Вступ

Управління є функціонально-процесуальною та структурною (у вигляді комплексу сигнально-регулятивних систем) частиною системи. Воно поєднує окремі елементи в динамічно сталу систему, забезпечуючи її життєздатність. Будучи частиною динамічно сталої системи та забезпечуючи поєднання в ній окремих елементів, управління поширюється на всю систему в цілому, на всі її структурні та функціонально-процесуальні складові.

У широкому розумінні, соціальне управління — це управління всіма та будь-якими суспільними процесами на відміну від управління в біологічних і технічних системах. Важливо зафіксувати невід’ємність самоорганізуючої (стихійної, спонтанної, позасвідомої) складової від усього явища соціального управління.

Управлінське лідерство являє собою тип менеджменту, при якому менеджер тісно пов’язує свої індивідуальні мотиви і цілі з організаційною діяльністю. Цей зв’язок визначає емоційно-вольові реакції лідера і його оточення, створює ситуацію, коли особистісні риси і звичні моделі поведінки набувають особливого значення для ефективності розв’язання завдань, які стоять перед організацією і менеджментом.

Управлінський лідер, виконуючи безліч соціальних ролей, повинен мати різноманітні навички і відносини. Компетентність його як менеджера передбачає особливу компетентність в розв’язанні найскладніших для менеджменту проблем:

• посиленні ролі і впливу менеджменту в ствердженні і розвитку певного типу організаційної культури;
• побудова ефективної комунікації в організації;
• управління і використання потенціалу групової динаміки;
• формування робочих груп і команд;
• побудова коаліцій і розвиток партнерських відносин;
• сучасна реакція на динаміку зовнішнього середовища і управління змінами.

1. Теоретичне питання: Соціальний лідер управлінського типу

1.1. Особливість ролі управлінського соціального лідера

Важливим компонентом організаторської діяльності є професійне мислення керівника-лідера, яке дозволяє знаходити оптимальні шляхи для досягнення максимальних результатів і великих вигод при менших витратах і зусиллях, приводить ідеї в дію. Керівник-лідер повинен мати наступні характеристики мислення:

• володіти широтою мислення, здатністю передбачити перспективу; при цьому спонукати мислити і своїх підлеглих, показувати особисту перспективу кожного співробітника; виробляти нові ідеї, знаходити нові ресурси, аналізувати фінансовий стан фірми;
• вирішувати практичні питання крізь призму наявних людських можливостей;
• швидко орієнтуватися в ситуаціях, що вимагають практичного застосування знань людей;
• викликати стимулюючі мотиви діяльності, знаходити шляхи і способи зацікавленості людей справою, матеріальні і моральні стимули;
• перш за все думати про успіхи всієї організації, допомагати співробітникам в розкритті їхніх можливостей, здібностей, вести за собою силою авторитету лідера, а не влади;
• постійно знаходитися в пошуку нетрадиційних підходів до розв’язання виробничих завдань, долати межі уявлень, що склалися, про існуючі проблеми і методи їх розв’язання;
• володіти абстрактним мисленням, інтуїцією щоб вдало вибрати час прийняття рішення, виходу на ринок, використовувати етичні критерії в процесі ухвалення рішень, передбачати наслідки;
• ухвалювати рішення в екстремальних ситуаціях, навіть в умовах дефіциту інформації;
• мати високий ступінь здатності навчатися при формуванні організаторських знань;
• критичний склад розуму, логічність і аргументованість критичних зауважень;
• мати комунікативні здібності.

Команда — це ефективний засіб реалізації більш складних і важких організаційних завдань. Перш ніж приступити до формування команди, управлінський лідер повинен вдумливо проаналізувати ситуацію, що склалася, і точно визначити мотиви і цілі, які спонукають його до формування команди.

Для ефективного функціонування команди управлінському лідеру потрібно проведення послідовних змін процедури ухвалення рішень, розподілу повноважень і відповідальності, виконання завдань. Він повинен модифікувати звичні моделі поведінки і стилі лідерства, сприяти в адекватній зміні управлінських практик тим менеджерам, діяльність яких пов’язана з функціонуванням команди.

Можна виділити наступні етапи діяльності управлінського лідера по упровадженню команд в організаційну діяльність:

• Попередній етап: діагностика і зміна стилів лідерства і управління, підготовка організаційного середовища, встановлення цілей і завдань, вироблення критеріїв оцінки, визначення напрямів і областей використання команд.

Етап формування команди: відбір претендентів, створення умов, розподіл ролей.

Етап управління командами: постановка цілей, моніторинг і оцінка діяльності, забезпечення умов розвитку. Лідер повинен визначити також свою роль в майбутній команді. Він може створити команду, в якій стане членом, що виконує чітко певні ролі і функції, а може ініціювати формування команди, в діяльності якої сам безпосередньої участі брати не буде.

Особливість ролі управлінського лідера визначає коло завдань, що стоять перед ним по формуванню команди. Якщо він планує стати членом команди, то він зосереджує свої сили на створенні умов, прийнятних для її функціонування, а також на процесах командного будівництва. Якщо ж він планує залишитися лідером групи, не будучи її членом, то він концентрується на створенні умов, що забезпечують максимально ефективне використання потенціалу командної діяльності, а також залишає за собою функції моніторингу і оцінки результативності діяльності команди. Він може виконувати обидві ролі одночасно, знаходячись, наприклад, в команді стратегічного планування і залишаючись управлінським лідером ряду команд на нижчих рівнях управління. У кожному разі він виступає як агент змін, завдання якого — створити умови для ефективного функціонування команди, перш за все за рахунок затвердження спільності бачення її місії і особливостей діяльності. Вплив управлінського лідера на команду зумовлюють наступні взаємозв’язані чинники:

• об’єктивні цілі і можливості управлінського лідера у формуванні і управлінні командою;
• індивідуальні характеристики членів групи, їхні особисті мотиви, компетентність і очікування;
• особливості стадії формування команди і процесів групової динаміки;
• організаційні цілі, стратегія, їхній зв’язок з цілями командної діяльності;
• вибір управлінським лідером відповідного способу підтримки команди.

Управлінський лідер здійснює свою діяльність по формуванню і управлінню командою в наступних напрямах:

• надання допомоги членам команди в переорієнтації їхніх очікувань, домінуючих мотивів поведінки і досвіду (з метою перенести прагнення підлеглих з самореалізації на виконання єдиною завдання);
• сприяння членам команди в їхньому прагненні усвідомити себе як команду, де всі мають загальні цінності і моделі поведінки;
• надання допомоги членам команди в усвідомленні ними ролі взаємозалежності в досягненні успіху або в невдачах;
• підвищення ступеня довіри і взаєморозуміння між членами команди;
• постійне вдосконалення комунікації в самій команді.

Таким чином, можна виділити три основні сфери діяльності управлінського лідера по формуванню і управлінню командою:

• створення команди;
• управління командними процесами;
• удосконалення діяльності команди.

1.2. Якості соціального лідера для успішного функціонування організації

У системі соціального управління ключовою фігурою є лідер управління. Завдяки своїм особистісним і професійним якостям він виділяється серед інших людей і направляє останніх на досягнення мети керування, ефективно використовуючи методи досягнення цілей і ресурси.

Можна виділити наступні професійні якості, якими володіє лідер управлінського типу:

Знання основ структури, закономірностей, законів, принципів системи соціального керування. Уміння застосовувати дані знання на практиці, реалізовуючи їх у прийнятті рішень і подальших дій.

Різноманітні знання в області суміжних наук з теорією соціального керування: соціології, культурологи, економіки, політології й т.д., а також уміння користуватися ними в  ситуаціях, що створилися.

Володіння загальною культурою в стилі поводження, міжособистісних відносин; здатностями споювати людей, уміння впливати на них, надихати, спонукати до певних дій для досягнення поставлених цілей.

Інтерес до самоосвіти, підвищенню кваліфікації, розширенню кругозору, що дозволяє у свою чергу, створити свій погляд на мир, використовувати свої знання в системному підході, розробляти й здійснювати стратегічні програми.

Уміння використовувати досягнення техніки й різних технологій у соціальному управління; становити програми й проекти, ґрунтуючись на соціальному проектуванні.

Лідер повинен уміло використовувати свою владу, впливаючи  на людей своїми особистісними якостями, авторитетом, мудрістю.

Виділяють кілька видів влади:

Утилітарна влада. Вона пов’язана із застосуванням мотивів, що мають велике значення для керованих суб’єктів.

Авторитарно-нормативна влада. Це законна влада, що вимагає підпорядкування.

Об’єднавча влада. Це влада, що виникає в колективі, створюючи свої норми й закони.

Лідер — керівник повинен сформувати свій стиль керування, організаційну культуру, визначити свою роль в управлінні організації й тільки після цього можна говорити про ефективність даного типу керування.

Лідер повинен прагнути мати такі здатності, як уміння втягнути в рішення питань своїх підлеглих, забезпечити увага до них, новаторство, заповзятливість, реагування на потреби людей.

Зараз у соціальній системі керування йде тенденція для створення таких умов, які допомогли б особистості розкрити свої творчі можливості. Тому що творча особистість є запорукою перемоги в досягнення поставлених цілей у соціальному управлінні.

Тому в цей час розробляються різні технології, які допомогли б людині розкрити свій творчий потенціал, удосконалювати свої інтелектуальні здатності.

На даному етапі тип суперлідера тільки складається, хоча вже виявлені риси, якими він повинен володіти:

Проникливість. Лідер повинен надихати людей поставленими цілями, завданнями, уміти показати, наскільки ці мети й завдання привабливі.

Комунікативність. Лідер повинен уміти підносити своє бачення даної ситуації так, щоб це знаходило позитивні відгуки в споживачів.

Наполегливість. Лідер повинен уміти переборювати перешкоди, що зустрічаються на його шляху до досягнення мети.

Наснага. Лідер повинен уміти надихати людей так, щоб їхня енергія допомагала досягти кінцевого результату.

Організаційні здатності. Лідер повинен уміти поєднувати людей, групи людей для успішного виконання даних завдань.

Крім цього лідер повинен володіти й гуманітарними якостями. Він повинен з уважним до підлеглих, тому що у свою чергу, даний інтерес має великий ефект у соціальному управлінні. Оточені турботою й увагою люди швидше досягають поставлених цілей, чим підлеглі, до яких не проявляється зацікавленість.

Лідер повинен із чуйним до запитів споживача й задовольняти їхні інтереси. Для успішного функціонування організації лідер повинен формувати й охороняти організаційну культуру.

Ефективна організаційна культура повинна містити в собі:

— широко поділювану філософію;

— увага до індивідуума;

— визнання авторитету видатних людей;

— віру в дієвість ритуалів і церемоній;

— осмислене почуття неформальних правил і очікувань;

— переконаність у тім, що все, що роблять працівники, важливо для інших.

Крім цього лідер повинен мати таку важливу якість, як стратегічний склад розуму. Він повинен з погляду  об’єктивної критики оцінювати свої можливості й здатності й становити план по подоланню своїх недоліків, постійно займатися самоосвітою.

Отже, для ефективного соціального управління необхідна сильна, вольова, неординарна особистість, що володіє професійними знаннями, інтелектом, більшим творчим потенціалом.

2. Практичне завдання:

1) Виписати (та вивчити) п’ять понять з «Теорії соціального управління» з посиланням на автора та джерело (за бібліографічними правилами).

1. Соціальне управління це – вид вольової діяльності, вираженої у цілеспрямованому й організуючому впливі, здійснюваному з метою забезпечення узгодженості й впорядкованості спільних дій людей та їх колективів в інтересах ефективного розв’язання завдань, що стоять перед ними.
2. Принципи соціального управління це – основні положення, які відображають пізнані та засвоєні людиною об’єктивні закони та закономірності, котрими керуються органи управління в процесі створення і функціонування соціальних систем управління.
3. Влада – це вольові відносини між людьми, соціальними групами, класами; влада, як і управління, іманентна властивість будь-якого суспільства. що забезпечує його успішне функціонування шляхом опливу на людей, регулювання їхньої поведінки.
4. Ознаки соціального управління це — 1) соціальне управління завжди наявне там, де виникає спільна діяльність людей;

2) головне призначення управління — регулюючий вплив на поведінку учасників спільної діяльності;

3) функції соціального управління (координація, узгодження, планування, контроль, нагляд, примус) реалізуються у рамках суспільних відносин;

4)  внаслідок соціально-управлінських впливів виникають управлінські відносини, які є різновидом, по-перше, суспільних, а по-друге, вольових відносин;

5) соціальне управління — різновид людської діяльності.

5. Управляти (в соціальній сфері) це — значить визначати поведінку людей і їхніх колективів, спрямовувати їх функціонування й розвиток, уводити його в певні рамки, цілеспрямовано його упорядковувати.

2) Знайти у мас-медіа проблемний матеріал (статтю) з тематики соціального управління.

Мамонов І.Л. Публічне управління, державне управління, соціальна політика та місцеве самоврядування як складові соціального управління

Проаналізувати матеріал за наступною схемою:

1. Коротке резюме статті (на один абзац).

У статті розглянуто питання термінологічної визначеності різних видів управління. Розкрито специфіку кожного виду управління. Обґрунтовано застосування терміна “соціальне управління” в широкому значенні, що включає управління всіма соціальними процесами, а також застосування терміна “соціальна політика” у разі управління соціальною сферою суспільства. Запропоновано розуміння публічного управління як інтегрованого виду управління, що органічно поєднує державне управління і місцеве самоврядування.

2. Визначити сферу соціального життя, об’єкт соціального управління.

Автор розглядає процес управління суспільними справами, що об’єднує державне управління та місцеве самоврядування, а в деяких країнах включає і регіональне управління, яке називають публічним управлінням, пов’язуючи його із здійсненням публічної влади. Публічне управління — це інтегральне явище, що за матрьошковим принципом поєднує різні види владного територіально-суспільного управління.

Автор досліджує процеси самоорганізації соціуму як важливого соціального регулятора. Аналізує у статті оптимальне співвідношення між цілеспрямованим керуючим впливом і соціальною самоорганізацією.

3. Сформулювати управлінську проблему, яку висвітлює автор (спираючись на лекцію «Основні завдання соціального управління»).

Управлінська проблема, яку висвітлює автор статті є віднайдення змістового “навантаження” на соціальне управління, публічне управління, державне управління, соціальну політику та місцеве самоврядування саме у їх взаємовідношеннях, виокремлення спільних та відмінних ознак та на підставі цього вироблення відповідного розуміння їх взаємодій.

4. Визначити, які методи та засоби вирішення управлінської проблеми пропонує автор.

Автор наголошує, що управління суспільними справами поділяють не лише за територіальною, а також за галузевою або функціональною ознаками, тобто за наявністю спеціальної компетенції в певних питаннях або у певних сферах суспільного життя. Галузеве (функціональне) управління існує як на рівні адміністративно-територіальних одиниць, так і на рівні держави в цілому, а тому об’єктивується як структурна частина публічного управління. Таке управління зазвичай називають політикою в певній галузі або сфері суспільства.

З метою термінологічного впорядкування та ефективної практичної реалізації управлінської теорії, автор пропонує термін “соціальне управління” закріпити за управлінням усіма соціальними процесами, включаючи сферу самоорганізації соціуму (широке значення), а термін “соціальна політика” віднести до управління в соціальній сфері суспільного життя (вузьке значення).

5. 5. Дати оцінку позиції автора. Сформулювати власне ставлення до управлінської проблеми

Я погоджуюсь з автором в тому, що окремої уваги варті такі різновиди соціального управління: публічне управління, державне управління, соціальна політика, місцеве самоврядування. Насамперед ці види управління є цілеспрямованими керуючими впливами, а тому не включають самоорганізуючої складової. Свідоме управління зумовлює їх відмінність від інших видів соціального управління за способами регуляції, методами і режимами керівних впливів, субстанційною специфікою, природою, складовими, принципами управління, механізмами відповідальності та ін.

Варто зауважити позицію автора, щодо сучасного підходу до свідомого управління суспільством, яке необхідно формувати, відшуковуючи оптимальне співвідношення між компонентами соціального управління (цілеспрямованим керуючим впливом, соціальною самоорганізацією та організаційним порядком), виходячи з необхідності їх інтеграції, використання можливостей і врахування меж кожного з них.

Поєднуючи в собі всі названі компоненти та поширюючись на всі суспільні процеси та явища, соціальне управління є змістово найширшим, а тому родовим поняттям щодо множинних видів і типів управління суспільними процесами.

Процес управління суспільними справами, що об’єднує державне управління та місцеве самоврядування, а в деяких країнах включає і регіональне управління, зазвичай називають публічним управлінням, пов’язуючи його із здійсненням публічної влади. Публічне управління — це інтегральне явище, що за матрьошковим принципом поєднує різні види владного територіально-суспільного управління.

Крім того, автор переконаний, що сучасний підхід до свідомого управління суспільством необхідно формувати, відшуковуючи оптимальне співвідношення між компонентами соціального управління (цілеспрямованим керуючим впливом, соціальною самоорганізацією та організаційним порядком) виходячи з необхідності “їх інтеграції на основі використання можливостей і врахування меж кожного з них, зняття можливих суперечностей”.

Висновок

Соціальне управління є особливим видом діяльності, що спрямований на упорядкування, погодження колективних дій людей щодо досягнення мети, яка стоїть перед ними. Об’єктивна необхідність виникнення та розвитку управління в соціальній сфері обумовлена суспільним характером праці.

Управління притаманне кожній стадії розвитку суспільства. На ранніх етапах його існування управління безпосередньо входило в процес тієї діяльності, котру воно так чи інакше упорядковувало. У міру того, як відбувався все більший розподіл праці в суспільстві, управління набувало відносної самостійності. Його завдання знайшли свій концентрований вираз у функціях особливих соціальних інститутів – органів управління. Це висунуло вимогу виділення особливої групи людей, для яких управління стало професійним заняттям, різновидом праці.

Соціальне управління є об’єктивно необхідним різновидом праці, яке забезпечує погодженість та упорядкованість сумісної праці людей для досягнення суспільне значущих цілей і вирішення завдань, які при цьому виникають. Таке розуміння управління базується на аналізі змісту соціальної діяльності, об’єктивних законів функціонування суспільства.

Список використаної літератури

1. Лукашевич, М. Соціологія : основи загальної, спеціальних і галузевих теорій [Текст] : підручник для студентів вищих навч. закл. / Микола Лукашевич, Микола Туленков, Юрій Яковенко, 2008. — 543 с.
2. Пшеничнюк О. Соціологія [Текст] : Посібник для підготовки до іспитів / Олена Пшеничнюк, Олена Романовська, 2005. — 169 с.
3. Решетніченко А. В. Теорія управління соціальним розвитком [Текст] : Глосарій / А. В. Решетніченко, С. М. Серьогін, 2002. — 63 с.
4. Туленко, Микола Васильович. Теоретико-методологічні основи організаційної взємодії в соцільному управлінні [Текст] : монографія / Микола Туленко, 2009. – 511 с.