Вступ

На початку І тис. н.е. на історичну арену впевнено виходять слов´яни, які мали автохтонний характер і були однією із найчисельніших груп індоєвропейської спільності. їхнього прабатьківщиною була територія між Дністром і Дніпром та Карпатами і Верхньою Віслою. На початку нашої ери слов´яни сформувалися як самостійна етнічна спільність, яка співіснувала з германцями, фракійцями, сарматами, балтами, угро-фінами. На «варварські» слов´янські племена поширювався вплив Римської імперії. В середині І тис. н.е. слов´яни розділилися на східних, західних і південних. В цей же час імовірно починається формування праукраїнських слов´янських племен з територією на лівому і правому середньому Подніпров´ї, Наддністрянщині та правобережжі Вісли.

Згадки про слов´ян зустрічаються у письмових джерелах лише з початку І тис. н.е., коли вони виступали на історичній арені Європи як уже сформована політична сила. їх характеризують візантійські автори Йордан, Маврикій, Стратег та багато інших під назвою венедів, антів та склавінів, як численний народ. Про венедів згадували уже в І ст. н.е. Пліній Старший (23-79 pp.), Тацит (55-120 pp.), Птолемей (100-176 pp.) та ін. Вони відзначали, що слов´яни — венеди жили на схід від Вісли.

Найдавнішою археологічною культурою, яка пов´язується зі східнослов’янськими племенами, є зарубинецька, що належить до І ст. до н.е. У формуванні слов´янських племен брало також участь населення черняхівської культури — III-V ст. н.е. Вона сформувалася на основі місцевих культур: ранньослов´янської, гето-дакійської, скіфо-сарматської культури готів. Тут мав місце і великий вплив провінційно-римської культури, В етногенетичних процесах частково брали участь носії східних груп пшеворської культури.

1. Відродження військової демократії як переддержавного типу організації суспільства. Утворення держави русів і етапи її розвитку

В кінці І тис. до н.е. — на початку І тис. н.е. продовжуються міграційні процеси у Подніпров´ї і далі до Вісли та Карпат. Однак змішування племен, асиміляційні явища ведуть переважно До подальшого зміцнення східнослов´янського елементу, розширення його земель.

У III ст. н.е. слов´яни беруть участь у готських війнах проти Римської імперії. Готи, слов´яни та інші племена воювали проти Риму разом, єдиною коаліцією (238-269 pp. н.е.). Тимчасове воєнно-політичне об’єднання під керівництвом готів у візантійських авторів дістало назву держави Гєрманаріха. Але чітких відомостей про державний, соціально-політичний лад цієї держави немає.

У 373-375 pp. орди гунів пройшли жорстоким смерчем степами Східної Європи, ослабивши і відкинувши на південь готів. Однак навала проминула лісостепові райони, де продовжували розвиватися і зміцнюватися слов´янські племена. Тепер слов´яни починають війни проти готів, щоб здобути незалежність, і створюють своє військово-політичне об´єднання.

Візантійський історик Йордан виділяє в середині І тис. н.е. племена антів та склавінів. Він підкреслює, що наймогутнішим союзом племен були анти, які мешкали на північ від Чорного моря між Дністром і Дніпром. Прокопій Кесарійський згадує про незліченні племена антів і відзначає, що анти та склавіни говорили однією мовою.

Вони займалися землеробством, скотарством, жили невеликими поселеннями на берегах річок та озер, мали укріплення, спільні для кількох поселень. Тогочасні автори підкреслюють, що анти були високі, дуже сильні і хоробрі люди. У IV ст. н.е. їх племена створили військово-політичний союз, який мав характер державного об´єднання. У «державі» антів відбувався перехід від первіснообщинного ладу до ранньофеодального з елементами патріархального рабства. Розпочалося майнове розшарування суспільства. У них переважав демократичний лад; управляли загальні збори (віче), і всі найважливіші справи вирішувалися спільно. Однак у разі небезпеки вони обирали царя, авторитет якого визнавав весь народ. Одним із них був Бож, який у 380 р. н.е. організував союз для боротьби з готами. Але цей виступ виявився нещасливим для антів і Бож із синами і сімдесятьма знатними людьми потрапив у полон до готів. Інший вождь — Мезамир очолив боротьбу проти аварів у 560 р. н.е.[2, c. 32-33]

Антська держава занепала під ударами аварської орди у VI ст. н.е. Назва «анти» проіснувала недовго, близько трьох століть, і на початку VII ст. зникла з історичних хронік, розчинившись у загальному терміні «слов´яни».

У працях багатьох істориків прослідковується думка, що анти були найдавнішими предками українців, «порогом українства». Поряд із цим слід також відзначити, що ця найбільша для свого часу група слов’янських племен на території України була основною складовою формування етнічних спільнот, які з часом переросли в українську народність. Однак до завершення цього процесу пройде ще багато віків, перш ніж в результаті міграцій та асиміляцій в український етнос буде внесено нові риси. Тобто про антів можна говорити як про один з найглибших коренів формування українського народу, чи не найважливішого учасника і фундатора процесу його формування.

У другій половині І тис. н.е. економіка східних слов´ян досягла значного розвитку. Основними галузями господарства були землеробство і скотарство. Поряд із цим певну роль відігравали мисливство, рибальство, бортництво. Зростає технічний рівень знарядь праці. Уже в першій половині і тис. н.е. східні слов´яни користуються залізними наральниками, а в другій — все ширше розповсюджують залізні плуги та інші сільськогосподарські знаряддя, що значно підвищувало продуктивність праці. Урожай збирали серпами, косами, зерно мололи на жорнах. Вирощувалися пшениця, жито, просо та інші зернові. Розвивалися різні види ремесел: ливарне, залізообробне, гончарне. Удосконалювалися житла, поселення, які мали укріплення-городища (гради) з високими земляними валами та глибокими ровами. Серед значної кількості городищ виділялися великі, що відігравали роль політичних, торгово-економічних, духовних центрів: у полян — Київ, Вишгород, у сіверян — Чернігів, Новгород-Сіверський, Любеч та ін. Енергійно розвивалася внутрішня і зовнішня торгівля. У VII-VIII ст. з Волзького торгового шляху «з варяг у араби» по притоках Дніпра та Дону до східних слов´ян приїздили арабські купці. Свідченням широкої торгівлі з ними були скарби арабських диргем, які знаходять час від часу на території слов´янських поселень. У IX ст. основним стає дніпровський шлях — «з варяг у греки», по якому йшла жвава торгівля з Візантією.

Розвиток продуктивних сил викликав зміну і в суспільному ладі східних слов´ян. Звужується сфера спільної власності на землю. Орна земля значною мірою переходить у приватну власність окремих сімей, що ставали тепер певною мірою господарськими одиницями суспільства. Первісна община перетворювалася в сусідську. Посилюється майнове розшарування, значно збагачується і зміцнюється родоплемінна знать («нарочиті люди»), які засновували свої великі господарства-двори, де використовувалася праця рабів, бідних общинників [4, c. 36-37].

У VIII-IX ст. переважно на основі племінних союзів поступово формуються нові територіальні об´єднання — князівства, центрами яких були міста Київ, Чернігів та ін.

2. Східнослов'янські державні об'єднання VII—IXст.

Невдовзі після розпаду антського об´єднання утворюється державне племінне об´єднання дулібів. Однак і його в середині VII ст. розгромили авари.

У VIII—IX ст. вже існували три великі державні об´єднання, які арабські автори назвали Куявією (полянська земля з Києвом), Славією (Новгородське князівство), Артанією (нерозгадане державне об´єднання, можливо, князівство у Чорномор´ї).

Куявія своїм існуванням значною мірою зобов´язана Києву, його визначній ролі і значенню. Виникнення Києва губиться в глибокій давнині і оповите легендами. Археологічні пам´ятки доводять, що слов´янські племена були тут давніми мешканцями і їхні поселення можна вважати зародком міста. Поступово вони злилися в одне і започаткували місто. Причини його швидкого зростання полягають насамперед у винятково сприятливих географічних умовах: панування над важливою водною магістраллю — Дніпром, яка згодом стала основним торговим шляхом з Візантії і Близького Сходу до країн Північної Європи. До того ж Київ з усіх боків був оточений природними рубежами, які на ті часи були особливо необхідними для захисту. Швидкому розвитку міста сприяло його сусідство з союзами східнослов´янських племен.

У літописах наводиться легенда про трьох братів — Кия, Хорива, Щека та їхню сестру Либідь, які заснували місто і назвали його на честь старшого брата Києвом. Історичні дослідження свідчать, що Кий був реальною історичною особою, жив у V — першій третині VI ст. Розквіт Києва простежується вченими з кінця V ст. Заснуванням Києва і держави навколо нього полянський князь поклав початок слов´янської династії Києвичів. Місто стало політичним, релігійним і культурним центром князівства.

На думку багатьох учених, на той час в Середньому Подніпров´ї виникло плем´я Русь, яке у VIІ—VІІІ ст. зміцнилося у боротьбі з аварами (обрами) і невдовзі стало провідною силою полян. Нестор, наприклад, писав: «Полян тепер називають Руссю».

Під його керівництвом на межі VIІІ-IX ст. у Подніпров´ї склалося державне утворення «Руська земля», яке об´єднало полян, древлян, сіверян, дреговичів, полочан. Більшість учених пов´язують її з вищезгаданою Куявією (Куяба), про яку писали арабські автори. Вірогідно, «Руська земля» була спадкоємицею і продовжувачем держави Кия [1, c. 41-42].

Слід зазначити, що походження слова Русь викликало широку і гостру дискусію, яка точиться до цього часу. Більшість російських і українських істориків схиляються до автохтонного його походження. Про це свідчать і назви річок (гідроніми) Подніпров´я: Рось, Росява, Русава, Роставиця. В письмових джерелах слово «Русь» вперше згадується у 837 р. Пізніше, у ХІ-ХІІІ ст., слова «Русь», «Руська земля» у вузькому значенні вживалися для означення Середнього Подніпров´я, тобто землі полян, древлян, сіверян. У широкому розумінні ці терміни у літописах означали всю територію Київської Русі.

Об´єднання «Руська земля» продовжувало розвиватися і в IX ст., хоча ми не маємо про це жодних відомостей. У 60-80 роках IX ст. тут князювали Аскольд і Дір. На той час держава була достатньо могутньою, щоб здійснювати військові походи проти сильних сусідніх держав. Зокрема, у 860 р. численне руське військо на 200 човнах під керівництвом князя напало на столицю Візантійської імперії Константинополь і змусило її укласти вигідний мирний договір, що свідчить про дипломатичне визнання «Руської землі». У 882 р. відбувається зміна династій на престолі Руської держави і значні зміни в її політиці[3, c. 27-28].

3. Суспільна і державна організація Київської Русі та її історичне значення

Київське держава була ранньофеодальною монархією, яка мала певні особливості та своєрідні риси. До них належать деякі елементи демократизму, що проявлялися в діяльності віче, яке в князівську добу збиралося рідко і не мало чітких функцій. Однак у виняткових ситуаціях воно обирало князів чи запрошувало авторитетних серед населення людей на великокнязівський стіл, як це було у 1068 та 1113 роках.

Вчені висловили справедливу думку, що державу ІХ-Х ст. слід назвати дружинною монархією, оскільки дружини брали активну участь в управлінні країною. Держава кінця X — першої третини XII ст. може бути охарактеризована як централізована монархія (за винятком останньої третини XI ст.). Державна організація Русі від середини XII і до середини XIV ст. — федеративна монархія.

Монархія не завжди була владою одного князя. Іноді функції управління країною виконувалися співкерівниками (Олег — Ігор, Ярослав — Мстислав). Верховна влада у Київській державі належала династії Рюриковичів, і займати посади великого князя чи князів земель мали право лише вони. Влада київського князя була спадковою. Головне правило спадкоємності — принцип старійшинства, перехід «столу» до старшого в роду. Після батька заступав його старший син, якщо не було старшого за нього дядька. Якщо був дядько, то він ставав на Київський стіл. Після Любецького зібрання князів (1097 р.) утверджується принцип «отчини» і наслідування по лінії «від батька до сина». З розпадом Київської держави на окремі князівства цей принцип втрачає силу. Однак золотий стіл Київський, Київ, як історичний центр Руської землі, вабив до себе князів, і за нього точилася постійна боротьба.

Влада князя залежала від його авторитетності та реальної сили, на яку він спирався. Князь у першу чергу був воєначальником, який мав у своєму розпорядженні йому особисто віддану дружину, що діяла на принципах васалітету. Вона складалася зі старшої, до якої входили бояри, що й самі мали свої дружини, і молодшої. У разі надзвичайної загрози збиралося народне ополчення, що складалося з жителів сіл та міст. Як правило, рішення про ополчення приймало віче.

Старша дружина до кінця X ст. була для князя і дорадчим органом, компетенція якого не регламентувалася, а базувалась на звичаях, традиціях, потребах часу. Князь був зобов´язаний з нею радитися, інакше дружина могла відмовитись виконувати його волю[1, c. 44-45].

Князь призначав урядових чиновників, які були йому підзвітні. Головними серед них були тисяцькі, які призначалися у найважливіші центри країни. Вони керували народним ополченням. У відсутність князя тисяцькі його заміняли. За тисяцькими йшли сотські, десятські. Всі вони в основному діяли в галузі військово-адміністративній і фінансовій. Судові функції виконували князі, а також тіуни, посадники та ін. Правовою основою судової діяльності були закони, зібрані в «Руській правді», хоча юридичні норми існували і в давні часи. Про це свідчать згадки про «руський закон» у договорах з греками 907, 941 та 971 років. «Руська правда» має ряд позитивних рис, і серед них перш за все слід відзначити незвичайний для ХІ-ХІІІ ст. гуманізм. Зокрема, подив викликає відсутність смертної кари чи скалічення людини, як то було у Візантії та інших країнах. У цьому збірнику захищається і декларується глибока повага до жінки: мати-вдова вільно користується своїм майном, розподіляє його між дітьми та ін. Убивство жінки каралося так само, як і вбивство чоловіка.

Соціальна структура суспільства Київської держави в часи її зародження була досить простою і значно ускладнилася в кінці домонгольського періоду. У IX ст. в землеробському суспільстві переважали вільні смерди і невелика група племінної знаті на чолі з князем у кожному племені. Тобто тоді існували феодальні відносини слаборозвинутого характеру. Порівняно однорідним воно було і в етнічному відношенні. Але у зв´язку зі швидким зростанням Київської держави збільшується кількість різних соціальних груп, розширюється етнічний склад, відбувається приплив іноземних воїнів. До слов´янського середовища потрапляють фінські мисливці, тюркські найманці, грецькі ремісники, вірменські та єврейські торговці та ін.

Соціальна верхівка складалася з князівської дружини, так званих «княжих мужів». Дружинники служили князю добровільно, тобто мали право перейти до іншого. Поряд з ними існувало місцеве боярство. У XI ст. вони злилися і створили єдину соціальну групу, політично впливові роди якого спадково займали вищі чиновничі посади у державі і були опорою князя. Значна частина їх володіла великими землями, на яких працювали вільні, напіввільні смерди та раби. Велике землеволодіння продовжувало зростати внаслідок захоплення феодалами общинних земель та освоєння нових. У кінці XI — на початку XII ст. завершується формування класу феодалів і утверджуються феодальні відносини. Однак верства бояр не була ізольованою кастою, її поповнювали смерди, які отримали цей привілей завдяки своїм заслугам, діти і онуки «поповичів», іноземці-варяги, тюрки та ін. [2, c. 39-40]

За боярством йшла міська знать: багате купецтво, промисловці, які займалися як внутрішньою, так і міжнародною торгівлею. Часто вони були у родинних стосунках з боярами, займали провідні позиції у житті міст і разом впливали на діяльність віче. До менш впливових і бідніших городян, яких ще називали «молодшими людьми», належали ремісники, дрібні торговці та ін. Останнє місце в соціальній ієрархії міста займала чернь — ті, хто не мав власності або мав її у мізерних розмірах і наймався на «чорну роботу». Юридично вони були вільні, але фактично залежали від міської знаті.

Переважну більшість населення країни, яке за різними підрахунками нараховувало від 3 до 12 млн чоловік, становили селяни. Вони мали власне господарство, поле, худобу, платили податки, відбували військову і шляхову повинності. Тобто були незалежними. У XII—XIII ст. продовжує поширюватися боярське землеволодіння, і у зв´язку з цим зменшується кількість незалежних селян, що мають власність, і зростає група, що працює на боярській землі, залишаючись вільними. У переважній більшості це ті, які, рятуючись від нападів кочівників, пересувалися далі на захід чи північ, оселяючись на землях великих землевласників.

У великих містах швидко розвивається ремісництво. Ремісники жили окремо, об´єднуючись за фахом в окремі райони. У Києві вони зосереджувалися на Подолі.

У X—XIIIст. на Русі існувала досить чисельна група напіввільних людей — закупів, які тимчасово втратили свободу, але могли її відновити. Ці люди брали наперед плату за свою працю або позику і потім відробляли. Кредитори (як правило, боярин, купець або лихвар) мали право його бити «про діло», накладати кару за пошкодження реманенту чи якісь збитки у господарстві. Закон захищав закупа, і він мав право звернутися до суду, якщо феодал його несправедливо покарав. Однак кредитор мав багато можливостей переслідувати цих людей.

На самому низу суспільної піраміди перебували раби, або холопи. Джерела холопства: народження від холопів, полон на війні, втеча за-купа, продаж збанкрутілого купця та ін. Холоп міг стати вільним, якщо викупиться на волю або феодал звільнить його. Закон прирівнював його до худоби. Він не мав власності. З поширенням християнства становище холопів трохи покращилося. Церква закликала до пом´якшення у ставленні до рабів, радила відпускати їх на волю. Ці «відпущеники» отримали назву «ізгої», бо їм важко було пробитися навіть до такої соціальної групи, як смерди. їх теж захищала церква.

Окрему соціальну групу становили служителі церкви. Виключно церкві підлягали парафіяльні священики, диякони зі своїми сім´ями, ченці та черниці. Відносини між релігійними служителями регулювалися церковним законодавством, значною мірою запозиченим з Візантії. Ці правові норми церковного життя в основному зосереджені у Церковних Уставах Володимира і Ярослава Мудрого. Церква намагалася внести у відносини між класами та соціальними групами примирення, пом´якшення стосунків, брала під свій захист найбільш знедолених, розбитих невдачами людей. Вона постійно отримувала підтримку і допомогу влади, мала «десятину», судове мито та ін. Князі, бояри, купці часто дарували їй великі багатства, в тому числі землі, села, навіть міста. Церква швидко збагачувалася, перетворювалася у великого землевласника, а тому підтримувала і виправдовувала соціальний устрій Київської держави[5, c. 49-50].

Частина істориків вважають Київську Русь феодальною. Але більшість заперечує цю точку зору, базуючи свої погляди на фактах відсутності на Русі західноєвропейського типу васальної залежності князів та бояр від великих князів, наявності переважно не закабаленого селянства, великої ролі торгівлі і численних міст та ін. Однак при цьому ігнорується те, що князі та бояри за свою службу користувалися частиною данини, що збиралася з підвладних територій, і це можна розглядати як васалітет без ленів. Поряд з цим слід врахувати, що суспільство Русі у X ст. значно відрізняється від того, яким воно стало у ХІІ-ХІІІ ст., коли бояри стали землевласниками і все більше залучали селян до обробітку своїх земель, осаджуючи їх у себе і призначаючи різні форми відробітків за землю. Таким чином, якщо у X ст. Київська Русь майже не знала феодальних відносин, поступово втягувалася в них, знаходилася на перехідному етапі, то у ХІІ-ХІІІ ст., хоч і повільно, вони вже розвивалися, і ця тенденція з часом посилювалася. Останні дослідження вчених дозволили визначити ряд особливостей давньоруського феодалізму. Зокрема, О. Толочко вважає можливим називати його «державним», оскільки власність на землю була в руках держави і діяв державний механізм розподілу землеволодінь. Правом розподілу тимчасових державних наділів (волостей) володів великий князь, з часом — князі земель. Приватної власності на наділи («волості») князі не отримували, а збирали з них ренту — податок. Поряд з цим вони мали і приватні маєтки («вотчини»). Однак домінуючою була «волость». При переході на інший «стіл», рівнозначний попередньому, вони нічого не втрачали. Це пояснює багато явищ у суспільно-політичному житті Київської держави і в тому числі «легкість», з якою виникали війни між князями.

Таким чином, Київська держава мала феодальний характер, однак її суспільно-політичний і соціально-економічний устрій мав низку своєрідних рис і особливостей та етапів розвитку.

Київська Русь відігравала надзвичайно важливу роль у міжнародному житті, посідаючи чільне місце в системі тогочасного світу й активно впливаючи на хід розвитку світової історії. Часто стікаючи кров´ю, вона відбивала напади степових кочівників, які вторгалися зі сходу в причорноморські степи і мали намір рухатися на захід, тобто була могутнім щитом для Європи.

Перебуваючи в у центрі торгових шляхів, Київська Русь була контактною зоною між Арабським Сходом і Західною Європою, Візантією та Скандинавією, підтримувала широкі торговельні зв´язки з багатьма країнами світу, сприяючи активізації світової торгівлі.

Різноманітні політичні та культурні зв´язки мала Русь з Візантією і такими слов´янськими країнами, як Болгарія, Чехія, Польща, а також з Угорщиною, Німеччиною, Францією, Англією, Норвегією та Швецією. Досить широкими були контакти з країнами Кавказу та з арабським Сходом. З київськими князями підтримували родинні стосунки правлячі кола більшості європейських країн, які прагнули поріднитися з великими князями могутньої Русі.

Високий рівень економіки, культури, вдала дипломатична діяльність на міжнародній арені, підкріплювана силою зброї у боротьбі проти іноземних загарбників, широке використання здобутків світової цивілізації висунули Русь на провідні позиції у Європі [2, c. 51-52].

Висновки

В середині ІІ тис. до н.е. сформувалась прослав'янська етнічна спільнота. Місцем проживання цієї спільноти вважають широку територію між Дніпром та Одером. Політичний лад наших предків характеризувався відносним демократизмом. Візантійський Прокопій Кесарійськийсвідчив, що "народами склавінами і антами не править один муж, але з давніх часів живуть так, що порядкує громада, і для того всі справи, чи щасливі, чи лихі, йдуть до громади".

У IV — V ст. у сов'ян набув сили процес розкладу родового ладу і зародження класового суспільства. На цей час східні слов'яни остаточно виокремилися із загальнослов'янської спільності. Сформувалися досить стабільні етнополітичні утворення (союзи пленмен, союзи союзів і надсоюзи). Традиційно їх ототожнюють відповідно з Київщеною, Новгородщиною і Приазов'ям. З захоплення новгородським князем Олегом Києва у 882 р. літописи традиційно починають історію єдиної східнослов'янської держави — Київської Русі.

Давньоруська держава — Київська Русь. Київська Русь — умовна назва першої давньоруської держави, яка у ІХ — ХІІ ст. об'єднувала всіх східних слов'ян і охоплювала територію від Карпат до Волги, від Ладозького озера до Чорного моря.

Давньоруська держава утворилася на власній основі внаслідок тривалого процесу розкладу первіснообщинного ладу та формування класового суспільства у східних слов'ян. Внаслідок збігу багатьох історичних обставин Давня Русь прийшла до феодалізму, "перескочивши" через стадію рабовласницького ладу. Тому Київська Русь характеризується як ранньофеодальна держава з чітким поділом на феодалів і залежне від них населення (смердів, рядовичів, закупів тощо). За формою правління — це монархія на чолі з Великим князем.

Список використаної літератури

1. Білоцерківський В. Історія України: Навчальний посібник/ Василь Білоцерківський,. — 3-е вид., виправлене і доп.. — К.: Центр учбової літератури, 2007. — 535 с.
2. Бойко О. Історія України: Навчальний посібник/ Олександр Бойко,. — 3-тє вид., випр., доп.. — К.: Академвидав, 2010. — 687 с.
3. Брайчевський М.Ю. Походження Русі. – К.,1968. –105 с.
4. Тараненко М.Г., Шевчук В.П. Історія української державності. Курс лекцій. – К., 1990. – 608 с.
5. Толочко П. Київська Русь. – К., 1996. – 249 с.