ВСТУП

Актуальність теми. Головну роль у формуванні правил соціальної взаємодії, упорядкуванні суспільних процесів, визначенні векторів розвитку громади в часи інституціональних криз відіграють еліти. Головна ідея полягає в тому, що еліти залежні від масштабних суспільних перетворень і змін у соціальних інститутах.

В сучасній теоретико-правовій науці все більшої значимості набувають елітарні теорії як класичного трактування, так і в своєму новітньому та трансформованому вигляді. Це зумовлено передусім нагальністю та суттєвою часовою модернізацією поставлених перед державою політичних проблем, при цьому вказана концепція надає можливості їхнього вирішення шляхом використання кардинально інших методів досягнення мети. Започатковані Г.  Москою та В. Парето класичні теорії еліт не тільки надали роз’яснення більшості державно-правовим та політичним явищам, але й поставили перед науковцями численні дилеми для подальших вивчень. В наступному саме вони стали приводомдо формування різнобічних елітарних та неоелітарних  теорій, в межах яких досліджуються варіанти правління еліти в демократичному суспільстві, сумісність елітизму з демократією, а також ефективність політико-правової діяльності еліти та можливість державного впливу на процес циркуляції еліт.

Проблема становлення сучасної політичної еліти та забезпечення умов її ефективності неодноразово піднімалася українськими дослідниками.

У контексті досліджуваної теми використовувалися фундаментальні роботи, в яких аналізується сфера елітних відносин і які є теоретичним надбанням світової політичної думки – Г.Моска, В. Парето, Н. Макіавеллі, Р. Міллс, М. Бердяєв, П. Сорокін, М. Вебер, Ф. Ніцше, М. Бакунін, Г. Лебон, З. Фрейд, Е. Фромм та ін. Особливу цінність становлять теоретичні та практичні розробки сучасних зарубіжних авторів — П. Бурдье, Д. Белл, З. Бжезінський, Дж. Гелбрейт, Ж. Зіллер, М. Доган, Дж. Хіглі, С. Московічі, М. Нарта, Дж. Сарторі, К. Стонер-Уайс, Т. Стюарт, У Хоффманланге, т. Дай, Г. Елдрувайт, Л. Лассуел, Л. Едвінсон, М. Мелоун та ін. Великий вплив на визначення теоретико-методологічних засад дисертаційного дослідження справили праці українських учених і мислителів Ю. Крижанича, О. Субтельного, Д. Донцова, В. Липинського та ін.

Проблематика державотворення в елітоутворюючому контексті тією чи іншою мірою висвітлювалася в дослідженнях м. Афанасьєва, Е. Афоніна, Г Ашина, С. Наумкіної, І. Куколєва, О. Куценко, О.          Лазоренка, Л. Мандзій, О. Оболонського, М. Михальченка, А. Крестевої, О. Криштанівської та ін. Безпосередньо управлінським аспектом елітних відносин присвячено небагато праць. серед них варто відзначити роботи М. Пірен, В. Токовенко, С.Серьогіна, Н. Селютіну та ін.

Проте, незважаючи на активізацію дослідницьких зусиль у згаданих галузях науки, слід зазначити, що проблема елітоутворення ще не була до цього часу предметом комплексного наукового дослідження.

Метою роботи є спроба виявити основні особливості формування соціальних еліт як предмету філософського дослідження.

Виходячи з мети роботи, ми поставили перед собою наступні завдання:

— розглянути процес формування та зміни еліт в умовах демократизації суспільства     ;

— з’ясувати поняття та головні теорії еліти;

— проаналізувати праці В. Парето і його теорія еліт;

— дослідити поняття “еліта” у Р.Міхельса, К. Маннгайма;

— розглянути цивілізаційний підхід до еліти у концепції А.Тойнбі.

Об’єктом роботи є елітичні теорії та ї становлення.

Предметом роботи виступають соціальні еліти як предмет філософського дослідження.

РОЗДІЛ І. Еліта як суб’єкт соціального управління

1.1. Процес формування та зміни еліт в умовах демократизації суспільства

Процеси формування та зміни еліт у суспільстві в науковому аналізі розглядаються через систему понять та категорій. до них належить — “рекрутація”, “репродукція”, “циркуляція”. Серед них одне з центральних місць займає поняття “циркуляція еліт”.

Для кожного типу змін еліти вироблено окреме поняття. Залучення нових людей без конкретизації якісної характеристики цього процесу та їх соціально-групового походження називають “рекрутацією”. Інколи це явище називають добором еліти.

Відтворення еліти в її власних межах, тобто в рамках даної соціальної групи, називають “репродукцією”. А циркуляція — це такий спосіб заміни еліти, коли її позиції займають люди з інших соціальних груп, це зміна персоналу, який займає ключові позиції в ключових інституціях даного суспільства .

Очевидно, що якість еліти багато в чому залежить від принципів її формування. Відомо, що політичне рекрутування — це залучення людей до активного політичного життя. І найважливіше місце займає створення політичної еліти, з якої формуються законодавчі та виконавчі органи держави, урядовий апарат, управлінські кадри державних закладів.

Питання про особливості рекрутування еліти — один з найважливіших в елітології. Як зазначає О.Гаман-Голутвіна, на відміну від професійних елітарних спільнот еліта являє собою відкриту систему. Доросла людина, що не має спеціальної професійної підготовки, як правило, не може претендувати на місце у відповідній професійній еліті, тоді як коло політичної еліти поповнюється за рахунок осіб різноманітного освітнього, професійного та майнового статусів [5, с. 97-103].

У стабільних політичних системах рекрутування еліти відбувається згідно з ретельно розробленими процедурами, у результаті чого персональний склад еліти з більшою чи меншою періодичністю обновлюється, а саме політична структура залишається значною мірою незмінною.

По-іншому складається справа в умовах розлому політичної системи в періоди політичної нестабільності. За цих умов відбувається трансформація або зміна еліт: люди, що займають ключові позиції в політичному управлінні, втрачають свої пости, виникає багато вакансій, які заповнюються з порушенням звичайних рутинних норм. Суспільство, як правило, завжди має багато охочих зайняти елітні позиції. Це стимулюється вищим статусом управлінської діяльності, престижем.

У процесі рекрутування політичної еліти найважливіші моменти — широта її соціальної бази, коло осіб, що відбирають еліту (селекторат), врешті, процедура, механізми відбору.

Розрізняють два головних типи рекрутування еліт — відкритий та закритий. Еліту називають відкритою, якщо доступ до неї відкритий представникам різноманітних соціальних страт. Закритою еліта є у випадку, коли процес рекрутування приймає самовідтворювальний характер [8, с. 208-213].

Закритий тип рекрутування еліти історично перший, тоді як другий — результат розвитку політичних систем, оскільки потребує для свого функціонування найвищого рівня політичної культури.

При цьому слід мати на увазі, що в демократичних системах еліти можуть бути досить різноманітними за ступенем відкритості. В сучасних умовах існують дві тенденції відбору еліт у демократичних системах — гільдійна та антрепренерська. Для системи гільдій характерні висока ступінь інституалізації в процесі відбору, важлива роль освіти, перш за все, спеціальної, повільний шлях нагору, тенденція до відтворення характерних рис вже існуючої еліти, невеликий, відносно закритий селекторат.

Антрепренерська система відбору виходить з того, що індивідам, які прагнуть по-трапити до еліти, необхідна не тільки підтримка у середині управлінської системи, в якій вони збираються робити кар’єру, але і поза цією системою. Вони знаходять цю підтримку (тобто спираються на більш широкий селекторат), а інерційні сили організаційних норм меншою мірою гальмують їх рух [7, с. 24-31].

За гільдійною моделлю, як правило, відбувається селекція бюрократичної еліти, а політична еліта рекрутується здебільшого за антрепренерською моделлю. В системі гільдій кандидати на просунення повинні обов’язково догодити невеликій групі осіб нагорі. Бюрократична зацікавленість в організаційній рутині, у звичайних методах, у спадкоємності. Для антрепренерської системи, де селекторат більш широкий, кандидату на елітну позицію треба впливати не лише на вищестоящих осіб, але й апелювати до впливових людей поза цією системою.

Відкритий тип рекрутування еліт, як правило, ґрунтується на відборі, що має вид чесного конкурсу, за якого вирішальне значення мають особистісні якості людини, її здібності, освіта, моральні характеристики, а не “анкетні дані”, не її (або її батьків) соціальний стан, належність до певної соціальної групи. Тільки за умови, що саме індивідуальні, а не надіндивідуальні характеристики повинні бути критерієм відбору, еліта може бути справді кращою.

Якщо привалює принцип висунення на елітні посади не найрозумнішої, найздібнішої, чесної, але “своєї” людини, що довела відданість соціальній групі, класу, лідеру, — це означає закритий тип селекції, що призводить до негативних наслідків для суспільства і врешті-решт до деградації еліт.

Важливим аспектом теорії еліт є канали рекрутування, тобто шляхи просунення до вершини політичної ієрархії. Дослідники відносять до числа основних інституціональних каналів такого роду державний апарат, органи місцевого управління, армію, політичні партії, релігійні організації, систему освіти. Домінування того чи іншого каналу обумовлюється історичними традиціями політичного розвитку, особливостями політичного режиму тощо.

Категорія проникливості каналів рекрутування описує засоби горизонтального пересування членів політичної еліти в системі різноманітних каналів рекрутування.

У реальному житті відтворення еліт проходить складніше, ніж це можна уявити на абстрактних схемах. Проте формулювання теоретичних категорій дає змогу більш влучно провести аналіз цих явищ [9, c. 119-120].

1.2. Поняття та головні теорії еліти

При розгляді еліти стосовно до сфери політики вчені оперують двома близькими, але не ідентичними термінами: «політична еліта» і «володарююча еліта». Найбільш містким є поняття «володарююча еліта»: це всі групи, які можуть і реально здійснюють вплив на владу.

Володарюючи еліта складається з таких елементів:

• економічна еліта — група людей, яка контролює головні економічні ресурси суспільства: великі власники, можновладці і провідні менеджери фінансово-промислових корпорацій тощо. Вони виступають найбільш відчутною групою тиску на владу, використовуючи для цього як безпосередні контакти з політиками, так і підконтрольні собі ЗМІ і гроші, направлені на фінансування партій і виборчих компаній;
• військова еліта — генералітет і вище офіцерство. Вплив на владу визначається концентрацією в її руках значної кількості засобів знищення і людей, готових за першим наказом їх використати, а також мірою мілітаризму самого суспільства;
• бюрократична еліта — чиновники державного апарату, їх роль і вплив обумовлюється участю в процесі підготовки і реалізації важливих політичних рішень;
• ідеологічна еліта — видатні діячі культури, науки, представники мас-медіа, що формують ідеологію суспільства і свідомість мас;
• власне політична еліта — включає в себе керівників держави, членів уряду, депутатів законодавчого органу, тобто тих, хто безпосередньо приймає політичні рішення на державному рівні. У більш широких трактуваннях до неї відносять і політичні фігури середньої ланки, значущі для регіональної політики.

Виходячи з трактування політичної еліти як одного з елементів володарюючої еліти, їй можна дати таке визначення: це певна група суспільства, яка концентрує у своїх руках державну владу і відповідає за вироблення стратегії розвитку всієї системи.

Сутність еліти викликає значні суперечки серед учених. Перші трактування були дані ще в стародавні часи. Конфуцій, Платон, Аристотель заклали основи ціннісного підходу до розуміння еліти. Згідно з цією версією, еліта включає кращих з кращих, тобто тих, хто володіє такою доброчесністю, як мудрість і справедливість [11, c. 207-208].

Значний вплив на формування елітарних теорій здійснили ідеї Н.Макіавеллі і Ф.Ніцше. Але сучасне розуміння проблеми складається у кінці XIX — на початку XX ст. Виникнення елітарних концепцій стало своєрідною реакцією на теорії демократії і на марксистське вчення про роль народних мас в історії. У перших елітарних теоріях містилася критика демократії. Значущою в цьому плані є оцінка демократії з боку російського філософа і історика Л.Карсавіна. Він відзначав, що демократична держава анархічна: зовсім не керує державою «народ» (демос), майже не керує парламент, трохи керує уряд, а найбільше — бюрократія, єдиний політичний елемент влади.

Але нині більшість політологів намагається знайти компроміс між елітизмом і принципами демократії, розробляючи концепції демократичного елітизму.

Елітарний підхід до розгляду суспільства був обґрунтований зусиллями:

• Гастано Моска;
• Вільфредо Парето;
• Роберта Міхельса.

Г.Моска вводить спочатку поняття «політичного класу», а потім більш широке — «правлячого класу» для визначення тієї групи людей, яка, володіючи певними якостями і ресурсами — високе становище у суспільстві, військова сила, священний сан, багатство, походження (переважно народження, сімейні зв’язки), знання і досвід управління — монополізує владу в своїх руках. Наявність такого класу, на думку Моска, — не закон: «суспільство завжди керується меншістю», «навіть коли відбувається зміна влади, вона передається з рук однієї меншості до рук іншої меншості». Правлячий клас схильний до змін через притаманні йому дві тенденції: аристократичну і демократичну. Перша тенденція проявляється у прагненні еліти «закритися» від іншої частини суспільства, передати свої привілеї за спадковістю. Наслідком цієї тенденції стає виродження еліти і суспільний застій. Демократична тенденція проявляється у поновленні правлячого класу за рахунок активних представників нижчих верств. На думку вченого, поєднання двох тенденцій дозволяє суспільству зберегти стабільність в управлінні і його якісне поновлення.

Роботи Г.Моска і Р.Міхельса склали основу макіавеллівського підходу до аналізу еліти. Для цього підходу характерний розгляд еліт як правлячого класу, незважаючи на моральні чи інші якості людей, що входять до її складу. Головний акцент робиться на ролі еліти у суспільстві, на параметрах групової згуртованості (зокрема, досліджується роль елітарної свідомості і дотримання установлених «правил гри»), на механізмі функціонування (зміна еліти, внутрішньо елітарна боротьба).

Для цієї школи елітології характерно також:

• визнання невідворотності елітарності будь-якого суспільства;
• розгляд еліти як групи осіб, що володіють певними ресурсами і отримують матеріальні і нематеріальні цінності у максимальному розмірі. Так, у трактуванні американського політолога Г.Лассуела, еліта — це ті, хто отримує більшість з того, що варто отримувати.

На противагу макіавеллістській традиції в XX ст. виявилися й інші теоретичні підходи до розуміння еліти.

Прибічники ціннісного підходу розвивають ідею В.Парето про те, що еліту складають люди, які володіють особливими якостями. Еліта трактується як прошарок суспільства, згуртований на основі турботи про спільне благо. В еліту входять видатні особистості, які довели своїм умінням ставити суспільне вище особистого, що володіють особливими моральними і інтелектуальними якостями. Так, наприклад, відомий іспанський філософ Х.Ортега-і-Гассет головною властивістю еліти вважав найвище відчуття відповідальності, а французький соціолог О.Конт — раціональність. Еліта будується не за принципом «блакитної крові», а за принципом результативності і висувається самим суспільством, яке зайняте постійним удосконаленням своїх керівників.

Але більшість сучасних політологів віддають перевагу структурно-функціональному підходу у поясненні феномену політичної еліти. З цієї точки зору, еліта розташовується на вершині суспільної пірамід через важливість функцій управління. При цьому визнається, що фактор компетентності і професіоналізму людей, які приймають політичні рішення, мають серйозні наслідки для суспільства [14, c. 28-29].

Стосовно сучасного суспільства ставиться питання про необхідність надати право вирішення економічних і соціальних проблем еліті експертів. Політична влада, таким чином, трансформується в експертократію.

Ліберальний підхід при розгляді зв’язку політичної еліти з пересічними громадянами виражений в різних теоріях демократичного елітизму. Сутність цього підходу виражена у формулі: «еліта повинна правити, щоби влада народу вижила». Демократія розуміється як правління еліт, яке схвалюється народом. Основи подібного розуміння демократії були закладені М.Вебером ще на початку XX ст. Еліта, згідно з його трактуванням, — це прошарок професійних політиків, наділених довір’ям народу. Еліта через систему виборів залежить від населення, а тому намагається завоювати симпатії тих, ким керує. Німецький політолог обмежив форми політичної участі мас лише перед виборами, тому що не вірив у можливість існування мудрого народу. Ідеї М.Вебера отримали подальший розвиток в теоріях елітарної демократії Й.Шумпетера, С.Ліпсета, Р.Даля, Дж.Сарторі. У працях двох останніх американських політологів була розроблена теорія поліархічної демократії. Так, у розумінні Дж.Сарторі, демократія є, по-перше, селективною поліархією (принцип селективності передбачає відбір через вибори серед конкуруючих меншин); по-друге, поліархію „на основі достоїнства».

Кожна з розглянутих теорій піддавалася критиці з боку багатьох політологів. Висунені положення не завжди адекватно відображають дійсність. Але невиправданим було б ігнорування багатьох положень цих теорій при дослідженні феномена еліт різних країн [16, c. 54].

РОЗДІЛ ІІ. Філософський аналіз соціальних еліт

2.1. В. Парето і його теорія еліт

Вільфредо Парето — один з найвизначніших представників позитивістської соціології кінця XIX — початку XX століття, який заявляв, що його ціль створити «винятково експериментальну соціологію», подібно хімії й фізиці; він сприяв широкому проникненню в соціологію математичних і статистичних методів дослідження. На творчість Парето вплинули, з одного боку, ліберальні установки позитивістів Кона, Д. Міля, з іншого боку — індивідуалістичні й «аристократичні» установки Ніцше. Суспільство Парето розглядав як цілісність, а його частини — як функціональні елементи цілого (відзначимо, що провідний соціолог школи американського структурного функціоналізму Т. Парсонс вважав його одним з попередників функціональної теорії).

Парето свої погляди виклав у праці «Трактат із загальної соціології» (1916). Парето виходить із того, що фундаментальним соціальним законом є закон «соціальної гетерогенності», внутрішньої диференційованості, серцевиною якого є протиставлення маси керованих індивідів невеликому числу керуючих, яких він і називає елітою. Іншими словами суспільством завжди правила й повинна правити вибрана, наділена особливими соціальними та психологічними властивостями меншість — еліта, її складають індивіди, які вирізняються високими показниками в тій чи іншій сфері діяльності, посідають найвище місце на шкалі таких соціальних цінностей, як влада, багатство чи знання. Соціальна система, за Парето, прагне до рівноваги, причому ця рівновага не статична, а динамічна, і динаміка соціальної структури ініціюється й навіть детермінується елітою — правлячими меншістю.

В.Парето ввів у науковий обіг термін «еліта». У «Трактаті з загальної соціології» він визначив її як групу осіб, що володіють вищими показниками у своїй галузі діяльності. Висуванню людей в еліту сприяє наявність у них специфічних психологічних якостей, наприклад, інстинкту комбінацій, уміння передбачити і виражати приховані потяги мас. На думку Парето, у суспільстві поряд з елітою завжди існує «контреліта» (потенційна еліта) — особи, які за своїми психологічними якостями могли б увійти в еліту, але не ввійшли через своє соціальне становище. Найнижчу верству суспільства складає не еліта — ті, хто не володіє ні суб’єктивними, ні об’єктивними можливостями ввійти в еліту. Сама еліта не є незмінною, а знаходиться у безперервній трансформації. Коли контреліта досягає певних показників у своєму розвитку, вона займає місце правлячої еліти, а колишня правляча еліта, втративши свої кращі якості, переходить у нееліту. Відома теза В.Парето, що історія — це «кладовище аристократій». Подібний колообіг еліт дослідник описав як «закон циркуляції еліт». Зміна еліт дозволяє зберегти соціальну рівновагу, тому що забезпечує прихід до влади еліт, які володіють якостями, затребуваними суспільною ситуацією. Поновлення може здійснюватися у двох формах: поступальній (вибори і кооптація у свої ряди представників контреліти) і обвальної. Останній варіант — це революції і перевороти [14, c. 29-30].

Залежно від методів володарювання В.Парето виділив два типи еліт:

• Еліта лисиць, в якій володіє «інстинкт комбінацій»: здатність лавірувати, переконувати, обманювати. Прихід цієї еліти в систему управління втілює суспільну тенденцію до зміни.
• Еліта левів. Для цього типу еліти характерна ставка на силові методи впливу і нездатність до укладання компромісів. Леви виражають консерватизм, тенденцію до стабільних форм організації суспільного життя.

Вичленовування еліти — вихідний пункт соціального аналізу Парето: «Не згадуючи про виключення, не чисельні і недовговічні, усюди ми маємо обмежений чисельно правлячий клас, що втримується у влади частково за допомогою сили, частково за згодою керованого класу, більше численного».

Для виявлення того, хто може бути віднесений до еліти, Парето пропонує статистичний метод: «Припустимо, що у всіх областях людської діяльності індивідові дається індекс, що є ніби оцінкою його здатностей, подібно тому, як ставлять оцінки на екзаменах з різних предметів у школі. Дамо, наприклад, тому, хто довершено робить свою справу, індекс 10. А тому, чиї успіхи зводяться тільки до наявності єдиного клієнта, — індекс 1, так, щоб можна було поставити 0 кретинові. Тому, хто зумів заробити мільйони (неважливо, чесним або безчесним шляхом), ми поставимо 10; людині, що заробляє тисячі франків, — бал 6, тим, хто ледь уник будинку для бідних — 1, залишивши 0 тим, хто туди потрапив… Сукупність людей, кожний з яких одержав у своїй сфері діяльності найвищу оцінку, назвемо елітою. Для мети, яку ми ставимо, підійшла б будь-яка інша назва або навіть проста буква алфавіту».

Отже, багаті утворять вершину соціальної піраміди, бідні — її підніжжя. Втім, класифікувати суспільство можна, на думку Парето, і за іншими чинниками, приміром, за здібностями у будь-якій області діяльності: «Дамо, наприклад, найвидатнішому юристові бал 10; тому, хто не роздобув жодного клієнта — 1, резервуючи 0 для ідіота. Спритному шахраєві, що обманює людей і не попадається під кримінальний кодекс, ми поставимо 8, 9 або 10 залежно від числа роззяв, яких він заманив у свої мережі, або кількості грошей, які він у них виманив. Злиденному дрібному шахраєві, що краде столові предмети в трактирника до того ж схопленому за шкірку жандармами, ми поставимо 1… Шахістам можна присвоювати більш точні індекси, ґрунтуючись на кількості і якості виграних партій. І так далі для всіх сфер діяльності… ». Таким чином, підхід Парето нейтральний у ціннісному відношенні, у його розумінні в еліти не слід шукати моральний або метафізичний зміст, а лише спробу об’єктивного осягнення соціальної диференціації. Еліту становлять ті, хто виявляється нагорі в реальній боротьбі за існування.

Матеріальні й духовні цінності розподіляються в суспільстві найвищою мірою нерівномірно, а особливо влада, багатства, почесті. «Нерівність у розподілі багатства, очевидно, залежить набагато більше від самої природи людини, ніж від економічної організації суспільства»; нерівний розподіл багатства є неточним відбиттям соціальної гетерогенності, тобто нерівного розподілу євгенічних властивостей, оскільки адекватній відповідності перешкоджають соціальні перегородки (однак, Парето при цьому не додає, що в них у першу чергу зацікавлена саме еліта. — І. О.). Зазначена нерівномірність пов’язана з тим, що меншість керує більшістю, вдаючись до сили й хитрості, причому прагне легітимувати свою владу, навіюючи керованим, що вона виражає інтереси суспільства, що обов’язок маси — підкорятися еліті.

Для пояснення соціальної динаміки Парето формулює свою відому теорію «циркуляції еліт»: соціальна система прагне до рівноваги й при виході її з рівноваги із часом повертається до неї; процес коливання системи й приходу її до «нормального стану» рівноваги утворюють соціальний цикл; цикл залежить від характеру циркуляції еліт. Парето прагне представити історичний процес у вигляді вічної циркуляції основних типів еліт. Схема цієї циркуляції має мало спільного з історичним підходом до суспільного розвитку, досить спекулятивна у своїх претензіях на універсальність: «Еліти виникають із нижчих шарів суспільства й у ході боротьби піднімаються у вищі, там розквітають і зрештою вироджуються, знищуються й зникають… Цей кругообіг еліт є універсальним законом історії». Історія для Парето — це історія наступності привілейованих меншостей, які формуються, борються, досягають влади, насолоджуються владою, занепадають, замінюються іншими привілейованими меншостями.

Чому відбувається зміна еліт, а їхнє панування, як правило, хитливе й нетривале? По-перше, тому, що багато аристократій є переважно військовими (у всякому разі такими, що спираються на військову силу), і вони винищуються у нескінченних війнах. А найголовніше, через кілька поколінь аристократія стає зніженою, губить життєстійкість і рішучість у використанні сили. Якості, що забезпечують еліті панування, змінюються в ході циклу соціального розвитку; звідси змінюються й типи еліт, а історія виявляється  «цвинтарем аристократії» [10, c. 15-16].

За Парето, існує два головних типи еліт, які послідовно змінюють одна одну. Перший тип — «леви» (Парето, як бачимо, використає термінологію Макіавеллі), для них характерний крайній консерватизм, грубі, «силові» методи правління. Другий тип — «лиси», майстри обману, політичних комбінацій, інтриг. Стабільна політична система характеризується перевагою еліти «левів». Натомість, нестійкість стану політичної системи вимагає прагматично мислячих енергійних діячів, новаторів, комбінаторів. Кожній еліті властивий один із двох основних методів керування: еліті «лисів» — маніпулятивний, що включає компроміси, соціальну демагогію, і еліті «левів» — метод грубого придушення. Постійна зміна однієї еліти іншою є результатом того, що кожний тип еліт має певні переваги, які, однак, із часом перестають відповідати потребам управління суспільством. Тому збереження рівноваги соціальної системи вимагає постійного процесу заміни однієї еліти іншою в міру того, як перед елітами виникають інші, загалом повторювані ситуації. Суспільство, де переважає еліта «левів», являє собою суспільство ретроградів, воно нерухоме, «застійне». Натомість, еліта «лисів» динамічна. Представники першої люблять спокій, вкладають свої капітали в ренту, представники другої витягають прибуток з будь-яких коливань ринкової кон’юнктури. Механізм соціальної рівноваги функціонує нормально, коли забезпечений, відповідно до вимог ситуації, пропорційний приплив в еліту людей першої й другої орієнтації. А припинення циркуляції призводить до виродження пануючої еліти, революційного ламання системи, виділення нової еліти з перевагою в ній елементів з якостями «лисів», які із часом вироджуються в «левів», прихильників твердої реакції, і відповідний «цикл» повторюється знову.

Цікавий аналіз Парето нелогічних (алогічних) вчинків людей, коли об’єктивна послідовність подій, вчинених людьми, не відповідає їхнім суб’єктивним намірам. Відомий французький соціолог і політолог Р. Арон, ілюструючи думку Парето, пише: «Так, революціонери-більшовики скажуть, що вони хочуть взяти владу, щоб забезпечити волю народу. Зробивши насильницьким шляхом революцію, вони самим непереборним ходом речей втягуються у встановлення авторитарного режиму» [2, c. 49].

2.2. Поняття “еліта” у Р.Міхельса, К. Маннгайма

Роберт Міхельс (1876-1936) причини елітарності вбачав у організаційній структурі суспільства. У праці «До соціології партійності в сучасній демократії» (1911) він доводив, що суспільство не може функціонувати без великих організацій, а керівництво такими організаціями не можуть здійснювати всі їхні члени, більшість яких є некомпетентними, пасивними й байдужими як до повсякденної діяльності організацій, так і до політики в цілому. Ефективність функціонування великих організацій потребує виокремлення керівної меншості, яка, маючи спеціальну освітньо-професійну підготовку, формулює програми, готує вибори і управляє фінансами тощо.

Ця меншість поступово виходить з-під контролю рядових членів, відривається від них і підпорядковує політику власним інтересам, піклуючись передусім про збереження свого привілейованого становища. Так з необхідністю «залізного закону олігархічних тенденцій» в організаціях і суспільстві в цілому виокремлюється керівна меншість — еліта. Будь-яким, навіть демократичним суспільством завжди фактично править олігархічна елітарна група. Демократія як безпосередня влада мас неможлива суто технічно й недоцільна з огляду на некомпетентність мас і їх байдуже ставлення до політики.

Р.Міхельс у своїй праці „Соціологія політичних партій в умовах демократії», дослідивши соціальні механізми, що породжують елітарність суспільства, зробив висновок, що причини ховаються не в якостях людей, а в сутності самої організації: будь-яка організаційна система вимагає виділення керівного апарату і невідворотно відтворює олігархію. Виділення елітарних груп у сучасному суспільстві, де значну роль відіграють партії, він назвав «залізним законом олігархізаці». Сама еліта, в розумінні Міхельса, — це активна меншість, що намагається вийти з-під контролю громадян і підпорядковує політику власним інтересам. Дослідник робить висновок, що демократія навряд чи здійсненна, тому що обов’язково перетворюється в олігархію.

Р. Міхельс заперечував закон циркуляції еліт, вважаючи, що еліта виступає як єдина згуртована сила, бо різні її групи мають спільний інтерес — збереження свого панівного становища. Хоча між представниками еліти й точиться неперервна боротьба, для мас вона є прихованою. А тому потрібно говорити не про поділ еліти на правлячу й не правлячу, а про поділ суспільства на еліту як панівну привілейовану касту і маси як «демократичну декорацію».

Він доводив неможливість здійснення принципів демократії в західних країнах, виходячи з внутрішніх властивостей притаманних політичним організаціям цих країн та «олігархічних тенденцій» в партіях, профспілках. У своїй основній праці «Політичні партії. Нариси про олігархічні тенденції демократії» (1911) він проаналізував кризу парламентської демократії та відстоював правомірність елітизму [13, c. 6-7].

Причини політичного розшарування, тобто стратифікації суспільства, і тому неможливості здійснення демократії Р. Міхельс бачив, по-перше, в сутності людини; по-друге, в сутності політичної боротьби; по-третє, в сутності організації. Тому демократія веде до олігархії і перетворюється в неї — робить висновок він. Феномен олігархії пояснюється частково психологією, тобто психологією мас та психологією організацій, а частково органічно, тобто законами структур організацій. Проте головну роль відіграють фактори першої групи. Поведінка панівного класу багато в чому визначається впливом «мас» на політичні процеси. Поняття «маси» мають для Р. Міхельса психологічний зміст та інтерпретуються ним як сукупність психічних властивостей масового пересічного громадянина, під якими розуміється політична індеферентність, некомпетентність, потреба в шануванні лідерів тощо. Тому «маси» не здатні до самоорганізації і неспроможні самостійно керувати.

Серед груп, які претендують на владу в рамках парламентської демократії, найефективніше діють ті, які забезпечують собі і своїм цілям підтримку організованих мас. Але сам принцип організації, що є необхідною умовою керівництва масами, призводить до виникнення ієрархії влади. Керівництво організацією передбачає наявність професійно підготовлених для цього людей, тобто керівного апарату. Він надає стабільності організації, але одночасно призводить до переродження організованої «маси». Керівний апарат, сам факт наявності його міняє місцями лідерів і «масу». Процес організації неминуче розділяє будь-яку партію чи профспілку на керівну меншість та керовану більшість. Складається «професійне керівництво, яке все більше відривається і віддаляється від мас і має тенденцію протиставляти себе рядовим членам. Це керівництво утворює більш-менш закрите внутрішнє коло та прагне закріпити владу у своїх руках. Суверенітет мас виявляється ілюзорним. Так, згідно з Р. Міхельсом, діє «залізний закон олігархії». Тобто олігархічна структура влади базується не тільки на тенденціях вождів до свого увічнення та підсилення свого особистого авторитету, але, головним чином, і на інертності мас, які прагнуть покладатися на хист небагатьох спеціалістів-професіоналів, і на структурних властивостях політичної організації.

Сама політична еліта є продуктом національної психіки, тобто «елітарний характер нації» прагне до втілення в пануючі групи. У структурі пануючого класу Р. Міхельс виділяє три складові елементи: політичний, економічний та інтелектуальний. Кожного історичного моменту владу може здійснювати політико-економічний, політико-інтелектуальний чи вольовий політичний клас. Криза парламентської демократії в Італії, Німеччині у 20-х роках XX ст. висунула на передній план так званий вольовий політичний клас. Втіленням ідеалу вольового класу, на думку Р. Міхельса, були італійський фашизм на чолі з Б. Муссоліні та фашистський режим у Німеччині.

Таким чином, італійська школа політичної соціології зробила істотний внесок у розвиток не тільки політичної науки, а й інших сфер суспільствознавства. Пізніше концепція елітизму здобула як прихильників, так і супротивників. Супротивники акцентували увагу на несумісноті її з ідеями демократії та самоврядування. Вони вважали помилковою теорію, яка не визнає самостійні ролі особи в політиці, здатності мас впливати на владу, піддавали критиці за надмірний психологізм у розумінні мотивів політичної поведінки та причин політичної нерівності в суспільстві. Але послідовники концепції елітизму поглиблювали і розвивали основні положення теорії в нових соціальних умовах [3, c. 92-93].

2.3. Цивілізаційний підхід до еліти у концепції А.Тойнбі

Філософ А. Тойнбі говорить, що «еліта — це творча меншість, що протистоїть нетворчій більшості». Отже, простежується тенденція, що в залежності від історичних реалій епохи залежить і визначення політичної еліти.

А. Тойнбі зазначає, що цивілізація зобов’язана своїм прогресом творчому потенціалу «культурної еліти», а виродження та занепад відбувається, коли творчий потенціал даної еліти вичерпується і вона перетворюється в «панівну меншість» та нав’язує свою владу силою, а не авторитетом та власним прикладом, прагнучи блокувати нову творчу еліту.

Тойнбі — релігійний мислитель, що істотно позначається на його баченні історії, тлумаченні її цілей і змісту, історичного прогресу, сучасної західної цивілізації й т.п. Історія, за Тойнбі, — справа рук бога, що реалізує її через існування людини й людства. В основі історії лежить взаємодія світового закону — божественного логосу й людства. Осягаючи історію, людство осягає самого себе й у собі самому — божественний закон і вище призначення. На поверхні історія різноманітна, але в глибині своєї вона односпрямована й орієнтована на збагнення бога через саморозкриття людини. «Осяяння душ світлом вищих релігій визначає духовний прогрес земного життя людини, — пише Тойнбі. — Мирні завоювання вищих релігій значать в історії людства значно більше, ніж усе, що знала історія до їхньої появи. Духовний прогрес визначається фразою із християнської молитви: «Так буде воля Твоя». Порятунок тих, хто максимально використовував свої духовні можливості для устрою кращого життя на Землі, стане тією благодаттю, що Господь посилає християнам, що молять його: «Та прийде царство Твоє» [14].

Центральним у концепції Тойнбі є поняття цивілізації, замкнутого суспільства, що характеризується набором визначальних ознак. Шкала критеріїв, що дозволяють класифікувати цивілізації, у Тойнбі досить рухлива, але два із цих критеріїв залишаються стабільними — це, по-перше, релігія й форма її організації й, по-друге, територіальна ознака. » … Всесвітня церква є основною ознакою, що дозволяє класифікувати суспільства одного виду. Іншим критерієм для класифікації суспільств є ступінь далекості від того місця, де дане суспільство спочатку виникло» [14].

Механізм розвитку цивілізацій, пропонований Тойнбі, не здається універсальним і ясним. Особливо мрячної є трактування періодів надламу й розкладання цивілізації. Творча меншість, раніше здатне відповідати на виклики природного й людського середовища, раптом втрачає свою енергію й силу й починає в різких формах протистояти іншому суспільству. Незрозуміло, чому це відбувається у випадку кожної із цивілізацій. Саме подання про творчі меншості, що веде за собою все суспільство, нагадує романтичну теорію творчого генія. У кожному суспільстві є вузький шар еліти, що протистоїть іншому населенню й управляє ім. Однак уважати цю еліту творчою до періоду надламу цивілізації й такої, що втрачає творчі здатності саме в цей період немає ясних підстав. Механізм розвитку суспільства визначається, мабуть, не стільки взаємними відносинами еліти й іншого населення, скільки взаємодією матеріальної й духовної культур даного суспільства, узятих у всій їхній повноті.

Пропонований Тойнбі критерій росту цивілізації, що складає в «прогресі самовизначення», явно перегукується з гегелівським законом розвитку «самосвідомості» і «волі».

Важливо зазначити, що загальна теоретична направленість осмислення культурної еліти в межах сучасних елітологічних теорій — це спроба сформулювати критерії елітності стосовно представників культурної еліти, а також аналіз змісту і механізмів впливу культурної еліти як на саму еліту в більш широкому розумінні, так і на суспільство в цілому в межах дихотомії «еліта-маси» з врахуванням особливостей постіндустріального та інформаційного суспільства [6, c. 56-57].

ВИСНОВКИ

В ходи роботи ми зробили ретельний огляд соціологічної літератури в межах теорії еліт – праць засновників теорії еліт Г. Моски, В. Парето, Р. Міхельса.

Ми з’ясували, що еліта — це вища частина соціальної групи, класу, політичної громадської організації. Так само, політика, що є однією зі сфер життєдіяльності суспільства, здійснюється людьми, що володіють владними ресурсами або політичним капіталом. Цих людей називають політичним класом, для якого політика стає професією. Політичний клас є правлячим, так як він займається управлінням і розпоряджається ресурсами влади. Окрім політичного класу на політику можуть впливати індивіди, групи, що володіють або офіційними повноваженнями, або неформальними можливостями.

Питання управління суспільством хвилювало людей з давніх часів. Так, філософи Стародавньої Греції вважали, що правити суспільством повинні кращі, спеціально призначені для цього люди. Платон і Аристотель виступали проти допущення народу до правління державою, вважаючи демократію найгіршою формою правління. Правити суспільством, на їхню думку, повинні філософи, у яких найбільш розвинена розумна частина душі. Багато філософів протягом століть намагалися дати визначення політичної еліти. В. Парето відносив до політичної еліти «Особи, які мають вищими показниками (результативністю) у своїй області діяльності». Макс Вебер відносив «харизматичні особистості» до еліти політики. Г. Моска вважав політичною елітою «Особи, які мають інтелектуальним і моральним перевагою над масою, безвідносно до свого статусу. Найбільш активні в політичному відношенні люди, орієнтовані на владу; організована меншість суспільства ». Дюпре розумів під політичною елітою «Люди, що займають вищі місця у суспільстві, завдяки своїм біологічним і генетичним походженням. Особи, що мають високе становище у суспільстві і завдяки цьому впливають на соціальний прогрес ». Г. Лассуел, американський політолог, представник біхевіорістского підходу до політичної науки вважав, що «люди, що отримали в суспільстві найбільший престиж, статус» і є політична еліта ». Філософ А. Тойнбі говорить, що «еліта — це творча меншість, що протистоїть нетворческому більшості». Отже, простежується тенденція, що в залежності від історичних реалій епохи залежить і визначення політичної еліти.

Отже, демократичні режими Парето називав плутодемократичними, вважаючи їхньою владою еліти «лисів», що надають перевагу хитрості і спритності, ніж голому насильству, й підтримуючи свою владу пропагандою й політичними комбінаціями, маневруванням.

У своїй фундаментальній праці «Соціалістичні системи» Парето погоджується з Марксом у тому, що класова боротьба — найважливіше явище світової історії, але стверджує, що невірно думати, ніби класова боротьба породжується економічними причинами, що випливають із відносин власності на засоби виробництва. Він вважає, що боротьба за політичну владу може бути першопричиною як зіткнення еліти й мас, так і суперництва правлячої й не правлячої еліт.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Баранцева К. Історична еволюція елітистського дискурсу: теорія та методологія (стаття перша) // Філософська думка. — 2002. — № 1. — С. 56-67
2. Баранцева К. Історична еволюція елітистського дискурсу: теорія та методологія (стаття друга) // Філософська думка. — 2002. — № 2. — С. 48-59
3. Баранцева К. Історична еволюція елітистського дискурсу: теоріяа методологія (стаття третя) // Філософська думка. — 2002. — № 3. — С. 90-107
4. Баранцква К. Історична еволюція елітистського дискурсу: теорія та методологія ( стаття четверта) // Філософська думка. — 2002. — № 4. —  С. 59-73
5. Гаман-Голутвина О. В. Политические элиты России. Вехи исторической эволюции / О. В. Гаман-Голутвина. — М. : Интеллект, 1998. — 416 с.
6. Зоткин А.А. «Львы» и «лисы» украинской политики. – К.: Наукова думка, 2010. – 344 с.
7. Крестева А. Власть и элита в обществе без гражданского общества / А. Крестева // Социс. — 1995. — № 4. — С. 24-31.
8. Крюков О. Проблеми рекрутування, репродукції та циркуляції еліт / О. Крюков // Зб. наук. пр. НАДУ — 2004. — Вип. 2. — С. 208-213.
9. Латигіна Н. Елітарні теорії: сучасне бачення / Н.Латигіна // Віче. — 1998. — № 8. — С. 119-126
10. Лейн Д. Еліти, класи та громадянське суспільство в період трансформації державного соціалізму // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. — 2006. — № 3. — С. 14-31
11. Нельга О. Соціологія владних еліт: історія і сучасність // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. — 2010. — № 4. — С. 207-209
12. Павко, Анатолій. Вільфредо Парето — теоретик фашизму чи елітаризму? / А. Павко // Віче. — 2007. — № 17. — С. 29-30
13. Танчер В. Ідеї елітизму в контексті демократичної трансформації суспільства // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. — 1998. — № 3. — С. 5-16
14. Ткач Т. Основні ідеї теорії еліт Гаетано Моски та Вільфредо Парето // Юридична Україна. — 2010. — № 7. — С. 27-34
15. Тойнбі А. Дослідження історії. М., 1992.- 385с.
16. Хоффман-Ланге У Роль элит в процессе демократизации и демократической консолидации / У Хоффман-Ланге // Социс. — 1996. — № 4. — С. 50-55.