Вступ

Актуальність теми. Спадкове право, будучи одним з основоположних структурних елементів цивільного права, відіграє важливу роль у житті кожної людини. Його норми, як справедливо зазначає дореволюційний російський цивіліст М. Пергамент, є справжнім показником ступеня культури епохи.

Серцевиною спадкового права є власність. Вона включає в себе сукупність суспільних відносин, які виникають, змінюються та припиняються на основі передачі й прийняття невилученого з цивільного обігу майна.

Станом на сьогоднішній день в Україні, за умови бурхливого домінування ринкової економіки, можна спостерігати процес істотного переформатування інституту власності. В останньому, як переконливо свідчать норми спадкового права, активно утверджуються засади приватності.

Цивільний кодекс України при визначенні підстав спадкування надав пріоритет спадкуванню за заповітом, однак нотаріальна практика свідчить, що найбільш поширеним видом спадкування в Україні залишається спадкування за законом. Обставини, які сприяють домінуванню спадкування за законом, різні. Це недостатня правова культура більшості населення, іноді передчасна смерть спадкодавця та обставини психологічного характеру, адже складання заповіту пересічна людина розглядає як передумову смерті. Отже, громадяни України залишають правове регулювання проблем однієї з найважливіших сфер свого життя – сфери майнових відносин – на розгляд держави.

Безперечно, в забезпеченні і підтримці достатнього рівня життя людини суттєву роль відіграє спадщина, адже кожне нове покоління не починає життя з нічого, а продовжує започатковане, прагне до його примноження та вдосконалення. У процесі свого життя людина здебільшого накопичує певну кількість матеріальних благ і цінностей, якими вона бажає задовольнити не лише свої потреби, а й потреби своїх близьких. У зв’язку з цим до спадкоємців закон відносить осіб, пов’язаних із спадкодавцем кровним походженням, шлюбними відносинами, усиновленням тощо.

Дослідження правових питань спадкування зумовлена зростаючим значенням приватної власності та необхідністю розроблення правового механізму, який міг би захистити права та інтереси громадян України. Проте існуючий рівень правового регулювання спадкових правовідносин є не достатнім для того, щоб належним чином захистити права та визначити обов’язки спадкодавця і спадкоємця при спадкуванні за законом. Це зумовлює виникнення проблем у нотаріальній практиці, що часто роблять процес спадкування за законом надзвичайно складним.

Теоретичною основою дослідження стали праці таких відомих вчених: Б. С. Антімонова, М. Ю. Барщевського, С. М. Братуся, В. В. Васильченка, М. К. Галянтича, М. В. Гордона, О. В. Дзери, В. К. Дронікова, Е. Б. ЕйдиновоїЮ. О. Заіки, О. С. Іоффе, О. В. Кохановської, Н. С. Кузнєцової, В. В. Луця, О. П. Орлюк, А. А. Рубанова,  Є. О. Рябоконя.

Метою дослідження є аналіз теоретичних та практичних положень щодо правового регулювання відносин, які виникають спадкування за законом.

Поставлена мета передбачає розв’язання таких основних завдань:

— проаналізувати основні поняття та принципи спадкового права за законом;

— з’ясувати особливості спадкування за законом в Україні;

— проаналізувати черговість спадкування за законом;

— обґрунтувати права спадкодавця при спадкуванні за законом;

— визначити обов’язки спадкодавця при спадкуванні за законом;

— узагальнити права спадкоємця при спадкуванні за законом;

— конкретизувати обов’язки спадкоємця при спадкуванні за законом.

Об’єктом дослідження є суспільні відносини, що виникають внаслідок спадкування за законом, правовий статус спадкоємця і спадкодавця при спадкуванні за законом.

Предметом дослідження є особливості спадкуванні за законом, положення актів законодавства України та іноземних держав, які стосуються правового регулювання спадкових правовідносин, судова та нотаріальна практика, а також наукові джерела, в яких відображена проблематика спадкування за законом.

Методи дослідження. Для досягнення поставленої мети у процесі наукового дослідження було застосовано комплекс загальнонаукових та спеціальних методів наукового пізнання. Зокрема, діалектичний (філософський) метод пізнання, який супроводжував увесь процес дослідження, дозволив з’ясувати сутність прав та обов’язків спадкоємця і спадкодавця при спадкуванні за законом. За допомогою історично-правового методу досліджується історія виникнення та розвитку спадкового правонаступництва в Україні за законом. Метод порівняльно-правового аналізу дозволив порівняти особливості спадкування за законом з іншими видами спадкування в Україні.

Розділ 1. Теоретичні аспекти спадкування за законом

1.1. Зміст норм та черговість спадкування за законом

Інститут спадкового права в усіх правових системах, як стародавніх, так і сучасних, є одним з найважливіших. Його значимість обумовлюється також тим, що об’єктом спадкування переважно є право власності. Що залишається після смерті власника, кому має перейти це майно, в якому порядку та обсязі всі ці проблеми спадкового права з найдавніших часів і до сьогодні залишаються в центрі уваги суспільства та держави, законодавців та дослідників, кожної людини, оскільки в тій чи іншій мірі торкається її інтересів.

У сучасному світі мільйони громадян є суб’єктами спадкових відносин, що виникають незалежно від їхньої країни постійного місця проживання, зокрема, і в Україні.

Спадкування за законом має місце в таких випадках:

• відсутності заповіту;
• визнання заповіту недійсним;
• смерті спадкоємців, вказаних у заповіті до відкриття спадщини або їх відмови від прийняття спадщини;
• заповідачем скасовано раніше складений заповіт і не залишено нового;
• заповіт у судовому порядку визнано недійсним;
• у разі, якщо заповітом не охоплено усього майна, що належало спадкодавцю.

При вирішенні питання, хто є спадкоємцями за законом, враховуються такі юридичні факти, як: родинні стосунки (кровна спорідненість), шлюбні відносини, усиновлення (удочеріння), перебування на утриманні спадкодавця.

Спадкоємці за законом одержують право на спадкування почергово. Новелою ЦК України 2004 р. є збільшення кількості черг спадкоємців за законом до п’яти, порівняно з Цивільним кодексом УРСР 1964 р., де було лише дві черги спадкоємців.

Кожна наступна черга спадкоємців за законом одержує право на спадкування у разі:

• відсутності спадкоємців попередньої черги,
• усунення їх від права на спадкування,
• неприйняття ними спадщини або відмови від її прийняття.

Крім того, законодавством встановлено, що черговість одержання спадкоємцями за законом права на спадкування може бути змінена нотаріально посвідченим договором заінтересованих спадкоємців, укладеним після відкриття спадщини. Цей договір не може порушити прав спадкоємця, який не бере у ньому участі, а також спадкоємця, який має право на обов’язкову частку у спадщині. А також фізична особа, яка є спадкоємцем за законом наступних черг, може за рішенням суду одержати право на спадкування разом із спадкоємцями тієї черги, яка має право на спадкування, за умови, що вона протягом тривалого часу опікувалася, матеріально забезпечувала, надавала іншу допомогу спадкодавцеві, який через похилий вік, тяжку хворобу або каліцтво був у безпорадному стані.

До першої черги на спадкування за законом відносяться діти спадкодавця, у тому числі зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті, той з подружжя, який його пережив, та батьки. Необхідно, зазначити, що до спадкоємців належать також діти, народжені у не- зареєстрованому шлюбі, але якщо батько добровільно визнав своє батьківство, або воно визнано у судовому порядку. Крім того, до дітей спадкодавця прирівняні усиновлені діти (у разі, якщо усиновлення було оформлене належним чином рішенням органів опіки та піклування). Ці діти користуються такими ж правами, як і діти, народжені в укладеному шлюбі.

У другу чергу право на спадкування за законом мають рідні брати та сестри спадкодавця, його баба та дід як з боку батька, так і з боку матері.

Крім того, до цієї черги можуть бути віднесені спадкоємці, якщо за рішенням суду між усиновленим та його бабою, дідом, братом та сестрою за походженням збережено правовий зв’язок.

До третьої черги на право на спадкування за законом відносяться лише рідні дядько та тітка спадкодавця.

У четверту чергу право на спадкування за законом мають особи, які проживали зі спадкодавцем однією сім’єю не менш як п’ять років до часу відкриття спадщини.

Відповідно до статті 3 Сімейного кодексу України, сім’ю складають особи, що спільно проживають, пов’язані спільним побутом, мають взаємні права та обов’язки.

Проте важко не погодитись з тими науковцями, які вважають, що відсутність законодавчого закріплення поняття «членів сім’ї» є наслідком нерозуміння, хто відноситься до кола спадкоємців четвертої черги за законом. Це в свою чергу провокує появу судових розглядів за позовами сторонніх осіб «спадкоємцями», що наполягатимуть визнати їх членами сім’ї в судовому поряду.

У п’яту чергу право на спадкування за законом мають інші родичі спадкодавця до шостого ступеня споріднення включно, причому родичі ближчого ступеня споріднення усувають від права спадкування родичів подальшого ступеня споріднення. Ступінь споріднення визначається за числом народжень, що віддаляють родича від спадкодавця. Народження самого спадкодавця не входить до цього числа.

«Ступінь споріднення», тобто кількість народжень, що пов’язують між собою двох осіб, які перебувають у родинних зв’язках.

До родичів четвертого ступеня споріднення належать діти рідних племінників та племінниць спадкодавця (двоюрідні онуки та онучки) і рідні брати та сестри його діда та баби (двоюрідні дід та баба).

До родичі п’ятого ступеня споріднення — діти його двоюрідних онуків і онучок (двоюрідні правнуки та правнучки), діти його двоюрідних братів та сестер (двоюрідні племінниці та племінники), діти його двоюрідних дідів та бабок (двоюрідні дядьки та тітки).

Родичі шостого ступеня споріднення це — діти його двоюрідних правнуків та правнучок (двоюрідні праправнуки та праправнучки), діти його двоюрідних племінників та племінниць (тро юрідні онуки та онучки), діти його двоюрідних дядьків та тіток (троюрідні брати та сестри).

У п’яту чергу право на спадкування мають родичі четвертого — шостого ступеня споріднення, якщо відсутні спадкоємці перших чотирьох черг (родичі ближчого ступеня споріднення усувають від права спадкування родичів подальшого ступеня споріднення).

Крім того, у п’яту чергу право на спад-кування за законом одержують утриманці спадкодавця, які не були членами його сім’ї. Утриманцем вважається неповнолітня або непрацездатна особа, яка не була членом сім’ї спадкодавця, але не менш як п’ять років одержувала від нього матеріальну допомогу, що була для неї єдиним або основним джерелом засобів до існування.

Новелою ЦК України 2004 року є також збільшення числа тих осіб, які можуть стати власником спадкового майна за правом представлення.

До кола осіб, що стають спадкоємцями за правом представлення, відносяться: внуки, правнуки, прабаба, прадід, племінники, двоюрідні брати та сестри спадкодавця.

Спадкування за правом представлення відбувається у разі, якщо на час відкриття спадщини не залишилось в живих відповідного родича (вищезгаданих осіб), що повинен бути власником частини спадкового майна, яка належала йому за законом.

Статтею 1266 ЦК України передбачений процес спадкування за правом представлення, а саме:

—         внуки, правнуки спадкодавця спадкують ту частку спадщини, яка належала б за законом їхнім матері, батькові, бабі, дідові, якби вони були живими на час відкриття спадщини;

—         прабаба, прадід спадкують ту частку спадщини, яка б належала за законом їхнім дітям (бабі, дідові спадкодавця), якби вони були живими на час відкриття спадщини;

—         племінники спадкодавця спадкують ту частку спадщини, яка належала б за законом їхнім матері, батькові (сестрі, братові спадкодавця), якби вони були живими на час відкриття спадщини; — двоюрідні брати та сестри спадкодавця спадкують ту частку спадщини, яка належала б за законом їхнім матері, батькові (тітці, дядькові спадкодавця), якби вони були живими на час відкриття спадщини. Якщо спадкування за правом представлення здійснюється кількома особами, частка їхнього по-мерлого родича ділиться між ними порівну. При спадкуванні по прямій низхідній лінії право представлення діє без обмеження ступеня споріднення.

Також необхідно відмітити розмір частки у спадщині спадкоємців за законом.

За загальним правилом, частки у спадщині кожного із спадкоємців за законом є рівними.

Проте є випадки, коли спадкоємці за усною угодою між собою можуть змінити розмір частки у спадщині когось із них, якщо це стосується рухомого майна.

Також спадкоємці за письмовою угодою між собою, посвідченою нотаріусом, якщо це стосується нерухомого майна або транспортних засобів, можуть змінити розмір частки у спадщині когось із них.

Як уже згадувалось, усі явища, описані в даній статті, врегульовані діючим Ци-вільним кодексом України 2004 р. і при вирішенні будь-яких питань, стосовно спадщини, що виникають після набрання ним чинності, не буде проблеми у виборі норм права.

Однак на практиці виникають деякі питання, а саме, що робити, якщо спад-кодавець помер у 2001 р. або у 2003 р. (до набрання ЦК України 2004 р. чинності)? Яке законодавство застосовувати?

Відповідно до пунктів 1 та 4 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України 2004 р., цей Кодекс набрав чинності з 1 січня 2004 р. і застосовується до цивільних відносин, що виникли після набрання ним чинності. До правовідносин, що виникли до набрання чинності ЦК України 2004 р., застосовуються норми Цивільного кодексу УРСР 1963 р.

У деяких випадках відповідно до пункту 5 положень ЦК України 2004 року, правила книги шостої, даного Кодексу, застосовуються також до спадщини, яка відкрилася, але не була прийнята ніким із спадкоємців до набрання ним чинності.

Існують певні законодавчі неврегульованості щодо кола спадкоємців за законом при наявності чи відсутності кровної спорідненості з дитиною. Наприклад, відповідно до ст. 123 та п. 5 ст. 136 Сімейного кодексу України [8], чоловік не має права оспорювати своє батьківство, якщо він надав свою письмову згоду на штучне запліднення своєї дружини від донора, або якщо на момент реєстрації народження дитини він знав, що не є батьком цієї дитини. Тож такі діти, хоч і не є біологічними, без інституту усиновлення стають дітьми відповідного чоловіка в юридичному сенсі. Як це не дивно, батьки можуть відмовлятися від своїх дітей на користь усиновлення незалежно від їх віку до настання повноліття, але вони втрачатимуть з дитиною будь-який правовий зв’язок аж після набуття законної сили рішення суду про усиновлення (тобто припинення обов’язку по утриманню дитини, а також дитина втрачає право на успадкування майна своїх біологічних батьків). Однак відмова від дитини на користь її усиновлення допускається лише за наявності згоди обох батьків, тому у разі розлучення батько, який не є біологічним батьком, все одно нестиме обов’язок по утриманню дитини, а остання матиме право на успадкування його майна в разі його смерті, принаймні обов’язкової частки незалежно від змісту заповіту.

З іншого боку, біологічна мати, яка стала донором яйцеклітини, котра була імплантована в організм іншої жінки, при наданні письмової згоди на донорство втрачає право на визнання свого материнства, а отже і не виникатиме інститут спадкування за законом щодо такої біологічної дитини. Однак у разі, якщо жінка надала згоду на різновид «сурогатного материнства», при якому вона є біологічною матір’ю дитини, вона має право відмовитися від передачі дитини подружжю, яке планувало стати батьками цій дитині. Більше того, в такому випадку законодавство не дозволяє реєструвати не біологічну матір матір’ю дитини без застосування інституту усиновлення. Однак якщо така «сурогатна мати» залишить дитину в себе, це не позбавить обов’язку біологічного батька на її утримання та прав дитини на успадкування обов’язкової частки у спадщині в разі його смерті. Недаремно, що такий вид «сурогатного материнства» не врегульований наказом МОЗ «Про затвердження порядку застосування допоміжних репродуктивних технологій в лікуванні безпліддя» від 23 грудня 2008 р. № 771 [9], проте він прямо не заборонений законодавством, але містить в собі багато ризиків для подружжя, в якому біологічний лише батько дитини. Крім того, на наш погляд, варто внести зміни в чинне законодавство, зобов’язавши надавати не просто письмові, але й нотаріально засвідчені дозволи на використання генетичного матеріалу для репродуктивних функцій, оскільки якщо людина надала свій генетичний матеріал (це може бути як анонімно, так і не анонімно) і народилася біологічна дитина цієї особи, то формально юридично така дитина може претендувати на спадок від біологічних батька/матері. Оскільки проста письмова згода на донорство, яка зберігається в якомусь із репродуктивних центрів, не є достатнім і надійним механізмом для захисту від визнання біологічного батьківства/материнства в судовому порядку.

У разі усиновлення дитини, така дитина має право на спадок нарівні з біологічними дітьми, якщо усиновлення не скасовано та не визнано недійсним. Крім того, усиновлювачів, які зазначені у свідоцтві про народження дитини як її батьки (що відбувається у разі задоволення відповідного клопотання судом про внесення змін у акти реєстрації цивільного стану), можна позбавити батьківських прав на загальних підставах для позбавлення батьківських прав, але це не позбавляє їх обов’язків по утриманню дитини та не позбавляє її права на успадкування їх майна. Якщо за рішенням суду про усиновлення збережений правовий зв’язок між усиновленим та його бабою, дідом, братом та сестрою за походженням, то у разі смерті його баби, діда за походженням усиновлений має право на успадкування за правом представлення, а у разі смерті його брата, сестри за походженням — право на спадкування як спадкоємець другої черги (п. 3 ст. 1260 ЦК України).

Право на обов’язкову частку спадщини мають неповнолітні діти, непрацездатні повнолітні діти та непрацездатні батьки і непрацездатна дружина (чоловік). Причому, відповідно до п. 3.9 Глави 10 Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, малолітня, неповнолітня, недієздатна особа, а також особа, цивільна дієздатність якої обмежена, вважаються такими, що при-йняли спадщину, якщо в межах 6 місяців після відкриття спадщини не було подано заяви про відмову від спадщини. Причому заява про відмову від спадщини неповнолітніми може бути подана лише за згодою батьків, опікунів (піклувальників) та органів опіки і піклування, форма такої згоди законодавством чітко не встановлена. На практиці, якщо заяву про прийняття спадщини подає хтось зі спадкоємців першої черги, а неповнолітня особа не подала такої заяви через незнання чи неусвідомлення значення такої дії, а опікун (піклувальник) ще не призначений, то свідоцтво про право на спадщину на все майно спадкодавця буде видано особі, яка подала заяву про її прийняття, яка має право відчужити це майно в будь-який момент. Тобто механізму реалізації норми про те, що неповнолітні автоматично приймають спадщину незалежно від подачі заяви про прийняття спадщини, немає, оскільки нотаріуси не уповноважені перевіряти електронний Єдиний державний демографічний реєстр на предмет кількості неповнолітніх дітей спадкодавця. Після спливу строку для прийняття спадщини, спадкоємці можуть подати позов про продовження цього строку, а в разі з неповнолітніми — про визнання їх права на спадщину та про перерозподіл спадщини, однак, якщо успадковане майно вже відчужено, спадкоємці мають повернути частку вартості майна, яке мало б належати відповідному спадкоємцю. Проте процедура повернення коштів чи майна на підставі судового рішення здійснюється за правилами виконавчого провадження, і нерідко судове рішення не вдається виконати через відсутність у боржника майна, на яке можна звернути стягнення.

Відповідно до підп. 2 п. 1 ст. 1241 ЦК України, розмір обов’язкової частки у спадщині може бути зменшений судом з урахуванням відносин між цими спадкоємцями та спадкодавцем, а також інших обставин, які мають істотне значення. Однак, на наш погляд, в цьому положенні варто зробити обмовку про те, що «за виключенням малолітніх та неповнолітніх дітей», оскільки проблеми спадкодавця у відносинах з неповнолітніми дітьми свідчать про неналежне виконання ним своїх батьківських обов’язків і аж ніяк не повинно зменшувати майнові права дітей. Щодо повнолітніх непрацездатних дітей, то, відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 11 лютого 2014 р. № 1-рп/2014 [10], такими особами є інваліди незалежно від групи інвалідності; ймовірно, що це роз’яснення може розповсюджуватися на батьків та дружину (чоловіка) спадкодавця за аналогією. Крім того, непрацездатними є особи загального пенсійного віку. Порядок вирахування розміру обов’язкової частки за законом передбачає уявний поділ всієї спадкової маси між всіма спадкоємцями, які були б закликані до спадкування, якби не було заповіту. Причому враховуються всі спадкоємці, незалежно від того, чи подали вони заяву про прийняття спадщини, чи відмовились від неї, після чого половина отриманої суми/майна буде успадкована особою, яка має право на обов’язкову частку.

Існують деякі правові положення, які нерідко ігноруються нотаріусами, тобто йдеться про важливість високого рівня правосвідомості, особливо серед осіб, які мають особливі повноваження в правозастосуванні. Наприклад, незважаючи на те, що попри заяви осіб, які визначені як спадкоємці певної черги за законом, нотаріуси мають приймати і задовольняти заяви осіб, які мають право на спадкування за правом представлення, зокрема, якщо донька спадкоємця померла ще до смерті свого батька, але в неї є діти, то незважаючи на те, що внуки не є спадкоємцями першої черги, вони спадкуватимуть частку своєї матері порівну між собою на підставі ст. 1266 ЦК України. Право представлення нерідко ігнорується нотаріусами. Також при подачі заяви про прийняття спадщини декількома спадкоємцями за законом між ними має в рівній частці ділитися вся спадкова маса, однак нерідко нотаріуси ігнорують п. 4.21 Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, в якому передбачено, що нотаріуси повинні перевіряти, чи нерухомість, яка зареєстрована на одну особу з подружжя, є спільною сумісною власністю і в такому разі видати свідоцтво про право на спадщину всім спадкоємцям з визначенням їхньої частки у цій нерухомості. Якщо на спадкодавця зареєстровано право власності на нерухомість, то дружині/чоловікові видається свідоцтво про право власності на нерухомість на 1/2 її частку, а решта підлягатиме спадкуванню, в тому числі і другій особі з подружжя; якщо нерухомість зареєстрована на тому з подружжя, хто пережив спадкодавця, то 1/2 зареєстрованої на нього нерухомості підлягатиме спадкуванню, в тому числі і ним. Також слід пам’ятати, що якщо спадкоємець за заповітом помер ще до смерті заповідача, то спадкування за правом представлення не застосовується. Однак спадкова трансмісія застосовується як до спадкування за законом, так і до спадкування за заповітом. Тобто якщо спадкоємець за заповітом або за законом помер після відкриття спадщини і не встиг її прийняти, право на прийняття належної йому частки спадщини, крім права на прийняття обов’язкової частки у спадщині, переходить до його спадкоємців (п. 1 ст. 1276 ЦК України). Нотаріуси інколи покладають обов’язок по виконанню заповідального відказу на спадкоємців за законом у разі відмови від спадщини спадкоємця за заповітом, однак це суперечить законодавству, тому що при спадкуванні за законом заповіт втрачає свою дію і заповідач не може покладати жодних обов’язків на спадкоємців за законом. Навіть якщо спадкоємець той, що і в заповіті, він має право відмовитись від спадщини за заповітом, але це не позбавляє його права на спадкування за законом.

Підсумовуючи, хочеться зазначити, що українське законодавство у своєму розвитку з питань спадкового права, крок за кроком стає більш досконалим, справедливим та ефективним, хоча містить прогалини та колізії, над якими потрібно ще працювати. Наше життя також недосконале, та воно продовжується, і необхідно його прожити так, щоб залишити після себе гарну спадщину не лише матеріальну, а й духовну.

1.2. Відмінності між спадкуванням за законом та спадкуванням за заповітом

Одним з найпоширеніших первісних способів набуття права власності на майно є спадкування, яке згідно зі статтею 1217 Цивільного кодексу України, що набрав чинність 1 січня 2004 року (надалі — ЦК України), здійснюється на підставі приписів закону і/або положень заповіту.

Спадкування за законом та спадкування за заповітом розмежовані в часі. Зокрема, як переконливо засвідчують історичні віхи римського приватного права, перше з’явилося дещо раніше, ніж друге. Зокрема, вищевказане явище пояснюється тим, що у відповідності з приписами стародавнього права особа спадкодавця визначалася устроєм сім’ї та роду. Становище її членів не могло змінюватися приватною волею індивіда. Тому не підлягали будь-яким змінам встановлені змістом зазначеного устрою основоположні засади спадкування. З розвитком суспільних відносин потреба людини в розпорядженні власним майном на випадок невідворотного настання своєї смерті істотно зростала. Тому чинне законодавство світових держав поступово розпочало включати заповіт до основних підстав здійснення спадкування. А це в свою чергу стало можливим завдяки визнанню права приватної власності.

Отже, спадкування за законом — це один із способів переходу майнових прав та обов’язків після смерті особи (власника зазначених прав та обов’язків) до інших осіб, встановлених у законі. Слід підкреслити, що у спадкових правовідносинах переходять саме майнові прав та обов’язки на майно.

За загальним правилом, спадкування за законом має місце тоді, коли не складено заповіт, а також в інших випадках, передбачених законом. До таких випадків слід віднести:

1)       спадкодавець заповідальним розпорядженням позбавив певних спадкоємців за законом права виступити спадкоємцями після його смерті (тобто тієї черги спадкоємців, яка в разі відсутності заповіту була покликана до спадкоємства, не вказавши інших спадкоємців). У такому випадку одержує право на спадкування наступна черга спадкоємців.

Якщо спадкодавець у заповіті позбавив права на спадкування всіх можливих (відповідно до черговості) спадкоємців за законом, відкликав заповіт і не склав нового, суд визнає майно відумерлим за заявою відповідного органу місцевого самоврядування за місцем відкриття спадщини (ч. 1 ст. 1277 ЦК). Дане майно перейде у власність територіальній громаді (ч. 4. ст. 1277 ЦК). Виключення із даного правила передбачене ч. 3 ст. 1235 ЦК, відповідно до якого заповідач не може позбавити права на спадкування осіб, які мають право на обов’язкову частку у спадщині. Таким чином, не всіх осіб спадкодавець може позбавити права на спадкування з приводу свого майна;

2)       суд визнав заповіт недійсним повністю або в частині. Отже, по відношенню до цієї частини майна або спадщини в цілому відкривається спадкування за законом. Відповідно до п. 3 ст. 1257 ЦК України недійсність окремого розпорядження, що міститься в заповіті, не має наслідком недійсності іншої його частини;

3)       заповідана тільки частина майна, відповідно, щодо іншої частини, не охопленою заповітом, спадкується спадкоємцями за законом на загальних підставах. До числа цих спадкоємців входять також спадкоємці за законом, яким інша частина спадщини була передана за заповітом (ст. 1245 ЦК);

4)       спадкоємець за заповітом відмовився або помер до відкриття спадщини, не встигнувши її прийняти. Таким чином, належна такому спадкоємцеві частка повинна перейти до спадкоємців за законом за умови, що все майно спадкодавець залишив призначеним у заповіті спадкоємцям;

5)       заповідач в своєму заповіті порушив вимоги про обов’язкову частку. Відповідно до п. 1 ст. 1241 ЦК неповнолітні, повнолітні непрацездатні діти спадкодавця, непрацездатна вдова (вдівець) та непрацездатні батьки спадкують, незалежно від змісту заповіту, половину частки, яка належала б кожному з них при спадкуванні за законом (обов’язкова частка). Відповідно до п. 3 ст. 1235 ЦК заповідач не може позбавити права на спадкування осіб, які мають права на обов’язкову частку у спадщині. Відповідно до даного положення до спадкоємців обов’язкової частки у спадщині переходить тільки право на майно;

6)       спадкоємець за заповітом усувається від права на спадкування відповідно до положень ст. 1224 ЦК. В даному випадку його спадкова маса переходить до спадкоємців за законом.

Слід підкреслити, що при спадкуванні як за заповітом, так і за законом спадкування має місце лише за наявності всього набору необхідних для цього юридичних факторів. Безпосередньо із закону ні спадкування за заповітом, ні спадкування за законом не може бути. Не випадково мова йде не про спадкування із закону, а про спадкування за законом, тобто відповідно до нього. Зрозуміло, відповідно до закону відбувається і спадкування за заповітом. Тому якщо обмежитися чисто термінологічною стороною справи, то відмінність між спадкуванням за заповітом і спадкуванням за законом має певною мірою умовний характер [4, с. 708]. Зовсім інакше, якщо оцінювати цю відмінність по суті. З цих позицій відмінність між спадкуванням за заповітом і спадкуванням за законом має істотне значення і полягає в тому, що спадкування за заповітом здійснюється у відповідності з волею заповідача, яка не повинна суперечити закону, а спадкування за законом, оскільки воля заповідача не виражена або їй не надається юридичне значення, — лише у відповідності з волею самого закону. При цьому, встановлюючи ті чи інші правила, що стосуються спадкування та покликані заповнити відсутність волі спадкодавця, законодавець зазвичай виходить з цілком розумного припущення, що якби спадкодавець сам висловив свою волю, він висловив би її так само, як і закон [4, с. 708].

Чимало правових аномалій виникає при відкритті спадщини та її прийнятті. Так, при оформленні спадкових прав на нерухоме майно у спадкоємців вимагають правовстановлюючі документи спадкодавця на таке майно (свідоцтво про право власності, витяг з Державного реєстру прав, договори купівлі-продажу, дарування, міни) відповідно до п. 4.15 Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України (далі — Порядку). Однак досить часто у спадкоємця їх може не бути (спадкодавець міг їх не надати, не повідомити про їх місцезнаходження або навіть втратити), проте якщо відомості про речове право внесені в електронну базу даних Державного реєстру прав, доступ до якої повинен бути в кожного нотаріуса, який реєструватиме право на спадщину, то незрозуміло навіщо вимагати від спадкоємців надання цих документів. Більше того, відповідно до п. 4.18 зазначеного Порядку за відсутності у спадкоємця таких документів, зазначене питання вирішується в судовому порядку. Тобто суд буде клопотати в Державного реєстратора прав надати витяг чи інформаційну довідку щодо прав на нерухомість, при тому, що доступ до реєстру є в самого нотаріуса на його ж робочому столі. Це аномальне і нелогічне перевантаження судів і нівелювання мети залучення нотаріусів як спеціальних суб’єктів реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень — спрощення та пришвидшення реєстрації таких прав [5]. Якщо ж речове право зареєстроване лише на паперових реєстрах в бюро технічної інвентаризації (БТІ), нотаріусу варто було б подавати нотаріальний запит в БТІ без звернення спадкоємця до суду.

За загальним правилом, до складу спадщини входять усі права та обов’язки, які належали спадкодавцю на момент відкриття спадщини, крім тих, які не підлягають спадкуванню. Часом відкриття спадщини є день смерті спадкодавця, тому якщо після настання смерті, але в межах тієї ж доби, спадкодавцю нарахована грошова винагорода або вступило в законну силу рішення суду про конфіскацію майна, то такі акти породжують юридичні наслідки для спадкування. В науці існує й інша позиція про те, що момент і час відкриття спадщини співвідносяться як «момент смерті» та «день смерті» така позиція не підкріплена ні законодавчими положеннями, ані практикою їх реалізації. ЦК України в книзі «Спадкове право» синонімічно використовує терміни «момент», «час» та «день» відкриття спадщини, однак день смерті — це календарний день (незалежно від того, що, наприклад, спадкодавець помер біля 12 години ночі), а не астрономічна доба (24 години від моменту смерті).

Спадкування окремих видів майна є теж недостатньо врегульованим.

Діючий стан нормативноправового регулювання спадкових відносин свідчить про значну кількість прогалин та аномалій, до яких можна віднести:

1) неврегулювання належного рівня ідентифікації особи-спадкоємця у заповіті;

2) невиправдано встановлено судовий порядок отримання правовстановлюючих документів на нерухоме майно спадкоємцями, в яких таких документів немає, адже нотаріусу доступний Державний реєстр прав;

3) на підзаконному рівні передбачене надання спадкоємцем документів, які підтверджують родинні стосунки для отримання дубліката заповіту, що суперечить нормам ЦК України та ускладнює застосування принципу таємності заповіту до смерті заповідача;

4) процедура прийняття спадщини не передбачає надання нотаріусом певних підтверджу- вальних документів про прийняття такої заяви;

5) існують законодавчі неврегульованості щодо можливості спадкування майна біологічною дитиною, яка з’явилася на світ за допомогою репродуктивних технологій із застосуванням донорського генетичного мате-ріалу без інституту усиновлення;

6) немає механізму реалізації норми про автоматичне прийняття спадщини неповнолітніми, які не проживали зі спадкодавцем при неподачі ними заяви про прийняття спадщини;

7) відсутній механізм автоматичного скасування довіреностей при смерті довірителя;

8) існують труднощі у механізмі спадкування зброї, а саме — у відсутності відповідальної особи за зберігання зброї до передачі її в органи внутрішніх справ;

9) існують труднощі щодо спадкування частки у статутному капіталі товариства з обмеженою відповідальністю при наявності у спадкодавця частки у 60 і більше відсотків;

10) не встановлена можливість переходу права на приватизацію земельної ділянки, процедура приватизації якої вже розпочата спадкодавцем, як це є з приватизацією державного житлового фонду.

Таким чином, з усього вищесказаного можна зробити такі висновки:

1)       приписи ЦК України передбачають тільки 2 різновиди спадкування: за законом і за заповітом;

2)       між вказаними спадкування існує істотна відмінність, основні аспекти якої полягають в тому, що:

—         спадкування за заповітом з’явилося трохи пізніше від спадкування за законом;

—         в ЦК України положення про спадкування за законом, розташовані після положень про спадкування за законом;

—         спадкування за законом настає тільки в тих випадках, коли воно не змінене положеннями заповіту;

—         коло спадкоємців за заповітом значно ширше від кола спадкоємців за законом;

—         підставою здійснення спадкування за заповітом є розпорядження, зробленого тестаментоздатного спадкодавцем на випадок остаточного припинення свого земного життя, а підставою здійснення спадкування за законом — безпосередні приписи ЦК України;

3)       як стверджує автор даної наукової праці, до відмінності, яка існує між спадкуванням за законом і спадкуванням за заповітом, потрібно додати ще такі дуже важливі аспекти:

—         коло спадкоємців за заповітом визначається заповідачем, а коло спадкоємців за законом — безпосередніми приписами ЦК України;

—         станом на сьогоднішній день в нашій державі спадкування за заповітом відбувається рідше, ніж спадкування за законом. 

Розділ 2. Правовий статус спадкодавця при  спадкуванні за законом

2.1. Права спадкодавця при спадкуванні за законом

Безперечно, у забезпеченні й підтримці достатнього рівня життя людини суттєву роль відіграє спадщина, адже кожне нове покоління не починає життя з нічого, а продовжує започатковане, прагне до його примноження та вдосконалення. У процесі свого життя людина здебільшого накопичує певну кількість матеріальних благ і цінностей, якими вона бажає задовольнити не лише свої потреби, а й потреби своїх близьких. У зв’язку з цим до спадкоємців закон зараховує осіб, пов’язаних зі спадкодавцем кровним походженням, шлюбними відносинами, усиновленням тощо.

Спадкодавцем може бути лише фізична особа (громадянин України, іноземний громадянин або особа без громадянства). Перехід прав та обов’язків юридичної особи у разі припинення її діяльності регулюється іншими нормами законодавства, які не є нормами спадкового права.

Спадкоємець за законом має право відмовитися від прийняття спадщини на користь одного або кількох спадкоємців за законом незалежно від черги. У разі безадресної відмови від прийняття спадщини одним із спадкоємців за законом із черги, яка закликана до спадкування, частка у спадщині, яку він мав прийняти, переходить до інших спадкоємців тієї ж черги порівну.

Законодавець визначає, що незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцям із часу її відкриття. Юридичним оформленням права на спадщину є видача нотаріусом за місцем відкриття спадщини спадкоємцям, які прийняли спадщину, свідоцтва про права на спадщину.

При видачі такого свідоцтва нотаріус зобов’язаний встановити факт смерті спадкодавця, час і місце відкриття спадщини, наявність підстав для закликання до спадкоємства за заповітом або за законом осіб, які подали заяву про видачу свідоцтва, склад спадкового майна, на яке видається це свідоцтво, та перевірити факт належності такого майна спадкодавцю, наявність претензій кредиторів. На підтвердження цих обставин спадкоємцями повинні бути подані нотаріусу відповідні документи.

2.2. Обов’язки спадкодавця при спадкуванні за законом

З особою спадкодавця пов’язані найважливіші моменти спадкового права. Тому необхідним є визначення не тільки прав спадкодавця при спадкуванні за законом, а і його основних обов’язків. У зв’язку з цим може виникнути запитання: чи може бути наділена обов’язками померла особа?

Під час спадкування права та обов’язки переходять від спадкодавця до спадкоємця (спадкоємців). Цю процедуру має бути належним чином оформлено, що дасть можливість у повному обсязі захистити права та охоронювані законом інтереси спадкоємців.

На думку Верховного Суду України, правонаступництво прав та обов’язків не допускається: а) у відносинах, які містять вимоги про відшкодування моральної шкоди, завданої втратою професійної працездатності внаслідок нещасного випадку на виробництві4; про стягнення матеріальної та моральної шкоди, заподіяної залиттям квартири5; в) про визнання особи недієздатною (у випадку смерті особи, щодо якої відкрито провадження у справі про визнання її недієздатною) тощо.

Слід зазначити, що при спадкуванні переходять у власність тільки ті речі, які на такій правовій підставі на день смерті належали спадкодавцеві. Речами, якими спадкодавець користувався за дорученням, за договором найму (оренди), безоплатного користування до спадкоємців у власність не переходять. Так, довіреність, навіть генеральна, діє до закінчення терміну, зазначеного в ній або ж до смерті довірителя — того хто її видав. Тому якщо власник, наприклад, автомобіля помер, довіреність припиняє свою дію. Автомобіль буде прийматися у спадок тими особами, які мають на це право — за законом або за заповітом.

Відповідно до положень ЦК України до складу спадщини входять усі права та обов’язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті. Л. В. Лещенко підкреслює, що за загальним правилом всі права та обов’язки, суб’єктом яких був спадкодавець на час відкриття спадщини, здатні переходити до спадкоємців. Дана точка зору підлягає дискусії. Не всі права та обов’язки, що належали спадкодавцеві, переходять до спадкоємців. Переходять до спадкоємців, як правило, майнові права та обов’язки спадкодавця. Не переходять до спадкоємців: а) немайнові права та обов’язки спадкодавця, якщо інше не установлено законом або правочином (договором); б) майнові права та обов’язки, які вимагають особистого виконання, тобто нерозривно пов’язані з особою спадкодавця.

Таким чином, необхідно внести доповнення до положень ст. 1218 ЦК наступного змісту: «До складу спадщини входять, як правило, майнові права та обов’язки спадкодавця на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті».

Отже, з аналізу викладеного вище можна зробити висновок, що не входять до складу спадщини права та обов’язки, пов’язані із особистістю спадкодавця, що виникають із: а) зобов’язання (договірного та недоговірного); б) одностороннього правочину; в) речових прав (на майно, на яке спадкодавець не набув права власності, а також речові права на чуже майно — особистий сервітут).

Отже, відповідальність спадкоємців за борги спадкодавця має частковий характер і обмежується вартістю майна, успадкованого цією особою. Проте у виключних випадках (наприклад, за неподільності предмета зобов’язання) відповідальність спадкоємців буде солідарною (ст. 541 ЦК України) і кредитор матиме можливість вимагати виконання вимоги як від усіх спадкоємців разом, так і від кожного з них окремо, причому як повністю, так і в частині боргу. Спадкоємець, який виконав спільне зобов’язання, має право висунути зворотну вимогу (регрес) до кожного з решти боржників у рівній частці (ст. 544 ЦК України).Але, виходячи з того, що людина, якої немає серед живих (спадкодавець), не може виконати свої обов’язки самостійно, вони переходять до спадкоємців цієї особи.

Розділ 3. Правовий статус спадкоємця при спадкуванні за законом

3.1. Права спадкоємця при спадкуванні за законом

Законодавцем вважається несправедливим надавати спадкові права спадкоємцям, які навмисно позбавили життя спадкодавця (ч. 1), батькам після дітей, щодо яких вони позбавлені батьківських прав і не були поновлені в цих правах на момент відкриття спадщини (ч. 3), а також батькам і повнолітнім дітям, що злісно ухилялися від виконання покладених на них законом обов’язків по утриманню спадкодавця. В юридичній теорії такі спадкоємці називаються недостойними (негідними). У законодавстві багатьох країн існують аналогічні норми, а також міжнародна юридична практика передбачає значно більше підстав для визнання спадкоємців такими. Відповідні доповнення порівняно з Цивільним кодексом 1963 р. мають місце у чинному ЦК, а саме: за ст. 1224 пропонується позбавити права спадкування також осіб, які навмисно перешкоджали здійсненню спадкодавцем своєї останньої волі і цим самим сприяли закликанню їх самих або близьких їм осіб до спадкування або ж до збільшення їхньої частки у спадщині тощо.

Але яким чином це положення можна довести, оскільки сподіватись на відмову такої особи від спадщини немає підстав? Безсумнівно, для об’єктивності загального висновку про визнання особи недостойним (негідним) спадкоємцем буде потребуватись рішення суду. Але для доведення факту, що спадкоємець є недостойний, може бути використане й інше рішення суду, за яким суд відмовляє у визнанні потенційного спадкодавця недієздатним за заявою заінтересованих спадкоємців, оскільки порушення ними такої справи — це один із способів позбавлення його права залишити заповіт.

Однак така ситуація — це лише окремий випадок дії цього положення, який при відмові суду в задоволенні заяви спадкоємців про визнання спадкодавця недієздатним свідчитиме про безпідставність та певну цілеспрямованість дій щодо обмеження спадкодавця в його правах і, зокрема, в праві посвідчення заповіту. При цьому таке рішення неможливо вважати прямим і достатнім доказом, що спадкоємці намагались позбавити спадкодавця права саме на посвідчення заповіту, оскільки вони могли порушувати справу й з інших, можливо, гуманних на їх думку підстав. Тому при житті така особа може позбавити спадкоємців права на спадкування шляхом незазначення їх у заповіті або прямої вказівки в заповіті про позбавлення їх спадкових прав.

Загальний судовий процес щодо визнання спадкоємця недостойним (негідним) може розглядати випадки залишення спадкодавця, який просив допомоги, у безпорадному стані тощо. Отже, за Цивільним процесуальним кодексом такі справи мають розглядатись у порядку позовного провадження, оскільки спрямовані на позбавлення спадкоємця певного права.

Крім того, за захистом інтересів спадкодавця можуть звертатись також і достойні (гідні) спадкоємці, які набули статусу спадкоємців у нотаріальному порядку, як його правонаступники, а також виконавець заповіту, діяльність якого зумовлюється охороною та захистом інтересів спадкодавця.

Потребує аналізу і можливість самого спадкодавця при його житті порушувати судове провадження щодо наступного визнання спадкоємців недостойними. Зрозуміло, що таке питання і в такій формі ставитись перед судом не може, оскільки на момент розгляду справи громадянин спадкодавцем не є. З іншого боку, можна і доцільно ставити перед судом питання про позбавлення громадянина можливості висловити передбаченими законом способами свою волю і припинення правопорушення. У такому разі громадянин вправі звертатись до суду, а майбутнє рішення суду буде достатньою підставою для визнання спадкоємців недостойними, якщо відповідних змін не буде встановлено самим заповідачем у заповіті. У одного із авторів знаходиться в його архіві копія заяви громадянки, яка ставила перед судом питання про визнання спадкоємців недостойними і позбавлення їх права спадкування при своєму житті, але не встигла цієї заяви передати до суду.

Отож необхідність конкретизації спадкових правовідносин зумовлюється відповідними нормами цивільного права, оскільки для об’єктивного встановлення певних юридичних обставин потребується звернення до цивільного судочинства. Тому й Цивільний процесуальний кодекс повинен передбачати конкретні способи захисту інтересів відповідача від спадкування належної йому спадщини недостойними спадкоємцями. Аналогічне положення має існувати і в нотаріаті. Тобто пропонується у спадковому праві визначити представництво інтересів спадкодавця як у нотаріальному, так і цивільному процесах. Таке застаріле з часів царської Росії поняття, як «душерозпорядник» має бути відновлене, а у подальшому такі особи повинні мати право на звернення до суду в справах про визнання спадкоємця недостойним.

З моменту відкриття спадщини у спадкоємців виникає право на прийняття спадщини або на відмову від спадщини. ЦК забороняє прийняття спадщини з умовою чи із застереженням. Для того, щоб прийняти спадщину або відмовитися від її прийняття, необхідно подати відповідну заяву до нотаріальної контори, причому цю заяву подає спадкоємець особисто. Від імені неповнолітньої особи, яка не досягла 14 років чи недієздатної особи, заяву подають батьки (усиновителі), опікуни. Неповнолітня особа, яка досягла 14 років, може подати заяву самостійно. Якщо спадкоємець постійно проживав із спадкодавцем, то від нього не вимагається подання заяви в нотаріальну контору, оскільки презюмується факт прийняття спадщини, внаслідок фактичного вступу у володіння спадковим майном.

Отже, отримання спадщини недостойним спадкоємцем суперечитиме охоронюваним законом інтересам спадкодавця.

3.2. Обов’язки спадкоємця при спадкуванні за законом

Із спадкуванням, так чи інакше, доводиться мати справу практично кожному. Однак далеко не завжди особа розпоряджається своїм майном на випадок смерті. Відсутність прямого волевиявлення, вираженого в заповіті, ніяк не має впливати на стабільність цивільного обороту, тягти за собою порушення прав кредиторів померлого. Завдання держави в такій ситуації — забезпечити належну спадкоємність у правах та обов’язках, що не «вмирають» зі смертю їх носія.

Спадкування за законом покликане забезпечити перехід прав та обов’язків, існування яких не припиняється зі смертю особи, до осіб, які за життя були найбільш близькими померлому в силу різних причин — шлюбу, усиновлення, утримання тощо. Забезпечення їх спадкових прав, охорона та захист самого права спадкування, а разом з тим інтересів сім’ї та суспільства в  цілому — завдання держави, що виконується за допомогою чітких нормативних приписів, що становлять у сукупності інститут спадкування за законом.

З виникненням спадкових правовідносин у їх суб’єктів з’являються певні права та обов’язки, які вперше знайшли своє відображення ще у спадковому праві Стародавнього Риму. Римляни вважали, що якщо особа не залишила заповіту, то право брати участь у розподілі спадщини мали лише родичі спадкодавця за певним порядком.

При спадкуванні перехід прав та обов’язків спадкодавця до його спадкоємців здійснюється в порядку правонаступництва. При спадкуванні за законом порядок та умови переходу прав та обов’язків спадкодавця вказані в самому законі. Майно спадкодавця ділиться в рівних частках між особами, визначених у законі, і відповідно до встановленої черговості. Законодавством України передбачено п’ять черг (ст.ст. 1261-1265 ЦК). Згідно з правилами п. 2 ст. 1258 ЦК спадкоємці кожної наступної черги спадкують, у випадках: а) якщо немає спадкоємців попередніх черг; б) якщо ніхто із спадкоємців попередніх черг не має права на спадкування (усунуті від права на спадкування); в) позбавлені спадщини; г) ніхто з них не прийняв спадщини; д) всі вони відмовилися від спадщини.

До складу спадщини, як вже зазначалося, входять майнові права та обов’язки. До майнових прав належать речові та зобов’язальні права. Речовими правами є право власності та права на чужі речі. Зобов’язальними — договірні та недоговірні права [6, с. 20]. Це означає, що спадкуватися можуть будь-які майнові права та обов’язки, крім тих, спадкування яких не допускається. Л. М. Баранова відзначала, що під обов’язками спадкодавця розуміють ту частину спадщини, в прийнятті якої, безумовно, спадкоємці не зацікавлені [5, с. 368], але тим не менш зобов’язані прийняти йвиконати належним чином для того, щоб реалізувати своє суб’єктивне право (доповнено автором). При розгляді даного питання має бути здійснене вартісне порівняння спадкового активу та пасиву спадщини. Причому необхідно акцентувати увагу, що за своєю сутністю цей спосіб захисту не передбачає можливості звільнення спадкоємців від повного виконання боргів спадкодавця [6. с. 152].

Обов’язкам у спадкових правовідносинах приділено особливу увагу. З цими питаннями спадкоємець спочатку стикається й на них дає відповідь при вирішенні питання щодо прийняття чи не прийняття спадщини. У спадкових відносинах спочатку виникає «завуальований» суб’єктивний обов’язок, який обтяжує спадкове майно, стимулюючи спадкоємців у реалізації спадкового суб’єктивного права.

Таким чином, обов’язки у спадкових правовідносинах умовно можна поділити на два види:

— загальні обов ’язки — це обов’язки, передбачені ЦК та характерні як для спадкоємців за законом, так і для спадкоємців за заповітом. Спадкуватися можуть будь-які майнові обов’язки, крім тих, спадкування яких законом не допускається. До таких обов’язків можна віднести:

1)       обов’язки, що виникають при відшкодуванні майнової шкоди (збитків) та моральної шкоди, яка була завдана спадкодавцем (ст. 1231 ЦК);

2)       обов’язки спадкоємців, що виникають при відшкодуванні витрат на утримання, догляд, лікування та поховання спадкодавця (ст. 1232 ЦК);

3)       обов’язки спадкоємців, що виникають із задоволення вимог кредиторів (ст. 1282 ЦК);

4)       обов’язки спадкоємців, що пов’язані з витрати на охорону майна (ст. 1284 ЦК);

5)       обов’язки спадкоємців, пов’язані з управлінням майна (ст. 1285 ЦК);

6)       обов’язок спадкоємців (у разі прийняття нерухомого майна) пов’язані з зверненням до нотаріуса за видачею свідоцтва про право на спадщину на нерухоме майно (ст. 1297 ЦК);

7)       обов’язок спадкоємця (в разі прийняття нерухомого майна) пов’язаний з реєстрацією права на спадщину (ст. 1299 ЦК);

— спеціальні обов’язки — це обов’язки, визначені у заповіті спадкодавцем для конкретного спадкоємця. До яких слід віднести:

1)       обов’язки зазначені у заповіті, що носять майновий характер (ст. 1237-1238; ст. 1240; ст. 1246 ЦК);

2)       обов’язки зазначені у заповіті, що носять немайновий характер (ст. 1240; ст. 1242 ЦК).

Спадкування за законом будується на загальних обов’язках.

За загальним правилом спадкоємці, що прийняли майно, зобов’язані задовольнити вимоги кредитора повністю, але в межах вартості майна, одержаного у спадщину. Кожен із спадкоємців зобов’язаний задовольнити вимоги кредитора особисто, у розмірі, який відповідає його частці у спадщині. Спадкоємець разом із набуттям права на спадщину набуває й обов’язок щодо виконання зобов’язань спадкодавця, які не стосуються його особистості. Нерозривний зв’язок обов’язків з особистістю боржника свідчить про те, що ці обов’язки не можуть бути передані іншій особі і за життя спадкодавця, а вимагають його особистого виконання. Таким чином, у тих випадках, коли законом або договором передбачено особисте виконання зобов’язання боржником, спадкове правонаступництво відносно обов’язків не допускається. Наприклад, виконавець за договором на виконання науково-дослідних або дослідно-конструкторських і технологічних робіт зобов’язаний провести наукові дослідження особисто (ст. 893 ЦК). У зв’язку з цим, якщо договором дана вимога закону не була змінена, у разі смерті виконавця припиняється договір і, відповідно, обов’язки виконавця.

Спадкоємець боржника за умови прийняття ним спадщини стає боржником перед кредитором у межах вартості успадкованого ним майна. Нотаріус за місцем відкриття спадщини приймає вимоги кредиторів спадкодавця і в той же час він повинен роз’яснити спадкоємцям, що єдиний спадкоємець у межах вартості спадкового майна повинен виконати всі боргові зобов’язання, що входять до складу спадщини. Борги спадкодавця переходять у спадок до спадкоємців, це можуть бути, наприклад, борги, пов’язані з несплатою комунальних платежів, щодо майна, яке переходить у спадок; це обов’язки, що виникають з договору позики, кредитного договору; це можуть бути обов’язки як невиконаних послуг, робіт, за які спадкодавець отримав повністю або частину винагороди тощо.

Обов’язки, які виникають у спадкоємців з прийняттям спадщини можуть бути поділені на дві групи: до першої з них відносяться борги (обов’язки) самого спадкодавця, не погашені їм за життя; до другої групи належать обов’язки, які хоч і не можуть бути визнані обов’язками самого спадкодавця, але виникають у зв’язку з його смертю. Це загальні обов’язки, які повинні бути виконані як спадкоємцями за законом, так і спадкоємцями за заповітом. 

Висновки

Отже, основними поняттями спадкового права є спадкування, спадщина, спадкові правовідносини, спадкове правонаступництво, спадкодавець та спадкоємець. Спадкове право – це підгалузь цивільного права, що являє собою сукупність правових норм, які регулюють відносини з приводу переходу прав та обов’язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця) до інших осіб (спадкоємців).

З огляду на існуючу різноманітність класифікації принципів спадкового права зроблено висновок, що ними є: 1) принцип розумності і справедливості;          2) вільне волевиявлення спадкодавця і спадкоємців; 3) універсальність спадкового правонаступництва; 4) принцип врахування дійсної та припустимої волі спадкодавця; 5) принцип охорони інтересів спадкодавця, спадкоємців, інших фізичних та юридичних осіб щодо спадкування; 6) принцип забезпечення прав та інтересів обов’язкових спадкоємців; 7) принцип охорони спадщини від будь-яких протиправних чи аморальних посягань.

За чинним законодавством передбачено два загальні види спадкуванння. Так, за ст. 1217 ЦК України спадкування здійснюється за заповітом або за законом, але цей перелік не можна вважати вичерпним. Виходячи з аналізу ЦК слід виділяти не тільки основні види (спадкування за законом і за заповітом), а й підвиди спадкування (спадкування за правом на обов’язкову частку і спадкування речей звичайної домашньої обстановки та вжитку).

Особливості спадкування за законом: 1) реалізація законодавцем гіпотетичної волі спадкодавця щодо переходу його прав та обов’язків до певного кола спадкоємців; 2) сімейні та родинні зв’язки як засади спадкування за законом;   3) черговість спадкування за законом та можливість її зміни; 4) рівність часток спадщини при спадкуванні за законом.

Суб’єктами правовідносин є учасники (сторони) правових відносин, які мають взаємні суб’єктивні права та юридичні обов’язки. І спадкоємець, і спадкодавець, володіючи певною сукупністю таких прав та обов’язків, є безумовними суб’єктами спадкових правовідносин.

. Спадкування за законом виступає як презумпція волі спадкодавця, який з тих чи інших міркувань не висловив її інакше – шляхом складання заповіту. У зв’язку з цим пропонується доповнити ст. 1258 ЦК України частиною 3 такого змісту: «Воля спадкодавця на те, щоб його майно перейшло до спадкоємців в порядку спадкування за законом, гарантується». Отже, першочерговим правом спадкодавця є те, щоб його майно перейшло до спадкоємців в порядку спадкування за законом.

Спадкодавець та спадкоємець при спадкуванні за законом наділені сукупністю прав та обов’язків, які характеризуються як вид і міра можливої та необхідної поведінки цих суб’єктів спадкових правовідносин. 

Список використаної літератури

1. Баранова Л. Охорона прав спадкоємців шляхом зміни черговості спадкування за законом [Текст] / Л. Баранова // Вісник Академії правових наук України. — 2010. — № 4. —  С. 138-144
2. Буковецька, Наталія. Особливості спадкування за законом у Польщі // Юридичний Вісник України. — 2016. — № 48 (2-8 грудня). — С. 14-15
3. Васильченко, В. Спадкування усиновленими та усиновлювачами за новим Цивільним законодавством // Підприємництво, господарство і право. — 2004. — № 4. —  С. 63-65
4. Вишиваний, В. Право на спадкування за законом: хто і коли ним користується [Текст] / Василь Вишиваний // Все про бухгалтерський облік. — 2016. — № 41-42 (4 травня). — С. 9-11
5. Гончарова А. Визначення основних проблем сучасного спадкового законодавства України та шляхи адаптації до європейських стандартів [] / А. Гончарова // Підприємництво, господарство і право. — 2010. — № 9. — С. 62-64
6. Домбрутова, А. Спадкування за законом: підстави та порядок здійснення // Юридичний Вісник України. — 2004. — № 9. — С. 14
7. Заіка Ю. Спадкування за законом у новому Цивільному  кодексі України [Текст] / Ю. Заіка // Підприємництво, господарство і право. — 2003. — № 7. —  С. 15-17
8. Заїка, Ю. Зміна черговості при спадкуванні за законом за новим Цивільним кодексом [Текст] / Юрій Заїка // Підприємництво, господарство і право. — 2004. — № 7. — С. 12-14
9. Заїка, Ю. Необхідні спадкоємці та розмір їх обов’язкової частки за новим Цивільним законодавством України [Текст] / Юрій Заїка // Підприємництво, господарство і право. — 2004. — № 9. — С. 60-62
10. Кам’янський, А. Як успадкувати майно за законом / Анатолій Кам’янський // Податкове планування. — 2004. — № 2. — С. 48-51
11. Кармаза О. Законодавче врегулювання колізійних питань спадкових правовідносин / Олександр Кармаза // Підприємництво, господарство і право. — 2003. — № 11. — С. 108-109
12. Когут, Н. Прогалини та аномалії в правовому регулюванні спадкових відносин [Текст] / Наталя Когут // Юридична Україна. — 2016. — № 1-2. — С. 17-27
13. Кондратова А. М. Історія становлення і розвитку законодавства про спадкування в Україні [Текст] / А. М. Кондратова // Часопис Київського університету права. — 2014. — № 3. — С. 169-174
14. Кондратова А. М. Проблеми спадкування окремих видів об’єктів спадщини:причини їх виникнення та шляхи вдосконалення законодавства [Текст] / А. М. Кондратова // Часопис Київського університету права. — 2015. — № 1. — С. 170-172
15. Купрієнко С. В. Деякі питання визначення кола спадкоємців за законом України та законодавством держав колишнього СРСР [Текст] / С. В. Купрієнко // Держава і право. — 2016. — Вип. 73. — С. 314-325.
16. Литовченко, Н. Спадкове право: загальні положення та оподаткування [Текст] / Наталія Литовченко, Оксана Марінець // Вісник Міністерства доходів і зборів України. — 2014. — № 16 (квітень). — С. 9-17
17. Михайлов М. О. Особливості колізійного регулювання спадкових відносин в Україні [Текст] / М. О. Михайлов // Часопис Київського університету права. — 2014. — № 3. — С. 148-152
18. Нелін, О. Роль інституту нотаріату в реалізації права на обов’язкову частку у спадщині [Текст] / Олександр Нелін // Юридична Україна. — 2013. — № 9. — С. 4-7
19. Ніколаєв, О. Спадкове право. Особливості спадкування за законом і заповітом. Правознавство. практичний курс. 9 клас [Текст] / Олександр Ніколаєв // Історія України. — 2011. — № 8. — С. 19-24
20. Орзіх Ю. Спадкування за законом: коментар до законодавства України [Текст] / Ю. Орзіх // Юридичний вісник. — 2013. — № 2. — С. 98-104
21. Право на спадкування // Бюлетень законодавства і юридичної практики України. — 2017. — № 1-2. — С. 284-296
22. Правові аспекти спадкування [Текст] // Вісник податкової служби України. — 2010. — № 22 (червень) : Вкладка. — С. 22-24
23. Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо деяких питань спадкування: закон України від 20 жовтня 2014 року № 1709-VII [Текст] // Голос України. — 2014. — 2 грудня. — С. 12 ; Урядовий кур’єр. — 2014. 2 грудня. — С. 10 ; Офіційний вісник України. — 2014. — №  —  С. 5-11
24. Саєнко, О. Спадщина за заповітом і законом [Текст] / Ольга Саєнко // Урядовий кур’єр. — 2004. — 25 листопада. — С. 16
25. Фекийшгазі, К. Аналіз актуальних питань спадкування за законодавством України [Текст] / Крістіан Фекийшгазі // Юридична Газета. — 2015. — 24 листопада. — С. 13, 16-17
26. Філатова Н. Деякі проблеми спадкового законодавства України (порівняльно-правовий аналіз) [Текст] / Н. Філатова // Право України. — 2015. — № 10. — С. 139-149