Складові педагогічної майстерності викладача вищого навчального закладу

Педагогічна майстерність викладача вищого навчального закладу.
Складові педагогічної техніки.
Стилі педагогічної діяльності викладача ВНЗ.

Вступ

Соціально-економічні та духовно-культурні процеси сучасного суспільства засвідчують, що в основу майбутнього покладено ідею побудови української держави, демократичного устрою та формування нової генерації педагогічних кадрів. Саме через діяльність педагога відбувається становлення громадянина як особистості і фахівця, зміцнюється інтелектуальний і духовний потенціал нації. Інноваційний розвиток сучасної вищої школи не може відбуватися без духовно-морального становлення викладача. Його педагогічна майстерність є складовою розвитку суспільства.

Педагог вищої школи – професія, що має складний шлях свого становлення. Діяльність учителя, педагога з’явилась ще в першому столітті до нашої ери у Древній Греції. Проблему майстерності педагога розглядали античні мислителі – Сократ, Аристотель, Платон, Цицерон та інші. Видатні представники античності обґрунтовували залежність успішності навчального процесу від особистісних властивостей педагога, зокрема від його гуманізму.

Сьогодні багато дослідників вважають, що гуманізм – найсуттєвіша ознака педагогічної майстерності вчителя, викладача. Проблема педагогічної майстерності знайшла відображення у працях вітчизняниD1 мислителів, педагогів Г. Сковороди, К. Ушинського, А. Макаренка, В. Сухомлинського. Гуманістичний смисл педагогічної діяльності, на думку В. О. Сухомлинського, полягає в тому, щоб „розпізнати, виявити, розкрити, випестити, викохати в кожному вихованцеві його неповторно індивідуальний талант, підняти особистість на високий рівень розквіту людської гідності”.

Тема: „Складові педагогічної майстерності викладача вищого навчального закладу”.

1. Педагогічна майстерність викладача вищого навчального закладу

Як і античні мислителі-педагоги, українські просвітники також приділяли увагу гуманістичній спрямованості навчання, мета якого сформувати мислячу, чуйну, освічену людину. Г. Сковорода вважав, що наставник повинен пам’ятати про власну гідність, бути безкомпромісним, чесним, служити добру і виявляти повагу до особистості того, кого навчає, виховує; знати свою справу, постійно займатися самоосвітою: „Довго навчайся сам, якщо хочеш навчати інших” [2, с. 5].

Педагогічна діяльність – це особливий вид соціальної діяльності, що передбачає передавання від старших поколінь до молодших накопичених людством культури і досвіду, створення умов для їх особистісного розвитку і підготовки до виконання певних соціальних ролей у суспільстві [8, с. 24]. Педагогічна діяльність – це процес взаємодії людей, результатом якої є особистість, що оволоділа певною частиною суспільної культури, здатна до подальшого саморозвитку. В умовах професійної підготовки студент є не лише об’єктом, а й суб’єктом педагогічної діяльності, адже педагогічний процес передбачає самовиховання, самонавчання та самовдосконалення особистості. У вищих навчальних закладах мають бути створені умови для самореалізації особистості, забезпечення потреб суспільства і держави у кваліфікованих фахівцях. Такі умови є можливими, коли науково-педагогічні працівники, відповідно до Закону про вищу освіту, зможуть скористатись правом на захист професійної честі та гідності; здатні здійснювати вільний вибір методів та засобів навчання в межах навчальних планів.

Від рівня професійної майстерності викладачів залежить результат фахової підготовки студентів та ефективність їхнього особистісного зростання. Саме тому даним законом передбачені певні зобов’язання науково-педагогічних працівників:

постійно підвищувати професійний рівень, педагогічну майстерність, наукову кваліфікацію;
забезпечувати високий науково-теоретичний і методичний рівень викладання дисциплін у повному обсязі освітньої програми відповідної спеціальності;
додержуватися норм педагогічної етики, моралі;
поважати гідність осіб, які навчаються у вищих навчальних закладах [7, с. 40].

Сьогодні відбувається визнання педагога вищої школи, це обумовлено актуалізацією потреби у педагогові, який є не тільки висококласним фахівцем своєї дисципліни, а який має високий рівень психолого-педагогічної компетенції, викладацької майстерності. Бо тільки такий викладач може бути рушійною силою впровадження гуманістичного, особистісно-орієнтованого підходу у вищій школі [1, с. 5]. Особливо актуальною сьогодні, в умовах розбудови демократичного суспільства, є проблема навчання, виховання студентів як суб’єктів навчальної та виховної діяльності. З огляду на це педагогічна майстерність викладача є дієвим інструментом особистісно-зорієнтованої фахової підготовки.

Педагогічна майстерність – це комплекс властивостей особистості, що забезпечує організацію високого рівня професійної діяльності на рефлексивній основі. До таких важливих властивостей належать гуманістична спрямованість діяльності викладача, його професійна компетентність, педагогічні здібності і педагогічна техніка [2, с. 30-31]. Педагогічна майстерність передбачає відповідну тактику поведінки викладача: сувора логіка й аргументованість суджень при викладенні знань, включення в пояснення яскравих прикладів і фактів, виділення за допомогою інтонації основних положень, тембр голосу.

Володіння цією технікою відзначається вмінням перетворювати на апарат педагогічного впливу свої емоції, голос (тон, сила, інтонація, жести, міміку).

Вміння керувати своїм психічним станом, педагогічно активно і емоціонально відкрито виявляти своє ставлення до предмета і студентів є однією з ознак технологічної культури, викладача.

У діяльності актора і педагога загальним є участь живої людини у процесі сприйняття іншою людиною (для актора — глядачі, слухачі; для педагога — студенти).

У роботі викладача сприйняття, як і в актора, визначається особистістю педагога. Викладач передає студентам не лише свої знання, а й своє ставлення.

При будь-якому підході до визначення змісту педагогічної техніки постійно зберігається ряд елементів, а саме:

— культура спілкування викладача зі студентами;

— саморегуляція технічної діяльності (самоконтроль, витримка), управління внутрішнім самопочуттям;

— оволодіння увагою аудиторії;

— виразний показ почуттів і відношень (міміка, пантоміміка, зовнішній вигляд педагога);

— володіння мовою (голос, дихання, дикція, грамотність, інтонаційна гнучкість, емоційна виразність, тощо).

Значною мірою педагогічна майстерність пов’язана з педагогічної інтуїцією викладача, з виявом певного такту у процесі розв’язання тих конфліктних ситуацій, які мають місце в педагогічній практиці. Основою становлення педагогічної майстерності є професійні знання, які являють собою знання предмета викладання, його методику, педагогіку та психологію і оцінюється рівнем узагальненості всіх складових знань, глибиною засвоєння, вмінням використовувати їх на практиці [2, с. 28].

2. Складові педагогічної техніки

Педагогічна техніка викладача ґрунтується на вмінні керувати своїми емоційними станами, володіти собою (осанка, міміка, жести). Важливе значення має техніка мови: дихання, голосоутворення, дикція, темп мовлення, а також вміння співпрацювати з кожним студентом чи студентським колективом у процесі вирішення педагогічних завдань [2, с. 26].

Досвідчений педагог володіє уміннями майстерно організовувати педагогічну взаємодію зі студентами. Професіональне педагогічне спілкування забезпечує передачу викладачем студентам людської культури, допомагає засвоєнню знань, сприяє становленню ціннісних орієнтацій під час обміну думками, забезпечує формування власної гідності студента. Основними компонентами педагогічного спілкування є створення атмосфери взаємної довіри, поваги, високої взаємної вимогливості; формування спільних цілей та інтересів.

Науково-педагогічний працівник, незалежно від дисципліни, яку він викладає, повинен дбати про формування в студентів умінь та навичок професійного спілкування. Особливо, коли мова йде про підготовку майбутніх педагогів. Розвитку навичок професійного спілкування сприяє використання елементів театральної педагогіки, вони можуть бути корисними для вироблення вміння у студентів аналізувати внутрішній стан людини, відтворений художником, співвідносити свої відчуття зі спогадами автора твору. Освоєння елементів театральної педагогіки може допомогти викладачеві пізнати самого себе, контролювати свої психічні і фізичні стани, домагаючись їх єдності, формує професійні вміння, навички і звички, зумовлює вияв творчої емоційно – почуттєвої природи педагога. Впливаючи своїми думками та почуттями, педагог викликає у студентів глибокі переживання, формує багатство їх моральних, інтелектуальних та естетичних почуттів. Ефективність діяльності викладача значною мірою залежить від цілеспрямованості, дисциплінованості та організованості у своїх діях. Важливою умовою досягнення успіху у педагогічній діяльності є вміння долати труднощі та бути вимогливим до себе та до інших. Адже тільки людина сильної волі здатна виховати вольову особистість.

Педагогічний досвід доводить, що майстерність педагога неможлива без елементів творчості, новизни, які поєднуються з необхідними знаннями та вміннями, усвідомленням власної творчої індивідуальності. В. Кан-Калик та М. Нікандров виділяють чотири рівні педагогічної творчості:

рівень елементарної взаємодії з аудиторією. Тут слід використовувати зворотний зв’язок, коригувати свої впливи за його результатом;
рівень оптимізації діяльності на заняттях, починаючи з їх планування. Творчість тут полягає в умілому підборі й доцільному поєднанні вже відомого викладачу змісту, методів і форм навчання;
евристичний. Педагог використовує творчі можливості живого спілкування з студентами;
найвищий рівень творчості викладача характеризується його повною самостійністю. Він може використовувати вже готові прийоми, але вкладає в них своє особисте начало [4, с. 36].

Особистісно-зорієнтований підхід у навчанні студентів може ефективно застосовувати викладач, для якого характерні такі компоненти педагогічної майстерності, визначені Ю. Азаровим, як інтуїція, натхнення, задоволеність та невдоволеність працею, творче переживання, захопленість та горіння. Всі ці риси, на думку Ю. Азарова, є одними з найважливіших умов творчої праці педагога.

Педагогічне спілкування — це професійне спілкування викладачів і студентів піл час занять або поза ними, спрямована на створення сприятливого психологічного клімату, яке має такі функції; пізнання особистості і обмін інформацією, організація діяльності, обмін ролями, співпереживання, самоствердження.

На етапі управління спілкування необхідно вміння підтримувати ініціативу студентів організувати діалогічне спілкування.

Природно, що викладач у навчальній діяльності і поза нею повинен бути ініціатором в управлінні спілкуванням. Для цього необхідно звернути увагу на демонстрацію власної прихильності до аудиторії, показ яскравих цілей діяльності, передачу студентам розуміння викладачем їхнього внутрішнього стану під час навчання, організацію контакту з усією аудиторією.

Усе це допомога переборювати перешкоди, що заважають ефективному навчанню і виникає на початку викладацької діяльності. Передусім це деякий страх перед аудиторією. Він знімається психологічним настроюванням, переключенням уваги на інтерес до майбутньої роботи, пошуком емоційного «ядра» спілкування. Викладачеві необхідно розвивати в собі оптимістичні прогнозування своєї діяльності.

Фактор уміння спілкуватись дуже аргументовано викладений у книзі Д.Карнегі »Як завойовувати друзів і впливати на людей», а також у книзі А.Іствуда «Я Вас слухаю». Молодим викладачам буде дуже корисно познайомитись з ними [7, с. 54].

Педагог повинен володіти арсеналом засобів за допомогою яких він передає свій досвід, свої уявлення. Ці засоби завжди індивідуальні неповторні. Окрім слів, голосу, інтонації в арсеналі педагога є ще жести, рухи, ритм, очі.

Вчені вже давно встановили, що ефективне спілкування викладача із студентами перебуває на рівні його сугестивної дії, оскільки заняття або лекції — творчість педагога.

Слід згадати про творче самопочуття викладача. За Станіславським, це така душевна і тілесне почуття актора на сцені, яка благотворно сприяє творчому процесу.

Творче самопочуття викладача ніколи не залишається безслідним. Воно проникає, впливає на почуття і свідомість студентів, переборює психологічні бар’єри, народжує творче сприйняття матеріалу і залишається не лише надовго в пам’яті, а й стає якоюсь мірою їхньою життєвою позицією.

У науковій психолого-педагогічній літературі виділяються такі компоненти творчого самопочуття викладача:

— зібраність, поглиненість вчителя головними завданнями заняття його пізнавальним виховним задумом; усвідомлення задуму цілей і завдань, які впливають на волю, розум і почуття, стаючи збуджувачем його творчості; усвідомлення задуму цілей і завдань впливають на волю, розум і почуття викладача, стаючи збуджувачем його творчості;

— уявлення викладачем усіх студентів і кожного ніби «зсередини»;

— здатність контролювати себе, здійснювати самоаналіз [7, с. 58].

Лекція викладача схожа на дію, і лектор повинен користуватись всіма засобами, доки він не відчує, що в думки слухачів проникла та ідея, яку він хотів до них донести. Викладачеві необхідно вміти говорити логічно і послідовно, з правильними зупинками.

Велике значення під час спілкування викладача з аудиторією мають пантоміміка і міміка.

Пантоміміка — це рухи тіла, рук, ніг. Вона допомагає виділити головне, малює образ. Рівна хода, зібраність говорити про впевненість педагога в собі, в своїх знаннях. Водночас сутулість, в’ялість свідчить про внутрішню слабкість людини, невпевняність у собі. естетика тіла не терпить поганих звичок: покачування взад-вперед, переступання з ноги на ногу, звички триматися за спинку стільця, тримати в руках різні предмети, тощо. Жест викладача повинен бути органічним і стриманим, без різних змахів [7, с. 59].

Міміка — мистецтво висловлювати свої думки, почуття, настрої, стани, діями м’язів обличчя. Жести, міміка, підсилюючи емоційну значущість інформації, активно впливають на слухачів [7, с. 59].

3. Стилі педагогічної діяльності викладача ВНЗ

Викладач, що оволодів педагогічною майстерністю, повинен мати індивідуальний стиль діяльності. Саме він є важливою умовою становлення його професійної компетентності. Індивідуальний стиль залежить від специфіки самої діяльності, індивідуально – психологічних особливостей самого суб’єкта діяльності (Н. Д. Левітов, І. В. Страхов та ін.).

У педагогічній сфері індивідуальний стиль діяльності викладача залежить від індивідуально-психологічних особливостей студентів (їх віку і статі, статусу, рівня загальних та професійних знань, рівня мотивації, професійного навчання та ін.), соціально-психологічних особливостей студентської групи; характеру взаємодії викладача та студентів; предметно-професійної компетентності педагога [5, с. 18].

Стилі професійної педагогічної діяльності особистості диференціюють в залежності від особливостей спілкування викладача. Німецький психолог Курт Левін визначив три основні стилі професійного спілкування та діяльності, які можуть бути властиві викладачеві: авторитарний, демократичний та ліберальний.

При авторитарному стилі викладач виявляє тенденцію до жорсткого управління та всеохоплюючого контролю діяльності студентів: він сам одноосібно вирішує, визначає спільні цілі роботи, вказує способи виконання завдань, жорстко визначає, хто з ким буде працювати. Кожна ініціатива студентів розглядається як прояв небезпечного свавілля. Головними методами впливу авторитарного педагога є наказ, повчання, навіювання. Такий викладач суб’єктивно оцінює успіхи студентів, роблячи зауваження не стільки стосовно результатів роботи, скільки відносно особистості студента. Домінуючим станом студентів на заняттях у такого викладача є фрустрація. У спілкуванні педагога зі студентами переважає монологічна форма.

Особливістю демократичного стилю викладача є те, що студентська група взагалі та кожний студент зокрема сприймаються педагогом як колеги, як рівноправні партнери у спілкуванні та діяльності. Викладач постійно актуалізує самостійність студентів у навчальній, науковій та професійній діяльності. Бере до уваги індивідуально-психологічні особливості, визначаючи пріоритет гуманістичних цінностей [1, с. 116].

За даними експериментальних досліджень [6, с. 16] саме у викладачів з демократичним стилем спілкування у студентів підвищується почуття самовпевненості, розвивається професійна і наукова ініціативність та сміливість, контактність та довірливість. Спілкуючись зі студентами, такі викладачі використовують переважно діалогічну форму, заохочення, гумор.

Головною особливістю ліберального стилю є самоусування педагога з освітнього процесу, зняття відповідальності за все, що відбувається. Викладач віддає ініціативу студентам, виявляє нерішучість, безсистемність, конформізм, нестійкість у власних рішеннях. Характерним для викладачів такого стилю є фамільярність, панібратство зі студентами, нездатність організувати студентську групу, неадекватність оцінювання навчальних успіхів.

Викладач як особистість має унікальну композицію особистісних особливостей і взаємодіє з оточуючим середовищем. Значимими для нього є мотивація та напрям професійної діяльності, емпатія, толерантність, психологічна грамотність і компетентність, рівень розвитку комунікативних та організаційних здібностей, виявлення акцентуацій у педагогічній діяльності.

Сучасний стан розвитку освіти потребує нових підходів до розуміння суті професійної індивідуальності вчителя, психолого-педагогічних умов її становлення. Б. Г. Ананьєв першим описав індивідуальність як інтеграцію „всіх властивостей людини як індивіда, особистості та суб’єкта діяльності”. Вчений розглядає індивідуальність як систему, інтегральну властивість, яка є результатом формування системи „індивід – особистість – суб’єкт”. Індивідуальність характеризує людину як цілісну істоту. Теоретична модель індивідуальності педагога передбачає таку структуру:

індивідуальний рівень – врахування особливостей темпераменту, здібностей, емоційно-вольової сфери, здоров’я та пізнавальних процесів;
особистісний рівень – передбачає формування і врахування професійно значущих стосунків і рис (ставлення до вихованців, навчального предмета, колег, педагогічної діяльності в цілому);
суб’єктний рівень – озброює педагога системою знань, сприяє професійному розвитку.

Розуміння викладачем своєї індивідуальної сутності, потреба мати свій індивідуальний стиль професійної діяльності передбачає пошук оптимальних особисто для нього педагогічних технологій. Доречним може бути використання методу М. Монтессорі, який передбачає віру педагога в те, що вихованець виявить свою справжню сутність, коли знайде роботу, яка його зацікавить. Педагог повинен допомогти студентові досягти всього самостійно, спостерігаючи за процесом пізнання. У Вальдорфській педагогіці сучасного педагога може зацікавити таке положення: прагнення педагога зрозуміти кожного студента, розібратися в його темпераменті, можливостях. Педагог повинен володіти високою психологічною грамотністю і культурою, розвиненою емпатією і толерантністю [4, с. 80].

У груповій навчальній діяльності викладач повинен забезпечувати студентам позицію справжнього суб’єкта навчання, керувати і спрямовувати роботу групи, вчасно почути, помітити, поправити, підтримати кожного. Використовуючи проектну технологію, педагог допомагає тим, кого навчає, у пошуку джерел, необхідних їм у роботі; сам є джерелом інформації; підтримує і заохочує студентів та координує весь процес роботи. Педагог повинен добре знати своїх вихованців, їхні можливості, інтереси, бажання; важливою є психологічна грамотність та компетентність. Працюючи за технологією колективного творчого виховання, педагог повинен мати високий рівень творчого потенціалу, широкий світогляд, знати психологію людини, володіти організаторськими та комунікативними вміннями. Не потрібно нав’язувати своїх думок, а міркувати разом зі студентами.

Психологічні дослідження довели, що складовими індивідуального стилю професійної діяльності характерні риси різних стилів, на фоні яких домінуючим є один. Оптимальний індивідуальний стиль професійної діяльності педагога вищої школи, на думку сучасних дослідників, повинен характеризуватись такими властивостями:

— адаптованість або вміння адекватно пристосовуватися до нової професійної орієнтації;

— гнучкість – використання того чи іншого способу реалізації діяльності;

— соціальна орієнтованість – відповідальність перед суспільством, наукою;

— інноваційність – оволодіння новими способами професійної діяльності;

— прогностичність – передбачення та попередження впливу на професійну діяльність;

— презентативність – представленість індивідуального „Я”, його самовизначеність;

— гуманістична спрямованість [4, с. 83].

Якщо педагог вищої школи успішно реалізує всі функції своєї професійної діяльності, має задоволеність від результатів праці, ефективно організовує навчальний процес, позитивно характеризується студентами, які оцінюють і поважають його як викладача, наставника та науковця, тоді його індивідуальний стиль професійної діяльності може вважатися оптимальним [1, с. 118]. Можна стверджувати, що педагогічна творчість та майстерність викладача вищої школи не стільки результат реалізації засвоєння ним новітніх освітніх технологій, скільки вияв його моральної та інтелектуальної культури, його бажання та спроможності бачити в особі студента свого помічника, колегу, а не підлеглого, тобто суб’єкта навчальної діяльності.

Таким чином, у формуванні професійної майстерності необхідний тісний зв’язок теорії, методики і педагогічної техніки.

В справі оволодіння педагогічної майстерності важливі наступні положення:

— не можна вдосконалити свою педагогічну майстерність, не займаючись постійно вивченням власної методики, і навпаки, не можна вивчати методику, не ставити шляхи її вдосконалення;

— не можна вдосконалити свою майстерність, не використовуючи досвід своїх колег;

— вивчення своєї методики і методики колег можливо лише при практичній діяльності;

— по-справжньому можна вивчити методику свого колеги, лише допомагаючи йому;

— не можна вдосконалити педагогічну майстерність з орієнтацією на «чорний ящик»;

— вдосконалення і самовдосконалення викладача не має меж.

Висновки

Педагогічна майстерність пов’язана з педагогічної інтуїцією викладача, з виявом певного такту у процесі розв’язання тих конфліктних ситуацій, які мають місце в педагогічній практиці. Основою становлення педагогічної майстерності є професійні знання, які являють собою знання предмета викладання, його методику, педагогіку та психологію і оцінюється рівнем узагальненості всіх складових знань, глибиною засвоєння, вмінням використовувати їх на практиці

Узагальнюючи зазначене вище, можна визначити загальні особливості професійної діяльності й особистості педагога, необхідні для реалізації особистісно-орієнтованих технологій:

наявність гуманістичних знань про природу людини;
психологічна грамотність і культура;
потреба і здатність в особистісно-професійному розвитку;
високий творчий потенціал;
уміння розв’язувати життєві та професійні суперечності гуманістичним шляхом.

Список використаних джерел

Закон України про вищу освіту //Педагогіка і психологія вищої освіти. – К, 2002. – №1. – С. 40
Алексюк А. М. Педагогіка вищої освіти України: Історія. Теорія: Підручник для студ. вуз. — К. : Либідь, 1998. — 557, с.
Гура О. І. Педагогіка вищої школи: вступ до спеціальності. – Київ, 2005. – 223 с.
Зязюн І. А. Педагогіка добра: ідеали і реалії; МАУП. — Київ, 2000. — 309 с.
Кузьмінський А. І. Педагогіка вищої школи: Навчальний посібник. — К.: Знання, 2005. — 485, с.
Ортинський В. Л. Педагогіка вищої школи: навчальний посібник для студентів вузів. — К. : Центр учбової літератури, 2009. — 471, с.
Педагогічна майстерність: Підручник для вуз. / І.А.Зязюн, Л.В.Крамущенко, І.Ф.Кривонос ; За ред. І.А.Зязюна. — К. : Вища школа, 1997. — 348, с.
Педагогічна майстерність у закладах професійної освіти: Монографія. — К., 2003. — 244, с.
Фіцула М. М. Педагогіка вищої школи: Навчальний посібник. — К.: Академвидав, 2006. — 351, с.

Освіта та самоосвіта