1. Поняття соціологічного дискурсу. Ю. Хабермас. М. Фуко та Е. Гідденс та їх ідея дискурсу

У сучасній соціології проблеми дослідження знакового і символічного вимірювань соціальної реальності, її мовних форм є важливою частиною комплексу основних загальносоціологічних питань. До соціального дослідження мови та дискурсу зверталися в різні часи і в рамках різних підходів такі вчені, як Л. Альтюссер, М. Бахтін, Р. Блакар, П. Бурд’є, Л. Вітгенштейн, Г.-Г. Гадамер, А. Грамши, Т. А. ван Дейк, Т. Дрідзе, В. Ільїн, Р. Маркузе, Д. Мід, Ф. де Соссюр, С. Ушакін, М. Фуко, Ю. Габермас. Відповідно сформувалися різні трактування ролі мови у функціонуванні різних сфер соціальної життєдіяльності; що ж до дискурсу, то часто використовуються його визначення, що є відмінними один від одного не тільки за формулюванням, але і за змістом. Оскільки за своїм походженням і функціонуванням поняття дискурсу має міждисциплінарний характер, то така ситуація виглядає цілком природною, але від того не менш ускладнює роботу із цим поняттям.

Важко заперечувати нерозривний зв’язок дискурсу з мовою, незважаючи на те, що характер цього зв’язку може викликати дискусії. Безумовно, осмисленню дискурсу як соціального феномена повинно передувати аналогічне осмислення мови. Що ж до мови, то, з одного боку, соціологи визнають високу її значущість як явища соціального, з іншого, нерідко прагнуть обмежити цю значущість існуванням так званих «соціально забарвлених» слів, поєднань, зворотів, що прямо вказують на будь-які соціальні механізми, зв’язки тощо. Водночас низка впливових теоретиків, таких як Д. Мід, П. Бурд’є, Т. А. ван Дейк, Р. Блакар, переконливо показують наявність соціальності в будь-якому використовуванні мови. Мова відтворює соціальну реальність; це феномен, що містить «у знятому вигляді» всі основні характеристики і особливості цієї реальності, і водночас це засіб структуризації цієї реальності, один із інструментів, за допомогою якого дійсності надається соціальна впорядкованість. Найчастіше аналізується перший, «пасивний», аспект мови як соціального явища, «активний» же практично не піддається глибокому теоретичному і практичному осмисленню. Якщо і є сфера, де вплив мови на соціальну реальність є особливо помітним і відчутним, то це політика. Політична мова і відповідно політичний дискурс найяскравіше розкривають свої можливості не тільки відтворювати, але і створювати соціальну реальність, оскільки політика, як і дипломатія, юриспруденція, існує перш за все в мовній комунікації, в контакті різних дискурсів, що виступають як сполучна тканина між мовою і соціальною реальністю.

2. Соціологічний метод та етапи його еволюції

Останнім часом активно використовують соціологічні методи дослідження: анкетування, визначення рейтингу, узагальнення незалежних характеристик.

Під спостереженням розуміється цілеспрямоване сприйняття явищ об’єктивної дійсності, у ході якого ми дістаємо знання про зовнішні сторони, властивості та стосунки об’єктів, що вивчаємо. Спостереження у соціологічному дослідженні є методом збирання первинної інформації про об’єкт, який вивчається, шляхом прямої реєстрації подій, що стосуються цього об’єкта і відповідають цілям дослідження.

Опитування — найпоширеніший, універсальний метод збирання інформації у соціологічних дослідженнях.

Цей метод одержання первинної соціологічної інформації грунтується на усному або письмовому зверненні до сукупності людей з питаннями, зміст яких є проблемою дослідження на емпіричному рівні.

За місцем проведення розрізняють опитування за місцем мешкання та місцем роботи.

За характером взаємодії можна виділити два основні різновиди опитування: анкетування та інтерв’ювання, кожен з яких трапляється у багатьох різновидах.

За засобами спілкування між дослідником та респондентом анкетування поділяється на пресове (анкети друкуються на сторінках газет чи журналів з проханням переслати у редакцію відповіді); поштове (анкети розсилаються поштою); роздаткове (опитники роздаються групі осіб, згуртованих в одному місці).

Пресова та поштова анкети звичайно дають низький відсоток повернення, що потребує додаткових зусиль для забезпечення репрезентативності.

Інтерв’ю, тобто бесіда, що проводиться за певним планом, може бути особистим і телефонним.

Розрізняють клінічні (глибокі, довгочасні) інтерв’ю та фокусовані (короткочасні).

Анкетування проводять за допомогою анкети. Анкета — це впорядкований за змістом та формою набір питань та висловлювань, втілений у вигляді опитного листа, який самостійно заповнюється тим, хто опитується, за зазначеними в опитнику правилами.

3. Класична метафізична та посткласична позитивна соціологія

Позитивістська філософія Конта певним чином пов’язана з філософією французького Просвітництва XVIII ст. Слідуючи просвітителям, Конт висловив переконання в здатності науки до нескінченного розвитку і в необмеженість предметної області, до якої застосовні наукові методи мислення. Здійснена Контом класифікація наук у багатьох відношеннях може розглядатися як реалізація заповіту енциклопедистів.

Основні принципи: від простого до складного, від абстрактного до конкретного; тимчасовою. Він вважав, що завдання філософії охоплювати сукупність наук, пізнання найбільш загальних законів, систематизація наукових знань. Не можна звести одну науку до інший. Не можна вивести всі з одного принципу або закону. Роль філософії — мінімізувати число цих законів.

Не така, говорить Конт, традиційна філософська «метафізика», проблеми якої не тільки не можуть бути вирішені науковим шляхом (тобто на підставі даних досвіду і раціонального міркування), але не можуть бути поставлені навіть, якщо слідувати по шляху конкретно-наукового узагальнення. Наукова філософія, на думку Конта, не має справи з «метафізичними» проблемами і тому відкидає як ідеалізм, так і матеріалізм. Пережитки «метафізики», до яких відносяться, за думку Конта, претензії на розкриття причин і сутностей, повинні бути видалені і з науки. До таких пережитків він відносить претензії науки на розкриття причин явищ і на проникнення в їх сутність. Наука не пояснює, а лише описує явища і, формулюючи закони, відповідає не на питання «чому», а лише на питання «як». Таким чином, Конт принципово протиставляє формулювання законів і виявлення причинних залежностей. Перше він вважає невід’ємною рисою науки, другу — пережитком «метафізики».

Представниками перше, «класичної» форми позитивізму 19 ст., крім Конта, були Е. Літтре, Г. Н. вирубок, П. Лаффіт, І. Тен, Е. Ж. Ренан — у Франції; Дж. С. Мілль, Г. Спенсер — у Великобританії. Німецькі позитивісти — Л. Фейєрбах, Дюрінг, Йодль, Шупп, Авенаріус та ін феноменологічним позитивістами (на ідеях яких грунтуються неопозітівісти) називають Е. Маха, Корнеуліуса, Ціена, Ферворна, які тільки відчуття вважають даними.

4. Постмодерна соціологія

Сутність принципу постмодернізму найбільш виразно проявляється через переконструювання підходів, розумінь щодо аналізу змін соціальної реальності. Замість єдиної систематизованої соціологічної теорії пропонується набір різних соціологічних концепцій, іноді таких, що не зовсім стикуються і взаємостимулюються між собою. За такого принципу припускається і руйнування меж, кордонів між науковими дисциплінами.

Постмодерністський напрям у соціології можна умовно поділити на дві течії. Перша — „причинова» — загострювала увагу саме на ролі науково-технічних чинників у механізмі сучасних соціальних змін і інтерпретована в і m темі соціального знання як теорія постіндустріального розвитку. Друга -,,п.к підкова» — відображає постмодернізм як новий соціально — філософський хід до суспільного життя, культури, людської діяльності.

Прихильники концепції постмодернізму підкреслюють роль культурних факторів у перемінах, які відбуваються і які відбудуться у майбутньому.

5. Соціологія європейського протомодерну. О. Конт і Г. Спенсер

Протомодерн став у якості маргінальної соціокультурної парадигми, що зайняла проміжне місце між двома культурно-історичними епохами й відповідними їм типами цивілізацій — класичною цивілізацією й цивілізацією модерну. Він виник як результат взаємопроникнення двох тенденцій. Перша — це тенденція підведення підсумків, що виходить від парадигми класики, що проявляє виразне розуміння своїх цілей і завдань і що намагається зв’язати минуле із сьогоденням.

Друга тенденція відрізнялася спрямованістю в майбутнє. Але при цьому вона ще не мала власних духовних сил, щоб осягти зміст ієрогліфів епохи, що насувається.

Протягом плавного переходу від класики до модерну, що тривав другу половину XІХ ст., культура протомодерна ще не придбала самостійних стильових особливостей. На очах мислителів і художників колишній нормативно-ціннісний космос класичної культури з її ясними критеріями й виразними змістами почав усе більше походити на «Всесвіт, що розбігається,» Емпедокла, коли влада в ній перейшла від Дружби до Ворожнечі.

6. Соціологія права в системі суспільствознавства

Як галузь соціологічних знань, соціологія права має безпосередній зв’язок із загальною соціологією та іншими її галузями, оскільки сфери суспільного життя, які вони досліджують, мають правовий аспект. Загалом соціологія права вивчає правову сферу як соціальну підсистему крізь призму взаємозв’язків особистості, соціальної групи, суспільства. Водночас вона розглядає право як соціальне явище, застосовуючи при цьому методи загальної соціології. Багато її категорій є категоріями і загальної соціології (соціальний контроль, соціальний примус та ін.).

Соціологія права тісно пов’язана з теорією права. Навіть побутує точка зору, що соціологія права витісняє теорію права з наукового обігу, є частиною загальної теорії права. Проте між соціологією права і теорією права існують суттєві розбіжності. Теорія права вивчає норми права, а соціологія права — соціальні чинники, що породжують ці норми, їх соціальний ефект. Теорія права вивчає внутрішні особливості об’єкта, соціологія права — зовнішні. Представник теорії права за своєю професійною специфікою перебуває в середині правової системи, а соціолог — поза системою, яку вивчає, тобто соціології права властиве відокремлення спостерігача від об’єктів спостереження. Взаємодіє вона також із філософією права. Якщо філософія права є пізнавальною теорією, спрямованою на теоретико-світоглядне пізнання держави та права, то соціологія права дає наукову картину правової реальності. У такому разі філософія права постає як спеціальна теорія пізнання (гносеологія), а соціологія права — як вчення про існуюче (онтологія). Різні у них і предмети дослідження (у філософії — пізнання різних аспектів правової реальності, у соціології права — функціонування права у соціальному середовищі: соціальну зумовленість, соціальні функції, вплив права на поведінку людей).

Пов’язана також соціологія права з історією права, порівняльним правом, демографією, соціальною педагогікою та психологією, статистикою, політологією.

7. Предмет і метод соціології права

Предметом соціології права є суспільні відносини, за яких формувалися правові норми та акти, соціальна зумовленість права, а також вплив права на соціальні процеси, формування і розвиток суспільних відносин. Це означає, що предмет соціології права охоплює всі суспільні явища, які містять правовий елемент, соціальні чинники, які взаємодіють з правовими явищами, а також механізми та закономірності такої взаємодії. Об’єктом соціології права є соціально-правові відносини.

Соціологія права є міждисциплінарною наукою, що сформувалася на межі соціології та права. Європейська наука вважає її галуззю соціології, у нас раніше її вважали юридичною дисципліною. Нині віддають перевагу першому погляду.

Соціологія права — галузь соціології, що вивчає закономірності функціонування права в системі соціальних інститутів: генезис, динаміку, структуру правових норм та їх роль у суспільстві, механізми їх реалізації в поведінці та діяльності особистості, групи, організації, інститутів, суспільства.

Вона покликана досліджувати взаємозв’язки і взаємовпливи соціальної дійсності з правовими системами і нормами права, розглядаючи право як систему встановлених або санкціонованих державою загальнообов’язкових норм, які регулюють суспільні відносини, дотримання і виконання яких забезпечується як методом переконання, так і методом примусу.

8. Структура та функції соціології права

Соціологія права як самостійна галузь знань реалізує всі властиві науці функції, сукупність яких утворює дві групи:

1. Теоретико-пізнавальна функція. Реалізується в обґрунтуванні причинно-наслідкових зв’язків взаємодії права та соціуму, у критичному оцінюванні чинних норм права, у з’ясуванні особливостей права, які заважають його визнанню в осмисленні різноманітних практичних ситуацій, повсякденній реалізації права.
2. Практична функція. Стрижнем її є прогнозування правової ситуації в країні, вивчення громадської думки щодо певного правового акта, рівня правової культури громадян та засобів її підвищення. Містить елементи прогнозування, критики, оцінки, опису.

Соціологія права є складноструктурним феноменом, структурні особливості якого виділяють залежно від застосовуваних критеріїв класифікації. Найчастіше застосовують п’ять варіантів класифікації:

1. За рівенем (масштабом) дослідження: макро-, мезо-, мікротеорії.
2. За особливостями дослідження: теоретична та емпірична.
3. За цілями й завданнями: фундаментальна і прикладна.
4. За категоріями права або соціології:

а) за юридичними категоріями, що інституює кожну галузь права як автономну соціологічну дисципліну (соціологія карного права, соціологія адміністративного права, соціологія злочинності, соціологія законодавства);

б) за соціологічними критеріями, коли диференціація за галузями соціології передбачає невіддільність правового у соціальному. Наприклад, соціологія шлюбу і сім’ї є похідною не тільки від загальної соціології, а й від соціології права, оскільки сім’я є не тільки соціальним, а й правовим інститутом, що засвідчує міждисциплінарне взаємопроникнення різних галузей соціології.

5. За суб’єктами виконання правових ролей:

а) законодавча соціологія, покликана вивчати сили, які в процесі розвитку суспільства зумовлюють появу нових форм права (групи тиску, рівень правової культури, що є своєрідними соціологічними законодавцями на відміну від юридичного — парламенту, уряду);

б) судова, яка вивчає безпосередньо судове рішення і процес його прийняття. Пов’язана з психологією, передусім з психологією малих груп (суд присяжних) чи з індивідуальною психологією (за одноосібної ухвали судових рішень). Вона тісно межує із судовою психологією. Але її специфіка полягає у з’ясуванні кореляції співвідношення між змістом вироку та соціальними чинниками, які впливають на суб’єктів судових рішень.

9. Соціологічний підхід до права в Росії в XIX — на початку XX ст.

У руслі загальноцивілізаційних поглядів на суспільство, владу, право та особливості їх взаємодії розвивалася й українська суспільно-правова, філософська думка. Роздуми, ідеї, втілені у творах Г. Сковороди, І. Котляревського, Т. Шевченка, свідчили про високий рівень української соціоправової думки, але вони, як і пізніші праці М. Драгоманова, І. Франка, С. Подолинського та М. Грушевського, ще не відповідали критеріям соціоправових досліджень. Значний внесок у розвиток правознавства зробили провідні теоретики української соціологічної школи наприкінці XIX — на початку XX ст. В. Вергановський, С. Дністрянський, Б. Кістяківський, О. Кістяківський, М. Ковалевський, Л. Петражицький та ін. Було проголошено, що право на території України дослідники будуть вивчати як таке, що «…матиме самостійний інтерес для правника, історика, соціолога».

Після 1917 р. радянська юридична наука деякий час зважала на соціальні особливості дії права, що підтверджують праці відомих юристів М. Гернета, М. Духовського, А. Малицького, Є. Пашуканіса, П. Стучки та ін. Але з 30-х років соціологічний напрям у правознавстві був зведений нанівець. Соціальні проблеми права вивчалися лише в Українському вільному університеті в Празі та Українському науковому інституті в Берліні.

Відновилися соціологічні дослідження у галузі юридичної науки, насамперед у межах карного права, лише в середині 60-х років XX ст. Серед юристів знову було визнано необхідність і важливість соціологічної орієнтації. Це дало змогу з’ясувати природу та особливості явищ правової дійсності, які раніше не були охоплені проблематикою правознавства, а низку традиційних питань юридичної науки розглянути під особливим кутом зору. Вийшло друком чимало робіт, присвячених соціології права, написаних відомими соціологами та правознавцями П. Зиковим, В. Кудрявцевим, В. Казимирчуком, В. Орєховим, Л. Спиридоновим, А. Яковлєвим, а також колективні монографії «Право та соціологія» (1973), «Проблеми соціології права» (1970), «Деякі проблеми соціології права» (1967), «Управління, соціологія та право» (1971). Однак надалі робота в цьому напрямі пішла на спад, оскільки застійні явища, які утвердилися в радянському суспільстві в середині 70-х років, негативно позначилися на розвитку і соціології, і правознавства.

10. Філософські основи сучасної німецької соціологічної традиції

Під впливом американської соціології (на прикладі структурно-функціональних підходів до соціальної реальності) в 60-70-і рр. активно формувалась німецька соціологічна школа з багатьма галузевими соціологіями. Одним із її засновників став Р. Кенії, видавець «Кельнського журнала з соціології і соціальної психології» (з 1949 р.), словників з соціології і керівництв з емпіричних соціологічних досліджень. Його колега X. Шельський в 1966 р. організував, у Білефельде університет з кафедрою соціології, який став нині найбільшим, соціологічним центром у Німеччині. В 80 — 90-і рр. сферою особливого і постійного інтересу в німецькій емпіричній соціології стає розвиток соціології праці, а в її межах — індустріальної соціології (Ф. Адлер, Г. Бернард, Ф. Мюллер, Р.Штольберг та ін.).

11. «Юридична соціологія права» Ж. Карбон’є та її зміст

Прагнення знайти розв’язання даного проблематичногопитання передбачає прояснення деяких вихідних теоретико-методологічних позицій,зокрема розкриття того сенсу, того розуміння, яке наукова думка укладає як упоняття “соціологія права” так і в поняття “юридична соціологія”.

По-перше, в поняттєвому апараті науковогознання використовуються декілька термінів, які так чи інакше співвідносяться зтерміном “соціологія права” – “юридична соціологія”, “соціологічнаюриспруденція,” “правова соціологія”. Поняттю “юридична соціологія” частонадають більш широке значення, ніж поняттю “соціологія права”. Вважають, щосфера соціології права нібито обмежена вивченням права в його чистому вигляді,тобто правових норм та інститутів, тоді як юридична соціологія охоплює всіявища з правовим аспектом, усі, щодо яких право може бути причиною, підставоючи наслідком, де право виступає як або основний, або як другорядний, побічнийчинник. Виходячи з широкого розуміння предмета дослідження, Ж.Карбон’є пропонуєвикористовувати поняття “соціологія права” і “юридична соціологія” як синоніми.Обидва терміни проголошуються однаково прийнятними для позначення окремоїгалузі загальної соціології.

12. Раціоналізм американської соціології права

«Американський етап», відзначається звуженням проблематики до переважно емпіричних досліджень, що розглядаються як підґрунтя «соціальної інженерії за допомогою права». Хоча ознаки такої орієнтації з’являються ще на початку ХХ ст. в працях не тільки американських, але й європейських дослідників, в повній мірі вона проявилась в «правовому реалізмі» та «соціологічній юриспруденції» Р.Паунда. Досяг свого піку на початку 60-х років.

Засновником американської школи соціології права вважають Р. Паунда, який першим порушив питання про дослідження права в його соціальному контексті (під впливом його ідей перебували О. Холмс, Л. Брендейс, Б. Кардозо, Д. Френк, X. Оліфеат, В. Кук та ін.). Представники американської школи розглядають право з позиції емпіричного досвіду, інтуїції та доцільності, вважаючи суб’єктивний розсуд судді головним критерієм правомірності вчинку, стверджуючи, що право створюється судом і є засобом досягнення соціальних функцій.

13. Р.Паунд про право як засіб соціального контролю

Інструментальний соціологічний підхід Р.Паунда має глибокі теоретичні основи. По-перше, цей підхід по-новому розуміє головне завдання правової теорії: сформувати за можливості несуперечливу систему правових уявлень, що дозволило б як посадовим особам, так і пересічним громадянам використати право більш ефективно, тоді як панівні на той час позитивізм і аналітична юриспруденція робили наголос на логіці саморозвитку права. По-друге, інструменталізм утверджував утилітарний підхід до використання законодавства як засобу регулювання економічної діяльності і соціальних процесів. Правові норми та інститути розглядалися крізь призму ефективності при досягненні мети, поставленої верховною владою, причому сама ефективність мала вивчатися в її соціальному аспекті як ступінь досягнення загальнокорисних цілей при мінімумі витрачених засобів і зусиль. По-третє, інструментальний підхід виявився найбільш зорієнтованим на використання сучасної техніки управління, а саме — на більш раціональне застосування інформатики, обчислювальних приладів, встановлення більш ефективних засобів контролю за поведінкою громадян, зокрема девіантною, використання соціологічного інструментарію при перевірці ефективності правотворення.

Соціологія права в США формувалася під впливом філософії прагматизму і критичного реалізму. Р. Паунд охарактеризував суть нового підходу в соціології права США як «інструментальний прагматичний підхід», «інструмент соціального контролю», «юридичну соціальну інженерію». Методологічними підставами соціології права Р.Паунда є:

1) формування за можливості несуперечливої системи правових уявлень;

2) розробка концептуальної бази і утилітарне використання законодавства як засобу регулювання економічної діяльності і соціальних процесів;

3) політико-правове регулювання відповідно до демократичних законів і принципів;

4) формування теорії і розвиток інституціональної структури соціального контролю в суспільстві;

5) використання сучасної техніки управління (інформаційні, обчислювальні пристрої тощо);

6) використання соціологічного інструментарію (методів дослідження) при перевірці ефективності право-творення і правопорядку.

 

14. Парсонс про роль права як інструменту соціальної інтеграції

З середини ХХ століття, за виразом К.Девіса, “синонімом соціологічної теорії” стало поняття “структурний функціоналізм”. Відповідно, саме структурно-функціональний підхід став панівною теоретичною парадигмою в соціології права, створивши її категорійне ядро та стиль пізнання та інтепретації правової реальності. Створення цієї парадигми пов’язується з ім’ям Т.Парсонса та його послідовників (перш за все Р.Мертона). Уявлення Т.Парсонса про значення теорії спираються на тлумачення соціології реальності як найбільш складного та заплутаного об’єкту, пізнання якого неможливе без введення абстрактних категорій, що в своїй логіці відтворюють суттєві зв’язки реальності і дозволяють “організувати” наші уявлення про неї. Його аналіз системних зв’язків соціального буття став своєрідним підсумком розвитку соціологічної теорії до середини ХХ століття, досить чітко визначив шляхи її подальшого розвитку. Авторитет структурного функціоналізму багато в чому пояснюється тим, що його базові положення відповідали тим уявленням про суспільство, що склались вже на стадії визначення предметної специфіки соціологічного знання. В межах цієї парадигми суспільство розглядається як об’єктивна реальність, що складається з взаємопов’язаних та взаємозалежних частин, розвиток та функціонування яких може бути розкрито тільки “з середини”, тобто стійлі зв’язки між соціальними фактами утворюють соціальні структури, що детермінують “соціальні дії”. Проблеми методології дослідження правової реальності для Т.Парсонса та його послідовників органічно входили до загальної методології аналізу, але були виключно важливими в силу значимості нормативних структур для суспільства.

Нормативна структура є важливою характеристикою суспільства. Аналізуючи цю структуру, Т.Парсонс виділяє в ній чотири субординованих елемента: цінності, норми, колективи (спільноти), ролі. Цінності – це уявлення про бажане суспільство, які є загальновизнаними. Соцієтальні норми (а право в позитивному розумінні є їх найважливішою частиною) виникають як застосування фундаментальних цінностей до особливих умов функціонально диференційованих спільнот чи підсистем суспільства. Спільноти (колективи) утворюють зразки поведінки в специфічних ситуаціях (наприклад, серед бюрократії, військових і т.п.), а ролі є нормативними чеканнями відповідної поведінки окремих індивідів як членів суспільства.

Хоча нормативні структури утворюють статику суспільства, Т. Парсонс саме з ними пов’язує соціальні процеси. Через зміст норм вони є підконтрольними цінностями, норми контролюють колективи, а останні детермінують соціальні ролі. Саме контрольні функції вносять в нормативну структуру упорядоченість та внутрішню організацію, завдяки яким ця структура визначає масштаби та форми соціальних змін в суспільстві.

15. Соціально-психологічна концепція права Г.Тарда

Габріель Тард (1843-1904) — один з основоположників соціальної психології. Модель соціального буття в Тарда виглядає, як взаємини двох індивідів, один із яких наслідує іншому. Джерело всіх соціальних явищ — взаємодія відкриттів і наслідувань. Критикував Дюркгейма за відрив «соціальних фактів» від їхніх індивідуально-психічних підстав. Закони соціології Тард ділить на логічні й позалогичні. Логічні пояснюють, чому одні інновації поширюються, а інші ні, наскільки дозріла потреба в нововведенні.

У соціології, як і його сучасник Эмиль Дюркгейм, засновував свої теорії на статистичних даних, цікавився природою соціальних норм, надавав велику увагу порівнянню як методу наукового дослідження. Однак на противагу теоріям Дюркгейма, де центральна роль завжди приділялася суспільству, що формує людини, Тард сконцентрував свою увагу на вивченні взаємодії людей (індивідуальних сознаний), продуктом якого виступає суспільство. Зробивши основний акцент на вивченні індивідів, він активно виступав за створення соціальної психології як науки, що повинна стати фундаментом соціології.

16. Солідаризм М.М Ковалевського

Ім’я Максима Максимовича Ковалевського (1851–1916) – одного із ідеологів нового (соціального) лібералізму, визначного вченого, педагога, відомого громадського та державно-політичного діяча дожовтневої доби після 1917 року не було включено до історіографії марксистського суспільствознавства, через що його ідеї, погляди, праці довгий час залишались практично невідомими широким науковим колам. Дійсно, Жовтнева революція та поступове встановлення радянського режиму на території колишньої Російської імперії відіграли гальмівну роль у започаткованій дореволюційними вченими традиції дослідження наукової спадщини цього мислителя. Це пояснюється, зокрема, тим, що його ліберальні погляди, запропоновані ним шляхи еволюційного розвитку держави й права не вписувалися у революційну ідеологію марксизму-ленінізму.

Демократизація суспільства на теренах СРСР, що співпала у часі з його розпадом, звільнила наукову спільноту від штучно створених ідеологічних перепон на шляху об’єктивного дослідження життєвого та творчого шляху М.М. Ковалевського, у тому числі, і його державно-правових поглядів у сфері розвитку парламентаризму.

Про посилення наукового інтересу до вивчення творчої спадщини Максима Ковалевського свідчить і той факт, що молоді українські юристи О.А. Касянович та М.Г. Чорний, займаючись науковою розробкою різнобічних державно-правових проблем, згадують про М.М. Ковалевського як одного з видатних українських вчених-правознавців ліберального напряму кінця ХІХ – початку ХХ ст., наукова діяльність та політико-правові погляди яких значно вплинули як на формування української політико-правової думки, так і на розвиток вітчизняної юридичної науки.

17. Соціальна зумовленість права Б.О. Кістяківського

Для Б.О. Кістяківського є незаперечною відсутність єдиного всеосяжного методу в соціальному пізнанні, який би гарантував повне знання соціальної дійсності. Треба в дослідженні будь-якого суспільного явища застосовувати різні методи. Не виключено, що вони можуть суперечити одні одним, давати різні картини дійсності. Наприклад, увагу Б.О. Кістяківського привертають два підходи в дослідженні соціальних явищ – від особистості до суспільства і, з другого боку, від суспільства як над-особової реальності до особистості. Одні стверджують, зазначає Б.О. Кістяківський, що особистості у своїй сукупності утворюють суспільство. Інші, навпаки, говорять, що суспільство є середовищем, яке створює особистість. Формально-логічно ці твердження несумісні і примирити їх неможливо. Тому, розв’язуючи це питання в формально-логічній площині, можна визнати правильним лише одне рішення. Оскільки ж обидва мають певні підстави, то жодне з них не є правильним само по собі. Висновок із цього міркування Б.О. Кістяківського очевидний: лише через сукупність різних методів, певним чином узгоджених, може соціальна наука наблизитись до повного і вірного знання про суспільство.

18. Теорія соціальних зв’язків С.С. Дністрянського

С.С. Дністрянський створив власну концепцію держави і права в якій намагався відійти від традиційного правничого позитивізму. В руслі соціологічного напрямку у правознавстві С.С. Дністрянський підкреслював соціальний характер норм і природних засад права. Він вважав, що існують генетично обумовлені «органічні суспільні зв`язки», в основі яких лежать родово-економічна сполука, — родина, рід, племя тощо. Проявом цих звязків є подружжя, договори, спадщина та інші поширені форми відносин між людьми. Подібні соціальні зв`язки старші за державу, не є її витвором, їхній розвиток базується на внутрішній силі суспільства. Іншу групу складають «організаційні суспільні зв`язки» — церква, суспільні стани, класи тощо. Відповідно, вчений виходив з первинності права порівняно з політикою, стверджував, що політика утворюється на основі вже наявних норм суспільного життя.

Держава є вищим типом органічних суспільних зв’язків. Вона ґрунтується на територіальному принципі і, зберігаючи внутрішній суспільний лад, забезпечує свої цілі, підпорядковуючи цілі нижчих зв`язків (родин, родів, племен) під свою вищу мету. Але вона не повинна зачіпати внутрішньої сфери (автономії) родини, роду, племені, якщо вони відповідають вищим державним інтересам.

Концепція С.С. Дністрянського носить новаторський характер, оскільки у ряді положень співзвучна з сучасними теоріями громадянського суспільства і правової держави, ідеями соціально орієнтованої держави та пріоритету прав і свобод людини.

19. М.Ю. Шаповал про право як складний соціальний чинник

Методологічною основою соціології економіки можуть служити запропоновані М. Ю. Шаповалом теоретичні соціологічні ідеї: про суспільство як динамічну життєдіяльну систему, що утворює сукупність соціальних процесів; про соціальне життя, поведінку й діяльність соціальних груп та індивідів, зумовлених обставинами й факторами, що утворюють рушійні сили суспільства; про діяльність людини як реалізацію потреб через свідомо поставлену мету; про людину як сукупність біологічних, фізіологічних, психологічних і соціальних механізмів діяльності.

Через політичні мотиви праці М. Ю. Шаповала були невідомі масовому читачеві; на жаль, вони й тепер іще не введені достатнім чином до наукового вжитку. Однак загальна оцінка його вкладу в розвиток української соціології визначається роллю вченого в інституалізації української соціології і соціології праці зокрема. Цим ім’ям завершується перший етап академічного періоду соціології в Україні — етап становлення й розвитку соціологічних знань — і починається етап інституалізації соціальних досягнень у суспільстві й становлення соціології в Україні в радянський час.

20. Соціологічне розуміння права і держави В. Старосольським

Володимир Старосольський (1878-1942) – правник, соціолог, громадський і політичний діяч – один з українських мислителів, який всебічно й об’єктивно дослідив та повно і цілісно виклав концепцію правової держави. Ознайомленню з його політико-правовими поглядами на цю проблему й присвячена пропонована стаття.

Передусім простежимо витоки зародження самого поняття правової держави та причини звернення В.Старосольського до цієї тематики. З огляду на це, як вказує мислитель, насамперед треба встановити співвідношення держави і права. Поєднання у парі понять “право – держава” та усі подальші наукові суперечки щодо такого зв’язку були історично зумовлені прагненням перетворити державу, витворити та реалізувати новий вид держави, надати їй повного, всеохоплюючого змісту, відмінного від змісту абсолютистичної держави (тут і надалі застосовуємо термінологію В.Старосольського). На тлі цих практичних зусиль оформились усі теоретичні напрями, тенденції й концепції, про які йтиметься далі, постала проблема, що стала чільною у вченні про державу і право XIX – початку XX ст., яку Роберт Моль охарактеризував як проблему “правової держави”.

В.Старосольський притім наголошує, що головне завдання полягає у теоретичному поясненні та виправданні практичного постулату „правовості” держави. На думку мислителя, можна виділити три напрями у поглядах теоретиків на взаємозв’язок держави і права: одні вважають зв’язок між державою і правом внутрішнім, іманентним, який логічно випливає із суті держави і права; інші визнають його тільки як історичне явище, властиве певному ступеню розвою держави і права; врешті, треті заперечують існування будь-якого суттєвого зв’язку між державою і правом.

21. Поняття соціальної зумовленості права

Соціальну зумовленість права можна охарактеризувати у двох напрямках:

1. Походження правових норм. Правові норми виникають на основі існуючих суспільних відносин, насамперед соціальних. Вони відбивають їх у певній формі, перевтіленій згідно з волею законодавця, з урахуванням тенденцій суспільного розвитку, потреб та завдань суспільства та держави. Наскільки правильно правові норми відображають потреби життя, чи відповідають вони реальному стану речей, чи сприяють подальшому розвитку фактичних відносин, чи закріплюють вони потрібні відносини — ці питання являють собою питання соціальної обумовленості правових норм і породжених правовідносин.
2. Процес правотворення. Ті відносини, які виникають в процесі вироблення правових норм, включаючи не тільки відносини у відповідних державних установах, але й різноманітні неформальні відносини, зокрема громадську думку з питань права.

22. Методи вивчення правоутворюючого інтересу

Традиційно правотворчість розглядається як організаційно оформлена процедурна діяльність державних органів зі створення правових норм чи з визнання правовими вже сформованих, діючих у суспільстві правил поведінки.

Правоутворюючий інтерес — це певна теоретична конструкція, в якій виражаються і захищаються різні інтереси.

Лише після встановлення правоутворюючого інтересу і закріплення його в законі, надання йому таким чином легального характеру і державної підтримки, законодавець може забезпечити нормальний розвиток суспільних відносин у відповідній сфері суспільного життя.

На жаль, можна констатувати, що прийняття законодавчих рішень на користь приватних інтересів (під тиском ультиматумів, лобіювання тощо) є в наш час скоріше правилом, а не винятком. Проблема полягає в тому, що на нинішньому етапі розвитку українського суспільства не існує такої соціальної групи, задоволений інтерес якої (коли ігноруються інтереси інших груп населення) міг би забезпечувати стабільність суспільства та ефективну дію законів. Цю проблему можна вирішити лише досягненням консенсусу між різними соціальними інтересами. Тому завданням законодавця є пошук правової моделі узгодження різних соціальних інтересів. Стрижнем такої моделі є правоутворюючий інтерес.

23. Критерії визначення правової природи соціальних норм

Соціальна норма, перш ніж придбати юридичний характер, складається як фактичні відносини між членами суспільства. Будучи санкціоновано державою, сформоване правило поведінки стає обов’язковим.

Незалежно від того, в якій формі існує право, дотримання відповідного правовідносини забезпечується державою, у якого є апарат, здатний примушувати до дотримання норм права.

Хоча кожен тип суспільно-економічних відносин визначає свій тип права, проте в процесі формування воно відчуває вплив безлічі інших соціальних факторів. Тому залежність права від базису виражається лише в тому, що воно закріплює необхідні соціально-економічні умови для відтворення суспільних відносин. У таких рамках зміст права може відрізнятися великою різноманітністю. При характеристиці механізму трансформації суспільних відносин у правові необхідно мати на увазі, що надбудова, в тому числі і право, активна і сама впливає не тільки на базис, а й на власне формування і розвиток.

Історія знає тільки один шлях розвитку і становлення права самонавчання на власних помилках. Проходження об’єктивними законами суспільного розвитку може бути не тільки свідомим, але і стихійним. Специфіка їх співвідношення визначається (в Серед інших факторів) і типом соціальних норм, що лежать в основі правового регулювання.

Прийнято виділяти два таких типу:

1) норми-цілі, що закріплюють і стимулюючі зразки поведінки, які сприяють відтворенню даного типу суспільних відносин;

2) норми-рамки, що прагнуть за допомогою різного роду санкцій виключити з суспільного життя поведінкові акти, які перешкоджають нормальному функціонування соціального організму.

Серед цих норм-рамок найважливіше місце займають норми карного права.

Прагнучи зберегти стабільні суспільні відносини, норми-рамки охороняють від посягань:

— загальні передумови життєдіяльності людини (злочин проти життя, здоров’я, недоторканість особи, її свободи, середовища проживання і т.д.);

— економічну основу буття людей (злочини проти власності тощо);

— політичну стабільність суспільства, принципи державного управління та правопорядок як такої.

Норми кримінального права і ту специфіку, що злочин у відомому сенсі поняття оціночне. Законодавець може правильно визнати певний вид поведінки шкідливим, небезпечним для суспільства, але може допустити помилки, не вникнути в сущносгь реальних суспільних відносин.

24. Соціальні функції права

Відомо, що соціальне призначення права визначається закономірностями суспільного розвитку, воно є їх «продовженням», що, власне, виражене у юридичній формі. Виходячи із закономірностей, внутрішніх причин розвитку суспільства, формулюються правові положення, що закріплюють певні відносини та охороняють цінності, які у даний історичний момент є найбільш важливими і необхідними.

Урегульованість суспільних відносин, їх закріплення і охорона — найважливіше соціальне завдання і призначення права. Реалізація саме цієї функції, вирішення зазначених важливих завдань надає різноманітним (досить суперечливим) соціальним відносинам необхідну стабільність, створює умови для успішного прогресивного розвитку особи, держави і суспільства.

Соціальні функції — це специфічний ракурс права, де регулятивна і охоронна функції «поєднуються» у відокремленій якісно однорідній сфері соціальних відносин, економіці, політиці, ідеології.

Розглянемо деякі основні функції права:

1. При економічній функції.

Економічна функція як одна з найважливіших соціальних функцій права мала велике значення на всіх етапах розвитку товарно-грошових відносин. Право завжди було гарантом власності та свободи підприємництва.

На основі правових норм в економічних відносинах виникали урегульовані правом відносини. Найважливішою правовою формою таких відносин був і залишається договір, у якому йдеться про права та обов’язки сторін і у якому останні визначають умови настання тих чи інших правових наслідків (результатів).

З договору частіше за все випливають також певні санкції для сторони, що не виконує свої обов’язки. Крім того, правові санкції встановлюються за скоєння у економічній сфері умисних злочинів (шахрайство, вимагання, знищення або пошкодження майна, незаконне використання товарного знака, виготовлення чи збут підроблених грошей, цінних паперів тощо).

Таким чином, економічна функція права здійснюється як безпосередньо через регулювання правомірних дій учасників економічних відносин, так і опосередковано, шляхом погрози застосування санкцій чи їх реалізації за скоєння правопорушень у сфері економіки.

2. При політичній функції.

Політична функція права полягає насамперед у регулюванні відносин влади, відносин між соціальними групами і — особливо — в регулюванні національних відносин. Історія підтверджує, що політика — це участь у справах держави, визначення завдань держави, відносини між класами і націями. Роль права в регулюванні названих відносин з моменту виникнення держави, класів і націй була і залишається до цього часу досить значною.

Права і свободи людини — також важливий об’єкт політичної функції права, що не втрачає своєї актуальності і нині.

3. При виховній функції.

Виховна функція права є результатом здатності права виражати ідеологію певних кланів і соціальних сил та його спроможність впливати на думки і почуття людей. Одне з найважливіших завдань виховної функції права — виховання високої правосвідомості, формування у громадян стимулів правомірної поведінки.

У праві відображені передові, гуманні, відповідні інтересам особи приписи, в результаті чого право одержує психологічну підтримку з моменту видання правової норми. Разом з тим правові вимоги, що не відображають бажань і настроїв людей, одержують їх негативну оцінку і не знаходять підтримки в їх свідомості. У таких випадках виховна функція права не досягає своєї мети.

4. При компенсаційній функції.

Компенсаційна функція властива різним галузям права, оскільки виконує важливу роль в регулюванні відносин між громадянами і юридичними особами, виступає необхідним інститутом гармонізації інтересів суб’єктів права, стабільності суспільних відносин.

Це важливий напрям дії права, оскільки саме у ньому закладена досить важлива його особливість як інструмента соціальної справедливості. Компенсаційна функція дуже тісно пов’язана з поновлюючою. У юридичній літературі їх часто ототожнюють.

Проте це не тотожні поняття. Відмінності між ними полягають перш за все у формах, методах і правових наслідках реалізації. Різноманітні також і правові підстави цих напрямів впливу, хоча в окремих випадках вони бувають обумовлені одними і тими ж причинами. Наприклад, у разі незаконного звільнення (причина) спостерігається одночасна реалізація поновлення на посаді і компенсація за вимушений прогул.

Різниця між компенсаційною і поновлюючою функціями є достатньо помітна у цивільному законодавстві, коли поновлення становища, яке існувало до порушення права, часто не пов’язується з компенсацією збитків.

Конституція України також передбачає компенсацію за примусове відчуження майна для державних потреб (ст. 41), за шкоду, завдану незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування тощо.

5. При обмежувальній функції.

Наявність у права обмежувальної функції пов’язана з його призначенням бути регулятором суспільних відносин. Регулювати — це означає регламентувати варіанти поведінки, які повинні відповідати інтересам певних соціальних груп, класів, індивідів, всього суспільства. Для того, щоб дії одних суб’єктів права не порушували прав та інтересів інших, щоб відносини в суспільстві були більш гармонійними, право встановлює певні обмеження для суб’єктів правовідносин, долаючи тим самим анархію і сваволю.

25. Соціальний механізм дії права

Механізм соціальної дії права — це механізм взаємодії правових та інших соціальних факторів.

Структура механізму дії права:

1. управлінські соціальні системи (механізм державного і соціального управління, норми права);
2. соціальні фактори (соціально-економічні, політико-ідеологічні, соціально-демографічні, ситуаційні);
3. ретранслюючі системи (інформаційні, нормативно-ціннісні, соціально-психологічні);
4. регульовані соціальні системи (особистість, група, колектив, суспільство),
5. правомірна і соціально активна поведінка.

Зазначимо, що взаємодія вказаних елементів, точніше фактичних блоків, аж ніяк не є гарантією того, що юридичні розпорядження на всіх рівнях будуть переведені в правомірну й соціально активну поведінку. Сумнівно, що механізм дії права можна обмежити лише таким варіантом функціонування. Тому слід детально розглянути форми правового впливу та стадії соціальної дії права.

Але передусім слід наголосити ще раз, на соціальній зумовленості права, на тому, що будь-які форми правового впливу реалізуються у конкретних суспільних ситуаціях. Соціальні умови, в яких діє конкретна норма права, можуть сприяти, а деколи і прямо визначати, правомірну або неправомірну поведінку людини (наприклад, злодій не зміг вчинити крадіжку через охоронну сигналізацію, або особа скоїла ДТП через погані погодні умови і незадовільний стан доріг).

 

26. Поняття ефективності законодавства

Відповідно до ст. 1 Конституції України вона є суверенною і незалежною, демократичною, соціальною, правовою державою. Для побудови правової держави необхідною умовою є створення дієвої і ефективної системи законодавства, яка виступала б як регулятор усіх суспільних відносин, у тому числі і тих, що виникають при реалізації місцевими органами виконавчої влади своїх повноважень. Це обумовлено перш за все існуючим правовим порядком, який ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Таким чином, роль законодавства у врегулюванні діяльності державних органів, у тому числі місцевих органів виконавчої влади, важко переоцінити, так як воно є тим визначальним чинником відповідно до якого повинна бути побудована вся система державної влади.

27. Поняття правової соціалізації

Механізм правової соціалізації є цілісною системою формування цілей, інтересів, мотивів, пріоритетів, установок щодо права, які виникають, коли особистість під час спілкування входить у систему правових відносин ( 39, 99 ). Підхід до нього як до інструменту засвоєння цінностей правової культури і похідних від неї соціальних регуляторів правової поведінки означає, що рушійною силою механізму правової соціалізації виступає особистість у всьому різноманітті її соціальних і індивідуальних якостей. Відповідно з цим неможливо зрозуміти механізм поза єдністю впливів: а) соціального середовища в цілому ( супільних відносин ); б) цілеспрямованого виховного впливу окремих соціальних спільнот і соціальних інститутів; в) власної діяльності особистості. Лише такий підхід до механізму правової соціалізації дає можливість, по-перше, всебічно врахувати всі аспекти правової соціалізації; а по-друге, реагувати на зміни характеру цього процесу соціалізації.

Соціалізація поділяється на пряму і посередню. При прямій правовій соціалізації зміст якостей, які набуває особистість, має конкретний і адресний характер по відношенню до тих чи інших правових явищ або відносин. При посередній соціалізації людина виробляє орієнтації, що впливають на її поведінку в державно — правовій сфері, але не пов’язані безпосередньо з будь — якими конкретними ситуаціями. Єдність цих аспектів є вихідним моментом розуміння механізму правової соціалізації особистості.

28. Об’єктивне і суб’єктивне в процесі правової соціалізації

Роль особистості, яку вона відіграє стосовно зв’язку двох форм соціалізації визначає не тільки особливості дії механізму правової соціалізації. Вона також забезпечує єдність суб’єктивного і об’єктивного аспектів соціалізації. Вирішальною засадою такої єдності є конкретна діяльність особистості. У процесі діяльності пізнається реальний зміст тих або інших правових норм і державно — правових настанов. Під впливом необхідності втілення в життя своїх інтересів особистість шляхом узагальнень у пізнанні формує цінності і установки, що пов’язані із правовою сферою, надає цим установкам і цінностям керівне або принаймні орієнтаційне значення. В свою чергу подібна орієнтація дає можливість усвідомлено і в той же час індивідуалізовано підходити до питання стосовно адаптації до конкретних правових інститутів і правових відносин.

Оскільки зовнішні впливи є похідним від стану і особливостей соціального середовища, вивчення механізму правової соціалізації повинно починатися з аналізу реальних суспільних відносин. Але було б помилкою зупинятися лише на цьому. При дослідженні конкретних проблем і аспектів дії цього механізму необхідно проаналізувати конкретні форми діяльності і життєвої активності індивідів і ті норми правової поведінки, якими вони при цьому керуються. Саме ці форми є тією практичною ланкою, що пов’язує об’єктивне і суб’єктивне в діяльності механізму правової соціалізації. Спираючись на оцінку такої діяльності, можна вирішити питання про те, наскільки механізм правової соціалізації забезпечує інтеріоризацію (правових) форм спілкування. Цей аспект підходу до механізму правової соціалізації має фундаментальне значення, оскільки інтеріоризація у правовій соціалізації означає, що взаємини між людьми здійснюються на засадах правової свідомості, справедливості і загально — людських моральних норм у взаєминах між людьми).

29. Правова культура як фактор правової соціалізації

Правова культура суспільства — це різновид загальної культури, який становить систему цінностей, що досягнуті людством у галузі права і стосується правової реальності даного суспільства.

Система цінностей — це активність суб’єктів права у правовій сфері, добровільність виконання вимог правових Норм, реальність прав і свобод громадян, ефективність правового регулювання, якісні закони, досконала законодавча техніка, розвинута правова наука, юридична освіта, ефективна юридична практика, стабільний правопорядок. Систему цінностей в галузі права, що існують в реальному функціонуванні в суспільстві, називають правовою реальністю, яка у структурному відношенні збігається з поняттям «правова система».

Правова культура відображає такі зрізи правової реальності (правової системи):

— структурно-функціональний;

— аксеологічний (оцінний).

Показником правового прогресу є високий рівень правової культури. Рівень розвитку правової реальності як особливої системної якості і є правовою культурою. Правова культура в кожен даний момент «присутня» у кожній даній крапці правової реальності, не збігається з нею цілком, але існує в ній як складова частина, здатна виступати у вигляді показника (характеристики) рівня розвитку цієї реальності.

30. Психологічний механізм соціалізації

Соціалізація — процес і результат включення індивіда в соціальні відносини. Соціалізація здійснюється через засвоєння індивідом соціального досвіду і відтворення його у своїй діяльності. У результаті соціалізації людина засвоює стереотипи поведінки, норми і ціннісні орієнтації соціального середовища, у якому вона функціонує. Соціалізацію можна розглядати як потрійний процес: адаптацію, розвиток особистості і відмову від наївних дитячих уявлень.

Існує кілька соціально-психологічних механізмів соціалізації:

ідентифікація — це ототожнення індивіда з деякими людьми або групами, що дає змогу засвоювати різноманітні норми, відносини і форми поведінки, властиві навколишнім. Прикладом ідентифікації є статеворольова типізація — процес надбання індивідом психічних особливостей і поведінки, характерних для представників певної статі;

наслідування є свідомим або несвідомим відтворенням індивідом моделі поведінки, досвіду інших людей (зокрема, манер, рухів, учинків тощо);

навіювання — процес неусвідомленого відтворення індивідом внутрішнього досвіду, думок, почуттів і психічних станів тих людей, з якими він спілкується;

соціальна фасилітація — стимулюючий вплив поведінки одних людей на діяльність інших, у результаті якого їхня діяльність стає вільнішою й інтенсивнішою («фасилітація» означає «полегшення»).

31. Соціологічна система соціального контролю

Соціальний контроль — засіб саморегуляції соціальної системи, що забезпечує упорядковану взаємодію її елементів шляхом нормативного (у тому числі й правового) регулювання.

Соціальний контроль охоплює контрольовану діяльність індивідів і контролюючу діяльність соціальних інститутів. Взаємодія індивіда і суспільства виявляє внутрішню суперечність соціального контролю, оскільки людина не може набути своєї індивідуальності, соціальних якостей поза суспільством. Водночас особистість не зможе набути, розвинути свою індивідуальність, сліпо, автоматично пристосовуючись до зразків культури.

Динамічна модель соціального контролю включає такі основні елементи: індивід, соціальна спільнота (група, клас, соціальна організація, суспільство), індивідуальна дія, соціальна (групова) дія. Відомо, що індивідуальна і соціальна дії співвідносяться як контрольоване і контролююче. Йдеться саме про взаємодію, а не про односпрямований контроль. Акт соціальної (групової) дії, виступаючи в системі соціального контролю у формі реакції на індивідуальну поведінку, виконує функцію соціального стимулу (позитивного або негативного), який визначає особливості подальших індивідуальних актів. Індивід (індивідуальна дія) і соціальна група (соціальна дія) є вхідними елементами системи соціального контролю. До неї також належать соціально-психологічні чинники, які, перебуваючи у структурі суб’єктів дії (індивіда і соціальної групи), безпосередньо впливають на характер і спрямування відповідно індивідуальної і соціальної дій. Це самооцінка суб’єкта (індивіда, соціальної групи); сприймання і оцінка суб’єктом соціальної ситуації (соціальна концепція), у межах якої діють відповідно як індивід, так і соціальна група.

Важливими атрибутами та елементами соціального контролю є цінності, норми, звички, звичаї, санкції, які виникають та існують внаслідок дії соціальних інститутів.

Культура кожного суспільства та спільноти має свої цінності. Поряд з ними існують загальнолюдські, котрі забезпечують цілісність соціальних систем, здатність їх до виживання у перехідні періоди

32. Поняття і структура юридичного конфлікту

Юридичний конфлікт є різновидом конфлікту соціального, відтворює всі його головні риси і ознаки, але з особливостями, притаманними правовій сфері. Згідно з думкою відомого конфліктолога Г. Зіммеля конфлікт — це такий вид соціальної взаємодії, що зберігає свої типові риси незалежно від форм прояву. Отже, якщо класичне визначення конфлікту — це протиборство двох або декількох суб’єктів, обумовлене протилежністю (несумісністю) їх інтересів, потреб, цінностей, норм чи систем знання, то в юридичному конфлікті зіткнення сторін певним чином пов’язане з правовими відносинами, їх юридично значущими діями чи станом.

В сутністній структурі юридичного конфлікту особливе місце належить його предмету і об’єкту.

Предметом конфлікту слід вважати об’єктивно існуючу (або уявлену в думках) проблему, то постає джерелом протистояння між сторонами. Об’єкт конфлікту в галузі правовідносин, як і в інших соціальних сферах, — це завжди певний дефіцитний ресурс, що являє собою матеріальну чи духовну цінність, якою прагнуть володіти або користуватися конфліктуючі сторони. Щоб стати об’єктом юридичного конфлікту, ця цінність (ресурс) повинна знаходитися в позиції перехрещення інтересів різних соціальних суб’єктів права, тобто лежати у площин особистих, групових, громадських, державних посягань.

З огляду поділу за галузями права конфлікти рівнозначно можливі в кожній з них, найбільш природно юридичні конфлікти (як «чисті» так і змішані) виникають у зв’язку з питаннями цивільного, трудового, фінансового, екологічного, господарського, сімейного житлового права; досить складними є державно-правові або політико-правові конфлікти, що підпадають під дію норм державного, конституційного чи адміністративного права; особливо небезпечними залишаються конфлікти, що мають відношення до чинності кримінального, кримінально-процесуального та виправно-трудового законодавства; зрештою, особливу групу становлять міжнародні та міжнаціональні конфлікти, які повинні врегульовуватися нормами міжнародного, міжнародного приватного, міжнародного гуманітарного права, угодами і договорами держав та внутрішнім конституційним законодавством.

33. Особливості кримінального конфлікту

Кримінальні конфлікти у своїй масі неоднорідні. Насамперед різні злочини, якими вони завершуються. Крім того, подібні конфлікти мають різна кількість учасників. Нерідко це усього лише дві людини (майбутні злочинець і потерпілий), але досить часто конфліктуючих суб’єктів (і, відповідно, злочинців і (або) потерпілих) більше, також зустрічаються міжгрупові кримінальні конфлікти. Різні предмети й об’єкти цих конфліктів, а також приводи до їхнього виникнення. Одним з важливих критеріїв диференціації кримінальних конфліктів є критерій тимчасовий, тобто їхня тривалість і кількість епізодів конфліктної взаємодії. За цим критерієм кримінальні конфлікти можна розділити на триваючі і ситуативні (спонтанні).

Триваючі конфлікти – це, як правило, ціла серія конфліктних епізодів. Суб’єктами таких конфліктів виступають родичі, члени родини, співмешканці, сусіди, знайомі, товариші по службі й інші люди, у відносинах яких накопичується ворожість, присутні постійні предмети розбіжностей, періодично виникають спірні теми. Завершує такі конфлікти конкретний епізод взаємодії, що і реалізується в злочині, але сам цей заключний епізод викликається загальним станом відносин, напруженість яких досягає деякого критичного рівня. Конкретні теми розбіжностей тут досить варіюються – це може бути проблема влади і підпорядкування в міжособистісних відносинах спільно проживаючих людей, проблема володіння і поділу майна, аморальне і розпущене поводження одного із суб’єктів, погане ведення господарства кимсь з родичів або сусідів, ревнощі у відносинах чоловіка і дружини або співмешканців. Подібні конфліктні відносини можуть розтягуватися на місяці або на довгі роки. Основна кількість триваючих кримінальних конфліктів складають побутові конфлікти, значну частину яких, у свою чергу, складають сімейні.

34. Загальна характеристика соціально-правових конфліктів на постсоціалістичному просторі

Аналізуючи проблеми учасників конфлікту, доцільно застосувати структурно-функціональний та біхевіористичний підходи, які найкращим чином дозволяють з’ясувати соціальну структуру учасників конфлікту, їх статус у суспільстві та державі, рольове розмаїття членів конфліктної сторони, виявити особливості моделей конфліктної поведінки.

Учасники правового конфлікту — це його суб’єкти, масштаб яких залежить від рівня самого конфлікту: в міжособистісному конфлікті суб’єктами є конкретні особи; у груповому, класовому, соціально-професійному чи загально соціальному — соціальні групи, верстви, класи, населення регіону, етноси, соціум у цілому; суб’єктом масштабних соціально-правових конфліктів може виступати і держава через інститути влади, органи та установи, що її уособлюють, через державних посадових осіб чи владну еліту (політичну, адміністративну) в цілому; у міжнародних, міждержавних конфліктах суб’єктом виступають, як правило, суверенні держави, що представляють та захищають інтереси своїх народів.

Найважливішими характеристиками сторін, що протидіють, є їх фізичні, соціальні, матеріальні та інтелектуальні ресурси, можливості та вміння, які суттєво впливають на завершення конфлікту.

Отже, не тільки соціальні спільноти беруть участь у юридичних конфліктах, до них приєднуються політичні партії, громадські рухи, релігійні організації, їх керівні органи та установи.

Однак, навіть якщо конфліктуючою стороною виступає політичний чи соціальний інститут, його дії все одно опосередковуються через «людський фактор» — конфліктних осіб, управлінські, професійні групи тощо.

35. Загальна характеристика соціальної норми і девіантної поведінки

Соціальна норма — загальновизнане правило, зразок поведінки, дій індивідів, соціальних груп.

Загалом соціальні цінності й норми є інструментами соціального регулювання в суспільстві, проміжною ланкою, що пов’язує поведінку індивіда і найважливіші соціальні інститути. Тому соціальна норма визначає межу допустимої поведінки індивіда, соціальної групи або організації, що історично склалася у конкретному суспільстві. Як немає суспільства без вільної та доцільної поведінки людини, так немає і суспільства без загальних правил, які забезпечують координацію цих вільних дій. Найважливішою характеристикою будь-якої норми є її корисність, обов’язковість і фактична реалізація в поведінці людей.

Соціальні норми класифікують за різними критеріями:

— за походженням — аутогенні й гетерогенні, спонтанні та декретивні;

— за характером зміни структури — інтенсивні та екстенсивні, прогресивні та регресивні;

— залежно від періоду існування — ті, що народжуються, розвиваються, сформувалися;

— за схильністю — елементарні й складні, динамічні й статичні;

— за функціональною та інформаційною природою;

— за механізмом детермінації — збуджуючі, стимулюючі, захоплюючі тощо;

— з точки зору організації та управління системними процесами — інституційні й неінституційні;

— за умовами функціонування — норми інтеграції та дезінтеграції;

— за масовістю — масові, групові, індивідуальні.

Соціальні норми також класифікують за кореспондентом — державні, адміністративні тощо; ступенем спільності на соціологічному рівні за часовою координатою — загальноісторичні, формаційні, міжформаційні, перехідні та ін.; за просторовою координатою — регіональні, глобальні тощо.

Найчастіше соціальні норми поділяють на соціальні приписи і технічні правила (регулюють взаємодію людини і природи).

Девіація як соціальне явище буває різноманітною, присутня в суспільстві будь-якого типу і притаманна кожній соціальній спільноті. Особливо вона виявляється на етапі трансформації соціальної системи, під час зміни ціннісних орієнтацій. Оскільки функціонування кожної соціальної системи пов’язане з людською життєдіяльністю, соціальні девіації реалізуються через девіантну поведінку.

36. Причини та соціальні фактори девіантної поведінки

Девіантна (лат. deviatio — ухилення) поведінка — вчинок, дія людини, групи людей, які не відповідають офіційно встановленим у даному суспільстві нормам (стандартам, шаблонам).

На формування девіантної поведінки впливають також як зовнішні (в тому числі соціально-економічні), так і внутрішні (частково психологічні) фактори. До перших належать безробіття, низький рівень життя, голод та певна субкультура тих чи інших верств суспільства, аналіз і опис яких є прерогативою соціологів, економістів, політиків. Виходячи з цього, можна назвати причини, котрі обумовлюють девіантну поведінку:

— недостатність розумового розвитку в цілому (але не патологія) — саме це стає на заваді правильного самоаналізу поведінки і прогнозування її наслідків;

— недостатність самостійного мислення, внаслідок чого стає більшою конформність і навіюваність;

— низька пізнавальна діяльність, збіднення і нестійкість духовних потреб.

37. Соціальний механізм девіації

Соціальні відхилення мають для суспільства різне значення. Позитивні є засобом прогресивного розвитку системи, підвищення рівня її організованості, подолання застарілих, консервативних, реакційних стандартів поведінки. Це соціальна творчість — наукова, технічна, художня, суспільно-політична. Негативні відхилення дезорганізують систему, підриваючи іноді її основи. До них належать соціальна патологія — злочинність, наркоманія, проституція, алкоголізм. Межі між позитивною і негативною девіантною поведінкою рухомі в часі й просторі. Водночас співіснують різноманітні «нормативні субкультури».

Девіантну поведінку вдало класифікував, на думку соціологів, Р. Мертон, який виділив кілька типів пристосування до аномії (патологічного стану суспільства):

— конформізм — пасивне прийняття стандартів поведінки, безумовне визнання існуючих порядків, норм, правил, схиляння перед авторитетами. Чим стабільніше суспільство, тим поширеніша аномія;

— інновація — допускає згоду з певною культурною метою, але заперечує засоби її досягнення, які схвалюються соціально;

— ритуалізм — заперечує мету певної культури, але згодна використати засоби, що схвалюються соціально;

— ретретизм (втеча від дійсності) — спостерігається, коли людина одночасно заперечує цілі й соціально схвалені засоби їх досягнення. Особи, які вдаються до цього засобу, перебувають у суспільстві, але не належать йому;

— заколот — виявляється у неприйнятті актів громадської непокори.

38. Проблеми девіації в сучасній Україні

Девіація (соціальне відхилення) — це вчинки, діяльність людей, соціальних груп, які не відповідають встановленим у даному суспільстві нормам або визнаним шаблонам і стандартам поведінки. При цьому під соціальною нормою слід розуміти характеристику таких явищ і процесів, що є закономірними для даної су Особливу небезпеку являють соціальне дефектні неформальні угруповання з агресивними проявами у поведінці їх учасників, зі схильністю до пияцтва, наркоманії, токсикоманії, хуліганства, розпусти.

Останнім часом в ряді міст України розгоряється справжня війна між хуліганськими молодіжними угрупованнями, що формуються за територіальними ознаками – вулиця, квартал, мікрорайон. З «діяльністю» таких угруповань в значній мірі пов’язане зростання насильницької некорисної злочинності на вулицях та інших громадських місцях.

Одна з основних причин складної оперативної обстановки – відсутність культурних, спортивних, видовищних закладів, особливо у нових мікрорайонах, де маса молоді змушена безцільно «вбивати» вільний час, шукати пригод, що й призводить до конфліктних ситуацій.

Процеси, що пов’язані з трансформацією нашого суспільства, породили вибух індивідуалізму в його крайніх проявах – нетерпимості, егоїзму, цинізму, агресивності. Посилення соціальної напруги, різке падіння рівня життя послугували джерелом зросту відчаю та послабленості, різноманітного роду страхів, морального надлому людей. У багатьох виникає не сприйняття чи заперечення реальності, з’являються захисні механізми, такі як природні реакції при ломці старих стереотипів. Наразі це може проявлятися в агресивно завищеній самооцінці і протиставленні себе іншим. Філософія грабежу, соціального паразитизму – стала альфою і омегою нашого існування. Ми живемо у світі особистості, що розкладається, розбещених пристрастей, зневаги один до одного, нерозуміння фундаментальних проблем розвитку цивілізації та культури, по суті поза культурою.

39. Р. Мертон про соціальну та правову аномію

Мертон вважає, що причиною відхилу (девіації) є розрив між цілями суспільства та соціально прийнятними засобами їх досягнення. Мається на увазі така ситуація, коли у більшості випадків соціально прийнятні засоби не дають можливості досягнути мети, що визначається цінністю культури.

Мертон це пояснює на прикладі американського суспільства. В Америці більшість американців іх захопленням ставляться до фінансового успіху — досягнення багатства є культурною метою.

Соціально прийнятні засоби досягнення цієї мети — це такі традиційні шляхи, як отримання відповідної освіти та влаштування на роботу у торговельну або юридичну фірму. Але й практика життя, й спеціальні дослідження показують, що для більшості населення ці шляхи до багатства неможливі. Багато людей не можуть сплачувати за дійсно хорошу вищу освіту, а найперспективніші фірми приймають на роботу тільки обмежену кількість фахівців.

Мертон показав, що коли люди переконуються, що фінансового успіху неможливо досягти соціально схвальними засобами — вони можуть вдаватися до багатьох незаконних засобів досягнення цієї цілі — наприклад, зайнятися рекетом, торгівлею наркотиками або спекуляцією на скачках.

Мертон ідентифікував п’ять типів реагування на дилему цілі та засобів, чотири з яких є відхильними пристосуваннями до умов аномії:

Перший — це конформізм. Він існує, коли люди приймають мету матеріального успіху та культурно схвалені засоби її досягнення.. Така поведінка є основою стабільного суспільства.

Друге — це інновація, коли люди швидко просуваються до культурно визначеної цілі, в той час коли вони відмовляються від культурно схвалених шляхів її досягнення.. Люди можуть вдаватися до підробки чеків, проституції, обдурювання, шахрайства, крадіжок, пограбувань, привласнення чужих грошей або до їх вимагання та шантажу.

Третє — ритуалізм. Цей шлях включає відмову від фінансового успіху або різке зниження його суб’єктивної значущості. Але тут зберігається вірність соціально схваленим засобам дії. Наприклад, кінцева мета організації може бути недоречною для багатьох її службовців — чиновників, клерків. Замість цього вони культивують засоби своєї діяльності, роблять фетиш з процедур управління та канцелярщини.

Четверте — це рітритизм «відмова від суспільства». На цьому шляху люди відмовляються як від цілей., що пропонує культура, так й від схвалених суспільством засобів. їх досягнення й не замінюють їх новими нормами.. Алкоголіки, наркомани, бродяги й такі інші — вони залишаються у суспільстві, але вони «не з ним».

П’яте — це повстання, бунтарство. Бунтарі відкидають цілі та засоби, що пропонує суспільство та замінюють їх для себе новими норма ми.. Вони переносять свою лояльність від існуючого соціального устрою до нових груп з новими ідеологіями.

40. Теорії злочинності

Ведучою теорією являється теорія науково-технічної революції як комплексної причини злочинності в ХХ ст. НТР визиває такі серйозні соціальні зміни, як індустріалізацію, урбанізацію, автомобілізацію, міграцію. Вони порушують традиційні форми сімейних зв’язків, релігії, культури, внаслідок чого відбуваються відчуження і знеособлення людини, придушення її індивідуальності. Концентрація населення в містах, розповсюдження загальнї байдужості підвищують агресивність, егоїзм, індивідуалізм і емоційну нестриманість, що веде до злочинності.

Вчення Є.Сатерленда про деференціальні асоціації (різні зв»язки). Суть цієї теорії зводиться до того, що злочинцями не народжуються, а ь цієї теорії зводиться до того, що злочинцями не народжуються, а навчаються в процесі багатогранних контактів особи в мікрогрупах: в сім»ї, на вулиці, в прфспілках і т.п. Домінування в таких групах антигромадських поглядів, установок і пропозиції веде до злочинності в інших осіб і навпаки. Але ця теорія не пояснює походження злочинності, вона вважає що злочинність вічно присутня людському суспільству. Вона критикує біопсихіатричні фактори злочинності і ігнорує свободу волі людини.

3) Теорія соціальної дезорганізації (аномії). Її суть: різний рівень багатства і бідності, велика соціальна нерівність ведуть до злочинності. Американський кримінолог Т.Є. Шур вважає США злочинним суспільством, оскільки воно нерівноправне суспільство. Соціальна єдність суспільства веде до нормального життя і зменшення злочинності.

4) Теорія багатофакторності (Кетле Гере). До таких факторів відносять: фізичні, кліматичні, теоритичні, психічні, антропологічні, соціальні. Барт нарахував більше 170 таких факторів, хоча і ця теорія не давала системного аналізу.

5) Класова теорія. Її суть зводиться до того, що основною причиною злочинності є класова приналежність і майнова нерівність.

Біосоціальні теорії злочинності.

Серед цих теорій причин йбільш розповсюджені теорія небезпечного стану, фрейдистські (психоаналітичні) теорії, теорія психопаталогічних причин, спадкові теорії, теорії конституціональної схильності, расової теорії.

1) Небезпечний стан — перманента (змінююча) і іманеннтна (внутрішньо присутня) людині схильність до здійснення злочинів. Небезпечний стан — це явище не юриспруденції, а медицини.

2) Фрейдистські теорії злочинності отримали розповсюдження з початку ХХ століття під впливом лікаря-психіатра Зігмунда Фрейда. Суть цієї теорії полягає в тому, що людина з часу народження біологічно приречена на постійну жорстоку боротьбу антисоціальних глибинних інстинктів — агресивних, статевих, страху — з моральними установками особи.

З цим пов»язаний комплекс неповноцінності, особливо часто цим пояснюють злочинність неповнолітніх. Особистість людини формується в дитячому віці, то відношення матері до сина і сина до матері (комплекс Едіпа), а також батька до дочки і навпаки (комплекс Електри) розглядаються роковим формуючим фактором, від якого людина не може позбавитись все своє життя.

3) Теорія психопатологічних причин. Головна тезацієї теорії – злочинець завжди психопатична або розумово відстала особа.

4) Спадкові теорії — вважають причиною злочинності, яка передається у спадок. Ця причина знаходиться в хромосомах, генетичному коді людини, яка має схильність до антисоціальної поведінки. Іноді її називають «теорія сімейного дерева». Ця теорія практично не підтверджуються, хоча вона в окремих випадках такі приклади можуть бути.

5) Теорія конституціональної схильності (Е. Кречмер, нім. проф. медицини). Її суть полягає в тому, що між будовою тіла і психологічними рисами особи, особливо її характером, є прямий зв»язок. Чим більш рання злочинність, небезпечна і регулярна, тим значніша роль біологічних факторів. Це. по суті, антропологічна теорія.

6) Правові теорії. Їх суть полягає в тому, що окремі раси людей більш схильні до антисоціальної поведінки, ніж біла раса. Разом з тим на злочинність більш впливають соціально-економічні фактори, а також національність, відношення суду до підсудних тощо.

41. Специфіка соціологічного аналізу злочину

Криміногенне середовище, негативні обставини інтенсифікують злочинну дію, деформують потреби і, відповідно, їх усвідомлення та практичне задоволення. Це стосується як окремого індивіда, так і певних груп індивідів. Звідси — групова, організована злочинність, учасники якої спілкуються в умовах кримінологічної ситуації.

Структура особистості злочинця включає:

• соціальне-демографічні ознаки;
• кримінально-правові ознаки;
• соціальні прояви у різних сферах життя;
• моральні властивості;
• психологічні особливості.

Ці риси мають соціальне негативну спрямованість: спотворені потреби, які багато в чому залежать від несприятливого середовища, усвідомлюються злочинцем у власних інтересах, орієнтаціях, мотивах і цілях, які суперечать загальноприйнятим,

42. Громадянське суспільство, його ознаки і принципи життєдіяльності (соціологічний аспект)

Громадянське суспільство — це спільність вільних, незалежних, рівноправних людей, кожному з яких держава забезпечує юридичні можливості бути власником, користуватися економічною свободою та надійним соціальним захистом, іншими правами та свободами, брати активну участь у політичному житті та в інших сферах життєдіяльності людини і громадянина.

Ознаками громадянського суспільства є:

• приватна власність, вільна праця, підприємництво;
• існування вільних політичних партій, громадських організацій, трудових колективів та інших об’єднань громадян .на добровільній основі;
• багатоманітність виховання, освіти, науки, культури;
• наявність незалежної системи засобів масової інформації;
• вільний розвиток сім’ї як первинної основи співжиття людей;
• переважне регулювання поведінки людини з допомогою етичних норм і здійснення людиною своїх потреб та інтересів у решті сфер приватного і суспільного життя на засадах свободи, незалежності та недоторканності.

У громадянському суспільстві повинна існувати правова держава, себто така, в якій лише юридичними засобами забезпечуються зверхність права, реальне здійснення, гарантування, охорона, захист і поновлення порушених прав людини і громадянина, взаємна відповідальність держави і особи, контроль і нагляд за створенням і застосуванням юридичних законів.

43. Основні характеристики та конституційні засади правової держави

До основних ознак правової держави слід віднести такі:

• вона сприймається як об’єднаність, солідарність і корелятивність усіх людей;
• у ній панує право як загальна міра свободи, рівності й справедливості в суспільстві, що й визначає зміст чинних законів, інших нормативних та індивідуальних правових актів;
• вичерпне врегулювання правового статусу людини і громадянина та забезпечення його ефективної реалізації;
• розвинена система чинного законодавства;
• взаємна відповідальність особи і держави, її органів і посадових (службових) осіб;
• провідна роль суду в розв’язанні спірних питань і конфліктних ситуацій;
• ефективна діяльність інших правоохоронних органів у забезпеченні законності й правопорядку;
• високий рівень правосвідомості та правової культури громадян; професіоналізму працівників правоохоронних органів і т. ін.

Таке розуміння держави, як організації на основі права публічної влади, і є основною ідеєю правової держави. Такі ідеї вже в античний період розвитку державності висловлювалися філософами та юристами. Теоретично в концепцію правової держави ці ідеї було оформлено значно пізніше — під час боротьби проти феодального свавілля, а також початку і розвитку буржуазних резолюцій та утвердження нового ладу.

44. Права та свободи людини і громадянина у «дзеркалі» громадської думки

Визнання і захист прав людини — головний обов’язок держави. Держава жодною мірою не наділяє індивіда правами, вона лише повинна визнати їх існування. Прийнявши Конституцію, Українська держава визнала і узяла під свій захист невід’ємні, невідчужувані права людини.

Особисті (громадянські) права — це природні, основоположні, невід’ємні права людини, які мають здебільшого характер негативного права. Вони походять від природного права на життя і свободу, яке від народження має кожна людина, і покликані гарантувати індивідуальну автономію і свободу, захищати особу від сваволі з боку держави та інших людей. Ці права дозволяють людині бути самою собою у відносинах з іншими людьми і державою.

До громадянських (особистих) прав зазвичай відносять можливості людини, необхідні для забезпечення її фізичної і морально-психологічної (духовної) індивідуальності. Відповідно до цього громадянські (особисті) права поділяють на фізичні і духовні. Фізичні права, на життя, особисту недоторканність, свободу пересувань, вибір місця проживання, безпечне довкілля, житло тощо. Духовні права: на ім’я, честь і гідність, на справедливий, незалежний і публічний суд (у Конституції України 1996 p. — це статті 27, 28, 29 та ін.).

Ці права невід’ємні, інакше кажучи, заборонено будь-яке посягання на ці права. Права людини можуть бути обмежені лише в тій мірі, в якій це необхідно для захисту прав іншої людини. Права людини невідчужувані, іншими словами, людина сама не має права від них відмовитися, бо без цих прав вона вже не є людиною. Права людини належать кожному індивіду, незалежно від належності до громадянства тієї або іншої країни, расової або національної приналежності. Кожна людина є носієм природних, породжених самою природою людини, прав.

45. Соціальна справедливість і проблеми соціальної стратифікації

Соціальна справедливість відображає оцінку реально існуючої системи розподілу і формування доходів, її становлення з оптимальними принципами організації сфери розподілу доходів і заробітку.

Сприйняття і оцінка справедливості в економіці носить відносний, а не абстрактний характер. Люди суб’єктивно визначають співвідношення отриманого доходу і загальних зусиль, потім співставляють його з доходами інших людей, які виконують аналогічну роботу. Якщо співставлення виявляє несправедливість – стимули до іношого виду економічної діяльності будуть знижуватися, виникає почуття образи і незадоволення.

Соціальна справедливість передбачає порівняльну, суб’єктивну оцінку людьми дійсного («сущого») з точки зору його відповідальності повному ідеалу («належному»). У цьому зв’язку можна говорити про те, що соціальна справедливість визначається системою оцінок і цінностей людей, моральними стандартами, тобто соціально–етичними вимогами до реально існуючих економічних відносин. Хоча оцінка справедливості тих чи інших економічних процесів носить суб’єктивний характер, проте вона при накладанні на об’єктивні умови є однією з суттєвих ознак вірності і обґрунтованості економічних рішень і заходів.

Справедливість з точки зору її етичного змісту не піддається більш-менш точному економічному визначенню. У цьому плані представники класичної ліберальної теорії заперечують саме поняття соціальної справедливості, яке передбачає нібито абстрактну досконалу модель розподілу. Уявлення про соціальну справедливість є, на їх думку, напіврелігійним забобоном, а її реалізація приводить до придушення економічної свободи особи. Соціальна справедливість, яка кимось впроваджується і забезпечується, не має нічого спільного з природним ходом економічного розвитку, прямо суперечить логіці об’єктивних процесів і не може у кінцевому підсумку вважатись виправданою з соціальної точки зору.

46. Соціологічні проблеми бідності і соціальна справедливість

Соціально-економічні процеси, свідками яких ми є сьогодні, вимагають адекватного їх теоретичного осягнення. Кризові явища в економічній, політичній, соціальній сферах є нічим іншим, як результатом свідомого чи несвідомого ігнорування науково-обґрунтованої прогностики та низького інтелектуального рівня державних рішень.

Поняття багатства і бідності відносні. Так, наприклад, матеріально незабезпечена людина, тобто та, яка належить до бідних, може бути багатою духом. У цій зв’язці звертає на себе увагу те, що в російському православ’ї жебрацтво (крайня форма бідності), особливо добровільне, розглядалося як стан, який незрівнянно вищий за стан багатства — як особливий християнський подвиг, який здійснюється стражденним. Причому останній бере на себе турботу про душу тих, хто перебуває в благості, підносячи за них молитви Богу. В російській соціологічні традиції про це писали В. Ключевський та С. Сперанський.

Загалом, соціологія бідності, як певний науковий напрям, є спеціальною соціологічною теорією, суть якої складають поняття і категорії, що визначають бідність як соціальне явище і соціальний процес і, водночас, розкривають сукупність чинників, що впливають на цей процес. Об’єктом соціології бідності є феномен бідності у всіх його формопроявах та розвитку. Предметом соціології бідності є процеси матеріальної і духовної деградації індивідів і соціальних груп, а також — звуження їхніх перспектив, пов’язаних з розвитком бідності. Соціологія бідності розглядає бідність не лише як цілком визначений економічний і соціокультурний стан людей, а й як особливий спосіб і стиль життя, що транслюється з покоління в покоління, норми поведінки, стереотипи сприйняття і психології. Зауважимо, що існує певна відмінність між соціальною нерівністю та бідністю, якою нехтують окремі дослідники. Якщо нерівність характеризує суспільство в цілому, то бідність, як і багатство, стосується лише частини населення.

47. Сутність правового нігілізму і соціальна справедливість

Правовий нігілізм -це відношення до права, що виражається в запереченні його соціальної цінності.

Форми вираження правового нігілізму: а) теоретична; б) практична.

Теоретичне існування (думки, судження, подання, погляди, переконання, ідеї) правовий нігілізм виявляє на всіх рівнях правосвідомості (повсякденному, науковому, професійному). На рівні повсякденної правосвідомості правовий нігілізм виражає розхожа думка «закон як дишель — куди повернув, туди й вийшло».

Основні етапи розвитку правового нігілізму в Україні: а) період перебування України в складі Російської імперії; б) період перебування України в складі СРСР. Практика репресивного правління російського самодержавства, багатовікове кріпосництво, класова нерівність перед судом, несправедливе багато в чому законодавство не могли сформувати в широких верствах населення повага до права, що на Заході традиційно розглядається як природне доповнення моралі, одна з основ суспільства. Прогресивні реформи 60-х рр. ХIX в. у Росії за історично короткий відрізок часу (до 1917 р.) не змогли привести до подолання масового правового нігілізму. Цьому не сприяла й практика наступного років. Ідеологічна доктрина більшовиків затверджувала: право й держава в майбутньому відімруть, їхня роль — тимчасова, малозначна;диктатура пролетаріату — це влада, не обмежена законами. Надалі, в умовах тоталітаризму був продекларований принцип законності, він одержав навіть конституційне закріплення, але так і залишився переважно декларацією: говорили одне — робили інше. При цьому з порога відміталася ідея правової держави, ніяк не сумісна з репресивною практикою тоталітаризму (розкуркулювання, масові чищення в партії — 1937-1938 р., 1949-1950 р., виселення народів, боротьба з інакомисленням і т.д.). Все це формувало адекватне дійсності юридичний світогляд самих широких верств населення, по суті, їхній правовий нігілізм — це віра в право чинності й невір’я в чинність права.

Перспектива подолання правового нігілізму є залежним від соціально-економічних, державно-правових умов життя людей сьогоднішнього дня. Затвердження законності, демократичного політичного режиму, інституту прав людини, формування правової держави, проведення юридичного всеобуча, дозвіл насущних соціально-економічних проблем — от далеко не повний перелік умов, покликаних сприяти виживанню правового нігілізму як масового явища.

48. Поняття громадської думки

В узагальненому вигляді поняття «громадська думка» означає сукупність поглядів індивідів стосовно певної проблеми. Громадська думка виникає всередині групи людей, що спілкуються між собою, разом з’ясовують суть проблеми, її можливі соціальні наслідки та міркують, до яких дій необхідно вдатися. Попри те, що цей процес, безумовно, зачіпає особисті судження, все ж думки індивідів щодо соціальної проблеми за своєю формою та змістом значною мірою залежать від колективного (громадського) обговорення. Ось чому комунікація не випадково ставиться на одну дошку з мисленням, що набуло певної форми (екстерналізувалося). Адже комунікація потребує «спільності мислення» і навпаки.

Таким чином, громадська думка — це та реальність, поза якою немає ні існування, ні розвитку суспільства, що складається зі спільноти, громадських організацій, поза якою не може здійснюватися процес соціалізації особистості.

49. Проблеми інституціалізації громадської думки

Громадська думка є одним з найдавніших феноменів суспільного життя. громадськістю конкретних проблем, явищ, процесів суспільного життя, ставлення до конкретних об’єктів дійсності. Тому вона є сукупним оцінним судженням певної групи людей щодо подій, явищ соціальної дійсності;

— як важлива соціальна інституція суспільства — у демократичному суспільстві вона є одним з елементів прийняття рішень на всіх рівнях управління (державному, регіональному, муніципальному тощо). Як і всі соціальні інституції, громадська думка перетворює невпорядковані, випадкові, стихійні соціальні взаємодії між населенням та політичними, управлінськими структурами на впорядковані, тривалі, контрольовані, тобто окультурює цю взаємодію, оснащує її механізмами та усталеними правилами. На думку сучасного українського соціолога В. Осовського, зміст громадської думки як соціальної інституції постає як сукупнеставлення, виражене у формі оцінного судження між суб’єктами громадської думки (громадськістю) та суб’єктами влади з приводу оцінки, змісту, способу розв’язання певної політичної, економічної, екологічної, соціальної проблем.

Наприкінці XX — на початку XXI ст. в Україні відбувається інституціалізація громадської думки (становлення її як соціальної інституції). Це — складний, тривалий процес, оскільки безпосередньо пов’язаний з демократичними, політичними, соціально-економічними перетвореннями, нормалізацією соціоструктурних та соціокультурних процесів у суспільстві.

На цьому тлі виокремилося кілька проблем, пов’язаних з особливостями функціонування громадської думки, вирішення яких є необхідним для її успішної інституціалізації в українському суспільстві. Одна з них пов’язана з необхідністю поліпшення характеристик громадськості — освітнього рівня, компетентності, вміння аналізувати події тощо. Водночас назріла необхідність у розширенні кола дослідження проблем, які виражає громадська думка.

Не менш важливою є зміна ставлення управлінських структур до громадської думки, зосередженість на вивчення і врахування її у своїй діяльності. Усе це зумовлює необхідність розробки і впровадження механізмів, які б створювали умови для творчої, продуктивної взаємодії громадської думки з владними управлінськими структурами та іншими соціальними інституціями.

50. Законодавець і громадська думка

Виникнення законодавчої соціології викликали численні помилки законодавців різних країн і часів. Про те, що законодавці можуть помилитися, приймаючи закон, свідчить практика скасування, внесення змін до вже прийнятих законів і наявність „мертвих” законів, тобто таких, які прийняті, але не працюють. Створювати закони для цілого народу — це наука і мистецтво одночасно і ними потрібно володіти. Законодавець не має права приступати до роботи за відсутності знань про ті соціальні процеси, в які він втручається. Він мусить розуміти структуру суспільства, його функціонування, постійно вивчати причинно-наслідкові зв’язки між людьми, знати, що кожний закон, спрямований на зміну людської поведінки, поступово змінює і саму природу людини. Невдалий нормативний акт може завдати людям багато лиха. Зокрема, Г. Спенсер підкреслював, що бід, завданих невігласами-законодавцями, набагато більше, ніж їх завдали невігласи-лікарі. Право не існує в абстрактному суспільстві, воно завжди соціально обумовлене конкретно-історичною ситуацією в країні. Чим повніше і адекватніше ці соціальні аспекти враховані в законотворенні, тим суспільно кориснішим є закон, тим органічніше він стає елементом не тільки правової системи, але й суспільного буття в цілому.

Відомо, що громадська думка має складну структуру і що в ній окрім думки більшості має місце ціла низка інших, нерідко досить значущих пропозицій. Тому питання можна сформулювати таким чином: чи є позиція, яка домінує в громадській думці, тією загальною волею, на яку і мусить орієнтуватися законодавець? Ця проблема набуває особливої актуальності в нашому суспільстві, для якого притаманне розмежування громадської думки майже з усіх важливих проблем суспільного життя.

51. Теоретична підготовка дослідницької програми

Підготовка соціологічного дослідження насичена різноманітними видами робіт, специфічними науковими процедурами, найголовнішими з яких є:

— вибір методології дослідження й інтерпретації отриманих даних;

— обґрунтування теоретичних засад, логічної послідовності дослідження;

— вироблення інструментарію (анкети, бланка інтерв’ю, кодувального бланка для проведення спостереження тощо);

— розробка методичних документів для збирання первинної інформації (поради інтерв’юеру, спостерігачу тощо);

— формування дослідницької групи відповідно до мети і завдань дослідження — розробників програми та інструментарію, виконавців польових досліджень, спеціалістів з обробки отриманої інформації, аналітиків для підготовки підсумкового звіту;

— навчання спеціалістів польових досліджень (інтерв’юерів, спостерігачів та ін.);

— розробка програми обробки даних.

Кожне соціологічне дослідження починається зі з’ясування намірів і мети замовника, уточнення теми дослідження, визначення термінів і витрат, пов’язаних з ними, з’ясування фінансових, матеріально-технічних аспектів справи. Після цього настає безпосередня дослідницька робота, початок якої пов’язаний зі створенням програми.

52.Методи збору соціально-правової інформації

При збиранні первинної інформації використовують такі методи: 1)Опитування: анкетування та інтерв*юювання; 2)аналіз документів: якісний та кількісний (контент-аналіз); 3)спостереження (включене та невключене); 4)експеримент (контрольований та неконтрольований). Методологія та методика експериментів прийшли до соціології з психології. Коли поставлена мета дослідження та підготована програма, створюються дві групи – експериментальна та контрольна. Контрольна не підлягає експерименту, вона потрібна для порівняння. Кількість учасників експерименту рідко перевищує 10-15 чоловік.

53. Експеримент в соціології права

Соціологічний експеримент — один з методів збору інформації, у якому беруть участь соціальні групи. У даних дослідженнях розглядаються реакції соціальних груп у певних ситуаціях.

Структура експерименту:

а) суб’єкт дослідження (експериментатор);

б) об’єкт експерименту — соціальна спільність або група із властивими їй суб’єктивними характеристиками діяльності (тобто залежними змінними, якимись є, наприклад, стереотипи, політична, правова, релігійна, економічна активність і т.п. ), поставлена експериментатором у штучно створені умови;

в) експериментальний фактор (або незалежна змінна) — не залежні від системи й кожного з її елементів керовані й контрольовані дослідником спеціальні фактори (умови), що впливають на суб’єктивні характеристики діяльності досліджуваного соціального об’єкта (наприклад, різні види покарань і заохочень за ті або інші вчинки, певні стимули й перешкоди й т.д. );

г) експериментальна ситуація — створюється для дослідження об’єкта.

Залежно від типу створюваної в ході експерименту ситуації розрізняють наступні види експериментів:

— контрольований експеримент, при якому штучно вводиться експериментальний фактор;

— природний експеримент — застосовуються ситуації, найбільш близькі до тих, у яких досліджуваний об’єкт звичайно перебуває;

— польовий експеримент, при якому вплив експериментального фактора простежується в природних умовах, що існували й до початку експерименту;

— лабораторний експеримент — проводиться в штучних умовах, у яких міститься об’єкт.

54. Соціальна інженерія

Поняття соціальної інженерії в найзагальнішому смислі означає планування та здійснення заходів, спрямованих на здійснення певних змін у суспільстві. Щодо проблеми соціальної інженерії існують три основні підходи, що їх можна визначити як пасивізм (або антиінтервенціонізм), почастинна соціальна інженерія та холістична соціальна інженерія.

Соціальна інженерія — наука, що вивчає можливість отримання інформації унаслідок людської неуважності, використання простих паролів, не вживанні необхідних заходів безпеки. Отримання інформації без згоди іншої людини (викрадення особистих даних) грубо можна поділити на дві категорії: з використанням методів соціальної інженерії та без них. В першому випадку для отримання конфіденційних даних застосовуються знання більше з соціології та психології, ніж зі сфери ІТ. У другому випадку, по-іншому хакерство, людина повинна бути професіоналом (хакером) у відповідній галузі.

55. Соціологія хаосу та порядку

На шляху власного становлення поняття “хаос” переживає декілька етапів.  Перший етап, міфологічно-космогонічний, дозволяє узагальнити, що уявлення про хаос присутнє в космогонічних уявленнях та міфах  більшості культур світу.  Але це уявлення завжди дозволяє виокремити хаос як стан з якого народжується та формується нове, як стан, який є протилежністю вже усталеному і сформованому.  Таким чином, закладено першооснови діалектичної взаємодії двох понять “хаосу” і “порядку”.  Другий етап становлення поняття “хаос” – натурфілософський. Еволюція міфологічно-космогонічних уявлень про хаос в світопобудові античних мислителів у тому, що хаос наділяється конструктивними якостями або як порожній фізичний простір чи чим-небудь наповнений, або як дещо живе, животворне, як основа світового життя.  Отже, формується уявлення про хаос як стан, в якому все руйнується і з якого все виникає.  Наступний етап в еволюції поняття “хаос” можна означити як латентний, бо хаос досліджується, з одного боку, природничими науками у фізичних, хімічних системах, з іншого боку, домінують філософські концепції кризи, що сутнісно відбивають стан хаосу, але саме поняття “хаос” в обігу відсутнє.

Постмодернізм не просто більш витончена новітня методологія соціального пізнання, але й об’єктивна характеристика соціальної реальності. Постмодерністське розуміння порядку конституюється з хаосу. Це не просто упорядкований хаос, а певне ставлення до хаосу, як до своєрідного різновиду порядку. Таке розуміння дозволяє зберегти почуття стабільності в умовах здавалося б дефіциту упорядкованості.

Отже, соціальний хаос та соціальний порядок стали поняттями, які відбивають цикл трансформації соціальної системи.  Складність процесів, які відбивають динаміку соціальних змін. зумовила дослідження особливостей соціального хаосу.  Було визначено, що соціальний хаос притаманний лише складним системам, здатним до самоорганізації, і діяльність по задоволенню потреб окремої особистості та суспільства в цілому виступає його рушійною силою.

56. Соціум як система і структура

Соціальна філософія, як одна з галузей філософського знання, визначає специфіку і тенденції розвитку людського суспільства, механізми його утворення та закони існування, місце в ньому людини, соціальну будову суспільства, рівні і форми його організації, спрямованість та сенс людської історії, духовні основи суспільства.

Суспільство є надскладною системою, яка формується в міру розвитку здатності людей відокремлювати себе від природи. Філософія визначає три основні групи факторів, які обумовлюють розвиток людського суспільства:

• праця (специфічно людська доцільна діяльність);
• спілкування (колективний характер діяльності і життя);
• свідомість (пізнання, інтелект, духовний зміст людської діяльності).

Суспільство (соціум) можна визначити як сукупність всіх форм і способів взаємодії і об’єднання людей. В такому широкому значенні суспільство включає в себе все, що відрізняє цю систему від природно-космічних явищ, дозволяє розглянути створену людиною реальність як особливу форму руху матерії. Суспільство, як система взаємодії людей, визначається певними внутрішніми суперечностями — між природою і суспільством, між різними соціальними спільнотами, між суспільством і особистістю. Ці зв’язки стали основою для розробки різноманітних соціологічних концепцій суспільства.

57. Психосоціологія нормативної поведінки

Поведінка людини завжди соціально обумовлена. Вона набирає характеристики свідомої, колективної, цілеспрямованої діяльності. Якщо це відбувається на рівні суспільно детермінованої діяльності, то поведінка визначає дії людини стосовно суспільства, інших людей, предметного світу і розглядається як їх регуляція суспільними нормами.

Під впливом суспільства, інших людей і взаємодії з ними утворюються конкретні еталони (стандарти) поведінки, за допомогою яких людина оцінює інших. Але спілкування членів однієї групи, які перебувають в одній ситуації, можуть суттєво відрізнятися. Ці відмінності свідчать про індивідуально-психологічні та особистісні особливості членів групи, тобто кожного індивіда зокрема.

Норми, які регулюють поведінку і діяльність членів групи, ґрунтуються зазвичай на групових цінностях, хоча у повсякденні така специфіка може й не відчуватися. Отже, групові норми включають в себе загальноприйняті і специфічні норми, котрі виникли в процесі формування групи. В сукупності вони є важливим фактором регуляції соціальної поведінки.

58. Екзистенціальна психосоціологія мотиваційних суперечностей

Моделювання змін в психічному світі людської особи в залежності від способів і типу її трансцендування, цілепокладання і цілеорієнтації надали можливість проаналізувати функціонування цього світу і свідомості у протиріччях, або ж синтезові різних смислочасових і смислопросторових контекстів.

Американська традиція екзистенціальної психології має суттєві відмінності і від філософії класичного екзистенціалізму і від західноєвропейської версії екзистенціального психоаналізу. Креативна практика створювачів екзистенціальної психології була спрямована на доосмислення головних, концептуальних понять і позицій, філософсько-теоретичного підгрунтя. Тут були досліджені і «розшифровані» реальні і багатоаспектні смисли буття, створена оригінальна репрезентативна концепція “повсякденного трансцендування”, розкриті біологічна, психогенетична передумови і специфіка формування внутрішньої природи індивіда, роль психогенетичного фактору у формуванні цінностей, проаналізована невідокремлюваність психофізіологічної реальності, ментальності, логіки та духовного світу людської істоти, і, таким чином, створені нові перспективи для подальшого розвитку теорії і методології сучасної гуманітарної науки.

Мотиваційні цінності – це цінності, що регулюють задоволення потреб, інтересів, прагнень людей, займаючи певне місце в свідомості, та проявляються в їх поведінці під впливом соціально-психологічних характеристик індивідів та об’єктивних життєвих обставин.