1. Деніел Белл, «Прихід постіндустріального суспільства» (Вступ)

Ідея постіндустріального суспільства, є суспільним передбаченням щодо змін в суспільному устрої західного суспільства.

Зміни в цінностях і виникнення нових суспільних процесів є провісниками великих соціальних змін, спрямованість яких протягом історичного плину часу може бути приблизно окреслена. “Демократія в Америці” Токвіля, видрукувана 1835 року, є яскравою працею, котра і сьогодні все ще здається новаторською, позаяк її автор розпізнав одну з головних “нездоланних” сил перетворення суспільства: рух до рівності. У дещо іншому вигляді Макс Вебер встановив, що процес бюрократизації є процесом перетворення організації та адміністративних структур суспільства, але він також зумів побачити цю зміну, яка революціонізувала трудове життя й суспільні взаємини більшості осіб у суспільстві, у ролі складника всеохопнішого процесу раціоналізації всього життя в суспільстві.

Упродовж останніх ста п’ятдесяти років соціальна напруженість західного суспільства створювалася цими суперечливими пориваннями до рівності й до бюрократії, як вони виробились у політиці й соціальній структурі індустріального суспільства. Охоплюючи поглядом наступні десятиріччя, можна побачити, що прагнення до більшої участі в організаціях, котрі ухвалюють рішення й контролюють життя індивідів (школи, лікарні, ділові компанії) та зростання спеціальних вимог до знання (професіоналізація, меритократія), формує осьові структури суспільного конфлікту в майбутньому.

Але розпізнавання історичних “ключів” є зовсім ненадійною справою. Модою цих днів стало вичитувати в багатьох суспільних тенденціях або нових соціальних рухах знамення, яких могло й не бути або котрі скоро щезнуть з лиця землі (позаяк хода змін в інтелектуальній моді нерідко є швидшою, ніж в інших сферах). Тому, мовляв, є декілька непомильних керівних принципів, стосовно яких нові ідеї, цінності або процеси є справжніми поворотними пунктами суспільної історії. З огляду на відсутність цього — або ж, принаймні, захищаючись від такого переоцінювання — ми й звертаємося до змін у суспільних устроях.

Соціальні устрої є структурами великих інституцій, які упорядковують життя індивідів у суспільстві: розподіл особистостей за видами занять, освіту молоді, залагодження політичного конфлікту тощо. Перехід од сільського до міського типу суспільства, від сільськогосподарської до промислової економіки, від федералізованого до централізованого політичного стану є великими змінами в суспільних устроях. Позаяк такі устрої є структурними, вони неодмінно є історично посталими (crescive) і не без утруднень підлягають розвиткові у зворотному напрямі. З цієї причини їх можна легше розпізнати. Але такі зміни в соціальних системах є великомасштабними й вони не дають нам змоги точно встановити окремі деталі майбутніх суспільних устроїв. Коли такі зміни назрівають, вони дозволяють нам не передрікати майбутнє, а розпізнати “питання порядку денного”, з якими зіткнеться суспільство та які йому доведеться вирішити. Ось цей порядок і є тим, що само по собі можна передбачити.

Розвиваючи свою концепцію постіндустріального суспільства, Деніел Белл зазначає, що оскільки «ідея постіндустріального суспільства… є суспільним передбаченням щодо змін у суспільному устрої західного суспільства» і «такі зміни в соціальних системах є великомасштабними й вони не дають нам змоги встановити окремі деталі майбутніх соціальних устроїв, то дана концепція має розглядатися як «аналітична конструкція, а не картина специфічного конкретного суспільства…[як] деяка парадигма, соціальна схема, яка виявляє нові осі соціальної організації та стратифікації в розвиненому західному суспільстві». Методологічно соціальні устрої розглядаються ним не як відображення соціальної дійсності, а як «концептуальні схеми», покликані добирати окремі атрибути зі складної дійсності та групувати їх під спільною рубрикою з тим, щоб розрізняти подібності та відмінності. Такі концептуальні схеми ґрунтуються на осьовому принципі (тобто на «основоположній соціальній зміні, специфічній визначеній характеристиці соціальної системи») та мають осьову структуру, що покликано замінити принцип каузальності принципом центральності, тобто визначити «організуючу конструкцію суспільства та спонукаючий до дії принцип, який є первинною логікою для усього іншого». Такий підхід дозволив Беллу виділити такі три основні форми суспільного устрою, як доіндустріальне, індустріальне та постіндустріальне суспільства.

Белл зосередив свою увагу на розгляді змін, що відбуваються насамперед у соціальній структурі сучасного західного суспільства (яка охоплює економіку, технологію та систему зайнятості), вважаючи, що саме ці зміни якщо навіть не визначають відповідні зміни в політиці та культурі, то принаймні «поставлять питання для решти суспільства». І поставлять вони це питання трьома способами: а) стосовно самої соціальної структури: чому індивіди в новому суспільстві мають з нею погоджуватися; б) стосовно політики: як нова технічна еліта співіснуватиме з політичною; та в) стосовно культури: як узгоджуватиметься антиномічність і антиінституційність культурних тенденцій з новими способами життя.

«Спосіб, у який перетворюється економіка й перероблюється система зайнятості, а також нові співвідношення між теорією та емпірією, особливо між наукою та технологією», потенційно визначають п’ять основних вимірів або компонентів постіндустріального суспільства:

1. Економічна ділянка: перехід від економіки виробництва товарів до економіки послуг.
2. Поділ населення за родом занять: перевага професійно-технічного класу.
3. Осьовий принцип: провідна суспільна роль теоретичного знання як джерела нововведень та політичних формулювань.
4. Орієнтація на майбутнє: контроль технології та технологічної оцінки.
5. Ухвалення рішень: створення нової «інтелектуальної технології».

2. Концепція Постіндустріального суспільства Елвіна (Олвіна) Тоффлера («Третя хвиля», 25 — 27 розділи: «Нова психосфера». «Особистість майбутнього». «Політичний мавзолей»).

Виникнення нового, інформаційного суспільства, пов’язано насамперед із змінами в соціальній структурі суспільства, що обумовлено новою роллю науки і техніки. Власність, на думку О. Тоффлера, втрачає своє значення як критерій соціальної стратифікації, вирішальним стає рівень освіти і знань. Основою постіндустріальної цивілізації стає інформація, інформаційна технологія, а також так звані “синтергетичні”, здатні до саморозвитку відкриті системи (комп’ютерні, біотехнологічні комплекси тощо).

О. Тоффлер свою політичну концепцію виклав у трилогії “Футурошок” (1970), “Третя хвиля” (1980) та “Зміщення влади” (1990). У першій книжці Тоффлер дійшов висновку, що прискорення технологічних та соціальних змін створює значні труднощі для адаптації індивідуумів, призводить до шоку як індивідуума, так і суспільства загалом. “Футурошок” – це шок, що його викликає зіткнення людини з майбутнім. Політичним наслідком для суспільства має бути розширення демократії, визнання плюралізму головним принципом організації усіх сфер суспільного життя. У другій книзі тоффлер розглянув процес зародження “нового суспільства”. Історію представив у вигляді “ххвиль цивілізації”, які послідовно змінюють одна одну. Усього виділив три хвилі: перша призводить до встановлення сільськогосподарської цивілізації, друга – до індустріальної, третя – до інформаційної. “Третя хвиля” характеризується домінацією “демасифікованих” засобів інформації, використанням наукових досягнень в усіх без винятку сферах суспільного життя. На думку Тоффлера, суспільство поділяється на “техносферу”, “соціосферу” та “інфосферу”, власне остання сфера починає відігравати вирішальну роль у суспільстві. У третій книжці продовжив аналізувати наслідки переходу до інформаційного суспільства, звертаючи головну увагу на питання хто і як має здійснювати необхідні зміни. На його думку, поширення “інформаційних технологій” призводить до якісної переоцінкизначення знань, робить їх реальною виробничою силою, вирішальним засобом суспільних перетворень. Тоффлер наголосив на новому ракурсі розуміння влади – знаннях. Володіння ними, уміння використовувати їх стають не лише визначальною виробничою силою, а й могутнім інструментом влади. Хоч основними чинниками влади вважав насильство, багатство та знання, останній чинник сьогодні стає домінуючим. Тому Тоффлер розглядав зміну сутності влади “однією з найважливіших революцій в історії”. Завдяки сучасній техніці знання здатня поширюватися по планеті незалежно від державних кордонів, релігійно-культурних орієнтацій, країн та народів, що призвело до глобального “зрушення влади”. Власне та країна, яка буде здатна найповніше акумулювати знання і найефективніше їх використовувати, претендуватиме на місце лідера цивілізації. Він вважав, що проаналізовані ним кардинальні зміни дають підставу говорити про нові підходи щодо поділу існуючих на планеті суспільств: поділ на підставі здатності систем до навчання (вирізняв “швидкі” та “повільні” системи).

У своїх працях Олвін Тоффлер не дає прямого визначення, ним же самим виведеним поняттю “постіндустріального суспільства”. Хоча через всю роботу він проводить думку про його принципово новий характер. Він це визначення дає описово, через перечислення елементів, які являються  радикально новими для сьогоднішнього життя і докорінно змінюють життя нинішнього та майбутнього покоління. Про  постіндустріальне суспільство він говорить: “Багато у виникаючому суспільстві є протилежним до традиційного індустріального суспільства. Це одночасно у вищому ступені технічнорозвинуте і антиіндустріальне суспільство. Це суспільство несе зміни, воістинно новий спосіб життя, котрий повинен бути заснований на диференційованих, відновлених джерелах енергії, на радикально переосвідчених школах і корпораціях майбутнього. Це суспільство несе з собою новий кодекс поведінки і виводить нас за межі концентрації енергії, грошових коштів та влади.”

3. Девід Лайон, «Інформаційне суспільство: проблеми та ілюзії» («Інформація, ідеологія, утопія». «Політика щодо технології», «Опір і альтернатива». «Проблема інформаційного суспільства»).

“Інформаційне суспільство” виражає ідею нової фази в історичному розвиткові передових країн. Тобто, не прихід “постіндустріального” суспільства, а створення нового соціального зразка, що є результатом “другої індустріальної революції”, яка в основному грунтується на мікроелектронній технології. Зростаюча кількість людей з необхідністю втягується в безпрецедентне розмаїття інформаційно орієнтованих типів робіт. Наукові й технічні працівники збирають і продукують інформацію, менеджери й фахівці опрацьовують її, викладачі й працівники комунікаційної сфери поширюють її. Цей процес “інформатизації” не залишає недоторканою жодну сферу соціальної активності: од повсякденного життя до міжнародних відносин та від сфер дозвілля до виробничих відносин.

Проте наприкінці сучасної доби залишається питання, чи має бути поняття “інформаційного суспільства” передане на звалище надлишкових ідей, чи воно утримається як інструмент для соціального аналізу. Чи має воно майбутнє як прояснююче поняття, котре вказує на один з найзначущіших аспектів сучасних соціальних змін, а саме на пов’язаний з поширенням інформаційної технології? Або ж, можливо, треба відмовитися од нього саме тому, що його більш правомірно можна використати при появі дедалі новіших “мікрочіпових” пристроїв, аніж завдяки його можливості пояснювати соціальну реальність?

По-перше, “інформаційне суспільство” ставить питання про нові соціальні обставини, але зовсім не в тому ракурсі, як про це думають усім відомі його прихильники. Як я вже показував, сподівання стосовно цього “нового суспільства” досить часто Грунтуються на дуже сумнівному економічному аргументі про домінацію нового “інформаційного сектора”. Його прояви можна бачити в зростаючій залежності від мікроелектроніки, комп’ютеризації й телекомунікації і в дедалі більшій кількості “інформаційних працівників”, котрі забезпечують очікуваний соціальний вимір, що виправдовує розмови про “інформаційну революцію” та “інформаційне суспільство”.

Ще зовсім немає ясності в тому, чи інформаційне суспільство виникло в усіх своїх вимірах. Централізм, монополії та нерівність, що їх породжує капіталізм, не щезають, а служба сервісу продовжує (як завжди) поширюватися разом з індустріальним виробництвом (хоч дещо з останнього переміщується на Південну півкулю). Демократія участі з безпосереднім доступом кожного до джерел інформації також з’являється не відразу за рогом. І те, що відсутнє в політичній сфері, відсутнє також і в культурній. Де обіцяні нові можливості вибору із розмаїття, де індустріалізований культурний досвід та діяльність стосовно використання зростаючого вільного часу, що виникає завдяки автоматизації?

Це означає, що, як виявляється, процес “інформатизації” соціального, економічного й культурного життя породжує важливі соціологічні питання. Тоді як на даний момент цілком ясно, що нагляд з боку державних агентів та службовців має довгу історію, котра передує впровадженню інформатики, вплив нових технологій під час загальної економічної перебудови може призвести до тривалих (і непередбачених) наслідків.

На економічному, політичному й культурному рівнях ефект інформатики видається досить глибоким. Її впливом на індустріальні відносини (як прямий, так і опосередкований) не можна нехтувати. Зростаюче усвідомлення моніторингу (часто небажаного) за особистим життям з боку комп’ютеризованих служб може стимулювати у відповідь нові види соціальних рухів. І, судячи з минулої історії, ті засоби передачі інформації й ті типи людської подоби, що передані на зберігання до “думаючих машин”, здатні спричинити зміни в нашому культурному досвіді.

По-друге, технологічна конвергенція, яка виражена в понятті “інформаційна технологія” є важливою як в соціальному, так і в технічному плані. Колись цілком зрозумілі категорії, що нині засмічені через поширення інформаційної технології, мають важливі соціальні розгалуження. Такі поняття, як “журналізм” або “середній менеджмент”, набувають нового змісту у зв’язку з впровадженням прямого вводу тексту й комп’ютеризованого упорядкування даних. Я вже показував більш широко, що нагляд, хоч і стає ефективнішим завдяки тільки комп’ютеризації, все ж його масове застосування можливе лише завдяки комп’ютеризації в поєднанні з телекомунікацією. Більше того, саме в цій галузі й відбуваються зараз швидкі зміни. І знову, тепер вже в глобальному контексті, дебати стосовно комунікативної й культурної домінації Півночі над Півднем набувають зовсім іншого забарвлення, оскільки інформаційна технологія робить ті ж самі комунікації провідниками економічної влади.

4. Теорія «симулякрів» Жана Бодрійяра («Символічний обмін і смерть». І — II розділи: «Конец производства». «Порядок симулякров»)

Для характеристики «конкретного» аспекту речей Бодрійяр пропонує використовувати нові одиниці виміру — «технеми» (які характеризує як «прості технічні елементи, відмінні від реальних речей, на сполученні яких основується технологічна еволюція»). Особливість «технем» заключається в тім, що, на відміну від, наприклад, одиниць природної мови (зокрема, фонем), вони не мають високий ступінь стабільності й постійно еволюціонують, «відповідаючи» на коннотативні змісти, що задаються «абстрактним» аспектом.

У наявності характерна тенденція постмодерністської думки: повірити сферу точних (у цьому випадку — технічних) наук сферою гуманітарних. Ж. Бодрійяр пропонує створити нову науку по типі лінгвістики — «структуральну технологію», яка займалася б проблемами вищеописаного співвідношення «абстрактного» і «конкретного» в «речах».

По суті, думка Бодрійяра тут протилежна ідеям Фуко про визначальній  «річ, що думає,», ролі «слів»; про «дискурсах», випадковим образом констатуюча власні об’єкти, які їм («дискурсам») не подані в якоїсь «реальності», незалежної від них. «Речі» у Бодрийяра, з’являються у своїй грубій видимості (говорячи словами самого французького мислителя, «конкретності»), первичніше будь-якої системи «словесних» відносин, у яку вони виявляються включені.

Вони володіють як би своїм власним, автономної, життям, незалежної від системи «слів». Саме щодо цього, на нашу думку, Бодрийяр набагато «грубіше», «матеріалістичніше» інших «стовпів» постмодерністської думки, у його творчості більш відчутно вплив марксизму. Так, наприклад, він пише, що «опис системи речей неможливо без критики практичній ідеології цієї системи», що вказує на властиву практично всій його творчості специфічну критичну спрямованість, що приховує в собі вже відзначену нами тугу за якійсь «дійсності», що таїться за хаотичним нагромадженням постійно розмножуються в епоху «постмодерна» речей («Речі як би хворіють на рак: невтримне розмноження в них внеструктурних елементів, що повідомляє речі її самовпевненість, — це свого роду пухлина».

5. Соцілогічна теорія формування ідей в «Ідеології та утопії» Карла Мангейма (Розділ І: «Постановка проблеми»; Розділ II: » Ідеологія та утопія»)

Вплив соціальної структури на пізнавальні процеси був відкритий досить пізно. Це відкриття в часі збіглося з процесом формування соціологічної науки, що сталося лише в дев’ятнадцятому столітті і було підготовлене тривалим розвитком пізнання законів функціонування духовної культури в цілому і, зокрема, мисленєвих процесів, що в ній відбуваються і за допомогою яких люди завжди вирішували ті проблеми, що виникали у їхніх відносинах. Та робилося це скоріше на інтуїтивному рівні, бо суб’єкти соціальних дій не усвідомлювали інтелектуальні механізми, за допомогою яких вони приймали ті чи інші рішення. Тут ми і стикаємося з тим, що можна назвати соціальним мисленням.

Можна довести, що процес виокремлення соціального мислення як особливого об’єкта пізнання відбувався досить тривалий час та все ж дана специфічна когнітивна процедура, тобто окремий тип мислення, досить пізно стала предметом спеціальних досліджень. Це стало можливим не тільки завдяки процесу становлення соціології як науки, а, перш за все, досить високому рівню її розвитку, разом зі становленням соціології знання і соціології, що конституюють собою соціологічну саморефлексію і поступово формуються як соціологічна метатеорія.

Свого часу формування соціальної проблематики в межах філософії сприяло створенню передумов для формування професійного соціального мислення, а вже соціологи відійшли від абстрактно-філософських суджень про суб’єкт пізнання і почали розглядати пізнавальний процес як крізь призму соціально-групової структури суспільства, так і крізь призму відкритої ними ж соціальної дії. Тепер соціальне мислення, і особливо професійне, спрямовувалося на усвідомлення принципів і шляхів власної соціальної детермінації.

Карл Мангейм був одним з перших, хто започаткував такий напрям, надовго визначивши шлях, по якому розвиваються сучасна соціологія знання і загальна соціологічна теорія в їхній взаємодії. Водночас, К. Мангейм ставив перед собою завдання конституювати так звану соціологію мислення як складову соціології знання. Цей своєрідний абстрактний підхід позначився на мангеймівській позиції тим, що унеможливив для нього концептуалізацію поняття соціальне мислення. Зауважимо, що словосполучення соціальне мислення навіть у основній мангеймівській праці “Ідеологія та утопія” зустрічається лише один раз і він не надав йому скільки-небудь важливого значення. Ось чому він цей тип мислення називав то політичним, то політико-історичним, то національним тощо. Але ж усе це є лише способи прояву власне соціального мислення, а не мислення як такого.

Викриття наявності тісного зв’язку структури соціального мислення з соціально-груповою структурою підвело К. Мангейма до необхідності сформулювати низку постулатів: для філософа суб’єктом мислення є індивід, а для соціолога – група; індивід говорить мовою своєї групи і мислить у межах мислення своєї групи (індивідуальне мислення є втіленням групового); індивіди існують в групах і тому не є суто дискретними індивідами, вони діють сумісно один з одним і один проти одного в різних групах, а також і мислять один з одним та один проти одного; форми соціального мислення є формами (хоча й специфічними) соціальної дії (для К. Мангейма вони “не випадають з контексту колективної дії”).

К. Мангейму було відомо, що в марксизмі існує поняття буденна свідомість, а в феноменології – повсякденна свідомість. Вони іноді трансформуються у нього в поняття повсякденне (донаукове) мислення, яке передує не буденному, науковому мисленню. Структурування мислення на рівні функціонування стає для Мангейма логіко-гносеологічною основою для викриття його структурування на стилі. При поясненні соціальних причин структурування мислення на стилі він тяжіє не до автентичного марксизму, а до каутськіанства, що в той час панувало в Німеччині, і до концептуальних уявлень Д. Лукача, з яким дружив і у якого запозичив естетичне поняття стиль, трансформувавши його у соціологічне поняття стилі мислення.

К. Мангейм встає на позиції феноменологічної редукції і тому зводить соціально-групову структуру суспільства до стильової структури мислення. Це створювало враження, що прірва між марксизмом і феноменологією ним подолана.

Близькою йому була і позиція А. Вебера, особливо щодо соціальних ролей інтелігенції в культурі. В цей же час у філософії та соціології вчинялися спроби поєднати марксизм з фрейдизмом. Не обминуло це і К. Мангейма. Він запозичає у З. Фрейда та К.Г. Юнга поняття колективне несвідоме, бо повсякденна свідомість, як йому здається, більшою мірою побудована саме на реальних актах групових неусвідомлених дій.

Список використаної літератури

1. Деніел Белл. «Прихід постіндустріального суспільства» // Сучасна зарубіжна соціальна філософія. Хрестоматія. — К., 1996.
2. Жан Бодрийяр. «Символический обмен и смерть». — М., 2000.
3. Олвін Тоффлер. «Третя хвиля» // Сучасна зарубіжна соціальна філософія. Хрестоматія. — К., 1996.
4. Девід Лайон. «Інформаційне суспільство: проблеми та ілюзії»» // Сучасна зарубіжна соціальна філософія. Хрестоматія. — К., 1996.
5. Мангайм Карл. «Ідеологія та утопія». — К.: Дух і Літера, 2008.