Вступ

Комунікація як одна з базових умов існування людської спільноти властива будь-якій формі спільного існування людей. Тому вона є соціальним утворенням.

Комунікація (лат. communicatio — зв’язок, повідомлення) — передавання інформації від однієї системи до іншої за допомогою сигналів чи спеціальних матеріальних носіїв.

Вона може бути вербальною (передача інформації за допомогою усних чи друкованих слів), візуальною (за допомогою образного ряду), орієнтованою на сприйняття за допомогою слуху (музична), невербальною (коли одержувач інформації інтерпретує міміку, жести, символи тощо), комбінованою.

З розвитком суспільства, ускладненням соціальної структури і соціокультурних відносин змінювалися форми та особливості аудиторії, на яку було спрямовано інформацію. Відповідно змінювалася й комунікація, що дало підставу вести мову про масову комунікацію в індустріальних суспільствах, яка здійснюється за допомогою технічних засобів поширення повідомлень.

Масова комунікація — систематичне та одночасне поширення однотипних повідомлень у великих аудиторіях з метою інформування та здійснення ідеологічного, політичного, економічного, психологічного, організаційного впливу на думки, оцінки і поведінку людей.

Комунікація, хоч і пов’язана з передачею інформації, але не обмежується лише цим. Тому часто розмежовують поняття масової комунікації та масової інформації.

1. Масова та міжособова комунікація

Модель масової комунікації, як і будь-яка абстракція, є спрощенням, схематично відтворюючим лише найбільш істотні риси і внутрішні зв’язки механізму, що реально діє. Потреба спрощеного осмислення може бути продиктована різними цілями і залежно від цього створюються різні моделі, які зберігають подібність з оригіналом тільки в певному аспекті, ігноруючи вплив багатьох інших обурюючих впливів, зв’язків і відносин.

Специфіка кожної конкретної моделі обумовлена приналежністю її автора до тієї або іншої наукової школи, його поглядами і інтересами. У дослідження комунікації залучені фахівці самого різного профілю: з області психології, соціології, антропології, політичних наук, економіки, лінгвістики, освіти, математики, інжинірингу [2, с.65]. Відповідно до завдань, що виникають в рамках конкретної дисципліни, виникає необхідність моделювати визначені, специфічні для предмету даної науки сторони процесу масової комунікації.

Але і в рамках однієї науки можуть виникати різні завдання. І для конкретних цілей може ставитися завдання побудови моделі, що або об’єднуючої різні типи комунікації, або підкреслює своєрідність одного з них, зв’язаного, наприклад, з певним прагненням комунікатора: інформувати реципієнта, розважити, навчити, переконати, вплинути на нього (і з прагненням реципієнта зрозуміти, дізнатися інформацію, навчитися чому-небудь, розважитися, ухвалити рішення).

Деякі моделі будуються для певних засобів масової інформації, є спроби моделювання процесу розповсюдження конкретних видів інформації, наприклад — циркуляції чуток, але більшість претендує на загальний характер. Природно, що ніж більш загальною і універсальною є модель, тим менш корисною вона може опинитися для вирішення практичних завдань.

Масова комунікація сьогодні — це:

• виробництво інформації як продукції;
• використання технічних засобів для виробництва інформації;
• масова культура (масові цінності, типові для мас моделі поведінки), яка обумовлює цілі виробництва інформаційної продукції, її призначення;
• специфічне суспільне середовище, для якого властива масова культура і яке є замовником та споживачем інформаційної продукції.

Виробництво інформації здійснюється виробниками ЗМК, яких в Україні сьогодні багато (див. першу лекцію та довідку вище). Сучасне інформаційне виробництво характеризується розгалуженою й складною системою виробників: інформаційних агентств, редакцій, друкарень, дистриб’юторів (поширювачів ЗМК) тощо.

Ким же є виробники ЗМК у структурі масової комунікації — комунікантом чи кимось іншим?

Якщо взяти до уваги загальну модель комунікації, то в рольовому аспекті процес спілкування відбувається в системі соціальних ролей, які виконують люди в тій чи іншій комунікативній ситуації. За своєю природою людина соціально є поліфункціональною істотою. Але незалежно від соціальної функції вона завжди виконує роль або комуніканта, або комуніката. Можна сказати, що комунікатор — це функція соціальної ролі [К = f(СР)] в конкретних соціально-комунікативних умовах. Зміст і форма цієї функції залежить від змісту й характеру соціальної ролі.

Міжособова комунікація припускає безпосередній контакт людей — лицем до лиця, тет-а-тет. Тут можлива відома психологічна близькість партнерів, наявність співчуття, розуміння і співпереживання.

У міжособовій комунікації можна виділити три взаємозв’язані сторони: комунікативну (у вузькому сенсі слова «комунікація»), перцептивну і інтерактивну.

Вирізняють 3 основні методи міжособових комунікацій:

• усна комунікація;
• письмова комунікація;
• невербальна комунікація.

Усна комунікація – найбільш поширений метод обміну інформацією між людьми. До популярних форм усної комунікації відносяться: промови, групові дискусії, розмови по телефону, розповсюдження чуток тощо.

Переваги усної комунікації:

• швидкість обміну інформацією;
• хороший зворотній зв’язок завдяки безпосередньому контакту (можливість поставити запитання, уточнити повідомлення, виявити згоду чи незгоду тощо);
• простота здійснення комунікації.

Недоліки усної комунікації:

• використання для повідомлення неадекватних слів;
• можливість пропустити у повідомлені суттєві деталі;
• велика ймовірність забування почутої слухачем інформації;
• викривлення повідомлення при його подальшій передачі.

Формами письмової комунікації виступають: накази; розпорядження, листи, звіти та інші засоби комунікації, які використовують письмові символи.

Переваги письмової комунікації:

• незмінність впродовж тривалого часу, може зберігатися;
• матеріальність, помітність;
• спроможність піддаватись перевірці;
• ретельне формулювання, обміркованість, логіка і точність.

Письмові комунікації використовують, насамперед, за потреби найточніше передати зміст складної та об’ємної інформації.

Невербальна комунікація – це обмін інформацією без використання слів (натомість застосовуються різні символи). Функціями невербальної комунікації є: доповнення й заміна мови; відображення емоційного стану партнерів по комунікаційному процесу.

Групова комунікація. Про неї говорять, як правило, в тих випадках, коли має місце спілкування в малих групах (від 3 до 20 чоловік). У груповій комунікації діють всі закономірності, властиві міжособовій комунікації. Разом з тим, виявляються і специфічні для даного типу комунікацій особливості.

Масова комунікація — процес розповсюдження інформації і її впливу на суспільство за допомогою друку, телебачення, радіо, кіно і так далі, внаслідок чого повідомлення поступає відразу до великих мас людей.

Основні функції масової комунікації:

— інформування про події, що відбуваються;

— допомога суспільству в рішенні його проблем;

— передача знань про суспільство від одного покоління до іншого (так звана соціалізація і навчання).

2. Реклама в Інтернет

Реклама досить швидко проникнула в інтернет, практично відразу ж, як тільки він став доступний для широкого кола користувачів. Спочатку це термінали, Fido, e-mail, коли реклама була тільки поштовою, потім появу концепції WWW і бурхливий розвиток інтернету у візуальній його частині. Зображення — от що захопило інтернет, тепер це вже по більшому ступені web. Реклама вийшла на новий рівень — візуальний. З’явилися малюнки, аналоги звичайної друкованої реклами, потім малюнки-посилання і це відкрило нову сторону світу реклами. Якщо дотепер реклама була пасивної, то тепер вона стала активної. Поява CGI, Java, SWF ще більш додали активності новому дітищу комерції — інтернет рекламі.

Однак, незабаром після того, як завершилися основні технологічні моменти постало питання: як робити правильну інтерактивну рекламу? Які методи застосовувати? З’явилися перші ресурси, що висвітлюють цю проблему. Спочатку в США, потім у Європі, а зараз починають з’являтися і у нас на Україні. Стало зрозуміло, що в більшості випадків такою рекламою займаються непрофесіонали: це або програмісти, або дизайнери, і, найчастіше, навіть професіонали в різних областях реклами, навіть у малому ступені не інформовані в такому понятті, як інтернет-реклама.

У наш час стрімкого розвитку Інтернету в Україні інтернет-реклама  стає дедалі більш значним маркетинговим інструментом й більш застосовуваним вітчизняними рекламодавцями способом просування товарів і послуг у Мережі. Це обумовлено, з одного боку, бурхливим характером росту електронної комерції в Україні [1, 81], а з іншого, — низкою специфічних особливостей інтернет-реклами, які виділяють її з комплексу маркетингового інструментарію.

На думку фахівців, потенціал реклами в Інтернеті значно вище, ніж маркетингові можливості інших видів реклами, завдяки безпосередності, гнучкості та інтерактивності цього засобу. Інтернет-реклама надає можливість українському рекламодавцю вийти на цільову аудиторію дійсно в глобальному масштабі. Найважливішим достоїнством  інтернет-реклами є та обставина, що Інтернет в Україні розвивається набагато швидше, ніж будь-який інший засіб реклами. У цілому, реклама в Інтернеті характеризується високим рівнем потенціалу по важливих параметрах: вибір цільової аудиторії; перевірка реакції аудиторії; імовірність залучення уваги; гнучкість; інтерактивність [4, 418]. Створення повноцінного сайту дозволяє також значно зменшити витрати на здійснення комунікаційної політики, адже реклама в Інтернеті часто дешевше і вигідніше, ніж у газетах чи журналах. Використання Інтернету для реклами дозволяє маркетологу цілеспрямовано сформувати свою цільову аудиторію за віком, статтю, професійною приналежністю та інтересам. Маркетолог може оперативно відслідковувати і коректувати хід рекламної кампанії.

Найбільш розповсюдженим та ефективним видом реклами в Інтернеті є рекламні банери, невеликі, найчастіше  прямокутні графічні елементи, які розташовуються на  веб-сайтах, вони можуть бути текстовими, графічними чи анімаційними і виконують роль гіперпосилання на сайт. Банерна реклама не вимагає значних вкладень і може бути використана як для реклами продукції, так і для підвищення іміджу торгової марки. Інформація на банерах має бути гранично короткою і достатньо привабливою для відвідувачів сервера, аби спонукати їх «клацнути» мишею саме на цьому банері. Виклик банера («клік») приводить до переходу за гіперпосиланням на веб-сервер рекламодавця — тієї компанії, що розмістила цей банер [2, 80].

Контекстна реклама має більш високу маркетингову ефективність, ніж інші інтернет-інструменти, оскільки вона забезпечує кращу конвертацію відвідувачів у покупців. До основних переваг контекстної реклами можна віднести гарантований контакт рекламного оголошення з цільовою аудиторією та його невисоку вартість. Коли потенційний клієнт відшукує інформацію про товари і послуги певної фірми, він за допомогою контекстної реклами неодмінно зустріне рекламний блок. При контекстній рекламі оплачується кожен клік (перехід), а не кількість показів, отже, рекламодавець платить тільки за цільових відвідувачів. Також важливими перевагами контекстної реклами є: можливість одержання статистичних даних; можливість внесення змін у рекламну кампанію в режимі реального часу; високий рівень довіри до пошукових систем. На додаток до перерахованих достоїнств можна вказати й на такі, як: можливість показу реклами лише користувачам з визначених регіонів, що оптимізує бюджет; надання можливості практично всіма розвідувачами показу оголошень не тільки у відповідь на пошуковий запит, але й просто на сторінках різних партнерських сайтів, контекст яких відповідає заявленій тематиці [5, 42-43].

Рекламна заставка, досить велике графічне зображення, розташовуване у верхній частині сайту, помітне, графічне й анімаційне, є не дуже ефективною, досить дорогою, та нав’язливою, тому її доцільно використовувати тільки як  додатковий засіб реклами в Інтернеті.

Також як додатковий засіб реклами в системі Інтернет рекомендується використовувати й електронну пошту; вона практично не вимагає витрат, надає широкі можливості для організації зворотного зв’язку зі споживачами і має на меті персоніфіковане спілкування з кожним окремо узятим клієнтом [7, 79].

При виборі рекламних ресурсів застосовується такий же підхід, як і до традиційної реклами в друкованих виданнях: рекламодавця цікавлять такі показники, як розмір цільової аудиторії (охоплення), частота подачі реклами, її вартість і ефективність впливу.

Позиція рекламного оголошення залежить не тільки від вартості, призначеної за перехід, але й від того, наскільки текст оголошення привабливий для користувачів Інтернету. Поки ще більшість підприємств України слабко враховують багатофункціональність сайту як маркетингового інтернет-інструменту, приміром, ту обставину, що найбільш істотним моментом виступає текстове наповнення сайту, через це при складанні повідомлень бажано використовувати результативні маркетингові ходи: акцентувати на вигоді покупців; розповідати про бонуси, знижки, спеціальні акції [3, 57-58].

3. Методи вивчення аудиторії

Вивчення аудиторії залишається завжди актуальним, оскільки аудиторія, зокрема масова, включає в себе все населення країни.

У наш час, коли на міжнародній арені відбувається цілий ряд змін – зокрема введення нової європейської валюти, конфлікт на Балканах, політичні зміни, як у нашій країні, так і у сусідніх державах – вивчення масової аудиторії, а, власне, її відношення до цих змін і можливої реакції, з метою подальшого впливу на неї – є досить важливим.

Вивчення певної аудиторії є актуальним не лише для органів ЗМІ, але й для будь-якої іншої сфери – чи то економічної, чи військової, чи політичної.

Майже всі дослідження на перших порах були присвячені аудиторії окремих видань. Це зрозуміло, адже вони проводились силами редакційних колективів.

Спочатку основним методом вивчення аудиторії було газетне опитування (публікація анкети на полосі) – найдоступнішим для редакції, з усіма його плюсами й мінусами.

Відзначалось, що при такій техніці опитування, у ньому здебільшого беруть участь ті, хто позитивно відноситься до даного органу інформації і в цілому до процедури опитування. Більш пізніші дослідження редакційної пошти підтвердили, що існують певні розходження у складі авторів листів і аудиторії у цілому, виявилась їх, підвищена соціальна активність.

До кінця 60-х років починає складатись практика проведення інтерв’ю по представницький виборці, що пропорційно відображає склад населення чи аудиторії.

Найширший арсенал методів вивчення аудиторії, на той час, був використаний у редакції газети “Едазі” (Естонія). Ці дослідження були продовженні соціологічною лабораторією Тартського Державного університету. Тут були використані методи газетного анкетування, інтерв’ю за місцем роботи й проживання, телефонні інтерв’ю, польові та лабораторні експерименти, щоденники читачів, формалізований аналіз редакційної пошти. Предметом вивчення стали: традиції й звички читання газети (місце, час, тривалість); загальні інтереси, установки, запити читачів, відношення до різних форм подачі матеріалів, до авторів; структура вільного часу читацької аудиторії; місце читача у мікросередовищі; соціально-політична активність читачів. Проводились групові дискусії з актуальних проблем для читачів; вивчалась реакція на окремі виступи у газеті, яка проявляється у вчинках читачів та інші сторони поведінки та свідомості аудиторії.

Розвиток соціологічної науки викликав до життя комплексні дослідження всіх ЗМІ й продуктів їх діяльності. Таким чином, до початку 70-х років почав утверджуватись комплексний підхід до вивчення аудиторії засобами масової інформації, визначення місця кожного з них у впливі на одну й ту ж саму аудиторію.

З початком 70-х років з’являються комплексні дослідження аудиторії у різних системах соціальної інформації. Витоки такого підходу можна виявити ще й у вивченні бюджетів часу населення, у тому числі вільного часу.

Складається традиція вивчення специфічних видів аудиторії (спочатку вона складала частину загального дослідження аудиторії, виявлених характеристик населення). Було розпочато вивчення міської й сільської аудиторії, молодіжної й дитячої, робочої аудиторії.

З плином часу методи й форми дослідження аудиторії все більш розширювались й удосконалювались. Почали використовувати такий метод як контент-аналіз, хоч за ним і закріпилась назва як особливої методичної процедури аналізу всіх видів текстів. Але ж цей аналіз тексту дозволяє нам із тією чи іншою долею впевненості судити про поведінку, інтереси, вимоги аудиторії, її погляди на ту чи іншу проблему.

Логіка загального розвитку конкретних соціологічних досліджень аудиторії – рух від реєстрації фактів, їх систематизованого впливу до пояснення їх взаємозв’язку, до планування й прогнозування реакції аудиторії на інформаційний вплив.

Аналіз аудиторій є необхідною складовою будь-якого мас-медіа-дослідження, оскільки за генеральну сукупність у медіа-дослідженнях (за винятком досліджень контенту) варто розглядати саме аудиторію, а не населення загалом. Медіа-ефекти, за їхньої очевидної чи гіпотетичної наявності, можливі лише поміж тих індивідів, які піддавалися експозиції повідомлення — тобто серед аудиторії.

Р. Віммер і Д. Домінік [2, с. 310] пропонують три основні типи вимірів аудиторій — (1) технічні засоби фіксації, (2) щоденники (самозвітуван-ня) та (3) телефонні опитування, анкетування/ особистісні інтерв ю.

Вимір аудиторій ЗМІ розвиваються за рахунок комерційних досліджень. Для соціологічних медіа-досліджень використання наявних досліджень аудиторій дасть змогу оцінювати поширеність поінформованості з питань досліджуваного феномену та вагу масового повідомлення в інформаційному полі.

Загальні параметри виміру аудиторій

Для повного та все стороннього дослідження феномену масової комунікації існує потреба одночасно звертатися до аудиторій кількох ЗМІ. Універсальні параметри дають змогу порівнювати аудиторії різних медіа та витоки медіа-ефек-тів, а також прогнозувати їх.

Таким показником є рейтинг у найширшому сенсі — співвідношення всіх, хто контактував із подією до всього населення (генеральної сукупності). Термін є загальною назвою для сукупності показників виміру аудиторій. При безпосередній роботі з показниками аудиторій, виникає потреба в уточненнях. Зокрема — що саме вважати за контакт з подією (наприклад, чи 1 хвилина з тригодинної програми «Свобода слова» вважається достатньою для зарахування глядача в аудиторію?), як рахувати рейтинг, коли подія має більш ніж один прояв (зокрема це питання стосується програм з повторами, наприклад «Шустер live»), яку саме генеральну сукупність використовувати — все населення, все населення, що потенційно мало доступ до каналу комунікації (наприклад, всі, хто має телевізор), чи тих, хто на час події долучався до каналу (має телевізор, але на час трансляції дивились іншу програму). Утім, рейтинг є похідним для розрахунку більшості використовуваних індексів [2, с. 59].

Параметри виміру аудиторій наведені нижче, є найчастіше вживаними в індустрії масових комунікацій для більшості засобів ЗМІ:

Охоплення (англ. Coverage, COV) — сукупність індивідів, що принаймні один раз контактувати з повідомленням. Виражається у відсотках до населення для аудиторії телебачення, у тисячах контактів для аудиторій преси, радіо та Інтернету.

Оцінка поширеності повідомлення, яке було передане певним каналом комунікації чи сукупністю медіа. Може також найменуватися «кількістю контактів». Для подальшого використання використовується інтерпретація, що походить із теорії залежності — чим більший відсоток охоплення населення, тим більший бажаний медіа-ефект [1].

Частота — середня кількість контактів із конкретним повідомленням.

Застосовується для медіа з доступним технологічним вимірюванням, якими в Україні є телебачення та Інтернет. Поширена інтерпретація з теорії мінімальних ефектів — більша частота контактів із повідомленням гіпотетично робить повідомлення ефективнішим.

Аффініті (англ. Affinity, Aff — відповідність, привабливість) — співвідношення аудиторії у визначеній цільовій групі, що контактувала з повідомленням, до всієї аудиторії повідомлення. Використовується для оцінки фактичного результату досягнення окремих соціально-демографічних категорій при роботі в парадигмі залежності.

До друкованої преси зараховують газети та журнали. Наклад не є альтернативою виміру аудиторії видання, що передбачає окреме дослідження, передусім через такі фактори: у країнах, поміж яких й Україна, де превалює купівля друкованих видань у точках роздрібної торгівлі, наклад не відображає фактичної кількості придбаних індивідами копій: повторне читання різними індивідами одного й того самого примірника збільшує аудиторію за межі накладу.

Газети як тижневі та щоденні видання передбачають переважно два підходи для виміру аудиторії: оперативний збір інформації для отримання денної/тижневої аудиторії та вимір кумулятивної аудиторії за триваліший період часу, наприклад, аудиторія за останні три місяці або за останні півроку Для збору оперативних даних застосовується метод КАТІ1 — так званий «дзвінок наступного для». Анкета передбачає фіксацію таких чинників: 1) ознайомлення з виданням: 2) соціально-демографічні параметри; 3) ознайомленість із матеріалами видання.

Основним показником виміру аудиторії друкованого видання є покриття та соціально-демографічний профіль читачів.

В Україні на сьогодні відсутнє офіційне галузеве дослідження преси. Найпопулярнішим дослідницьким проектом є дослідження ММІ компанії ТНС Україна [4], що проводиться методами анкетування, з урахуванням трьох на рік КАТІ опитувань. Генеральна сукупність — населення міст 50 000 та більше, віком 12-65 років (анкетування — ММІ) та населення м. Києва віком 20— 55 років (КАТІ — Print Media Index Kiev).

Радіо вважалося найвпливовішим медіа до середини минулого століття й досі є популярним.

Для виміру аудиторій радіо в західних країнах використовують аудіометр (англ. audiometer), здатний відміряти час. коли вмикався радіоприймач, станцію, тривалість прослуховування станції, усі перемикання з каналу на канал. Окрім технологічних засобів виміру аудиторії радіо, типовими методами є ведення щоденників та телефонні опитування.

Щоденники передбачають самостійне заповнення респондентом структурованої анкети, де щоденно відзначають радіостанції, які прослуховував респондент у кожному слоті. Властиво, щоденникові дослідження є панельними.

Телефонні опитування для виміру аудиторій радіо мають два основних види — «дзвінок на наступний день» та «coincidental». Перша методика передбачає опитування аудиторії за попередній день. За другої методики респондента запитують про поточне, одночасне із дзвінком слухання радіо. Призначення методик — розв’язок проблем похибок пам’яті та насильного згадування. Дані можуть бути зібрані як із панелі респондентів, так і з «ковзаючої» вибірки [7].

 Висновок

Соціологія масових комунікацій — галузь соціології, предметом якої є закономірності масових інформаційних явищ і процесів, діяльність соціальних інститутів, що виробляють та поширюють масову інформацію.

Предмет її досліджень — взаємодія комунікатора, аудиторії та визначення змісту, особливості сприйняття масової інформації, вивчення функціонування окремих засобів масової інформації тощо. Об’єкт — сукупність масових інформаційних і комунікаційних явищ у їх соціальному вимірі.

Появі соціології масових комунікацій сприяв розвиток соціально-політичних систем у XX ст., зокрема формування в першій його половині тоталітарних режимів в Європі з міцною та розгалуженою системою масової пропаганди. У цей час на передньому плані опиняються проблеми ефективності пропаганди і контрпропаганди, впливу масової комунікації на поведінку громадян. А своїм головним завданням соціологія масових комунікацій вважала вивчення особливостей процесу комунікації та чинників, що впливають на його ефективність.

Список використаних джерел

1. Герасимчук А. Соціологія: Навчальний посібник/ Андрій Гера-симчук, Юрій Палеха, Оксана Шиян,; Ред. В. Я. Пипченко, Н. М. Труш. -3-є вид., вип. й доп.. -К.: Вид-во Європейського ун-ту, 2003. -245 с.
2. Дворецька Г. Соціологія: Навч. посібник / Київський національний економічний ун-т. — 2-ге вид., перероб.і доп. — К. : КНЕУ, 2002. — 472с.
3. Додонов Р. Соціологія: Навч. посібник для курсантів і студ. вищих навч. закл. МВС України / Донецький юридичний ін-т МВС при Донецькому національному ун-ті. — Донецьк, 2005. — 224с.
4. Жоль К. Соціологія: Навч. посібник для студ. вищ. навч. закладів. — К. : Либідь, 2005. — 440с.
5. Лукашевич М. Соціологія : Базовий курс: Навчальний посібник/ Микола Лукашевич, Микола Туленков,; . -К.: Каравела, 2005. -310 с.
6. Макеєв С. Соціологія: Навч. посібник / Сергій Олексійович Макеєв (ред.). — 2.вид., випр. і доп. — К. : Знання, 2003. — 454с.
7. Попова І. Соціологія: Пропедевтичний курс : Підручник для студ. вузів/ Ірина Попова,; Пер. з рос. В.П.Недашківський. -2-е вид.. -К.: Тандем, 1998. -270 с.
8. Сасіна Л. Соціологія : Навчальний посібник/ Людмила Сасіна, Наталя Мажник; М-во освіти і науки України, Харківський нац. економічний ун-т. -Харків: ВД «ІНЖЕК», 2005. -206 с.