Вступ

Актуальність теми. Величезний вплив на античну і світову філософію справив Сократ (469-399 рр. до н.е.). Сократ – перший афінський (за народженням) філософ, сучасник Демокріта. Сократ цікавий не тільки своїм вченням, а й усім своїм життям, оскільки його життя стало втіленням його вчення.

У центрі філософії Сократа – людина. Але вона ним розглядається насамперед як моральна істота. Тому філософія Сократа – це етичний антропологізм. Інтересам Сократа були чужі як міфологія, так і метафізика. Філософія Сократа народжувалася під двома основними девізами: «Пізнай самого себе» і «Я знаю, що я нічого не знаю». Перший девіз був написаний над входом у храм Аполлона у Дельфах. другий приписується Сократу.

Однак видається безсумнівним, що і особистість Сократа, і сутність його ідей найкраще проступають у вченні найвизначнішого із учнів Сократа — Платона. Але для всіх учнів Сократа є характерним, що вони завершили ту гуманістичну реакцію, в якій починали свою діяльність софісти. У зрілі роки Сократ виявляв найбільший інтерес до етики, до інтригуючого питання про локальне розмаїття і мінливість звичаїв, про істинність існуючого права.

Отже, якщо брати до уваги ці дві складові вчення Сократа, то не виключена можливість відкриття загального дієвого правила поведінки і впровадження його у життя шляхом освіти. Або ж, висловлюючи цю думку дещо іншими словами, якщо можуть бути визначені етичні принципи, можливе їх наукове застосування у конкретних випадках.

Тому метою нашого дослідження є аналіз вчень Сократ про державу і право.

Об’єктом дослідження виступає політичні погляди древніх грецьких філософів.

Предметом дослідження вчень Сократ про державу і право.

Розділ 1. Загальна характеристика політичних поглядів Сократа

1.1. Погляди Сократа щодо політичного устрою

Незадовго до Пелопоннеської війни (431-404 pp. до н.е.) в Афінах серед філософів помітно виділяється філософська діяльність Сократа (469-399 pp. до н.е.). Від цього мислителя в історії філософії датується перехід від «фізики» до антропології — від філософування про природу і її явища до вивчення людини і її діяльності. Для Сократа змістовним було те, що можна підвести під загальне. Як зазначав Арістотель, Сократ у багатоманітності явищ, процесів, подій і т. д. шукав загальне і перший з філософів античності намагався визначити його зміст.

Сократ нічого не писав. Про його погляди ми знаємо від його учнів — Ксенофонта і Платона. Вихідним пунктом філософії Сократа було положення: «Я знаю, що нічого не знаю». Суттю цього положення є твердження, що чим більше людина знає, тим ширші її горизонти, тим більше вона бачить проблем, які вимагають свого вирішення.

Сократ простий і складний, доступний і невловимий — все залежить від того, як на нього дивитися й що в ньому бачити. Платон, що проникливо бачив у кожному явищі варту за ним ідею й що переломлювала побачене у своїй образно-символічній манері, завдяки якій зображення досягало висот значеннєвої символіки, зумів у Сократі — воїні, громадянині, філософі — помітити й натхненно обезсмертити цільний вигляд — символ варти, що стоїть на пості — військовому й мирному, цивільному й філософському, людському й божественному. Цим символом у Сократі возвеличина персона стража істини-філософа в платінівській «Державі». До цієї ж високої символіки прибігає, захищаючись па суді, платонівський Сократ. «Воістину, афіняне,- пояснює філософ суддям, — справа виглядає так: де хто зайняв місце в суспільстві, знаходячи його найкращим для себе, або де кого поставив начальник, той там, на мою думку, і повинен залишатися, незважаючи на небезпеку, зневажаючи й смертю, і воєм, крім ганьби. Адже боятися смерті, афіняне,- це не що інше, як приписувати собі мудрість, який не володієш, тобто  загордитися, начебто знаєш те, чого не знаєш» (Платон. Апологія Сократа, 28е-29 а)[7, c. 35].

Для Сократа важливим було не стільки відкриття законів буття, а перш за все вивчення поведінки людей в різних ситуаціях, щоб навчити їх жити доброчесно. Жити по-людському, вважав він,— це діяти так, щоб не зробити боляче іншому, і, разом з тим, це цілеспрямованість, вміння не відступати від своєї мети. Людина повинна знати, що мета тоді може бути успішно реалізована, коли вона співпадає з загальною метою, яку поставило перед собою суспільство. Слід мати на увазі, зазначав Сократ, що на всіх рівнях існує певна ієрархізація цілей. Тож коли ми здійснюємо певну акцію — в торгівлі, на виробництві і т. д., слід спочатку ретельно визначити, як і наскільки дана акція співпадає безпосередньо з інтересами моєї організації, моєї групи, а інтерес останніх — з інтересами суспільства в цілому.

Сократ вчив, що корінь зла — у невігластві людей. Він був переконаний, що якби всі були освічені, виховані, зла було б значно менше. Адже той, хто досягає успіху нечесними шляхами сьогодні, повинен знати, що це рано чи пізно буде виявлено і він понесе за це кару в сфері права чи моралі.

Свої етичні погляди Сократ сформулював у трьох тезах: 1. Благом для людини є чеснота. На відміну від софістів, які вважали, що розуміння чесноти є одне у жінки, інше в чоловіка, одне в літньої людини, інше в молодої, Сократ рішуче виступив проти такої релятивістської інтерпретації об’єктивного змісту понять. Він вважав, що справедливість, відвага, панування над своїми пристрастями і т. д. є, поза  всяким  сумнівом,  характерним  для   всіх  людей незалежно від віку, статі, освіти.

2. Чеснота тісно пов’язана зі щастям і вигодою. Але вигоду Сократ розглядав не в індивідуальному, утилітарному значенні, а як добро, яке приносить щастя не тільки окремій людині, але і суспільству в цілому.
3. Чеснота є вираженням рівня знання. Всяке зло є результатом неусвідомлених дій, незнання суті справи. Неосвічений управлінець  більше  приносить  зла,  ніж користі. Його дії непередбачені, думки хаотичні, алогічні, їх важко визначити через зміст загального.

Управління людьми, вчив Сократ, є «царське мистецтво». До нього можна допускати лише тих, хто оволодів основами усіх знань, добре вихований, має схильність до керівництва, визначається чеснотами. Справжніми царями й іншими правителями є не ті, хто тільки носить ознаки царської влади або вибраний ким попало, чи згідно жеребкування, чи добився влади насильством, а ті, хто хоче і вміє управляти відповідно до загальноприйнятих норм і принципів не тільки в умовах конкретно взятого суспільства, але і людства в цілому. Управлінець, вчив Сократ, може бути різного рівня — від керівника групи з кількох осіб до управителя провінцією і навіть царством, але загальною рисою всіх ступенів і рангів повинна бути доброчесність, вміння критично оцінити самого себе, прагнення до здійснення всезагального блага. Сократ був першим, хто виходячи з поняття загального, проголосив принцип універсального управлінського процесу [11, c. 25-26].

1.2. Класифікація форм державного управління в філософії Сократа

Сократ різко полемізував із софістами, хоча серйозних змістовних підстав для цього в нього не було. Більше того, Сократ фактично продовжив справу софістів, принаймні в утвердженні проблеми людини як головної теми філософських міркувань. Незгоди з софістами мали своїм джерелом в основному позафілософські причини. Наприклад, однією з них було упереджене ставлення до софістів як до людей, що заробляли собі на життя своїм фахом. За свідченням Ксенофонта, Сократ у відповідь на питання, чому він не бере гроші за свої бесіди, відповів так: «З краси і. знань можна рівною мірою робити як благородне, так і мерзотне застосування. Так, красу, якщо хтось за гроші продає кому завгодно, того називають розпусником… Так само, хто продає свої знання за гроші кому завгодно, тих називають софістами».

Про труднощі натуралістичне орієнтованих космологічних концепцій шкіл старогрецької філософії вже йшлося. З цих труднощів, власне, й народжуються перші спонуки повороту філософії від природи до людини. Саме тому Сократ з самого початку відмовляється від створення картини світу. Подібні спроби, здійснювані попередніми філософами (головний твір кожного з них так і називався – «Про природу»), давали різні результати, оскільки з кожного з них картина світу виходила іншою, ніж у попередників. Сократ рішуче повертає напрям філософського дослідження від космосу, природи до людини. «Пізнай самого себе» – такою є вихідна теза сократівського філософствування. І таке знання можна набути лише в безпосередньому контакті з іншими людьми – діалозі, практичній зустрічі умів. Сократ принципово не записував свої думки, вважаючи дійсною сферою існування справжнього знання, мудрості живу бесіду з опонентами, живий діалог, полеміку. Саме це він і називав діалектикою (від грецького «діалегомай» – вести бесіду, сперечатися).

Спроба розібратися в такий спосіб з проблемою людини поставила Сократа перед новими труднощами. Ми дізнаємося про це передусім із творів Ксенофонта (бл. 430– 350 до н. е.) – «Спогади про Сократа», а також з перших семи діалогів Платона. «Сократівський метод» полягав у веденні бесіди-діалогу, в ході якої Сократ ставив співрозмовниками запитання, отримував відповідь (як правило, непові;,), ставив нові запитання, вказуючи на суперечність v судженнях опонента і т. д. Коли співрозмовники Сократа ост?, очно заплутувалися в суперечностях і цікавилися думкою щодо цього самого Сократа, той відповідав, що теж не знає відповіді. Саме цей момент і відображений у відомій тезі Сократа: «Я знаю лише те, що нічого не знаю».

Сократ тим самим прагнув показати, що остаточна відповідь на те або інше запитання не може бути отримана внаслідок суперечливості і невичерпності самого змісту лунання. Проте така позиція не означає знецінення пізнавальних зусиль, навпаки, цінність знання і полягає в пізнавальних зусиллях, у здатності ставити все нові й нові запитання. Недаремно ж філософія є не самою мудрістю («софією»), а лише прагненням, любов’ю («філео» – люблю) до мудрості [8, c. 17-18].

І все ж таки Сократ дещо перебільшував, так би мовити, «процесуальний момент» пізнання. Обговорюючи проблему людини, він ставив запитання про такі істотні характеристики людини, як «мужність», «розсудливість», «краса» тощо. Суперечності ж у відповідях співрозмовників, що їх виявляв Сократ, виникали внаслідок неможливості звести загальний зміст досліджуваних понять («мужність», «краса» та ін.) до їх індивідуально-конкретних проявів. Розуміючи неможливість існування загального як конкретно-індивідуального існування («краси» взагалі поряд з красивою дівчиною, красивою вазою тощо), Сократ бідкається: «Я вічно блукаю і не знаходжу виходу».

Життя Сократа закінчилося трагічно. Його було звинувачено в неповазі до богів, що каралося в ті часи смертю. Дізнавшись про цей вирок у в’язниці, Сократ, розповідають, спокійно випив отруту. Послідовники мислителя створили після його смерті кілька шкіл, найвідомішими серед яких були кінічна (її засновник – Антісфен, хоча більш відомим став його учень Діоген з Синопа, який, звівши свої потреби до елементарного мінімуму, жив у діжці, протиставляючи природу законам і звичаям людей. Ці філософи вважали, що слід жити тільки «за природою».

Філософія Сократа – своєрідний вододіл в історії античної філософії, У всіх досократівських мислителів (їх так і називають в історії філософії–«досократики») світ виступає у вигляді своєрідної «натуралістичної» цілісності, іш) «розчиняє» і підпорядковує собі людину як «одну з» частинок космічного цілого. Сократ, вирізняючи людину з космосу і скеровуючи свою увагу лише на неї, кладе край нечіткому усвідомленню філософами специфічних рамок їх досліджень–відношення «людина–світ» Сократом завершується ранній період історії античної філософії, період її становлення і утвердження, починається класичний її період. Останній представлений іменами Демокріта, який поклав у фундамент своєї позиції індивідуальну унікальність і неповторність буття; Платона, який енергійно і з великою майстерністю і талантом розвинув накреслену Сократом гуманістичну лінію філософських пошуків; Арістотеля, що підвів геніальний підсумок розвитку доСократичної та класичної античної філософії [3, c. 19-20].

1.3. Суспільно-політичні погляди Сократа

Сократ викладав свої погляди виключно в усній формі. Про них можна дізнатися тільки з тих творів його учнів і сучасників, які збереглися, — це, перш за все, Платон і Ксенофонт. Обговорення моральних та політико-правових проблем Сократ підняв на рівень логічних дефініцій і понять, закладаючи цим основи власного теоретичного дослідження в даній галузі. Моральна організація полісного життя так само неможлива без законів, як неможливі і закони поза полісом: закони, у трактуванні Сократа, і є основою полісу. Сократ, як і софісти, розрізняє природне право і право писане. Але ця відмінність не перетворює їх у протилежність, як це мало місце у трактуванні софістів. І неписані божі закони, і писані людські закони мають на меті, згідно з Сократом, одну і ту ж справедливість, яка не просто є критерієм законності, але, по суті, тотожна з нею. Сократ — переконаний прихильник такого устрою держави-полісу, при якому безумовно панують справедливі за своєю природою закони. Настійливо пропагуючи необхідність дотримання полісних законів, Сократ пов’язує з цим і однодумство громадян, без чого, на його погляд, ні будинок не може добре стояти, ні держава керуватися. При цьому, під «однодумством» він має на увазі відданість і підкорення членів полісу законам, а не уніфікацію смаків, думок і поглядів людей.

Принцип законності Сократ використовував, як базисний критерій при класифікації і характеристиці різних форм державного устрою і правління. Владу, основану на волі народу і на державних законах, він називав царством, а владу проти волі народу і таку, що базується не на законах, а на свавіллі правителя, назвав тиранією. Якщо правління здійснюється людьми, які виконують закони, то такий устрій він називав аристократією, якщо ж влада походить від багатства — плутократією, якщо від волі всіх — демократією. Судячи з платонівського діалогу «Крітон», Сократ першим в історії європейської політичної та правової думки сформулював концепцію договірних відносин між державою і її членами (громадянами). Будь-який громадянин, що досягнув повноліття, пояснює Сократ, може, відповідно до закону, без всяких перешкод покинути державу, якщо її порядки йому не подобаються, і відправитися куди йому хочеться — або в колонію держави, або в іншу державу. Прийняття громадянства, таким чином, — добровільне. Тому ті громадяни, які залишаються в цьому полісі, як його члени, фактично погоджуються виконувати всі веління держави і її органів. Громадянин держави, який залишається, згідно з Сократом, повинен або переконанням та іншими правомірними, ненасильницькими засобами уникнути можливості несправедливих рішень і заходів законних органів полісу та посадових осіб, або виконувати їх.

З пануванням розумних і справедливих законів Сократ пов’язує саму можливість політичної свободи. І, говорячи про обов’язки індивіда перед полісом, він мав на увазі законні обов’язки вільних і рівних громадян в умовах розумно і справедливо упорядкованого полісу. Тільки таким шляхом може бути досягнута, на думку Сократа, свобода — «прекрасне і величне надбання як для людини, так і для держави»[12, c. 21-22].

Вплив Сократа найбільшим чином проявляється в таких найвищих досягненнях грецької політичної думки, як політична філософія Платона і політична наука Аристотеля.

Про політичну сторону життя філософа ми маємо досить повні відомості. Сократ брав участь у трьох воєнних операціях у якості гоплита, важкоозброєного піхотинця, і виявив себе мужнім і витривалим воїном, що не губить цілковитого самовладання при відступі війська й вірним стосовно бойових соратників.

Сократ виявив не тільки військову доблесть на полях боїв, але й громадянську мужність у складних перипетіях суспільно-політичного життя своєї батьківщини. Правда, у питанні про участь у політиці держави, у діяльності його установ Сократ обрав досить своєрідну позицію. Він свідомо уникав участі в державному житті, мотивуючи це принциповою розбіжністю його внутрішнього переконання щодо справедливості й законності зі спостережуваною безліччю «несправедливостей і беззаконь, які відбуваються в державі». У той же час він не вважав себе вправі ухилятися від виконання цивільних обов’язків (відвідування народних зборів, участь у суді присяжних і т.п.), що накладають на нього законами держави.

Всупереч небажанню Сократа виступати на суспільно-політичному поприщі й займати скільки-небудь відповідальну державну посаду на схилі віку йому довелося відігравати роль активного політичного діяча й на ділі довести, у якому ступені він здатний захищати законність і справедливість перед особою своїх співгромадян всупереч волі більшості з них. Це відбулося наприкінці Пелопоннеської війни.

Таким чином, Сократ під час правління Тридцяти тиранів, що знехтували всяку законність і справедливість, поводився з достоїнством незалежного громадянина, згідно своїм поданням про законність і справедливість.

Точно так само й при демократичному ладі він виступав проти більшості, коли воно було готове в тих або інших випадках відступити від закону й законності, порушити їм же самим установлені й обов’язкові для всіх закони, замість того щоб дотримувати їх завжди й у всіх життєвих ситуаціях. Адже якщо закон і закріплену їм справедливість (тобто правову норму) можна порушувати по якомусь «особливому» випадку, те немає ніяких гарантій, що в різноманітті життєвих ситуацій вони не будуть потоптані по іншому «особливому» випадку й, стало бути, замість панування закону, права й справедливості суспільство виявиться у владі беззаконня, безправ’я й несправедливості, в обстановці анархічного свавілля, навіть якщо це й свавілля більшості [7, c. 25-26].

Розділ 2. Особливості політико-правової думки Сократа

2.1. Праворозуміння Сократа

Один із фундаторів діалектики, «філософії людини» та меєвтики як методу пізнання моральних, правових, політичних понять та процесів і філософії як «науки про дух». Ніяких творів Сократ після себе не залишив. Свої думки він викладав у бесідах та дискусіях на вулицях, площах, базарах, у майстернях митців і ремісників, на зустрічах з невідомими йому людьми, друзями, опонентами, як правило, босим та у жебрацькому одязі. Найважливішими вторинними джерелами вчення Сократа є спомини Ксенофонта, діалоги Платона, твори Арістотеля, Діогена Лаертського, Плутарха. Може, саме тому більш-менш струнка світоглядна система, в т. ч. правових та політичних доктрин, у філософії Сократа відсутня, а подекуди відрізнити його особисті думки від поглядів інтерпретаторів, особливо Платона, досить важко.

Мислитель заперечував модні на той час натурфілософські спекуляції і надавав перевагу суто «людським проблемам». Він не сприймав політичного скептицизму та етичного релятивізму софістів, до яких помилково зарахували Сократа його сучасники. Приділяв головну увагу змісту різних моральних понять. Для еволюції правової і політичної думки виняткове значення має створений Сократом метод відшукування істини під назвою «меєвтика» («майєвтика»), тобто «сповивальне мистецтво» у процесі духовного народження ідеї. Сутність мистецтва полягала у безкінечній низці питань щодо предмета діалогу та відкиданні відповідей, які визнавали неправильними. У такий спосіб відбувалось сходження від окремого до загального, вимальовувались обриси істини у дискусіях щодо справедливості, несправедливості, совісті, добра, зла, блага, чеснот, мудрості, смислу буття, характеру державної влади, форм державного устрою, мистецтва державного управління, ставлення до законів з боку правителів і громадян, вимог до якісного змісту нормативних актів тощо. Тільки знайшовши істину на основі чесного, незалежного діалогу, мислитель давав чітке, але загальне визначення тій чи іншій моральній, правовій або політичній категорії. Завдяки цьому крім «наймудрішого з усіх людей» Сократ набув слави «вчителя істини» і реалізував свій інтелектуальний потенціал на основі встановленого ним правила: «Єдине тільки благо — знання, і єдине тільки зло — невігластво» [5, c. 31-32].

Праворозуміння Сократа було близьким до софістських концепцій природного права і виходило з власного фундаментального гасла «я знаю, що я нічого не знаю» (майже всі дослідники не цитують другої частини висловлювання: «а інші не знають навіть цього»). Однак Сократ, на відміну від софістів, ніколи не протиставляв природні і писані закони. Не розмежовував він і природного та божественного права, вважаючи, що неписані закони є «братами законів людських», встановлюються богами і мають однакову силу всюди незалежно від волі людей. Божественне походження перетворює природні закони на моральний стрижень усього чинного права, робить їх критерієм, еталоном для права людського, а тому писані закони мають цілком відповідати законам божественним. Для мислителя справедливість і законність — поняття абсолютно тотожні. Несправедливих законів для нього не існує. Навіть у разі невідповідності писаних законів божественному праву їх треба дотримуватись, оскільки це все одно краще, ніж свавілля і беззаконня. Виходячи з таких переконань, Сократ відмовився тікати з в´язниці, де очікував смертної кари. Його відповіддю Крітону були запитання: «Хай ми маємо намір тікати: раптом приходять закони і, заступаючись за загальну справу держави, говорять: скажи нам, Сократе, ти що це задумав? Мабуть, хочеш вчинити загибель нам, законам, і всьому суспільству? Хіба суспільство може існувати, якщо судові рішення у ньому не мають ніякої сили?».

Закони для громадян, за Сократом, дорожчі від батька й матері. Люди вступають у договірні відносини з державою і на основі священного дотримання законів і своїх громадянських обов´язків зберігають право на безперешкодне пересування, вільне обрання місця проживання, вступ до громадянства, участь у політичному житті. Політична свобода для мислителя — це «прекрасна і велична скарбниця» як для людини, так і для держави. Важливою в цьому аспекті є теза, що закони обов´язкові не тільки для громадянина, а й для правителя, який має постійно турбуватись про підданих, як «чередник про отару».

Погляди Сократа на питання походження держави залишаються невідомими, хоча саме йому приписують пріоритет у згадках про «золотий вік» як дуже далеке минуле. Він розглядав державу як порядок, що ґрунтується на божественному задумі і не є продуктом егоїстичної сваволі. Однак афінської демократії, підірваної невдачами у Пелопоннеській війні, зловживаннями партійних провідників, розгулом професійних демагогів, мислитель не сприймав. Заперечував він і плутократію, і тиранію, олігархію у вигляді тридцяти тиранів. Він надавав перевагу аристократії (але не родовій), ставлячи за зразок сучасні йому спартанський, критський державні устрої, а також помірковані на той час режими Мегар і Фів. Сократ виступав проти влади більшості, оскільки учасники афінських народних зборів «ніколи не думають про справи державні», а, складаючись із ремісників та торгівців, займаються лише проблемами, «щоб купити якомога дешевше і продати якомога дорожче». Найголовніше призначення держави — бути гарантом утілення в життя загального поняття про справедливість, а найкращим державним управлінцем є той, хто знає, «що є справедливість».

Заперечував він і практику заміщення державних посад жеребкуванням, що не дає змоги прийти до державного управління «кращим людям». Владування, на його думку, це «царське мистецтво» мудреців, «обтяжених знаннями», вишколених гідним вихованням і освітою. Якщо законність він ототожнював із справедливістю, то знання — із чеснотами правителя, і звідси виводив два істотних правила: той, хто знає, не може творити зло і йти на дурні вчинки; будь-хто може стати добрим, здобувши додаткові знання. Царі для Сократа — не ті, хто «обраний будь-ким» чи отримали владу оманою або насильством, а ті, «хто вміє управляти». Головний постулат мислителя у цьому аспекті — принцип компетентного управління державою. Найвищим виявом мудрості правителя, на його думку, є уміння відрізняти справедливе від несправедливого, розмежовувати добро і зло. Політику і державне управління Сократ вважав «найважливішими справами людськими» і різко засуджував тих, хто, не оволодівши цим мистецтвом, дозволяє собі про нього судити [1, c. 31-32].

Цицерон називав Сократа «батьком філософії», оскільки всі основні філософські системи Греції і Риму живились саме від його вчення. Для наступних епох особистість Сократа втілювала ідеал мудреця, вчителя істини, ідеального незалежного мислителя, найвищою метою життя якого є відшукування цієї істини, не звертаючи уваги на будь-який зовнішній тиск, у т. ч. і з боку владних структур. Сократ став першим в історії людства, хто вивів правову, політичну і моральну проблематику на рівень загальних логічних категорій і дефініцій, тобто на рівень теорії. Численні його учні і послідовники (сократики) створили кілька шкіл: сократична школа під проводом Ксенофонта, кініки, Кіренська школа, Мегарська школа, Елідо-Еретрійська школа, Академія Платона тощо. Не тільки Платона, а й Арістотеля та багатьох інших мислителів вважають безпосередніми продовжувачами концептуальних досягнень Сократа. Його моральну філософію активно використовували і католицтво, і православ´я, і протестантство. Вона знайшла найсприятливіший ґрунт на українських землях, де його вчення стало відомим, починаючи з X ст., а правові і політичні доктрини «нехристиянського праведника» розвивали у своїх творах християнські проповідники і світські мислителі. Найвидатніший із вітчизняних мудреців середньовіччя Г. Сковорода увійшов в історію як український Сократ, Сократ-Сковорода [15, c. 24].

2.2. Політична доктрина Сократа

Основу благополуччя держави й нормального функціонування його установ Сократ бачив у непорушності законів, у покорі громадян законам. Вождь афінського демосу Перикл також уважав одним з головних підвалин демократії непорушність законів держави й покора особам, які були улучені на даний час.

В негативному відношенні Сократа до порушення законності не було по суті справи нічого антидемократичного. Навряд чи що-небудь антидемократичне, на нашу думку, укладалося й у сократовському розумінні «аристократії». За свідченням Ксенофонта, Сократ уважав «аристократією» (буквально—«влада кращих») тільки той державний лад, де «посадові особи вибираються з людей, що виконують закони».

Природно, що в очах Сократа тиранія була беззаконням і несправедливістю, правлінням «проти волі народу й не на підставі законів, а по сваволі правителів».

Майже з повною впевненістю можна сказати, що Сократ був прихильником помірної демократії, аналогічної тієї, котра встановилася в Афінах при Периклі. Непряме підтвердження цьому ми знаходимо у відозвах Сократа про Перикла як видатного громадянина й державного діяча, про проявлення до нього любові співгромадян і про його славу «кращого радника» батьківщини. Супротивник крайньої демократії й анархічного свавілля, Перикл правив «помірковано»: він прагнув сполучати принципи волі й рівності з верховенством закону й законності, народовладдя з «покорою особам, улученим владою тепер». Характеризуючи правління Перикла, Фукідід зауважує, що Перикл, опираючись на свій престиж і вплив, «вільна стримував народну масу, і не стільки вона керувала їм, скільки він нею». «По імені це була демократія, на ділі влада належала першому громадянинові».

Зважаючи на все, Сократ призначав вирішальну роль не стільки формі правління (за винятком тиранії, що він засуджував), скільки строгому дотриманню законів і вмілому керівництву державою. І це не випадково, тому що після смерті Перикла в Афінах наступив період панування демагогів в одіозному змісті цього слова. За словами Фукідіда, «спадкоємці Перикла скоріше були рівні між собою; у той же час кожний з них, прагнучи стати першим, догоджав народу й надавав йому керування державою». Якщо колись, за рідкісними винятками, що не мав досвіду державного діяча або не був стратегом не міг керувати народом, то тепер, у часи спадкоємців Перикла, подібні явища стали звичайними.

У зв’язку із цим зрозуміла наполегливість Сократа, що говорило про необхідність кваліфікованого керівництва державою. Це чи було не основною його вимогою до держави й державного правління. Проводячи аналогію між державним діячем і керманичем на кораблі, він уважав, що державою повинен керувати лише той, хто знаючий в області керування, подібно тому як кораблем може управляти лише той, хто має необхідні знання, досвідом і навичками кораблеводіння [4, .c 26-27].

Сократ критикував практику вибору посадових осіб по жеребу. Ця критика з античних часів і до наших днів висувалася й висувається як головний довід на користь тези про «антидемократизм» Сократа.

Отже, Сократ — супротивник демократії (рівноправності), «антидемократ». Таким чином, обвинувачення було побудовано на тім, що спочатку один з ознак афінського демократичного ладу (вибори по жеребу) був оголошений вирішальним, незаперечним, щоб потім критикові цієї ознаки кваліфікувати як підрив підвалин демократії й навіть як заклик до «насильницьких дій». Тим часом за законами афінської демократії кожний громадянин користувався повною волею слова й такою же волею законодавчої ініціативи. Усякий громадянин мав право критикувати посадових осіб і існуючі порядки, міг представити на обговорення народних зборів проект нового закону й збудити питання про скасування існуючі або застарілого, виступити з якою-небудь пропозицією або запитом.

У критику Сократом практики виборів посадових осіб по жеребі не було суперечної афінської конституції його часу й, за нашим переконанням, нічого антидемократичного. Врешті решт Сократ не висував ніякої особливої програми (або моделі, як прийнято нині говорити) державної перебудови, а лише рекомендував проводити вибори на відповідальні державні посади, так само як у стратеги, шляхом голосування, тобто не пропонував нічого іншого, крім ідеї про доцільність заміни жереба голосуванням. Існуючу практику заміщення багатьох відповідальних державних посад, наприклад Ради п’ятисот, по жеребі він знаходив безглуздої.

Зрозуміло, постійні нападки Сократа на вибір посадових осіб по жеребі були не по душі тим, хто схильний був доводити демократичний принцип рівноправності до тієї крайності, коли рівноправність ставала знеособленим, тобто такою рівністю, при якому в ім’я нібито загального добра ігнорувалося питання про придатність даної особи для виконання даної посади. Разом з тим, маючи на увазі ходячі й розпливчасті подання про демократії, Сократ вимагав ясного визначення демократії і її завдань. Цим він ставив співгромадян у скрутний стан, приводив їх у розпач і нерідко викликав невдоволення й роздратування.

У своїх поглядах на державне керівництво Сократ вийшов за межі своєї епохи. Тому філософ не був зрозумілий багатьма співгромадянами й навіть викликав до себе ворожнечу, незважаючи на те що ні в якому злочині (карному, військовому, культово-релігійному або державно-політичному) він ніколи не був винний.

Сократ у певнім відношенні здійнявся також вище забобонів свого століття відносно рабства. Для нього, як ми вважаємо, рабство було категорією винятково моральної, а не юридичної або расової. За свідченням Ксенофонта, він уважав рабами тих людей, які не знають «прекрасного, доброго, справедливого». До числа рабських натур філософ відносив нездержливих і взагалі невладних над своїми низинними інстинктами: «…нездержливі перебувають у самім кепському рабстві…».

Поважаючи фізичну працю, Сократ дотримувався переконання, що «у людей більше моральності» і справедливості тоді, коли вони зайняті «корисною працею», а не тоді, коли ведуть дозвільний спосіб життя. Він визнавав, що воля й щастя укладаються в діяльному житті, а не в тім, щоб тільки «є й спати» і нічого не робити. Сократ, якому під загрозою страти довелося відстоювати законність і справедливість як при тиранії, так і при крайній демократії, був супротивником тієї й іншої форми правління. Крайня демократія, за словами Сократа, ратуючи за необмежену волю, підготовляє «нестаток у тиранії».

Залишаючись осторонь від особистої участі в політичному житті Афін, Сократ разом з тим вважав своїм обов’язком чесно виконувати обов’язку громадянина й строго дотримувати законів. Але чим у такому випадку пояснити судове переслідування Сократа й висунуте проти нього обвинувачення в антидержавній діяльності? Почасти ми вже відповістили на поставлене запитання, але повне з’ясування його припускає поряд із цим ознайомлення з ідейною атмосферою й філософськими плинами того часу, а також розгляд навчання афінського мислителя в цілому.

Сократ був переконаним патріотом афінського поліса, і його критика негативних сторін афінської демократії залишалася в межах цієї безумовної для нього відданості рідному полісу. Вихваляючи високі моральні якості афінян у порівнянні з іншими еллінами, він з гордістю за своїх співвітчизників говорив: «Ні в кого немає більше чудових і більше численних великих діянь предків, ніж в афінян». Але це «першість у доблесті» серед еллінів, як показали сумні для афінян підсумки Пелопонеської війни між Афінами й Спартою, загублено. Військові невдачі Афін супроводжувалися внутрішньополітичним безладдям, антидемократичними переворотами, приходом до влади на короткий час прихильників олігархічного й навіть тиранічного правління. Демократія у свою чергу прибігала, захищаючись проти  опозиції, що підсилилася, до надзвичайних заходів, що ще більше загострювало внутрішньополісну напруженість і боротьбу за владу [7, c. 54].

Будь-яка людина, обдарована або бездарні, повинна, за Сократом, учитися й вправлятися в тім, у чому вона хоче досягти успіхів. Особливо значиме виховання й навчання політичному мистецтву для людей обдарованих. Ці люди, будучи по природі своїй нерідко неприборканими, без належних знань здатні заподіяти державі й співгромадянам величезну шкоду. І, навпаки, вони приносять більшу користь батьківщині, якщо попередньо вивчили предмет своєї майбутньої діяльності, навчилися мистецтва керування, прилучилися до політичної чесноти.

Управління справами поліса на основі знання є, по оцінці Сократа, єдиний надійний шлях до загального блага. «На мою думку,- говорив він,- те, що трапляється, і те, що робиться, зовсім протилежні поняття. Якщо хто не шукає й досягає бажаного, це я називаю щастям; якщо ж хто благоденствує в силу вивчення й вправи, це я називаю благополуччям; і ті, які ведуть життя останнього роду, по-моєму, надходять як треба». Сократ, сам безпосередньо що не займався політичною діяльністю, разом з тим жваво цікавився всіма полісними справами й прагнув до їхнього вдосконалювання. Виховання своїх слухачів, особливо молодих, у дусі політичної чесноти було головною метою сократівських бесід, всіх його філолофсько-просвітницьких зусиль.

На арені публічного життя, як і в приватному колі, Сократ не був залізним прибічником догми, але залишався людиною твердих переконань. Зміна партій у керма афінської політики підносила йому все нові сюрпризи, але він був вірний собі, своїй внутрішній оцінці зовнішніх подій. У всіх випадках заступництва — за стратегів при демократії, за Леонта при тиранії й т.д. — він захищав закон і справедливість проти беззаконь.

Однак, по суті, основною публічною справою Сократа була, зрозуміло, не та або інша епізодична сутичка із владою по зовнішньому приводі, а його філософствування, що призвело в остаточному підсумку до судового процесу над ним самим [7, c. 58].

Висновки

Політико-правові погляди Сократа являють собою складову частину всієї його моральної філософії, у рамках якої етичне й політичне тісно переплетені. Етика в розумінні Сократа політична, політика етична. Вищою й найбільш важливою чеснотою (арете) є чеснота політична, до якої Сократ відносив мистецтво керування полісними справами. За допомогою саме цього мистецтва люди робляться гарними політиками, начальниками, домоправителями й взагалі корисними для себе й інших громадянами держави.

Політична чеснота, як і чеснота в цілому, є знання. «Він стверджував,- пише про Сократа Ксенофонт,- що справедливість і всяка інша чеснота складається в знанні, і що справедливе й все те, що відбувається за допомогою чесноти, є морально-прекрасне; що, таким чином, ті, що знають морально-прекрасне не зволіють йому нічого іншого, а незнаючі не зроблять його; якщо ж захочуть зробити, то зроблять помилки. Якщо ж людина буде справедлива і все морально-прекрасне відбувається за допомогою чесноти, то, мабуть, справедливість і всяка інша чеснота є знання».

Цей основний принцип сократівської етики вирішальним образом позначається й на його політико-правових поглядах. Сократівське етичне трактування проблематики держави, права, політики свідчить про відсутність у його моральній філософії теоретичного розрізнення сфер етики й політики. Помітимо, до речі, що цього немає й у Платона. І навіть Аристотель, у принципі розрізняючи етику й політику й навіть присвятивши їхнього розбору самостійні роботи («Етику» і «Політикові»), суцільно й поруч змішував етичні й політичні феномени. Подібна диференціація припускає досить розвинені практично-політичні відносини і  їхні теоретичні уявлення, що виражають.

Залучення політико-правової теми в коло широкого обговорення, поглиблення її розробки пов’язане з іменами софістів, що виступили в V в. до н.е. в умовах зміцнення й розквіту античної демократії.

Отже, Сократ не розділяв поглядів своїх попередників про людину як лише частини космосу; вони проголошували людину центром світобудови. Можна сказати, що теза Протагора про людину як «мері» усіх речей у відомому змісті розділяється Сократом. У кінцевому рахунку, загальним для софістів і Сократа є те, що вони орієнтували філософію на постановку питання про сутності людини, його місці і призначенні у світі.

Взагалі смисл ототожнення доброчесності зі знаннями надто очевидний, щоб залишити його поза увагою. Сократ, певно, був відвертим критиком афінської демократії з її припущенням, що будь-яка людина може обіймати будь-яку посаду. Про це багато говориться в «Апології», і, по суті, про це заявляє Ксенофон в «Меморабілії»; в усякому разі, суд над Сократом і винесений йому вирок було б дещо важко зрозуміти, якби за всім цим не було «політики». Отже, цілком ймовірно, що якась значна частина політичних принципів, розвинутих у «Державі», насправді належала Сократу і була безпосередньо запозичена у нього Платоном. Як би там не було, інтелектуальний характер «Держави», схильність шукати порятунок у добре освіченого правителя, безперечно, є наслідком вітливу і подальшого розвитку сократівського переконання, що доброчесність, не виключаючи і політичну доброчесність,— це знання.

Список використаних джерел

1. Демиденко Г. Історія вчень про право і державу: Підруч. для студ. юрид. вищих навч. закл.. — Х. : Консум, 2004. — 431с.
2. Історія вчень про право і державу: Хрестоматія для юрид. вищ. навч. закл. і ф-тів / Національна юридична академія України ім. Ярослава Мудрого / Г.Г. Демиденко (уклад.та заг.ред.). — 3.вид., доп. і змін. — Х. : Право, 2005. — 910с.
3. Кессиди Ф. Сократ/ Феохарий Кессиди,. -2-е изд., доп.. -М.: Мысль, 1988. -220 с.
4. Кормич А. Історія вчень про державу і право: Навч. посібник / Одеська національна юридична академія. — О. : Юридична література, 2003. — 336с.
5. Мірошниченко М. Історія вчень про державу і право: Навч. посіб. / Національна академія внутрішніх справ України. — К. : Атіка, 2004. — 223с.
6. Музика І. Історія вчень про державу і право: Метод. матеріали і рек. для студ. Вищої шк. права / Інститут держави і права ім. В.М.Корецького НАН України. Вища школа права. — К. : Видавництво Вищої школи права при Ін-ті держави і права ім. В.М.Корецького НАН України, 2000. — 86с.
7. Нерсесянц В.С. Нерсесянц. Сократ. — М.: Издательская группа ИНФРА-М—НОРМА, 1996. — 312 с.
8. Орленко В. Історія вчень про державу та право: посібник для підготовки до іспитів. — К. : Видавець Паливода А. В., 2007. — 204с.
9. Санжаров С. Історія вчень про державу і право: Від найдавніших часів до початку ХІХ століття: навч. посіб. / Східноукраїнський національний ун-т ім. Володимира Даля. — Луганськ : СНУ ім. В.Даля, 2008. — 148c.
10. Сиповский В.Д. Сократ и его время : Исторический очерк. -С-Петербург: Изд. Я.Башмакова и К, 1990. -110 с.
11. Соловйова В. Історія вчень про державу і право: Навч. посіб. для навч. закл.. — Донецьк : Юго-Восток, 2005. — 170с.
12. Суд над Сократом : Сборник исторических свидетельств/ Укл. А.В.Кургатников. -СПб.: Алетейя, 2000. -262 с.
13. Толстых В. Сократ и мы : Разные очерки на одну и ту же тему. -2-е изд.. -М.: Политиздат, 1986. -383 с.
14. Томан Й. Сократ -К.: Дніпро, 1979. -510 с.
15. Трофанчук Г. Історія вчень про державу і право: Навч. посібник / Університет економіки та права «КРОК». — К. : Магістр — ХХІ сторіччя, 2005. — 254с.
16. Шульженко Ф. Історія вчень про державу і право: Курс лекцій / Національний педагогічний ун-т ім. М.П.Драгоманова. — К. : Юрінком Інтер, 1997. — 191с.