1. Поняття сімейного підприємства

Домінуюче місце серед суб’єктів господарського права належить такому суб’єктові, як підприємство. Це зумовлено особливими економічними і соціальними функціями підприємства в економічній системі, а саме функціями товаровиробника, який задовольняє суспільні потреби у продукції, роботах, послугах. Тому законодавчий інститут підприємства або господарюючого суб’єкта є центральною частиною системи господарського права України, його правовою основою.

Усі основні закони та інші нормативні акти господарського законодавства приймаються, виходячи з економічного та правового становища підприємства.

Поняття підприємство є узагальнюючим, або збірним. Воно, по-перше, визначає підприємства як суб’єкти господарського права стосовно всіх форм і видів власності в Україні (організаційні форми і види підприємств). По-друге, дане поняття є загальногалузевим, тобто взагалі визначає про­мислові (фабрики, заводи, шахти), будівельні, транспортні, сільськогосподарські, торгові та інші підприємства.

Підприємство як соціально-економічний і правовий інсти­тут має певну сукупність економічних, організаційних і юри­дичних ознак, за якими кваліфікується як господарюючий суб’єкт права. За допомогою цих ознак, систематизованих статтею 1 Закону «Про підприємства в Україні», уніфіковано визначається правове становище підприємств усіх форм власності і галузей народного господарства.

Закон визначає, що підприємство є основною організаційною ланкою народного господарства України. Ця організаційна ознака кваліфікує підприємство як організаційну форму господарської («бізнесової») організації, тобто організації, в якій власники засобів виробництва і робочої сили об’єднують свої виробничі ресурси для здійснення господарської діяльності з метою одержання прибутку. Визначення основна ланка, з одного боку, відмежовує підприємство від інших організаційних форм економічної діяльності (типу домашніх господарств, індивідуальних промислів без створення підприємств, так званих тіньових структур тощо), а з іншого, — від суб’єктів господарського права, які не належать до основної ланки: об’єднань підприємств, фінансових посе­редницьких інститутів, органів управління економікою.

Закон також визначає, що підприємство — це господарю­ючий суб’єкт. Суть визначення господарюючий суб’єкт полягає в тому, що підприємство є товаровиробником, трудо­вим колективом, який на професійній основі (промисел) виробляє і реалізує свій товар з метою одержання прибутку. Як господарюючий суб’єкт підприємство здійснює виробничу, науково-дослідну та комерційну діяльність. Термін господарюючий говорить, що підприємства належать до комерційних, спрямованих на прибуток, організацій (на відміну від неприбуткових організацій — релігійних, об’єднань громадян тощо).

Підприємство є самостійним господарюючим суб’єктом. Самостійність у прийнятті господарських рішень є однією з основних і необхідних умов діяльності підприємства як то­варовиробника. Юридичний аспект даного визначення полягає в тому, що підприємство при здійсненні своєї господарської діяльності «має право власної ініціативи приймати будь-які рішення, що не суперечать законодавству України» (ст.27 Закону «Про підприємства в Україні»).

Нарешті, підприємство — це статутний господарюючий суб’єкт. Статут підприємства як локальний акт господар­ського законодавства нормативне визначає цілі і предмет діяльності окремого підприємства, відхилятися від яких без зміни статуту підприємству заборонено. Статут також визначає межі спеціальної правоздатності підприємства як юридичної особи. Це один з найважливіших правових актів підприємства, тому стаття 9 Закону «Про підприємства в Україні» спеціально зазначає обов’язкові і альтернативні пункти, які включаються до статуту підприємства.

Підприємство має необхідне для господарюючого суб’єкта майно — основні і оборотні кошти, інші цінності, якими воно володіє, користується і розпоряджається на певному правовому титулі (на праві власності або повного господар­ського відання). Це майно юридичне відмежоване, як пра­вило, від майна власника підприємства і закріплене за підприємством як суб’єктом права. Основні і оборотні кош­ти знаходяться на самостійному бухгалтерському балансі, гроші — на розрахунковому рахунку підприємства в банку.

Підприємство є самостійним суб’єктом права. З одного боку, закон визначає його компетенцію (права та обов’яз­ки) як господарюючого суб’єкта, з другого — зазначає, що підприємство є юридичною особою, яка не має у своєму складі інших юридичних осіб (стаття 1 Закону «Про підпри­ємства в Україні»). Цим підприємство суттєво відрізняється від об’єднань підприємств (господарських об’єднань), до складу яких входять юридичні особи.

Як господарюючий суб’єкт з правами юридичної особи підприємство починає діяти від дня його державної реєст­рації.

Таким чином, підприємство — це самостійна господарська організація, створена і зареєстрована у встановленому зако­ном порядку для здійснення господарської діяльності з ме­тою задоволення суспільних потреб у товарі (продукції, ро­ботах, послугах) і одержання прибутку, яка діє на підставі статуту, користується правами і виконує обов’язки щодо своєї діяльності, є юридичною особою, має самостійний баланс, розрахунковий та інші рахунки в банках.

Згідно 2 ст. закону  України “Про підприємства в Україні” до сімейного підприємства належать підприємства які засновані на власності праці громадян – членів однієї сім’ї, що проживають разом.

Законодавство України про підприємства оперує такими поняттями, як організаційні форми, види і категорії підприємств. Кожне з них вживається для класифікації підприємств за певними ознаками.

Організаційна (організаційно-правова) форма передбачає класифікацію підприємств залежно від трьох форм власності, визначених ст.2 Закону «Про власність», та від способів роз­межування в підприємствах окремих форм власності і уп­равління майном. Юридичне значення цього полягає в ура­хуванні в законодавстві, тобто в Законі «Про підприємства в Україні» і спеціальних законах, особливостей правового ста­новища підприємств окремих видів.

Загалом організаційна форма і вид визначають суб’єкта, який має право присвоювати результати діяльності підприєм­ства. З точки зору організаційної форми підприємства визначаться як державні, колективні, приватні та підприєм­ства двох і більше форм власності (змішані).

Державне підприємство являє собою організаційно-правову форму підприємства, заснованого на державній власності. Визначення державне вказує, що дане підприємство має особ­ливості правового становища порівняно з недержавними підприємствами. Ці особливості обумовлені способом відмежу­вання функцій власника від функцій управління майном в державному підприємстві. Саме державне підприємство як майновий комплекс є об’єктом права державної власності. Підприємству як суб’єкту права це майно належить на праві повного господарського відання. Дане право вужче, ніж пра­во власності. Обсяг його залежить від цільового призначення відповідного майна. Державне підприємство володіє, корис­тується і розпоряджається цим майном, «вчиняючи щодо нього будь-які дії, що не суперечать закону та цілям діяльності підприємства», тобто його статуту. Оскільки державне підприємство є суб’єктом права повного господарського відан­ня майном, а не суб’єктом права власності, щодо державних підприємств діє спеціальна категорія — правовий режим май­на державних підприємств (ст.37 Закону «Про власність»). Вона означає, що державні підприємства керуються спеціальними правилами заснування, утворення їх майна при заснуванні, визначення цілей і предмета діяльності (статути затверджу­ють і контролюють уповноважені органи), управління май­ном, розподілу прибутку тощо.

Державні підприємства як суб’єкти одної форми власності (організаційної форми) поділяються на види: а) державні підприємства, засновані на загальнодержавній власності; б) державні підприємства, засновані на республіканській (Рес­публіки Крим) власності; в) державні комунальні підприєм­ства, засновані на власності адміністративно-територіальних одиниць. Усі ці підприємства — державні юридичні особи.

Колективне підприємство (точніше його можна було б на­звати «підприємство колективної власності») — це організа­ційно-правова форма підприємства, заснованого на одному або кількох видах колективної власності.

Визначення колективне означає, що підприємство нале­жить колективу співвласників (засновників, учасників), які діють як один суб’єкт права колективної власності. Право-54 суб’єктність власника (у даному разі колективу або групи власників, організованих у колективне підприємство з пра­вами юридичної особи) реалізується через юридичну особу — підприємство, яке володіє, користується і розпоряджається майном відповідно до свого статуту (ст.ст.6,20,21 Закону «Про власність»). Це вид недержавної юридичної особи. Право колективної власності у колективному підприємстві безпо­середньо здійснюють його органи управління — вищий орган управління (загальні збори або конференція) і правління. Отже, колективне підприємство, поки володіє,— це об’єкт права власності відповідної юридичної особи. Його заснов­ники і учасники є власниками часток (паїв, акцій, вкладів) у майні підприємства і видів колективних підприємств стільки ж, скільки суб’єктів « права колективної власності названо в статті 20 Закону «Про власність»: колективні підприємства (наприклад, підприєм­ство, приватизоване трудовим колективом державного підприємства і не перетворене в інший вид; колективне сільськогосподарське підприємство); акціонерне або інше статутне господарське товариство (ст.ст.25,26 Закону «Про власність»); виробничий кооператив (ст.24 Закону «Про власність»); підприємство громадської організації (наприк­лад, профспілкове — ст.28 Закону «Про власність»); підпри­ємство релігійної організації (ст.29 Закону «Про власність»);

підприємство, створене господарським об’єднанням (ст.27 Закону «Про власність»).

Специфічним видом колективного підприємства є також орендне підприємство (ст.22 Закону «Про власність»).

Приватне підприємство — це організаційно-правова форма підприємства, заснованого на приватній власності однієї і більше фізичних осіб.

Визначення приватне, крім форми власності, виражає го­ловну особливість правового становища підприємства цієї організаційної форми. Згідно із законодавством України влас­ник уданому разі водночас є і підприємцем, тобто власність і управління майном у приватному підприємстві не розме­жовуються.

Відповідно до суб’єктів права приватної власності, визна­чених Законом «Про власність», можна назвати три види приватних підприємств:

— індивідуальне приватне підприємство, засноване на при­ватній власності і праці однієї фізичної особи (підприєм­ство однієї особи);

— сімейне приватне підприємство, засноване на приватній власності та праці громадян, що проживають спільно як члени однієї сім’ї (наприклад, сімейним підприємством може бути селянське (фермерське) господарство);

— приватне підприємство з правом найму робочої сили за­сноване на приватній власності окремого громадянина Ук­раїни, який використовує найману працю.

Якщо приватне підприємство має не одного, а кількох влас­ників (наприклад, сімейне), його майно є спільною суміс­ною власністю. Інша, тобто часткова спільна власність, по­винна бути встановлена письмовою угодою власників майна (ст.18 Закону «Про власність»).

Спільне підприємство — це організаційна форма підприєм­ства, заснованого за законами України на базі об’єднання майна різних форм власності (так звана змішана форма влас­ності). Спільні підприємства, як правило, мають форму гос­подарських товариств, тобто є суб’єктами права колектив­ної власності.

Засновниками спільних підприємств можуть бути юридичні особи і громадяни України, інших держав. Залежно від цьо­го є два види спільних підприємств: а) звичайні (національні) спільні підприємства; б) спільні підприємства з іноземними інвестиціями.

Спільне підприємство з іноземними інвестиціями — це підприємство будь-якої організаційно-правової форми, ство­рене за законами України, якщо в його статутному фонді протягом календарного року є кваліфікаційна іноземна інвес­тиція (тобто іноземна інвестиція, що становить не менше 20 відсотків статутного капіталу і при цьому не може бути мен­ше суми, еквівалентної залежно від виду інвестиції 50 тися­чам доларів США, 100 тисячам, 500 тисячам чи 1 млн. доларів США). Правове становище і діяльність таких підприємств, крім Закону «Про підприємства в Україні», (Ст. З Закону «Про власність», ст.2 Закону «Про підприємства в Україні»),

регулюється Декретом Кабінету міністрів України від 20 трав­ня 1993 р. «Про режим іноземного інвестування» та Зако­ном України від 16 квітня 1991 р. «Про зовнішньоекономіч­ну діяльність».

Крім форм і видів законодавець застосовує для класифі­кації підприємств поняття категорії (ст.2 Закону «Про підприємства в Україні»).

Категорія означає техніко-економічну (не юридичну) кла­сифікацію усіх підприємств усіх організаційно-правових форм за кількістю працівників. За цією ознакою розрізняються малі та інші (середні, великі) підприємства.

Кількість працівників, за якою підприємство відноситься до малих, диференційована залежно від галузей народного господарства:

— у промисловості та будівництві — до 200 чоловік;

— в інших галузях виробничої сфери — до 50 чоловік;

— у науці і науковому обслуговуванні — до 100 чоловік;

— у галузях невиробничої сфери — до 25 чоловік;

— у роздрібній торгівлі — до 15 чоловік.

Малі підприємства відокремлені в самостійну категорію з метою розвитку малого бізнесу шляхом надання їм певних пільг, переваг тощо. З юридичного боку важливим є те, що особливості їх створення і діяльності встановлюються як загальним законодавством України про підприємства, так і спеціальним законодавством України про підприємства цієї категорії.

Особливості правового становища малих підприємств, крім спеціальних статей Закону «Про підприємства в Україні», врегульовані ще і постановою Ради міністрів УРСР від 22 вересня 1990 р. «Про заходи щодо створення і розвитку ма­лих підприємств» в редакції від 19 жовтня 1991 р. (ЗП УРСР.— 1991.-№і._Ст.1; №11.-Ст.114).

Як зазначено в статті 28 Закону «Про підприємства в Ук­раїні», держава стимулює розвиток малих підприємств Ук­раїни, надає пільги при оподаткуванні, одержанні держав­них кредитів, створює фонди сприяння розвитку малих підприємств та інше.

2. Зміст установчих документів сімейного підприємства.

Установчими документами сімейного підприємства називається ком­плект документів, встановленої законом форми, згідно з якими підприємство виникає і діє як суб’єкт права. З точки зору правової природи, установчі документи є локальними нормативними актами, тобто актами, які набувають юри­дичної сили внаслідок затвердження їх одним або кількома засновниками підприємства.

Форму і зміст установчих документів визначають залежно від видів підприємств загальні закони про підприємства та закони про окремі види підприємств.

Стаття 8 Закону «Про підприємництво» дає перелік актів, які відносяться до установчих документів. По-перше, це рішення одного або кількох власників або уповноваженого ним (ними) органу про створення підприємства. Якщо влас­ників чи органів два і більше, таким рішенням визначено установчий договір. По-друге, це статут підприємства.

Стаття 9 Закону «Про підприємства в Україні» визначає перелік обов’язкових відомостей, які необхідно включати до статуту підприємства як одного з його основних установчих актів.

Зміст установчих документів (статутів, установчих дого­ворів) господарських товариств регулюється статтями 4,37,51,65,67 і 76 Закону «Про господарські товариства». Ці статті визначають переліки основних даних, що підлягають включенню до установчих документів товариств окремих видів.

При розробці проектів установчих документів підприємств необхідно керуватись також типовими нормативними акта­ми. Щодо підприємств окремих видів законодавець застосовує типові форми установчих документів. Діють, зокрема, статути: Типовий статут державного підприємства, Типо­вий статут відкритого акціонерного товариства, Статут зак­ритого акціонерного товариства, Статут товариства з обме­женою відповідальністю, Статут орендного підприємства. Крім того, фондом державного майна України затверджено установчі договори: про створення товариства з обмеженою відповідальністю, про створення закритого акціонерного товариства та зразковий договір оренди.

Установчі документи повинні містити обов’язкові дані про підприємство, без яких вони вважаються такими, що не відповідають вимогам законодавства. Це такі дані:

— найменування (завод, фабрика, майстерня тощо) і вид підприємства;

— зазначення власника (склад засновників, учасників) та місцезнаходження підприємства;

— предмет і цілі діяльності підприємства;

— юридичний статус підприємства. Це статті про юридич­ну особу підприємства, про його майно, про самостійний баланс, розрахунковий, валютний та інші рахунки в банках, про фірмову марку та товарний знак, про печатку з найме­нуванням підприємства. Якщо підприємство має право ви­пускати цінні папери, то таке право теж відноситься до юри­дичного статусу підприємства; (Затверджений Мінекономіки, Мінфіном, Мінпраці та ФДМУ

травня 1993 р.// Підприємництво і ринок України.—1993.—№7.—Ст. 134-136. Затверджений Мінекономіки, ФДМУ, Мінюстом 31 серпня 1993р.// Державний інформаційний бюлетень про приватизацію.—1993.—№11.-Ст.28-39. Затверджений ФДМУ 12 лютого 1993 р.// Там же.—№3.—Ст. 46-«Затверджений ФДМУ 12 лютого 1993 р. //Там же.— Ст. 46- 54. Затверджений ФДМУ 16 жовтня 1992 р.// Там же.—1992.—№3/б Затверджений ФДМУ 12 лютого 1993 р.// Там же.— №3.—Ст. 31. Стверджений ФДМУ 12 лютого 1993 р./ /Там же.—№3.—Ст. 43. Затверджений ФДМУ 16 жовтня 1992 р.// Там же.-1992.-№3/4.-Ст.] 2-15)

— про склад майна підприємства: перелік фондів (основні, оборотні, інше майно, статутний фонд, резервний фонд, страховий фонд, інші фонди); порядок утворення майна;

порядок розподілу прибутків та покриття витрат; порядок випуску акцій (щодо акціонерного товариства). Якщо підприємство не є власником майна, включається стаття про те, що майно закріплене за ним на праві повного госпо­дарського відання;

— про перелік органів управління підприємства, порядок їх формування, компетенцію;

— про контрольні органи — спостережну раду, ревізійну комісію;

— про порядок припинення діяльності підприємства:

підстави, орган, що приймає рішення про припинення; по­рядок створення і роботи ліквідаційної комісії; умови роз­рахунків з бюджетом і кредиторами; розподіл майна, що за­лишилося.

В установчих документах господарських товариств окре­мими статтями визначається порядок внесення змінено ста­туту (вищим органом, за рішенням 3/4 голосів акціонерів, які беруть участь у зборах).

Крім обов’язкових, до установчих документів можуть вклю­чатися альтернативні положення, які не повинні суперечи­ти законодавству України. Це положення, пов’язанні з особ­ливостями діяльності підприємства: про трудові відносини, засновані на членстві (колективні підприємства, кооперати­ви), про раду підприємства (порядок її створення, склад, компетенцію), про інші органи, які реалізують повноважен­ня трудового колективу (раду трудового колективу, проф­спілковий комітет).

3. Управління підприємством

Управління сімейним підприємством може здійснюватися згідно порядком і умовами, визначеними в установчих документах підприємствах. Орган управління – колективний або індивідуальний, що залежить від угоди членів сім’ї  — засновників даного підприємства, зазначеної в установчих документах.

Уповноважені органи, які можуть бути засновниками підприємств, визначає власник. Щодо підприємств загаль­нодержавної власності — це підвідомчі Кабінету міністрів України органи державної виконавчої влади, інші центральні відомства. Вони приймають рішення про створення підприємств державної власності, затверджують статути і контролюють їх дотримання, укладають та розривають кон­тракти з керівниками підприємств, контролюють ефек­тивність використання закріпленого за підприємствами май­на, його зберігання. Це загальне правило. В окремих ви­падках (наприклад, щодо підприємств будівельного комп­лексу) зазначені функції і повноваження Кабінет міністрів України делегує господарським об’єднанням: корпораціям, концернам тощо. Щодо підприємств комунальної влас­ності уповноваженими органами з засновницькими права­ми є виконкоми обласних і міських Рад, місцеві державні адміністрації та уповноважені ними органи.

Державна реєстрація підприємств є обов’язковою юридич­ною дією при їх створенні. Вона встановлена статтею 6 За­кону «Про підприємства в Україні» та статтею 8 Закону«Про підприємництво». Ці статті визначають державні органи, на які покладена реєстрація підприємств (легалізуючі органи), а також загальні умови і порядок реєстрації. Більш детально вони визначаються Положенням про порядок державної реєстрації підприємств, затвердженим Кабінетом міністрів України.

Реєстрація підприємств є процесуально-правовою дією, внаслідок якої підприємства включаються до державного реє­стру підприємств України. Днем включення визначено день реєстрації підприємства. Зазначена дія має за мету надати підприємству формально-юридичних ознак суб’єкта права, згідно з якими воно починає функціонувати у господарсь­ко-правовому обороті як загальновідома для третіх осіб і органів держави юридична особа. Запис у державному реє­стрі про реєстрацію підприємства являє собою юридичний факт виникнення підприємства — суб’єкта права з правами юридичної особи. Відповідно до законодавства України підприємство визначається діючим, стає юридичною осо­бою, набуває прав та обов’язків з дня його державної реєст­рації (ст.5 Закону «Про підприємства в Україні»). Діяльність незареєстрованих підприємств не допускається. З іншого боку, підприємство вважається таким, що припинило свою діяльність, з моменту внесення запису про це до державного реєстру. Цей запис є скасуванням реєстрації.

Законодавство визначає органи державної реєстрації підприємств. За загальним правилом, це державні органи за місцезнаходженням підприємств, а саме: а) виконкоми міських, районних у містах Рад народних депутатів; б) районні, районні міст Києва і Севастополя державні адміністрації.

Законодавством визначені також органи, які здійснюють державну реєстрацію окремих видів суб’єктів господарсько­го права. Так, господарські товариства, що займаються бан­ківською діяльністю, реєструє Національний банк України в порядку, визначеному Законом «Про банки і банківську діяльність». Фондова біржа підлягає державній реєстрації Кабінетом міністрів України.

Для державної реєстрації реєструючому органу необхідно подати документи, перелік яких визначено статтею 6 Зако­ну «Про підприємства в Україні» та статтею 8 Закону «Про підприємництво».

(Стаття 33 Закону України «Про цінні папери і фондову біржу». ‘Див. про це §2 розділу І навчального посібника.)

За наявності всіх документів реєстрація підприємства здійснюється у строк не більше 5 робочих днів. Протягом цього часу реєструючий орган зобов’язаний надати заявни­ку свідоцтво про державну реєстрацію підприємства. Свідоц­тво є юридичною підставою для відкриття підприємству ра­хунків у банку за місцем його реєстрації або у будь-яких інших банках за згодою сторін. Банк зобов’язаний відкрити рахунок і в триденний строк повідомити про це податкову інспекцію.

Орган, який здійснює реєстрацію, зобов’язаний в 10-ден-ний термін подати відомості до відповідної податкової інспекції та органу державної статистики. Ці органи вста­новлюють коди підприємств відповідно до загального кла­сифікатора галузей народного господарства Міністерства статистики України.

У разі зміни форми власності, організаційної форми або назви підприємства, воно підлягає перереєстрації, яка здійснюється у порядку, встановленому для його реєстрації.

Відмова у державній реєстрації підприємства вважається законною лише з двох підстав: внаслідок порушення вста­новленого законом порядку створення підприємства; у ви­падку невідповідності установчих документів вимогам зако­нодавства.

Не допускається відмова в державній реєстрації підприємств з мотивів його недоцільності.

Скасування державної реєстрації підприємства може бути добровільним (за заявою підприємства) або примусовим (на підставі рішення суду, арбітражного суду у випадках: а) визначення недійсними або такими, що суперечать чин­ному законодавству, установчих документів; б) здійснен­ня діяльності, що суперечить установчим документам та чинному законодавству України; в) у разі несвоєчасного повідомлення підприємством про зміну свого місцезна­ходження.

Скасування державної реєстрації підприємства припиняє підприємницьку діяльність і є юридичною підставою для його ліквідації як господарюючого правового суб’єкта. Статусу юридичної особи підприємство позбавляється після здійснен­ня всіх заходів щодо ліквідації його як суб’єкта підприєм­ницької діяльності.

Відповідальність засновників підприємства.

Як правове поняття створення підприємства включає визначення зас­новників, їх засновницької компетенції, порядку діяльності щодо створення підприємства. Засновником є особа, що має право створити у встановленому порядку підприємство (організацію) як юридичну особу. За Законом «Про власність» (ст.ст.6,33) і Законом «Про підприємства в Україні» (ст.5) таким правом наділені безпосередньо власники засобів ви­робництва та іншого майна та уповноважені власником (влас­никами) органи, тобто фізичні і юридичні особи, що мають засновницьку право- і дієздатність. Отже, тут діє загальний принцип, згідно з яким, засновниками (співзасновниками) можуть бути «фізичні і юридичні особи, крім випадків, пе­редбачених законодавчими актами України».

Засновники реалізують засновницькі права шляхом обрання організаційної форми підприємства; визначення цілей і пред­мета його діяльності; прийняття рішення про його створен­ня; затвердження в установленому порядку статуту; пере­дачі безоплатно на баланс підприємства основних фондів та обігових коштів; формування органів управління, визначен­ня у статуті меж їх повноважень тощо.

Створення підприємства в юридичному розумінні являє собою затвердження та одержання передбачених законом до­кументів: рішення власника (власників) або уповноважено­го органу про створення підприємства, статуту (якщо цього вимагає організаційна форма), посвідчення про державну реєстрацію. При необхідності для новостворюваного підпри­ємства земельної ділянки сюди входять також документи на землекористування (землеволодіння), визначені земельним законодавством України. (Декрет Кабінету міністрів України від 15 грудня 1993 р. «Про управління майном, що є у загальнодержавній власності» //Відомості Верховної Ради України.—1993.—№7.—С. 52.).

Дозвіл на користування створюваним підприємством зе­мельною ділянкою, а також іншими природними ресурсами видається за рішенням місцевої Ради народних депутатів за місцезнаходженням підприємства в порядку, встановлено­му Земельним кодексом України (ст.ст.19,21,23,32,34 та ін). Відмова у наданні земельної ділянки може бути оскаржена у встановленому законом порядку.

Господарське законодавство регулює також способи ство­рення підприємств. Так, підприємство може бути створене згідно з рішенням одного або кількох власників або уповно­важеного ним органу.

Підприємство може створюватись внаслідок примусового поділу іншого підприємства відповідно до антимонопольного законодавства України. Примусовий поділ підприємства здійснюється згідно з розпорядженням Антимонопольного комітету України, його територіальних управлінь. Розпоряд­ження про поділ підприємства-монополіста є обов’язковим для власника (власників) або уповноваженого ним органу. Розпорядження про примусовий поділ визначає строк ство­рення нових підприємств, який не може бути меншим 6 місяців.

Підприємство може створюватись шляхом реорганізації діючого підприємства, тобто в результаті виділення із складу дію­чого підприємства одного або кількох структурних підрозділів за рішенням їх трудових колективів, якщо на це є згода влас­ника чи уповноваженого ним органу. Аналогічно може ство­рюватись підприємство на базі структурної одиниці діючого об’єднання. Щодо таких підприємств діє правило про збе­реження за ними взаємних зобов’язань та укладених дого­ворів з іншими підприємствами.

Підприємства мають право створювати на території Ук­раїни та за її межами суб’єкти господарського права без прав юридичної особи — свої відособлені підрозділи: філії, пред­ставництва, відділення та ін. з правами відкриття поточних і розрахункових рахунків. Відособлені підрозділи діють на підставі положень про них, які затверджуються підприєм­ством. Відкриття вказаних підрозділів не потребує їх реєст­рації. Підприємство лише повідомляє про це реєстраційний орган шляхом внесення додаткової інформації в свою реєст­раційну картку.

Аналогічно створюються дочірні підприємства. За законо­давством України, правом створювати дочірні підприємства наділені підприємства двох організаційних форм: господарські товариства (ст.9 Закону «Про господарські товариства») і підприємства з іноземними інвестиціями (ст.24 Декрету «Про режим іноземного інвестування»). Проте вони мають бути зареєстровані в порядку, встановленому для реєстрації підприємств.

ЛІТЕРАТУРА

1. Конституція України.
2. Закон України “Про власність”// Галицькі контракти . 1996.№42.
3. Закон України “Про підприємництво”// Галицькі контракти . 1996.№42.
4. Закон України “Про підприємництво на Україні”// Галицькі контракти . 1996.№42
5. Положення про державну реєстрацію суб’єктів підприємницької діяльності// ЗП України. 1996.№6.
6. Нові можливості підприємництва. К.:Либідь,1992.
7. Господарське право. К.: Вентурі,1996.
8. Щербіна В.С. Господарське право України. К.:.Атіка.1999.