Вступ

Соціальна нерівність, що є підставою стратифікації суспільства, сприймається як основна його властивість. Історія людства не знає суспільства без соціальної нерівності. Нерівність у доходах, владі, престижності занять, освіті виникла разом з людським суспільством, але попервах вона була дуже незначною, тому стратифікації в простих суспільствах майже не існувало. У складних суспільствах нерівність посилилась і поділила людей спочатку на рабів і рабовласників, потім на касти, верстви, класи.

Історично першою системою соціальної стратифікації є рабство — економічна, соціальна й правова форма поневолення людей з позбавленням їх будь-яких прав.

У деяких країнах (Індії, частково США) на руїнах рабовласницького устрою з’явився кастовий. Каста (від португ. caste — рід, покоління) — замкнута спільнота людей, зв’язаних походженням чи правовим статусом, належність до якої успадковується. Це соціальна група (страта), членом якої людина стає з народження, перейти до іншої касти вона не має права. На думку М. Вебера, каста є формою ранжування за критерієм престижу. В Індії налічується чотири основні касти: священиків, воїнів, купців, робітників та селян і близько 5 тис. неосновних каст і «підкаст» [5, с. 236]. Саму касту визначає передовсім фах, який переходить від батька до сина протягом життя десятків поколінь. Кожна каста живе згідно з приписами і заборонами, що регулюють поведінку саме в цій касті.

Формою стратифікації, яка передувала класам, є верстви — соціальні групи, котрі мають успадковані привілеї, права та обов’язки, закріплені звичаями та законами і у відповідності з ними займають певне положення в ієрархічній структурі суспільства. За М. Вебером, верства — це спільнота людей, заснована на уяві про честь, з відповідним специфічним стилем життя, до якого входить набір звичок, цінностей, вірувань тощо.

Тема:«Соціальна нерівність як предмет філософських досліджень за КарломМарксом, Бердяєвим, Сорокіним, Бурд`є».

Мета: розкрити поняття соціальної нерівності в філософських досліджень К. Маркса, М. Бердяєва, П.Сорокіна, П. Бурд`є.

Завдання роботи:

— поняття соціальної структури суспільства та місця в ній середнього класу;

— охарактеризувати соціальну стратифікацію та її системи;

— показати класи і верстви в соціологічній теорії;

— теорія класів К.Маркса і становлення стратифікаційної теорії;

— розкрити класичний етап становлення соціології нерівності в працях Макса Вебера;

— соціальна нерівність в дослідженнях П. Сорокіна, Дж. Міда, М.Бердяєва, П. Бурд’є.

1. Соціальна структура суспільства, місце в ній середнього класу

Соціальна структура суспільства, її динаміка є ключовими темами соціології. Соціологія вивчає сутність соціальної структури, найважливіші її складові, ознаки їх виокремлення в структурі, реальний стан, тенденції та перспективи її розвитку. Соціологи називають соціальну структуру хребтом суспільства, культуру — його плоттю, а соціальний контроль з нормами і санкціями включно — цементуючим началом.

Під соціальною структурою суспільства розуміють сукупність його соціальних складових й те, що поєднує їх, утримує від розпаду, впорядковує і надає структурні певної конфігурації і зв’язків між ними. Існують різні підходи до визначення цих складових. Відомий російський соціолог О. Кравченко трактує структуру суспільства, як сукупність статусів і ролей, функціонально зв’язаних між собою. Провідні українські політологи В. Андрущенко, Н. Горлач визначають сутність соціальної структури суспільства як сукупність взаємозв’язаних і взаємодіючих упорядкованих стосовно одна одної соціальних спільнот, прошарків, груп, а також відносин між ними [1, с. 174].

Соціальна спільнота — це сукупність індивідів, що реально існує й емпірично фіксується, має відносну цілісність, виступає як самостійний суб’єкт соціальної дії та поведінки і виконує ту чи іншу спільну діяльність.

У соціальні групи людей об’єднують соціальні інтереси, що є реальними причинами дій і формуються в різних індивідів у зв’язку з різним становищем і роллю в суспільному житті.

Будь-яке суспільство складається з безлічі великих і малих соціальних груп. Проте соціальну структуру суспільства становлять лише ті з них, які є засадними у побудові суспільства і визначають його зміни. Вони займають різне місце в ієрархії суспільства, у диференціації населення за рівнем влади, багатства, доходів, освіти тощо; зв’язані між собою економічними, політичними та культурними відносинами; є суб’єктами функціонування соціальних інститутів суспільства. Отже, соціальна структура суспільства відображає його об’єктивну диференціацію на великі й малі соціальні групи (спільноти, прошарки) що різняться за своїм становищем у системі суспільних відносин. Одні з них (наприклад класи) формуються об’єктивно та існують незалежно від волі і свідомості людей, інші створюються свідомо й цілеспрямовано самими людьми (політичні партії, молодіжні угруповання тощо). Суб’єкти соціальної структури суспільства зв’язані соціальними відносинами, кожному з різновидів яких відповідає певна структура: економічна, політична, правова, духовна тощо [1, с. 175].

Соціальні відносини — це відносини між групами людей і індивідами, соціальними групами, що займають певне місце в структурі суспільства, беруть неоднакову участь в його економічному, політичному та державному житті, різняться за способом життя, рівнем і джерелами доходів, структурою особистого споживання.

Соціальні відносини як різновид суспільних відносин постійно взаємодіють з іншими відносинами — економічними, політичними, правовими. Щоб їх «вичленити», необхідно знати, з приводу чого вони сформувались, оскільки всі вони формуються й реалізуються між соціальними суб’єктами з приводу різних матеріальних чи духовних об’єктів. Якщо відносини сформувалися з приводу засобів виробництва — це економічні відносини, державної влади — політичні, законів — правові, ідеології, науки, культури, релігії, освіти, мистецтва – духовні [1, с. 176].

Соціальні відносини у вузькому значенні (у широкому вони ідентичні суспільним) формуються з приводу реалізації соціальної взаємодії, що виникає між різними суб’єктами (соціальними спільнотами, прошарками, групами, індивідами). Вони відбивають становище окремих суб’єктів у суспільстві. Це відносини рівності-нерівності, справедливості-несправедливості, панування-підлеглості [1, с. 176].

Основою формування й розвитку соціальної структури, її складових є виробничі відносини. Сталі форми людських об’єднань та відносин між ними утворюються на грунті об’єктивних процесів суспільного поділу праці. Під суспільним поділом праці розуміють розмежування в суспільстві різних соціальних функцій, ролей що виконуються певними індивідами, групами людей, спільнотами з різних сфер суспільства — сільського господарства, промисловості, науки, охорони здоров’я, мистецтва, армії тощо.

Поділ праці виникає, коли певні функції закріплюються за відповідними групами спеціально для цього підготовлених людей: це називається спеціалізацією. Щоб задовольнити різноманітні потреби, фахівці між собою кооперуються, унаслідок чого формуються функціональні зв’язки.

Першим великим суспільним поділом праці стало виокремлення пастуших племен із загальної маси, що створило матеріальну передумову для виникнення приватної власності й поділу суспільства на класи.

Другим великим суспільним поділом праці стало відокремлення ремесла, яке раніше було підсобним промислом землероба. Це призвело до значного розшарування суспільства і появи в ньому таких соціальних спільнот, як знать і прості землероби, ремісники тощо. Потреба в обміні продуктами трудової діяльності зумовила формування ще однієї соціальної спільноти — купців. За третього поділу стався поділ праці на фізичну й розумову, а населення — на сільське й міське.

Отже, з розвитком продуктивних сил і суспільного виробництва поглиблювався поділ праці, який зумовлював ускладнення соціальної структури, появу нових її елементів, заміну одних елементів іншими, що відповідали вимогам економічного та соціального розвитку.

Соціальні інтереси групи, спільноти формуються на основі індивідуальних інтересів її членів, але не є їх сумою. Унаслідок взаємодії індивідів відбувається формування спільних інтересів, які відтворюють їхні спільні риси.

Спільні інтереси є рушійною силою будь-якої групи, спільноти. Інтереси — це зовнішній прояв потреби, що є усвідомленням, відчуттям необхідності певних умов життєдіяльності групи. Одні умови спонукають потребу привласнювати й споживати, а інші — створювати і примножувати. Історичний досвід свідчить, що жодне соціальне утворення, жодна соціальна група не поступаються своїми інтересами добровільно. Прохання враховувати інтереси інших, заклики до гуманності, морально-етична аргументація тут не діють. Кожне соціальне утворення, соціальна група спрямовують свої зусилля на реалізацію власних інтересів, навіть більше — на експансію, досягнення й зміцнення успіху за рахунок ущемлення інтересів інших. Однак особисті соціальні інтереси майже ніколи не виступають у «чистому» вигляді. Вони, як правило, завуальовані, поєднуються з ідеологічними поглядами, морально-етичними міркуваннями загального характеру. Вирішальну роль у реалізації інтересів відіграє ідеологія. Щоб не стати жертвою обману, людина має навчитися за будь-якими політичними чи релігійними заявами, обіцянками, закликами до гуманізму бачити інтереси тих чи тих груп, кланів або окремих індивідів.

Вивчення соціальної структури суспільства, як відомо, розпочав іще Платон. Розроблена Платоном модель соціальної структури передбачала три соціальні верстви: філософів, що управляють державою, воїнів і робітників (селян, ремісників). Нерівність цих груп було віднесено Платоном до рангу об’єктивного державного закону [5, с. 240].

Видатний соціаліст-утопіст Ш. Фур’є вирізняв у соціальній структурі п’ять верств: двір, знать, буржуазія, народ, чернь. Ці верстви між собою ворогують. Основною суперечністю суспільства є суперечність між багатими і бідними.

Спільним у Платона і Ш. Фур’є є те, що соціальна структура розглядається як певна множина соціальних груп, що різняться між собою за функціями в суспільстві і багатством. На засаді цих відмінностей у суспільстві формуються певні й досить жорсткі відносини між групами щодо влади (одні керують, а інші підпорядковуються) і багатства (одні привласнюють працю інших). З розвитком суспільства характер цих відносин змінюється: влада одних груп слабшає, інших посилюється, багатство перерозподіляється. Проте в головному ці відносини протягом багатьох віків залишаються сталими [5, с. 240].

Отже, в основу утворення різних соціальних верств покладено ті позиції, що їх вони мають у суспільстві: влада, багатство, можливість (неможливість) привласнення.

Соціальна структура сучасного суспільства включає велику кількість соціальних спільнот, прошарків, груп, які можна типологізувати як:

— соціально-класові — класи, соціальні прошарки, соціальні групи та верстви;

— соціально-професійні — колективи виробничі, навчальні, військові;

— соціально-демографічні — сім’ї, молодь;

— соціально-територіальні — міста, села, райони;

— соціально-етнічні — нації, народності, етноси.

Наведену типологізацію можна поглибити, вказавши, наприклад, на такі складові, як:

— вища політична еліта;

— середні прошарки державного й місцевого управління;

— низові працівники апарату управління;

— провідні господарські керівники;

— низові керівники;

— фахівці й службовці різних рівнів;

— робітники різних кваліфікацій;

— пенсіонери та інваліди;

— учні та студенти;

— декласовані елементи тощо [5, с. 242].

Кожну з цих складових сформовано на підставі спільних інтересів, які завжди спрямовані на зміцнення та збереження становища конкретної соціальної групи в соціальній структурі суспільства. Ці соціальні групи існували і в структурі радянського суспільства, але про них не згадували.

Вітчизняна теорія соціальної структури вивчала тільки ті верстви, які вважала головними чи такі, які вивчати було з якогось погляду вигідно. Щоб виключити такий волюнтаризм, російський соціолог Р. Ривкіна пропонує такі правила вивчення соціальної структури:

1) вивчати потрібно всі без винятку соціальні прошарки суспільства;

2) вимірювати їх потрібно за допомогою однієї мірки, одних критеріїв;

3) таких критеріїв має бути стільки, щоб вони описували кожний прошарок глибоко й достатньо вичерпно [5, с. 243].

Інструментом, який дає змогу дотримуватися цих правил, є теорія соціальної стратифікації.

Радянське суспільство, згідно з прийнятою тоді доктриною, складалося із двох класів (робітничий клас і колгоспне селянство) та одного прошарку — інтелігенції. Взаємини між цими класами мали бути безконфліктними, оскільки між ними нібито не існувало антагоністичних суперечностей. Ця концепція абсолютно не відповідала реальному стану справ у радянському суспільстві. Вона оперувала фактично лише одним критерієм — відносинами власності, побіжно доповнюючи його критерієм характеру праці. Наявність влади, величина і способи отримання доходів зовсім не бралися до уваги. Зовсім ігнорувалася нерівність позицій різних груп, панувало утопічне уявлення про однакові шанси соціального просування для всіх, незалежно від походження, національності, партійності тощо, канонізувалося поняття «гармонійної єдності» суспільних інтересів. Мета такої доктрини була зрозумілою — приховати реальну соціальну структуру радянського суспільства, реальні соціальні суперечності в ньому [5, с. 244].

Значення вивчення й аналізу реальної соціальної структури суспільства полягає в тім, що вона є важливим соціальним регулятором еволюції суспільства, визначає шляхи розвитку й підвищення ефективності економіки, оскільки різні соціальні групи мають у ній абсолютно конкретний статус і намагаються реалізувати свої інтереси. Вона визначає сутність і основні напрямки політики в суспільстві, оскільки політичні відносини є відносинами між окремими групами з приводу використання, утримання чи захоплення державної влади.

Теорія соціальної структури, або соціологія соціальної структури, за радянської влади розвивалася найменш продуктивно, бо вона надто красномовно заперечувала постійно декларовану «соціальну однорідність» радянського суспільства.

Нині під впливом соціальних зрушень відбувається демонтаж структури пострадянського суспільства, його інститутів, з’являється так званий середній клас.

За визначенням німецького вченого Л. Ергарда середній клас — це та верства населення, яка об’єднує або прагне об’єднати людей, що власною трудовою діяльністю забезпечують своє існування. Найвищу цінність для середнього класу мають почуття особистої відповідальності за свою долю, незалежне існування, рішучість та бажання самоствердження у вільному суспільстві, у вільному світі [5, с. 247].

Середній клас у країнах Заходу складається з управлінців нижчого й середнього рівня, основної частини інтелігенції, яка працює за наймом, дрібних та середніх службовців. Англійський соціолог Е. Гідденс звертає увагу на неоднорідність середнього класу, його три рівні:

— вищий — власники великого бізнесу, приватних магазинів, фермерських господарств;

— середній — менеджери і фахівці, які мають вищу освіту і престижну роботу;

— нижчий — службовці, учителі тощо.

Представники середнього рівня демонструють представникам нижчого рівня взірці, які за певних умов можуть бути цілком досяжні і для них, а це певним стимулом. Цим самим невдоволення представників нижчого рівня нейтралізується їх сподіваннями на ліпше.

Зростання кількості представників «середнього класу» зумовлюється розвитком НТР, ускладненням організаційної структури управління на всіх рівнях народного господарства, розширенням сфери послуг.

Більшість учених уважає, що саме «середній клас», а не пролетаріат чи селянство є основою сучасного суспільства. Нині особливо актуальною стає гіпотеза, обгрунтована Г. Зіммелем, що стабільність суспільства залежить від питомої ваги й ролі середнього класу. Його існування та добробут є запорукою добробуту всього суспільства. Займаючи проміжне становище між протилежними полюсами соціальної ієрархії, середній клас своєю нейтральною позицією, задоволенням своїм становищем, вірою у майбутнє нейтралізує протистояння цих полюсів. Завдяки цьому суспільство зберігає рівновагу і стабільність. Чим більша питома вага середнього класу, тим сильніший вплив він здатний справляти на ситуацію в державі, на політику, економічні зміни, свідомість громадян, громадську думку.

Учені називають дві моделі соціальної структури, в основу яких покладено принципи вільного господарювання:

1) розвинутого демократичного ринкового суспільства, яке підтримується потужним середнім класом, що становить до 80% громадян. У суспільстві такого типу суспільна злагода забезпечується виключно демократичними інститутами;

2) слаборозвинутого суспільства, в якому існує різкий поділ населення на бідних і багатих, а середній клас дуже нечисленний. У такому суспільстві надто важко створити стабільний механізм досягнення суспільного компромісу [5, с. 249].

Якщо в першому випадку право на владу, на високі пости забезпечується довірою суспільства на демократичних виборах, то в другому — майновим станом, можливістю використання приватних фінансових коштів для реалізації політичних цілей.

Слабкість середнього класу призводить до гальмування демократизації суспільних відносин. Досягнення суспільних компромісів стає майже неможливим. За таких умов може сформуватися тенденція до авторитарної диктатури, спрямованої на захист інтересів вищих верств, або до революційної диктатури, яка, спираючись на озброєні маси, прагнутиме задоволення інтересів виключно найбідніших верств.

Щодо наявності чи відсутності середнього класу в радянському суспільстві думки соціологів неоднозначні: від заперечення його існування взагалі до цілковитого ототожнення його із зарубіжною моделлю. Провідний російський соціолог — академік Т. Заславська — вважає, що у структурі радянського суспільства був порівняно невеликий середній клас, який складався з директорського корпусу та наближених до партійної номенклатури інтелігентів. Він мав такі дві важливі ознаки — високий освітньо-духовний рівень та орієнтацію на соціальне просування [8, с. 192].

На верхній сходинці соціальної драбини перебувала партійна та господарська номенклатура, яка розпоряджалася державною власністю і контролювала розподіл матеріальних благ, а також ті галузі освіти та культури, що мали безпосередній «вихід» на політику, тощо.

Саме вона протистояла іншому населенню, яке не мало демократичних інститутів для реалізації своїх прав.

Нижчий клас соціальної структури радянського суспільства репрезентували наймані робітники. Існувало й соціальне дно — десоціалізовані елементи.

Середній клас став тією силою, яка висунула ініціаторів реформ і підтримувала їх. Але радянський середній клас через певні об’єктивні і суб’єктивні причини, не міг стати основою «нового середнього класу» українського суспільства.

Як показали дослідження, що проводилися Інститутом соціології, при визначенні своєї позиції в соціальній ієрархії переважна більшість мешканців України відводить собі місце на нижніх щаблях «статусної драбини». За суб’єктивними оцінками в Україні існує «низький середній клас», а «високий середній клас», який є найстабільнішою соціальною базою суспільства, представлений лише двома відсотками. Менше одного відсотка мешканців вважають себе «багатими», групи «бідних» і «середніх» — приблизно рівні за кількістю. Отже, суспільство розшарувалося на дві частки, що зробило подвійною його свідомість, ставлення до реформ, громадську думку [8, с. 194].

Так, середній клас в Україні становить лише 9 %. Соціальний простір для розвитку середнього класу обмежується бюрократизмом верхів і заздрістю низів. Окрім того, в Україні відсутні традиції громадянського суспільства. Демократизація всіх сфер життєдіяльності суспільства наштовхується на шалений опір віджилої командно-адміністративної системи і ще сильнішої й інертнішої соціально-культурної системи, що проявляється на рівні побутової свідомості і світогляду людей, у їхньому способі життя й ціннісних орієнтаціях [8, с. 194].

Тому модель соціальних перетворень в Україні має характер рецидивної модернізації. За загальної орієнтації на регульовану ринкову економіку, демократичну й правову державу, розвиток громадянського суспільства зберігається небезпека повернення до авторитарної влади, розподільної економіки й політичної нетерпимості. На думку політологів В. Андрущенка, Н. Горлача, соціальний захист населення і стабільність суспільства може забезпечити лише політика розумних компромісів, пошук шляхів громадянського миру і злагоди, зв’язані з руйнуванням старих нормативно-ціннісних систем.

В Україні за умов повільної реанімації вітчизняного виробництва, зростання цін, невиплати зарплат відбувається збіднення більшості населення. Багатство не створюється, а перерозподіляється. В результаті відбувається розмивання середнього класу.

Отже, ієрархічна структура суспільства є дуже динамічною. Її основні прошарки можуть кількісно збільшуватися чи зменшуватися залежно від структурної перебудови економіки, появи нових і відмирання старих професій, зміни політики. Але структура формується не стихійно.

2. Соціальна стратифікація, її системи

Еквівалентом вітчизняної теорії соціальної структури є західна теорія соціальної стратифікації. Термін «стратифікація» (від латинського stratum — прошарок і facere — робити) запозичено з геології, де він означає вертикальне розшарування грунтових пластів.

У соціології цей термін був використаний П. Сорокіним на означення диференціації певної сукупності людей (населення) на класи в ієрархічному ранзі. Стратифікація — це визнання існування в суспільстві нерівності вертикального розшарування, вищих та нижчих прошарків — страт.

Страти — це великі сукупності людей, які різняться за своїм становищем у соціальній ієрархії суспільства. Основою утворення страт є природна й соціальна нерівність. Природну нерівність зумовлено різними фізіологічними та психологічними властивостями, що їх різні люди мають від природи, з народження (етнічна належність, статево-вікові особливості, родинні зв’язки, фізичні та психологічні особливості тощо). Нерівність, зумовлена природними відмінностями, є первинною формою нерівності, що проявляється й у деяких тварин. У людей вона може стати основою появи нерівноправних відносин. Проте головною рисою людського суспільства є соціальна нерівність, зв’язана з відмінностями, що зумовлені соціальними чинниками: поділом праці (розумова й фізична), укладом життя (міське й сільське), соціальною роллю (інженер, політичний діяч, батько) тощо [13, с. 288].

Суспільство є не просто диференційованим на окремі групи, воно ще є ієрархізованим. У ньому одні групи мають більше прав, привілеїв і переваг інші менше. Така соціальна нерівність привносить у життя людей багато несправедливості. Тому ця проблема завжди цікавила соціологів.

І якщо те, що основою диференціації є природна нерівність людей, визнають усі вчені, то щодо визначальних чинників і критеріїв ієрархії їхні погляди не збігаються. Існує багато шкіл і парадигм, які по-різному їх тлумачать.

Так марксизм, під впливом якого формувалася вітчизняна соціологія, першопричиною нерівності вважає економічний чинник — відносини власності, первинний розподіл матеріальних благ. Саме поява приватної власності, на думку марксистів, призвела до соціального розшарування суспільства, появи антагоністичних класів: власників (рабовласники, феодали, буржуазія) та класів, які не володіють власністю, (раби, пролетарі), або мають обмежене право на власність (селяни). Інтелігенція за марксистською концепцією — проміжний прошарок [13, с. 289].

Функціоналізм пояснює нерівність, виходячи із диференціації соціальних функцій, що виконуються різними прошарками, класами, спільнотами. Функціонування й розвиток суспільства можливі лише за умови поділу праці, коли кожна соціальна група, клас, спільнота виконують притаманні їм функції. Для нормальної життєдіяльності суспільства є необхідним виконання всіх функцій, але якісь із них є більш, а якісь — менш важливими. На підставі ієрархії функцій складається відповідна ієрархія груп, класів, спільнот, що їх виконують. На верхівці ієрархії перебувають ті, що управляють, бо саме управлінська функція покликана об’єднати, скоординувати, створити умови для виконання всіх інших функцій.

Не зрозуміло, проте, чому якась функція має бути важливішою за інші, коли суспільство як цілісність не може існувати без жодної із функцій, без усієї їх множини, чому той чи той індивід має належати до вищої страти, коли він не бере безпосередньої участі в управлінні. Тому Т. Парсонс, визнаючи соціальну ієрархію за необхідний чинник, що забезпечує життєдіяльність соціальної системи, зв’язує її конфігурацію з існуючими в суспільстві цінностями. На його думку, соціальні прошарки розміщуються в ієрархічній послідовності залежно від системи цінностей, від уявлення, яке формується в суспільстві щодо кожного із індивідів, соціальних груп, прошарків; змінюються цінності — змінюється й послідовність їх розміщення [13, с.290].

М. Вебер, крім економічних стратифікаційних критеріїв (відносини власності, рівень доходів), користується такими критеріями, як соціальний престиж і належність до певних політичних партій. Соціальний престиж — це надбання індивідом (від народження чи завдяки особистим якостям) такого соціального статусу, який дає йому змогу виконувати ту чи ту соціальну роль і посісти певне місце в соціальній ієрархії (наприклад, мати відповідні знання й уміння, щоб бути викладачем) [13, с. 290].

Місце соціального статусу в ієрархічній структурі суспільства визначається регулятивною нормативно-ціннісною системою. На верхніх поверхах ієрархії перебувають ті, чий статус відповідає чинним у суспільстві нормам і законам, а також сформованим у свідомості людей уявленням про значущість їхнього титулу, фаху.

Чіткіше критерії стратифікації визначив П. Сорокін. Він зазначав, що в суспільстві наявні три основні форми стратифікації: економічна, професійна, політична. Пізніше соціологи збільшили кількість критеріїв (зокрема додали рівень освіти).

У теорії соціальної дії наявну в суспільстві велику різноманітність соціально-диференційних ознак Т. Парсонс спробував об’єднати в такі універсальні критерії соціальної стратифікації:

— якісні характеристики людей — відповідальність, компетентність та ін.;

— виконувані ролі — численні різновиди професійно-трудової діяльності;

— володіння власністю, матеріальними й духовними цінностями, привілеями, культурними надбаннями тощо [13, с. 292].

На різних етапах суспільного розвитку за соціально-диференційні критерії бралися різні ознаки. У ранній період більше користувались якісними характеристиками, у сучасному індустріальному суспільстві — професійно-трудовими. Що стосується ознак власності, то вони були важливими завжди.

Отже, страта — це соціальний прошарок, група людей об’єднаних якоюсь спільною соціальною ознакою [13, с. 292].

В теоріях стратифікації вирізняється одномірна стратифікація — вичленення страт, що здійснюється на основі якогось одного критерію й багатомірна стратифікація, що здійснюється на основі багатьох критеріїв: доходу, багатства, влади, престижності професії, освіти, типу житла тощо.

Доход — кількість грошових надходжень сім’ї чи індивіда (зарплата, пенсії, допомога, гонорари, відрахування від прибутку, аліменти тощо) за певний час: місяць, рік. Доходи витрачаються на підтримування життя індивіда та його сім’ї, а залишки їх накопичуються й перетворюються на багатство у вигляді грошей, рухомого чи нерухомого майна. Багатство може передаватися у спадщину. Отже, його можна мати не працюючи, а тому багаті можуть працювати, а можуть не працювати. Бідні ж мусять працювати, бо заробітна плата для них є основним джерелом доходів.

Влада, за М. Вебером, проявляється в здатності і можливості для індивіда чи групи нав’язувати свою волю, діяти на інших людей незалежно від їх згоди чи незгоди на це. Влада інституалізована, її захищає закон. Конституцією передбачається розмежування політичної, економічної, виконавчої і судової влади (рис.). Можновладці мають привілеї і доступ до соціальних благ, можливість приймати життєво важливі рішення, закони, котрі, як правило, вигідні тим, хто при владі. Люди, які мають економічну, політичну й релігійну владу, становлять «еліту» суспільства, яка визначає внутрішню й зовнішню державну політику, ураховуючи при цьому передовсім власні інтереси. У інших верств населення такої можливості немає [13, с. 294].

Престижність професії — це порівняльна оцінка спільнотою чи групою і її членами значущості певної професії, виду занять. Престиж — це авторитет, вплив, повага, з якою громадська думка ставиться до того чи іншого виду професійної діяльності. Професія лікаря престижніша ніж професія інженера, професія інженера престижніша ніж професія прибиральниці.

Усі професії, види занять, посади можна ранжувати за рівнем їхньої престижності, утворивши шкалу престижу. У США постійно, починаючи з 1947 року, за допомогою спеціальних методів (вивчення громадської думки, порівняння різних професій, аналіз статистичних даних) вивчається динаміка престижності професій. Отже, доходи, влада, престижність професії, освіта визначають соціальне становище людини в суспільстві, її соціально-економічний стан. Цей показник є узагальненим критерієм стратифікації й характеризує, власне, різницю в якості і стилі життя.

За розглянутими критеріями соціологи типологізують соціальну стратифікацію на:

— економічну (за рівнем багатства й доходів);

— політичну (за рівнем доступу до політичної влади, за рангом посади);

— освітню (за рівнем освіти);

— професійну (за престижністю професії) [13. с. 296].

Кожну з цих страт можна зобразити у вигляді вертикальної вимірювальної шкали, де в економічній стратифікації окремими поділками позначено суму доходу за місяць чи рік, у політичній — ранг посади, в освітній — кількість років навчання, у професійній — престижність професії.

Вишикувавши в один ряд усі чотири шкали і позначивши на них місце, яке займає конкретна людина, а потім з’єднавши всі позначки, отримаєм стратифікаційний профіль для конкретного індивіда, соціальної групи чи виду занять.

Позначок на кожній вертикалі, що відповідає певному прошарку, можна зробити безліч, але це ускладнить процедуру і мало що дасть для пояснення стратифікаційної структури. Тому, на думку російського соціолога О. Ефендієва, досліджуючи соціальну ієрархію суспільства в цілому, досить виділити три основні рівні: вищий, середній і нижчий. Люди, що належать до вищого рівня за одним критерієм, здебільшого стоятимуть на цьому ж рівні і за іншими критеріями [13, с. 297].

Багаті, як правило, займають найпрестижніші посади, мають високий рівень освіти і великий обсяг владних повноважень, високі доходи. Їх називають «елітою суспільства» [13, с. 297]. Це керівники держави, політичні діячі, бізнесмени, відомі діячі мистецтв.

До заможних прошарків, що з них складається середній клас, можна віднести лікарів, викладачів, кваліфікованих робітників, службовців. До найнижчого прошарку належать некваліфіковані робітники, безробітні, деякі категорії пенсіонерів тощо.

Розподіл населення за такими рівнями враховує, в основному, всі критерії нерівності. При цьому соціальна значущість кожного з рівнів визначатиметься поширеними в суспільстві цінностями, нормами, установками, тобто регулятивною ціннісно-нормативною системою. У сучасному західному суспільстві пріоритетнішими є економічні критерії, в колишньому радянському суспільстві переважали критерії політичні.

На Заході найчастіше користуються семирівневою вертикальною стратифікацією:

1) вищий клас професіоналів, адміністраторів;

2) технічні спеціалісти середнього рівня;

3) комерсанти;

4) дрібна буржуазія;

5) техніки і робітники, що виконують управлінські функції;

6) кваліфіковані робітники;

7) некваліфіковані робітники [13, с. 299].

Соціальна стратифікація якісно й кількісно різниться в усіх суспільствах і за всіх часів.

3. Соціальна нерівність в філософських дослідженнях

3.1.Класи і верстви в соціологічній теорії

У науковій літературі тривалий час співіснують дві традиції. По одній з них основними елементами суспільства є класи. Ця лінія звичайно зв'язується з марксизмом. Однак її понятійний апарат використовується і поза марксистським напрямком. Прихильники класової теорії підкреслюють, що соціальна структура не охоплює усі важливі аспекти громадського життя. На їхню думку цінності, культурні традиції, суспільні інститути, що превалюють у суспільстві не є частинами соціальної структури. Остання зв'язана лише з диференціацією між людьми. При цьому увага дослідників спрямована не на рід занять індивідів, а на розходження в їхніх професійних позиціях; не на доходи індивідів, а на розподіл доходів у суспільстві, що відраджує нерівність між людьми. Теоретичною метою при цьому з'являється — потреба пояснення форм і ступеня соціальної диференціації і їхнє значення для соціальної інтеграції і соціальних змін.

Розглянемо більш ґрунтовне співвідношення понять "клас" і "верства". У сучасній соціологічній літературі одночасно співіснують обидві ці категорії. Широко поширена точка зору, що суспільство складається з груп чи безлічі індивідів, що мають чи носять визначені характеристики. Ці характеристики беруться як критерій класифікації, який може бути одномірним чи, частіше, багатомірним. Відповідно, процедура класифікації дозволяє виділити більше чи менше число соціальних шарів. При цьому центр уваги найчастіше зміщений з виробництва на розподіл, без осмислення об'єктивних відносин між ними [16, с. 95].

Описана вище ситуація означає також, що в значній частині досліджень ті самі ознаки застосовуються для виділення і класів, і верств. Імовірно, тому в роботах багатьох соціологів "… концепція "класу" є відкритої для декількох інтерпретацій — як статусна група, як професійна група, як група по доходу і група влади", тобто поняттям класу охоплюються неоднорідні соціальні об'єкти в залежності від того теоретичного контексту, що вкладають у цей термін різні автори [16, с. 96].

Розбіжним є зміст, вкладений різними авторами в термін "соціальна верства". Більшість соціологів позначає цим терміном суспільну диференціацію в рамках ієрархічно організованого суспільства. Найчастіше зміст цього терміна нічим не відрізняється від змісту, вкладеного в термін "клас". У тих же випадках, коли ці поняття розрізняють, терміном "страта" позначають групи усередині "класів", виділені за тими же підставами, що і самі "класи" [16, с. 96].

П.Сорокін якось помітив: "Клас наробив своїм теоретикам не менше турбот, чим національність. І в цьому випадку спроби "схопити цього Протея" виявлялися не більш успішними: "клас" або вислизав і вислизає з пальців своїх теоретиків, або, пійманий, перетворюється в щось настільки невизначене і неясне, що стає неможливим відрізнити його від ряду інших кумулятивних груп, або, нарешті, зливається з однією з елементарних угруповань" [16, с. 97]. Ці слова, написані більше семидесяти років тому, зовсім не застаріли і сьогодні.

Найбільш цікаві автори прагнули не ігнорувати ні ідеї прихильників класових теорій, ні ідеї їхніх опонентів. У цьому відношенні є плідним підхід німецького соціолога Ральфа Дарендорфа. Він підкреслював, що страти утворюють ієрархічну систему (ієрархічний континуум), відрізняючись один від одного поступовими розходженнями, тоді як "клас — це завжди категорія для цілей аналізу динаміки соціального конфлікту і його структурних коренів, і тому може бути чітко відділений від страти як категорії для опису ієрархічних систем у даний момент часу…" Інший німецький автор Вернер Хофман відзначав: "Соціальні класи детермінуються фундаментальними соціальними відносинами праці і присвоєння; очевидна система стратифікації (професія, престиж і т.д.)… належить до зовнішньої форми соціального життя" [16,с. 98].

Однак, помітимо, що проведені дослідження стратифікації також не були обмежені ні поверхнею суспільства, ні його статикою і претендували на те, щоб пояснити сутність громадського життя. Лише за допомогою фундаментальних законів функціонування і розвитку соціальних організмів може бути даний аналіз і класів з їх конфліктами, і стратов з їх взаємодіями і протиріччями.

Проблема розмежування теорій стратифікації і класової структури цікаво інтерпретована И.Краусом. "Стратифікація і класовий розподіл, пише він, — різні структури відносин. Стратифікація — поняття описове, що припускає "деяку упорядкованість членів суспільства на основі якого-небудь придатного критерію, начебто доходу, освіти, способу життя, етнічного походження… Класи… є конфліктними групами, які, поєднуючись, заперечують існуючий розподіл влади, переваг і інших можливостей… класи формуються, коли сукупність індивідів визначає свої інтереси як подібні з інтересами інших з тієї ж сукупності і як ці, що відрізняються і протистоять інтересам іншої сукупності осіб…" [16, с. 99]. Краус підкреслює важливу роль у процесі формування класу власної ідеології і створення класової організації. У цьому явно відчуваються відгомони знайомства з марксистськими поняттями "клас у собі" і "клас для себе", виробленими для характеристики процесу формування пролетаріату і визначаючими величезну роль у цьому процесі суб'єктивного фактора [16, с. 99].

Краус інакше, чим Маркс, уявляє собі об'єктивні фактори, що обумовлюють існування класів. У марксистській теорії це насамперед місце в історично визначеній системі суспільного виробництва, у Крауса — відношення до яких-небудь соціальних благ; тому будь-яка страта, виділена по довільно обраній ознаці, є потенційним класом (свого роду "класом у собі"), а будь-яка спільнота своїх інтересів і страта, що організаційно оформилася перетворюється в дійсний клас (тобто "клас для себе"). Основне питання, з погляду Крауса, як "ці, що належать до страти стають представниками класу" [16, с. 99].

Зіставимо класи в марксистській теорії і страти у функціональній теорії. У чому тут різниця? Визнання класу означає визнання антагонізму, протилежності інтересів великих суспільних груп. Визнання ж стратов означає визнання деяких розходжень між людьми по якихось ознаках, розходжень, що приводять до шарового розміщення індивідів у суспільстві при просуванні їх знизу нагору.

Марксиська теорія класів займається поділом суспільства, виявленням суспільних протилежностей, а теорія стратифікації займається суспільною диференціацією. Мова йде не про розбіжності в термінології. У першому випадку виділяються елементи дезинтеграцї, внутрішніх антагонізмів, тоді як диференціація припускає цілісність суспільства, його функціональну нероздільність. Теорія класів проводить поділ суспільства по альтернативних ознаках на експлуататорів і експлуатованих, на власників засобів виробництва і на позбавлених їх, тоді як теорії стратифікації розділяють суспільство на основі однієї чи декількох рис, що маються в наявності в кожній із груп, але в різному ступені (так, наприклад, усі мають якийсь прибуток, але тільки різних розмірів, і усі в суспільстві мають якийсь престиж, але неоднаковий) [16, с. 100].

У теорії класів специфічні економічні, політичні і культурні інтереси є саме тим, що відокремлює один від одного класи, а в теорії стратифікації категорія "інтереси" взагалі відсутня, а якщо у виняткових випадках і є присутня, то не є обов'язковим атрибутом для соціальних верств.

Для тих авторів, хто є прихильником концепції К.Маркса, класи існують незалежно від свідомості і уявлень як їхніх членів, так і зовнішніх спостерігачів. Свідомість класового відчуження марксистами розглядається не як критерій для виділення класу, а як висока ступінь у розвитку самого класу (перехід від класу в собі до класу для себе). У більшості ж стратифікаційних підходів свідомість чи самих членів виділених верств чи зовнішніх спостерігачів грає головну чи істотну роль у диференціації суспільства.

Багато сучасних прихильників марксистської теорії класів відмовилися від тези про зростаючу суспільну поляризацію; їхні класові схеми, зберігаючи економічний детермінізм, все в більше відображають зростаюче ускладнення суспільних структур і ріст значення середніх шарів (класів). Одночасно послідовники стратифікаційних підходів усе частіше беруть до уваги конфликтологичні аспекти класового підходу.

У цьому відношенні характерні узагальнюючі роботи британських соціологів. Родовим поняттям виступає "стратифікація", а класи — як видове поняття, окремий випадок стратифікації. Розглядаючи проблеми стратифікації і нерівності в сучасних західних суспільствах, соціологи іменують основні соціальні групи класами, але описують їх не у взаємному протистоянні, а як ранжировані спільності ("вищий клас", "середній клас", "нижчий клас") [16,с. 102].

Варто мати на увазі кілька важливих обставин, що приводять до висновку про те, що класи і класовий розподіл є частковий випадок стратифікації. По-перше, в історії, крім класів, нерівність існувала у формі кастової і станової систем. Крім того, у етакратичних (державно-соціалістичних) суспільствах функціонувала шарова система, заснована на владних відносинах. По-друге, у суспільствах класового типу завжди значна (а найчастіше і переважна) частина населення не входила до складу основних класів, утворюючи мозаїку верств, станів і інших соціальних одиниць. По-третє, у сучасних суспільствах усі спроби виділення контрастних класів все частіше виявляються безуспішними в силу ієрархічно-верствової будівлі соціуму. По-четверте, крім основних соціальних груп у суспільстві завжди існує гендерна, етнорасова, культурно-статусна стратифікація.

Можна зробити висновок: узагальнюючим поняттям для наукового вивчення і розуміння відносин між людьми з приводу розподілу влади, власності, престижу, присвоєння усіх видів ресурсів є соціальна стратифікація.

3.2. Теорія класів К.Маркса і становлення стратифікаційної теорії

Карл Маркс справедливо відзначав, що не йому належить заслуга відкриття існування класів і їхньої боротьби між собою. І дійсно, з часів Платона, але все-таки переважно з тих пір, як буржуазія владно вступила в ХVШ столітті на сцену історії, багато економістів, історики і філософи міцно вводять у суспільствознавство Європи поняття соціального класу (Адам Сміт, Етьєн Кондильяк, Клод Сен-Симон, Франсуа Гізо, Огюст Міньє й ін.). Однак ніхто до Маркса не давав настільки глибокого обґрунтування класової структури суспільства, виводячи її з фундаментального аналізу всієї системи економічних відносин. Ніхто до нього не давав настільки всебічного розкриття класових відносин у капіталістичному суспільстві, механізму експлуатації у тому капіталістичному суспільстві, що існувало в його час [5, с. 258].

Тому в більшості сучасних робіт з проблем соціальної нерівності, стратифікації і класовій диференціації рівною мірою й у прихильників марксизму, і у авторів, далеких від позицій К.Маркса, дається розбір його теорії класів.

На думку соціологів всіх ідейних напрямків, ніхто в історії суспільної думки настільки виразно як К.Маркс не підкреслював, що джерелом соціального розвитку виступає боротьба між антагоністичними суспільними класами. За Марксом, класи виникають і протидіють на основі різного положення і різних ролей, виконуваних індивідами у виробничій структурі суспільства. Іншими словами, найбільш загальною основою утворення класів є суспільний розподіл праці [5, с. 258].

Розвиваючи цю тезу, Ф.Енгельс писав: "…в основі розподілу на класи лежить закон розподілу праці". При цьому мається на увазі "великий поділ праці між масою, зайнятою простою фізичною працею, і деякими привілейованими, котрі керують роботами, займаються торгівлею, державними справами, а пізніше також мистецтвом і наукою" [5, с. 259].

На визначеному етапі розвитку людського суспільства спостерігаються зародкові форми поділу праці, що спочатку не ведуть до підпорядкування одних людей іншими. Поділ праці, як фактор, спрямований на оволодіння силами природи, викликає технічну спеціалізацію працівників, утворює професії і спеціальності. Однак, у міру ускладнення процесу виробництва ускладнюється і процес його організації. Тому з'явилася потреба в професійних організаторах, іншими словами, — потреба в поділі праці на виконавський (переважно фізичний) і управлінський. Так розподіл праці здобуває характер поділу на його соціально неоднорідні види. Іншими словами, у ньому як би кристалізуються дві сторони: виробничо-технічна і соціально-економічна.

Соціально-економічний аспект поділу праці включає такі великі явища, як розподіл на розумовий і фізичний, управлінський і виконавський, кваліфікований і некваліфікований, творчий і стереотипний.

Поділ праці на виконавський і організаторський історично передував утворенню приватної власності і суспільних класів. З появою же приватної власності і класів відбувається закріплення визначених функцій, сфер і видів діяльності в єдиному процесі виробництва за різними класами.

З моменту виникнення класів не рід діяльності визначає належність до даного класу, а навпаки, належність до класу визначає заздалегідь задане коло професій, якими може займатися виходець з даного класу. К.Маркс писав: "Сучасне класове розходження ні в якому разі не засновано на "ремеслі"; навпаки, розподіл праці створює різні види праці усередині одного і того ж самого класу" [5, с. 261].

Таким чином, ключем до розуміння марксової теорії класового розподілу суспільства є відкриття К.Маркса, яке він сам вважав своїм головним досягненням — двоїстий характер праці, найбільш таємниче явище, не розгадане протягом двох тисячоріч: як конкретної праці, описуваної техніко-технологічним змістом, і абстрактної — описуваної ступенем і способом витрати робочої сили. Ось тут і є велике таїнство соціального розчленовування людей.

У праці різного змісту витрата робочої сили залежить від того, чи є праця переважно розумовою чи фізичною, в якій мірі вимагає від працівника знань і умінь, ініціативи і самостійності. Важливою рисою способу витрати робочої сили є ступінь споживання у процесі праці енергії і здоров'я працівника. Спосіб витрати робочої сили, будучи загальним моментом, який характеризує будь-яку конкретну працю, працю будь-якого змісту, пов'язаний з такими рисами праці як ступінь інтелектуальності, обсяг творчих функцій, міра самостійності працівника в праці, його вагомість, напруженість, монотонність і т.д. Так К.Марксом була розкрита природа класів.

Починаючи зі своїх ранніх робіт, К.Маркс писав про соціальні класи, їх походженні, внутрішній диференціації, наявності проміжних верств і т.д. Але у нього відсутнє цілісне визначення поняття "клас". Відомо, що в третьому томі "Капіталу" розділ LII "Класи" був лише початий. У ньому Маркс із усією визначеністю висловлювався проти виділення класів за тотожністю доходів і джерелам доходів. Позитивна частина ним не була розвита. У ранніх роботах Маркса було присутнє розширювальне розуміння класу, не було розрізнення класів і станів. Надалі в нього склалося досить строге розуміння класу [5. с. 263].

Багаторазово послідовники і критики Маркса намагалися інтерпретувати його концепцію класів, даючи свої визначення. Так, у 1919 р. В.І.Ленін запропонував наступне визначення класів: "Класами називаються великі групи людей, що розрізняються по їхньому місцю в історично визначеній системі суспільного виробництва, за їхнім відношенням (здебільшого закріпленому й оформленому у законах) до засобів виробництва, по їхній ролі в громадській організації праці, а, отже, за способами одержання і розмірами тієї частки суспільного багатства, якою вони володіють. Класи, це такі групи людей, з яких одна може собі привласнювати працю інший, завдяки розбіжності їхнього місця у визначеному укладі суспільного господарства".

Проаналізувавши погляди Маркса, можливо виділити наступні критерії соціального класу:

1. загальна позиція в економічному способі виробництва;

2. специфічний спосіб життя;

3. конфліктні і ворожі відносини з іншими класами;

4. соціальні відносини і спільність, що виходять за місцеві і регіональні межі;

5. класова свідомість;

6. політична організація.

Дуже точно зрозумів соціологічне бачення соціальних відносин і класових розходжень у К.Маркса російський соціолог Ю.А.Левада: "Очевидно, що підхід Маркса до суспільства — це макропідхід, який виявляється в тому, що категорії аналізу суспільства розроблені стосовно до його глобальної структури. У "Капіталі" неодноразово підкреслюється, що категорія виробничих відносин, наприклад, діє не в рамках зв'язків окремого робітника з окремим капіталістом, а в рамках зв'язків класів, у рамках макроструктури суспільства" [5, с. 266].

У Марксовому сприйнятті класу важливе місце займає категорія інтересу, пояснення протилежності інтересів основних класів. Люди, що знаходяться в різних відносинах до засобів виробництва, мають протилежні інтереси. У буржуазному суспільстві, особи, що володіють фабриками, зацікавлені в максимізації прибутку, створюваного робітниками. А робітники, звичайно, чинять опір цієї експлуатації. Але клас капіталістів, у силу володіння економічною владою, володіє і державною владою, і внаслідок цього може придавлювати будь-яке ефективне вираження незгоди з боку робітників.

Важливим моментом є й об'єктивність існування класів, незалежно від того, усвідомлюють це самі члени чи класу ні. Поняття об'єктивності існування класів є відмінною рисою підходу Маркса до вивчення стратифікації.

Тут ми переходимо від структурної теорії класів, заснованої на розрізненні спільності діяльності, відносини до власності і способу життя, до характеристики їх як суб'єктів соціальної дії. При вивченні класів і їх відносин важливі, по Марксові, наступні поняття: класова свідомість, класова солідарність і класовий конфлікт.

Під класовою свідомістю розуміється усвідомлення класом своєї ролі у виробничому процесі і своєму відношенні до інших класів. Свідомість має на увазі, наприклад, усвідомлення робітничим класом ступеня експлуатації з боку імущих класів, що позбавляють робітників належної їм частки прибавочного продукту, створеного ними ж. Для остаточного конституювання класу з ізольованих індивідів необхідне усвідомлення єдності, відчуття відмінності від інших класів і навіть ворожості стосовно інших класів. Кінцева стадія свідомості, на думку Маркса, досягається тоді, коли робітничий клас починає розуміти, що своєї справедливої мети він може досягти, лише знищивши капіталізм, але для цього потрібно об'єднати свої дії.

Під класовою солідарністю мається на увазі ступінь усвідомлення єдності чи навіть воля до спільних дій, необхідних для досягнення їх політичних і економічних цілей.

Класовий конфлікт має два етапи:

1. неусвідомлена боротьба між робітниками і капіталістами за більш справедливий розподіл прибавочного продукту, коли класова свідомість ще недостатньо розвинена;

2. свідома і цілеспрямована боротьба між двома класами, коли робітники усвідомлюють свою історичну роль і виступають спільно за поліпшення свого положення і, в кінцевому підсумку, за перехід власності над знаряддями виробництва у свої руки.

По Марксові, робітники неминуче прийдуть до усвідомлення свого положення і будуть спільно боротись за його поліпшення при "відповідних обставинах" [5, с. 267], тобто коли їхнє положення не безнадійне чи коли вони перестають вірити в щасливе загробне життя. Маркс вважав, що робітники не завжди можуть досягти необхідного рівня свідомості; тому він розробив поняття "перекрученої свідомості" [5, с. 267], що вело їх до адаптації і прийняття капіталізму.

Обговорення розуміння класів за Марксом не переривається вже більш сторіччя. Одна бібліографія склала б солідний том.

Далі ми будемо розглядати деякі етапні для історії стратифікаційної теорії інтерпретації його бачення класів.

3.3. Макс Вебер: класичний етап становлення соціології нерівності

Вирішальне значення для складання сучасних представлень про сутність, форми і функції соціальної нерівності, поряд з Марксом, мав Макс Вебер — класик світової соціологічної теорії. Ідейна основа поглядів Вебера полягає в тому, що індивід є суб'єктом дії, а типовий індивід — суб'єктом соціальної дії.

Тоді як Маркс підкреслював значення економічних факторів як детермінант соціального класу, Вебер відзначав, що економічні інтереси лише окремий випадок категорії "цінності". Відповідно до Вебера, марксова модель була джерелом плідних гіпотез, однак залишалася занадто простою для пояснення складностей стратифікації. Він прагнув розвити альтернативний аналіз, виходячи з множинності джерел соціальної ієрархії [1, с. 311].

У противагу Марксові, Вебер, крім економічного аспекту стратифікації, враховував також такі аспекти як влада і престиж. Вебер розглядав власність, владу і престиж як три окремих, взаємодіючих фактори, що лежать в основі ієрархій у будь-якім суспільстві. Розходження у власності породжують економічні класи; розходження, що мають відношення до влади, породжують політичні партії, а престижні розходження дають статусні угруповання, чи страти. Звідси він сформулював своє уявлення про "три автономні виміри стратифікації". Він підкреслював, що "…"класи", "статусні групи" і "партії" — явища, що відносяться до сфери розподілу влади усередині співтовариства" [1, с. 312].

Вебер не дав точного й об'ємного визначення класів. Його концепція класів вкраплена в створену ним загальну теорію індустріального суспільства і соціальної дії. Класи, по Веберові, — сукупність людей, які мають подібні життєві шанси, детерміновані їхньою владою, що дає можливість одержувати блага і мати доходи. Власність — важливий, але не єдиний критерій класу. Для Вебера визначальний аспект класової ситуації, безсумнівно, ринок, види можливостей індивіда на ринку, тобто можливості володіння благами й одержання доходів в умовах ринку товарів і праці. Конфлікт між роботодавцями і робітниками частіше виникає при капіталізмі, але це тільки окремий випадок більш загальної боротьби між покупцями і продавцями.

Клас, іншими словами, це люди, що знаходяться в одній класовій ситуації, тобто які мають загальне положення в економічній сфері: подібні професії, однакові доходи, приблизно однакове матеріальне становище. Звідси випливає, що не загальні (як у Маркса) інтереси, а інтереси середньої людини, що входить у клас, прагнення її і їй подібних одержати доступ на ринок, блага і доход служать джерелом класової боротьби. Тому здатність до масових дій є наслідком загальних настроїв і подібних реакцій на ситуацію.

Вебер погоджувався з деякими основними положеннями К.Маркса в набагато більшому ступені, чим думають багато сучасних дослідників стратифікації, особливо з економічними аспектами стратифікації. Так само як і для Маркса, для Вебера відношення до власності було основним чинником, що детермінує життєві шанси індивідуума, а тим самим і класу в цілому.

Основне протиріччя Вебера з Марксом полягає в тому, що по Веберові клас не може бути суб'єктом дії, тому що він не є громадою. На відміну від Маркса, Вебер зв'язував поняття класу лише з капіталістичним суспільством, де найважливішим регулятором відносин виступає ринок. За допомогою нього люди задовольняють свої потреби в матеріальних благах і послугах. Однак на ринку люди займають різні позиції, або — знаходяться в різній "класовій ситуації" [1, с. 314]. Тут усі продають і купують. Одні продають товари, послуги; інші — свою робочу силу. Відмінність тут у тому, що одні володіють власністю, а в інших вона відсутня.

У Вебера немає чіткої класової структури капіталістичного суспільства. З огляду на його методологічні принципи й узагальнюючи його історичні, економічні і соціологічні роботи, можна в такий спосіб реконструювати веберовскую типологію класів при капіталізмі.

1. Робітничий клас, позбавлений власності. Він пропонує на ринку свої послуги і диференціюється за рівнем кваліфікації.

2. Дрібна буржуазія — клас дрібних бізнесменів і торговців.

3. Позбавлені власності "білі комірці": технічні фахівці й інтелігенція.

4. Адміністратори і менеджери.

5. Власники, що також прагнуть через освіту до тих переваг, якими володіють інтелектуали.

5.1. Клас власників, тобто ті, хто одержує ренту від володіння землею, шахтами і т.п.

5.2. "Комерційний клас", тобто підприємці [1, с. 315].

Вебер затверджував, що власники — це "позитивно привілейований клас". На іншому полюсі — "негативно привілейований клас", сюди він відносив тих, хто не має ні власності, ні кваліфікації, яку можна запропонувати на ринку. Це люмпен-пролетаріат. Між двома полюсами знаходиться цілий спектр так званих "середніх класів", що складаються як із дрібних власників, так і з людей, здатних запропонувати на ринку свої навички й уміння (чиновники, ремісники, селяни) [1, с. 316].

Вебер не приймав розповсюджених у його час ідей про гармонію класових відносин. Для Вебера воля контракту на ринку означала волю власника експлуатувати робітника. Однак у цьому питанні між ним і Марксом були істотні розходження. Для Вебера конфлікт класів із приводу розподілу ресурсів був природною рисою будь-якого суспільства. Він навіть не намагався мріяти про світ гармонії і рівності. З його погляду, власність це лише одне з джерел диференціації людей, і його ліквідація лише приведе до виникнення нових.

Вебер, на відміну від Маркса, сумнівався в імовірності того, що робітники зможуть "піднятися" до "дійсної" класової свідомості й об'єднатися в загальній класовій боротьбі проти системи, що експлуатує їх. Це може відбутися, по Веберові, тільки в тому випадку, коли контраст життєвих шансів перестане сприйматися робітниками, як неминучий і коли вони зрозуміють, що причиною цього контрасту є несправедливий розподіл власності й економічна структура в цілому.

Вебер вважав, що можливі різноманітні форми класових виступів, але тільки деякі з них ведуть до зміни основних форм власності, що переважають у даному суспільстві. Тут він сходиться з Марксом, коли той говорив про так називане "перекручену" свідомість робітників, що відволікає їх від основної мети їхньої боротьби — знищення існуючих відносин власності.

Якісна відмінність Вебера від Маркса починається з введення другого головного вимірювача стратифікації — статусу, що є позитивною чи негативною відміткою пошани (поваги) = престижу, одержуваного індивідом чи позицією (положенням). Оскільки статус ускладнює сприйняття того, наскільки одні цінніше інших, цінність людей набагато більше їхньої економічної вигідності. Статус може залежати від релігії, раси, багатства, фізичної привабливості чи соціальній "спритності " [1, с. 318]. У той же час Вебер відзначає, що статусна почесть зовсім не обов'язково зв'язана з класовою ситуацією. Навпроти, статусна почесть знаходиться в чіткій опозиції усьому, що зв'язано з власністю. І це нормальне положення справ. Не применшуючи значення майнового положення і його впливу на статус, Вебер говорить, що статус протистоїть претензіям на нього з боку імущих. Як імущі, так і незаможні можуть найчастіше належати до одній і тій же групі.

Як пише Вебер, стратифікація по статусах йде рука об руку з монополізацією ідеальних і матеріальних благ і можливостей. Крім специфічного статусного престижу, що завжди припускає дистанцію і якусь винятковість, ми виявляємо також монополію на матеріальні блага усіх видів. Престижне виділення може складатися в привілеї носити спеціальний костюм, їсти особливі блюда, заборонені для інших, відпочивати в недоступних іншим місцях і т.д. Матеріальна монополія надає самий ефективний мотив для винятковості статусної групи, але сама по собі вона не завжди достатня умова. Тут "працюють" і шлюбні зв'язки у своєму колі, і багато чого іншого. Деякі блага також перетворюються в об'єкти монополізації, проведеної статусними групами. У типовому випадку це включає "успадковане земельне володіння", а також часто власність на рабів, кріпаків і, нарешті, спеціальні види торгівлі" [1, с. 319].

Спираючись на свою концепцію економічних і статусних факторів стратифікації, Вебер конструює своє розуміння влади. Влада, що у традиційному марксистському аналізі виникає від класового положення, насправді набагато більш складний феномен. Він визначає владу як можливість чи особистості групи реалізувати свою волю навіть при опорі інших. Влада може бути функцією володіння ресурсами в економічних, статусних і політичних системах; і клас, і статус — ресурси володіння владою. З того моменту, як люди хочуть одержати більш високий статус, вони прагнуть орієнтувати своє поводження таким чином, щоб одержати схвалення з боку тих, чий статус вони оцінюють як більш високий. Владні ресурси можуть бути також в інститутах, що контролюють відданість людей — релігії, партіях, профспілках і т.д. Контролюючи силові структури, також можна домогтися влади.

По Веберові, ключові джерела влади в сучасних йому суспільствах — не у володінні засобами виробництва. Зростаюча складність індустріальних суспільств веде до розвитку величезної бюрократії. У зв'язку з цим навіть економічні інститути втягнуті в тісні залежні відносини з адміністративними і військовими бюрократіями держави.

Важлива форма асоціації, який Вебер приділяв увагу, це партія. Вважаючи, що причини розподілу суспільства на клани лежать в економіці, і що в основі існування статусних груп лежить престиж, він характеризував партії як об'єднання людей за поглядами. Поведінка партії добре усвідомлена, тому що ця група є суб'єктом історії, динамічним моментом у всякого роду перетвореннях, що відбуваються в суспільстві. Партії є утіленням влади. Вони існують тільки в громадах, що мають якийсь раціональний порядок і штат співробітників, які стежили б за перетворенням цього порядку в життя.

Вебер бачив міцний зв'язок між класами, статусними групами і партіями. Він писав: "Партії можуть представляти інтереси, виходячи з "класового" чи "статусного положення" і набирати своїх прихильників чи з даного класу чи ж зі статусної групи. Але партії зовсім необов'язково бути класово чи статусно-зорієнтованою, і найчастіше вона не є ні тією, ні іншою" [1, с. 322].

Таким чином, веберовская трактування соціальної нерівності припускає, що в ньому на тому самому людському матеріалі, виступаючи в різних конфігураціях, існують і взаємодіють три типи стратифікаційних ієрархій. Вони в значній мірі незалежні один від одного і з різних сторін і на різних принципах упорядковують і стабілізують поведінку членів суспільства. Такий підхід, на думку Вебера, дозволяє краще зрозуміти закономірності розвитку і будівлі суспільства, чим припущення чистого зв'язку між ними і поділ їх на "первинні" і "похідні".

3.4. Соціальна нерівність в дослідженнях П. Сорокіна, Дж. Міда, М.Бердяєва, П. Бурд’є

Сучасні соціологи дотримуються веберівських принципів стратифікації, визнаючи належність до того чи того класу за такими критеріями:

— тип економічної діяльності — від підприємницької і державної на верхніх щаблях до некваліфікованої праці на нижніх;

— величина доходу — від мільярдів доларів до нуля;

— тип і рівень освіти — від диплома про закінчення престижного вузу до свідоцтва про закінчення початкової школи (цікаво, що кількість років навчання і обсяг знань не такі вже важливі — значно більше важить «престижність» вузу;

— місце проживання — від привілейованих районів до трущоб;

— тип організації дозвілля — від світських раутів і відпочинку на престижних зарубіжних курортах до гри в карти в темних завулках [15, с. 355].

Існує поняття абстрактного соціального класу — це сукупність індивідів, що відрізняються наявністю характеризуючих їх об’єктивних атрибутів соціальної позиції, проте, на відміну від соціального класу в його соціологічному розумінні, не володіючих почуттям ідентифікації з іншими членами цієї сукупності, не усвідомлюючи спільності власних інтересів, не володіючих власною організацією.

В протилежність абстрактному соціальному класу за Дж. Г. Мідом, клас соціальний в його соціологічному розумінні є конкретним, тобто є групою людей, що функціонує як соціальна одиниця, і члени його знаходяться у безпосередній взаємодії.

У межах одного класу може існувати кілька страт чи прошарків. Окрім загальнокласових рис їм притаманні деякі специфічні ознаки (наприклад джерело доходу). Прошарок складається із осіб однакового соціального статусу.

США називають суспільством середнього класу. Середній клас займає проміжне положення між основними класами в системі соціальної стратифікації; йому притаманні неоднорідність становища, суперечливість інтересів, свідомості і політичної поведінки. Вирізняють старий середній клас (середні і дрібні власники) і новий середній клас, до якого входять управлінці, професійні працівники розумової праці (білі комірці і ін.). Саме у США якнайповніше реалізовано принципи класової стратифікації. Тут вчені виокремлюють 4 основні класи: вищий, середній, робітничий і нижчий. Кожен з них, крім робітничого, розбивають іще на 2-3 прошарки. Середній клас кількісно становить близько 60% населення. До його складу входять люди з економічною незалежністю, яскраво вираженою професійною орієнтацією. Це власники підприємств, учені, лікарі, адвокати, банкіри, підприємці. Завдяки тому, що середній клас кількісно є найбільш численним, американське суспільство зберігає стабільність [15, с. 357].

Як показали соціологічні дослідження Інституту соціології НАН України, переважна більшість українського населення відводить собі місце на нижніх щаблях «статусної драбини». В українському суспільстві переважає так званий «низький середній клас». «Високий середній клас», що є найстабільнішою соціальною базою ліберальної суспільної моделі, представлений, за розподілом суб’єктивних ознак, лише двома відсотками. Це ті мешканці України, що визначили свою соціальну позицію як «трохи вищу за середню»

Менше одного відсотка мешканців відносять себе до категорії «багатих», а категорії «бідних» і «середніх» — приблизно рівні за кількістю. Суспільство ніби розкололося на дві соціальні групи, що обумовило подвійність його свідомості, громадської думки, ставлення до економічних реформ. Кількісне співвідношення дуже багатих і дуже бідних, що є нині в Україні, виходить далеко за межі необхідної суспільству соціальної нерівності, про яку вже йшлося. Відтак соціальна ситуація є надто напруженою і ще більше погіршується тим, що правляча «еліта» нині всіляко обмежує доступ не тільки до вищого класу, а навіть і до середнього, приймаючи відповідні закони, створюючи приватні привілейовані навчальні заклади, недоступні для інших, встановлюючи оплату праці на рівні заледве прожиткового мінімуму, а не справедливої ринкової ціни [15, с. 358].

Соціальна нерівність, що є основою стратифікації суспільства, усіма сприймається як основна його властивість. Проте кожне суспільство намагається організувати «свою» нерівність. У зв’язку з цим соціологію цікавить механізм такої підтримки (відтворення) ієрархічної структури, який не дав би їй можливості розвалитися під впливом різнонапрямлених дій різних соціальних прошарків, що зумовлені суперечністю їхніх інтересів, демократичної класової боротьби.

В теорії індустріального суспільства демократична класова боротьба — це боротьба, що ведеться в межах представленої демократії шляхом використання загальних виборчих прав, вільних профспілок, колективних договорів.

Результати соціологічних опитувань свідчать, що люди болісно сприймають соціальну нерівність. Своє місце в соціальній ієрархії вони часто вважають несправедливим. Відчувається антагонізм між вищими і нижчими прошарками. Державні діячі докоряють трудящим за «нерозуміння» суспільних цілей і завдань, небажання «трохи потерпіти», а ті звинувачують управлінців і політиків у некомпетентності, егоцентризмі, зажерливості, корупції.

Але те, що за явно вираженого невдоволення соціальною нерівністю, революції, громадянської війни, однак, не відбувається, є результатом дії соціально-нормативної системи, соціальних інститутів, які спонукають людей із розумінням сприймати ті чи ті принципи та дії. Кожне суспільство робить це по-своєму. Так, для підтримування соціальної нерівності на перших етапах розвитку суспільства застосовувалося просте правило сталої організації ієрархічної структури: хто в якій сім’ї народився, той має відповідний статус до кінця своїх днів (раб, кріпак, патрицій тощо). За дотриманням цього правила стежила вся система соціальних інститутів: суд, право, армія, церква.

У кастовій суспільній системі в ролі основних інститутів виступають держава і релігія, які використовують силу влади, зброї, ідеологічного тиску для забезпечення привілеїв вищим прошаркам. Ці інститути контролюють функціональне призначення каст, їх чистоту, права та обов’язки членів, чітко визначають їх місце в соціальній ієрархії. Відхилення від приписуваних законами зразків поведінки карається певними санкціями.

У сучасному суспільстві, хоч усі люди мають формально рівні права з народження, суспільство, як і раніше, підтримує й охороняє свою ієрархію. Так, інститут власності підтримує право на спадок, а отже робить неоднаковими шанси на збагачення людей, що народилися в бідних і багатих сім’ях. Інститути освіти дають можливість отримати освіту, а потім зайнятися престижними видами діяльності не тільки людям з певними природними задатками, а й просто багатим, які можуть за це заплатити. Політичні інститути формують еліту, котра має право на владу, на управління людьми.

Однак ієрархічна структура не залишається сталою. К. Маркс прогнозував, що вона буде змінюватися за рахунок дальшого збагачення невеликої купки багатіїв і зубожіння основної маси населення — трудящих. А це призводитиме до напруження у відносинах між верхніми й нижніми стратами, яке може перерости у відкриту боротьбу за перерозподіл багатства. Тому досить націоналізувати багатство меншості, гадав К. Маркс, і буде встановлений соціалізм. П. Сорокін, хоч і не поділяв думок К. Маркса щодо абсолютного зубожіння мас, схильний був також уважати, що верхня частина соціальної піраміди вибудовується значно швидше, ніж нижня. Проте зростання багатства й влади не безмежне. На думку П. Сорокіна, існує так звана позначка насичення, далі за яку суспільство не може рухатися без ризику катастрофи. Із наближенням суспільства до такої позначки розпочинаються реформи, спрямовані на перерозподіл національного доходу через податки, зміни в економічній та політичній сферах, або інші дії для стримування згубної тенденції [15, с. 362].

Отже, стабільність суспільства залежить від конфігурації соціальної стратифікації, від її профілю. Витягнутість профілю по вертикалі свідчить про наявність соціального напруження в суспільстві, що може завершитися соціальною катастрофою. Навпаки, розширення профілю по горизонталі свідчить про стабілізацію суспільних відносин. Важливо, щоб ця стабілізація досягалася не стихійно, а внаслідок дії соціальних інститутів.

Проте, на думку П. Сорокіна, розширення профілю стратифікації теж не повинно бути надмірним. Нерівність — це не тільки характеристика суспільства, а й важливе джерело його розвитку. Зрівнялівка в доходах, відношенні до влади, власності позбавляє індивіда внутрішнього стимулу до дій, самовдосконалення, а отже забирає у суспільства важливу рушійну силу [15, с. 362].

Більш важливим чинником функціонування і підтримки стабільності суспільства є досягнення класової гармонії, консенсусу, що означає злагоду, підґрунтям якої є схожість поглядів і орієнтацій стосовно значущих цінностей, цілей, норм, правил поведінки, ролей, владних відносин тощо між індивідами, соціальними групами і спільнотами.

Микола Бердяєв у книзі «Витоки і сенс російського комунізму», спробував відкрити для «Заходу» Росію, її ментальність, її внутрішні суперечності, її таємницю. Він проводить паралелі між Петром І та Леніним. Говорить про російський народ, який завжди шукав правди, хоч її не було і не могло бути у створеній через страшні жертви величезній державі-імперії. Згадує унікальність російської інтелігенції, яка утворилася з різних соціальних класів — з найбільш культурної частини дворянства, з дітей священиків і дяків, з дрібних чиновників, з міщан та навіть з селян, але до якої могли зовсім не зараховуватись вчені та письменники. Показує, як різні епохи створювали різних людей, які виражали загальний дух свого часу: декабристів і комуністів, Разіних та Пугачових, Рудіних або Обломових. Ця книга та деякі інші стала результатом його довгих пошуків, коли він «намагався розгадати душу Росії та російського народу» [15, с. 367].

Найвищою цінністю для Бердяєва була людина та її свобода. Але він наголошує на тому, що це не просто, що свобода — то важке випробування, що подеколи легше залишитися у рабстві. Свобода є первинною, вона відкриває можливості творчості та створення всього нового, чого ще не було у світі. На противагу Ніцше, Бердяєв вважав, що демонізм, а не християнство, є мораллю рабів. Філософ зазначав: «Бунтують проти Бога раби Божі, діти Божі люблять Бога… Моє особисте переконання, що Бог присутній лише в свободі і діє через свободу» [15, с. 367].

Саме творчість людини, за Бердяєвим, є новим одкровенням, тим, що людина може дати Богу. Бердяєв вважав, що не тільки Бог потрібен людині, але й людина Богу.

Французький соціолог П’єр Бурд’є прийшов до висновку, що про владу можна говорити категоріями трьох типів капіталу. Поруч з класичним економічним капіталом Бурд’є виділив суспільний капітал та культурний капітал. У системі Бурд’є ці три типи капіталу вичерпують усі можливі форми влади, хоч допускається також розрізнення підтипів виділених капіталів [] . Наприклад, підтипом суспільного капіталу, який є потенціалом для досягнення мети, і який опирається на мережу контактів, знайомств і членства у неформальних і постійних організованих групах, є політичний капітал, що виникає з членства у політичних групах і організаціях [] . Ключовий у міркуваннях Бурд’є культурний капітал розглядається ним у трьох аспектах, два з яких тут особливо істотні. Перший – це так званий втілений культурний капітал, пов’язаний зі знанням високої культури, виробленим «відчуттям» та смаком, що опирається на свободу дій у рамках витончених товариських норм і культурних манер. Його передача пов’язана, головним чином, з родинною соціалізацією. Другий основний аспект культурного капіталу – це так званий офіційний культурний капітал, котрий можна ототожнити насамперед з формальною освітою і офіційно підтвердженою професійною компетентністю. Його передача відбувається насамперед у рамках освітньої системи, але – як вказує Бурд’є – великою мірою доступ до нього також визначається суспільним походженням. Як видається, він більш-менш відповідає популярному в економічних науках поняттю потенціалу людського капіталу. Третій і найменш істотний з точки зору культури, на який вказує Бурд’є – це капітал, зматеріалізований у предметах культурної цінності [15, с. 378].

Висновки

Під соціальною структурою суспільства розуміють сукупність його соціальних складових й те, що поєднує їх, утримує від розпаду, впорядковує і надає структурні певної конфігурації і зв’язків між ними.

Соціальна спільнота — це сукупність індивідів, що реально існує й емпірично фіксується, має відносну цілісність, виступає як самостійний суб’єкт соціальної дії та поведінки і виконує ту чи іншу спільну діяльність.

Еквівалентом вітчизняної теорії соціальної структури є західна теорія соціальної стратифікації. Термін «стратифікація» (від латинського stratum — прошарок і facere — робити) запозичено з геології, де він означає вертикальне розшарування грунтових пластів.

У соціології цей термін був використаний П. Сорокіним на означення диференціації певної сукупності людей (населення) на класи в ієрархічному ранзі. Стратифікація — це визнання існування в суспільстві нерівності вертикального розшарування, вищих та нижчих прошарків — страт.

Страти — це великі сукупності людей, які різняться за своїм становищем у соціальній ієрархії суспільства. Основою утворення страт є природна й соціальна нерівність. Природну нерівність зумовлено різними фізіологічними та психологічними властивостями, що їх різні люди мають від природи, з народження (етнічна належність, статево-вікові особливості, родинні зв’язки, фізичні та психологічні особливості тощо). Нерівність, зумовлена природними відмінностями, є первинною формою нерівності, що проявляється й у деяких тварин. У людей вона може стати основою появи нерівноправних відносин. Проте головною рисою людського суспільства є соціальна нерівність, зв’язана з відмінностями, що зумовлені соціальними чинниками.

На думку соціологів всіх ідейних напрямків, ніхто в історії суспільної думки настільки виразно як К.Маркс не підкреслював, що джерелом соціального розвитку виступає боротьба між антагоністичними суспільними класами. За Марксом, класи виникають і протидіють на основі різного положення і різних ролей, виконуваних індивідами у виробничій структурі суспільства. Іншими словами, найбільш загальною основою утворення класів є суспільний розподіл праці.

Проаналізувавши погляди Маркса, можливо виділити наступні критерії соціального класу:1. загальна позиція в економічному способі виробництва;2. специфічний спосіб життя;3. конфліктні і ворожі відносини з іншими класами;4. соціальні відносини і спільність, що виходять за місцеві і регіональні межі;5. класова свідомість;6. політична організація.

У противагу Марксові, Вебер, крім економічного аспекту стратифікації, враховував також такі аспекти як влада і престиж. Вебер розглядав власність, владу і престиж як три окремих, взаємодіючих фактори, що лежать в основі ієрархій у будь-якім суспільстві. Розходження у власності породжують економічні класи; розходження, що мають відношення до влади, породжують політичні партії, а престижні розходження дають статусні угруповання, чи страти.

Сучасні соціологи дотримуються веберівських принципів стратифікації, визнаючи належність до того чи того класу за такими критеріями: тип економічної діяльності — від підприємницької і державної на верхніх щаблях до некваліфікованої праці на нижніх; величина доходу — від мільярдів доларів до нуля; тип і рівень освіти — від диплома про закінчення престижного вузу до свідоцтва про закінчення початкової школи (цікаво, що кількість років навчання і обсяг знань не такі вже важливі — значно більше важить «престижність» вузу; місце проживання — від привілейованих районів до трущоб; тип організації дозвілля — від світських раутів і відпочинку на престижних зарубіжних курортах до гри в карти в темних завулках.

Проте, на думку П. Сорокіна, розширення профілю стратифікації теж не повинно бути надмірним. Нерівність — це не тільки характеристика суспільства, а й важливе джерело його розвитку. Зрівнялівка в доходах, відношенні до влади, власності позбавляє індивіда внутрішнього стимулу до дій, самовдосконалення, а отже забирає у суспільства важливу рушійну силу.

Список використаних джерел

1. Воронкова В. Г. Філософія: Навчальний посібник. — Київ: ВД "Професіонал, 2004. — 460 с.
2. Герасимчук А. А. Соціологія: Навчальний посібник.. — К.: Вид-во Європейського ун-ту, 2003. — 245 с.
3. Зарудний Є. О. Філософія: Навчальний посібник. — К.: Кондор, 2007. -200, с.
4. История философии: Учеб. пособие для вузов /А.Н. Волкова, B.C. Горнев, Р.Н. Данильченко и др.; Под ред. В.М. Мапелъман и Е.М. Пенькова. — М.: "Издательство ПРИОР", 2007. — 464 с.
5. Ільїн В. В. Філософія: Підручник. В 2-х ч. — К.: Альтерпрес, 2002 — Ч.1: Історія розвитку філософської думки. — 463 с.
6. Кузнецов В.Н. Немецкая классическая философия второй половины XVIII — начала XIX века: Учеб. пособие для ун-тов.-М.: Высш. шк., 2003.- 480 с.
7. Лукашевич М. П. Соціологія: Загальний курс: Підручник.. — К.: Каравела, 2006. — 407 с.
8. Петрушенко В. Л. Філософія: Навчальний посібник для вузів. — Львів: Новий Світ-2000, 2006. — 503 с.
9. Пшеничнюк О. В. Соціологія: Посібник для підготовки до іспитів. — К.: Вид. Паливода А. В., 2005. — 169, с.
10. Сасіна Л. О. Соціологія: Навчальний посібник. — Харків: ВД "ІНЖЕК", 2005. — 206 с.
11. Сморж Л. О. Філософія: Навчальний посібник. — К.: Кондор, 2004. — 414 с.
12. Соціологія: Підручник / За ред. Володимира Пічі,. -3-тє вид., стереотип.. — Львів: Новий Світ-2000, 2006. — 277 с.
13. Соціологія: Підручник/ Ред. Віктор Городяненко,. -3-те вид., перероб. і доп.. — К.: Академія, 2006. — 542 с.
14. Соціологія: Словник термінів і понять / Є. А. Біленький, М. А. Козловець, І. В. Саух, В. О. Федоренко та ін.; За ред. Є. А. Біленького, М. А. Козловця. -К.: Кондор, 2006. — 370 с.
15. Філософія /Причепій Є. М., Черній А. М., Чекаль Л. А. Підручник. — Київ: Академвидав, 2007. – 484 с.
16. Філософія: Навчальний посібник. — К.: Вікар, 2006. — 455 с.
17. Філософія: Підручник для студентів вищих закладів освіти. — К.: Либідь, 2002. — 405, с.
18. Черниш Н. Соціологія: Курс лекцій. — Львів, 1998. -362 с.