Соціальна нерівність

Вступ

Соціальна нерівність, що є основою стратифікації суспільства, сприймається як головна його властивість. Історія людства не знає суспільства без соціальної нерівності. Нерівність у доходах, владі, престижності занять, освіті виникла разом з людським суспільством, але попервах вона була дуже незначною, тому стратифікації в простих суспільствах майже не існувало. У складних суспільствах нерівність посилилась і поділила людей спочатку на рабів і рабовласників, потім на касти, верстви, класи.

Соціальна нерівність загрожує соціальній стабільності і знижує економічну ефективність внаслідок низької конкурентоспроможності споживачів.

Україна проголошена соціальною державою. Проте поки що соціальна політика не відповідає її критеріям.

Нерівність є не тільки продуктом ринкового механізму, а й необхідною умовою його функціонування, створення і підтримки дієвої системи мотивації та інвестування. Проте нерегульована майнова диференціація не являється ознакою цивілізованого суспільства і соціальної держави. Вона повинна бути в розумних межах, щоб не перетворитися у фактор соціальної дестабілізації. У цьому значна роль відводиться державному регулюванню соціально-економічних процесів. До того ж, надмірна диференціація доходів модифікує структуру платоспроможного попиту таким чином, що значна його частина спрямовується на закупівлю предметів розкоші та імпортних товарів. Звужується ємкість ринку для вітчизняних товаровиробників, а отже, і стримується економічне зростання.

1. Сутність та зміст соціальної нерівності у працях М. Вебера

Соціологічна система М. Вебера — видатного німецького соціолога кінця XIX — початку XX ст. — належить до перших систем так званої гуманістичної соціології. Сам він називав її «розуміючою». Головна особливість останньої полягала в її анти позитивістській спрямованості. Представники гуманістичної соціології вважали, що соціальні явища не є речами, які слід вивчати за допомогою методів природничих наук. Навпаки, особливий онтологічний статус соціальної дійсності вимагає застосування інших — відмінних від природознавства — стандартів науковості. У визначенні свого предмета, тобто соціальної взаємодії, гуманістична соціологія не додержується постулатів психологізму або соціологізму. Вона концентрує увагу на меті поведінки і на тому, як індивіди тлумачать власні дії та дії інших.

Представники конфліктного підходу (К. Маркс, М. Вебер та інші) вважають, що соціальна стратифікація є справедливою навіть унаслідок боротьби груп. Вона не ускладнює нормальне функціонування суспільства, бо визначається тими, хто при владі. Карл Маркс пов’язував соціальну нерівність з різним положенням груп людей в системі матеріального виробництва, із ставленням до власності. М. Вебер виділяв три компоненти соціальної нерівності: майнова, статусна, владна нерівності. Кожний з цих компонентів може забезпечити сходження (або навпаки) по соціальних сходах.

Як найважливіші Вебер виділяє три таких структури — економічну, соціокультурну і політичну.

Відповідно, соціальні групи, шо виділяються в цих ієрархічних структурах, він визначає поняттями “клас”, “статус” і “партія”.

Іноді вони можуть близько сходитися, але у принципі завжди залишаються відносно самостійними. При цьому в основі будь-якої стратифікації лежить розподіл влади і авторитету, які прямо не визначаються відносинами власності.

Таким чином, у Вебера і його послідовників, на відміну від економічної класової стратифікації марксизму і довгої безперервної шкали соціально-професійних позицій функціоналізму, з’являється безліч відносно самостійних ієрархій. І кожна соціальна група займає комбіновані (багатовимірні) класові і статусні позиції. В сучасній соціології стратифікаційний аналіз стає ще більш багатовимірним. В ньому ураховуються і такі чинники, як тендер, вік, етнос і т.д., пов’язана з якими нерівність не зводиться до інших типів соціальної нерівності, приміром — класової.

Вебер розглядав власність, владу і престиж як три окремих, взаємодіючих фактори, що лежать в основі ієрархій у будь-якім суспільстві. Розходження у власності породжують економічні класи; розходження, що мають відношення до влади, породжують політичні партії, а престижні розходження дають статусні угруповання, чи страти. Звідси він сформулював своє уявлення про «три автономні виміри стратифікації». Він підкреслював, що «…»класи», «статусні групи» і «партії» — явища, що відносяться до сфери розподілу влади усередині співтовариства».

Вебер не дав точного й об’ємного визначення класів. Його концепція класів вкраплена в створену ним загальну теорію індустріального суспільства і соціальної дії. Класи, по Веберові, — сукупність людей, які мають подібні життєві шанси, детерміновані їхньою владою, що дає можливість одержувати блага і мати доходи. Власність — важливий, але не єдиний критерій класу. Для Вебера визначальний аспект класової ситуації, безсумнівно, ринок, види можливостей індивіда на ринку, тобто можливості володіння благами й одержання доходів в умовах ринку товарів і праці. Конфлікт між роботодавцями і робітниками частіше виникає при капіталізмі, але це тільки окремий випадок більш загальної боротьби між покупцями і продавцями.

Клас, іншими словами, це люди, що знаходяться в одній класовій ситуації, тобто які мають загальне положення в економічній сфері: подібні професії, однакові доходи, приблизно однакове матеріальне становище. Звідси випливає, що не загальні (як у Маркса) інтереси, а інтереси середньої людини, що входить у клас, прагнення її і їй подібних одержати доступ на ринок, блага і доход служать джерелом класової боротьби. Тому здатність до масових дій є наслідком загальних настроїв і подібних реакцій на ситуацію.

Вебер погоджувався з деякими основними положеннями К.Маркса в набагато більшому ступені, чим думають багато сучасних дослідників стратифікації, особливо з економічними аспектами стратифікації. Так само як і для Маркса, для Вебера відношення до власності було основним чинником, що детермінує життєві шанси індивідуума, а тим самим і класу в цілому.

Основне протиріччя Вебера з Марксом полягає в тому, що по Веберові клас не може бути суб’єктом дії, тому що він не є громадою. На відміну від Маркса, Вебер зв’язував поняття класу лише з капіталістичним суспільством, де найважливішим регулятором відносин виступає ринок. За допомогою нього люди задовольняють свої потреби в матеріальних благах і послугах. Однак на ринку люди займають різні позиції, або — знаходяться в різній «класовій ситуації». Тут усі продають і купують. Одні продають товари, послуги; інші — свою робочу силу. Відмінність тут у тому, що одні володіють власністю, а в інших вона відсутня.

Спираючись на свою концепцію економічних і статусних факторів стратифікації, Вебер конструює своє розуміння влади. Влада, що у традиційному марксистському аналізі виникає від класового положення, насправді набагато більш складний феномен. Він визначає владу як можливість чи особистості групи реалізувати свою волю навіть при опорі інших. Влада може бути функцією володіння ресурсами в економічних, статусних і політичних системах; і клас, і статус — ресурси володіння владою. З того моменту, як люди хочуть одержати більш високий статус, вони прагнуть орієнтувати своє поводження таким чином, щоб одержати схвалення з боку тих, чий статус вони оцінюють як більш високий. Владні ресурси можуть бути також в інститутах, що контролюють відданість людей — релігії, партіях, профспілках і т.д. Контролюючи силові структури, також можна домогтися влади.

По Веберові, ключові джерела влади в сучасних йому суспільствах — не у володінні засобами виробництва. Зростаюча складність індустріальних суспільств веде до розвитку величезної бюрократії. У зв’язку з цим навіть економічні інститути втягнуті в тісні залежні відносини з адміністративними і військовими бюрократіями держави.

Важлива форма асоціації, який Вебер приділяв увагу, це партія. Вважаючи, що причини розподілу суспільства на клани лежать в економіці, і що в основі існування статусних груп лежить престиж, він характеризував партії як об’єднання людей за поглядами. Поведінка партії добре усвідомлена, тому що ця група є суб’єктом історії, динамічним моментом у всякого роду перетвореннях, що відбуваються в суспільстві. Партії є утіленням влади. Вони існують тільки в громадах, що мають якийсь раціональний порядок і штат співробітників, які стежили б за перетворенням цього порядку в життя[8, c. 146-148].

Вебер розрізняє історичні та соціологічні ідеальні типи, (беручи до уваги відмінність їх за мірою узагальнення. Історичні ідеальні типи, як правило, локалізовані в часі й просторі, соціологічні — більш абстрактні. Прикладами перших є такі понятійні конструкції, як «капіталізм», «середньовічне місто» та ін., других — «церква», «легітимний порядок», «бюрократія» тощо.

Конструювання ідеальних типів — творчий акт, за допомогою якого формується специфічний образ дійсності. Це й робить її більш осмисленою та зрозумілою для дослідника. Отже, ідеальні типи являють собою незамінний евристичний інструмент соціальної науки.

2. Основні тенденції розвитку соціальної нерівності

Нерівність властива для всіх типів людського суспільства. Навіть у примітивних суспільствах, де не існує майнової різниці, є нерівність між різними індивідами, між чоловіками і жінками, між молодими і старими тощо. Нерівності призводять до суспільних розшарувань, поділів. Ті, хто перебувають у привілейованому становищі, намагаються зберегти свої переваги, а ті, хто займає нижче становище, хочуть змінити його на краще. Нерівності, таким чином, породжують суспільне напруження, призводять до масових суспільних збурень, зіткнень, революцій. Разом з тим, нерівність в стимулом для того, щоб прагнути зайняти краще місце в суспільстві, працювати над собою, щоб отримати доступ до більшої кількості матеріальних та інших благ. Нерівності, відтак, є потужним джерелом суспільної енергії, яке підживлює, стимулює позитивні суспільні процеси, але й можуть призвести до неконтрольованого вибуху і суспільної катастрофи.

Соціальна нерівність призводить до того, що існуючі культурні системи не здатні задовольняти всіх членів суспільства. А це породжує соціальну напругу, революційні катаклізми. Домінуюча культура є наслідком нав’язування панівною групою своїх норм, цінностей, закріплює відносини панування через орієнтацію соціальних інститутів на свої цінності. Однак, розкриваючи суперечності культури, джерела її розвитку, він надто акцентує на відмінностях культур, байдужий до їх спільних рис.

Термін соціальна стратифікація застосовується для позначення структурованої соціальної нерівності, умов, при яких соціальні групи мають нерівний доступ до таких соціальних благ, як гроші, влада, престиж, освіта, інформація, професійна кар’єра, самореалізація. Соціальна нерівність може виявлятися як нерівні можливості (або нерівна винагорода за одні і ті ж зусилля або досягнення) не тільки для соціальних груп, але і для окремих людей усередині соціальної групи. У контексті досліджень соціальної стратифікації розглядається в основному нерівність, що систематично виявляється, між групами людей, що виникає як ненавмисний наслідок соціальних відносин і що відтворюється в кожному наступному поколінні. Соціальна стратифікація є найважливішою категорією макро-соціології, що вивчає суспільство в цілому, його стабільність і зміни, що відбуваються з ним[12, c. 221-223].

Бідність і соціальна нерівність — прямий наслідок державної політики й ідеологічних принципів, якими керуються владні структури. Вони не є, отже, неминучими. Однак долаються довго і болісно.

У суспільстві завжди існує велика кількість соціальних груп, які різняться за своїм становищем у системі соціальних зв’язків, тобто завжди існує соціальна нерівність. Тому ще одним важливим процесом соціального життя соціальна стратифікація. В перекладі з латинської strata — це верства, пласт, прошарок. Соціальна стратифікація вказує на розшарування суспільства на різні соціальні верстви, групи, спільноти. Вона відображає соціальну неоднорідність суспільства, різне соціальне становище його членів, їх соціальну нерівність.

В соціології існує декілька підходів щодо пояснення причин соціальної нерівності, а значить і соціальної стратифікації. Так в основі функціоналістських теорій (Т.Парсонас, Т.Девіс, І.Мур) лежить ідея про те що деякі види діяльності суспільство вважає більш важливими в порівнянні з іншими. Тому люди, які виконують ті соціальні функції, повинні бути більш кваліфікованими, отримувати значно вищу платню. Функціоналісти вважають, що стратифікація забезпечує оптимальне функціонування суспільства, що вона природна, необхідна, неминуча, бо пов’язана з багатоманітністю потреб, функцій і соціальних ролей. Згідно марксистської школи соціології, в основі нерівності лежать відносини власності та характер, ступінь і формула володіння нею. Панує той, хто володіє засобами виробництва. Вся історія людства — це історія боротьби класів, тому розвивається конфлікт, який з часом завершиться ліквідацією експлуатації.

Слід розрізняти поняття «нерівність» і «несправедливість». Нерівність це соціальне обумовлений і необхідний стан. Несправедливість — це прояв егоїстичних інтересів, і вона має дестабілізуючий характер. Несправедливість шкідлива як для суспільства в цілому, так і для конкретного індивіді існує такий напрямок як егалітаризм, який обґрунтовує необхідність рівності в розподілі багатства та доходів. Це антипод ієрархії, хоч в кінцевому рахунку — просто міф.

Існує одномірна та багатомірна стратифікація. Одномірна здійснюється шляхом виділення груп, спільноти людей за якою-небудь однією соціальною ознакою. Багатомірна стратифікація дозволяє виділити стійкі групи, спільності які мають цілий набір узагальнених ознак.

Приклад поєднання одномірного та багатомірних способів дав П.Сорокін при спробі представити загальнолюдську стратифікаційну карту.

Соціологів цікавлять перш за все найважливіші соціальні групи, які повторюються в часі і просторі і які виявляють сильний вплив на величезну кількість людей, на інші соціальні групи, на хід історичного розвитку взагалі.

Згідно із П.Сорокіним, такими соціальними групами є:

Важливі односторонні групи (згуртовані навколо одного ряду основі них цінностей): А – біосоціальні: 1-расові, 2-статеві, 3-вікові: Б — соціокультурні: 4-ряд, 5-територіальне сусідство, 6-мовні, етнічні і національні групи, 7-держава, 8-професійні, 9-економічні, 10-релігійні 11-політичні, 12-«ідеологічні» групи (наукові, філософські, естетичні, освітні, етичні, групи відпочинку та розваг), 13-номінальні групи еліти (вожді, генії й історичні особистості).
Важливі різносторонні групи (об’єднанні навколо двох чи більше рядів цінностей): 1-сім’я, 2-клан, 3-плем’я, 4-нація, 5-соціальний порядок чи прошарки (типу середньовічної аристократії, духовенства, буржуазії, робітників і селян як третього прошарку), 6-соціальний клас.

Ця схема П.Сорокіна в соціології не заперечується і може служити теоретичною моделлю стратифікаційної карти світового рівня. Конкретно і наглядно соціальна стратифікація проявляється більше в соціальному вимірі суспільства, коли воно розглядається в рамках конкретно взятої країни і в конкретний час. Тому групи людей, які виділяють для розгляду в даній країні, повинні постати не в застиглому вигляді, а в постійному русі і переміщеннях, які існують у живому, функціональному суспільстві. Ці переміщення в соціології отримали назву «соціальна мобільність». Соціальна стратифікація розглядається в тісному зв’язку і взаємодії з соціальною мобільністю[7, c. 95-97].

Соціологи сходяться на думці, що в суспільстві існують вищий, середній та нижчий класи або страти. Ці страти мають ще й свою внутрішню диференціацію. Американський соціолог Л.Уорнер, наприклад, наводить п’ять ознак класу (рід занять, джерело на розмір доходу, район проживання, тип житла) і виділяє шість класів — від вищого, до якого належать найбільш високопоставлені люди, потім менш високопоставлені, до вищої та нижчої верств середнього класу і до вищої та нижчої верств робітників. До вищої верстви вищого класу зараховують найбільш високопоставлених за народженням та багатством, до нижчих — тих, хто недавно розбагатів. До вищої гостей середнього класу зараховують дрібних бізнесменів, торгівців, учителів офіцерів поліції, середній управлінський персонал. Нижчий клас також складається з двох груп. У його верхній групі — робітничий клас, обслуговуючий персонал, ремісники. До нижчої — належать безпритульні, безробітні, збіднілі старики і т.д.

Найбільш складну структуру має середній клас, оскільки об’єднає і бізнесменів, і людей найманої праці. Соціальна мобільність — це перехід чи переміщення індивіда з одної соціальної позиції в другу. У суспільстві відбувається постійне горизонтальне та вертикальне переміщення індивідів та соціальних груп.

Горизонтальна соціальна мобільність — це перехід чи переміщення індивіда із однієї соціальної групи в іншу, розташовану на одному і тому ж рівні, без змін статусу. Вертикальна соціальна мобільність — це переміщення індивіда із однієї соціальної страти в іншу, різну за рівнем. Якщо таке переміщення відбувається вгору, то це висхідна соціальна мобільність (підвищення в званні, в посаді, і т.д. і навпаки, рух вниз (як правило, вимушений) характеризує несхідну соціальну мобільність (деградація, банкрутство і т.д.). В зв’язку з тим, що соціальні переміщення людей та інших соціальних

І об’єктів здійснюються як індивідуально, так і спільно, організовано, розрізняють індивідуальну і колективну соціальну мобільність. У певні складні періоди розвитку суспільства з’являються передумови для появи та виділення ще однієї стратифікаційної групи — маргіналів. До них можна віднести людей, які з тих чи інших причин відмовились від зв’язків з тією стратою, з якої вийшли, (а інколи із усім суспільством), а до іншої так і не приєднались. Тому маргінальність — це стан особистості або спільноти, що існує на межі різних культур. Прикладом може послужити стан тих людей, які переїздять із села до великого міста, міняють своє місце роботи і т.д. Труднощі адаптації, постійна внутрішня напруга впливають на поведінку маргіналів. Маргінальним може бути і все суспільство у свій перехідний період. Деякі вчені вважають, що сучасне українське суспільство і е маргінальним, оскільки існує на межі різних культур. Однак, хочеться вірити, що наше суспільство стане відкритим суспільством з дієвим і чисельним середнім класом, що створить оптимально можливі для успішного функціонування всіх соціальних груп та спільної та самореалізації особистості зокрема.

Факт нерівності, як засвідчує досвід, зумовлює розвиток і зміну соціальної структури. Нерівність людей виявляється у різних аспектах їх буття. Але не все, що різнить їх, є соціально значущим. Про соціальну нерівність йдеться тільки тоді, коли вона за якимось критерієм закріплена інституціально як базовий принцип вертикальної класифікації людей. Наприклад, у простих (досучасних) суспільствах соціально значущими були належність до певного роду, стать, вік, що відповідно трансформувалися в ієрархію родинних, вікових і статевих груп. У сучасному суспільстві кількість класифікаційних ознак істотно зросла. Соціологія соціальну нерівність розглядає як результат соціальної стратифікації[5, c. 132-134].

Визрівання в надрах постіндустріального суспільства основ постекономічного ладу є найбільш глибокою соціальною зміною останніх сторіч людської історії. У процесі цієї трансформації відбуваються радикальні зрушення у всіх сферах життя, змінюються соціальна структура і роль основних суспільних інститутів.

Соціальна структура ніколи не є простим описом суспільства в «горизонтальній проекції», вона передусім є відображенням соціальної нерівності. Нерівність індивідів і соціальних груп є первинною ознакою соціальної структури. В іншому разі (за рівності, тотожності елементів системи) відсутні підстави для тверджень про суспільну організацію, структуру. Тому соціальна структура суспільства в його «вертикальній проекції» — це ієрархічно організована сукупність статусів, груп, верств, класів (нерівних ресурсів, якими володіє соціальна система).

Марксистську школу вважають представником конфліктного підходу до аналізу соціальної стратифікації. Конфліктний підхід набуває розвитку у М.Вебера, який виділяє крім економічного і такі критерії, як соціальний престиж (успадкований чи набутий статус) і приналежність до певних політичних кругів чи партій. Ідея багатомірної стратифікації набуває розвитку у П.Сорокіна, який вважав, що неможливо дати єдину сукупність критеріїв приналежності до якої-небудь страти і бачив у суспільстві три групи диференційованих ознак: першу утворюють такі характеристики, якими люди володіють від народження (етнічна приналежність, статеві особливості, родинні зв’язки і т.д.); друга включає ознаки, пов’язані з набутим соціальним статусом і виконанням відповідної ролі (різні види професійно-трудової діяльності): третю групу утворюють елементи «володіння» (власність, матеріальні і духовні цінності, привілеї, підвищені права, можливість керувати людьми і т.д.).

І хоч, як бачимо, існує різноманіття думок та підходів до проблеми соціальної стратифікації, все ж виділяємо загальну позицію. Соціальна стратифікація — це природна і соціальна нерівність між людьми, яка проявляється в їх соціальному житті і має ієрархічний характер: вона підтримується і регулюється різними інституціональними механізмами, постійно відтворюється і модифікується, що є умовою впорядкованого існування будь-якого суспільства та джерелом його розвитку[1, c. 3-4].

Кожне суспільство має свою систему соціальної стратифікації: закрита, жорстка і відкрита стратифікація. Приклад закритої стратифікації є кастова лад в Індії, країнах Африки. Відкрита стратифікація не знає формальна обмежень переходу з однієї страти в іншу та цілої низки інших заборони.

Згідно із П.Сорокіним, такими соціальними групами є:

Важливі односторонні групи (згуртовані навколо одного ряду основі них цінностей): А – біосоціальні: 1-расові, 2-статеві, 3-вікові: Б — соціокультурні: 4-ряд, 5-територіальне сусідство, 6-мовні, етнічні і національні групи, 7-держава, 8-професійні, 9-економічні, 10-релігійні 11-політичні, 12-«ідеологічні» групи (наукові, філософські, естетичні, освітні, етичні, групи відпочинку та розваг), 13-номінальні групи еліти (вожді, генії й історичні особистості).
Важливі різносторонні групи (об’єднанні навколо двох чи більше рядів цінностей): 1-сім’я, 2-клан, 3-плем’я, 4-нація, 5-соціальний порядок чи прошарки (типу середньовічної аристократії, духовенства, буржуазії, робітників і селян як третього прошарку), 6-соціальний клас.

Сьогодні людство, мабуть, примирилося з невідворотністю нерівності, але нерівності, яка не ображає людської гідності, спирається на чіткі та зрозумілі засади, не припускає узурпації благ і можливостей для виключного користування окремими індивідами чи групами.

Як показує досвід останніх десятиліть, рівність у світі не зростає, однак поліпшення умов існування перетворює нерівність, що зберігається, на припустиму й легітимну. Наука і мистецтво жити в нерівності полягають нині в тому, щоб створити та вчасно видозмінювати механізми компенсації неминучих наслідків її. Не випадково, наприклад, досить широке коло благ та можливостей, пов’язаних із задоволенням найважливіших життєвих потреб і домагань, в економічно розвинених країнах порівняно швидко потрапляє в розпорядження широких мас населення. На це орієнтується виробництво товарів та послуг, нові продукти в найкоротший строк стають доступними для пересічного покупця. Елітне та престижне споживання зберігається, але на фоні не злиднів, а досить високого достатку.

Ідеалом і реальною практикою, що компенсує негативні наслідки стратифікації, стає «рівність стартових можливостей». Образ бігунів, що завмерли на стартовій лінії, переконливо і, мабуть, вичерпно розкриває його зміст. Доступу до старту не обмежують станові, національні, расові, класові та будь-які інші привілеї. Принципи політичної рівності та економічної свободи гарантують участь усім. Дистанція ж для всіх однакова — по пересіченій місцевості ринкової економіки до високих прибутків, соціального престижу, влади. Індивіду, що стає на шлях самостійного життя, пропонують показати себе, почавши з нуля, досягти того, на що здатен. На фініші, який, як відомо, недосяжний для всіх одночасно, кожен повинен констатувати, що всіма здобутками він зобов’язаний лише самому собі (self made man).

Насправді, зрозуміло, не доводиться говорити про рівність можливостей вихідця із заможної сім’ї і з бідної. Проте ця обставина не змінює принципу, за яким окремі індивіди й суспільство в цілому повинні невтомно піклуватися про те, щоб незалежно від місця в соціальній ієрархії кожен реалізував себе згідно з критеріями домінуючої системи цінностей і мав однакові з іншими шанси втілити в життя свої мрії та наміри. Якщо освіта, наприклад, платна, то створюється система позичок, дотацій, субсидій, що не дає змоги платні за освіту перетворитися на нездоланний бар’єр, перешкодити будь-кому набути бажаної кваліфікації або посісти обрану позицію.

Висновки

Отже можна зазначити, що більшість визначень соціальної нерівності, які запропоновані вченими, є досить схожими між собою, оскільки так чи інакше, вони включають один для всіх головний момент – нерівний доступ соціальних суб’єктів до певних обмежених ресурсів. За розгляду стратифікаційного моменту визначення соціальної структури суспільства, завжди роблять наголос на тому, що з такої позиції соціальна структура є не просто сукупністю статусів, груп, шарів та класів, а має ієрархічний порядок, тобто фіксує нерівність у тому, що стосується доступу до ресурсів, які притаманні соціальній системі.

Соціальна нерівність постійно у фокусі уваги науковців, проте розглядали й тлумачили її по-різному в залежності від тієї ідеологічно узгодженої наукової концепції, якої притримується той чи інший соціолог. Так, структурний функціоналізм як теорія розгорнута навколо поняття «соціальної рівноваги», таким чином дещо «згладжує» ієрархічність. Згідно цього підходу розподіл ресурсів відбувається заради задоволення широкої різноманітності бажань суб’єктів, які мають місце в суспільстві. Прибічники теорії конфлікту звертають увагу на те, що розподіл ресурсів в принципі не може відбуватися рівномірно (в результаті чого виникають конфлікти між інтересами різних частин системи). Так чи інакше, але жоден з підходів не ігнорує існування соціальної нерівності як невід’ємного атрибуту соціальної структури.

Список використаної літератури

Баланда А. Доходи населення в контексті безпечного розвитку особи і суспільства // Україна: аспекти праці. – 2006. — с.3-7.
Брегеда А. Соціологія: Навч. метод. посіб. для самостійного вивчення дисципліни / Київський національний економічний ун-т. — К., 1999. — 123с.
Вербець В. Соціологія: теоретичні та методичні аспекти: Навч.-метод. посіб. / Рівненський держ. гуманітарний ун-т. — Рівне : РДГУ, 2005. — 202с.
Герасимчук А. Соціологія: Навчальний посібник/ Андрій Гера-симчук, Юрій Палеха, Оксана Шиян,; Ред. В. Я. Пипченко, Н. М. Труш. -3-є вид., вип. й доп.. -К.: Вид-во Європейського ун-ту, 2003. -245 с.
Дворецька Г. Соціологія: Навч. посібник / Київський національний економічний ун-т. — 2-ге вид., перероб.і доп. — К. : КНЕУ, 2002. — 472с.
Додонов Р. Соціологія: Навч. посібник для курсантів і студ. вищих навч. закл. МВС України / Донецький юридичний ін-т МВС при Донецькому національному ун-ті. — Донецьк, 2005. — 224с.
Жоль К. Соціологія: Навч. посібник для студ. вищ. навч. закладів. — К. : Либідь, 2005. — 440с.

8.Лукашевич М. Соціологія : Базовий курс: Навчальний посібник/ Микола Лукашевич, Микола Туленков,; . -К.: Каравела, 2005. -310 с.

Макеєв С. Соціологія: Навч. посібник / Сергій Олексійович Макеєв (ред.). — 2.вид., випр. і доп. — К. : Знання, 2003. — 454с.
Попова І. Соціологія: Пропедевтичний курс : Підручник для студ. вузів/ Ірина Попова,; Пер. з рос. В.П.Недашківський. -2-е вид.. -К.: Тандем, 1998. -270 с.

Освіта та самоосвіта