ВСТУП

Актуальність теми. Генріх  Ібсен — видатний письменник Норвегії XIX ст. Та, мабуть, не тільки цього сторіччя. Саме він вивів новітню літературу своєї країни на світові обрії. Його драматургія мала великий вплив на театр його сучасників і наступних генерацій.

Творчість Ібсена була пов’язана з багатьма літературними напрямами, але не вклалася у межі жодного з них. У 60-х роках XIX століття він починав як романтик, у 70-х роках став одним із визнаних європейських письменників-реалістів, а символіка п’єс 90-х років зблизила його з символістами та неоромантиками кінця століття.

Г. Ібсен — ворог міщанського животіння, патетичних і фальшивих фраз, суспільного лицемірства та демагогії.

Головна тема його творчого доробку — доля особистості у тогочасному світі, безжалісним і об’єктивним аналітиком якого він виступ.

Ібсен — драматург-новатор. Він створив 12 п’єс на сюжети буденного життя. Найпомітніші серед них — гострі соціально-аналітичні драми «Стовпи суспільства» (1877), «Ляльковий дім» (1879), «Привиди» (1881), «Ворог народу» (1882) та витончено психологічні драми «Дика качка» (1884), «Жінка з моря» (1888), «Гедда Габлер» (1890). У своїх творах драматург порушив вічні проблеми, закликав читачів пройнятися такими непростими цінностями та істинами, як людська гідність, щастя, кохання, сім’я, права людини, відповідь за скоєні злочини, моральна досконалість та внутрішня краса особистості.

Ібсен увійшов у літературу в епоху т. зв. «національної романтики». Але його романтизм не хибує властивою цій течії поверховістю у засвоєнні традиції. Він вважає, «що національне мистецтво не просунеш вперед дріб’язковим копіюванням сцен з буденного життя і що національним письменником є лише той, хто здатний надати своєму творові того основного тону, який мчить нам назустріч з рідних гір та з долин, з гірських схилів і берегів, а передусім — з глибини нашої власної душі». Його романтизму властиве гостре відчуття сучасності.

Зробити драму серйозною, змусити глядача думати разом з автором і героями, перетворити його у «співавтора-драматурга», — ось завдання Ібсена, сформульоване ним ще 1857 р. Присутність автора не повинна відчуватися в драмі — це не художньо. Авторська ідея зобов’язана проходити в драмі «приховано, як срібна жила в гірських надрах». У драмі повинні боротися не ідеї, «чого не буває в дійсності», слід зображати «зіткнення людей, життєві конфлікти, в яких, як у коконах, глибоко всередині ховаються ідеї, що борються, гинуть чи перемагають». П’єса не повинна закінчуватися з опусканням завіси в останньому акті, «справжній фінал має перебувати поза її рамками», поет намічає напрямок — «справа кожного читача або глядача зокрема дійти до… фіналу шляхом особистої творчості». Одним із перших він починає створювати п’єси з великими проблемами і мовою, близькою глядачеві. Драма «Ляльковий дім», яка була написана автором у 1879 році, розповідає про дім, про сім’ю, про людей, що прожили разом багато років, але так і не змогли стати щасливими. Ібсен вирішує розкрити проблему родинних стосунків і розібратися в секреті сімейного щастя, тому що від гармонії в рідному домі залежить гармонія душі людини і світу взагалі.

Мета: розкрити соціальні протиріччя в драмі Г.Ібсена «Ляльковий дім».

Завдання роботи:

— визначити проблематику драми Г.Ібсена «Ляльковий дім»;

— показати  сюжетну лінію та головних героїв драми;

— розкрити особливості драматичного конфлікту в п’єсі Г. Ібсена «Ляльковий дім»;

— окреслити сенс життя головної героїні драми.

Об`єктом дослідження є драма  Г.Ібсена «Ляльковий дім».

Предметом  дослідження є  соціальні протиріччя в драмі Г.Ібсена «Ляльковий дім».

Практичне значення одержаних результатів. Основні питання, які були розглянуті в нашій роботі, можуть бути включені до розробки лекцій, написання курсових та дипломних робіт.

РОЗДІЛ І.  «ЛЯЛЬКОВИЙ ДІМ» Г.ІБСЕНА ЯК СОЦІАЛЬНО-ПСИХОЛОГІЧНА ДРАМА

1.1. Проблематика драми Г.Ібсена «Ляльковий дім»

Ще за життя Ібсена його драматургія визнавалася новаторською. Із повним правом він був оголошений творцем аналітичних п’єс, які відроджували традиції античної драматургії. Композиційні принципи драм Ібсена пов’язувалися з побудовою «Царя Едіпа» Софокла. Уся дія цієї трагедії присвячена розкриттю таємниць — з’ясуванню подій, які колись відбулися. Поступове наближення до розкриття таємниці й створює сюжетну напругу п’єси, а остаточне її розкриття — розв’язку, яка визначає справжню передісторію головних персонажів і їхню подальшу долю.

У п’єсах Ібсена драматизм ситуації полягає в тому, що виявляється повна протилежність між видимістю життя і його справжньою природою. Розкриття показаного в п’єсі світу починається найчастіше вже в ході дії — в деталях, в окремих і, здавалося б, випадкових репліках, у кінці ж п’єси відбувається повний крах ілюзій і з’ясування істини.

Ібсенівська аналітичність відмінна від аналітичності античної трагедії, глибоко зануреної в міфологічну стихію. Недаремно для дії «Царя Едіпа» так важливі прорікання оракула. У Ібсена ж долі протистоїть детермінованість законами природи і суспільства, а також внутрішніми законами людської душі. У «новій драмі» Ібсена саме інтелектуальний діалог є способом розв’язання сюжетних колізій. Саме логіка дії приводить героїв до необхідності осмислити своє життя, себе самих, своїх близьких, своє середовище, а іноді й усе те суспільство, в якому вони живуть, а також прийняти рішення, оскільки далі жити так, як жилося раніше, більше не можна [5, с. 465].

Інтелектуально-аналітична будова «нових п’єс» Ібсена поєднана з прагненням зберегти природність і достовірність сценічної дії, життєвість персонажів. Із цим пов’язана і своєрідність мовної тканини його п’єс, яка створюється за допомогою надзвичайної економії і стилістичної лаконічості. Джерела такої художньої економії — в традиціях давньої ісландської саги з її стриманістю в зображенні почуттів.

Приховані смисли роблять структуру діалогу багатошаровою. В окремих фрагментах тексту містяться вказівки на те, що вже відбулося або ж повинно відбутися, на те, що незрозуміле самим персонажам. Велика й роль пауз. Виникає особливий підтекст — система значень, які не дані відразу, в діалозі, але існують приховано, усвідомлюються лише в міру розгортання дії, але інколи так і не розкриваються до кінця [5, с. 466].

Але особливо визначальні все ж таки п’єси Ібсена, в яких і сюжетна аналітичність, й інтелектуальне осмислення зосереджені в останніх сценах твору, в його розв’язці, де в діалозі, який межує з дискусією, відбувається справжнє переосмислення персонажами свого попереднього життя і самих себе. Такі п’єси і є класичними інтелектуально-аналітичними п’єсами Ібсена, в яких зовнішня дія повністю підкорена інтелектуально-аналітичному началу.

Концепція, за якою в сучасній дійсності зв’язки між зовнішньою і внутрішньою суттю є розірваними, стає визначальною для проблематики п’єс Ібсена і для їх будови. Аналітична композиція перетворюється на поступове розкриття внутрішнього неблаго-получчя і трагізму, які приховуються за досить благополучною зовнішньою оболонкою зображуваної дійсності.

Це надзвичайно сильно виявляється в «Ляльковому домі». За допомогою аналітичної структури автор поступово підводить глядача до розуміння внутрішньої сутності сімейного життя адвоката Хельмера, на перший погляд, доволі щасливого, але заснованого на брехні та егоїзмі. При цьому розкривається справжній характер як самого Хельмера, який виявляється себелюбцем і боягузом, так і його дружини Нори, яка спочатку виступає як легковажне створіння, але насправді є людиною сильною, здатною на жертви й такою, що прагне мислити самостійно. Важливу роль у цьому відіграє і предісторія, розкриття сюжетних таємниць як рушійна сила в розгортанні дії. Поступово з’ясовується, що Нора, щоб одержати позику в лихваря Крогстада, необхідну для лікування чоловіка, підробила підпис свого батька — адже жінка в тогочасній Норвегії була позбавлена права ставити свій підпис під документами, за неї мали «поручитися» батько або чоловік. Дуже насиченою і напруженою виявляється і зовнішня дія: постійна загроза викриття Нори, її спроба відтягти момент, коли Хельмер прочитає листа Крогстада, який лежить у поштовій скриньці, і т. ін. [2, с. 11].

Конфлікт розкриває і сутність соціальних норм — жінка боїться зізнатися в тому, що здатна на самовіддані вчинки, які закони та офіційна мораль визнають лише злочином. Нора йде від чоловіка, сподіваючись проаналізувати й усвідомити події, що сталися. Хельмер же залишається чекати «дива з див» — повернення Нори та їхнього обопільного переродження. Остаточне розчарування Нори в її родинному житті, усвідомлення нею необхідності почати нове існування, щоб стати повноцінною людиною, — ось до чого призводить розвиток дії в «Ляльковому домі».

1.2. Сюжетна лінія та головні герої драми

Твір написаний у 1879 році. В основу драми Ібсен поклав реальну подію. Прототипом Нори стала норвезько-датська письменниця Лаура Кіллер (1849-1932). Під впливом п’єси Ібсена «Бранд» 19-річна дівчина написала книгу «Дочки Бранда», яка вийшла у світ у 1869 році під псевдонімом. З нею ознайомився драматург порадив Лаурі займатися літературою. Між ними зав’язалася дружба. Лаура вийшла заміж з любові, але її чоловік, людина з розлагодженою нервовою системою, болісно сприймав нестаток грошей. Тому дружина намагалася захистити його від матеріальних проблем і, коли він захворів, звернулася за допомогою до свого багатого батька, однак той відмовив. Тоді вона, таємно від усіх, взяла позику в одному з норвезьких банків, а поручився за неї впливовий друг. Коли знову стали потрібні гроші, Лаура зробила нову позику, але не змогла її повернути у визначений термін. У відчаї жінка хотіла видати фальшивий вексель, але вчасно зупинилася. Згодом про це дізнався чоловік, який спочатку співчував Лаурі, а потім під впливом родини, друзів, загальної думки жителів міста різко змінив своє ставлення до дружини і став вимагати розлучення. Дітей у неї відібрали, а її визнали психічно хворою. Згодом, на прохання чоловіка, Лаура повернулася і в сім’ю, і до літературної діяльності [10, с. 64].

Про історію цієї жінки довідалася Сюзанна, дружина Ібсена, і, мабуть, пізніше розповіла про неї чоловікові. Нора і її прототип мали багато спільного, але була й істотна відмінність: Нора сама пішла з сім’ї, сама протиставила себе суспільству — це її свідоме рішення.

На перший погляд, головну увагу письменник зосередив на проблемі прав жінки, але побудова драми, система образів переконливо довели, що доля головної героїні відбила глибинні протиріччя сучасного драматургу суспільства.

У цій п’єсі Ібсен заклав основи реалістичної соціально-психологічної драми. Обивательське благополуччя родини адвоката Хельмера розкрилося в ній найнеща-снішим і найневблаганнішим способом, оголивши брехливість буржуазної моралі, існуючих на той час норм родинного життя та горезвісної святості шлюбу. На початку драми автор відтворив життя-гру головних героїв і їхнє зовнішнє благополуччя, яке було лише видимістю. Конфлікт, що дав розвитку дії п’єси, виник давно, але до певного часу героями не усвідомлювався. Цей конфлікт розкрився разом з таємницею головної героїні – Нори [10, с. 64].

Згодом соціальні протиріччя у драмі переросли у протиріччя моральні, які драматург вирішив у психологічному плані. Поведінка героїв психологічно глибоко вмотивована: вісім років подружнього життя Нори, про які ми дізналися із передісторії, — це вісім років роздумів і сподівань. І лише у ті три дні, коли героїня, хапаючись за останню надію, боролася за свою сім’ю, за щастя, повністю розкрився її складний духовний світ. Рішення піти з сім’ї далося нелегко, це не емоційний порив, а глибоко обдуманий вчинок.

П’єсу ще називали інтелектуально-аналітичною. У таких творах, як правило, присутня якась таємниця, що визначала розгортання подій. Проте розум і здатність героя осмислити дійсність дали йому змогу змінити свою долю. Якщо ж людина не знайшла у собі сили правильно зорієнтуватися у ситуації і перетворити свою думку на дію, вона жорстоко за це поплатилася [2, с. 13].

Зав’язка і розв’язка винесені автором за межі дії п’єси. «Аналітичні» тенденції у цій драмі виявилися у перенесенні центру ваги на розкриття справжньої сутності стосунків і характерів персонажів: фру Лінне хоче, щоб між чоловіком та дружиною відбулася відверта розмова і тому не дозволило Крогстаду забрати листа; лист лихваря не розв’язав конфлікту, а лише став передумовою для розмови Нори з чоловіком. Таємна любов лікаря Ранка до Нори не дозволила героїні просити у лікаря допомоги, а також підштовхнуло її до рішучої розмови з Хельмером. Отже, усе, що відбувалося у творі, підкорено її загальній ідеї — таємниця має бути розкрита.

Нора, на перший погляд, здавалося легковажною і несерйозною жінкою. Вона щебетало і співало, насолоджуючись життям і любов’ю свого чоловіка Торвальда, тією затишною гармонією, яку вона створила у власному домі. Проте ми дізналися про таємницю жінки: вісім років змушена потай від чоловіка сплачувати великий борг, економлячи на собі і не втрачаючи при цьому природної життєрадісності і чарівної жіночності. На таке могла бути здатна лише сильна та вольова жінка, яка вміло по-справжньому кохати і захищати свою любов. Тому стало зрозумілим, що Нора не така вже й проста, якою видалася спочатку [2, с. 13].

Чоловік Нори Торвальд Хельмер виголосив нібито справедливі слова, але за ними крилася якась жорстокість. Він звик милуватися своїми чеснотами і тому насторожила його зверхнє ставлення до дружини, нерозуміння її душевного стану. Дізнавшись про її вчинок, він сприйняв його як ганебний і навіть не задумався над тим, що саме змусило її так діяти.

Проблема родини — секрет сімейного щастя і благополуччя; становище жінки в тогочасному буржуазному суспільстві; «святість шлюбу»; місце людини в житті, людські цінності життя. Людина повинна знайти себе, своє щастя, покликання, бо тільки справжня людина, а не іграшка в чиїхось руках мала право на сімейне щастя, на виховання дітей [11, с. 354].

У цьому будинку не живуть, а грають — в життя, в любов, у брак, в людську гідність і честь. У іграшковому будиночку живуть ляльки, які прикидаються людьми. Таємно позичивши гроші, щоб врятувати чоловіка, Нора виявляється наодинці з жахом перед майбутнім і докорами совісті. Але чоловік дізнається про усе і проголошує «найсправедливішу» мову, в якій чомусь переважає займенник «мій»:

«Ти зруйнувала усе моє щастя, усе моє майбутнє». А коли загроза проходить, ми знову чуємо його сладенькие слова. Але настає прозріння. Нора не може більше жити в цьому духовно порожньому будинку, тому йде геть. «Я думаю, що, передусім, я людина, так само як і ти — або, принаймні повинна стати людиною». У творі Генріх Ибсен показав фальшиві людські цінності, за якими криються егоїзм, духовна порожнеча. Ось чому п’єса називається «Ляльковий будинок» [11, с. 354].

Важливу роль у творі відіграла символіка, адже символічною вже була сама назва твору. «Ляльковий дім» — це дім фальшивих цінностей, за якими крилися егоїзм, духовна порожнеча, роз’єднаність людських душ. У цьому домі не жили, а лише грали у кохання, шлюб, сімейну злагоду і навіть людську гідність і честь.

Символічним став фінал п’єси: промінь надії торкнутися Торвальда Хельмера — він готовий вчинити «диво див» — змінитися настільки, щоб повернути Нору [11, с. 355].

РОЗДІЛ ІІ. СОЦІАЛЬНИЙ КОНФЛІКТ В П`ЄСІ  Г.ІБСЕНА «ЛЯЛЬКОВИЙ ДІМ»

2.1. Особливості драматичного конфлікту в п’єсі Г. Ібсена «Ляльковий дім»

У «Ляльковому домі» центральною постала проблема становлення жінки в буржуазному суспільстві. Проте «жіноче питання» один із аспектів проблеми звільнення людської особистості. Безпосереднім об’єктом зображення драматург обрав сім’ю, котра багато в чому може здаватися ідеальною. А фінал п’єси, як бачимо, — результат катастрофи, який і сам є катастрофою, позбавлений будь-яких елементів компромісу. Але такий фінал не можна назвати неблагополучним. Героїня не загинула, а навпаки, стала переможницею, бо ніби знайшла себе і мала достатньо мужності, аби здійснити свою волю і відкинути все, що їй заважало. Разом із тим ця перемога мала трагічний відтінок, бо вона означала болісний розрив Нори з усім її попереднім життям (особливо з дітьми) і зробила її самотньою у протистоянні суспільству з його нормами моралі. Таким чином, перемога Нори, тобто її внутрішнє звільнення та обрання нею свого справжнього шляху не означало завершення її боротьби, навпаки, дійсні випробування героїні ще попереду — після того, як спуститься завіса. Тільки тоді почнеться боротьба Нори за своє самоствердження, за пізнання справжніх законів життя [4, с. 442].

Підроблений підпис на векселі становить «таємницю», характерну для методу Ібсена; з’ясування соціальної та моральної суті цієї «таємниці» є справжнім змістом драми. Конфлікт виник за вісім років до початку сценічної дії, але не був усвідомлений. Події, що проходять перед нашими очима, перетворюються у з’ясування суті суперечності, яка виникла в минулому. Конфліктують офіційні погляди та природно-людські потреби. Проте фінал драми не дає, як це було властиво драматургії до Ібсена, розв’язки конфлікту: Нора залишає дім чоловіка, не знайшовши позитивного вирішення, але сподіваючись спокійно розібратися в тому, що трапилось і усвідомити його. Незакінченість дії підкреслюється тим, що Хельмер, її чоловік, залишається в очікуванні «дива з див» — повернення Нори, їхнього взаємного переродження. Незавершеність дії, «відкритий фінал» є наслідком того, що в Ібсена конфліктують не окремі суперечності, які можна усунути в рамках драматичного часу, але драматург перетворює свої твори у форум, на якому обговорюються найголовніші проблеми, вирішити які можна лише зусиллями всього суспільства і не в рамках художнього твору. Ретроспективна драма, на відміну від драми зі звичайною композицією, є кульмінацією, що виникла після подій, які їй передували, і за нею постануть нові події [4, с. 443].

Характерною рисою драми Ібсена є перетворення соціальних за своєю суттю суперечностей у моральні та вирішення їх у психологічному аспекті. Увага концентрується на тому, як Нора сприймає свої вчинки та вчинки інших, як змінюється її сприйняття світу та людей. її страждання та важке прозріння стають основним змістом твору.

Прагнення переглянути всі сучасні погляди з точки зору людяності перетворювало драми Ібсена в цілу низку дискусій. Сучасники стверджували, що нова драма почалася зі слів Нори, сказаних Хельмару: «Нам з тобою є про що поговорити».

У психологічній драмі Ібсена значну роль відіграє символіка. Маленька жінка бунтує бунт проти суспільства, вона не хоче бути лялькою в ляльковому домі. Символічною є назва п’єси — «Ляльковий дім». Символіка підтримується цілою системою «ігор»: Нора грається з дітьми, з чоловіком, з лікарем Ранком, і вони, своєю чергою, ведуть гру з нею; гри стосується репетиція тарантели та історія з мигдалевим печивом і т. д. Усе це готує читача та глядача до фінального діалогу Нори та Хельмара, де вона дорікає чоловіку та батькові і всьому суспільству за те, що її перетворили на іграшку, а вона зробила іграшками своїх дітей, продовжуючи недобру традицію загальної гри. Символ «ляльковий дім» вказує на головну ідею драми — на занедбання людського в людині [4, с. 443].

Полишення жінкою родини, яким закінчувалася п’єса, вважалось у ті часи скандалом. П’єса Ібсена розпочинала дискусію, яка переходила зі сцени у глядацький зал. Драматург досягнув того, що глядач став його «співавтором», а його герої вирішували ті самі проблеми, які хвилювали глядачів та читачів.

Про Ібсена говорили, що його п’єси починалися там, де раніше звичайно закінчувалися. Можна сказати й інакше: вони закінчувався там, де розпочиналася справжня, дійсна боротьба, де мало відбутися випробування сил героя, тобто там, де могла б початися нова п’єса. Тому фінал «Лялькового дому» називали відкритим.

Кінцівка твору вказала на наявність у суспільстві «справжньої людини», яка прагнула до свободи та внутрішньої незалежності і була здатна заради певних цілей піти на будь-які жертви, відмовитися від компромісів.

Г. Ібсен — драматург «нової драми». Його драматичні твори стали є «п’єсами про людську душу», в яких йшлося, насамперед, про напружену, здебільшого трагічну боротьбу індивідуальності за власний унікальний світ.

У п’єсах «нової драми» відбулося зближення драматургічного простору з тією реальністю, в якій жили глядачі. Драматург буквально брав із сучасних персонажів їхню мову, поведінку, одяг, а також максимально наблизив декорації до місць їхнього проживання. Автор відкрив якісно нові джерела драматичного у звичайній прозі повсякденного існування. Він істотно збагатив коло тем, які можна було виставляти в театрі: різноманітні соціальні проблеми, становище жінок у суспільстві, спадкові хвороби, влада грошей [10, с. 68].

У п’єсах «нової драми» не було чіткої межі між комедією і трагедією. Ця риса поетики стала наслідком бажання Ібсена максимально наблизитися до дійсності, повсякденне життя трагікомічне.

Композиція п’єс мала інтелектуально-аналітичний характер. її аналітизм полягав у тому, що майже всі п’єси розпочиналися показом ілюзії щастя, а закінчувалися катастрофою. Драматург показав, що злагода, комфорт, в яких жили його персонажі, а також нібито добрі стосунки між ними — оманлива видимість. У такий спосіб він розкрив суперечності сучасного світу. Його драми називали інтелектуально-аналітичними, бо вони завершувалися інтелектуальним осмисленням персонажами власного життя. Герої промовляли те, що диктувала їм логіка власного характеру, який письменник розкрив з небаченою для нього майстерністю і психологічною глибиною [10, с. 68].

Незавершена кінцівка — найвидатніший внесок «нової драми» в світову драматургію. У деяких п’єсах розв’язка не була розв’язанням проблем, а їхньою постановкою, конфлікт не вичерпувався після завершення дії, а дедалі більше загострювався. Така відкритість фіналу краще відповідала вимогам сучасного проблемного театру, який і намагався створити Ібсен.

Особливості «нової драми» Ібсена:

— вірогідність дійсності, яка зображена в п’єсах;

— створення образів типових, нерозривно пов’язаних з оточуючим їх И повсякденним світом:

— вони підкреслено індивідуалізовані;

— пов’язані з життєвою реальністю;

— справді значні;

— контрастність світів — сьогодення і віддаленість;

— місце дії зовсім не змінювалося або змінювалося незначно;

— розрив між благополучною видимістю і крайнім неблагополуччям суспільства;

— чіткість композиція, велике значення деталей; кінцівка п’єси незавершена, відкрита;

— обминає експозицію драми, починає дію напередодні катастрофи; події переносить у передісторію;

— відмова від зовнішнього драматизму дії і зосередження на аналітичному розкритті характеру, конфлікту і сюжетних таємниць [4, с. 448].

Глибокий аналіз ідейно-художнього новаторства норвезького драматурга подав у статтях «Квінтесенція ібсенізму» (1891) і «Драматург-реаліст своїм критикам» (1894) відомий англійський драматург Б. Шоу. Він підкреслив головну особливість Г. Ібсена — повернення до сучасного життя, незалежність від забобонів свого часу, критику хибних ідеалів суспільства. За словами Б. Шоу норвезький драматург «наполягав на тому, щоб вища мета була надихаючою, вічною, безперервно розвиваючою, а не зовнішньою, незмінною, фальшивою…не літерою, але духом…не абстрактним законом, а живим потягом» [4, с. 449].

Усвідомлення і виділення письменником глибокого внутрішнього протиріччя між «ідеалом» та «дійсністю» і визначило художню структуру його п’єс про сучасність.

2.2. Сенс життя головної героїні драми

У «Ляльковому домі» проблема прав жінки переростає в проблему соціальної нерівності загалом, бо трагедія Нори виявляється, певною мірою, повтореною на життєвій дорозі і Крогстада, і Крістіни. Дія, що почалася з відтворення життя-гри головної героїні-ляльки в ляльковому домі, несподівано проектується в минуле, ретроспективна композиція створює можливість для проникнення в приховану від стороннього ока справжню сутність соціальних і моральних взаємин, коли жінка боїться зізнатися в тому, що вона здатна на самостійні шляхетні вчинки — порятунок хворого чоловіка й оберігання вмираючого батька від хвилювань, — а державні закони й офіційна мораль кваліфікують ці дії лише як злочин [1, с. 133].

Образ Нори викликає бажання співчувати цій жінці, дивуватися її безпорадності, зрозуміти її дії, але ж ніяк не засуджувати її, як це було під час появи драми. Сьогодні ми пішли набагато далі в питаннях сімейних відносин, що не піддаються поясненню і людському розумінню (як краще вчинити, який вихід вважати правильним).

Фальш і лицемірство пронизують домашнє життя родини адвоката Хельмера. Чарівна і лагідна, завжди жвава Нора, ніжна мати і дружина, користується начебто обожнюванням у чоловіка, оточена увагою, але насправді вона для нього тільки лялечка й іграшка. їй «не дозволяється» мати свої погляди, судження, смаки. Оточивши дружину атмосферою дражніння і солоденьких жартів, адвокат Хельмер ніколи не говорить з нею про щось серйозно. Життя цієї милої і симпатичної жінки складне, а «господаркою» будинку її назвати не можна [1, с. 134].

Щоб врятувати чоловіка, що захворів на туберкульоз у перший рік шлюбу, і відвезти його, за порадою лікаря, на лікування в Італію, Нора таємно позичає гроші в лихваря і згодом ціною важкої праці виплачує їх. Але за законом того часу, що принижує жінку, вона не могла позичити гроші без поручительства чоловіка. Нора поставила під векселем ім’я свого важко хворого батька, що нібито поручився за її платоспроможність, тобто, з погляду буржуазного правосуддя, пішла на підробку векселя. Дочірня і подружня любов штовхнула її на «злочин» проти закону. Лихвар Крогстад тероризує Нору, вимагає місця в банку, директором якого призначений її чоловік, в іншому випадку погрожує вкинути Нору у в’язницю. Смертельно боячись викриття, Нора змушена грати щасливу жінку, веселу лялечку. Вона все ще сподівається на диво. їй здається, що її чоловік, «сильна і шляхетна людина», врятує її, підтримає в біді. Замість цього адвокат Хельмер, одержавши лист Крогстада, лютує, обіцяючи дружині страшне, повне принижень життя. З його погляду, вона злочинниця, він забороняє їй спілкуватися з дітьми, щоб вона не могла «зіпсувати їх» [1, с. 135].

Нора в Ібсена зовсім не така проста, як може здатися. Часто вона підігрує чоловікові. Особливу роль у драмі грає лікар Ранк. Чи любила Нора цю людину? Важко сказати, але вона не може взяти гроші в лікаря, що тільки-но освідчився їй у коханні, на яке вона не в змозі відповісти. У п’єсі є ще один жіночий образ — фру Лінне. Це абсолютно самостійна, звикла до самопожертви і важкої роботи жінка. Вона змушена була вийти заміж за нелюба, щоб утримувати хвору матір і молодших братів. Після смерті чоловіка працювала і годувала всю родину. Вона жертовно забула про себе, кинула Крогстада, якого кохала. Фру Лінне відчуває постійну потребу піклуватися про когось, думати про близьких людей; вона повертається до Крогстада, щоб піклуватися про нього і його чотирьох дітей, що залишилися без матері. Сьогоднішньому читачеві цей образ ближчий і зрозуміліший, ніж образ Нори [1, с. 135].

У п’єсі Ібсена відбувається дивна річ: одна жінка кидає власних дітей, щоб знайти себе, а інша, що вже знайшла себе, бере відповідальність за чужих дітей. Схоже, що борця за емансипацію жінок з Ібсена не вийшло, але ним написана п’єса-дискусія про родину, про жінок, за що йому і спасибі. Останніми словами Нори, що залишає «ляльковий будинок», стає відповідь на питання чоловіка: чи можна ще все змінити в їхніх відносинах? «Для цього потрібно, щоб відбулося найдивніше диво… Таке, щоб ти і я змінилися… Щоб наше життя вдвох могло стати життям дійсного подружжя» [1, с. 136].

Лист Крогстада, у якому від відмовляється від позову, повертає душевну рівновагу тільки адвокату. Він знову називає дружину лагідними іменами: вона знову його «лялечка» і «пташка». Нора перериває цей потік ніжностей, даючи свою оцінку тому, що відбувається: їх шлюб — це не союз рівних, закоханих людей: їх шлюб був простим співіснуванням.

Нора вважає, що, перш ніж бути дружиною і матір’ю, вона повинна стати людиною. Вона іде від чоловіка, залишаючи трьох дітей. Закінчення п’єси — це діалог чоловіка і жінки, який пояснює поведінку і рішення Нори.

На докори чоловіка: «Яка невдячність! Чи ти не була тут щаслива», — Нора відповідає: «Ні, тільки весела. Я була тут твоєю лялечкою-дружиною, а діти були моїми лялечками». Вона запитує чоловіка, чому той не захистив її. Хельмер щиро дивується: «Але хто ж пожертвує честю навіть заради коханої людини?» — «Сотні тисяч жінок жертвували, — заперечує Нора і з гіркотою додає: — Мені стало ясно, що всі ці вісім років я жила з чужою людиною» [2. с. 12].

Голосно лунає стукіт зовнішніх дверей, що грюкнули за Норою… Так Ібсен і його героїня розвінчали міф про щасливу буржуазну родину.

ВИСНОВКИ

Отже, можемо підвести наступні висновки. Проблематика драми Г.Ібсена «Ляльковий дім» —  проблема моральної відповідальності людини за свій вибір і за інших людей; «втрати ілюзій» під впливом обставин; істинних і фальшивих ідеалів і цінностей; проблема жіночої емансипації.

Конфлікт дарами — соціальний — зіткнення природних людських прагнень з нелюдськими, застиглими догмами суспільства; сюжетний — таємниця і «кримінальний» учинок Нори як несвідомий виклик буржуазному життєустрою, його законам; психологічний – «пробудження» і духовна боротьба Нори, її бажання по-справжньому розібратися в житті, усвідомити себе як особистість.

Особливості композиції —  п’єса має аналітичну композицію, що означає послідовне розкриття внутрішнього неблагополуччя і  трагізму, які таяться під зовні пристойною оболонкою. Так поступово осягається внутрішня суть сімейного життя Хельмерів, на перший погляд, щасливого, але заснованого на неправді й егоїзмі.

П’єса «Ляльковий дім» викликала бурхливі дискусії, в яких брали участь і критики, і глядачі. Публіку хвилювала гостра постановка проблеми становища жінки в буржуазній родині й брехливих, святенницьких основ, на яких базується ця родина. Але, як і в інших п’єсах, Ібсен не обмежується соціальним аспектом проблематики, замислюючись про права особистості й гідність людини.

Генрік Ібсен створив сучасну «нову драму», наситивши її соціальною, філософською і моральною проблематикою. Він розробив її художню форму, розвинув мистецтво діалогу, увівши до нього живе розмовне мовлення. У сценічних картинах повсякденності драматург широко використовував символіку, значно розширивши зображувальні можливості реалістичного мистецтва.

Учнем Ібсена вважав себе Бернард Шоу. Послідовниками Ібсена на різних етапах творчості виступали Август Стріндберг і Гергарт Гауптман. Символіка ібсенівської драматургії надихала Моріса Метерлінка. Жоден з драматургів межі століть не уникнув його впливу.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Адмони В. Г. Генрик Ибсен: Очерк творчества. — Л.: Худож. лит. Ленингр. отд-ние, 1989. — 270, с.
2. Гладышев В. В. Две судьбы: Нора Хельмер и Кристина Линне //Зарубіжна література в школах України. — 2011. — № 1. —  С. 11-14.
3. Давиденко Г. Й. Історія зарубіжної літератури ХХ століття. — К.: Центр учбової літератури, 2007. — 502, с.
4. Зарубіжна література ХІХ століття / Стендаль [та ін.] ; укл. О. В. Пронкевич. — 2-ге вид. — К. : Педагогічна преса, 2000. — 510 с.
5. Зарубіжна література ХІХ століття /Упоряд. О.В.Пронкевич. — 2-ге вид. — К.: Педагогічна преса, 2000. — 510, с.
6. Ибсен Генрик. Драматические поэмы /Пер. А. Шарапова, Авт.передм. Н. Любимова, Б. Ерхов. — М.: Худож. лит., 1980. — 302, с.
7. Ибсен, Генрик. Пьесы /Пер. с норвеж. А. и П. Ганзен. — СПб.: Азбука-классика, 2008. — 284, с.
8. Лапшина Г. С. «Силою слова живого…». — М. : Изд-во МГУ, 1992. — 149, с.
9. Неустроев В. П. Литературные очерки и портреты. — М.: Изд-во МГУ, 1983. — 264 с.
10. Озон Франсуа. Кукольний дом // Искусство кино. — 2002. — № 6. — С. 63-70
11. Пронкевич О. В. Зарубіжна література ХІХ століття. — К.: Педагогічна преса, 2001. — 447, с.
12. Усі зарубіжні письменники. Літературно-художній огляд. Перелік основних творів. Література для додаткового користування / Ганс Хрістіан Андерсен [та ін.] ; за заг. ред. О. Д. Міхільова; укл. Ю. А. Ващенко [та ін.]. — Харків: Торсінг плюс, 2009. — 383 с.
13. Хейберг Ханс. Генрик Ибсен /Пер.: И. Хидекель; авт. предисл.: В. Адмони. — М.: Искусство, 1976. — 278 с.