердій оправі (“hardback”), а при успішних продажах — ще й у паперовій обкладинці (“new-in- paperback edition” — NIP). Такий підхід приносить видавцеві подвійну користь: по- перше, книжки у твердій оправі, що з’являються раніше, продаються на бібліотечному ринку, без ризику «програти» пізнішим значно дешевшим виданням «у папері», а, по-друге, видавець у такий спосіб «тестує» ринок — з’ясовуючи, як сприймається книжка перед остаточним рішенням про випуск NIP. До того ж відкрилася ще одна цікава перспектива: багато з наукових книжок потенційно можуть бути адаптовані до університетських курсів і, відповідно, використовуватися у навчальному процесі, для чого їх так само варто випускати у паперовій обкладинці [1, c. 6].

Такий підхід уявляється цілком прийнятним і в умовах України, адже, стрімко дрейфуючи у бік Болонської системи, наша вища освіта саме зараз мала би відмовлятися від архаїчних підручників та навчальних посібників, які не встигають за розвитком галузей, що відповідають навчальним дисциплінам. Врешті цінність підручника як «інформаційного супроводу» навчального процесу не може вимірюватися лише міністерським грифом. Сьогоднішнім студентам — завтрашнім фахівцям — насамперед потрібні актуальні, на вістрі останніх досягнень, наукові видання.

Ще одним елементом нової стратегії є перебудова репертуару академічних видавництв — кожне з них різко скорочує кількість тематичних напрямів, натомість у межах цих напрямів випускає не лише наукові, а й навчальні, довідкові та інші видання. Така тематична спеціалізація зміцнює позиції видавництва у «своїх» галузях, робить його конкурентоспроможним у боротьбі за нові назви, наявність же у репертуарі потенційно високотиражних довідкових, навчальних, науково-популярних видань дає змогу компенсувати ймовірні втрати на підготовці видань наукових.

Ефективним напрямом спеціалізації може бути регіональна тематика — наукові та довідкові видання з історії та культури регіону, місцевої фауни й флори, популярні кулінарні книжки з рецептами даної місцевості, краєзнавчі розвідки, туристичні путівники тощо. Перевага таких видань — майже цілковита відсутність конкуренції з боку видавництв інших регіонів, і, водночас, велика ймовірність значного інтересу з боку потенційних місцевих читачів.

У сьогоднішній Україні так само відбуваються зміни в “географії” наукового книговидання: дедалі більше наукових праць (незалежно від сфери продукування текстів-оригіналів) виходять на периферії. «Вітчизняна наукова думка ще не остаточно сконцентрувалася в столичному регіоні, — зазначає рецензент видавничого часопису «Книжковий клуб плюс». — Вчені з інших областей також часом демонструють достатньо пристойні наукові результати» — і як приклад наводить монографію Віктора Козюка (з Тернопільського державного технічного університету) «під несподівано далекою від техніки» назвою “Державний борг в умовах ринкової трансформації економіки України” (Тернопіль: Карт-бланш, 2002) [4, c. 154-155].

Висновок третій: ринкові реалії, на які мусить реагувати і колись «платонічна» у своїх запитах наука, змінили і колишнє ставлення науковців до матеріальних вислідів своєї праці, відтак і вербальний її результат — науковий твір — починає сприйматися як особливий продукт , що має цілком вимірювану вартість (зарплатня, гонорар, грант, премія). Суспільна ж цінність цього продукту визначається середовищем колег-науковців і приносить дивіденди у вигляді так званого «символічного капіталу» — «акумульованого престижу, визнання і поваги до певної особи або наукової інституції» (Дж.-Б. Томпсон) [8, c. 32].

Висновок до розділу 2

Отже, складна ситуація в нашій галузевій науці. Донедавна ми пишалися тим, що два з трьох наявних у колишній союзній державі науково-дослідних інститути працювали в Україні. Нині ж їх треба терміново рятувати. І тут передусім потрібно визначитися з основними напрямами та сферою їхньої діяльності, які були б безпосередньо пов’язані з потребами виробництва й відповідали сучасним вимогам.

Усвідомлення масштабності завдань видавничо-поліграфічної галузі, збільшення кількості видавництв, поліграфпідприємств, структур сфери розповсюдження та працівників у них. актуалізували проблеми професійної підготовки кадрів. Стихійний ринковий розвиток початку 1990-х привів у галузь талановитих і цілеспрямованих людей різних професій, які опанували новітні технічні й технологічні досягнення майже самотужки. Освіта просто не встигала за бурхливим прогресом. Чимало сучасних очільників медіа-бізнесу пройшли школу самоосвіти, здобули знання в практичній роботі й тепер саме вони найбільш вимогливі до рівня професіоналізму нових кадрів у своїх компаніях.

Прийшов час висококваліфікованих спеціалістів у кожному складнику видавничого процесу. Комплексна підготовка вимагається й від управлінців. Їм треба досконало знати не тільки засадничі «константи» редакторської професії, сучасні технологічні процеси, а й бути достатньо обізнаними маркетолотами, економістами, правниками. Ера дешевої продукції, розрахованої на невибагливого читача, минає: зростає попит на грамотно підготовлену і якісно зроблену книжку, газету, журнал, брошуру. Крім того, видавнича справа є об’єктом активної підприємницької діяльності, продукція якої є товаром. Важко уявити собі нині редактора, не обізнаного в питаннях видавничого бізнесу.

Висновки

Отже, сучасні книгарні різних форм власності намагаються весь час розвиватися, удосконалюючи системи менеджменту й маркетингу, створюючи конкурентні переваги, підвищуючи ефективність своєї діяльності задля задоволення запитів і потреб споживачів. В Україні функціонують десятки книжкових Інтернет-магазинів. поширюється практика реалізації через магазини «Книга-поштою».

Серед причин, що стримують розвиток галузі: високі податки, нестача обігових коштів, низька платоспроможність населення і юридичних осіб тощо. Попри всі негаразди, протягом останніх років у суспільстві зберігається стабільно високий інтерес і попит на добротну українську книжку: художню, навчальну, наукову, пізнавальну, довідкову тощо. Викристалізувався пласт видавництв, друкарень різних форм власності, професіоналів своєї справи, здатних примножити кращі традиції своїх попередників, привнести в галузь новий світогляд, випускаючи конкурентоспроможну європейського рівня продукцію. Традиційні для Західної Європи книжкові ярмарки прийшли і в Україну: щорічні виставки-ярмарки у Києві, Львові. Одесі та Харкові – найбільші книжкові форуми на її теренах.

На жаль, кроки української влади досі не стали запорукою позитивних зрушень, не є системними та послідовними.

Переважна більшість фахівців, які переймаються питаннями видавничо-поліграфічної галузі, зазначає, що вона може вийти з кризового стану і стати справді надійною базою розвитку національного інформаційного простору лише за підтримки держави. І найпершими мають бути такі кроки:

—         здійснити комплекс протекціоніських заходів для створення українського інформаційного простору, пріоритетної підтримки української книжки та вітчизняних засобів масової інформації;

— впровадити систему заохочення для виробників продукції вітчизняних авторів;

—         урівняти в правах усі суб’єкти господарювання у видавничо-поліграфічній галузі, провести прозоре роздержавлення державних і комунальних видавництв.

ЗМІ. поліграфічних підприємств з урахуванням особливостей кожної структури:

—         поширити пільги щодо ПДВ. встановлені Законом України «Про державну підтримку книговидавничої справи в Україні», на роботи і послуги, пов’язані з редакційною підготовкою та друком видавничої продукції, у т. ч. на основні поліграфічні матеріали;

—         сприяти розвиткові підприємств, здатних виробляти в Україні папір, картон, поліграфічні фарби, офсетні та фотополімерні пластини.

Спільні зусилля держави, журналістських і редакційно-видавничих колективів здатні зняти соціальну напругу у сфері інформації, знайти оптимальні способи поліпшення фінансового й матеріального становища всіх учасників видавничого процесу, підвищити їхню роль в утвердженні національної ідеї, національних інтересів Української держави.

Список використаної літератури

1. Афонін О. Американський видавничий бізнес очима українських видавців // Вісник Книжкової палати. — 2008. — № 1. — С. 3 — 5
2. Видавнича діяльність // Звіт про діяльність Національної академії наук України у 1997 році: У 2 ч. — Ч. 2. — К., 1998. — С. 44-52; Видавнича діяльність // Звіт про діяльність Національної академії наук України у 2006 році: У 2 ч. — Ч. 2. — К., 2007. — С. 72-77.
3. Зелінська Н. В. Дзеркало сучасної науки: книговидання в Україні 90-х // Слово і час. — -№ 9.-С. 75-82.
4. Зелінська Н. В. Наукове книговидання в Україні: історія та сучасний стан. — Львів: Світ, 2002. — 268 с.
5. Зелінська Н.В. Наукова книга на книжковому ринку України: що попереду? // Реалії та перспективи українського книжкового ринку (Про інформаційний маркетинг. І не лише про нього…): Зб. ст. — Львів: Аз-Арт, 1997. — С. 44-63.
6. Зелінська Н.В. Ринкові перспективи сучасної наукової книги: зміна критеріїв видавничої оцінки // Квалілогія книги: Зб. наук. праць. — Львів, 1998. — С. 35-37.
7. Індутна К. Державне регулювання видавничої справи в Україні // Друкарство. — 2006. — № 2. — С. 17-20
8. Квітко І. С. Сучасний стан і перспективи розвитку академічного книговидання в Україні // Книга і преса в контексті культурно-історичного розвитку українського суспільства. — Львів: Фенікс, 1995. — С. 20-32.
9. Коваль А. П. Науковий стиль сучасної української літературної мови: Структура наукового тексту. — К.: Вид-во Київ. ун-ту, 1970. — 308 с.
10. Крушинська І. Редакційно-видавничий процес підготовки і випуску видання // Вісник Книжкової палати. — 2008. — N 8. — С. 22-24
11. Кучина Н. Організація управління видавничою справою в Україні : історичний аспект // Вісник Книжкової палати. — 2006. — № 10. — С. 8 — 10
12. Литвиненко О. Особливості видавничого асортименту мультимедійної дитячої продукції в Україні / О. Литвиненко // Вісник Книжкової палати. — 2010. — № 12. — С. 10-14
13. Марціняк Н. Видавничий репертуар і книготорговельний асортимент України: особливості функціонування в умовах централізованої системи управління // Вісник Книжкової палати. — 2011. — № 7. — С. 31-35
14. Мельник І. Потрібна стратегічна програма розвитку видавничої галузі [Текст] : Виступ на засіданні колегії Державного комітету телебачення та радіомовлення України, на якому обговорювалось питання «Про підсумки роботи Державного комітету телебачення та радіомовлення України у 2010 році та основні завдання на 2011 рік» / Ігор Мельник // Вісник Книжкової палати. — 2011. — № 3. — С. 6-7
15. Непийвода Н. Ф. Мова української науково-технічної літератури (функціонально- стилістичний аспект). — К.: ТОВ “Міжнар. фін. агенція”, 1997. — 303 с.
16. Паливода Ю. Сутність і способи діяльності редактора щодо формування видавничого портфеля / Ю. Паливода // Вісник Книжкової палати. — 2009. — № 1. — С. 13 — 16
17. Плиса Г. Стандартизація видавничої справи в Україні [Текст] / Плиса Г. // Вісник Книжкової палати. — 2006. № 9. — С. 50- 52
18. Регідайло Н. Редакційно-видавничий процес підготовки і випуску видання // Вісник Книжкової палати. — 2009. — № 6. — С. 12-13
19. Регідайло Н. Редакційно-видавничий процес підготовки і випуску видання // Вісник Книжкової палати. — 2010. — № 11. — С. 11 — 15
20. Сіренко І. Редакційно-видавничий процес підготовки і випуску видання / І. Сіренко, Н. Регідайло // Вісник Книжкової палати. — 2008. — N 7. — С. 17-20
21. Сірик М. Видавничі системи для сучасних редакцій // Друкарство. — 2006. — № 4. — С. 51-52
22. Теремко В. Стратегічний вимір видавничої діяльності як теоретико-прикладна проблема // Вісник Книжкової палати. — 2011. — № — С. 9-12