Вступ

Індійське право – це релігійна правова система спільноти, яка сповідує іудаїзм в Індії, та інших країнах Південно-Східної Азії і Африки. Однією із догм індуїзма є те, що люди поділені з моменту народження на соціальні і ієрархійні категорії, кожна з яких має свою систему прав і обов’язків, а також і мораль. Пояснення кастової структури суспільства — основа філософської, релігійної і соціальної системи індуїзма. При цьому кожна людина повинна вести себе так, як це визначено соціальною кастою, якій він належить. Головною рисою індійського права є його органічний зв’язок з релігією.

Уряду дозволяється законотворити, але судові преценденти і законодавство не вважаються джерелами права. Суддям дані широкі повноваження, щоб усіма можливими способами примирити справедливість і владу, навіть коли існує відповідний закон.

Ці країни довгий час були колоніями Англії, слідством цього став вплив англосаксонського права, яке засноване на судовому преценденті. Але правило прецендента не стало головніше традицій індуського права. Англо-саксонське право діє тільки в містах, а в селах продовжує регулювати суспільні відносини правовий звичай.

Багато інститутів і норм цього права зазнали модифікації, але повного витіснення індуського права не сталося. Склалося нове право, де індуське право зберігло своє регулююче значення, правда з деякими обмеженнями.

Конституція 1950 р. відхилила систему каст і заборонила дискримінацію за кастовою належністю. В індуському праві відбулася свого роду революція. Однак Основний закон застосовується тільки до індусів, а не до всіх громадян Індії.

Тема:«Система управління в Індії. Генезис».

1. Державний лад і система управління Стародавньої Індії

Люди, які займалися рибальством і полюванням, жили на території Індії у IV тисячолітті до н.е. Перша цивілізація (індська, також названа протоіндською або хараппською) розвинулася в долині Інду в середині III тисячоліття до н.е. і проіснувала близько тисячі років. Сліди цієї древньоіндійської цивілізації знайдені на півострові Катхіявар в Гуджараті, а в 1922 р. археологи виявили залишки поселень бронзового віку: Хараппи (у Пенджабі) і Мохенджо-Даро (у Сінді) [9, с. 89].

В середині II тисячоліття до н.е. у Північну Індію з Центральної Азії через басейн Інду прийшли арії, які у VII-VI стст. до н.е. заснували в долині Гангу свої держави.

У V ст. до н.е. у долині Гангу було кілька дрібних держав, які ворогували між собою.

У IV ст. до н.е. на північний захід Індії прийшли війська Олександра Македонського, успішно подолавши опір племен, які жили в долині Інду. Однак в долині Гангу ситуація до того часу змінилася. Царі держави Магадха об'єднали дрібні держави в одну сильну і відбили греко-македонський напад. Незабаром владу у Магадху захопив Чандрагупта з роду Маур'їв, а за його онука Ашоки (III ст. до н.е.) царі Магадхи правили вже майже всією Індією (крім самого півдня Індостану), і їхню державу називають імперією Маур'їв. Могутня держава Маур'їв розпалася на початку II ст. до н.е. і почала зазнавати нападів скіфів, греків тощо [9, с. 90].

У I ст. н.е. у Північно-Західній Індії виникає величезна імперія Кушан, яка досягла найбільшої могутності у II-III стст. н.е., коли до її складу входили Афганістан, Центральна Азія та індійські території до річки Нарбада. У IV ст. н.е. держава Магадха знову об'єднала Північну Індію, за ім'ям правлячої династії її називають імперією Гуптів. У цей період завершено архітектурний трактат "Манасара".

У плануванні міст чітко відбивається кастовий розподіл. У V ст. н.е. в Індії була високо розвинута наука. Цифри (і позиційна система користування ними), якими ми користуємося і називаємо арабськими, запозичені у арабів, але самі араби перейняли їх у індійців. Головний винахід давньоіндійських математиків — введення в цифрову систему нуля.

Древні індійські племена розмовляли різними мовами, але всі освічені люди знали єдину літературну мову — санскрит, який відігравав в Індії таку ж об'єднуючу роль, як латина у середньовічній Європі. На санскриті писали художні і релігійні праці, закони і наукові твори. Граматика санскриту, складена індійським вченим у V ст. до н.е., — найдавніша граматика на землі. Поет і драматург V ст. н.е. Калідаса відіграв таку ж роль в індійській літературі, як Шекспір і Пушкін у європейській. Вторгнення ефталітських племен з північного заходу у V ст. н.е. призвело до занепаду імперії. На території плоскогір'я Декан одне за одним виникали і розпадалися царства Сатаваханів, Вакатаків і Паллавів, на півдні в перші століття нашої ери могутньою була держава Чера [9, с. 91].

Період індійського середньовіччя триває більше тисячі років (з VII по XVIII ст.) і поділяється на два етапи: утворення невеликих відособлених феодальних князівств і їх розпад; а потім — виникнення централізованої держави — Делійський султанат (XIII-XIV стст.). Другий етап завершує імперія Великих Моголів XVI- XVIII стст. З початку XI ст. Індія зазнає вторгнення мусульман. Роздроблені князівства не могли чинити серйозного опору, і до початку XIII ст. у Північній Індії сформувався Делійський султанат з верховною владою мусульманських феодалів, що розширився за рахунок територій Східної і Південної Індії. В кінці XIV ст. від султанату відокремилися Бенгалія і князівства Декана, а після спустошливого нашестя Тімура (Тамерлана) султанат розпався [9, с. 92].

На початку XV ст. у Південній Індії сформувалася імперія Віджайянагар, яка існувала з 1336 по 1565 р. На руїнах Делійського султанату на початку XVI ст. виникає держава Великих Моголів, заснована Захируддіном Мухаммедом Бабуром, а під час його наступників, особливо при Акбарі (1506-1605), вона охопила весь півострів Індостан. Імперія Моголів слабшала, і в 1739 р. правитель Ірану Надір-шах зайняв Делі [9, с. 92].

За формою правління Стародавня Індія була монархією, що однак відрізнялася від класичної рабовласницької деспотії. Відмінність ця полягала, по-перше, в тому, що у складі Індії постійно існувала низка напівавтономних утворень (князівств, общин), які зберігали свої органи управління та звичаї. По-друге, в Індії, на відміну від деспотичного однодумства, допускалися різні думки. По-третє, центральний апарат був порівняно слабкішим, аніж у решті тогочасних держав. По-четверте, не обожнювалося походження влади верховного правителя. По-п'яте, існували дорадчі органи [7, с. 45].

Вершиною всього державного механізму був правитель — раджа, в руках якого зосереджувалася вся влада та найвищі державні повноваження. Йому підпорядковувалися різні відомства: фінансів, війська, податків; верховні жерці; правителі автономних князівств і общин. Першим і найближчим помічником правителя в управлінні, його довіреною особою, котра очолювала величезну кількість різноманітних чиновників, був головний мантрин. Безпосереднє управління здійснювали вищі посадові особи, що поділялися на декілька категорій: радник — мантрин, вищий сановник — махаматра, сановник-аматья, наглядач-адх'якша. Одних тільки наглядачів було понад 30. Особи, що були державними посадовцями, водночас обслуговували й правителя, тобто розмежування між виконанням державних обов'язків і обслуговуванням особистих потреб правителя не було [7, с. 45].

Важливим державним органом були збори царських сановників — мантрипаришад. Він здійснював перевірку всієї системи управління та давав поради правителеві з важливих питань державної політики. До цього органу належали вищі посадовці, аристократія, представники автономних утворень, члени сім'ї раджі. Існувала також таємна рада з восьми найвпливовіших посадовців. До центрального апарату належали також головний суддя, астролог, воєначальники, посадовці, що відповідали за забезпечення правителя, збирання податків і мита, охоронці державної скарбниці та ін. Упливовою особою був жрець — пурохіта.

Уся територія держави поділялася на п'ять провінцій і кілька автономних територій. До функцій місцевого управління належали: захист території, збір податків, виконання громадських робіт, забезпечення правопорядку. Провінції поділялися на округи, очолювані окружними начальниками, котрих призначав раджа. І найнижчою ланкою управління була сільська община [7, с. 46].

Вищим суддею держави був раджа, котрий вирішував справи разом із брахманами та радниками. Замість себе раджа міг призначити вченого брахмана, якому допомагали в розгляді справ три судді. Основні судові функції належали посадовим особам. Існували також внутрішньообщинні суди.

Перші європейці — португальці з'явилися поблизу берегів Індії у XVI ст. Вони захопили Гоа та інші території на західному узбережжі. Потім прийшли голландці, французи та англійці. Протягом століття у Західній Європі у різних країнах виникли Ост-Індські кампанії, які боролися за колонізацію Індії. До XVIII ст. наймогутнішими стали французька Ост-Індська кампанія, що виникла у 1664 р., та англійська Ост-Індська кампанія, заснована на початку XVII ст. [9, с. 94]

У 1757 р. англійці захопили Бенгалію. Внаслідок зіткнення економічних інтересів почалася англо-французька війна, що закінчилася у 1763 р. перемогою Англії і втратою Францією майже всіх індійських володінь. Найтривалішим і найбільш наполегливим із збройних виступів було Велике народне повстання 1857 р., яке самі індійці називають війною за Незалежність. У 1858 р. Ост-Індська кампанія була скасована. Потім британські власті провели адміністративні реформи, верховна влада була передана британському уряду [9, с. 94].

Розвиток капіталізму у другій половині XIX ст. привів до формування робочого класу, а тяжкі умови праці — до страйків. Наприкінці XIX ст. у національному русі сформувалися два напрямки: буржуазно-ліберальний, який не закликав до повалення колоніального режиму, і лівий радикальний, що вимагав ліквідації феодального і колоніального гніту.

У 1885 р. була створена загальноіндійська партія — Індійський національний конгрес. На початку XX ст. в Індії почався рух бойкоту англійських товарів — свадеші. У Бомбеї було проведено політичний страйк, створювалися робочі профспілки, які об'єдналися у Всеіндійський конгрес профспілок. У 20-х роках почався сатьяграхі — рух громадянської непокори під керівництвом Ганді. Адвокат Мохандас Ганді повернувся в Індію з Південної Африки і присвятив своє життя боротьбі з дискримінацією корінного населення і за незалежність країни, особливо після розстрілу в Амрітсарі неозброєних демонстрантів. Головною заслугою Ганді є залучення до боротьби за незалежність селян [6, с. 82].

2. Генезис адміністративного управління в Індії

Індія є федеративною республікою, яка складається з 28 штатів та 7 територій (національна столична територія Делі та 6 союзних територій). І штати, і території є адміністративними одиницями першого рівня, що, у свою чергу, поділяються на округи (дистрикти). Всього в Індії є понад 600 дистриктів [4, с. 342].

Штати мають власні законодавчу та виконавчу владу. Губернатор штату назначається президентом Індії на 5-річний термін. Уряд штату, на чолі з прем'єр-міністром, формується губернатором з членів партії, що виграла вибори. Парламент, в залежності від штату, має одну або 2 палати. Нижня палата (vidhan sabha), згідно з індійськими законами, може складатися з від 60 до 500 депутатів, які обираються в загальних виборах на 5 років. Депутати верхньої палати (vidhan parishad) обираються на 6 років, причому, що 2 роки змінюється третина складу палати. Парламентам штатів підлягають всі питання, окрім зовнішньої політики, оборони, зовнішньої торгівлі та громадянства — ці питання є юрисдикцією федерального парламенту Індії [4, с. 343].

Федеральними територіями керують представники центрального уряду Індії — комісари або адміністратори. В територіях діють федеральні закони, хоча деякі території мають парламент та уряд з обмеженими правами.

Окрім загальнодержавних офіційних англійської мови та гінді, в деяких штатах офіційними є також інші мови.

Штати Індії (англ. state) помітно розрізняються між собою. Найбільші з них за чисельністю населення є найбільшими адміністративними одиницями світу — з десяти найбільш густонаселених адміністративних одиниць світу п'ять — штати Індії (Уттар-Прадеш з населенням, що налічує більше 180 млн. чоловік знаходиться на першому місці цього списку, Махараштра займає друге місце, Біхар шосте, Західна Бенгалія на восьмому місці, а а Андхра-Прадеш замикає десятку) [4, с. 344].

За розмірами території найбільші з індійських штатів не поступаються деяким європейським країнам (наприклад, штат Раджастхан перевершує за площею Польщу). Площа невеликих штатів навпаки, не перевищує відмітку в декілька тисяч км².

Території (англ. territory) однорідніші, ніж штати — за площею вони не більше декількох тисяч км², а за чисельністю населення не перевищують 1,1 млн. жителів (виключення — столичний округ Делі, що налічує більше 16 млн. чоловік).

Адміністративними одиницями другого рівня в Індії є округи (дістрікти, англ. district). Кожен штат і територія Індії складається з округів, число яких розрізняється. Всього з одного округу складаються союзні території Чандігарх, Дадра і Нагар-Хавелі, Лакшадвіп і столичний округ Делі. Найбільша кількість округів (70) входить до складу штату Уттар-Прадеш [4, с. 344].

Округи різняться за розмірами території та чисельністю населення. Більше всього мешканців в окрузі Делі (16 862 735 чоловік, за даними на 2007 рік), а меньше всього — в окрузі Янам в території Пондішері (31 362 чоловік, за даними на 2001 рік). Найбільшу площу займає округ Лех в штаті Джамму й Кашмір (82 665 км²), а найменшим округом є Махе, розташований в Пондішері (всього 9 км²). Округ Лех одночасно є найменш заселеним округом (1,4 чоловіка на км²), найбільша щільність населення сьогодні спостерігається в окрузі Мумбай Сіті, штат Махараштра (48 215 чоловік на км²) [4, с. 345].

Під натиском визвольного руху британський уряд видав у 1935 р. Закон про управління Індією, що передбачав створення законодавчого (а на ділі — дорадчого) органу і надання виборчих прав верхівці індійського суспільства. Цей закон лише сприяв розпалюванню міжнаціональної і міжкастової ворожнечі. Під час Другої світової війни і відразу після її закінчення визвольний рух перекинувся на індійську армію і військово-морський флот, і Англії довелося піти з Індії. 15 серпня 1947 р. було оголошено про створення незалежного Індійського Союзу на чолі з прем'єр-міністром Джавахарлалом Неру, а території, на яких домінувало мусульманське населення, утворили мусульманську державу Пакистан. Розподіл супроводжувався міжрелігійними сутичками і масовим залишенням мусульманами територій, що залишилися в Індії, а проблема прикордонного Кашміру і досі залишається невирішеною. 30 січня 1948 р. Ганді вбитий фанатиком-індуїстом [6, с. 85].

Британська Індія в період колоніального володарювання охоплювала території сучасних Індії, Пакистану, Бангладеш, Бутана і М'янми (раніше — Бірми, адміністративно відокремилася від Індії в 1937 році). За межами Британської Індії знаходилася територія Французької Індії (5 невеликих анклавів: Пондішері, Чандернагор, Янам, Карікал і Мае) і Португальської Індії (Гоа і чотири анклави: Діу, Даман, Дадра і Нагархавелі).

У новий час Індія була поділена на провінції, якими керували безпосередньо британська влада і князівства, де володарювали місцеві правителі, що знаходяться під британським протекторатом. Князівств було більше 500 — найбільшим з них був Хайдарабад, в якому проживало більше 10 млн. чоловік, а найменші князівства займали тільки декілька десятків км². Управління в провінціях здійснювали безпосередньо британські чиновники — губернатор, головний комісар або адміністратор, що призначалися віце-королем. Існувало 11 таких провінцій — Ассам, Бенгал, Біхар, Бомбей, Центральні провінції і Берар, Мадрас, Орісса, Північно-західна прикордонна провінція, Пенджаб, Сінд і Об'єднані провінції. Перед отриманням незалежності в 1947 році кількість провінцій зросла до 17 [6, с. 86].

У 1947 році Індія здобула незалежність, і колишня колонія була розділена на індійську і пакистанську частини за конфесійною ознакою. Колишні адміністративні одиниці були поділені між двома новими державами.

У 1950 році, коли була створена Республіка Індія і прийнята нова конституція, було утворено 29 штатів, розділених на три типи: A, B, C. Штати різних типів розрізнялися за способом устрою державної влади.

— Штати типу A (Ассам, Західний Бенгал, Біхар, Бомбей, Мадх'я-Прадеш, Мадрас, Орісса, Пенджаб і Уттар-Прадеш) — володіли власними виборними парламентами, що самостійно формували органи управління штатів.

— Штати типу B (Хайдарабад, Саураштра, Майсур, Траванкор-Кочін, Мадх'я-Бхарат, Віндх'я-Прадеш, Союз штатів Патіали і Східного Пенджабу, а також Раджастхан) — керувалися раджпрамукхами, свого роду номінальними монархами.

— Штати типу C (Делі, Кутх, Хімачал-Прадеш, Біласпур, Кург, Бхопал, Маніпур, Аджмер і Тріпура) — владні повноваження здійснювали призначені центральною владою комісари.

— Джамму і Кашмір були оголошені особливими територіями.

У 1953 році був утворений новий штат типу A — Андхра (що виділився з Мадрасу), в 1954 році штат Біласпур був включений до складу штату Хімачал-Прадеш, а в 1956 році до Індії були приєднані землі Французької Індії як особлива територія, що отримала назву Пондішеррі (одна з француських колоній, Чандернагор, увійшла до складу Індії ще в 1950 році, пізніше, в 1954 році, вона була включена до складу Західного Бенгалу) [4, с. 347].

3. Сучасна система управління в Індії

1 листопада 1956 року в Республіці Індія був ухвалений «Закон про реорганізацію штатів», що реформував адміністративний устрій країни. Система штатів різних типів була ліквідована, а замість них були утворені штати і союзні території. Кордони штатів були змінені так, щоб максимально збігатися з існуючими етнічно-мовними кордонами. Було створено 12 штатів (Ассам, Західний Бенгал, Біхар, Бомбей, Керала, Мадх'я-Прадеш, Мадрас, Майсур, Орісса, Пенджаб, Раджастхан і Уттар-Прадеш) і 6 союзних територій (Делі, Хімачал-Прадеш, Маніпур, Тріпура, Андаманські і Нікобарські острови а також Лаккаддівські, Аміндівські острова і Мінікой) [5, с. 498].

У 1956 р. в результаті роботи уряду Джавахарлала Неру з розвитку економіки та інтеграції до Індійського Союзу приєдналося понад 550 князівств. 26 січня 1950 р. Індію проголосили республікою і ухвалили нову Конституцію. Адміністративна реформа 1953 р. передбачала створення штатів за національно-мовним принципом. Уряд Неру почав проводити політику неприєднання. Майже двадцять років промисловість і сільське господарство країни неухильно розвивалися, але в 70-х роках економічне становище Індії погіршилося. Уряд Національного конгресу, який прийшов до влади у 1975 р. і зважився на надзвичайні заходи, становища не поліпшив, як і партія Джаната (Народна), що перемогла у 1977 р. [5, с. 498]

У 1980 р. переконливу перемогу на виборах здобула партія Індійський національний конгрес на чолі з Індірою Ганді. Протягом наступних кількох років уряд Індіри Ганді намагався, щоправда безуспішно, боротися з хвилюваннями у різних регіонах країни, корупцією, кастовим поділом. У 1984 р. після рішення Індіри Ганді направити індійські війська на придушення сікхських радикалів, які зайняли Золотий храм в Амрітсарі, вона була вбита двома своїми тілоохоронцями-сікхами. Радикали вимагали відділення сікхського штату від Індії і проголошення його незалежною державою Халістан [5, с. 499].

Після вбивства Індіри Ганді у політичну боротьбу включився її молодший син Раджив, пілот компанії "Індійські авіалінії", який після загибелі старшого брата в авіакатастрофі став політичним спадкоємцем матері. Раджив Ганді отримав велику підтримку.

За Раджива Ганді, який проводив нову результативну політику, в Індію потекли іноземні інвестиції, почали використовуватися нові технології, створювалися нові галузі промисловості. На виборах у листопаді 1989 р. Радживу Ганді не вдалося сформувати однопартійний уряд Національного конгресу. Був сформований коаліційний уряд Національного фронту, до складу якого увійшла також фундаменталістська партія Хінду. Уряд протримався зовсім недовго, і почалася нова виборча кампанія. Під час передвиборчого туру Раджива Ганді по Тамілнаду багато його помічників і випадкових людей, які виявилися поруч, загинули внаслідок вибуху бомби. Партію Індійський національний конгрес очолив і привів до перемоги на виборах 70-річний Нарасімха Рао, який став прем'єр-міністром [5, с. 500].

Після реформи 1956 року кількість штатів і територій продовжувала змінюватися:

— В 1957 році з Ассама була відокремлена територія Нагаленд.

— В 1960 році штат Бомбей був розділений на штати Гуджарат і Махараштра.

— В 1961 році була аннексована Португальська Індія, на її землях утворилися дві нові союзні території: Дадра і Нагархавелі, а також Гоа, Даман і Діу.

— В 1963 році територія Нагаленд була перетворена в штат Нагаленд.

— В 1966 році зі складу штату Пенджаб був виділений штат Хар'яна, заселений переважно індуїстами, а місто Чандігарх, відокремлене в окрему союзну територію, стало спільною столицею Пенджаба і Хар'яни. Частина штату була приєднана до Хімачал-Прадешу.

— В 1968 році штат Мадрас був перейменований в Тамілнад.

— В 1971 році статус штату отримала союзна територія Хімачал-Прадеш.

— В 1972 році зі штату Ассам були виділені новий штат Мегхалая, союзні території Мізорам і Аруначал-Прадеш; статус двох союзних територій (Маніпур і Тріпура) був змінений на статус штату.

— В 1973 році штат Майсур змінив назву на Карнатака, а союзна територія Лаккадівські, Аміндівські острови і Мінікой стала називатися Лакшадвіп.

— В 1975 році до Індії на правах штату був приєднаний Сіккім.

— В 1986 році статус штату отримала союзна територія Мізорам.

— В 1987 році статус штату отримала союзна територія Аруначал-Прадеш, а Гоа, Даман і Діу була розділена на штат Гоа та союзну територію Даман і Діу.

— В 1991 році Делі отримала новий статус Національного столичного округу.

— В 2000 році утворені три нові штати: Джаркханд (відокремлений зі складу Біхара), Чхаттісгарх (відокремлений зі штату Мадх'я-Прадеш) і Уттар-Анчал (відокремлений зі штату Уттар-Прадеш).

— В 2006 році французька назва союзної території Пондішері була змінена на Пудучеррі.

— В 2007 році назва штату Уттар-Анчал була змінена на Уттаракханд [5, с. 502].

В Індії продовжують діяти сепаратистські налагоджені рухи, що борються за створення нових штатів. Найактивніше виявляється прагнення до виділення з нинішнього штату Ассам штату Бодоланд. Сепаратисти з народу бодо ведуть власну партизанську боротьбу, що, можливо, є єдиним прикладом, коли єдиною метою сепаратистського руху є не прагнення до незалежності, а тільки бажання створити нову адміністративну одиницю.

Інші регіони, що прагнуть створення нових штатів:

— Харліт-Прадеш — зі штату Уттар-Прадеш;

— Віндх'янчал — зі штату Мадх'я-Прадеш;

— Теленгана — зі штату Андхра-Прадеш;

— Відарбха — зі штату Махараштра;

— Кодагу — зі штату Карнатака;

— Горкхаланд — зі штату Західний Бенгал;

— Бунделкханд — зі штатів Уттар-Прадеш і Мадх'я-Прадеш;

— Делі — ведуться дискусії про можливість розділення нинішнього столичного округу на штат Делі і Національний столичний округ Нью-Делі площею близько 43 км² [5, с. 503].

Висновки

Індія є федеративною республікою, яка складається з 28 штатів та 7 територій (національна столична територія Делі та 6 союзних територій). І штати, і території є адміністративними одиницями першого рівня, що, у свою чергу, поділяються на округи (дистрикти). Всього в Індії є понад 600 дистриктів.

Штати мають власні законодавчу та виконавчу владу. Губернатор штату назначається президентом Індії на 5-річний термін. Уряд штату, на чолі з прем'єр-міністром, формується губернатором з членів партії, що виграла вибори. Парламент, в залежності від штату, має одну або 2 палати. Нижня палата може складатися з від 60 до 500 депутатів, які обираються в загальних виборах на 5 років. Депутати верхньої палати обираються на 6 років, причому, що 2 роки змінюється третина складу палати. Парламентам штатів підлягають всі питання, окрім зовнішньої політики, оборони, зовнішньої торгівлі та громадянства — ці питання є юрисдикцією федерального парламенту Індії. Федеральними територіями керують представники центрального уряду Індії — комісари або адміністратори. В територіях діють федеральні закони, хоча деякі території мають парламент та уряд з обмеженими правами.

Адміністративними одиницями другого рівня в Індії є округи (дістрікти, англ. district). Кожен штат і територія Індії складається з округів, число яких розрізняється. Всього з одного округу складаються союзні території Чандігарх, Дадра і Нагар-Хавелі, Лакшадвіп і столичний округ Делі. Найбільша кількість округів (70) входить до складу штату Уттар-Прадеш. У 1956 р. в результаті роботи уряду Джавахарлала Неру з розвитку економіки та інтеграції до Індійського Союзу приєдналося понад 550 князівств. 26 січня 1950 р. Індію проголосили республікою і ухвалили нову Конституцію. Адміністративна реформа 1953 р. передбачала створення штатів за національно-мовним принципом.

Список використаних джерел

1. Адміністративне право: Коваль Л.В. Курс лекцій для студентів юрид. вузів та факультетів. — К.: Вентурі., 1998. — 208 с.
2. История государства и права зарубежных стран. В 2-х ч. Крашенинниковой Н.А., Жидкова О.А. — М., 1996. — 480 с.
3. Історія держави і права зарубіжних країн / Під заг. ред. Джужи О.М. – К., 2000. – 352 с.
4. Курс общего административного права /Старилов Ю. Н. М.: Издательство НОРМА (Издательская группа НОРМА-ИНФРА М). – 2002. – 418 с.
5. Макарчук В.С. Загальна історія держави і права зарубіжних країн. – К., 2006. – 680 с.
6. Омельченко О.А. Всеобщая история государства и права. — М., 1998. — 512 с.
7. Орленко В. І. Історія держави і права зарубіжних країн: Посіб. для підготов, до іспитів /В. І. Орленко, В. В. Орленко. -3-є вид. стереотип. — К.: Вид. ПАЛИВОДА А. В., 2008. — 244 с.
8. Хома Н.В. Історія держави і права зарубіжних країн. – К., 2003. – 408 с.
9. Черниловский З.М. Всеобщая история государства и права. — М., 1996 — 576 с.