Вступ

Актуальність теми. Починаючи з моменту виникнення соціології як окремої наукової дисципліни, дослідники приділяли серйозну увагу питанням взаємодії релігії та соціальних інститутів модерного суспільства. Це й недивно, адже соціологію можна розглядати як своєрідну самосвідомість модерну – недарма Ґіденсове переформулювання теорії модерну базується на концепції рефлексивності – натомість релігію незрідка сприймали як інструмент леґітимації “старого порядку” (А. Токвіль), тобто абсолютизму, традиціоналізму й відсутності просвітництва.

Фундатори модерної соціологічної теорії – К. Маркс, М. Вебер та Е. Дюркгейм – зробили цю взаємодію наріжним каменем своїх міркувань, пропонуючи вельми різні судження про ідентичні феномени: для Маркса релігія є формою ідеології, яка за визначенням викривлює реальність, Дюркгейм вбачав у релігії функцію інтеграції соціуму, натомість Вебер сформулював, напевно, найконтроверсійнішу в історії соціології тезу про те, що становленню капіталізму посприяло розгортання певної релігійної картини світу, а саме – протестантизму, зокрема його аскетичної версії.

У нашому суспільстві з завершенням радянської доби відбувся своєрідний сплеск релігійності й на церкву намагаються покладати неабиякі сподівання: ми є свідками дебатів про доречність викладання християнської етики в школах та закликів об’єднати Україну шляхом створення єдиної Помісної Православної Церкви – причому, ці процеси відбуваються на тлі нелегких спроб розбудови демократичного ладу в нашому суспільстві. Що стосується ситуації поза межами України, з особливою гостротою питання сумісності релігійності й демократичності суспільства постає у зв’язку з політично-релігійною напругою в мусульманських країнах. За таких умов, перед суспільствознавцями постає низка запитань: які характеристики мають бути притаманні релігії, щоб можливою була її сумісність із демократією?

Проблема полягає в тому, що, з одного боку, нині в соціології визнано неадекватність теорії секуляризації сучасній динаміці релігійності у світі, а також вважається беззаперечним той факт, що як релігія, так і демократія є вагомими складовими сучасності; а з іншого – бракує знання стосовно того, які риси соціального інституту релігії визначають його сумісність або конфліктність із демократичним ладом і яким саме чином він здатен впливати на демократизаційні процеси.

Метою роботи є виявлення світоглядних й організаційних аспектів соціального інституту релігії, що обумовлюють його конфлікт або конґруенцію з суспільними процесами. Відповідно до поставленої мети дослідження, необхідно розв’язати такі завдання:

визначити демократичну складову християнського віросповідання та, зокрема, його європейської інтерпретації;

розкрити специфіку американської релігійності в період формування республіканської форми правління американської федерації;

експлікувати в зазначених часових та просторових координатах динаміку релігійних поглядів у контексті демократизаційних змін і роль релігійних груп й організацій у демократизаційних рухах.

Об’єктом дослідження є соціальні інститути релігії й демократії в суспільстві.

Предмет дослідження становить взаємодія соціального інституту релігії в суспільстві.

Основними методами дослідження є загальнонаукові методи: аналіз і синтез, індукція та дедукція, методи порівняльного аналізу, критичного та міждисциплінарного підходів до досліджуваної проблеми та проблемно-хронологічний виклад матеріалу з історії взаємодії релігійних інституцій із демократизаційними процесами.

Розділ І. Теоретико-методологічні засади дослідження

1.1. Поняття теорії релігії та її місце в соціології

Під соціологічною релігійною теорією розуміють сукупність поглядів, суджень, з яких випливають певні правила поведінки. Теорія пояснює концепції появи і становлення релігії як духовного явища, які склалися у XIX столітті. Теоретики прагнули з’ясувати процес виникнення релігійних уявлень на основі здобутків наукового знання, використання для аналізу релігії історичних, логічних, функціональних методів пізнання.

Соціологічна теорія релігії розкриває закономірності розвитку та понятійний апарат.

Розвиток соціології релігії йде у руслі змін парадигм у соціологічній думці XIX і XX ст. Історичний підхід розкриває реальний процес розвитку релігійних вірувань, культових дій та сакральних установлень, їх місце і роль у суспільній життєдіяльності. Формування і становлення специфічного способу практично-духовного входження людини у світ. Історичний підхід веде систематизацію і типізацію досліджуваного, виявляє причини явищ, робить узагальнення, а також розглядає самосвідомість людини, її пам’ять про життєдіяльність і форми стосунків з надприродним.

До кінця XVIII ст. важко було говорити про інтегруючу функцію релігії. Європейське середньовіччя характеризується різноманітними конфліктами на ґрунті релігії. Соціальні теоретики цього часу, зокрема Гоббс, Локк, Юм, не бачили у релігії сили, яка благотворна для суспільства, несе з собою миротворення і стабільність. Радикальні критики релігії такі, як Гольбах, Дідро та інші закликали поставити на місце релігії розум і мораль. Поміркований напрямок провокувався «просвітництвом», де було визнано соціальну корисність релігії. Локк висунув концепцію про відділення релігії від держави. Він твердив, що держава повинна охороняти майно громадян і сприяти його примноженню, а церква має виступати як добровільне об’єднання, що створюється тими людьми, котрі хочуть разом почитати Бога, в якого вони вірять.

Ж. Руссо у своїй праці «Про суспільний договір» обґрунтовує тезу майбутньої соціології релігії, як фактор, що інтегрує суспільство [3, c. 28-29].

Приймали тезу, що релігія підтримує у суспільстві стабільність і гармонію як радикальне критики релігії Фейербах, Маркс, так і ті соціальні мислителі (Конт, Дюркгейм), що бачили в релігійних уявленнях основу єдності і життєдіяльності суспільства. Лише Маркс говорив, що релігія породжена класовим антагонізмом, який вона прагне затушувати замість того, щоб сприяти його релігійним подоланням.

В академічній соціології домінував інтеграційний підхід в релігії. У післявоєнний період у соціології релігії розроблялися фактори: релігія як фактор соціальних змін і релігія з точки зору конфліктологічної теорії. Разом з тим відроджується еволюціоністський підхід до вивчення релігії та інституціоналізації релігії.

1.2. Релігія та інтеграція суспільства

Релігія, у розумінні Е. Дюркгейма, є солідарною системою вірувань і дій, спрямованих до священних речей, які створюють «моральну спільноту» тих, хто її дотримується. Релігія — особливим способом організована соціальна поведінка людей, тобто приналежність не індивіда, але завжди якоїсь відповідної групи. Джерелом релігійного життя є соціальний спосіб існування людей. Релігія існує не тому, що існує індивід, який роздумує про світ, але й тому, що існує суспільство, реальність особливого роду, відмінна від підсумку індивідів. Носієм релігії є не індивідуальна, а колективна свідомість групи, соціальна свідомість.

Ритуали, на думку Е. Дюркгейма, необхідні для нормального функціонування соціального життя, як продукти харчування необхідні для підтримки фізичного життя. Завдяки ритуалам утверджується і підтримується група, яка необхідна індивіду, бо поза групою він існувати ще не може. Ритуали   колективні дії групи.

Е. Дюркгейм також стверджував, що релігія є продуктом соціального середовища і функціонально важлива ланка соціального життя. Відносини між суспільством та індивідом органічні: індивід без суспільства ніщо. Він переживає владу суспільства не лише як джерело свого життя і сили, але й як владу, що здійснює насильство і змушує. Отже, релігія є формою усвідомлення (в міфах) і засобом зміцнення (в ритуалах) соціальної єдності. Для соціолога релігія — сукупність вірувань, які підлягають оцінці з точки зору їх істинності або неправдивості та з соціальної користі.

Суспільство потребує підтримки своєї цілісності, і ті процеси, за допомогою яких це досягається, є релігія. Релігія, так як право і мораль, є інститутом, що має вплив на поведінку людей, і силою, що визначає стан суспільства. При всіх змінах в ході історії релігійних вірувань, ритуалів, організації релігійного життя, функції інтеграції суспільства залишаються за релігією [13, c. 18-19].

Функція релігії полягає не в тому, щоб допомогти індивіду справитися з його психологічними проблемами, а мотивувати дії індивіда таким чином, щоб ці дії відповідали вимогам суспільства, служили цілям його збереження і зміцнення. Людські потреби, інтереси повинні завжди уступати дорогу божим приписам. Інтереси суспільства, соціальної структури спираються на релігію як засіб, що дає змогу мотивувати поведінку індивіда необхідним для суспільства чином, поведінку, яка може суперечити його індивідуальним бажанням, і яка керується не інтересами індивіда, а інтересами суспільства.

Суспільство являє собою нормативну систему, що організовує спільне життя його членів. Як сукупна соціальна система суспільство включає підсистеми. Існують соціальні системи різних рівнів, різного ступеня спільності — від окремих особистостей до цілих цивілізацій. Кожна соціальна система володіє набором з чотирьох основних функцій -адаптації, цілеспрямованість, інтеграції і «утримання взірця» (зберігання і вдосконалення культурних принципів як взірців поведінки).

Згідно з твержденням Т. Парсонса, в організації релігії особливе місце займає культурний елемент і робиться наголос на культурних цінностях. Релігія виступає складовою частиною культурної системи і гарантом стабільності і життєздатності суспільства.

Теорія релігії пояснює розуміння, що кожне суспільство повинно виділяти з множини можливих способів дії оптимальні для нього взірці поведінки людей і спільнот.

Організація релігії включає селективний спосіб дій, який вимагає обґрунтування. Це обґрунтування становить функцію релігії. Цю функцію може виконувати міф, який являє собою відповідний інститут.

Наприклад, вибір супутника життя, пізнання світобудови, людини.

У суспільстві, яке охоплене змінами і нестабільністю, релігія може служити фактором, забезпечуючи чуття міцності і впевненості як символ збереження традиції [14, c. 37-38].

1.3. Релігія і соціальні зміни

Релігія існує, інтегрована у суспільство і його культуру. Ступінь інтегрованості, «зрощування» релігії з соціальною системою може бути різним. Наприклад, Християнство, яке прийшло з Візантії до Київської Русі сприймалось як «чужа віра». Це свідчить, що релігія може увійти в суперечність з існуючими соціальними системами і, навіть, вносити розкол в суспільство.

Функціоналістська модель релігії односторонньо відображає її інтегрованість у соціальну систему як «норму» і схильна недооцінювати асоціальні релігійні прояви. З позиції фінкціоналізму не вдається пояснити той факт, що відношення «релігія-нація» може бути неоднозначне. Наприклад, католицька церква в Польщі служить національній консолідації, а у Чехії релігія сприяє асиміляції впливів з боку інших націй.

Для Е. Дюркгейма релігія — це основа цілісності, стабільності суспільства, «порядку!» тим самим консервативна, спрямована не на зміни, а на збереження існуючого, тобто стає її «охоронною» функцією. Вона сприймається як похідне, що породжує її «соціальне середовище», як наслідок, а не причина.

Еволюціоналізм в соціології стверджував об’єктивність розвитку: хід історії незворотній: суспільство змінюється в часі. Що стосується релігії, то і вона включена в цей процес змін і змінюється разом з іншими соціальними структурами, їй відводилась в цьому процесі пасивна роль.

Всупереч цим твердженням М. Вебер бачить в релігії складову частину соціального процесу і фактор соціальних змін. Це випливає з праці М. Вебера «Протестантська етика і дух капіталізму» (1905 р.), у якій розроблена концепція ролі релігії у розвитку суспільства. Він розглядав орієнтацію на вивчення соціологічного аспекту релігії, тобто релігійної поведінки людей як соціальної, осмисленої, цілеспрямованої поведінки. Він виходив з того, що всі суспільні інститути, структури, форми поведінки регулюються сенсом. Поведінка орієнтована на відповідний сенс, то це означає, що «сенси», ціннісні орієнтації регулюють соціальні дії людей. Якщо це так, то це означає, що вирішальні фактори соціальної діяльності і розвитку суспільства лежать у цінностях, нормах і культурі. При цьому специфіку релігії М. Вебер бачив у її цілеспрямованій діяльності. Звідси випливає завдання: підняти роль релігії в історичному розвитку, виявити зв’язок релігії з соціальними змінами [15, c. 115-117].

М. Вебер зосередив увагу на соціологічному аспекті релігії, тобто релігійній мотивації соціальної діяльності з тим, щоб з’ясувати вплив релігії на історичний розвиток. Він показав який спосіб діяльності задається комплексом релігійних ідей, втілених у відповідний світогляд. Кожна релігія являє собою один з типів ставлення до світу, в якому міститься відповідний спосіб і стиль життя мас людей, їх етос, оскільки світові релігії — це релігії етичні, релігії спасіння, служіння добру і відкидання зла. Кожному з тих типів раціональності задається система поглядів, культурних цінностей як соціальна діяльність у їх різноманітних формах, способах життєдіяльності суспільства.

Дослідження М. Вебера зосереджені на аналізі зв’язку між релігійно-етичними принципами і формами економічної діяльності. Він порівнює між собою різні релігії, виявляючи ступінь раціоналізації економічної діяльності. Одним з основних інструментів аналізу вважав «раціональне і магічне, що знаходиться у господарській етиці світових релігій».

Звернення М. Вебера до релігії як фактора соціальних змін було пов’язано з відповідями на питання про причини формування капіталізму як економічної формації. Для нього головним питанням було виникнення «духа капіталізму». Ключ для вирішення цього питання він знайшов у протестантській етиці. Заслуга М. Вебера полягала в тому, що він на конкретному історичному прикладі показав, яким чином релігія сприяла розвитку капіталізму і новій стадії соціокультурної еволюції. М. Вебер розробив соціологічну теорію, яка стала доступною для емпіричної перевірки. Показав, що релігія на індивідуальному рівні в окремих людей здатна викликати кардинальні зміни у свідомості і поведінці, а релігійна мотивація здатна викликати зміни у масштабах суспільства. М. Вебер стверджував, що прагнення до наживи, збагачення, нечесність властиві людській природі.

Капіталізм починається тоді, коли хочуть виробляти для одержання прибутку, а одержаний прибуток не проїдається, а знову вкладається у справу з метою одержання прибутку, і так без кінця. На думку М. Вебера, це явище не є природнім. Він показав, що протестантські країни стали більш розвинуті. Протестантизм є дешевшим: менше видатків на духовенство, менше церковних празників, відсутність монахів і т.ін. у порівнянні з православ’ям і католицизмом [17, c. 32-33].

М. Вебер бачить у виникненні капіталізму процес подолання традицій (буржуазія зруйнувала всі феодальні патріархальні ідеалістичні відносини… не залишила іншого зв’язку, крім «голого» інтересу). М. Вебер робить висновок, що одним з конститутивних компонентів сучасного капіталістичного духу і всієї сучасної культури є раціональна життєва поведінка на основі ідеї професіонального покликання, що капіталізм перестав потребувати релігійної мотивації. Але це не відкидає того історичного факту, що релігія була силою, що викликала духовну структуру, без якої сучасний світ був би іншим, ніж він є сьогодні.

Концепція М. Вебера була прийнята багатьма соціологами як парадигма теорії релігійно зумовленої соціальної зміни. Вона будувалась на тому, що для соціальної дії важлива не лише матеріальна, але й духовна культура і особистість, тобто її установки, переваги, емоції, переконання, які не є вродженими.

М. Вебер дослідив одну з умов виникнення капіталізму, а саме господарську етику, яка була вироблена в рамках протестантизму в Європі.

Сприймаючи Веберівську ідею «протестантської етики» С. Булгаков звернув увагу на те, що релігійно-моральне ставлення до праці властиве епохам, у яких переважав релігійний світогляд, що праця входить у загальну систему аскетики.

Веберівська тема «релігія і соціальна зміна» одержала розвиток у кількох напрямках. Один з них — вивчення взаємовідносин між економкою і культурними символами. Розвиваючи цей напрямок, Р.Белл дослідив способи, через які релігійні переконання стимулюють або гальмують економічний розвиток.

Інший напрямок ґрунтується на питанні, поставленому М. Вебером: що є причиною процесу розвитку західного суспільства з такими рисами як інституалізована раціональність у правовій системі, в бюрократичній державі і капіталістичній економіці.

У розробці цієї проблематики видне місце займають праці Т. Парсонса, зокрема праця «Суспільство, еволюційна і порівняльна перспектива», у якій він визначив, що суспільство, його культурна система мають значний вплив на суспільне життя. Християнство, згідно з твердженнями Т. Парсонса, заздалегідь до виникнення сучасного суспільства, заклало основи, з яких воно виросло. Важливим було те, що християнство внесло диференціацію ролевих і генеральних сукупних структур, тобто людина стала одночасно християнином і громадянином. Ця диференціація – це ознака сучасного суспільства. У християнстві вона відбулась дуже рано, і тим самим виникли нові можливості соціокультурної динаміки.

Ще один важливий момент полягає в тому, що християнство вже на початкових стадіях свого розвитку організаційно відділилось від суспільства, створивши самостійний соціальний інститут — церкву. Християнство, організоване у вигляді церкви, а також його спеціалізовані форми, такі як монаші ордени, сприяли розвитку процесу соціальної диференціації і тим самим потреби в легітимізації.

Запропонований Т. Парсонсом підхід до аналізу соціальних функцій релігії дав змогу поєднати її розуміння як фактора стабільності суспільства з функцією соціальних змін. Праці Т. Парсонса сприяли пробудженню інтересу до еволюційного методу в соціології і виникненню в соціології релігії ще одної теоретичної концепції – неоеволюціонізму [18, c. 48-50].

Розділ ІІ. Соціологічний вимір релігійності в Україні

2.1. Роль державно-церковних відносин у консолідації Української нації

На сучасному етапі історичного поступу України відбуваються кардинальні, часто суперечливі за своїм змістом зміни, які супроводжуються виникненням значних проблем у політичній, економічній, гуманітарній і соціальній сферах. Без їх розв’язання українське суспільство не може рухатися до побудови правової демократичної держави, необхідними атрибутами якої є демократія, економічний добробут, утвердження національної культури та гуманістичної моралі. Серед багатьох чинників національно-духовного поступу особливе місце займають релігійні. Тим паче, що Україна споконвіку завжди була поліконфесійною державою. Й нині Український народ, зберігаючи притаманну йому високу духовність, впевнено рухається у своє майбутнє, спираючись на кращий досвід державотворення великих попередників.

Історія людства показує, що одним із найважливіших інструментів духовного, ідеологічного та морального впливу як на окремих людей, так і на суспільство в цілому були системи релігійних вірувань. У сучасному суспільстві релігія також займає особливі позиції. Тому природно постає питання про можливість релігійних чинників сприяти підтриманню необхідного рівня суспільної інтеграції.

Національні та релігійні питання в Україні як складові політичних, державотворчих, духовних процесів надзвичайно актуалізувалися у зв’язку з відновленням суверенітету Української Держави. Національне пробудження стало поштовхом до принципових духовних, зокрема релігійних, змін у суспільстві. Національний і релігійний розвиток супроводжується рядом проблем (ідеї національної церкви і релігії українців, міжправославні конфлікти, католицько-православні протистояння, суперечності між традиційними й новими віросповіданнями). Розв’язання проблеми замирення Українських церков і консолідації Українського народу потребує різних способів та інструментів, але найперше — стимулювання утвердження Української Помісної Православної Церкви.

В Україні, окрім етнічних українців, проживають представники інших народів, для яких, як і для українців, національне відродження збіглося з релігійним. Загалом підтримуючи такі ренесансні рухи, Україна занепокоєна політизацією етнорелігійної сфери життя національних меншин. Назріла потреба осмислити наслідки духовного ренесансу.

Релігійне відродження породило безліч проблем, пов’язаних із нормалізацією релігійного життя, державно-церковних та міжконфесійних відносин, зокрема подоланням гострих і болючих міжцерковних конфліктів. Досягнення ж духовного консенсусу в суспільстві, як переконливо доводить досвід передових країн світу, є основою успішного розв’язання багатьох економічних, політичних, соціальних проблем. Демократичний розвиток суспільства можливий тільки за умови рівноправних, правових стосунків між представниками різних конфесій, що діють в Україні. Не викликає сумніву, що успішне вирішення міжконфесійних та державно-церковних проблем сприя-тиме зростанню авторитету нашої країни на міжнародній арені та її вступу до світового співтовариства як рівноправного члена [11, c. 69-70].

Із здобуттям незалежності Українська Держава отримала можливість відродити втрачене, позбутися колишніх упереджених ідеологічних установок щодо нації та релігії, докорінно переосмислити суспільну роль цих феноменів, виробляти і провадити власну політику в етнонаціональній та релігійно-церковній сферах.

Ці важливі сфери суспільного життя останнім часом набули відчутного політичного забарвлення, стали об’єктом протиборства політичних сил різної орієнтації. Про себе як про суб’єктів громадсько-політичного життя все частіше заявляють деякі національно-культурні та релігійні організації.

Ось динаміка за перших 10 років після відновлення незалежності України, з 1991 р. по 2001 р. значно зросла релігійна мережа: з 13,2 тис. до 26,8 тис. релігійних 5 організацій 105 церков, конфесій, деномінацій. Близько З 32 тис. священиків здійснюють церковну службу. Більш як у 5 разів (до 306) зросла кількість монастирів. Підготовка кадрів священнослужителів здійснюється в 138 духовних навчальних закладах — проти 1991 року більше і в 8 разів. За той же період у 18 разів зросла чисельність церковних періодичних видань.

Мережа релігійних громад у Західній Україні на початковому етапі зростала набагато швидше, ніж в інших і регіонах, але на кінець 90-х pp. темпи приросту поступово і вирівнялися, і вже в 1998 р. на Захід припадало 13% загальне українського зростання числа громад, а на Донбас та Дніпропетровщину — 14,5, на Південь — 18%. Дуже динамічно зростала кількість релігійних організацій у центральних районах: з початку 90-х pp. відсоток громад віруючих збільшився тут з 24,7 до 49,3; тільки за 1996-1998 pp. тут було утворено 1723 громади, що в 4,3 рази більше, ніж у західних областях.

Найвпливовішою складовою релігійного життя, незважаючи на кризові моменти, залишалося православ’я:  на рік 2000-ліття Різдва Христового (як пророкували алармісти — «рік Кінця Світу») воно охоплювало 11971 громаду, що становило близько 52,7% усіх релігійних громад України. Серед православних церков чисельно домінуючою була Українська православна церква Московського патріархату. Найбільший вплив вона мала у Хмельницькій, Вінницькій, Закарпатській областях, найменший — в Івано-Франківській, Львівській та Тернопільській. Більшість громад другої за чисельністю православної церкви, Української православної церкви Київського патріархату була зосереджена у Львівській, Івано-Франківській, Рівненській та Київській областях. Українська автокефальна православна церква була представленою майже в усіх областях України, за винятком Закарпатської, Сумської, Чернігівської та Чернівецької. Найбільше громад було зосереджено у Львівській, Тернопільській та Івано-Франківській областях [8, c. 79-80].

Українська греко-католицька церква на кінець 90-х pp. за кількістю громад перевершила рівень 1939 р. Після легалізації Церква відновила свою структуру (монастирі, навчальні заклади, чернечі ордени тощо). Найбільша концентрація греко-католицьких громад фіксувалася в Гали-чині, але протягом 90-х pp. відбулося помітне поширення УГКЦ на Схід. Серед внутрішніх проблем церкви на першому місці стояло питання отримання нею статусу патріархату, а також проблема підпорядкування греко-католиків Закарпаття. Крім того, УГКЦ вимагала в держави повної реабілітації її як юридичної особи. Серед головних напрямків церковного будівництва УГКЦ — піднесення богословської освіти, зміцнення церковної дисципліни, поліпшення катехитичної праці, соціальне служіння, робота з молоддю.

Динамічно розвивалася Римо-католицька церква. З 1991 по 2000 pp. питома вага організацій цієї церкви в Україні зросла до 3,4%. Кількість громад у дієцезіях досягла 750. На 2000 рік функціонувало 33 монастирі і 6 духовних навчальних закладів, випускалося 12 періодичних духовних видань27. Оскільки римо-католицизм в Україні мав відчутне етнонаціональне забарвлення, то й найбільш поширеним він був у місцях проживання саме поляків та угорців (Львівська, Хмельницька, Вінницька, Житомирська, Закарпатська області). Помітною стала тенденція просування церкви на Схід. З середини 90-х pp. проявилися ще дві тенденції: з одного боку, лінія на українізацію її богослужбової практики, з іншого — полонізована спрямованість місійної, філантропічної та просвітницької діяльності.

З кінця 80-х pp. розпочався новий етап еволюції протестантських конфесій. Більшість течій здійснювали перехід до церковного статусу, що проявилося у створенні формалізованої структури та розгалуженої організації (Всеукраїнський Союз об’єднань євангельських християн баптистів, Всеукраїнський Союз християн віри євангельської (п’ятидесятників), Українська Уніонна конференція адвентистів сьомого дня). Було обрано шлях релігійного оновлення, екуменізму та соціального служіння. Проте окремі протестантські течії (наприклад, Свідки Єгови) зберегли риси сектантства.

Серед релігійних організацій в Україні 3,2% становлять громади, утворені за національною ознакою. У період 1992-2000 pp. існувало одинадцять релігійних напрямків, заснованих національними меншинами України. Кількість релігійних громад, створених ними, зросла з 175 до 792 одиниць. З них 391 складають мусульмани (зростання майже в 21 раз), 221 — іудейські релігійні осередки, 104 — громади Закарпатської (угорської) реформаторської церкви, 39 — громади Вірменської євангелічно-лютеранської церкви, 17 — парафії Вірменської апостольської та католицької церков28.

Одним із проявів релігійного відродження в Україні було інтенсивне поширення новітніх релігійних напрямків. З 1991 по 2000 pp. чисельність цих організацій збільшилася в 76 разів, хоча взагалі серед загальної кількості релігійних організацій вони складали лише близько 3,7% [5, c. 117-118].

Неорелігійні течії були дуже неоднорідними за своїм походженням, вченням, формам релігійної організації та діяльності. Типологічно їх можна об’єднати в декілька груп, а саме: неохристиянські, неоорієнтальні, неоязичницькі, синтетичні, сцієнтиські, езотеричні, містико-оздоровчі рухи, а також сатанізм. Майже усі новітні рухи (за винятком Великого Білого Братства та Собору незалежних євангельських церков) були наслідком діяльності іноземних місіонерів й не спиралися на вітчизняну традицію, саме у чому й вбачалася негативність широкого розповсюдження неорелігій. Характерно, що їх поширення носило не всеукраїнський, а регіональний характер — неорелігії переважали у південно-східних та центральних районах. До того ж, новітня релігійність була міським феноменом. У період, що досліджується, розвиток неорелігійних громад йшов у напрямку відмови від несприйняття світу й позбавлення молодіжного екстремізму, інституалізації громад та їх соціалізації, яка відбувалася через благодійницьку діяльність, просвітництво, видання і поширення релігійної літератури, через факт визнання їх державою — реєстрацію тощо.

Протягом вказаного періоду значно зросла проповідницька, місіонерська та видавнича діяльність релігійних організацій. Так, на кінець 90-х pp. в Україні діяло 184 місії, 49 братств, різними конфесіями видавалося 194 релігійних видання.

За роки незалежності віруючим повернуто 3,4 тис. храмів і понад 10 тис. предметів культового та церковного вжитку. Свідченням релігійно-конфесійного відродження стали відбудова, реставрація та побудова нових культових будівель. Протягом 1992-1999 pp. було зведено понад 2597 сакральних споруд29. Але на кінець 90-х pp. проблема забезпечення релігійних організацій будівлями не була розв’язана — лише близько 71% з них мали культові споруди. Необхідно відзначити невідповідність темпів збільшення кількості храмів із темпами зростання релігійної мережі, що підсилювало напруженість у державно-церковних та міжцерковних стосунках.

Кількісне зростання релігійних організацій викликало потребу в кваліфікованих кадрах духовенства. Результатом активної праці в цьому напрямку стало створення , в Україні мережі духовних навчальних закладів, які належали різним конфесіям. Однак, кадрова проблема релігійними організаціями остаточно вирішена не була. Рівень забезпеченості священнослужителями релігійних громад становив 93,7% від їх потреби. Крім професійно зорієнтованої духовної освіти, були створені і працювали недільні школи [10, c. 27-28].

Важливим показником релігійного відродження була можливість реалізації церквами програм соціального служіння. Опріч розповсюдження гуманітарної допомоги, релігійні організації різних конфесій (у першу чергу, протестантських) працювали на ниві добродійництва, надаючи допомогу нужденним у лікарнях, сирітських домах, місцях позбавлення волі тощо.

У країні в цей період в основному були сформовані і правові принципи державно-церковних відносин, які були j зафіксовані в Законі «Про свободу совісті та релігійні організації» та підтверджені Конституцією України. 1 Окремі аспекти регулювалися цивільним й кримінальним правом та нормативно-правовими актами державної виконавчої влади.

Законодавство України про релігію і церкву у своїх базових твердженнях відповідає інтересам держави та церков, а також принциповим засадам Загальної декларації прав людини 1948 року (ст.ст. 18,19), Міжнародному пакту про громадські і політичні права 1966 року (ст.ст. 19,27), Декларації прав осіб, що належать до національних або етнічних, релігійних та мовних меншин 1992 року (ст.ст. 2.1, 2.2, 4.2). 9 листопада 1995 року Україна приєдналася до Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року. За даними Міжнародної гельсінської федерації (МГФ) на кінець 1997 року 19 європейських держав порушували релігійні свободи, а релігійні меншини в них стикалися із значними складнощами. Україна не потрапила до цього сумного списку, що, однак, не виключає необхідності роботи з подальшого вдосконалення вітчизняного законодавства у сфері релігійних та державно-конфесійних відносин.

У середині 90-х років ряд громадських і релігійних організацій України усвідомили необхідність розробки Концепції державної політики щодо церкви та релігійних організацій. Тоді ж була розроблена «Концепція державно-церковної політики України», яка прийнята і затверджена на відкритому засіданні Фундації духовного єднання України 16 жовтня 1998 року.

При сприянні розвитку релігійної самобутності національних меншин держава керувалася двома принциповими моментами: забезпеченням однакових умов для здійснення нацменшинами права на релігійні свободи нарівні з особами, що належали до корінної нації; та підтримкою інтеграції етноконфесійних меншин в українське суспільство [15, c. 121-122].

Актуальним є захист суспільства від можливих негативних наслідків діяльності іноземних місіонерів та новітніх релігійних течій шляхом її правового обмеження.

Проблемною була і залишається ситуація в галузі освіти. Пропозиції включити викладання релігії до системи державної освіти суперечили принципам світськості освіти і тому не отримали практичної реалізації. Проте останнім часом у цій сфері намітилися певні зрушення в напрямку можливого співробітництва церкви і держави на освітній ниві.

З прийняттям Законів України «Про свободу совісті та релігійні організації» від 23.04.1991 року і «Про альтернативну (невійськову) службу» від 12.12.1991 року взаємодія армії та церкви поліпшилася, проте релігійні потреби військовослужбовців національних Збройних Сил України задовольняються ще не повною мірою.

У зв’язку з необхідністю створення належних умов для реалізації військовослужбовцями передбаченого чинним законодавством права на свободу світогляду та віросповідання постає питання про запровадження капеланської служби в Збройних Силах України. Нинішній спектр поглядів на нього досить широкий: від заперечення самої ідеї створення цього інституту до негайної її реалізації.

Однією з найскладніших проблем, яка має бути розв’язана у процесі відпрацювання дієвого механізму взаємодії армії і церкви, є визначення конфесій і церков, які могли б здійснювати духовне обслуговування військовослужбовців. Практичне розв’язання проблеми капеланства ускладнюється тим, що кожна конфесія переслідує при цьому власні інтереси.

На нинішньому етапі розвитку українського суспільства можливе лише нештатне духовно-релігійне обслуговування віруючих військовослужбовців. Проте навіть у таких умовах духовна робота в армії повинна переслідувати не лише суто релігійні цілі, але й спрямовуватися на виховання у воїнів національної свідомості, високих моральних якостей, патріотичних почуттів. Лише за цієї умови вона буде відповідати національно-державним інтересам України.

Важливим напрямком розвитку державно-церковних стосунків стало успішне розв’язання питання встановлення дипломатичних зв’язків із Ватиканом, яскравим підтвердженням чого став візит Папи Іоанна Павла II до України.

Взагалі взаємовідносини між державою та церквами в Україні протягом періоду незалежності зазнали значних змін: від спроби створення церкви під патронатом сусідньої Росії до налагодження партнерських взаємин між ними. Спільна робота держави та релігійних організацій дозволила фіксувати на кінець 90-х років певні позитивні зрушення, хоч багато проблем у державно-церковних та міжцерковних відносинах залишилося невирішеними.

Сучасні принципи церковно-державних відносин формально поділяються на три види: системи відокремлення, системи договорів (конкордатів) і системи державних релігій (церков). У більшості європейських країн реалізована модель активного співробітництва Церкви і держави. Конституції близько 40 країн світу закріплюють особливий статус однієї або кількох релігій. Серед них Велика Британія, Канада, Німеччина, Данія, Швеція, Італія, Іспанія, Ізраїль, Болівія, Греція, Болгарія, Грузія, Вірменія, Литва, не кажучи вже про ісламські країни [7, c. 109-111].

Частина проблем у відносинах між церквами в Україні виникла з вини релігійних організацій, їхніх керівників, деякі з’явилися не без участі нецерковних сил — посадових осіб, впливових політиків, політичних партій і рухів, громадських організацій.

Хоча релігійні організації не виробляють власної політики, але вони здатні виступати на боці певних політичних сил. Зважаючи на те, що суспільно-політичні погляди віруючих нерідко виявляються в релігійній формі, політичні партії, окремі політики різної орієнтації останнім часом все частіше виявляють інтерес до релігійно-церковних питань.

Церкви, їхні ієрархи, духовенство, частина рядових віруючих теж орієнтуються на певні політичні сили, співпрацюють з партіями, виступають під їхніми знаменами і гаслами. Одним із переконливих свідчень політизації релігії в Україні є створення партій конфесійного спрямування. Як і на минулих парламентських виборах, найбільше духовних осіб балотувалося до місцевих рад. Наприклад, до Волинської, Житомирської, Закарпатської, Запорізької, Івано-Франківської, Київської, Луганської, Львівської, Одеської, Полтавської, Рівненської, Тернопільської та Чернівецької обласних рад балотувалося 33 священнослужителі; до районних рад — 180, до міських — 59, до сільських і селищних — 50. Причому п’ять священно-служителів УПЦ Московського патріархату висунули свої кандидатури на посади сільських голів у Житомирській, Закарпатській, Полтавській та Сумській областях. Кандидатами в депутати були зареєстровані 128 священнослужителів УПЦ Київського патріархату, 104 — УПЦ Московського патріархату, 41 — УГКЦ, ЗО — УАПЦ, 10 — Української християнської євангельської церкви, 6 — ЄХБ, 5 — ХВЄ та окремі представники інших релігійних організацій.

В умовах сучасного українського суспільства, де надмірно заполітизовані різні сфери життя, і де значна частина населення орієнтується на релігійні цінності, декларує свою релігійність, розраховувати на повну ізольованість церкви від політики не доводиться. Згідно з опитуванням, здійсненим Українським інститутом соціальних досліджень і центром «Соціальний моніторинг» на початку 2002 p., 6% респондентів висловили впевненість у тому, що проголосують на майбутніх парламентських виборах за партію, яка керується християнськими ідеями. Ще 33% вважали, що подібний вибір для них цілком імовірний. А тому нині може йтися лише про мінімізацію деструктивного впливу політики на релігію, за якої конфесійні проблеми повністю не розчинялися б у суспільно-політичних, а самі церкви не перетворювалися на політичні організації.

Наявність історичного переплетіння і взаємодії релігійних елементів з етнічними, призводить до того, що сучасний міжцерковний конфлікт загрожує спричиненням напруженості в етнонаціональній сфері.

Він не лише створює незручності для діяльності релігійних організацій, нормального задоволення віруючими своїх релігійних потреб, а й гальмує процеси національно-духовного відродження та утвердження української державності. Оскільки найвпливовіша в Україні релігійна організація — Українська православна церква — перебуває в юрисдикції Московського патріархату, то національні інтереси нашої держави в релігійно-церковній сфері найбільшою мірою наштовхуються нині на інтереси Росії. Адже, незважаючи на наявність визнаних державних кордонів, межу осілості Українського народу, Московський патріархат все ще вважає Україну своєю «канонічною територією» й утримує Українську православну церкву у своїй юрисдикції. Небезпека підлеглості більшої частини українського православ’я Московському патріархату полягає в тому, що його керівництво, як і раніше, стоїть на імперських позиціях відновлення колишнього Союзу РСР або створення «слов’янського союзу» за участі Росії, України, Білорусі — чим загрожує державності України [2, c. 84-85].

Національні інтереси України полягають у подальшому утвердженні й поступі Української Державності, в об’єднанні Українського Православ’я в єдину Помісну Церкву з Патріаршим статусом та здобуття нею повноправності серед інших Православних Церков світу, що неодноразово наголошував Президент України В.А. Ющенко на зустрічі з главами релігійних об’єднань — членами Всеукраїнської Ради Церков і релігійних організацій35. Міцна Помісна Православна Церкви, окрім сприяння державотворчому процесу, внутрішній консолідації та стабільності суспільства, дала б змогу Українському Православ’ю здолати давню ізольованість від світу.

Для гармонізації державно-церковних і міжконфесійних відносин Верховній Раді України необхідно активізувати роботу з подальшого вдосконалення корпусу законів, котрі регулюють сферу свободи совісті та релігійних організацій, що значно консолідувало би українське суспільство.

2.2. Еволюція сучасних суспільно-релігійних відносин в Україні

За півтора десятиліття усамостійнення Української Держави в ній відбулися серйозні реформаційні зміни. Суттєвих трансформацій зазнали політична, економічна, соціальна та інші підсистеми життєдіяльності соціуму. Кардинальні зрушення не оминули й конфесійної сфери, окресливши принципово новий статус релігійних організацій у суспільному просторі. Власне, йдеться про модель державно-церковних відносин, яка узаконює принцип відокремлення церкви від держави. Хоча формально вона наслідує радянську, але відрізняється від неї сутнісно. Іншими словами є доволі демократичною і ліберальною: принцип відокремлення церкви від держави передбачає невтручання держави в питання віровчення, культу, внутрішнього устрою церкви, а церкви — в діяльність державних структур, у тому числі в питання забезпечення прав людини на свободу світогляду.

Не будемо забувати, що Україна як суб’єкт колишнього Радянського Союзу була позбавлена можливості здійснювати власну політику стосовно релігії та церкви. Догматизований марксизм, котрий упродовж тривалого часу був офіційною ідеологією імперської держави, односторонньо розглядав усі явища, у тому числі й релігію, формував лише негативне ставлення до неї, до її ролі в історії українського народу. Державна влада тих часів діяла за принципом сили й неповаги до переконань і віри людини, вдавалася до насильницьких та незаконних акцій. Націоналізація церковного майна, вилучення церковних цінностей, масова руйнація храмів, адміністративно-командні методи утвердження атеїзму у свідомості людей супроводжувалися терором та репресіями проти духовенства, насиллям над віруючими, перетворювали церкву з духовного оплоту нації на інструментальне знаряддя в руках партійного апарату.

Сьогодні ситуація принципово інша. Здобувши незалежність, Українська держава засудила політику тоталітарної влади, стала на шлях цивілізованих відносин із церквою. Одним із перших її законодавчих актів став Закон України «Про свободу совісті і релігійні організації». За короткий час було сформовано конституційно-правове поле державно-церковних відносин, яке в основних параметрах відповідає міжнародним критеріям і стандартам, а тому віднаходить відповідний резонанс у світового співтовариства. Приміром, кілька разів на Парламентських Асамблеях Ради Європи давалася належна оцінка процесів, що відбуваються у конфесійному середовищі України. Натомість, у відношенні політичних та соціально-економічних реформ в українському суспільстві заяви цієї поважної європейської структури виглядають доволі критичними.

Долаючи завали у сфері релігійно-церковного життя, що дісталися у спадок від минулого, держава вибрала курс реального забезпечення свободи совісті — свободи вільного вибору релігії, світогляду, свободи бути віруючим чи вільнодумцем, надання всім конфесіям та церквам рівних прав і можливостей. Це право унормовано першочергово в Основному Законі Української Держави. Так, стаття 35 Конституції України закріплює: «Кожен має право на свободу світогляду і віросповідання. Це право включає свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність» [6, c. 20-21].

Впровадження демократичних принципів у державну політику стосовно релігійного життя відобразилося, насамперед, у прогресуючому розвитку церковної інфраструктури. За даними Держкомрелігій України за 10 років незалежності, тобто станом на кінець 2001 року в Україні діяло 27072 релігійні організації понад 105 конфесій, течій і напрямків. Порівняно з 1991 роком кількість релігійних інституцій збільшилась на 13,8 тисяч. Активно йде в той період і процес формування керівних структур церков: в Україні на цей же час зафіксовано 248 духовних центри та управління. Підготовка кадрів священнослужителів здійснювалася в 147 вищих та середніх духовних навчальних закладах (за 10 років їх збільшилося в 9 разів). Діяло 317 монастирів, кількість яких проти 1991 року зросла приблизно в чотири з половиною рази. На ниві доброчинності та милосердя працювало 311 місій та братств, а це майже в 12 разів більше, ніж у 1991 році.

Інтенсивний розвиток церковно-релігійного комплексу — це лише одна сторона справи. Інша полягає в тому, що в основу відносин між Державою і Церквою покладені ідеї соціального партнерства, які поглиблюють імплантованість релігійних об’єднань у соціум, не залишають їх на узбіччі суспільно-громадських і політичних перипетій.

За останні 15 років помітно зросли як власне соціальна складова в роботі церков, так і специфіка її проявів. Нині соціально значущу діяльність церкви можна класифікувати за двома основними ознаками — джерелом фінансування та адресною спрямованістю. У першому випадку доречно говорити про внутрішньоцерковний (пожертвування прихожан), зовнішній (внески благодійних фондів та структур), зовнішній закордонний (гуманітарна допомога іноземних центрів, місій тощо) аспекти у соціальній політиці релігійних організацій. Що стосується адресної спрямованості, то вона передбачає допомогу бідним, утримання притулків, дитячих будинків, реабілітаційних центрів, доброчинну діяльність у місцях позбавлення волі, допомогу тим, хто постраждав від стихійного лиха, біженцям. Окремим рядком варто виділити такий напрямок як відпочинок та оздоровлення дітей, що є формою благодійництва та водночас освітньо-виховної роботи.

Аналіз механізмів, апробованих церквами в соціально значущій роботі, свідчить про певну закономірність. На визначення характеру та результативності доброчинної діяльності суттєво впливає насамперед джерело фінансування. Так, православні церкви, по суті не маючи потужної зарубіжної благодійної підтримки, обирають такі форми допомоги як святкові обіди для віруючих та нужденних. Але й при цьому лише найбільш великі парафії мають змогу регулярно здійснювати подібні заходи. В іншому положенні знаходяться протестантські, іудейські, католицькі громади. Переважна більшість з них підтримує тісні зв’язки зі своїми центрами в Америці та Європі, діяльність яких обов’язково включає благодійництво. Тому невипадково лідируючі позиції в цьому напрямку займають об’єднання ЄХБ, ХВЄ, АСД, мормони, Хабад Любавич, РКЦ.

Сьогодні можна провести й відповідну диференціацію з точки зору пріоритету в соціальній діяльності певної релігійної структури внутрішньої або зовнішньої благодійної допомоги. Так, іудейські осередки переважну частку останньої, яку отримують, розподіляють між членами громади чи представниками єврейської спільноти в регіоні. Натомість, інші церкви більшу частину гуманітарних надходжень спрямовують на «зовнішні» об’єкти та цілі [9, c. 65-67].

Незважаючи на те, що соціально значуща робота релігійних інституцій становить найбільш яскраву сторінку в їхній діяльності, і в цій сфері є свої труднощі. Активність церкви на ниві благодійництва обов’язково перетинається з функціонуванням органів державної влади. У першу чергу це стосується митних та податкових служб, в компетенції яких перебувають ті чи інші об’єкти благодійної допомоги. З ростом обсягів такої допомоги зростає потреба, по-перше, в координуючій діяльності органів влади, по-друге, все гостріше стає питання удосконалення законодавства стосовно благодійної та соціально значущої діяльності Церкви. По-третє, залишається актуальним питання визначення форм контролю за соціальною діяльністю релігійних структур.

Необхідно також вказати, що обмеженість ресурсів діючих місій та громад, з одного боку, та наявність значного числа об’єктів, що гостро потребують доброчинної допомоги, з іншого — вимагають формування нових механізмів соціальної діяльності, зокрема, створення міжконфесійних благодійних програм. Але реалізація подібних конструктивних проектів досить часто індиферентно сприймається владними структурами на місцях, що по суті означає їхнє блокування.

«Таким чином, — як вже зазначалося в наукових працях Національного Інституту стратегічних досліджень, — аналіз соціального служіння та благодійної діяльності церков в Україні свідчить, що в даній сфері за останні роки є значні позитивні зрушення. Але в масштабах цілої держави це є, як мовиться, крапля в морі. Потенціал церков дозволяє вести дану роботу значно ширше й інтенсивніше. Отже, в цій царині потрібно ще працювати й працювати».

Треба також наголосити, що в незалежній Україні церкви мають змогу бути причетними й до інших аспектів суспільно-громадської діяльності. Йдеться насамперед про їхню можливість долучатися до обговорення важливих питань національного розвитку, давати критичну оцінку діям владних структур, виступати з власними пропозиціями, ідеями, ініціативами, добиватися реалізації норм Конституції й чинного законодавства. Налагоджені постійні зв’язки релігійних організацій з Міністерством оборони України, Міністерством внутрішніх справ України, Міністерством освіти і науки України, Державною прикордонною службою України тощо. Тобто за сучасних обставин церква поступово оволодіває функцією, яка притаманна інституціям громадянського суспільства — здійснювати зв’язок між владою і суспільством і в такий спосіб поглиблювати демократизацію всіх сфер суспільного життя [4, c. 83-84].

Нині немає сенсу говорити й про абсолютне розмежування релігії та політики. Хоча українське законодавство вказує на відокремлення Церкви від Держави, наголошує на тому, що релігійні організації не беруть участі в діяльності політичних партій і не надають політичним партіям фінансової підтримки, не висувають кандидатів до органів державної влади, не ведуть агітації або фінансування виборчих кампаній кандидатів до цих органів, насправді ситуація має дещо інший вигляд. Насправді простежується істотний симбіоз релігійного та політичного чинників через відчутну переплетеність відповідних сфер життєдіяльності соціуму. До того ж, двосторонній контакт релігії і політики виглядає багатовекторним. Так, очевидною є орієнтація політичних партій та рухів на конфесійний спектр і навпаки. Особливо інтенсивною вона стає напередодні виборчих кампаній.

Діяльність релігійних організацій сприяє й підвищенню позитивного іміджу України на міждержавному рівні. Відбувається це завдяки активізації співробітництва церков нашої країни з міжнародними релігійними структурами та центрами за кордоном. Деякі з них сьогодні мають статус повноправних членів у різних міжнародних релігійних об’єднаннях. Так, Всеукраїнський союз об’єднань ЄХБ входить до Всесвітнього Союзу Баптистів та Європейської Баптистської Федерації, Закарпатська реформатська церква — до Ради Європейських Церков, Всеукраїнський союз церков ХВЄП бере участь у роботі Міжнародної Асамблеї християн віри євангельської, підтримує тісні відносини із Всесвітнім п’ятидесятницьким союзом Асамблей Божих. Здійснює постійні зв’язки з міжнародними екуменічними організаціями (ВРЦ, КЄЦ) й Українська греко-католицька церква. Але до Всесвітньої Ради Церков входить РПЦ, а не самостійно УПЦ МП, що значно принижує міжнародний авторитет Української Держави.

Хоча предстоятель УПЦ МП, митрополит Володимир брав активну участь у роботі Комітету по святкуванню 2000-ліття Різдва Христового при ООН як його почесний голова, а також в Комітеті під керівництвом Патріарха Святого міста Єрусалиму і всієї Палестини з метою організації ювілейних свят, його заслуги в силу підпорядкованості Московському патріархатові першочергово працювали на піднесення авторитету РПЦ.

Наведені факти переконують, що сьогодні релігійний чинник відіграє одну із провідних ролей у зміцненні міжнародних зв’язків Української Держави, сприяє інтеграційним процесам в європейське співтовариство. Подібне стало можливим завдяки певною мірою вдалому й ефективному впровадженню демократичних перетворень саме у конфесійному сегменті соціуму.

Таким чином, підтримуючи релігійні організації, церкву, держава намагається з їхньою допомогою підвести і зміцнити стійкі, апробовані часом моральні підмурки під свою політику [1, c. 107-108].

2.3. Стратегічні аспекти гармонізації відносин між Українською Державою і релігійними організаціями

Євроінтеграційний курс, що вперше був офіційно проголошений у Посланні Президента України до Верховної Ради України 2002 року, — це за нових суспільно-політичних умов не лише стратегія зовнішньополітичної діяльності, але й ключовий вектор внутрішньо-суспільного розвитку Української Держави. Йдеться, передусім, про систему глибоких і головне дієвих перетворень у всіх нішах соціуму, покликаних забезпечити в недалекому майбутньому вступ України до Європейського Союзу. Відтак сьогодні трансформаційні зрушення в політичній, економічній, соціальній, гуманітарній сферах українського суспільства набувають якісно нових інтенцій. Безумовно, що в цьому контексті не повинно залишатися поза увагою й церковно-конфесійне середовище нашої держави, оскільки релігійний чинник відіграє досить вагому роль у процесі націотворення та національної самоідентифікації українців.

Впровадження демократичних принципів в державну політику стосовно релігійного життя знаходить своє відображення насамперед у тому, що українське суспільство конституюється все більшою мірою як суспільство полі-конфесійне. Так, станом на 2005 рік в Україні за даними Державного комітету України у справах релігій зареєстровано 29 699 релігійних об’єднань, що на 17 678 осередки більше у порівнянні з початком 1992 року. При цьому провідні позиції продовжує зберігати за собою історично притаманне Українському народові Православ’я.

Якщо ж подивитися на конфігурацію релігійного середовища України крізь призму чисельності присутніх у ньому конфесій, то вона загалом матиме наступний вигляд (див. діагр. 1).

Діаграма 1. Структура конфесійного стану України на початок 2005 року

Активно також триває процес формування управлінських структур релігійних організацій: на початок поточного року в Україні діяло 294 духовних центрів та управлінь (цей показник на аналогічний період минулого року складав 285, а на початок 1992 року — 104 одиниці).

Підготовка кадрів священнослужителів здійснюється в 173 вищих та середніх духовних навчальних закладах (ріст становить відповідно 9 і 190). Діють 378 монастирі, кількість яких проти 2001 року зросла на 61, а проти 1991 — в 3,7 рази. На ниві доброчинності та милосердя працює 373 місії і братства, а це на 62 більше, ніж у 2001 році, що в 3 рази перевищує показник 1991 року. Впродовж останнього часу динаміка зростання інституційної мережі релігійних організацій фактично набула усталеного характеру і коливається в межах 5-7,5% на рік (див. діагр. 2) [6, c. 20-21].

Бурхливий кількісний розвиток церковно-релігійного комплексу супроводжується й якісними зрушеннями. Релігійні організації України не залишають поза своєю увагою і проблему соціального служіння для громадян. Таким чином у суверенній Україні церкви та релігійні організації мають змогу брати активну участь в суспільно-громадському житті.

Релігійний чинник відіграє також одну з провідних ролей у зміцненні міждержавних зв’язків України. Відбувається це внаслідок активізації участі релігійних організацій Української Держави (правда, переважно протестантських) в різних представницьких міжнародних форумах із проблем свободи світогляду, віросповідання та демократії, релігії і церкви тощо. У процесі таких заходів члени українських делегацій позитивно характеризують пріоритети державно-церковних взаємин у нашій країні та позицію Президента й Уряду України щодо розвитку церков і функціонування поліконфесійного суспільства.

Подібне стало можливим, підкреслимо ще раз, завдяки вдалому й ефективному впровадженню демократичних перетворень саме в конфесійному вимірі соціуму.

Однак, незважаючи на той факт, що впродовж років незалежності активність релігійних інституцій в суспільстві зросла відчутно, потенційні можливості релігійних інституцій країни явно не задіяні. Соціальний потенціал останніх не задіяний в обсягах, наближених до суспільних потреб. Внесок церкви в покращання моралі, опіки над потребуючими, залагодження особистісних та між-групових конфліктів й інше залишається недостатнім.

Тому подальша гармонізація відносин між Українською Державою та релігійними організаціями потребує невідкладного розв’язання цілої низки проблем, котрі одночасно виступають суттєвою перешкодою на шляху входження України до європейської спільноти [15, c. 122-124].

По-перше, позбавленим єдності виглядає в Україні православ’я. Його розкол на кілька юрисдикцій (див. діагр. 3) ускладнює реалізацію ідеї щодо створення Української Помісної Православної Церкви. Як переконує світова практика, традиційно православні країни — Болгарія, Греція, Росія, Румунія та інші країни — мають власні Помісні Православні Церкви, і це досить позитивно впливає на зміцнення їх внутрішньо- зовнішньополітичних позицій. Україна — традиційно православна держава — теж прагне до набуття на своїй конфесійній карті аналогічної національної церковної структури. Про це неодноразово у своїх виступах наголошували як Президент України, так і представники Уряду нашої країни.

Очевидно, що церковно-православна проблема отримала статус загальнодержавної. Гасло «Національна Держава — Національна Церква» набуває особливої актуальності, оскільки в даному випадку конфесійний чинник виступає духовною основою Української нації, індикатором здатності останньої до консолідації.

Тому, якщо Україна має намір зреалізуватися як держава соборна і повністю незалежна, то вона повинна потурбуватися про утвердження власної шанованої у світі Української Помісної Православної Церкви.

По-друге, викликає занепокоєння інтенсивне поширення в Україні новітніх релігійних течій. їхня поява обумовлена не стільки потребою українського суспільства, скільки намаганням розширити свою паству, почати впливати на перебіг процесів у сфері суспільно-політичного та громадського життя тощо.

Переважна більшість священнослужителів модернових рухів, а подекуди і взагалі усі, негативно ставляться до Української державності. Вміло використовуючи об’єктивні труднощі демократичної розбудови посттоталітар-ного суспільства, певний ідеологічний вакуум, закордонні емісари розгорнули власну активну проповідницьку діяльність, керуючись вказівками зарубіжних релігійних центрів і управлінь. Основними об’єктами їхньої уваги є молодь, студентство, науково-технічна інтелігенція.

А представники найбільш чисельного і динамічно прогресуючого неорелігійного напрямку — харизматичного (охоплює 73,9% об’єднань новітніх течій, щорічний приріст яких сягає 13%) — присутні навіть в органах виконавчої та законодавчої влади, використовуючи своє службове положення для задоволення інтересів цієї конфесії.

Часто віровчення новоявлених сект спрямовані на повну зміну системи особистісних моральних цінностей, стримування формування в людини почуттів громадянськості та патріотизму, виховання вірних у відверто асоціальному дусі, що стає можливим внаслідок психічного маніпулювання свідомістю особистості. Втягнення молодих людей до таких релігійних груп гальмує їхній психічний розвиток, деформує структуру особи та зв’язок із соціумом [5, c. 125-126].

Абсолютна більшість неокультів в Україні, як і загалом у світі, є не просто релігійними об’єднаннями, а добре організованими комерційними структурами, покликаними, насамперед, забезпечити «достойне» життя своїх лідерів. Крім того, відомі непоодинокі випадки, коли неорелігійні організації виступають як прикриття для усякого роду авантюристів, правопорушників та психічно хворих людей, а також є розсадниками психотероризму та організованої злочинності.

По-третє, незважаючи на те, що приблизно з середини XX ст., внаслідок глибоких світоглядних зрушень, до яких зараховують насамперед утвердження демократії, плюралізму, процесів секуляризації, постулюються думки про необхідність вивільнення різних сфер суспільного життя з-під впливу релігійних ідей, а царині сакрального відводиться статус однієї з підсистем соціуму, яка на рів-ноправних засадах співіснує з іншими аналогічними підсистемами (наукою, правом, економікою, мистецтвом тощо) і, виконуючи певні функціональні навантаження, взаємодіє з ними, однак не підмінює собою останні, в Україні спостерігається істотний симбіоз релігії і політики.

По-четверте, причина існування багатьох проблемних моментів у конфесійному середовищі України значною мірою випливає з недосконалості діючого законодавства щодо релігійної сфери. У цілому чинний Закон України «Про свободу совісті та релігійні організації» добротний. Ряд його положень отримали схвальну оцінку на засіданнях Парламентської Асамблеї Ради Європи та у доповідях Державного департаменту США з релігійної свободи.

Якщо ситуація в релігійному середовищі і надалі залишатиметься юридично невпорядкованою, то це в найближчому майбутньому може призвести до небажаних наслідків: надмірної політизації конфесійного середовища; нагнітання конфліктності у відносинах між релігійними об’єднаннями різних типів та віросповідань; посилення експансіоністської політики на українських теренах зарубіжних неорелігійних структур тощо. Це не відповідає стратегічній меті Української Держави — розбудові незалежності, утвердженні миру і злагоди в суспільстві, а відтак добробуту наших співгромадян [2, c. 90-91].

Висновки

На початку XX ст. відбувається поступове переміщення географічного центру соціологічних досліджень із Західної Європи до США, а найбільш знаними у світі соціологами стають американці.

У Європі, де соціологія виникла як наука в середині XIX ст., вже склалася система університетської освіти й новий предмет складно було втиснути в уже сформовані навчальні плани. Із фундаторів соціології університетської кафедри не мали ні О. Конт, ні Г. Спенсер. Тільки Е. Дюркгейм започаткував соціологію як предмет викладання. У США соціологія відразу ж здобула статус університетської науки.

Соціологія релігії є галуззю соціології та однією з релігієзнавчих наук. Як наукова дисципліна, вона функціонує в контексті соціологічного знання й інших наук про релігію. Перебуваючи на межі соціології і теології, вона враховує суспільну значущість і різноманітність релігійної проблематики, в тому числі й те, чи може бути релігія предметом наукового вивчення, чи не є соціологічний аналіз її вторгненням у заборонену для нього сферу.

Як спеціальна галузь знань, соціологія релігії є елементом концепції соціального і культурного життя багатьох соціологів класичної епохи. А такі видатні вчені, як Е. Дюркгейм, М. Вебер, Г. Зіммель, Б. Малиновський, були одночасно і засновниками соціології, і основоположниками соціології релігії.

Початок формування соціології релігії як наукової дисципліни припадає приблизно на середину XIX ст. її виникнення зумовили процеси в європейському суспільстві, започатковані епохою Просвітництва й антифеодальними буржуазними революціями. Одним з найважливіших її джерел була соціально-філософська критика феодальних суспільних відносин і церкви як соціального інституту французькими енциклопедистами XVIII ст. (Гельвецій, Гольбах, Дідро). Ця критика сприяла пробудженню інтересу до соціальної зумовленості релігії та її ролі у житті суспільства. Відповідно релігію стали виокремлювати із сукупності суспільних інститутів як особливий феномен, щодо якого інші суспільні реалії розглядали як світські (секулярні).

О. Конт не створив соціологію релігії як наукову дисципліну, а підготував ґрунт для неї. Релігію він розглядав як необхідний компонент суспільства, який дає людям почуття ідентичності. Цей компонент необхідний не тільки для їх індивідуального існування, а й для забезпечення їх єдності в соціальному житті.

Центральна тема соціології релігії — взаємодія релігії та суспільства. Соціологія концентрується на соціальному «вимірі» релігії, її впливі на соціальну поведінку. Її цікавлять загальні правила, стандарти поведінки, засоби релігійної мотивації, а не сутнісні особливості конкретної релігії. Вона залишає поза межами дослідження об’єкт, на який спрямована суб’єктивна релігійна поведінка — надприродне, Бог, трансцендентне.

Одна з особливостей соціального розвитку західного суспільства полягала у зростаючій складності та диференційованості суспільних інститутів. У зв’язку з цим постало питання про місце релігії серед інших соціальних інститутів та її взаємини з ними. Якщо радикальні критики вбачали в релігії тільки соціально-негативний чинник, то соціальну науку цікавило, що насправді відбувається у житті суспільства під впливом релігійної віри. Такому спрямуванню наукового інтересу сприяли результати досліджень історії, філології, антропології, етнології.

Враховуючи викладені вище проблеми, з метою гармонізації відносин між Українською Державою та релігійними організаціями на сучасному етапі державотворення варто здійснити наступні кроки:

1. Винести на розгляд Верховної Ради України питання про доцільність укладення з церквами і релігійними організаціями конкордатів. Конкордатна (узгоджу-вально-договірна) система передбачає укладення договору між кожною релігійною організацією й державою. Обидві сторони беруть на себе певні зобов’язання й дістають певні права. Про права, обов’язки і сферу діяльності домовляються в кожному конкретному випадку, виходячи із взаємних інтересів і спираючись на існуючу правову базу. Встановлення конкордатної системи в державно-церковних відносинах дасть змогу розвивати контакти між Церквою і Державою в руслі соціального партнерства й діалогу.
2. Розпочати процедуру оновлення положень Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації», визначення юридичних механізмів вирішення численних питань, які повсякчасно виникають на релігійному ґрунті і практично випадають із правового простору. Пріоритетними напрямками вдосконалення законодавства про свободу світогляду вважаємо надання державі реальних і дійових важелів розв’язання міжконфесійних протиріч; встановлення порядку реєстрації статутів релігійних організацій, який виключатиме зловживання статусом юридичної особи з боку тих об’єднань, чиї цілі суперечать інтересам держави; відпрацювання детального юридичного пояснення до кожної із статей Закону.
3. З’ясувати на державному рівні ставлення діючих в Україні релігійних структур до ідеї національного відродження. Підтримувати церкви, діяльність яких має державотворчу спрямованість, що сприятиме консолідації українського суспільства. Важливо усвідомити, що плідна і конструктивна співпраця держави можлива лише з тими релігійними об’єднаннями, які зацікавлені в зміцненні державницьких позицій України.
4. Проводити серйозну і регулярну роз’яснювальну роботу серед віруючих громадян. Адже переважна більшість із них просто не орієнтується в ситуації, що має місце в релігійному середовищі України, а тому через подібну необізнаність стає звичайним знаряддям маніпулювання в руках як церковних ієрархів, так і пасторів неорухів. Політика ж роз’яснення розрахована на «пробудження» національних почуттів віруючих із подальшою підтримкою останніми тих Церков, котрі генерують національну ідею та її підтримують.
5. У контексті політичної й адміністративної реформ в Україні важливо надати контрольні функції за дотриманням релігійними організаціями та суб’єктами правовідносин (в тому числі й суб’єктами державної влади та місцевого самоврядування) чинного законодавства Державному департаментові у справах релігій та його структурним підрозділам на місцях. Це дозволить в оптимальні строки вирішувати нагальні проблеми, які хвилюють релігійні інституції, без чисельних звернень до різноманітних органів влади.
6. Посилити контроль за дотриманням чинного законодавства про свободу світогляду та релігійні організації в регіонах. Нині простежується пряма підтримка місцевими органами влади окремих конфесій, що лише посилює конфліктність релігійного середовища і породжує нові лінії протистояння. Підкреслимо, контрольні функції не за діяльністю релігійних організацій як таких, а за дотриманням ними та й усіма суб’єктами правовідносин (в тому числі й суб’єктами державної влади та місцевого самоврядування ) чинного законодавства і лише його.
7. Ввести персональну відповідальність лідерів політичних угрупувань за втягування релігійних громад у політичний процес та офіційних посадових осіб за місцеву «законотворчість» у питаннях державно-церковних відносин і тим самим порушення ними Конституції та законів України, а також права конфесійної рівності.
8. Вивчати й з урахуванням національної специфіки апробувати досвід передових країн в галузі співробітництва держави і церкви. Показовим для України може бути приклад Німеччини, де панує загальне переконання, що демократія як визнана форма життя та державного устрою буде нежиттєздатною без участі релігійних інституцій. Після Другої світової війни обидві найбільші церкви країни — Католицька та Лютеранська — запропонували важливі ідеї щодо побудови та розвитку демократичної Німеччини, які згодом увійшли до Конституції країни та уможливили становлення соціального ринкового господарства, сприяли забезпеченню добробуту, злагоди та соціальної справедливості. Більш ніж 50-річний досвід Німеччини цілком здатний стати в нагоді для України.

Запропоновані заходи, поглиблюючи демократичні процеси в релігійній сфері, покликані піднести статус України у світовому співтоваристві, забезпечити інтеграцію Української Держави в міжнародні та представницькі структури, а відтак зміцнити її національні позиції й державний суверенітет.

Список використаної літератури

1. Білоус О. Соціоісторичний аспект релігійності людства/ Олег Білоус //Політичний менеджмент. — 2004. — № 1. — C. 106-110.
2. Богданова О. Чи може релігія сприяти демократії?/ О. Богданова //Соціологія: теорія, методи, маркетинг. — 2007. — № 1. — C. 74-91
3. Вілсон Б. Соціологія релігії / Марина Хорольська (пер.з англ.). — Х. : Акта, 2002. — 344с.
4. Добрускин М. Е. О социальных функциях церкви: (на материалах русской православной церкви) //Социологические исследования. — 2002. — № 4. — C. 76-86.
5. Ерекешева Л.Г. К анализу социологии религии Э Дюркгейма //Социологические исследования. — 2008. — № 12. — C. 117-126.
6. Єленський В. Релігія і покоління: XXVII конференція Міжнародного товариства соціологів релігії //Людина і світ. — 2003. — № 7. — C. 18-21
7. Зборовский Г.Е. К взаимодействию религиозного и светского образования в современных условиях //Социологические исследования. — 2002. — № 12. — C. 107-112.
8. Зорько В. Етнічна та релігійна толерантність в українському суспільстві: соціологічний вимір //Стратегічні пріоритети. — 2007. — № 4. — C. 76-85
9. Лубський В. Соціологія релігії: Курс лекцій для студ. філос. ф-тів, від-нь релігієзнавства, соціології, філософії, політології / Володимир Іванович Лубський (ред.). — К. : Фітосоціоцентр, 1999. — 204с.
10. Лузан А. Релігійні елементи в системі легітимації влади/ А.Лузан //Нова політика. — 2000. — № 3. — C. 25-30.
11. Мчедлов М.П. О социальном портрете современного верующего/ М.П. Мчедлов //Социологические исследования. — 2002. — № 7. — C. 68-77
12. Паращевін М. Теорія секуляризації в європейському науковому дискурсі //Соціологія: теорія, методи, маркетинг. — 2006. — № 2. — C. 90-102.
13. Петрова І. Соціологія релігії: Метод. рек. до семінар. і практ. занять для студ., які навчаються за спец. «Соціологія» / Волинський держ. ун-т ім. Лесі Українки. Інститут соціальних наук — Луцьк : РВВ «Вежа» Волинського держ. ун-ту ім. Лесі Українки, 2005. — 36с.
14. Пірен М. Соціологія релігії: підручник для студ. вищих навч. закл. / Міжрегіональна академія управління персоналом. — К. : Видавничий дім «Персонал», 2008. — 344с.
15. Рязанова Л. Релігійний ренесанс: спроба соціологічної діагностики//Соціологія: теорія, методи, маркетинг. — 2001. — № 4 . — C. 114-125
16. Скокова Л. Релігійна ідентичність в автобіографічних повідомленнях молоді: спроба соціологічної інтерпретації //Соціологія: теорія, методи, маркетинг. — 2003. — № 2. — C. 98-121
17. Хоронжий А. Соціологія релігії: курс лекцій:навч. посібник. — Л. : Магнолія 2006, 2007. — 170с.
18. Яроцький Л. Соціологія релігії: окремі нариси з історії християнства. — Житомир : Полісся, 2004. — 187с.