Вступ

Актуальність теми. Журналістика — особлива сфера суспільно-політичної діяльності, що має свої творчі властивості. Як і кожна наука, вона має свій предмет і свої завдання. У широкому плані предметом журналістики є все те, що пов’язано з функціонуванням засобів масової інформації. Але таке визначення не вичерпує і не охоплює всього змісту. Можливо, це саме той випадок, коли визначення і зміст не можна вкласти у прокрустове ложе однозначно, — потрібен широкий погляд на явище. Тут згодяться і історія журналістики, і роль публіцистики, і проблеми, пов’язані з творчим потенціалом журналістики, що розглядаються в тісному зв’язку з життям, практикою, які викликали необхідність друкованого слова, засобів масової інформації. Не скидаймо з рахунку і стан їх технічного оснащення. Так мимоволі напрошується питання про об’ємність визначення.

Часто найголовнішою ознакою журналістського твору називають актуальність. Так, вона справді важлива ознака журналістських матеріалів, але актуальність властива багатьом видам творів. До специфічних рис відносити її було б помилково. Водночас актуальність є похідною одиницею від семантичних і прагматичних особливостей того або іншого виду творів, а це означає, що в кожного з них секрет актуальності свій. Чим чіткіше журналіст зміг побачити зв’язок конкретної ситуації з назрілою життєвою проблемою, чим глибше він зрозумів і вивчив її, тим актуальнішою буде його публікація і тим більший резонанс у суспільстві вона викличе.

Знайти хорошу тему для журналіста — означає знайти яскраву реальну ситуацію, яка або дає нове знання про проблему, що хвилює багатьох, або показує цікавий досвід її вирішення, або відкриває можливість зобразити в тексті нову, ще не усвідомлену суспільством проблему, але таку, що вже є реальною й вимагає вирішення. І чим більшої кількості людей стосуватимуться проблеми, що їх порушуватиме журналістика, тим ціннішим буде матеріал. Не можна не зазначити, що за останні десятиліття збільшилося коло проблем, що порушуються журналістикою, змінився підхід до їх відтворення. Це пов’язано перш за все зі зміною ідеологічних векторів у суспільстві. Водночас деяка частина засобів масової інформації виявляє прихильність до ідеології попереднього періоду або є надто залежними від фінансових і промислових угруповань. Як наслідок цього, виникає політична конфронтація всередині професійної спільноти журналістів, у пресі породжується конкуренція опорних ідей, що істотно посилює процеси бродіння в масовій свідомості.

Тому мета нашого дослідження – розглянути соціальну дію журналістського твору.

Виходячи з мети нашого дослідження, ми поставили наступні завдання:

— розглянути журналістський твір та елементи його змісту   ;

— охарактеризувати конфлікт як елемент змісту журналістського твору ;

— дослідити взаємодію змісту і форми в журналістському творі          ;

— виявити особливості соціальної дії журналістського твору;

— дослідити передумови написання журналістського твору, поняття теми та ідеї       ;

— проаналізувати соціальну норму в журналістській діяльності.

Об’єктом нашого дослідження є теорія і методика журналістської творчості.

Предметом дослідження виступає соціальна дія журналістського твору.

Розділ 1. Теоретичні основи журналістського твору: структура і зміст

1.1. Журналістський твір та елементи його змісту

Журналістський твір завершує творчий процес автора, є своєрідним підсумком його діяльності. І від того, наскільки цей підсумок виявиться співзвучним очікуванню читача, залежить ефективність публікації, її реальна участь в суспільному житті. Змістовний критерій є вирішальним в оцінці журналістського твору. Під змістом розуміється ідейно-впорядкована сукупність елементів, створюючих твір і що характеризують його внутрішні риси, сутнісні властивості. Ступінь реалізації журналіста знаходяться в прямій залежності від того, які суспільні цілі він прагне досягти, які проблемні ситуації вирішує.

Елементи змісту розрізняються по тому, як вони відтворюють дійсність і яку функцію виконують в тексті. У одному випадку елементи змісту виступають знанням, що об’єктивувалося, про конкретні події і явища життю (фактологичеськие елементи); у іншому – призначені для виразу відношення журналіста до того, що відбувається (думка, оцінка, припущення); у третьому випадку служать цілям узагальненого відтворення дійсності (ідейно-концептуальна група елементів – ідея, тема, проблема). У ряді елементів змісту особливе місце належить факту, що має вирішальне значення в журналістиці. Факт – поняття двозначне. За допомогою цього поняття позначається цілісний дискретний стан дійсності (онтологічний факт), і наша думка, що фіксує це стан (гносеологічний факт).

В журналістському творі читачам пропонується сума гносеологічних фактів, залучених в певний політичний контекст. Це єдність знання і оцінки донизує змістовну структуру будь-якого твору.

Зміна політичної ситуації відповідно внесла корективи в конкретні завдання журналістської творчості, і аналіз цих змін потребує як часу, так і бажання. Але, як і в житті, в журналістиці існують вічні істини, цінності в часі і просторі, що, думається, і є основним. До вічно важливих проблем теорії журналістики, на наш погляд, належить поетика журналістського (публіцистичного) твору, а конкретніше — система змістових елементів: факт, аргумент, ідея, проблема, концепція.

Функціонально-типологічні особливості факту як змістового елементу, привертають увагу і дослідників преси, і журналістів. Журналістський (публіцистичний добір фактів — це творчий акт трансформування явищ предметної реальності в елементи тексту (видання, програми). Окрім того, слід також враховувати, що поняття «інформативність» не однозначне: інформація, як відомо, закодована не лише в поняттях, а й в образах. Іншими словами, інформацію вміщують не тільки поняття, але й образні художні засоби (деталь, публіцистичний образ, образ автора, асоціативний художній образ, портрет, характер тощо).

Як правило, журналістський факт — моноінформативний, публіцистичний — поліінформативний. Тобто останній не є випадковим, він є результатом проникнення в суть явищ дійсності, їхнього аналізу і відбору. Тому факт дійсності інколи не повністю входить у текст, а лише якимось його елементом або частиною.

Зрозуміло, що факт предметної реальності не може сам собою перетворитися на змістовий елемент тексту без втручання суб’єкту журналіста (публіциста). Його роль має вирішальне значення, оскільки простий добір і виділення фактів також за допомогою множинності дрібниць дійсності пов’язані з суб’єктивним моментом. Згідно з «теорією настрою» (Д. Узнадзе), властивість людини вибирати і сприймати інформацію значною мірою зумовлена «настроєм», який сформувався в її свідомості. Не випадково в пору літніх відпусток зростає кількість подієвих, до того ж негативних повідомлень, і ми йменуємо наш «ящик» не інакше як «телебачення катастроф» [12, c. 105-106].

Публіцистичні факти (або їхня сукупність) у тексті показують справжню картину близької аудиторії в часі і просторі навколишньої дійсності. Для «прочитання» цієї картини подекуди потрібні такі виміри: смак, ерудиція, гостре око і слух, як для всього іншого, щ0 служить пізнанню істини і її передачі.

Обґрунтованість авторських міркувань, їхня аргументованість основне в журналістській творчості. В іншому випадку — читач, глядач, слухач не повірить в те, що автор пропонує, а це — професійна невдача. Якщо читач не сприйняв позиції чи аргументів автора, його оцінка тексту негативна, якою б привабливою не була словесна тканина чи образна інкрустація, яким би сенсаційним не був сам факт чи подія; значить, журналістом не виконана основна функція творчості — впливати на громадську думку. Таким чином, проблема аргументації вважається однією з найважливіших у журналістській творчості.

Теорія журналістики пропонує таку типологічну картину аргументації:

1) документально-фактична;

2) науково-емпірична;

3) вартісна (ціннісна).

Аргумент — основа доказовості, підтвердження чи неприйняття тієї чи іншої ідеї, міркування, концепції. Іншими словами, це ті елементи суджень, які обґрунтовують істинність основної тези.

У теорії журналістики однією із суттєвих особливостей журналістської аргументації підкреслюється, що, окрім раціональних засобів, використовуються і емоційні.

Завдання журналіста полягає в тому, щоб бачити через факт явище, тобто обумовлену соціальним причинами систему фактів. Необхідний журналістові ефект досягається шляхом виявлення зв’язків, що існують між фактами. У журналістському творі – залежно від його конкретного призначення – використовуються факти різного пізнавального рівня. Буденні факти (факти «здорового глузду») – результат віддзеркалення зовнішніх, таких, що піддаються безпосередньому спостереженню сторін дійсності. Факти науки – результат абстрагуючого мислення, істинність якого підкріплена обґрунтованими теоретичними доводами і самою практикою.

Функції факту в журналістському творі універсальні. Факт – ідея, проблема, конфлікт, аргумент, образ, деталь, узагальнення, парадокс, символ. Все різноманіття змістовних рішень в журналістиці пов’язане з фактом. Факт, будучи документальною підставою журналістського твору, виступає в тісному, органічному зв’язку з думкою, оцінкою, припущенням.

Оцінка в журналістиці характеризує позитивне або негативне відношення журналіста до факту або суми фактів. Зрозуміло, що вона присутня вже в самому відборі і систематизації фактів. Проте в повній відповідності з особливостями публіцистичної творчості журналіста оцінка виражається і у відкритому характері коментаря, в прямому виразі авторського відношення до того, що відбувається. Оцінка – частина інтерпретації факту.

Серед елементів змісту узагальненого віддзеркалення дійсності, відзначимо, перш за все, проблему. Часто під словом «проблема» як в теорії, так і на практиці мається на увазі два близьких, але не тотожних поняття – проблемна ситуація і проблема. Тим часом проблемна ситуація передує проблемі так само, як предмет і процес діяльності передбачають результат. Зростаючи з проблемної ситуації, проблема успадковує її характерні риси і особливості і при цьому розвиває і удосконалює їх. У найзагальнішому плані проблема – це «знання про незнання», знання про ті сторони дійсності, властивостях і суть яких ще невідомі, але осмислення яких необхідне для досягнення поставленої журналістом мети. Логічною формою, що виражає проблему, служить питання [3, c. 68-69].

Проблема в журналістському творі завжди носить політичний характер: політична мета, що виражається у позиції журналіста, допомагає обкреслити круг соціальних явищ, складових наочна підстава проблеми, намітити шляхи вирішення виниклого протиріччя. Журналістська проблема – це завжди проблема соціального управління, агітаційно-пропагандистської дії на читачів.

Проблема відображає не один факт, а систему фактів, не одне відношення між предметами, а сукупність відносин. В порівнянні з фактом проблема має складнішу структуру, синтезує безліч фактів, колізій ідей, об’єднаних між собою. Само присутність в творі актуальної проблеми, що гостро переживається читачами, стає якісною ознакою публікації, свідоцтвом її професійних достоїнств.

В результаті постановки і рішення проблеми читач озброюється умінням думати масштабно, по-державному, бачити не статичність факту, а динаміку суспільного процесу. Уроки рішення проблеми, викладені журналістом в його творі, залишаються в свідомості читачів як інформація, придатна для використання в майбутньому.

Проблеми в журналістиці не обмежені з наочно-тематичної точки зору (проблеми економіки, політики, культури, науки, побуту і т.д.). Проте на практиці дуже часто буває, що журналістика зосереджується на певному крузі проблем, не приділяючи належної уваги всьому різноманіттю життєвих для аудиторії питань. Проблеми виробництва, розподілу, обміну, споживання, виховання, управління повинні знаходитися у полі зору засобів масової інформації, розглядатися в тісній взаємодії. Проблеми в журналістському творі розділяються на дві основні групи – наукові і практичні. Виявляючи суперечності в житті, журналіст задає собі і читачеві питання: як подолати цю суперечність? Нерідко журналістські проблеми, які не можуть бути вирішені відомими засобами, що вже застосовувалися, вимагають принципово нових наукових рекомендацій.

Проте переважно ставляться практичні проблеми, коли відомі мета і стратегічні засоби їх досягнення, але не визначена тактика, не знайдені організаційні форми, конкретні методи дії. При цьому, природно, в журналістиці не рідкісні випадки, коли в творі, з’єднуються проблеми наукові і практичні. У такій взаємодії – джерело конструктивного рішення питань, що мають велику соціальну значущість.

Відзначимо, нарешті, вирішальну роль такого елементу змісту, як ідея. Будучи провідною думкою твору, вона забезпечує взаємозв’язок всіх елементів змісту, вбирає в себе як узагальнене знання про предмет, так і оцінну його інтерпретацію. У майстерно виконаному журналістському творі завжди представлена актуальна, суспільно-значуща ідея, що має конструктивний науковий або духовно-практичний сенс. Причому це не тільки абстрактно-логічна ідея, що апелює до розуму читача, спонукаюча до усвідомлення процесів, що відбуваються в житті. Це і ідея-переживання, що несе в собі посил до дії. Зміст журналістського твору забезпечується органічним співвідношенням факту, думки, проблеми. Всі елементи змісту покликані працювати на ідею, але і ідея повинна бути настільки значною, щоб точно відтворити фрагмент дійсності, виразити позицію автора в доступній масовій аудиторії формі. Отже, окрім актуальності суспільно-політичної значущості, істинності, духовно-практичній спрямованості журналістська ідея повинна володіти популярністю.

В журналістському творі провідна ідея, головна думка виражає себе в допоміжних, похідних або передуючих приватних ідеях. Гармонія між цими ідеями допомагає добитися цілісності всього твору [17, c. 205-206].

1.2. Конфлікт як елемент змісту журналістського твору

Конфлікт як елемент змісту журналістського твору відображає динаміку суспільного процесу і надзвичайно важливий з методологічної точки зору. З одного боку, це спосіб вирішення протиріч насправді (онтологічний конфлікт), з іншої – віддзеркалення об’єктивно існуючого конфлікту в свідомості і поведінці людей. Конфлікт в журналістському творі відображає спосіб вирішення протиріччя з ідеологічної точки зору. Неувага журналістів до соціальних суперечностей, невміння осмислити їх ведуть до серйозних прорахунків, обертаються зниженням аналітичного рівня публікацій, читацької довіри. (Бензин з вугілля).

Журналістика – це завжди боротьба «за» або «проти». Навіть в тому випадку, якщо у виступі журналіста немає прямого опису протиборства ідей, вчинків, етичних принципів, журналістський твір бере участь в ідеологічній боротьбі пафосом змісту, спрямованістю аналізу тих або інших сторін дійсності, конструктивністю пропозицій і практичних рекомендацій.

Конфлікт як елемент змісту журналістського твору синтетичний, вбирає в себе групу елементів змісту – фактів, думок, ідей, об’єднуваних характером суперечливих відносин між ними. Методологічною, світоглядною основою діяльності журналіста в конфліктній проблемній ситуації виступає ідеологічна концепція суперечностей. Конфлікт як елемент змісту «фокусує» в собі і світоглядні принципи, і професійну технологію журналістської діяльності, засоби організації твору.

Матеріалістична діалектика заперечує як безконфліктність, так і існування конфлікту, позбавленого об’єктивного соціального змісту. Конфлікт завжди виступає як «прояв соціальної суперечності, ступінь його розвитку і засіб разрешения»13 . У суспільстві, як і в будь-якому соціальному організмі, йде боротьба нового із старим, діють не тільки творчі, але і негативні тенденції. Необхідно при цьому мати на увазі, що в нашому суспільстві існують дві групи суперечностей. Одна група – це суперечності між засадами старого способу життя, з одного боку, і нових приватновласницьких відносин, буржуазною психологією – з іншою. Друга група суперечностей – це суперечності між паростками буржуазії, найбільш незрілими формами суспільних відносин, з одного боку, і тим, що, хоч і було викликано колись до життя соціалізмом, тепер застаріло, перестало відповідати умовам, що змінилися, і завданням, що ускладнилися, – з іншою.

Звернення до конфліктних проблемних ситуацій – потреба журналістики як роду творчості, прояв активної, наступальної позиції журналіста у відстоюванні патріотичних ідеалів. При цьому журналістика виборча в своєму відношенні до соціальних суперечностей. Вона відтворює ті з них, які включені в систему політичних цілей, пропагандистських і організаторських завдань друку. Журналістика досліджує ті суперечності, які представляють загальнозначущий інтерес і до подолання яких суспільство підготовлене. Нарешті, конфлікти в журналістському творі носять не абстрактно-пізнавальний, але духовно-практичний характер; мають конструктивну надзадачу, орієнтовані на те, щоб втілити слово – в справу, ідею – в дію, думку – у вчинок. Конфлікт в журналістському творі допомагає виявити в життєвому творі його соціальну суть [14, c. 78-79].

Існування зовнішніх і внутрішніх суперечностей породжує зовнішні і внутрішні конфлікти в творі. Зовнішній конфлікт відображає суперечність між різними явищами, різними предметами. Зовнішні конфлікти поширені в журналістиці і при всій різноманітності зберігають типологічну єдність. Скажімо, коли журналісти розповідають про боротьбу людей із стихією, з лісовими пожежами або сніжними занесеннями, вони відтворюють конфлікт зовнішнього порядку, витоки якого лежать в протистоянні різних явищ дійсності. У практиці журналістської творчості набагато частіше доводиться мати справу з подіями, суперечливими якостями, що володіють внутрішньо. І тоді соціальний процес виявляє себе в конфлікті внутрішньому.

При аналізі внутрішнього конфлікту потрібна серйозна аналітична робота, оскільки протилежності виявляють знак «плюс» або «мінус» не відразу, спонукають не тільки до констатації фактів, але і до пошуків виходу з положення, що створилося. Серед суперечностей, властивих нашому суспільству, окрім зовнішніх і внутрішніх, є ще суперечності основні і неосновні. У них теж в журналістиці є свій аналог, конфлікти основного і неосновного видів.

З погляду журналістської майстерності надзвичайно важливе уміння автора в безлічі відносин, складових «живильне середовище» конфлікту, побачити основну для даної ситуації суперечність, тільки це дозволить знайти точніше рішення питання. Чим динамічно суспільна система, чим активніше набирають темпи реформи, чим значніше прискорення ринкових відносин, тим ширше тематичний діапазон виступів, що містять конфлікти різного вигляду, тим визначеніше критичний пафос публікацій, що поєднується з конструктивною лінією газет, телебачення і радіо.

У журналістиці нерідко буває так, що само віддзеркалення суперечливих чинників стає каталізатором суспільного процесу, сприяє розмежуванню протилежностей, першим кроком на шляху вирішення конфлікту. Було б помилково думати, що журналістика може діяти в «соціальному вакуумі», не враховуючи всієї складності створюючих суперечність відносин. Проте і недооцінювати можливості ЗМІ теж не можна, якщо вони виступають з методологічно правильної, глибоко продуманої позиції. Існують типоутворюючі критерії, які допомагають повніше представити змістовне різноманіття конфліктів в журналістському творі. Конфлікт може характеризуватися по таких параметрах:

• Хто бере участь в конфлікті (людина, група, партії, виробничий колектив і т.д.)?
• Яка початкова наочна колізія, що породжує конфлікт (суперечності економічних, партійних інтересів, відомчих і національних позицій, етичних норм і т.д.)?
• Де і коли відбувається дія?
• Який спосіб вирішення конфлікту?

«Включення» цих критеріїв в процес усвідомлення суперечності допомагає ясніше розкрити політичний сенс що відбувається, виявити позицію сторін, виходячи не тільки з суб’єктивних оцінок, але і з об’єктивного значення вчинків і дій людей. Спосіб вирішення конфлікту в житті може багато що сказати журналістові, допомогти переконливій побудові конфлікту в самому творі.

Конфлікти в журналістському творі історично конкретні. У сучасних умовах вони чітко орієнтовані не тільки на правдивість зображення суперечливих сторін дійсності, але і на пошук практичних шляхів їх дозволу. Конфліктність журналістських творів – це не смакування недоліків, а пошук конструктивних шляхів прискорення ринкових відносин, оптимізація духовного і етичного розвитку суспільства. Ця орієнтація журналістської творчості істотна ще і тому, що наш друк все активніше залучає читачів до осмислення виникаючих проблем, спирається на силу громадської думки. І навіть в тих випадках, коли спосіб вирішення конфлікту насправді ще не знайдений, газета спільно з читачами шукає питання на відповіді [7, c. 117-119].

Реальна суперечність дійсності при цьому розкривається таким чином, що читач не тільки логічно усвідомлює явище, але і безумовно виражає своє емоційне відношення до того, що відбувається. Це емоційна «запрограмованість» вельми істотна з психологічної точки зору, з позицій дії на світогляд читачів, на їх настрій і відчуття. Комічне або сатиричне зображення предмету, осміяння пороку специфічно виражає соціальну потребу боротьби з недоліком. Конфлікт в журналістському творі містить соціально-політичну «надзадачу» — оперативно мобілізувати створення аудиторії, направити енергію людей на досягнення певних суспільних результатів. І якщо в одному випадку цей результат – прямі практичні дії з усунення недоліків, то в іншому – це перебудова свідомості, зміни в громадській думці.

Отже, конфлікт, будучи найважливішим елементом змісту, грає активну, конструктивну роль в творі, організовує матеріал в цілісну картину, визначать спрямованість аналізу, послідовність логічних операцій, характер узагальнень і виводів. Визначаючи динамічність розвитку думки або художньо-публіцистичного образу, конфлікт забезпечує взаємодія змісту і форми твору, тобто прямо виражає рівень журналістської майстерності.

1.3. Взаємодія змісту і форми в журналістському творі

Ведучі публіцисти України і Росії справедливо стверджують, що глибокий зміст твору – яскрава ознака журналістської майстерності. Але це зовсім не означає, що формальні якості, досконалість мають другорядне значення. Тільки єдність глибокого, актуального змісту і розвиненої, оригінальної форми здатна привести до потрібного результату, забезпечити необхідну дію на аудиторію.

Взаємодія форми і змісту складається в процесі творчої діяльності журналіста. Осмислення сучасності, зв’язане соціальними функціями друку, породжує своєрідність змісту ним форми журналістського твору: майстерство, не мета, не зміст, не предмет, не форма, а досконале оволодіння і метою, і змістом, і предметом, і формою.

В практиці журналістики трапляється, що зміст твору настільки точно узгоджується з духовно-практичним досвідом людей, знаходиться в такій згоді з настроями, що існують в їх свідомості, ідеями, установками, що майже протокольна фіксація події викликає величезний суспільний резонанс. Часто, проте, відбувається інше: потреби дії на аудиторію спонукають до вироблення небанальної форми твору.

Форма позбавлена всякої цінності, якщо вона не є форма змісту. Єдність змісту і форми – складне творче завдання, для вирішення якої немає придатних на всі випадки життя універсальних рецептів. Є лише закономірності взаємодії змісту і форми, які лежать в основі творчої діяльності журналіста. Форма максимально повинна відповідати своєму змісту, додаючи йому граничну виразність і забезпечуючи за ним можливість найбільш сильного впливу на круг читачів [16, c. 191-192].

Взаємодія змісту і форми не зводиться до пасивної формалізації змісту. Істотна форма і в публіцистиці. Вона знаходиться в прямій залежності від змісту, від мети і призначення публіцистичного виступу, але вона, у свою чергу чималою силою, впливає на зміст.

Ця особливість форми зв’язана і з неповторністю початкової проблемної ситуації, задаючої програму творчого процесу, і із специфікою особи журналіста, його індивідуального стилю, ініціативи, фантазії, смаку, здібностей, культури, професійного досвіду. Проте ряд вчених таких, як В. Ворошилов (Журналистика (4-е изд). – СПб.: Изд-во Михайлова В.А., 2002. – 656 с.), О. Глушко (Журналістське розслідування. Посібник. – К.: МІЛП, 2000. – 104 с.), Грабельников А. (Работа журналиста в прессе. Учебное пособие. – М.: РИП-холдинг, 2002. – 274 с.), М. Ким (Технология журналистского произведения. – СПб.: Изд-во Михайлова В.А., 2001. – 320 с.) та ін., наполягають на тому, що не слід вдаватися до крайності. Її самостійність відносна і, як би не був широкий діапазон формальних рішень, першоосновою успіху журналістського твору завжди залишається зміст.

Нерідко про зміст і форму судять як про протилежності. Деколи незадовільність якістю публіцистичного твору цілком відносять щодо форми. З психологічної точки зору така реакція цілком з’ясовна: свідомість читача активніше сприймає конкретні уявлення, емоційні дії, пов’язані з якістю форми, і «переносить» відношення до форми на оцінку твору в цілому. У разі успіху читач також схильний, перш за все, захоплюватися формою, зосереджуючи на ній важливий запас свого відчуття. Подібна реакція природна, але вона одностороння і через це обмежена з погляду наукової, оскільки недоліки або достоїнства форми задаються вадами або досконалістю змісту.

Діалектика взаємодії змісту і форми витікає з різного рівня елементів змісту журналістського твору. Одні з них виражають суть явища (факт науки, ідея, концепція), інші – конкретні прояви цієї суті (буденний і емпіричний факти), треті, – суб’єктивне відношення до фактів (думка, оцінка, припущення). Основні групи елементів змісту – фактологічна, аксіологічна, ідейно-концептуальна, – володіють неоднаковою здібністю до формоутворення. Через цю обставину форма, що народжується із змісту, сама відтворює багатоплановість змісту, предстає в сукупності своїх основних елементів – сюжетно-композиційних, жанрових, лексико-стилістичних.

Літературне оформлення журналістського матеріалу тісно пов’язане з пошуком і систематизацією фактів, з розробкою і трактуванням теми. Елементи змісту впорядковані в творі не тільки завдяки ідеї, що синтезує життєві спостереження. Ця впорядкованість досягається також і засобами форми, серед яких видне місце займає сюжет.

В даному випадку сюжет не повинен розглядатися з позиції літературознавства. Там сюжет, як зв’язку, суперечності, симпатії, антипатії і взагалі взаємовідношення людей, як історії зростання і організації того або іншого характеру, типів. У журналістиці інша, чим в художній літературі, сфера відображення дійсності, інші засоби її відтворення [5, c. 127-128].

Отже, своєрідність композиції зумовлюється характером діалогу журналіста з аудиторією, яка вимагає максимально економної, стислої форми викладу. У композиції відбиваються закономірності функціонування засобів масової інформації, що мають не тільки суб’єктивні, але і об’єктивні підстави. Традиційність, регулярність спілкування, здійснюваного в ході взаємодії преси і аудиторії, а також схожість багатьох вирішуваних журналістикою завдань привели, зокрема, до вироблення деяких композиційних стереотипів, які нерідко мають позитивне значення і які не слід плутати з штампом.

Розділ 2. Особливості соціальної дії журналістського твору

2.1. Передумови написання журналістського твору. Поняття теми та ідеї

Написання, проголошення будь-якого журналістського виступу починається не за столом, не перед камерою, мікрофоном. Цьому вирішальному моменту в роботі кожного літератора передує більший чи менший, творчий мисленнєвий процес, від якого залежить успіх майбутнього твору. Багатьом необізнаним із методикою журналістської праці, зокрема початкуючим журналістам, здається, що журналістський виступ починається з факту. Відбулася якась подія, і журналіст тут же її описав. Так справді буває із тривіальною хронікою, яка, як звичайно, йде слідом за подією, елементарно фіксуючи її у відповідних словах чи фото- телекадрі. Та й у цьому випадку відбувається певний відбір, зіставлення відповідної інформації.

Без сумніву, реальні факти, явища є предметом відображення, джерелом виступів, поштовхом до написання заміток, нарисів, статей і памфлетів. Але між фактами дійсності і конкретними творами журналістики існує ряд проміжних логічних операцій.

У психології прийнято говорити про різні етапи творчого процесу. Вчені, дослідники та й самі практики ділять творчий процес на різну кількість стадій (від трьох до семи) залежно від позиції самих авторів і видів творчої діяльності. Форми і хід пізнавального процесу (КОРКОНОСЕНКО)  які би не значні були відмінності варіантів пізнавального процесу, склад технологічних операцій (процедур), що утворюють акт пізнання принципово єдиний. Кожна з них носить комплексний характер, тобто є вирішенням набору завдань трьох типів: емпіричні, передбачаючі встановлення фактів, теоретичні, направлені на виявлення внутрішніх і зовнішніх зв’язків між фактами, організаційно-практичні, націлені на оптимальну організацію ходу роботи.

У журналістиці умовні етапи цього процесу, як а) виникнення задуму, процес збору, вивчення і систематизації матеріалу (його, у свою чергу, можна умовно поділити на формування теми, створення концепції, попереднє знайомство із життєвим явищем, зустрічі з людьми тощо), реалізація творчого задуму, втілення його у слово, а на телебаченні — у відзняті кадри, картини, що неможливе без режисерського бачення, роботи оператора тощо.

Дехто з дослідників журналістики виділяє і такий крок творчого процесу, як соціальна дія твору, тобто практичні і політичні результати того чи іншого виступу.

Шляхи виникнення літературного теми, як і його джерела, найрізноманітніші: 1) реальне життя, 2) спілкування, розмови з людьми, 3)документ – від офіційних політичних заяв до історичних письмових джерел і свідчень, 4) редакційна пошта, телефонні повідомлення читачів, слухачів, 5) офіційні зустрічі, прес-конференції, брифінги, з’їзди, симпозіуми, засідання найрізноманітніших колективних органів і об’єднань, 7) постійні особисті контакти із цікавими, компетентними людьми.

У журналістиці як колективному виді творчості задуми і теми є результатом роботи не тільки одного автора, а багатьох співробітників редакції, насамперед її керівництва.

Кожен задум — найперший щабель творчого процесу. Це ще не цілком усвідомлений намір щось сказати публіці, перша стадія народження теми. Він виникає як своєрідний поштовх, як певне передчуття теми, загальне прагнення поділитись з іншими людьми новиною, думкою, ідеєю.

Питання задуму не є настільки гострим, щоб його можна було раз і назавжди однозначно розв’язати.  Але в ідеалі написанню твору має передувати процес формування задуму, в якому в чіткій формі розкладені по полицях усі композиційні елементи майбутнього твору. Чим чіткіший задум, тим він старанніше розроблений, зафіксований на папері, тим легше авторові перетворити його у твір.

Тема виростає із задуму як процес його глибшого осмислення, заповнення додатковою інформацією, фактами, думками. Вона може бути чітко сформульована у замовленні редакції. Але в авторській свідомості, якщо йдеться про твір складний, навіть чітко сформульована, задана тема обов’язково «переварюється», трансформується, освоюється індивідуально [16, c. 117-118].

Тема літературного твору — це певне коло життєвих явищ і пов’язаних з ними проблем. У творах інформаційних повідомляються, менше чи більше пояснюється певна система новин. У цьому випадку факт і тема збігаються повністю. В аналітичних текстах, окрім цієї подієвої інформації, ставиться певна проблема, робиться спроба дати відповідь на питання, які хвилюють громадськість.

Журналістська тема завжди має «яскраво виражену функціональну заданість. Тема публіцистичного добутку  в газеті у порівнянні, скажемо, з художньою темою нормативно, прямо  відповідає на соціальне замовлення. Тема виступу публіциста в пресі народжується як безпосередній відгук на актуальні суспільні  потреби». Соціальне замовлення може бути обумовлений і редакційним   завданням, і потребами масової аудиторії, і інтересами тих або інших   соціальних груп. Саме в темі автор «синтезує риси об’єкта, які відображаються й абстрактним, теоретичним знанням, і здоровим глуздом. Ціль  подібного заземлення полягає в тому, щоб відкрити загальнозначущий зміст в, здавалося б, соціальній, відверненій проблемі, викликати в читачів  емоційний відгук, з’єднати ідеологічні й соціально-психологічні    засоби впливу на аудиторію.    Тема звичайно народжується із двох ситуацій — або з редакційного завдання,   або просто з’являється якась ідея, що займає всі думки.

Логіка і послідовність взаємодії між задумом, темою, фактом та явищем не завжди однакові. Вони можуть мінятися місцями: факт, навіть штришок, подробиця наштовхують на задум і, навпаки, задум, тема, замовлена авторові, примушує вивчати, шукати факти, аналізувати їх.

Та ось визрів задум, продумана тема. Автор у загальних рисах уже знає, на якому матеріалі і які питання висвітлюватимуться. У його свідомості визріла мисленнєва модель, схема майбутнього твору. І тут з’являється ще один компонент творчого мислення, на який звертають увагу самі публіцисти і якого не помічають теоретики. Йдеться про те, що можна називати концепцією, гіпотезою, версією аналітичного твору.

Концепція є своєрідною гіпотезою, припущенням, версією можливого тлумачення фактів і явищ. Відповідна концепція зароджується в автора, як правило, ще до детального ознайомлення з фактами, їх докладного вивчення. Іноді редакції навіть практикують колективне обговорення можливого трактування теми, тобто спільно обмірковують концепцію майбутнього виступу.

Концепція чи версія — це не тільки попереднє бачення проблеми, можливого її розв’язання. Це також певний компас у морі життєвого матеріалу, який може знадобитися у процесі реалізації задуму, теми. Більше того, саме попереднє продумування майбутнього виступу дає можливість авторові знаходити потрібні сюжетні ходи, деталі, образи.

Навіть ті журналісти-практики, які не визнають концепції або й ніколи не чули про неї, керуючись чужим і власним досвідом, їдучи чи йдучи на об’єкт вивчення, обов’язково продумують можливі ходи, варіанти тлумачення подій, пошуку джерел епізодів, фактів. Початкуючі журналісти нерідко їдуть у відрядження, йдуть на об’єкт із нав’язаною редакцією темою, концепцією. Без такого попереднього обдумування теми вони не впораються із завданням.

Нарешті, ідея журналістського твору. Ідея — це, як відомо, головна думка літературного, мистецького чи публіцистичного твору. Ідея публіцистичного твору, або ідея публіцистична, характеризується рядом особливостей. Це також висновок твору, поданий у понятійній, а іноді й в образно-понятійній формі. Але, на відміну від твору художнього, ідея твору публіцистичного, як правило, формулюється логічно чітко і недвозначно. Навіть у художньо-публіцистичних жанрах, у яких ідея втілюється у конкретній ситуації, системі певних образів, вона у більшості випадків формулюється самим автором. Характерною її особливістю є також те, що вона ненав’язливе, нерідко опосередковано наштовхує шляхом формування поглядів, установок на дію, вчинок, соціальну акцію.

Ідея — головна думка твору, у якій втілюється авторське відкриття — досягнуте ним розуміння предмета та мети розповіді, що представляє для аудиторії певну цінність [13, c. 157-158].

Цінність ідеї журналістського твору повинна заключатися у підказці.

Тобто жур. твір повинен 1) застерегти людей від повторення дій, що здатні призвести до подібних ситуацій, 2) підказати певні кроки. що в аналогічних умовах допоможуть побороти труднощі.

Характерна риса ідеї журналістського твору — вона виступає як вказівка шляху до рішення проблеми, підказує той тип поведінки або те відношення до дійсності, за допомогою яких адресат інформацій може відчувати себе дещо впевненіше.

Ця підказка у різних випадках виявляється по-різному — з різною мірою та ступенем настійливості — в залежності від Проте характер підказки журналістської ідеї — характерна ознака журналістського тексту.

Звідси і особливості впливу журналістського твору.  На думку професора Е.І.Проніна, що журналістський текст несе в себе особливий вид інформації – журналістську інформацію. Згідно його дослідженням, вона викликає певні типи реакцій на публікації:

1) реакції включення – дії (зовнішні чи внутрішні), у яких виявляє себе ставлення отримувача інформації до реалій, що описуються;

2) реакції виконання – дії, які представляють собою безпосереднє втілення рекомендацій, або варіантів поведінки, що пропонує журналістський текст;

3) реакції соціальної гарантії — дії, або готовність до дій, в яких виявляється відповідальність певних соціальних сил за необхідні наслідки публікації.

Перша «сходинка» – вироблення заявки на тему, коли виявляється адреса шуканої реальної ситуації (конкретний об’єкт дійсності, заслуговуючий уваги преси) і імовірно визначаються масштаби проблеми, в контексті яких шукана ситуація може бути значима; на цьому етапі планується хід роботи.

Друга «сходинка» – збір попередніх даних. Сенс цієї операції в тому, щоб підвищити рівень компетентності журналіста, збагативши його знання про об’єкт, на якому належить працювати, і про відповідну проблему за рахунок відомостей, вже зафіксованих в документальних джерелах, а також уточнити план діяльності і конкретні практичні дії.

Ще одна «сходинка» – визначення конкретного предмету вивчення, здійснюване в ході первинного безпосереднього знайомства з об’єктом. На цій стадії перевіряється правильність «домашніх заготовок» – заздалегідь вироблених припущень (гіпотез) про стан об’єкту, про характер зв’язку ситуації, що склалася на нім, з проблемою, через яку журналіст має намір її розглядати, – і знов уточнюється план діяльності, конкретизуються необхідні практичні кроки.

Завершується пізнавальний процес спрямованим вивченням предмету – операцією найбільш складною і розгорнутою: вона передбачає вирішення основних завдань журналістського пізнання в конкретному творчому акті. Тут встановлюються всі факти, що характеризують ситуацію; роботою думки розкриваються всі їхні істотні зв’язки і відношення до проблеми; робляться висновки про суть того, що відбувається; усвідомлюються – і обговорюються з компетентними особами – варіанти рішення проблеми.

Результатом пізнавальної стадії творчого акту виявляється журналістська концепція вивченої ситуації – уявлення про той, що відбувається, інтерпретоване журналістом відповідно до свого світогляду, зі своєю системою цінностей. На основі цієї концепції і формується далі конкретний задум майбутнього твору. У структурі задуму вже чітко проступають тема тексту, його ідея, принцип організації – цим задум відрізняється від концепції [10, c. 75-77].

2.2. Соціальна норма в журналістській діяльності

Щоб виконати роль соціального індикатора перетворень в країні і світі, а також роль активного суб’єкта цих перетворень, мас-медіа, особливо національні, все ще повинні вчитися ефективно формувати громадську думку серед різних прошарків населення з метою формування мотивації на вияв особистої і групової позитивної активності у сфері інновацій. В широкому розумінні громадська думка представляє собою стан масової свідомості, яка заключає в собі ставлення (приховане чи явне) людей до подій і явищ соціальної дійсності.

У діяльності засобів масової інформації в цьому напрям реалізується одна з найважливіших соціальних функцій — участь у формуванні громадянського суспільства в Україні. По суті, преса, радіо та телебачення і є тим «віковим майданом», де, долаючи відстані, люди обмінюються думками, де соціальні групи висувають свої інтереси одна до одної та до влади, обстоюють їх, де діють механізми публічного соціального контролю та його санкцій — моральна підтримка чи осуд з боку спільноти.

Реалізація засобами масової інформації функцій формування і вияву громадської думки передбачає відкритість і доступність інформації, без цього не буває інформаційного обміну. А природа громадської думки така, що вона неодмінно має пройти стадії обміну, обговорення, перейти від суми індивідуальних точок зору до надіндивідуальної, узагальненої реакції на явища, стати силою, здатною впливати і на індивідуальну свідомість, і на діяльність соціальних інституцій.

Базовою функцією стосовно до громадської думки є інформованість населення з актуальних питань внутрішнього та міжнародного життя. Інформованість є інтегральною категорією і складається із взаємодії трьох основних складових: участь суб’єкта у створенні, передачі та розповсюдженні інформації, а також діяльність об’єкта пропагандистського впливу по прийому, засвоєнню і використанню отриманої інформації.

Створення і розповсюдження інформації на одному з перших етапів формування громадської думки пов’язане в першу чергу з вирішенням таких завдань, як привернення уваги громадськості до нової, суспільно значущої проблеми, факту, явища, нового підходу до оцінки тих чи тих, уже відомих явищ дійсності. На даному етапі ЗМІ акцентують свою увагу на визначенні предмету формування громадської думки. Наступний етап характеризується наявністю порівняно більш чітко окреслених кордонів розповсюдження громадської думки. У зв’язку з цим, при інформуванні населення ЗМІ зосереджуються на підвищенні рівня компетентності громадської думки (відповідного обсягу і рівня знань) стосовно предмету обговорення. Ефективність діяльності ЗМІ на цьому етапі визначається ще й тим, наскільки успішно вдається виробити соціальні установки населення щодо предмету формування громадської думки.

Розв’язавши послідовно завдання з проблем активізації суспільного інтересу, становлення громадської думки та досягнувши при цьому певного рівня інформованості населення, ЗМІ спрямовують свої зусилля на подальше розширення кордонів громадської думки, її орієнтації на практичні дії. Цебто, якщо поетові не дано знати, як його слово відгукнеться, то журналіст передбачає результати впливу свого слова. І в цьому унікальність власне журналістської професії.

Ефективність діяльності ЗМІ щодо інформування громадськості в сучасних умовах визначається не стільки величиною охоплення населення (аудиторії) чи кількістю розповсюджуваної інформації, скільки характером, ступенем споживання цієї інформації. Споживання інформації має не «всезагальний», глобальний характер, а є частковим, вибірковим. Для порівняння: в Україні зареєстровано понад 8 тисяч газет, що в 20 разів більше, ніж у Німеччині, а один примірник припадає лише на кожну п’яту сім’ю.

Суспільствознавчі науки оперують таким поняттям як «соціальна норма», характер якої визначається тим, чи зобов’язує вона, дозволяє чи забороняє виконати певну дію. Стосовно преси (друкованої та аудіовізуальної) це означає можливість виконання власних функцій. Нормативність є основним аспектом соціальної дії нарівні з суб’єктивністю та реальністю. Ці три аспекти соціальної дії констатують інтерсуб’єктивний характер дії і норми, їхню концептуальну, феноменально-онтологічну й генезисну єдність [11, c. 341-342].

Норма, з точки зору суб’єкта, є безособистісною або невизначе-но особистісною вимогою виконати чи не виконати певну дію, систему дій (стосовно журналістики це «інформуй», «дбай про зворотній зв’язок», «формуй громадську думку», «впливай на соціальну свідомість і поведінку»). З універсальної точки зору, норма являє собою більш менш розроблену схему поведінки, яку певна соціальна група (журналістський корпус країни) пропонує \ нав’язує \ вимагає реалізувати тому чи тому суб’єктові (аудиторії видання, програми) у певній ситуації. Сама ж схема норм поведінки преси має вигляд директив \ рівнів: конституційно-правовий, редакційно-видавничий, професійно-особистісний (водночас, це і рівні цензури і самоцензури). Підкреслимо, що норми не детермінують поведінку, вони лише дозволяють одні вчинки і забороняють інші, і все ж у своєму «чистому вигляді» норми істотно впливають на поведінку.

У світлі розглянутого варто серйозніше підходити до аналізу комунікативного процесу, який на масовому рівні забезпечує преса: це не просто обмін повідомленнями, а процес взаємної інтерпретації повідомлення з метою «вгадати» їхній когнітивний смисл. Аудиторія \ суб’єкт сприймає не когнітивну подію, а її вираз, який може тлумачити по-своєму. У понятті дискурсу враховуються всі ці складнощі взаєморозуміння і взаємовпливу в процесі спілкування.

Сама сутність і зміст спілкування дають конкретні підходи до визначення поняття: а) зовнішній бік (знакові, вербальні та аудіовізуальні повідомлення); б) внутрішній бік (особливості суб’єктивного сприймання комунікатором і реципієнтом ситуації спілкування; емоційні хвилювання у зв’язку з реальними або очікуваними контактами; мотиви і цілі контактування; психологічний ефект спілкування).

Якщо зовнішній бік лежить у площині організації системи ЗМІ, їхніх домінуючих фактів (на сьогодні через безліч обставин першість за масовим впливом займають аудіовізуальні ЗМІ, проте невдовзі їх побутовий технічний потенціал, на нашу думку, знищиться, і тоді можлива паритетність типів ЗМІ; або інший напрям: зростання купівепьної спроможності населення приведе до тієї ж тенденції), то внутрішній саме в площині соціально-психологічної адаптованості преси і аудиторії в процесі опосередкованого спілкування, конкретніше, в таких напрямах як журналістська майстерність, психологія і етика публіцистичної творчості. Критеріями соціально-психологічної адаптованості є ділова включеність та емоційне самовідчуття особистості. По суті, обидві боки комунікаційного процесу являють собою так звану «континіум-гіпотезу», яка базується на теорії множинності.

Основні стандарти соціальної норми діяльності преси (в руслі теорії вільного потоку інформації) — об’єктивність, повнота, своєчасність і коректність. Фактично, вони забезпечують здійснення пресою стабілізуючих \ захисних функцій, тобто, коли вона не стає епіцентром, зачином конфлікту, агресії, насильства. У протилежному випадку, дестабілізаторські чинники можуть змінити характер відношень і призвести до війн — «інформаційних», «економічних», «збройних». Тому для журналістики такі важливі змістовно-інформаційні, часові, просторові, частотні види спілкування і гармонійно-раціональне їх використання.

Водночас не варто забувати про основні критерії адекватності спілкування: за інтенсивністю, за спрямованістю, за змістом. Коли спробувати проілюструвати це положення  прикладами журналістської практики, комунікаційного процесу в країні, то постане така картина. За інтенсивністю перше місце віддано телерадіомовленню. За спрямованістю стоїть вся типологія системи засобів масової інформації з її видовими модифікаціями (преса державна, партійна, громадська, приватна; «ліва», «права», «центристська»). За змістом — якісна та бульварна. Щоправда, останній параметр потребує уточнення, надто, коли йдеться про співвідношення «позитиву» і «негативу» у пресі, та ще й у період трансформації суспільства. З точки зору суспільствознавців, ідеальним параметром було б співвідношення 50\50, хоча сьогодні «негатив» за своїм змістом у виданні \ програмі (окрім ігрових шоу тощо) у 4-5 разів перевищує «позитив»…

За аксіому сприймається думка, що преса перебуває в конструктивній опозиції до влади. Однак аксіоматичність є і в думці, що будь-яка влада, стала владою, стає опонентом преси. В сьогоднішній практиці журналістики спеціалісти виділяють пресові клани, які стоять за політичними лідерами чи політичними угрупуваннями, об’єднаннями. Фактор матеріально-фінансової прикормленості стає часто вододілом між ЗМІ та принципами, які вони сповідують.

Парадоксально, але факт: коли влада заганяє пресу в такі умови, що вона не може бути ії опонентом, престиж преси зростає і вона прагне досягти найвищого рівня соціальної норми. І навпаки: не займаючи позиції конструктивного опонента (хоча в ідеалі можуть бути моменти і ситуації, коли й не має сенсу вдаватися до неї), преса стає «пресою при владі» і різко втрачає престижні позиції; власне, не виконує своєї соціальної норми в суспільстві [12, c. 204-206].

Вагомим підґрунтям утвердження в суспільстві соціальної норми і престижу преси, має стати «Хартія свободи слова в Україні», яка нині розробляється зацікавленими інстанціями. Вона водночас встановить параметри і потенціал національного інформаційного простору, соціально захистить журналіста.

Таким чином, в глобальнішому вимірі постає екологічна проблема, тобто проблема необхідності захисту навколишнього середовища від інформаційного забруднення і морального засмічення. Більше того, дедалі виразнішою стає іманентно-інструментальна роль преси в суспільно-політичному житті. І сьогодні настав час поставити питання, інструментом утілення яких /чиїх ідей виступають у кожному конкретному випадку конкретні засоби масової інформації?

Що сьогодні найбільш впливає на формування української держави? Президент? Уряд? Верховна Рада? Преса? Партії? Релігія? Однозначна відповідь тут неможлива. У будь-якій країні має бути баланс між державою та громадянським суспільством. Характер між ними формується на основі того чи того типу політичної системи.

Аналіз світових політичних систем засвідчує, і це підкреслюють вчені (О.Соскін), що найбільш вдало зарекомендувала себе партійно-парламентська, для якої характерні: наявність розвинутої системи політичних партій парламентського типу; зміна влади в державі, де діє ця система, відбувається відкрито, демократично (змішана форма виборів); громадянське суспільство, свобода слова, можливість різних представників прошарків і верств населення критикувати владу і мати доступ до механізмів (у нашому випадку до засобів масової інформації), за допомогою яких можна артикулювати і висловлювати критику влади. І, ясна річ, — панівна приватна власність і на її базі сформований середній клас.

Надзвичайно розвинута у світі бюрократична, апаратно-номенклатурна система (її дотримується поки що понад 100 країн). Третій тип — партійно-авторитарна, четвертий — кланово-тоталітарна.

Які ознаки притаманні політичній системі України? Сьогодні найгострішим питанням є саме творення і розвиток політичної системи. На перший погляд, ми йдемо шляхом до побудови партійно-парламентської системи. Проте дійсність і сама практика засвідчили протиріччя економічної та політичної систем. Тому основна риса української політичної системи — це панівна роль номенклатури, апарату, який вирішує всі питання, навіть політичні. Більше того, апарат захоплює у полон будь-яку політичну фігуру. В такій ситуації він переплітається, починається його взаємопроникнення, він стає єдиним у законодавчій і судовій гілках влади. Цей апарат впроваджується навіть в систему засобів інформації, що призводить до знищення свободи слова.

З іншого боку, створення держмонополії на ЗМІ, на думку аналітиків, має одну хитру особливість. Нові утворення, судячи з усього, з тим перехідним ланцюжком на шляху приватизації, залучення коштів для майбутньої передвиборчої кампанії і структури, які підлягають продажу, спочатку максимально укрупнюють. Уже зараз у парламенті подають два законопроекти про часткову приватизацію державних ЗМІ!

Повернемось до векторів розвитку політичної системи в Україні. Генезисно ситуація розвивалась так. З розпадом радянської імперії, Україна практично залишилась сам на сам зі своєю самостійністю: не було ніякого державного апарату — законодавчої гілки влади, майже не було розвинутого апарату судової гілки влади і був дуже слабенький апарат «четвертої» влади, тобто засобів масової інформації. Найрозвинутішим був апарат виконавчої гілки влади, Кабінету Міністрів, проте він був суто імперським за своїми генезисними ознаками, паразитичним (бо паразитував на державній формі власності, вершив долю України за часів радянської імперії, мав величезні пільги, закриті розподільники, дуже велику заробітну плату).

Після зруйнування імперії кадри апарату з виконавської влади швидко зорієнтувалися й кинулись у нові сегменти інших гілок влади, котрі почали формуватися. Сьогодні вони захопили апарат законодавчої та судової гілок влади і майже все поле інформації.

Якщо виділяти основні тенденції еволюції української політичної системи, то констатуємо: на сьогоднішній день наша система прямує до кланово-тоталітарної політичної системи через досить розвинуту в цей трансформаційний час проміжну партійно-авторитарну. Система ЗМІ в Україні не тільки віддзеркалює ці метаморфози, а й сама є їхнім породженням…

Як резюме до попередніх роздумів підкреслимо, що в сучасному суспільстві інформація, відображаючи об’єктивну реальність, проникає в усі напрями громадянина, суспільства, держави. Сам інформаційний вплив на громадянина, суспільство, державу зараз ефективніший та економічніший, ніж вплив політичний, економічний і навіть військовий. Інформація стає реальною, майже фізично відчутною силою. Мас-медіа виступають регуляторами культурно-політичного процесу [17, c. 412].

Вільна преса — атрибутивна складова демократичного процесу. Це стосується, з одного боку, незалежності мас-медіа та їхньої структури в суспільстві, з другого — велике значення мають також самоусвідомлення журналістами метаморфоз культурно-політичного процесу та їхнє ставлення до його трансформації.

Постулат чотирьох теорій (авторитарна, тоталітарна, лібертаріанська, соціальної відповідальності) зводиться до усвідомлення, що «преса завжди набирає форм і забарвлень соціальних і політичних структур, в рамках яких вона функціонує. І в особливості вона відображає систему соціального контролю, в рамках котрої регулюються відносини особистості та соціальних інститутів» (Ф.Зіберт).

Для стану мас-медіа в Україні характерними є:

— недостатність історичних і політичних традицій, що склалися, і зразків вільної, незалежної преси;

— домінуюча роль держави та (або окремих політичних угруповань) сил, (що таїть у собі небезпеку однобічної політико-ідеологічної та )або комерційної інструменталізації;

— відсутність комплексу відповідних правових, політичних та економічних рамочних умов;

— недоліки в сфері професіоналізму журналістського корпусу країни.

Саме дефіцити та небезпеки, що мають місце в процесі трансформації та побудови громадянського суспільства, здатного витримувати навантаження і готового до мирного залагодження конфліктів, показують, яка велика відповідальність падає на долю мас-медіа. В ідеалі вони повинні взяти на себе функцію незалежних, критичних спостерігачів і мислячих коментаторів, які практично відіграють автономну роль «четвертої влади» стосовно до держави, уряду, юстиції. Насправді вони об’єктивно і суб’єктивно стоять перед багатошаровою дилемою, оскільки їм доводиться діяти не окремо від політичних, економічних, юридичних і культурних умов, поки що, на жаль, ще досить недосконалих.

Політична практика сьогодення підтверджує бінарність ролі мас-медіа у культурно-політичному просторі: вони не лише репродукують (відтворюють) культурно-політичну ситуацію, й значною мірою продукують (творять) її.

Журналістику називають вільною професією. Тому чимало учасників політичного життя країни, включаючи й опозицію, бажали б вилучити з нього таку ситуацію, коли ЗМІ були б під контролем держави і, насамперед, це стосується аудіовізуальної преси. Не випадково сьогодні партійна преса як виразник політичної ідеології конкретної партії з маргінальної в системі вітчизняних ЗМІ стала атрибутивною, більше того, структурованою та систематизованою (за централізованим і регіональним принципами). Цей факт підтверджується ходом останньої передвиборної кампанії. Так, програш на виборах партія «Реформи і порядок» не безпідставно пов’язує з відсутністю (недостатністю власних мас-медіа) [18, c. 172-173].

Сучасний стан будь-якого суспільства характеризується наявністю різноманітних політичних сил, що прагнуть реалізувати свої інтереси. Політичне життя суспільства — це сфера, в якій надзвичайно важливою є наявність інформації, необхідної для прийняття адекватних і актуальних рішень та досягнення запланованих цілей. Генерування цієї інформації чи її пошук, опрацювання та інтерпретація, а також постачання цією інформацією інших політичних сил суспільства та громадськості вимагає відлагодженого механізму діяльності. Процеси, пов’язані з інформаційною сферою діяльності політичних сил, є компетенцією політичної комунікації, покликаної обслуговувати політичну систему суспільства. Політична комунікація, за Р.Ж.Шварценбергом, це «процес передачі політичної інформації, завдяки якому інформація циркулює між різними елементами політичної системи, а також між політичною та соціальною системами. Безперервний процес обміну інформацією здійснюється як між інвалідами, так і між тими, що керують та керованими з метою досягнення згоди».

Культурна політика у сфері політичної комунікації повинна базуватись на таких принципах, як пріоритетність якостей і цінностей культури (ієрархія); рівні права та широкі можливості для отримання доступу до інформації внаслідок утвердження справедливості, демократії та широких прав громадян (рівність); близькість до культури нації, етнічної спільності чи релігійної більшості (ідентичність), врахування моральних норм та вимог (смак та мораль).

Роль мас-медіа в духовній культурі сучасного суспільства детермінована кількома факторами:

— їхнім впливом і місцем у життєдіяльності та культурі сучасного суспільства;

— реальним нагромадженням у світі соціальної інформації, яка характеризується ситуацією так званого «інформаційного вибуху», викликає в суспільстві якісно нову соціальну потребу створення більш могутньої, технічно досконалої і оперативно діючої системи ЗМІ, здатної надавати суспільству цю інформацію;

— завдяки позитивним соціальним наслідкам прогресу, сама культура суспільства починає розглядатися як динамічна система соціальної інформації, покликаної значно повніше задовольняти культурні потреби та запити людей. І розповсюдження цієї інформації можливе лише за допомогою системи ЗМІ.

Розмірковуючи про долю цивілізації у новому тисячолітті, сучасні футурологи схильні зв’язувати її з подальшими успіхами у розвитку інформаційних супермагістралей. Від нових електронних медіа сподіваються допомоги у розв’язанні всіх насущних проблем — і глобально-екологічних і конкретних, соціально-культурних. З точки зору комунікавістики, докорінна відмінність нових електронних медіа від звичайних ЗМІ полягає в тому, що вони забезпечують інтерактивний характер інформаційного прогресу з усіма наслідками для учасників інформаційного обміну, його функцій і впливу на довколишнє соціально-культурне середовище.

Симптоматично, що на концептуальному рівні ця тенденція рефлексується у новому ставленні до таких ключових понять комунікативістики, як комунікація, медіа та інформація. Якщо колись слово «комунікація» досить часто вживалось як синонім терміну «інформація», то в умовах «Інтернет» — іоналізації воно набирає більшої смислової суверенності.

У річищі новітніх концепцій (неолібералізм, екуменізм, постмодернізм), увагу привертають такі поняття як медіа-бізнес і медіа-рілейшнз, медіа події, медіаідоли, створені за правилами внутрішньої знакової медіалогіки для впровадження у свідомість аудиторії медіаміфології або виховання медіанаркоманії, які стають жертвами медіатипованої культури і навіть більше того — медіатизації життєвого простору. І тому можна твердити, що термін «медіа» не вичерпав своїх креативно-семантичних можливостей для нових значень [15, c. 139-140].

Глобалізація інформаційних мереж породжує прагнення для вживання слів і словосполучень типу «телеавтоматика», «телепраця», «телемедицина», «телешопінг», «телереферендум» тощо. Найчастіше вживаним словом стає «простір», яке включається у різноманітні контексти — від газетно-журнального до комп’ютерно-віртуального. Слово «віртуальний» при цьому мов би синтезує два свої значення віртуальний як фактичний, справжній і віртуальний як можливий. Під знаком «віртуальних» ідеалів інформаційно-комп’ютерного суспільства розвиваються і утверджуються поняття «віртуальна культура», «віртуальний журналізм».

Процес глобалізації (системою «Інтернет» уже охоплено понад 80млн. чоловік) відображається також і в захопленні таких термінологічних компонентами, як «гіпер» і «супер». Останній — покажчик вищої якості, а «гіпер» більше підходить до кількісних характеристик. Ці два компоненти беруть активну участь у створенні нових термінів, приміром, «супермедіа» (М.Ріл), «суперновини», «супертеми», «гіпертекст», «гіпердокумент», «гіпермедіа».

І все ж, хоч би змінювались і вдосконалювались технічні засоби зв’язку, ядром істинної людської комунікації завжди було і повинно залишатися мудре Слово. Воно може передаватися усно і письмово, каналами радіо і телебачення, політропних комп’ютерних магістралей поряд з візуально-образними засобами зв’язку, але не повинно втрачати свого головного атрибута — мови спілкування людей з людьми, навіть якщо при цьому використовується найновітніша комунікаційна техніка.

Мас-медіа, як «культурні форми спілкування» (Ф.Енгельс), визначають не тільки специфіку основних видів людського буття — матеріального, соціального і духовного, але й розкривають головну визначальну особливість їхнього функціонування на всіх етапах розвитку цивілізованої культури. Головний напрям у використанні медіа-системи в культурі — розвиток суспільної свідомості в інтересах всього суспільства. Найважливіша умова розвитку людської культури, її специфічна форма — обмін інформацією між людьми за допомогою знаків і символів. Значимі цінності культури відіграють роль певних інформаційних сигналів, які поширюються в суспільстві у знаковій, символічній та образній формах. У процесі спілкування культурні цінності сприяють передачі соціального, життєвого та індивідуального досвіду всередині та між поколіннями. Отже, обмін духовними (інтелектуальними цінностями) стає головним змістом культури суспільства, яке розвивається, трансформується.

Згідно із загальними законами самоорганізації, наша цивілізація закономірно рухається шляхом входження у фазу «інформаційного суспільства», але при цьому її підстерігає небезпека прогресуючого зростання злочинності, тероризму, політичного та релігійного екстремізму. При цьому не можна забувати, що світ нашпигований друкованими та аудіовізуальними мас-медіа, які є, на жаль тим «живильним бульйоном», з якого виростає монстр самознищення.

Політичні владні структури, які виникли на загальних демократичних і національних гаслах, на гаслах некомпетентності й безвідповідальності, виявляють здатність до блискавичної корупції і легко стають жертвами сенсаційних викриттів. Незаможна вільна преса, ще доволі слабенька, поступово таки складається, але її викривальні кампанії майже не мають наслідків — суспільство кволо реагує на факти, що за нормальних умов породили б обвальні політичні кризи. Зрештою, і самі мас-медіа дозволяють неперевірені звинувачення й просто хамство. Коротше кажучи, формується нездорова і небезпечна система позадержавних, громадських структур, пов’язаних з великими грішми, здатними тримати під контролем суспільство, в тому числі й за допомогою мас-медіа, та кожного з нас не гірше, ніж влада бюрократії. Коротше кажучи, йдеться про забезпечення людині прийнятних умов існування, про механізми суспільного життя, що підтримували б його параметри в стані, який забезпечує рівновагу та зростання. В тому числі й за допомогою механізму мас-медіа [9, c. 48].

Україна поки що випадає зі світового інформаційного процесу. У нас немає стратегії вигідної і систематичної інтеграції у світовий телекомунікаційний та інформаційний простори.

Щодо означеної теми, то зауважимо, що міжнародні правові норми в Україні будуть швидше бажаними, ніж обов’язковими. Адже про пряму дію міжнародних норм в Конституції — ані слова, часом більшість із цих норм ще навіть не опублікована. А тим часом за останні роки в міжнародному праві відбуваються значні зміни: укладено велику кількість нових багатосторонніх угод як результат впливу демократизації міжнародних відносин. Тільки міжнародне гуманітарне право оперує близько 40 діючими міжнародно-правовими документами.

Розробляючи стратегію розвитку системи вітчизняних ЗМІ, варто особливу увагу звернути на вивчення та впровадження в журналістську практику світового і європейського досвіду. Корисною була б програма, яка б давала знання та сприяла:

— поліпшенню журналістики через вивчення журналістської суті і редакційної організації;

— обговоренню етичних законів (кодексів журналістської професії), взявши для розгляду умови праці та можливості конкретного журналіста;

— створенню законів, правових актів та інститутів щодо захисту свободи преси, слова та інших конституційних прав;

— створенню прес-клубів чи інших організацій, покликаних гарантувати безпеку та права журналістів.

Стратегія інтеграції вітчизняних ЗМІ в телекомунікаційний та інформаційний простори має базуватися на розв’язанні таких проблем, як:

— умови для ефективної діяльності мас-медіа в різних країнах;

— роль преси в демократичних процесах;

— ідеологія, етика, свобода преси;

— розвиток різних видів журналістики, особливо дослідницької (розслідувальної), адвокатської;

— визначення актуальних питань для вітчизняної, європейської);

— світової журналістики.

2.3. Журналістська діяльність: дієвість та ефективність. Соціальна дія на аудиторію

Точних одиниць для виміру впливовості журналістського твору зокрема чи якогось видання в цілому не існує. Газети й журнали читають тисячі й десятки тисяч громадян, програми радіомовлення й телебачення мають мільйонну аудиторію. Тому неможливо передбачити точний безпосередній ефект, що його може дати нагромадження інформації від постійного спілкування з тим чи іншим ОМІ. Тим паче, що наслідок буває інколи віддаленим від причини тривалим часом і опосередкованим багатьма іншими впливами.

Читач часто перебуває в полі дії не одного видання, а кількох, які мають різновекторну спрямованість, то ускладнює врахування впливу на нього конкретного видання чи програми. Проте журналістику як вид прагматичної масово-інформаційної діяльності завжди цікавила міра власної впливовості на життя, а історія журналістики нагромадила немало прикладів такої взаємодії періодичного друкованого слова і розвитку явищ дійсності.

Теорія журналістики виробила поняття для осягнення впливовості журналістики — це дійовість та ефективність журналістської діяльності.

Дійовість — це особлива форма результативності, що визначається як конкретна участь журналістики в розв’язанні соціально-економічних, господарчих, культурних тощо завдань і вимірюється сукупністю прийнятих органами влади заходів за матеріалами журналістів. Під дієвістю преси розуміємо оперативну, безпосередню реакцію суспільних інститутів і посадових осіб на її виступи.

У радянській політичній системі, де всі ЗМІ були органами певних політичних структур, партійними комітетами створювалися спеціальні комісії для розгляду й перевірки критичних виступів преси. Висновки таких тимчасових комісій і служили підставою для прийняття рішень на партійному й державному рівні. Відповідно й газета стежила за тим, щоб її виступи не залишалися без наслідків.

У демократичному суспільстві такий безпосередній жорсткий зв’язок між причинами (виступами преси) й наслідками (урядовими заходами) зник. Виступи преси, здається, нікого ні до чого не зобов’язують. Але в преси залишається сила правди, пристрасного публіцистичного слова, сила гласності, що приводять у рух грандіозний механізм громадської думки, яку не може ігнорувати ніхто.

А відтак, дійовість не слід розглядати як властивість чи винахід лише радянської журналістики. У ній, як ні в якій іншій, існували закриті, табуйовані теми. Натомість історія журналістики наповнена прикладами дійової участі письменників, публіцистів і журналістів у з’ясуванні й розв’язанні проблем життя [4, c. 107].

На жаль, не завжди журналістика служить гуманізму, справляє позитивний вплив на суспільне життя. Історія журналістики зберігає чимало фактів її негативної дійовості, використання друкованого слова для маніпулювання громадською думкою, тиску за допомогою преси на уряди, аби домогтися від них прийняття певних політичних рішень, аж до розв’язування воєн між країнами й народами.

Якщо поняття дійовості тяжіє більше до тактичних характеристик журналістики, то поняття ефективності — до стратегічних.

Ефективність — це форма результативності журналістики при її зверненні до масової аудиторії, виконання журналістикою її ідеологічних, культурно-розважальних, гносеологічних та ін. функцій; це міра задоволення потреб аудиторії в масовій інформації. Поняття ефективності більш об’ємне й широке, ніж поняття дієвості. З ефективністю пов’язується передусім сталий вплив преси на людину й суспільство. Йдеться про результат, який не можна виміряти прийнятою державною установою ухвалою, а який пролягає в площині цілої суспільної свідомості й соціальної практики і оцінка якого можлива в погляду історичного процесу.

В основі терміну «ефективність» лежить слово «ефект». Це споріднені, але й істотно відмінні поняття. «Ефект» — це будь-який наслідок діяльності засобів масової інформації в процесі споживання повідомлень аудиторією; з цього погляду в діяльності ОМІ може бути наявний побічний чи навіть непередбачуваний ефект. «Ефективність» же — це результат, що збігається з намірами суб’єкта діяльності, засвідчує досягнення свідомо поставлених цілей в процесі створення та поширення інформації.

Ефективність завжди передбачає цілепокладення і щоденний, постійний і наполегливий рух у напрямку досягнення визначеної мети. Вона і є мірою, ступенем досягнення визначених цілей на базі використання більших чи менших витрат (не лише матеріальних, але й духовних, творчих) засобів і ресурсів.

З цього погляду найважливішого значення для журналістики набуває категорія мети, адже від її правильного визначення, реалістичної оцінки залежить і можливість її досягнення. Мета в кожній конкретній ситуації визначає зміст, вибір форм і методів упливу на людину того чи іншого органу масової інформації.

Мета — це майбутній рівень суспільної свідомості й стан громадської думки, які в кінцевому підсумку визначатимуть поведінку соціальних груп, колективів і окремих осіб. Тому дуже важливо, щоб постановка цілей і завдань журналістики здійснювалася в межах загальнолюдських цінностей, орієнтації на гуманістичні ідеали, випливала з прагнення забезпечити гармонійний розвиток суспільства.

Особливу ефективність мають щоденні газети (програми електронних ОМІ), що виконують величезну роботу, непосильну фундаментальним журналам і книгам. Журнали і книги позбавлені можливості систематичного, щоденного впливу, які складають силу газети.

Читаючи газету день у день, день у день, підпадаючи під вплив її «точки зору», знайомлячись із застосуванням цієї точки зору до всіх галузей людського життя, газетний читач непомітно для себе починає засвоювати те коло ідей, яке проповідує цей друкований орган. Газета впливає повільно, але постійно; вона щодня з’являється до читача, приносячи цілу купу свіжих новин, згруповує повідомлення відповідно до своєї точки зору, з цього погляду висвітлює їх і непомітно відкладає в свідомості читача крихти своєї істини; завтра вона знову приймається за те ж саме завдання. 1 так триває цілі роки.

Газетний читач непомітно й невільно засвоює погляди й теорії, що розвиваються газетою, її авторським колективом. І саме тому, що газета веде пропаганду своїх ідей щоденно, на прикладі тисячі і одного випадку з буденного життя. Величезна більшість сучасних освічених людей, до краю заклопотаних усілякими справами, підтримують, розвішають і поповнюють свою освіту виключно шляхом читання газет, з яких вони черпають свої знання, а часто й «свої» погляди на довколишнє життя. Ніяка злива неспроможна розмити камінь, а краплина води, спадаюча безперервно, розмішає його. Так і газета: діючи безперервно, щодня, вона може поступово досягти того, що недосяжне для незграбної пропаганди книжкою й журналом.

Ефективність діяльності ОМІ має дві головні сфери вияву:

• у сфері духовній, у свідомості великих соціальних груп та окремих людей,
• у їхній поведінці і вчинках.

Відповідно до цього правомірно говорити й про два типи ефективності: духовну та практичну, а також про дві групи її критеріїв.

Критеріями ефективності духовної є

• знання;
• моральна активність;
• переконання.

За допомогою журналістики читачі створять у своїй свідомості образ світу, дізнаються про події в своїй батьківщині й за рубежем, формують свою історичну свідомість, виробляють реакцію на сучасні політичні події. Серед наших співгромадян є велика кількість людей, що, завершивши свою середню, а, можливо, і вищу освіту, користуються надалі лише журналістикою для примноження своїх знань. Дорожнеча книги й зруйнування державних каналів її циркуляції в Україні призвели до того, що вона стає важко доступною, перетворюється на предмет розкоші.

Завдання ОМІ полягає в тому, щоб роз’яснювати людям спільність їх індивідуальних, особистих інтересів з інтересами суспільства в цілому, адже добробут кожного в ньому залежний від добробуту всіх. Від гармонійності співіснування особи й суспільства, індивіда й держави залежить загальний стан світу. Має ця проблема і зворотний бік: журналістика повинна й у державних службовців і суспільних інститутів виховувати почуття єдності з громадянами, усвідомлення того, що держава — це вони, ті, хто складає величне поняття «народ». Суспільно-політична активність виявляється в тому, що здібна зробити особистість на користь суспільства, який позитивний внесок зробити в його розвиток [3, c. 158-159].

Висновки

Отже, журналістський текст, будучи особливим видом інформаційного продукту, в реальності існує як певна множина його різновидів, що називаються жанрами. Як цей факт позначається конкретно на ідеї, треба розглядати тоді, коли справа стосується жанрових характеристик матеріалів. Але, незважаючи ні на що, незмінною ознакою журналістського твору є те, що його ідея має направляючий і спрямовуючий характер. Знакова риса ідеї журналістського твору полягає в тому, що вона виступає як дороговказ до вирішення проблеми, підказує ту поведінку, або те ставлення до дійсності, які допоможуть адресатові вирішити проблеми реального життя. Тому структура інформації, яка міститься в журналістському тексті, відрізняється від структури інформації, що міститься в інших типах текстів.

Ознакою журналістського твору є те, що більшість журналістських матеріалів мають діалогічне спрямування, не залежно від того, чи мають вони діалогічну форму викладу (як інтерв’ю чи бесіда), чи не мають. Автор журналістського тексту часто або прямо звертається до читача, або сприймає його у своїй свідомості як комунікативного партнера. Тому в журналістських текстах багатьох жанрів ставляться запитання, даються відповіді на них, наводяться аргументи на користь якогось погляду й висуваються контраргументи і т. д., що створює ілюзію обміну думками, яка відбувається між партнерами в живому спілкуванні.

Робота над журналістським матеріалом відрізняється від роботи над оповіданням чи романом, але різниця не така велика, як здається на перший погляд. У будь-якого добре написаного тексту є загальні риси: він зрозумілий, легко читається, у ньому використовується жива мова, він повчає й розважає. Всі ці характеристики притаманні й правильно написаному журналістському тексту, і гарно написаному роману. Існує п’ять ознак правильного тексту: зрозумілість, жива мова, точність, чесність, адекватність.

Документальна природа журналістських повідомлень дозволяє зробити висновок про об’єктивність як головної характеристиці журналістського тексту. Преса більш схильна до розвитку розумової, аналітичної діяльності, ніж інші ЗМІ. Цінність будь-якої інформації може зменшуватися в залежності, наприклад, від «старіння» повідомлення.

Процеси демократизації в нашій країні, орієнтація на плюралізм поглядів, думок, форм власності та організації поставили журналістський твір в контекст нових суспільних очікувань. Відгукуючись на них, журналістика повинна була:

♦ різко поліпшити інформування суспільства про події, відбуваються в усіх сферах дійсності (включаючи такі, про які раніше взагалі не було мови, скажімо, життя церкви), про діяльність всіх без винятку соціальних інститутів (у тому числі тих, що колись були офіційно закриті для преси, наприклад, органи державної безпеки);

♦ покласти на себе обов’язки громадського контролера за діяльністю владних структур і одночасно прийняти посильну участь у пробудженні творчої енергії, підприємливості, активності членів суспільства;

♦ перейти від жорстко спрямованого впливу на масову свідомість до створення можливості для самостійних духовних пошуків членів суспільства і стимулювати ці пошуки;

♦ забезпечити можливість вільного висловлення різних думок;

♦ збільшити посередницькі зусилля в процесах масового спілкування, спрямованих на реалізацію міждержавних, міжнаціональних, міжінституційних, міжгрупових, міжособистісних контактів, створюючи умови для зміцнення взаємодії, співробітництва, взаємодопомоги на всіх рівнях.

Список використаної літератури

1. Закон Укpаїни «Про засоби масової інформації» : Збірник законів. — Харків : ІГВІНІ, 2006. — 215 с.
2. Багряний І. Публіцистика: Доповіді, статті, памфлети, рефлексії, есе/ Іван Багряний; Упор. О. Коновал; Передм. І. Дзюби; Ред. Г. Карпенко. — Друге вид., стереотипне. — К. : Смолоскип, 2006. — 854 с.
3. Здоровега В. Й. Теорія і методика журналістської творчості. Підручник. – Львів: ПАІС, 2008. – 270 с.
4. Квіт С. Масові комунікації: підручник/ Сергій Квіт ; наук. ред. В. Г. Королько; Нац. ун-т «Києво-Могилянська академія». — К. : Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», 2008. — 206 с.
5. Ким М. Основы творческой деятельности журналиста: учебное пособие для бакалавров и специалистов/ Максим Ким. — М. ; СПб. ; Нижний Новгород : Питер, 2011. — 393 с.
6. Кібл Р. Журналістська етика/ Ричард Кібл ; пер. з англ. Д. І. Смоляк; Ін-т журналістики Київського нац. ун-у ім. Т. Шевченка. — К., 2007. — 188 с.
7. Корконосенко О. Основы творческой деятельности журналиста. – СПб.:Наука, 2007.
8. Корконосенко С. Введение в журналистику: учебное пособие/ Сергей Корконосенко. — М. : КНОРУС, 2011. — 270 с.
9. Кривошея Г. Довідник журналіста: Навчальний посібник/ Григорій Кривошея. — К. : Книжкове видавництво Національного авіаційного університету, 2006. — 73 с.
10. Мельник Г.С., Тепляшина А.Н. Основы творческой деятельности журналиста. – СПб.: Питер, 2006. – 270 с.
11. Михайлин І. Журналістика як всесвіт: вибрані медіадослідження/ Ігор Михайлин. — Харків : Прапор, 2008. — 511 с.
12. Михайлин І. Основи журналістики: підручник/ Ігор Михайлин. — 5-те вид., перероб. та допов. — К. : Центр учбової літератури, 2011. — 494,[1] с.
13. Прохоров Е. Введение в теорию журналистики: учебник для студентов вузов/ Е.Прохоров. — 8-е изд., испр. — М. : Аспект Пресс, 2011. — 349 с.
14. Путівник ретельного журналіста/ Володимир Ар’єв, Юрій Горбань, Віктор Кабак та ін.; передм. : Тоні Хоусон; Ін-т журналістики Київського нац. ун-ту ім. Т. Шевченка. — К. : ТОВ «Київська типографія», 2007. — 173,[3] с.
15. Рендол Д. Універсальний журналіст/ Девід Рендол ; пер. : Марина Марченко. — К. : К.І.С., 2007. — 287 с.
16. Самарцев О. Р. Творческая деятельность журналиста. – М.: Академический проект, 2007. – 528 с.
17. Шаповал Ю. Національна журналістика: Наукові праці. В 2 т. — Львів : Б. в., 2006 — Т. 1. — 2006. — 687 с.
18. Шаповал Ю. Національна журналістика: Наукові праці. В 2 т. — Львів : Б. в., 2006 — Т. 2. — 2006. — 484 с.