Вступ

Досвід розвинутих країн показує, що в міру перетворення професіоналізму на стратегію зайнятості та зростання соціальної значущості вищої освіти, саме освітньо-професійна вісь стає стрижневою у соціально-економічному розподілі населення. З професійним же виміром найчастіше тісно пов’язані такі чинники-критерії соціальної стратифікації, як рівень доходу та особистісна самоідентифікація, а також обсяг влади, ступінь соціального визнання й поваги тощо.

Необхідність визначення й активізації реальних трансформаційних сил сучасного українського суспільства, розширення соціальної бази ринкових реформ зумовлює актуальність дослідження особливостей соціально-економічної структури населення України в її освітньо-професійному вимірі. Спираючись на визначення людського суспільства відомим соціологом І. Валлерстайном як розумної структури або комплексу розумних структур, можемо твердити, що вивчення соціально-професійної структури, узагальнення її рис, дослідження процесів формування, дії та трансформації дає можливість наблизитися до осмислення загальних закономірностей руху суспільства у напрямі раціоналізації свого життя, встановлення специфічної „монополії знання», актуалізації культурних, професійних, творчих якостей індивідів.

Проблематика соціальної стратифікації є тією областю досліджень, в якій чи не найактивніше працювали західні соціологи. Хоча ледве не кожен відомий дослідник висував власну систему критеріїв соціально-класового поділу, однак, принаймні з другої половини минулого сторіччя, представники різних напрямів одностайні у визнанні того, що зайнятість, професія та ступінь освіченості виступають серед ключових ознак-факторів класифікації індивідів у сучасному суспільстві і є найбільш прийнятними індикаторами в описі соціально-економічних груп населення.

1. Соціально-економічна характеристика населення

Соціальна структура населення — це система різноманітних видів спільнот (класових, майнових, професійних) і стійких та впорядкованих зв’язків між ними.

В аналізі соціального складу населення розрізняють основні та неосновні класи, групи та верстви всередині класів, а також прошарки між ними. Одні дослідники визначають соціальну групу, клас на підставі доходу, майнового стану, професії або роду занять, освіти тощо. Інші включають до певного класу, групи тих людей, які самі себе до них зараховували незалежно від соціально-економічних показників, що визначають їхнє соціальне становище.

Неодмінним елементом соціальної структури будь-якого суспільства є проміжні, середні верстви населення. Соціальні групи, які претендують на включення до середнього класу, в Україні можуть становити значну частку населення. Це висококваліфіковані робітники, інженерно-технічні працівники, службовці, інтелігенція тощо.

Найвагомішу частку в соціальному складі населення України становлять робітники, інженерно-технічна, науково-технічна інтелігенція і селянство. В умовах переходу до ринку особливе місце посіли бюрократія, представники торгового капіталу, підприємці, кооператори, зайняті в малих та спільних підприємствах, акціонерних та інших структурах. Велика соціальна група — це інтелігенція та кваліфіковані службовці з фіксованими доходами — лікарі, вчителі, працівники закладів культури, переважна більшість наукових працівників. Окремо слід виділити господарських керівників (технократію), політичну еліту і духовенство, представників «тіньового» бізнесу, декласовані елементи (люмпени) [2, c. 14].

Перебудова соціальної структури населення відбувається за рахунок зміни співвідношення між чисельністю осіб, зайнятих фізичною та розумовою працею, а також змін у професійній структурі населення. Під заняттям слід розуміти конкретну роботу на підприємствах, в установах, організаціях, кооперативах або в наймах у приватних осіб, а не професію або спеціальність, одержану в навчальному закладі. При цьому щодо службовців враховують, як правило, посаду, яку вони обіймають, а щодо Робітників — виконувану роботу.

Заняття поділяють на дві групи: такі, що потребують переважно затрат фізичної праці, і заняття, в яких переважає розумова праця.

Територіальні відмінності у соціальному складі населення зводяться в основному до співвідношення чисельності робітників, службовців і селян в окремих регіонах. Вони залежать від господарської спеціалізації окремих територій. Провідна роль у формуванні територіальної організації трудових ресурсів належить розвитку територіально-галузевої структури господарського комплексу.

Рис. 1. Статевовікова структура населення

Зростання виробничого потенціалу країни кількісно та якісно формує потребу в робочій силі. Відповідно розвиваються типи розселення: скорочується чисельність сільського населення, складаються міські агломерації, зростають малі та середні міста, змінюється і природне середовище проживання населення. Все це впливає на характер відтворення трудових ресурсів.

Існування форм територіальної організації трудових ресурсів забезпечується функціонуванням трудоресурсного потенціалу з притаманними йому кількісними та якісними характеристиками.

Трудоресурсний потенціал характеризується чисельністю трудових ресурсів, їхньою статевовіковою структурою, рівнем освіти і професійно-кваліфікованої праці, фондом робочого часу, станом здоров’я, рівнем дисципліни та іншими соціально-економічними чинниками.

На рівень працездатності потенціалу значний вплив має статевовікова структура населення. Так, витрати чоловічої праці на роботах, що потребують значної фізичної сили, будуть більш ефективними порівняно з такими ж за кількістю та часом витратами жіночої праці. Тим більше, що є ряд виробництв (годинникове, електролампове, приладобудівне), де жіноча праця є якіснішою і продуктивнішою, ніж чоловіча [7, c. 56-57].

Залежно від здатності працювати розрізняють осіб працездатних і непрацездатних. Непрацездатні особи в працездатному віці — це інваліди 1-ї і 2-ї груп, а працездатні особи в непрацездатному віці — це підлітки і працюючі пенсіонери за віком.

До трудових ресурсів належать:

• населення в працездатному віці, крім непрацюючих інвалідів 1-ї і 2-ї груп та непрацюючих осіб, які одержують пенсію на пільгових умовах (жінки, що народили п’ять і більше дітей і виховують їх до восьми років, а також особи, які вийшли на пенсію раніше у зв’язку з тяжкими і шкідливими умовами праці);
• працюючі особи пенсійного віку;
• працюючі особи віком до 16 років.

Згідно з українським законодавством на роботу можна приймати у вільний від навчання час на неповний робочий день учнів загальноосвітніх шкіл, професійно-технічних і середніх спеціальних навчальних закладів у разі досягнення ними 15-річного віку за згодою одного з батьків або особи, яка їх замінює, за умови виконання легкої праці.

Зауважимо, що в Україні за останні роки склалася несприятлива тенденція, яка визначається скороченням частки населення молодшого від працездатного і працездатного віку і збільшенням частки населення старшого працездатного віку.

Відповідно до рекомендацій МОП і міжнародних конференцій статистиків праці все населення поділяється на економічно активне й економічно неактивне.

Економічно активне населення — це частина населення, яка пропонує свою працю для виробництва товарів і надання різноманітних послуг. Кількісно ця група населення складається із зайнятих і безробітних, які на даний момент не мають роботи, але бажають її одержати.

До економічно активного населення належать особи у віці 15—70 років. Вони виконують роботу за винагороду за наймом на умовах повного або неповного робочого часу, працюють індивідуально (самостійно) або в окремих громадян-роботодавців, на власному (сімейному) підприємстві. До зазначеної категорії населення належать також безоплатно працюючі члени домашнього господарства, зайняті в особистому підсобному сільському господарстві, а також тимчасово відсутні на роботі. За цією методикою зайнятими вважаються особи, які працювали протягом тижня хоча б 1 год. (в особистому підсобному господарстві — не менше 30 год.) незалежно від того, була це постійна, тимчасова, сезонна, випадкова чи інша робота.

Економічно неактивне населення — це та частина населення, яка не входить до складу ресурсів праці. До них належать:

• учні, студенти, курсанти, які навчаються в денних навчальних закладах;
• особи, які одержують пенсію за віком або на пільгових умовах;
• особи, які одержують пенсію у зв’язку з інвалідністю;
• особи, зайняті веденням домашнього господарства, доглядом за дітьми, хворими родичами;
• особи, які не можуть знайти роботу, припинили її пошук, вичерпавши всі можливості, проте вони можуть і готові працювати;
• інші особи, яким немає необхідності працювати незалежно від джерела доходу [3, c. 54-55].

Сучасне виробництво зумовлює об’єктивну необхідність постійного підвищення якості робочої сили. Це забезпечується через освіту, загальну культуру, глибоку професійну підготовку і спеціальні знання, творче ставлення до праці та свідому дисципліну.

Зростає частка робітників з вищою та середньою спеціальною освітою (90 відсотків зайнятих). Кожний четвертий має диплом вузу чи технікуму. Рівень освіти жінок досягнув рівня освіти чоловіків. В умовах переходу до ринкової економіки потрібен механізм економічно ефективної раціональної зайнятості. Чисельність зайнятих у суспільному господарстві України становить приблизно 25 млн осіб.

Статевовікову структуру населення можна аналізувати за однією ознакою (стать чи вік) або за обома. У першому випадку особливий інтерес становить розподіл населення на три групи: 0-14 років (діти), 15-49 років (молодь і середній вік), 50 років і старші (похилий вік). Співвідношення між ними характеризує тип вікової структури населення. Аналіз вікової структури, яка охоплює ці три контингенти, розкриває трудовий потенціал країни, дає змогу виявити динаміку його розвитку. Чим прогресивніша структура, тим вищими можливостями розвитку вона наділена, тим стійкіший трудовий потенціал населення.

Вивчення структури населення за статтю має не менш важливе практичне значення, оскільки впливає на розміщення виробничих сил, на відтворення і територіальне формування населення.

Одним із аспектів соціальної структури суспільства є соціально-територіальна структура, яка є результатом взаємодії двох зрізів суспільства — соціально-класового й територіального. Елементами соціально-класової структури є суспільні класи й соціальні верстви; територіальної структури — територіальні спільноти різного типу (міські, сільські, населення агломерації).

Соціально-територіальна структура — сукупність тривких спільнот людей, що формуються на основі соціальної неоднорідності умов життєдіяльності в різних територіально-адміністративних утвореннях, 1 стосунків між цими спільнотами.

Переважання економічних критеріїв у розміщенні виробництва й розселенні людей породжує нерівномірність історичного розвитку, одним із проявів якої є нерівномірність економічного розвитку регіонів і територій в межах окремої країни. На цій основі формуються соціальна нерівномірність умов життєдіяльності у регіональному розрізі, соціально-територіальні особливості.

Соціальна структура суспільства пов’язана й взаємодіє з професійною структурою, оскільки професійний розподіл праці пов’язаний з її суспільним розподілом (на розумову та фізичну, аграрну й індустріальну, організаторську й виконавську і т.п.). Нерідко соціальне професійну структуру трактують як соціальну форму професійного розподілу праці, що розглядається в аспекті її матеріально-речового змісту. Аналізуючи професійну структуру суспільства, доцільно розмежовувати фахову диференціацію людей і професійний розподіл праці, зважаючи, крім того, на існування природного зв’язку професій із соціально-економічними відмінностями у суспільстві, тобто з суспільними класами і верствами. Фаховий поділ не може бути основою, вихідним пунктом утворення класів і соціальних верств [1, c. 32-33].

2. Особливості соціально-економічної структури населення України

Стосовно особливостей повікових змін показників розподілу населення за заняттями, маємо констатувати зростання з віком питомої ваги професіоналів (максимальною вона є серед зайнятих 65—69 років), збільшення внеску законодавців, вищих державних службовців, керівників у професійну структуру зайнятих (аж до 60—64-річного віку), тобто підвищення частки представників тих професійних груп, які потребують найбільш високого освітньо-кваліфікаційного рівня, що віддзеркалює процеси соціально-професійного сходження з віком.

Серед „синьокомірцевих» груп занять  яскраво виражену спрямованість повікових змін внеску у професійну структуру зайнятих демонструють хіба що „працівники сфери обслуго-вування й торгівлі» та представники „найпростіших професій». Трудомісткі обслуговування й торгівля, де у країнах з перехідною економікою досить високою є частка низькокваліфіко-ваної праці [8, с.38] — найбільш приваблива сфера реалізації трудової активності для молоді, а з віком частка „працівників сфери обслуговування й торгівлі» серед зайнятих послідовно зменшується. Повікова крива частки представників „найпростіших професій» має два „піки», що припадають на наймолодшу (15—19 рр.) та найстаршу (70 р. і більше) групи зайнятих і відображає як труднощі з працевлаштуванням професійно незрілої молоді, так і значною мірою вимушену зайнятість вельми літніх пенсіонерів на низькокваліфікованих роботах.

Разючі розбіжності між професійним складом зайнятих у містах і в селах України виявляються як у площині поділу на „білокомірцеві» й „синьокомірцеві» групи занять, так і у межах окремих груп. Домінантною рисою цих міжпоселенських відмінностей є, насамперед, концентрація значної частини зайнятих сільських жителів у групі занять „найпростіші професії», до якої станом на кінець 2001р. належали двоє з кожних п’яти трудівників села. Дві третини селян-представників найпростіших професій становили працюючі в особистому підсобному господарстві, кожен сьомий був працівником на низькокваліфікованих ручних роботах у сільському господарстві, більш-менш значною була ще чисельність сторожів та прибиральників службових приміщень. Природно, що значно більш вагомою серед сільських зайнятих, порівняно з городянами, є також частка кваліфікованих працівників сільського, лісового господарства, риборозведення й рибальства. Невисока питома вага серед сільських зайнятих представників усіх білокомірцевих професійних груп (сумарна частка яких становить 22,6% проти 46,5% — у містах), а почасти — й таких груп „синіх комірців», як працівники сфери обслуговування й торгівлі та кваліфіковані працівники з інструментом відбиває одномірність та, певною мірою, архаїчність соціально-професійного портрета сільського населення, що формується на тлі однобокого, збідненого економічного буття вітчизняного села, слабкого розвитку або ж занепаду інфраструктури (особливо соціальної), а відтак — надто обмежених можливостей для повноцінної професійної самореалізації сільських трудівників.

Відмінності, пов’язані з характером праці, виявляються водночас з розбіжностями в інших площинах соціально-економічної диференціації, причому найтісніше вони пов’язані саме з розбіжностями в освітньому рівні.

Статевовікова структура населення є одним з важливих демографічних показників. Він дозволяє зробити певні висновки щодо демографічних тенденцій та визначити можливі зміни динаміки чисельності населення в майбутньому. Сама ж статевовікова струк­тура населення є результатом особливостей народжуваності і смерт­ності населення в конкретних історичних умовах відтворення [5, c. 137-138].

Аналіз статистичних матеріалів свідчить про те, що в Україні спостерігається постійне переважання жінок в загальній чисельності її населення. При цьому абсолютна перевага жінок дещо зростає, хоч відносні показники свідчать про незначне вирівнювання співвідношень між чисельністю чоловіків і жінок. Перевага чисельності жінок над чоловіками пояснюється насамперед нижчою смертністю жінок, з одного боку, та війнами, міграцією за межі держави, що найбільше впливає на чисельність чоловіків, — з другого. Наприклад, якщо коефіцієнт смертності жінок у віці 40-50 років становив в останні роки 4,8—6,6 осіб на тисячу населення цього віку, то чоловіків — відповідно 13,1—19,5 осіб. Наявну структуру населення України можна вважати несприятливою з точки зору тенденцій шлюбності та природного відтво­рення населення. Так, у віковій групі до 25 років включно чисельність чоловіків була більшою, ніж жінок; у віковій групі понад 26 років чисельна перевага — на боці жінок. І ця перевага збільшується з кожною віковою групою. Серед міських жителів чисельна перевага настає вже з 17 років, а в сільській місцевості — після 40 років.

Важливу роль у природному відтворенні населення та визначенні демографічної бази трудових ресурсів відіграє характер вікової структури населення. Характерною особливістю сучасної вікової структури населення України є зниження частки дітей в загальній чисельності населення. Це свідчить про те, що в Україні на сучасному етапі її соціально-економічного розвитку склався звужений тип відтворення населення. Причому сільське населення, судячи з його вікової структури, має менші можливості порів­няно з міським щодо активізації відтворення нових поколінь[7, c. 92-93].

Важливим фактором подальшого економічного і соціального розвитку країни є співвідношення між основними віковими групами населення — допрацездатного, працездатного та старшого за працездатний. Аналіз вікової структури населення України за останні десятиліття показує істотне зменшення як чисельності, так і питомої ваги дітей у віці до 16 років у загальній чисельності населення країни. Дещо зменшується чисельність і питома вага осіб працездатного віку (чоловіків у віці 16—59 років і жінок — 16—54 роки). Чисельність населення України у віці, старшому за працездатний, щорічно зростає. Зменшення питомої ваги дітей та осіб працездатного віку при одночасному зростанні населення у віці, старшому за працездатний, свідчить про постаріння населення країни. При збереженні сучасних тенденцій народжуваності і смертності у майбутньому цілком можливе подальше збільшення питомої ваги осіб похилого віку і відповідно — загальне постаріння населення України [5, c. 139-140].

Аналіз регіональних особливостей статевовікової структури населення України показує, що найбільша диспропорція у бік чисельної переваги жінок та загального постаріння населення харак­терна для Подільських та центральних областей України. Найбільш сприятлива статевовікова структура населення у західних областях: Волинській, Закарпатській, Івано-Франківській, Львівській та Рівненській.

Дослідження регіональних особливостей вікової структури населення дуже важливе, оскільки воно дає змогу глибше оцінити зміни в демографічній ситуації, визначити особливості формування трудових ресурсів у регіонах.

Таким чином, територіальні особливості вікової та статевої структури населення є результатом відмінностей природного відтворення населення та його міграції[1,c. 55].

В сучасних умовах певної декомпозиції соціально-економічної структури населення України важко (а можливо ще й зарано) дати однозначну оцінку спрямованості змін у соціально-професійному складі населення, виявити у ньому елементи (і тенденції), що можуть стати основою для формування соціальних груп і визрівання суспільних відносин, притаманних розвинутим західним країнам. Актуальною стосовно трансформаційного суспільства є й оцінка щодо вельми приблизної відповідності освітньо-професійного й власне соціально-класового поділу населення. Цілком усвідомлюючи певну умовність будь-якого роду аналогій-порівнянь соціально-професійних груп зайнятого населення України зі структурними „взірцями» суспільств пізнього індустріалізму і не претендуючи на відображення власне соціально-класової структури української людності, ми все ж здійснили спробу визначення у складі зайнятого населення нашої країни „нового класу», критерії виділення якого (зайнятість висококваліфікованою професійною працею, вища освіта та відносна автономія трудової діяльності) найбільш близькі, як нам уявляється, до обраного нами освітньо-професійного виміру соціальної стратифікації.

Спираючись на визначення форм „нового класу» Е. Гоулднером, а також класову схему Дж. Голдторпа та уявлення про „службовий» і „середні» класи М. Севеджа та враховуючи результати здійсненого аналізу освітньо-професійної структури населення України, ми включили до складу вітчизняного, значною мірою потенційного „нового класу» осіб з вищою освітою, які належать до професійних груп „законодавці, вищі державні службовці, керівники» та „професіонали». „Новий клас» вбудовується, таким чином, у простір традиційного вищого і середнього класів (насамперед, його „верхнього шару») і, за оцінкою згідно з результатами перепису, становить близько п’ятої частини зайнятого населення України. Переважна більшість (майже 85%) осіб, які входять до його складу, проживають у міських поселеннях країни. П’ятеро з кожних дев’яти представників „нового класу» в Україні — жінки.

Вітчизняний „новий клас» кваліфікований як такий швидше за своїм історичним покликанням (стати рушійною силою новітніх суспільних трансформацій), аніж за наявною суспільною роллю та нинішнім соціально-економічним становищем (особливо щодо професіоналів) і може розглядатися як прообраз постіндустріального „нового класу». Наш „новий клас», як і суспільство в цілому, є ще внутрішньо розчленованим і навіть поляризованим. Передумови для інтеграції вищезгаданих соціально-професійних груп і систем їх цінностей, становлення дійсно „нового класу», зростання ролі й впливу якого базується на „монополії знання», у нашій країні тільки-но закладаються[5, c. 141].

Висновки

Отже, у сучасних розвинутих суспільствах зайнятість, професійний та освітній рівень стають пріоритетними у системі соціальних ресурсів, які визначають соціально-економічну структуру населення. Освітньо-професійна структура є однією з основних складових соціально-економічної структури суспільства як системи, що складається із різних соціальних груп.

Незважаючи на доволі високий освітній рівень зайнятого населення України, його структура за заняттями відзначається наявністю диспропорцій, найбільш кричущою з яких слід визнати невиправдано високу частку представників найпростіших професій. Зберігаються вагомі міжпоселенські відмінності у рівні освіти зайнятих, вони поєднуються з особливою „архаїчністю» професійної структури сільських трудівників. Таким соціально-демографічним спільнотам, як молодь, чоловіки (порівняно з жінками) нині властива більша поляризація за освітньою ознакою. Мають місце певні гендерні обмеження щодо „доступу» до елітних соціально-професійних груп населення. Є підстави говорити про низьку ефективність використання освіти окремих груп зайнятого населення у трансформаційний період.

Вагомими обтяжуючими чинниками щодо подальшої трансформації соціально-професійної структури зайнятого населення відповідно до потреб інноваційної моделі економічного зростання є надто повільна структурно-технологічна перебудова економіки країни, її значне відставання за техніко-технологічним рівнем виробництва, а також відсутність системи безперервної освіти населення впродовж життя.

Просування структурно-технологічних змін, підвищення ефективності виробництва, успіхи у розвитку підприємництва в Україні нині значною мірою залежать від раціоналізації виробництва і адміністрування, від прискореного формування у високоосвічених професіоналів тих якостей, наявність яких дає можливість виконувати функцію справжніх лідерів суспільно-економічного життя, від ступеня громадянської активності інтелектуалів, прогресивності їх світогляду та зацікавленості в успіху реформ. Думається, що основна частина „нового класу» має бути зацікавлена й у підвищенні рівня соціальної справедливості, орієнтованої на узгодження інтересів особистості з інтересами всього суспільства.

Реалізація вітчизняним „новим класом» свого історичного покликання, а також збереження й примноження інтелектуального і культурного потенціалу нації, формування нової інтелектуальної еліти як суб’єкта громадянського суспільства, максимальне (наскільки це можливо) її перетинання-зближення з елітою політичною й економічною, яка досягла б свого високого становища переважно власними зусиллями, талантом та інтелектом, залежить від дії багатьох різнопланових чинників. Серед них, виходячи з контексту даного дослідження, нам хотілося б виділити такі, як якість освіти, адекватність суспільної оцінки складної професійної праці, розвиток соціально-трудового партнерства, накопичення в суспільстві гуманістичних цінностей тощо.

Отже, в міру суспільного прогресу відбувається перерозподіл владних функцій, прав і впливу „на користь» носіїв інтелектуального капіталу. Майбутнє країни дедалі більше залежить від ступеня активізації культурних, професійних, творчих якостей індивідів, все актуальнішим стає вислів Гіппократа: „Щасливі народи, які знають, що прекрасні люди служать їм захистом — не вежі і стіни, а мудрі поради мудрих людей».

Список використаної літератури

1. Борисов В. А. Демография – М.: Издат. дом NOTA BENE, 1999. – 272 с.
2. Боярский А. Я. Основы демографии: Учебное пособие. – М.: Статистика, 1980. – 295с.
3. Демографічна криза в Україні – К.: Інститут економіки НАН України, 2001. – 560с.
4. Дорошенко Л. Демографія: Навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. / Міжрегіональна академія управління персоналом. — К. : МАУП, 2005. — 112с.
5. Іванісов О. Демографія: конспект лекцій / Харківський національний економічний ун-т. — Х. : ХНЕУ, 2009. — 152с.
6. Кислий О. Є. Демографічний вимір історії. – К.: Арістей, 2005.– 328с.
7. Курило І.О. Соціально-економічна структура населення України: освітньо-професійний вимір / І.О. Курило // Демографія та соціальна економіка. — 2004. — № 1-2. — С. 136-148.
8. Мальтус Т. Опыт о законе народонаселения // Антология экономической классики // М.: ЭКОНОВ, 1993. – 458с.
9. Медков В. М. Основы демографии: Учебное пособие. Серия «Учебники и учебные пособия». – Ростов-на-Дону: «Феникс», 2003. – 448с.
10. Прибиткова І. М. Основи демографії: посібник для студентів гуманітарних та суспільних факультетів вищих навчальних закладах – К.: «Артек», 200 – 256с.
11. Щербаков А. Основы демографии и государственной политики народонаселения: Учеб. пособие для вузов / Российская академия гос. службы при Президенте РФ. — М. : Академический Проект; Культура, 2005. — 206с.