Вступ

Проблема сексуальних меншин, що стосується становища людей з «нетрадиційної» сексуальною орієнтацією, стоїть досить гостро в сучасному суспільстві, де панує переконання, що «нормальний» в сексуальному відношенні людина відчуває потяг до представників протилежної статі і прагне до гетеросексуальному статевому акту. Всі інші прояви сексуальної активності вважаються «ненормальними», патологічними і відхиляються від загальноприйнятого сексуального стандарту.

Культурні традиції та цінності, що визначають гетеросексуальна поведінку як нормальне, сприяють формуванню гетеросексізма і різних фобій у відношенні людей з «нетрадиційної» сексуальною орієнтацією. Таке ставлення суспільства визначає закритість груп сексуальних меншин, соціальний і психологічний дискомфорт осіб з нетрадиційною орієнтацією, що не дозволяє їм повністю реалізувати себе як особистість у соціумі, тоді як повна реалізація особистості можлива лише в мережі соціальних взаємозв’язків. Відповідно, для вирішення цієї проблеми необхідна інтеграція груп сексуальних меншин в суспільство на паритетних засадах [9].

Ставлення до гомосексуальності у різних суспільствах було і залишається досить різноманітним. Соціальна позиція щодо гомосексуальності залежить від прийнятих у тому чи іншому суспільстві способів концептуалізації гомосексуальності, на яку впливають як панівна релігія, так і фактичні соціальні відносини. У деяких випадках релігійне стигматування гомосексуальності існує водночас із відносно толерантним ставленням з боку суспільства. У XX ст. на концептуалізацію та відношення до гомосексуальності дедалі більше впливає наука та рухи за дотримання прав людини. Проте, у сучасних суспільствах зберігаються різноманітні стереотипи щодо гомосексуальності, більшість яких спростована науковими дослідженнями.

1. Соціальний портрет нетрадиційних секс меньшинств

Узаконення й інституювання гомосексуальності передбачає визнання допустимості і навіть необхідності гомосексуальних стосунків у певних ситуаціях, проте часто сусідить із неприйняттям їх в інших.

Етнографічні дослідження, проведені у XX ст., показали, що у первісних народів чоловічі гомосексуальні контакти в багатьох випадках виступають як складова частина ініціації: дорослі чоловіки племені повинні зробити ті чи інші сексуальні дії з хлопчиками-підлітками для того, щоб ті теж могли вважатися дорослими, і ці дії розуміються як передача чоловічої сили, чоловічого статусу. Однак, такі дії подекуди є досить болісними і переважно не супроводжуються реальними гомоеротичними почуттями. Таке явище спостерігається приблизно у половини первісних суспільств[2].

У традиційних стратифікованих (класових) суспільствах інституйовані сексуальні стосунки між чоловіками мали переважно ієрархічний характер, відображаючи асиметричні відносини у парах «учитель — учень», «старший — молодший», «вищий за соціальним статусом — нижчий за соціальним статусом» і т. д. Прикладів рівних стосунків маємо відносно мало. Однак, хоча такі стосунки не передбачали обов’язкову наявність гомосексуального потягу, вони все ж таки мали еротичний характер і дозволяли реалізувати гомоеротичні почуття тим, у кого вони були.

Взявши за основу медико-біологічний підхід, Карл Кертбені, Карл Ульріхс, Маґнус Гіршфельд (Magnus Hirschfeld) та ін. поставили під сумнів ставлення до гомосексуальності як до патології: на їхню думку, немає підстав вважати гомосексуальність хворобою, якщо вона не завдає індивіду помітного збитку.

Зокрема, німецький лікар та сексолог Маґнус Гіршфельд у 1896 році опублікував есе під назвою «Сафо і Сократ», в якому він обґрунтовував тезу про те, що гомосексуальність є частиною людської сексуальності і повинна бути предметом науки. Він наполягав на тому, щоб був змінений прусський кримінальний кодекс, в якому параграф 175 передбачав покарання за гомосексуальні стосунки. Він також заснував 1897 р. «Науковий гуманітарний комітет» — першу організацію, котра захищала права ґеїв. Ним було проведено збір підписів під петицією протесту проти статті 175. Вдалося зібрати більше шести тисяч підписів, серед яких були підписи Альберта Ейнштейна, Льва Толстого, Еміля Золя, Германа Гессе і Томаса Манна. Петиція була відправлена у рейхстаг, але розглянута була лише через 25 років. Також він створив перше друковане видання, призначене для гомосексуалів: «Щорічний огляд для людей з іншою сексуальністю» (Jahrbuch für sexuelle Zwischenstufen). У щорічнику публікувалися результати наукових і культурологічних досліджень у галузі гомосексуальності, які у наш час називають ґей-студії.

Завдяки їхній діяльності, а також поглибленню лібералізації громадянського суспільства на Заході, протягом XX століття поширилась концептуалізація гомосексуальності як властивості особистості (не виключено, що вродженої), котра не потребує ні медичного, ні юридичного втручання. Хоча такий спосіб концептуалізації спочатку не завжди мав достатньо достовірне наукове підґрунтя, перш за все через брак досліджень, він став початком нового етапу розвитку позитивного ставлення ліберальних теорій щодо гомосексуалів. Їх прихильники виходили і нині часто виходять із очевидних фактів та ряду світоглядних позицій:

• наявність гомосексуалів у будь-якому суспільстві й в усі часи на тлі переважно гетеросексуальної сексуальної політики та пропаганди свідчить про природність та неподоланність явища гомосексуальності незалежно від способів її походження;
• заперечується патологічність гомосексуальності, що ґрунтується на реальних почуттях більшості гомо- та бісексуалів та персональному спілкуванні з ними правозахисників, науковців та ін., а також на широко відомих фактах з життя та творчості видатних людей із гомосексуальними схильностями;
• необхідність визнання рівності всіх людей у правах незалежно від будь-яких ознак, яку нині покладено в основу ліберальних цінностей;
• розвитку на цьому ґрунті та у підсумку тривалих наукових досліджень уявлень про велике різноманіття сексуальних потягів та поведінки;
• на теорії прав людини, які має кожен індивід — тому, що він є людиною, особистістю, має власну гідність, тому що всі люди володіють правами людини в однаковій мірі і вони є невід’ємними;
• на теоріях ліберальної демократії, за якої толерантність до всіх меншин є необхідною умовою, та консолідованої демократії як системи, за якої повага до прав меншин, зокрема — на вільне самовираження, гарантована для всіх.

2. Представники нетрадиційних секс меншин як одна з груп підвищеного ризику щодо ВІЛ – інфекцій

Проблема ВІЛ-інфекції давно вийшла за рамки суто медичних питань та носить мультисекторальний характер. Перш за все це проблема поведінкова. У зв’язку із цим необхідно забезпечити чітку, узгоджену та ефективну співпрацю між профільними відомствами та громадськими організаціями.

За оцінками західних дослідників кількість людей які мали одностатеві стосунки варіюється в діапазоні від 2 % до 10 % від загальної кількості населення незалежно від країни проживання. У звіті «Вимірювання сексуальної ідентичності», яке підготувало управління національної статистики Великобританії у 2010 р., зазначено, що 1,4 % британців вважають себе геями чи бісексуалами [4]. Аналіз приналежності до сексуальних меншин, проведений американським інститутом досліджень громадської думки «The Gallup Organization» у 2012 р., показав, що 3,4 % опитаних американців ідентифікували себе у якості лесбійок, геїв, бісексуалів та трансексуалів [5]. Об’єднана Програма ООН з ВІЛ/СНІДу рекомендувала для країн Східної Європи визначати чисельність чоловіків, які мають секс із чоловіками (ЧСЧ) в діапазоні від 2 % до 5 % від усього чоловічого населення країни.   В Україні системні соціологічні дослідження чисельності представників усіх видів ЛГБТ-руху дотепер не проводилися. Складність їх проведення полягає у тому, що характер відповідей залежатиме від того, як суспільство, держава та церква оцінюють нетрадиційну сексуальну орієнтацію та яку культурну нішу у соціумі вона займає. Якщо у суспільстві нетрадиційна сексуальна поведінка дискримінується, значна частина представників ЛГБТ‑співтовариства не виявляють своїх сексуальних уподобань відкрито.

Україна відрізняється невисоким рівнем відкритості ЧСЧ щодо своєї сексуальної орієнтації. Так, за результатами дослідження «Моніторинг порушення прав людини в контексті доступу ЧСЧ до основних послуг профілактики ВІЛ/СНІДу, лікування, догляду та підтримки», проведеного Центром соціальних експертиз Інституту соціології НАН України у 2010 р. в чотирьох містах України: Києві, Донецьку, Львові та Миколаєві, 39 % опитаних ЧСЧ приховують від усіх свою сексуальну орієнтацію [6].

Розрахунки чисельності ЧСЧ в Україні проводяться з 2005 р. Так, у 2005 р. чисельність цієї групи складала від 303 тис. осіб, що становило 2,5 % чоловічого населення України або 3,6 % міського чоловічого населення України віком від 15 до 49 років. З часом методика підрахунків чисельності прихованих груп удосконалювалася й методи, що були використані у 2012 р., дали змогу оцінити чисельність ЧСЧ в Україні на рівні 225 тисяч осіб, що становить 1,7 % міського чоловічого населення віком 15–59 років[7].   Вищенаведені дані в цілому підтверджуються Державною службою України з питань протидії ВІЛ-інфекції/СНІДу та інших соціально небезпечних захворювань, яка проводить національну оцінку чисельності груп, вразливих до інфікування ВІЛ, до яких належать ЧСЧ. В результаті проведення спеціальних біоповедінкових досліджень оціночну чисельність такої групи у 2012 р. визначено в діапазоні від 200 до 249 тис. осіб [8]. Проте, чисельність представників усіх видів ЛГБТ-співтовариства в Україні є значно більшою за наведені цифри.

3. Особливості організації соціальної роботи з секс-меншинами

В якості основної домінанти виступає боротьба за визнання прав «сексуальних меншин» на відкриті, такі що не засуджуються суспільством, інтимні зв’язки подібного типу. В цьому розумінні клієнти соціальної роботи як представники сексуальних меншин потребують психологічної підтримки, консультацій спеціалістів, хоча в соціальних тестових дослідженнях вони і не виявляють особистісних істотних відмінностей від інших людей, а навпаки, більшість із них досить добре соціально адаптовані.

Одним із головних завдань соціальної роботи з сексуальними меншинами є за­вдання з поступального соціального розвитку цієї субкультури: робота фондів допомоги сексуальним меншинам, телефонів довіри, психологічних і психотерапевтичних консультацій, профілактичних центрів СНІДу тощо; відкриття відповідних дискотек, виставок, концертів, фестивалів і т. ін.

Мета діяльності соціальних працівників — формування в сексуальних меншин високого рівня самосвідомості, що припускає самоповагу, відповідальність за себе і свої дії, потребу відстоювати свої права, погляди, спосіб життя; «закладання» фундаменту в суспільних відносинах, адекватного ставлення до сексуальних меншин.

Соціальному працівникові, що стикається з проституцією, необхідно показувати реальну негативну картину життя людей, які займаються проституцією, а не міф про їх «гарне життя», на основі постійного й систематичного звертання до конкре­тних прикладів класичної літератури й кінематографії, до прикладів соціальної реальності.

4. Моральні та етичні особливості організації соціального супроводу представників секс меншин

Не зважаючи на зростаючу консолідацію ЛГБТ-організацій, респонденти вказують на все ще актуальну для представників цієї спільноти проблему їхньої соціальної пасивності та слабкої згуртованості, зауважуючи при цьому, що така тенденція є характерною для українського суспільства в цілому. Через недостатнє фінансування більшість організацій конкурують між собою за гранти, проте часто-густо цей процес призводить до конфліктів, що також позначається на їх об’єднавчому потенціалі.

Несприятливий для функціонування ЛГБТ-руху в Україні загальний фон в повній мірі проектується на низовий рівень. Активісти цього руху зазначають, що типовими перепонами в їх діяльності є:

— численні порушення прав, дискримінація та фізичне насилля над представниками ЛГБТ організацій;

— постійне відчуття маргіналізації групи, «заганяння в гетто», хронічна відсутність відчуття безпеки за своє здоров’я;

— незаконні початкова відмова та затягування в подальшому державної реєстрації організації;

— ігнорування практично всіх їхніх пропозицій до органів влади, незалучення до консультацій при ухваленні рішень, що безпосередньо стосуються інтересів ЛГБТ спільноти;

— небажання донорів та органів влади працювати з новоствореними організаціями та організаціями, які не ставлять боротьбу з ВІЛ-інфекцією на перше місце;

— відсутність у комунальних та бізнес-структур бажання мати справу с антиСНІДівськими проектами, спрямованими саме на ЧСЧ;

— фізичне вигнання з орендованого й оплаченого приміщення, після того, коли орендар дізнається, що наймачем є ЛГБТ-організація;

— відмови з боку міської влади в узгодженні публічних акцій та відмови правоохоронних органів в захисті учасників публічних акцій від гомофобної агресії.

Отже, проблема гомогендерної сексуальної орієнтації завжди привертала увагу різних соціальних інститутів. Іудаїзм, християнство та іслам з тих чи інших міркувань накладали заборону на гомогендерну сексуальну активність, розглядаючи дане явище крізь призму релігійних законів.

Гомогендерна сексуальна орієнтація та гомогендерні відносини тією чи іншою мірою властива будь-якій культурі. У декотрих країнах до геїв відносяться з терпимістю, в інших — засуджують чи піддають гонінням. Тим не менш гомогендерна субкультура виникає у будь-якому суспільстві, а соціальні норми, по суті, не здійснюють майже ніякого впливу на її формування.

Гомосексуалізм в Україні законодавчо переслідується лише в тому випадку, якщо мова іде про насильство. Про те якщо говорити про рівень гомофобії в українському суспільстві, то, нажаль, він залишається досить високим.

Висновки

Таким чином, соціальна робота — це завжди робота в умовах проблемної си­туації з клієнтами груп ризику. Проблемна ситуація — це характеристика стану соціокультурного життя суспільства на індивідуальному, груповому й загальнонаціальному рівнях, за якого під дією визначених (зовнішніх або внутрішніх) чинників раніше сталі процеси способу життя і взаємодії людей, їхні динамічні зв’язки з оточенням здаються порушеними, а механізми відновлення балансу таких стосунків і зв’язків багато в чому відсутні. Проблемна ситуація в соціальній роботі диктує спрямованість її організації й змісту на проблемно-орієнтований підхід до неї, що означає відповідне розв’язання проблем клієнтів соціальної роботи з акцентом на усвідомлення, стимулювання й підтримку своїх власних ресурсів і здібностей.

Проблемно-орієнтований підхід до соціальної роботи на основі «проблемної ситуації» адекватно відбивається в таких поняттях, як «ризик» і «група ризику». У свою чергу, зазначені поняття утворюють «практичне поле» соціальної роботи з представниками проблемних груп (груп ризику). Головне, що повинен ураховувати тут соціальний працівник, — це те, що його діяльність не є вузькоспеціалізованою, а являє собою широкий спектр послуг, наданих різноманітним групам клієнтів із так званих проблемних груп або груп ризику.

Список використаної літератури

1. Артюніна Г.П. Основи соціальної медицини: Навчальний посібник для вузів. М.: Академічний проект. — 2005. — 576 с.
2. Бєляєва Ксенія. Інтернет видання «Журнал Молодіжної Культури». Стаття «Толерантність ставлення до сексуальних меншин» від 09.07.2004. http://mmj.ru/
3. Дерев’янко І.М. Гомосексуалізм / І.М. Дерев’янко. — М.: Знання. — 1991. — 264 с.
4. Капріо Ф. Різноманіття сексуальної поведінки. М.: Артанія. — 1995. — 350 с.
5. Келлі Г. Основи сучасної сексології / Р. Келлі. — 6-е видання. СПб.: «Пітер». — 2000. — 896 с.
6. Кон І.С. Місячне світло на зорі. Лики і маски одностатевої любові. М.: Олімп. — 1998. — 104 с.
7. Мондімор Ф.М. Гомосексуальність: Природна історія / Пер з англ. Л. Володіної. — К.: У-Факторія. — 2002. — 333 с.
8. Хайнце Е. Сексуальна орієнтація — право людини. Пер. з англ. З. Баблоян, М. Дмитрієвої і Н. Іванова. — М.: Ідея-Прес. — 2003. — 366 с.
9. Кон И. С. Введение в сексологию. — М., 1988.
10. Капська А.И. Соціальна робота: деякі аспекти роботи з дітьми та молоддю: Навчально – метод. посіб. – К.: УДЦССМ, 2001. – 220 с.