Вступ

Актуальність. Мати – найрідніша наймиліша, найдорожча. З якою радісною усмішкою вимовляє дитина це дивовижне, сонячне слово. Ідеал матері яка виносить дитину під своїм серцем і проводить на світ, зігріває теплом, ласкою і палкою любов’ю, виховує в ній доброту і світлий розум, плекає чуйність і доброзичливість, широко втілений в українському фольклорі. Рідна мати – перший педагог, від якого розпочався родовід вихователів та й самого виховання, і її ніким замінити не можна. Справжня мати нічого не пошкодує для своїх малят. Вона ніколи не залишить дитину і біді, а тим більше не кине її напризволяще. Мати завжди зрозуміє дитину, завжди поспішить її на допомогу, не вагаючись віддасть останній шматок хліба, а за врятування дитини – навіть життя. Мати невтомно піклується про своїх дітей. Результати материнського виховання залишають у дитини глибокий слід на все життя. Любов матері до дитини найсильніша в світі. Уявити собі матір без глибокого почуття любові до дітей важко, а то й просто не можливо.

Мета: розкрити шляхи формування у дітей середнього дошкільного віку почуття любові до матері».

Завдання роботи:

— окреслити психолого-педагогічні дослідження проблеми впливу матері на дитину з перших років життя;

— визначити методи і прийоми формування любові до матері у дітей дошкільного віку;

— показати рівень сформованості почуття любові до матері у дітей середнього дошкільного віку;

— охарактеризувати систему роботи з формування у дітей середнього дошкільного віку почуття любові до матері.

Об`єктом дослідження є почуття любові до матері у дітей середнього дошкільного віку.

Предметом дослідження є науково-практичне вивчення формування у дітей почуття любові до матері.

Основними методами дипломного дослідження є: бесіда, спостереження, тестування, контент-аналіз, опрацювання результатів дослідження.

1. Психолого-педагогічні дослідження проблеми впливу матері на дитину з перших років життя

Головною структурною одиницею суспільства, що закладає основи ціннісно-мотиваційної сфери особистості, формує її характер, прийнято вважати сім’ю. Сім’я – це найменша клітина нашого суспільства, в якій як у фокусі, відображається все життя нашої країни (В.О.Сухомлинський) [16, с. 68]. Вона пов’язана кровними і родинними відносинами і об’єднає подружжя, дітей і батьків, що включає одночасно два, три, а іноді і чотири покоління: тато, мама, бабуся і дідусь, внуки і правнуки. Шлюб двох людей не є ще сім’єю, вона появляється і зміцнюється з народженням дітей.

Сім’я є першоосновою духовного, економічного та соціального розвитку суспільства, його природнім і найбільш стійким елементом. Ця істина підтверджується усім ходом розвитку людської цивілізації. В сім’ї найповніше зберігаються першоознаки давніх етносів та відображаються усі етапи історичного розвитку кожного народу. Разом з тим вона не є чимось абсолютно сталим, незмінним. Сім’я акумулює в собі всі найважливіші ознаки суспільних процесів, економічного та культурного розвитку і одночасно ніби випромінює їх у суспільство та взаємодіє з ним.(В.П.Кравець) [12, с. 4].

Первісне суспільство не знало ніякої соціальної регламентації сімейних зв’язків. В первісній орді панували безладні статеві відносини, не існувало шлюбу і сім’ї. Разом з тим в суспільстві зароджуються соціальні норми для регулювання статевого спілкування всередині роду, приборкання біологічного інстинкту, зоологічного індивідуалізму (В.П. Кравець) [12, с. 4]. Шлях людства до сім’ї в сучасному традиційному баченні був довгим і залежав від культури, традицій, виробничих відносин членів суспільства.

Сьогодні існує кілька форм шлюбно–сімейних відносин: моногамна, полігамна і поліандрична. У більшості країн закон визнає тільки моногамну сім’ю – спільне проживання одного чоловіка та жінки і ведення ними господарства. Полігамні шлюби – це шлюбно-сімейні відносини між чоловіком та кількома жінками. Основна причина таких відносин — це природня більшість жінок в суспільстві. Поліандрія – співжиття кількох чоловіків з однією жінкою. Трапляється як пережиток у племенах або з причини порушення кількості чоловіків та жінок.

Сім’ї відрізняються між собою за такими ознаками:

— за кількістю дітей;

— за складом;

— за структурою;

— за типом лідерства в сім’ї;

— за сімейним укладом;

— по однорідності соціального складу;

— за сімейним стажем;

— за якістю відносин і атмосферою в сім’ї;

— за типом споживацької поведінки;

— за особливими умовами сімейного життя тощо. (В.П.Кравець, В.Г.Постовий) [15, с. 49].

Характеризуючи взаємодію сім’ї і суспільства, це можна відобразити у вигляді таких відносин: економічних, правових, моральних, педагогічних, психологічних, естетичних.

“З глибини віків до нас доходять мудрість минулих епох і скарби народного виховання. Традиції родинного виховання складалися упродовж багатьох століть і зміцнювалися в ході історичного розвитку людства. З давніх – давен українці розглядали сім’ю і рід як святиню, а виховання дітей – як святий обов’язок батьків: завдяки вихованню в родині народ продовжував себе в своїх дітях, генерував свій національний дух, характер, менталітет, традиційну родинно – побутову культуру” (М.Г.Стельмахович) [15, с. 50].

В українських родинах дітей завжди вчили, що людина невіддільна від свого роду, нації. Головним охоронцем ладу в родинах та суспільних взаєминах був звичай. Він зобов’язував кожного члена роду досконало вивчати і знати свій родовід до сьомого коліна та пов’язані з ними життєві успіхи, героїка роду, перекази історій тощо. Повага і любов до свого роду, рідної сім’ї, землі, національних звичаїв і традицій починалася з поцінування писемних пам’яток, переказів, предметів побуту, сімейних реліквій, портретів та іншої інформації про життя предків.

Дбаючи про майбутнє дітей, батьки усвідомлювали, що передумовою успішного виховання є духовний зв’язок між поколіннями. Тому а родинному середовищі формувалися такі якості як повага до старших, милосердя, доброта, щирість.

Вихованням дітей у сім’ї опікувалася в основному мати. Вона стояла на сторожі доброї, лагідної, світлої атмосфери в домі. Тому ідеал людини, характер моралі, спосіб життя українців підпорядковані нормам, що є типовими для жінки. Звідси й генетичні риси національного характеру: сердечність, доброта, щирість, гостинність, працьовитість тощо.

Дотримуючись норм народної педагогіки, батьки самі розвивали в собі доброчинні цінності, власними вчинками формували те, що хотіли бачити в своїх дітях, наприклад, приказки.

В основі традиційного родинного виховання лежить спільна трудова діяльність батьків та дітей. Дівчаток залучали до праці по господарству, а хлопців — до ролі годувальника, захисника сім’ї. Батьки прищеплювали дитині не тільки трудові навички, а й любов до праці, виховували свідоме ставлення до неї, культуру праці, нетерпимість до неробства, ледарства, байдикування.

Родинна педагогіка звертає увагу на виховання в дітей прагнення жити й творити за законами краси. Українці зростали в красивому природньому середовищі і намагалися через ремесла зберегти це і переносили предмети матеріальної культури, формували народний фольклор та інші види мистецтв. Все це виховувало у підростаючого покоління високі естетичні ідеали, потяг до прекрасного, любов до отчого дому, родини, природи, свого краю. Це свідчить про те, що за багатовікову історії наш народ створив високий рівень статусу родини з її непорушним авторитетом, любов’ю до дітей і відданість обов’язку їх виховання [9, с. 141].

Сім’ї однаково важлива роль належить як батькові та і матері. Про силу виховного впливу батьків красномовно говорить такі українські народні прислів’я і приказки: “який кущ, така й хворостина, який батько, така й дитина”. “Які мамо й тато, таке й дитятко” слова батька та матері для дитини має авторитетне значення [9, с. 141].

Спочатку є тільки любов. Мама – найкраща, найдобріша. Батько – найдужчий, найсміливіший. Хоч би якими вони не виглядали в очах інших, у малюка свій власний погляд. Найближчі, найрідніші – і найкращі. Він ще не зіставляє не порівнює. Просто наділяє їх усіма чеснотами. За старих часів вважали, що влада батька має небесний походження. Про шанування батьків існувала окема заповідь, а хто не дотримувався цієї заповіді, то Бог жорстоко карав дітей. Батьки також відповідають за свою сім’ю перед суспільством і законом. Батьки мають велику владу і повинні мати авторитет у своїй сім’ї. Хоч кожна сім’я є колектив. Все ж батьки і діти відрізняються тим, що перші керують сім’ю а другі використовуються в сім’ї. Народ засуджує тих хто не виконує свої батьківські обов’язки. Дітей повинні виховувати батько з матір’ю. Слово отець – мати, батько – мати належать до одного з найбільш характерних атрибутів українського фольклору .

Особливого значення С. Русова надає сімейному оточенню, оскільки „родинне виховання найкраще, бо в його основі лежить ласка матері”. Мати, яка є „найкращим керманичем розвитку психології дитини, — природна вихователька своїх дітей, яка інший раз і без наукової підготовки, інстинктом уміє читати в дитячій душі й розуміти її [9, с. 142].

Мати – найрідніша наймиліша, найдорожча. З якою радісною усмішкою вимовляє дитина це дивовижне, сонячне слово. Ідеал матері яка виносить дитину під своїм серцем і проводить на світ, зігріває теплом, ласкою і палкою любов’ю, виховує в ній доброту і світлий розум, плекає чуєність і доброзичливість, широко втілений в українському фольклорі. Рідна мати – перший педагог, від якого розпочався родовід вихователів та й самого виховання, і її ніким замінити не можна. Справжня мати нічого не пошкодує для своїх малят. Вона ніколи не залишить дитину і біді, а тим більше не кине її на призволяще. Мати завжди зрозуміє дитину, завжди поспішить її на допомогу, не вагаючись віддасть останній шматок хліба, а за врятування дитини – навіть життя. Мати невтомно піклується про своїх дітей. Результати материнського виховання залишають у дитини глибокий слід на все життя. Любов матері до дитини найсильніша в світі. Уявити собі матір без глибокого почуття любові до дітей важко, а то й просто не можливо.

Любові і дружби, взаємна підтримка батьків й матері є для дитини наочним прикладом, що вводить її в світ складних людських відносин. Батько і мати взаємно доповнюють одне одного; дитина по – справжньому бачить батька, якщо в нього хороша дружба з матір’ю. Та все ж перші джерела, перші найтонші корінці морального розвитку стає такою, яка гармонія любові й волі в її духовному віті. Мудрість материнської любові полягає в тому яка воля управляє любов’ю і справжня любов одухотворяє головний благородний стимул волі – почуття відповідальності за майбутьне людини.

Утвердження культури матері в духовному житті дітей – культу, в якому повага пройнята глибоким розумінням і розуміння надихає повагу, пошану, любов, благовіяня, — вимагає від педагога мудро й піднесено говорити з дітьми про високу материнську місію.

Чутливим і співчутливим, здатним по – справжньому любити й жаліти матір і батька може лише те дитя, яке знає не тільки радість. Дитина повинна знати що таке важко. Якщо вона не знатиме що таке материнський біль, вона може ввійти в життя легковажною. Громадянин трудівник, мужній і несхитний воїн готовий покласти голову за своє віру й свої переконання, починається із самовідданої, безкорисливої любові до матері. Без матері – найдорожчої в світі людини світ має здатися дітям убогим і побожним і вони повинні оберігати серце матері, бо воно невичерпне щедре й нескінченне в своїй людові [1, с. 66].

Мир і спокій щастя і благословення матері залежить від її дітей. Материнське щастя твориться дитиною, підлітком, юнаком. Повне материнське щастя в тому коли на душі у матері мир, спокій і впевненість у тому, що з дітьми все благополучно.

Биття материнського серця, радість її буття, висока мрія про ідеал, благородний порив до вираження себе в творчості, нової людини, віра у власну несхильність і нездоланність у найтяжчі хвилини життя, радість подолання труднощів усвідомлення власної мужності – все це від матері. Мати не тільки радить, а й продовжує. Якби вона тільки народжувала, вона не була б творцем роду людського. Мати породжує наше буття, мати одухотворяє живу крихітку духом народу, рідним словом, думкою, любов’ю й ненависність, відданість й непримиренність. Мати творить твою неповторну людську особистість – ось у чому смисл, мистецтво й майстерність того, що ми називаємо словом порідним. Завдяки матері своїй ти єдиний із своїм народом ти крапелька крові в його жилах, а водночас і єдиний у світі [1, с. 66].

Берегти матір – означає дбати про чистоту джерела, з якого ти пив з першого свого подиху й питимеш до останньої миті свого життя.

Потрібно утверджувати в дитячому серці почуття турботи про матір, як про найдорожче в світі. Щоб кожне її слово було святинею, а воля законом. Це сходження на одному з вершин моральності – поступове, але невпинне. Треба використовувати кожну життєву обставину щоб дитина осмислила, що таке мати. Одного почуття прихильності мало. Дитина повинна якомога раніше замислюватися думати, міркувати, тим глибші бучц3дуть дитячі почуття. Треба бачити все, що відбувається в дитячій душі.

Треба знайти до кожного серця такий підхід, щоб взаємини дитини із світом, з явищами і фактами, з людьми пробуджували в неї не тільки добре почуття, а й тривожні, неспокійні роздуми передусім думки про те що втрата матері – ні з чим незрівнянне горе.

Мати повинна бути духовним повелителем і володарем у сім’ї. Справжня гармонія волі й любові досягається в тих сім’ях, де світло розуму, мудрості, що дивує дітей повсякденними відкриттями людської краси, випромінюється матір’ю, де духовну красу, благородств, відданість чоловіка, дружини й сім’ї, діти бачать саме завдяки цьому світлому що йде від матері. Від материнської мудрості йде сила духу, що дисциплінує батька, утверджує в ньому почуття благородної відповідальності за сію. В хорошої сім’ї, де біля духовних джерел. Стоїть мудра, горда, з яскраво вираженими почуттями власної гідності мати все це здійснюється тонко, красиво, тактично, непомітно; духовна влада жінки над чоловіком звеличує його. Чим непомітніша мама є духовним володарем, повелителькою сім’ї тим більш поважають діти батька тим відданіше люблять його тим мати й батько як щось єдине, що породило й творить їх [1, с. 67].

Дуже гарно з почуттям любові, вірності, чесності та доброти Г. А. Литвинова відобразила авторитет матері у своїй книзі, яка так і називається “Авторитет матері”. Вона говорить що в усіх народів світу споконвіку шанується мати — дародавиця життя, охоронниця домашнього вогнища, уособлення самовідданої любові: Усі матері світу, незалежно від того, як влаштовано їхнє життя, бажають щастя своїм дітям, і переважна більшість з них прагне, як уміє, прищепити синам і дочкам людські чесноти.

Авторитет матері виступає, як чинник підвищення морально-виховного потенціалу сім’ї, до починається формування нової людини. На материнській совісті і обов’язку – виховати кожного з своїх дітей таким, щоб ніхто з них не робив бездумно і невдячно. Від матерів переливається, прищеплюється синам і дочкам шанобливе ставлення до народних святинь – до народної символіки, до хліба, виплеканого людською працею, до всього, в чому живе душа і доля народу. Діти неодмінно знатимуть, як багато доброго мама зробила для них, вони будуть знати про її людяність, що виявляється у ставленні до рідних і до чужих, про доброту, яка виявляється у її вчинках. Людяність робить у материнське серце таким великим, що його ніжності, турботливості і вболівань вистачає не тільки на своїх рідних, а й на інших людей.

Величина і скорботна постать жінки стала уособленням Батьківщини-матері. В ній – сила і віра народу, що вміє не гнутися, тамувати біль і ставати вище за смерть. В ній – заклик боронити рідну землю життя і мир, бути готовим у разі потреби битися за це, не шкодуючи свого серця.

Мати повинна відчувати самоцінність дитинства, неповторність вдачі й особливість внутрішнього світу кожного сина й доньки; у щасливому хисті, вправляючи недоліки поведінки і характеру дітей, не обмежувати їх саморозвиток, у тактовному вмінні без напучувань вчити дітей розуміти, поважати старших, одне одного, охоче допомагати в разі потреби,в розумному прагненні розсунути дитяче світобачення [12, с. 5].

У поведінці дорослих діти багато що сприймають інтуівно, не розкладаючи по полицях усі чесноти, совісті й порядності: А саме моральної чистоти, совісті й порядності, позбавлена найменшої частки лицемірства.

Авторитет матері… на найвищу височінь підносять його народженні нею діти. Красою життя. Величчю подвигу.

А. Захаров виокремлює низку факторів розвитку материнського інстинкту [5, с. 61]:

— праобраз материнства;

— бажання мати дітей, установка на них;

— позитивний відгук на вагітність;

— ніжність до ненародженої дитини;

— почуття жалю та співпереживання до дитини;

— почуття близькості до дитини;

— емоційний відгук матері.

Важливою характеристикою батьківської любові, особливо матері, є емоційна доступність. Це не просто фізична присутність або фізична близькість батьків, це їх готовність дати дитині своє тепло, свою ніжність, а згодом і розуміння, підтримку, схвалення.

Дбайливість батьків стосовно своїх дітей визначається їх чутливістю до потреб дитини й готовністю їх задовольнити. Діапазон вияву цієї чутливості надзвичайно великий — від настирливості до повної байдужості.

З народженням дитини народжується материнська тривога за неї і за світ, в який прийшло її дитя. А з нею посилюється почуття відповідальності за кожен свій крок у житті, за те, що є в ньому сьогодні і що передамо дітям завтра. У своїх синів і дочок кожна мати ростить безмірно відданими своїй Батьківщині, ростить для творчої праці, для чистого і чесного життя, для великого, істинно людського щастя.

Дорослішають, обирають собі працю, обзаводяться своїми сім’ями, стають батьками діти, а материнське серце все одно вболіває за кожного, як за малого. І на їхніх життєвих шляхах, де ніхто не застрахований від невдач і всіляких випробувань, стоять невидимим і водночас цілком реальними дороговказами материнські обереги.

Ще історія поганських часів фіксує такий приклад пошанування матері. Римляни вигнали з Риму Коріоляна. Ображений Коріолян перейшов до ворожого табору Вольськів, у гніві своїм напав на Рим і взяв в облогу. Перелякані римляни почали вживати заходів. Щоб його умилостивити. Послали до нього сенаторів. Та він і слухати про них не хотів. Пізніше йдуть до нього жерці – священики, обіцяють велику плату – та даремно. Римляни посилають найстарших жінок на чолі з Ветурією, матір’ю Коріоляна. Коли вона впала до ніг сина й попросила помилувати Рим і народ, Коріолян підвів маму, поцілував її руки й сказав: “Мамо, для тебе я все зроблю. Знай, що ти врятувала Рим, але стратила сина”. Вольськи вбили Коріоляна [11, с. 128].

Святе письмо також оповідає про пошанування батьків дітьми. Йосиф син патріарха Якова, став достойником при дворі фараона. Батько його був звичайним пастухом. Не дивлячись на це Йосиф запросив його до фараона й представив свого старого бідного батька.

Шанував свою матір і Соломон. Коли вона приходила, то він вставив з трону, низько кланявся, ставив крісло для неї праворуч від себе.

Найвищим прикладом пошанування матері був Ісус Христос. На прохання Богоматері Він робить чудо в Кані Галилейській, хоча час. Його Діянням ще не настав. Знаючи про свою смерть на Хресті. Він просить про опіку над своєю матір’ю учня Івана.

Жінка (матір) є для дитини головним об’єктом для первинної ідентифікації в доедіповому періоді. Оскільки всі діти, як дівчатка, так і хлопчики спочатку ототожнюють себе з матір’ю, залишаючись поряд з жінкою, вони засвоюють більш зрозумілі сімейні ролі, стан жіночності, а не чоловічі ролі та мужність [11, с. 128]. Становлення хлопчика у дошкільному періоді є більш складним процесом, ніж становлення дівчинки, тому що він повинен «відділитися від матері» та ідентифікувати себе з представником чоловічої статі для формування відповідної статевої ролі.

2. Методи і прийоми формування любові до матері у дітей дошкільного віку

Методи сімейного виховання – способи, шляхи, за допомогою яких здійснюється цілеспрямований педагогічний вплив на свідомість і поведінку дітей членами сім’ї — батьки, прабатьки, брати та сестри, інші родичі [2, с. 24].

Вибір методів виховання в сім’ї залежить від педагогічної культури батьків: розуміння цілі виховання, батьківської ролі, уявлення про цінності, стилю відносин, культури мовлення і т.д. Тому методи сімейного виховання несуть в собі яскраве відображення особистості батьків і невіддільні від них. Скільки батьків – стільки різновидів методів. Наприклад, переконання в одних батьків – м’яке навіювання, в інших – погроза, крик. Коли в сім’ї відносини з батьками близькі, теплі, дружні, головний метод – заохочення. При холодних, відчужених, звичайно, переважає строгість і покарання. Методи дуже залежать від встановлених батьками виховних пріоритетів: одні хочуть виховати в дітей рису слухняність, тому методи їх спрямовані на те, щоб дитина безвідмовно виконувала вимоги дорослих. Інші вважають більш важливим бачити як дитина самостійно мислить, вчать виявляти ініціативу і, звичайно, знаходять для цього відповідні методи [2. с. 24].

Всіма батьками використовуються методи (прийоми):

• переконання — пояснення, настанова, порада, розповідь, навіювання та інші;
• вправи і привчання, організація різних доручень і обов’язків дітей, режиму їх навчання, праці та відпочинку;
• заохочення — похвала, подарунки, цікава для дітей перспектива;
• покарання — позбавлення задоволень, відмова від дружби тощо, крім фізичного і морального насилля [2, с. 25].

Сімейна педагогіка обережно підходить до покарання дітей і не схвалює методів, що є проявом жорстокості, які шкодять фізичному і психічному здоров’ю дитини і принижують людську гідність.

Вибір і застосування методів сімейного виховання спирається на ряд загальних умов: Знання батьками своїх дітей; особистий досвід батьків; спільна діяльність; педагогічна культура батьків; вміння спілкуватися\ частота, обсяг, мова, тема спілкування , інтереси.

“Педагогічні знання батьків особливо важливі в той період, коли батько і мати є єдиними вихователями соєї дитини… У віці до 6-ти: років розумовий розвиток, духовне життя дітей в вирішальній мірі залежить від … елементарної педагогічної культури матері і батька, яка виражається в мудрому розумінні надзвичайно складних душевних рухів людини, яка розвивається”,- писав В.О.Сухомлинський (”Батьківська педагогіка”) [16, с. 83].

Різноманітними є засоби вирішення виховних завдань в сім’ї. Серед поширених засобів є: слово, фольклор, праця, домашній побут, духовний і моральний клімат сім’ї, символи, атрибути, реліквії, традиції — родинні, народні, релігійні, державні, тощо.

Ефективне та результативне сімейне виховання можливе, якщо воно буде здійснюватися за наступних умов (Галузяк В.М., Сметанський М.І., ШаховВ.І; Фіцула М.М.) батьківське тепло, взаємна повага в сім’ї, довіра до дитини; частота й інтенсивність спілкування з батьками; сімейна дисципліна, методи виховання, які використовуються батьками; приклад батьків [2, с. 27].

Сучасна сім’я переживає перехідний період від патріархальної до бархатної сім’ї, де існує влада обох, де здійснено рівність чоловіка і дружини як в правах, так і в обов’язках. (Кравець В.П., Постовий В.Г.) [2.с. 27].

Сім’я буде повноцінною і повною ланкою суспільства тільки за умови виконання своїх основних функцій, а саме: економічна, репродуктивна, виховна, рекреативна, комунікативна, регулятивна, прагнення до особистого щастя.

Разом з тим стабільність, міцність і єдність сім’ї забезпечується і взаємною любов’ю, моральною, економічною, правовою та іншими видами взаємної відповідальності всіх її членів, взаємопідтримкою, — розумінням та емоційною прив’язаністю. В сім’ї людина відновлює свої духовні та фізичні сили, заряджається енергією для трудових, творчих звершень, активної участі в суспільному житті (К.Д.Ушинський, А.С.Макаренко, В.О.Сухомлинський) [2, с. 28].

Протягом усього ХХ ст. сім’я в Україні переживала глибокі зміни, які торкалися усіх ланок її існування. З одного боку, сім’я подолала кризу патріархальних родинних стосунків, а з іншого, вона стикнулася з новими проблемами, значною мірою втратила здатність виконувати життєво необхідні для людства функції й опинилася в кризовому стані.

Кризові явища, що спостерігаються в сучасній сім’ї, стосуються її економічних, морально — духовних та демографічних основ.

Вивчаючи ситуацію, що склалася в сфері сімейного виховання І.П.Підласий виділив такі недоліки у сімейному вихованні:

• невисокий економічний рівень більшості сімей;
• низька культура суспільного життя, подвійна мораль;
• перевантаженість жінки в сім”ї та на роботі;
• високий процент розлучень;
• загострення конфліктів між поколіннями;
• збільшення розриву між сім’єю і школою [2, с. 28].

Сукупність цих та інших змін привели до фундаментальних зрушень у системі взаємодії особистість – сім’я – суспільство. Прийняті в державі Закони, Програми щодо сім’ї в більшості залишаються декларованими — низькі розміри соціальної допомоги тощо.

Проте успіх сімейного виховання залежить від того, наскільки батьки готові до усвідомленого батьківства і материнства, щирі і чесні у своїй любові до дітей.

Значення батьків у розвитку особистості дитини переоцінити неможливо. Батьки складають перше оточення дитини, в якому вона здобуває важливий життєвий досвід, знання про себе і про світ. З батьківської подачі засвоюються поняття про Добро і про Зло. Основна структура особистості — система уявлень і ставлень до Я (себе), до людей, до світу, яка багато в чому визначає характер і поведінку людини, формується під впливом батьків [2. с. 29].

Ставлення матері до своєї дитини, ще до її появи на світ, може вплинути на майбутній розвиток її особистості. Коли дитина знаходиться в утробі матері, між нею і мамою існує не тільки фізіологічний, але і психологічний зв’язок. Вона відчуває стан та ставлення матері, особливо те, що пов’язані з нею: хоче вона її чи ні, любить чи ні. Вона відмічає також настрій мами: радість, страх, тривогу тощо. Дитина, звичайно, не усвідомлює значення, але вловлює „тон” ставлення, подібно до того, як вона реагує на музику і шуми. Багато з того, що дитина відчуває у внутрішньоутробному стані, відображається на її розвитку. Зрозуміло, що Дитина, яку хотіли і любили ще до появи на світ, поводитиметься інакше, ніж та, на яку не звертали уваги і якій вже тоді доводилося захищатися від негативного впливу батьків і оточення. Коли дитина народжується, вона беззахисна, безпорадна і залежна. У неї немає ні здатності керувати собою, ні здатності зустріти життя. Єдиним орієнтиром, необхідним для формування образу самої себе і навколишнього світу, є ставлення до неї близьких, їхня реакції на неї. Вона приймає все, що адресовано їй зі світу — чи то усмішка, ласкаве слово, чи неза-доволений погляд, докір. Оскільки маленька людина не має слів для того, щоб оформити свої переживання, її реакції на ставлення близьких виявляються в почуттях. Ці почуття „записуються” в її внутрішньому світі, поповнюють сховище даних про себе і про світ. Переживання перших років житгя накладають відбиток на все подальше життя людини [13, с. 185].

Якщо спілкування з батьками має позитивний емоційний фон, дитину люблять безумовно, приймають з усіма „плюсами” і „мінусами”, вона знає і відчуває це навіть тоді, коли батьки виражають невдоволення її поведінкою, карають. У неї з’являється почуття цінності власного „Я”, упевненість у собі. Доброзичливий до неї світ сприймається як безпечне і стабільне місце, а люди — як надійні і дбайливі, з’являється почуття довіри до оточуючого світу. Упевненість і довіра допомагають малюку виявляти себе, ставати самим собою. Подорослішавши, така дитина буде любити себе і навколишніх, жити „у злагоді” з собою і зі світом [13. с. 185].

Однак батьки можуть бути емоційно холодними, відчуженими, незрілими, не здатними до любові або таким, що не надають їй значення. Відчуження і байдужість батьків породжує в дитини відчуття нікчемності, непотрібності, малоцінності. На основі цих переживань розвивається тривога — почуття безпорадності і самотності в світі, яка уявляється ворожим. Дане почуття порушує правильне уявлення дитини про саму себе, закладає основу комплексу неповноцінності. У майбутньому вона, найімовірніше, виявлятиме або агресію, ворожість, авторитарність по відношенню до навколишніх, або пасивність, залежність, нерішучість, або відчуженість, закритість від людей. Є сім’ї, в яких батьки буквально „загодовують” дитину любов’ю, оточують надмірною опікою, шануванням, захопленням, виконують найменші примхи. Приймаючи безмежну любов і відчуваючи свою надцінність незалежно від своїх реальних якостей, дитина стає себелюбною, егоїстичною, вимогливою до інших, але не до себе. Виростаючи, вона виявляє „власницький” характер: інші повинні належати тільки їй, задовольняти тільки її потреби, так само, як раніше це робили батьки [13.с. 187].

У психології існує таке поняття, як умовна любов, при якій дитина отримує ніжність і ласку як ногороду тоді, коли батьки нею задоволені. Дитину люблять! за „щось”, приймають тільки тоді, коли вона поводиться відповідно до вимог і очікувань батьків, коли слухняна, подає надії на майбутнє. За таких умов дитина стикається з тим, що батьки цінять одні й відкидають інші прояви її особистості. Одним з несприятливих наслідків такого ставлення є установка: „Любов потрібно заслужити покірною поведінкою”, яка у дорослої людини виявиться рисами комформності, залежності від інших, надмірною поступливістю. Така дитина пригнічує свою індивідуальність заради отримання визнання і любові навколишніх, боїться сказати! „ні”, дозволяє іншим „експлуатувати” себе, оскільки! вважає, що любити її можна лише за щось, наприклад, за чуйність [13. с. 188].

Важливо зазначити, що особливу роль у формуванні особистості дитини грає те, наскільки задовольняються її основні потреби фізіологічна потреби-любові, безпеки і визнання. Якщо ці потреби задовольняються повною мірою — дитина росте без особливих труднощів. Депривація, недостатнє задоволення будь-якої з цих потреб перешкоджає формуванню основних структур особистості (почуття власного достоїнства, упевненості в собі тощо), які допомагають людині жити в гармонії з собою і навколишнім середовищем.

Розглянемо ці потреби послідовно.

1. Фізіологічні потреби (у їжі, у сенсорній стимуляції) .

Коли мати годує дитину грудьми, вона не тільки забезпечує нормальне зростання її організму, але і „насичує” його вітальністю, життєвою силою, необхідною для подолання життєвих труднощів. Відсутність грудного молока, штучне живлення може призвести до дефіциту життєстійкості особистості. Ніжні дотики, пестощі мами допомагають малюку відчути себе, відчути межі свого тіла, яке протягом життя залишається опорою для самоусвідомлення.

2. Потреба у безумовній любові.

Потреба в батьківській любові — справді життєво необхідна потреба маленької людської істоти. Якщо в перші роки життя любов батьків забезпечує життя і безпеку дитини, то в процесі дорослішання, виконує функцію підтримки рівноваги внутрішнього, емоційного і психологічного світу дитини. Вона полягає в тому, щоб бути для когось значущим, займати певне місце в житті і серці цієї людини. Це потреба в доброму і м’якому ставленні. Це також потреба дитини в тому, щоб у ній бачили її саму, а не когось іншого, щоб не порівнювали з тією або іншою дитиною. Простіше кажучи, це потреба бути в очах інших людей неповторним і єдиним. Любов і прийняття людиною самої себе залежить від того, наскільки її любили і приймали в дитинстві батьки.

3. Потреба у безпеці.

Діти — тендітні істоти. Вони входять в незнайомий світ складний і небезпечний. Пройдуть роки, перш ніж вони стануть дорослими, знайдуть і посядуть своє місце в суспільстві. Всі ці роки вони відчувають потребу в захисті, порятунку від страху і прикрощів. Вони потребують присутності батьків, які не бояться життя, які досить стійкі для того, щоб спокійно прийняти їхні страхи, допомогти їм висловити ці страхи, навчитися дивитися в обличчя труднощам. Це потреба відчувати опору в своїх рідних.

4. Потреба у повазі.

Для того, щоб відчувати себе упевнено, усвідомлювати свою корисність і значущість, дитині необхідно, щоб хтось схвалював її дії, визнавав досягнення, вірив у її можливості.

Важливо зазначити, що незадоволена в дитинстві потреба стає основною мотивуючою силою дорослої особистості. Наприклад, людина, позбавлена в дитинстві контакту з матір’ю, її турботи і захисту постійно шукає захищеності в навколишньому світі: в стабільній роботі, в сім’ї, в придбанні страховки і таке інше. Невизначені ситуації переживаються нею надто болісно, оскільки нагадують дитячу травму. Вона постійно прагне заповнити дефіцит почуття упевненості [13. с. 190-191].

Отже, як було зазначено вище, уявлення дитини про себе формуються внаслідок взаємодії з дорослими, передусім значущими і небайдужими. Близьке оточення є для дитини дзеркалом, у якому вона бачить себе, завдяки якому починає себе розуміти. Оскільки батьки авторитетні для дитини, їхня думка особливо не піддається критиці, багато з того, що вони кажуть на її адресу, автоматично стає частиною її особистості, її уявленнями про себе. Самооцінка, оцінка своїх можливостей і перспектив спочатку складається на основі оцінок і ставлення батьків. Надалі дитина, сама того не усвідомлюючи, діє відповідно до батьківських прогнозів. Наприклад, висловлення батька „З тебе нічого путящого не вийде” може запрограмувати дитину на невдачу в житті. Висока самооцінка сприяє особистісному зростанню, самоствердженню дитини. Занижена або завищена заважає розкриттю індивідуальності, сприяє формуванню комплексів (неповноцінності, переваги) [13,с. 192].

У сім’ях, у яких позитивно оцінюють особистість дитини, виявляють віру в її можливості, звертають увагу на досягнення, не перебільшуючи їх при цьому, поважають її думку, надають підтримку, у неї формується висока самооцінка. Рівень домагань такої дитини, те, на що вона претендує в житті, те, чого прагне досягнути, відповідає її можливостям. У майбутньому вона зможе ставити перед собою реальні цілі і досягати їх.

Дитина із заниженою самооцінкою росте в сім’ї, в якій батьки байдужі до неї, включаються в її життя тоді, коли виникають проблеми, зокрема, з успішністю, а звичайно мало цікавляться заняттями і переживаннями своєї дитини. Негативно відгукуючись про дитину, акцентуючи увагу на її помилках і невдачах, порівнюючи з іншими, більш успішними дітьми, батьки формують негативне самосприйняття [13, с. 192].

Дитина з низькою самооцінкою не претендує на багато що в житті — ні в теперішньому часі, ні в майбутньому, не ставить перед собою високих цілей, оскільки не впевнена, що зможе їх досягнути, постійно сумнівається у своїх можливостях, які в реальності вищі, ніж вона передбачає. Вірджінія Сатир, відомий сімейний психолог, стверджувала, що всі болі людини, її проблеми і навіть злочини — все це результат низької самооцінки, яку люди не могли ні усвідомити, ні змінити.

Завищена самооцінка формується тоді, коли дитину виховують за принципом кумира сім’ї, її постійно хвалять, вважають винятковою, чекають від неї високих результатів, орієнтують на першість у всьому. Виростаючи, така дитина багато чекає від життя: популярності, матеріального благополуччя. Однак не вміє співвідносити свої можливості з вимогами ситуації. Розраховуючи тільки на успіх, невдачі переживає як трагедію.

Вплив батьків на становлення особистості дитини відбувається не тільки прямим, але і опосередкованим способом. Багато хто з психологів вважає, що особистість формується шляхом навчання та ідентифікації (ототожнення) зі значущими людьми. У нормі дівчатка ідентифікують себе з мамою, хлопчики — з татом.

Наслідком ідентифікації є інтроекція, «вбирання» в себе цінностей, установок, рис характеру когось із батьків [13,с. 194]. Ототожнюючись з одним із батьків, дитина засвоює його способи поведінки, тобто починає поводитися подібним чином. Спостерігаючи за поведінкою близьких дорослих, дитина вчиться бути чуйною, альтруїстичною, агресивною тощо. Ставлення батьків до сусідів, до друзів, до роботи, до грошей фіксується в сфері психіки дитини, що не усвідомлюється, і поступово стає її ставленням. Наприклад, якщо мама в присутності дитини підвищує голос на свою матір, то згодом вона буде також неуважно ставитися до неї самої. А слова мами „Ну як можна жити на таку зарплату, краще задушитися” [13, с. 194] можуть стати для дитини схемою того, як треба чинити у важкий період життя. Система цінностей і норм поведінки формується через спостереження і моделювання поведінки батьків.

Однак не потрібно вважати, що дитина — це „чиста дошка”, на якій під впливом соціуму „пишуться” характеристики особистості. Дитина народжується з генетичне заданими властивостями, що складають основу її індивідуальності. Базові властивості особистості, які називають темпераментом, обумовлюють індивідуальний спосіб реагування (поведінки) дитини, особливості її емоційної сфери.

Наприклад, у чутливого, вразливого меланхоліка переважає емоція страху, у збудливого, нестійкого холерика — гніву. У процесі виховання батьки можуть або пом’якшити якісь вроджені якості дитини, або посилити їх. Наприклад, стимулюючи розвиток розсудливості у холерика, батьки можуть допомогти йому стати більш спокійним, навчитися керувати собою. І, навпаки, грубі покарання дитини за її „вибуховий характер”, що викликають лише реакцію протесту у відповідь, загострюють ці вроджені якості [13, с. 195].

Подібно до дерева, особистість дитини залежить від середовища свого зростання. Звичайно, діти можуть „рости” і в несприятливих умовах, бо сила життя незламна, але при цьому є ймовірність, що зростання їх піде „не в тому напрямі”, і особистість буде дисгармонійною [13, с. 196].

3. Визначення рівня сформованості почуття любові до матері у дітей середнього дошкільного віку

Навички спілкування дитина отримує від найближчих йому людей, в основному, від матері. І чим сильніше вони будуть прив’язані один до одного, тим легше буде дитина ладити з іншими дітьми. Коли дитина відчуває себе улюбленим і бажаним в сім’ї, це є величезним стимулом для розвитку її мозку.

Е. Фромм вказував на розбіжності материнської й батьківської любові.

— Материнська любов безумовна — мати любить свою дитину за те, що вона є. Її любов не підвладна контролю з боку дитини, тому що її в матері не можна заслужити. Материнська любов або є, або її немає.

— Батьківська любов обумовлена — батько любить за те, що дитина виправдує його очікування. Батьківська любов керована — її можна заслужити, але її можна і втратити [5, с. 60].

Проте однозначно це стверджувати важко, оскільки і материнська і батьківська любов виражається індивідуально і залежить від багатьох чинників, немає двох однакових матерів, так як і немає двох однакових батьків.

Існує багато досліджень щодо вивчення гендерних особливостей чоловіка чи жінки, проте недостатньо розглянутими є характеристики, що репрезентують чоловіка як батька а жінку як матір.

Як відомо, взаємовідносини людини з навколишнім світом самою людиною не тільки розуміються й відбиваються в діях, але й виражаються у вигляді емоцій і почуттів. Переживання, як і пізнання, є проявом свідомості, тобто відбиттям реального світу. Але якщо відчуття і сприйняття відображають реальний світ при безпосередній його дії на органи чуттів, а мислення опосередковано відбиває зв’язки й відносини між предметами та явищами реального світу, то емоції й почуття відбивають не тільки самі по собі ці предмети і явища, а й відносини.

Емоції — це відбиття об’єктивних відносин, у яких предмети і явища реального світу перебувають у зв’язку з потребами і цілями діяльності людини, що їх переживає. При цьому ці об’єктивні відносини людина суб’єктивно переживає як своє ставлення до предметів і явищ, що викликають емоції [46, с. 8].

Як будь-яке психічне явище, емоції можуть проявлятися у трьох формах, що залежать від їх тривалості, а саме у формі короткочасних процесів, більш тривалих станів і стійких властивостей особистості. Водночас емоції виконують важливу роль саморегуляції стану організму в процесі його взаємодії з середовищем.

Батьки складають перше суспільне середовище дитини. Особистості батьків грають суттєву роль у житті кожної людини. Не випадково, що до батьків, особливо до матері, ми думкою звертаємося у важку хвилину життя. Разом з тим почуття, що офарблюють відносини дитини і батьків, — це особливі почуття, відмінні від інших емоційних зв’язків. Специфіка почуттів, що виникають між дітьми і батьками, визначається головним чином тим, що турбота батьків необхідна для підтримки самого життя дитини. А нестаток у батьківській любові дійсно життєво необхідна потреба маленької людської істоти.

Перша й основна задача батьків є створення в дитини впевненості в тому, що її люблять і про неї піклуються. Ніколи, ні при яких умовах у дитини не повинні виникати сумніви у батьківській любові. Сама природна і сама необхідна з усіх обов’язків батьків — це ставлення до дитини в будь-якому віці любовно й уважно.

Психологами доведено, що у трагедії підліткового алкоголізму та підліткової наркоманії часто винні не люблячи своїх дітей батьки. Головна вимога до сімейного виховання — це вимога любові. Але тут дуже важливо розуміти, що необхідно не тільки любити дитини і керуватися любов’ю у своїх повсякденних турботах по відходу за ним, необхідно, щоб дитина відчувала, була впевнений, що її люблять.

Багато батьків вважають, що ні в якому разі не можна показувати дітям любов до них, думаючи що, коли дитина добре знає, що її люблять, це приводить до розпещеності, егоїзму. Потрібно категорично відкинути це твердження. Усі ці несприятливі особистісні риси виникають саме при недоліку любові, коли створюється деякий емоційний дефіцит, коли дитина позбавлена міцного фундаменту незмінної батьківської прихильності. Вселяння дитині почуття, що його люблять і про нього піклуються, не залежить ні від часу, що приділяють дітям батьки, ні від того, виховується дитина вдома чи з раннього віку знаходиться в яслах і дитячому саду. Не пов’язано це і з забезпеченням матеріальних умов, з кількістю вкладених у виховання матеріальних витрат. Більш того, не завжди видима дбайливість інших батьків, численні заняття, у які включається з їх ініціативи дитина, сприяють досягненню цієї самої головної виховної мети [15, с.61].

Глибокий постійний психологічний контакт із дитиною — це універсальна вимога до виховання, яка в однаковому ступені може бути рекомендована всім батькам, контакт необхідний у вихованні кожної дитини в будь-якому віці. Саме відчуття і переживання контакту з батьками дають дітям можливість відчути й усвідомити батьківську любов, прихильність і турботу.

Основа для збереження контакту — щира зацікавленість в усьому, що відбувається в житті дитини, зацікавленість до його дитячих, нехай самим дріб’язковим і наївним, проблемам, бажання зрозуміти, бажання спостерігати за всіма змінами, що відбуваються в душі та свідомості зростаючої людини. Цілком природно, що конкретні форми і прояви цього контакту широко варіюють, у залежності від віку й індивідуальності дитини. Але корисно замислитись і над загальними закономірностями психологічного контакту між дітьми і батьками в родині [15, с. 61].

Контакт ніколи не може виникнути сам собою, його потрібно будувати з дитиною. Коли говоритися про взаєморозуміння, емоційний контакт між дітьми і батьками, мається на увазі деякий діалог, взаємодія дитини і дорослого.

Діалог. Головне у встановленні діалогу — це спільний потяг до загальної мети, спільне бачення ситуацій, спільність у напрямку дій. Мова йде не про обов’язковий збіг поглядів і оцінок. Найчастіше точка зору дорослих і дітей різна, що цілком природно при розходженнях досвіду. Однак першорядне значення має сам факт спільної спрямованості до вирішенню проблем. Дитина завжди повинна розуміти, якими цілями керується батько в спілкуванні з ним. Дитина, навіть у найменшому віці, повинна ставати не об’єктом виховних впливів, а союзником у загальному сімейному житті, навіть її творцем. Саме тоді, коли дитина бере участь у загальному житті родини, розділяючи всі її цілі та плани, зникає звичне виховання, поступаючись місцем справжньому діалогу [15, с.62].

Найбільш істотна характеристика діалогічного спілкування, що виховує, полягає у встановленні рівності позицій дитини і дорослого.

Досягти цього в повсякденному сімейному спілкуванні з дитиною дуже важко. Звичайно стихійно виникаюча позиція дорослого — це позиція «над» дитиною. Дорослий має силу, досвід, незалежність дитина фізично слабша, недосвідчена, цілком залежна. Всупереч цього батькам необхідно постійно прагнути до встановлення рівності.

Людина не повинна бути об’єктом виховання, вона завжди активний суб’єкт самовиховання. Батьки можуть стати володарями душі своєї дитини лише в тій мері, у якій їм удається розбудити в дитині потребу у власних досягненнях, власному вдосконаленні.

Вимога рівності позицій у діалозі спирається на той незаперечний факт, що діти роблять безсумнівний вплив, який виховує, і самих батьків. Під впливом спілкування з власними дітьми, включаючи в різноманітні форми спілкування з ними, виконуючи спеціальні дії у піклуванні за дитиною, батьки в значній мірі змінюються у своїх психічних якостях, їх внутрішній світ помітно трансформується.

З цього приводу звертаючись до батьків, Я.Корчак писав: «Наївна думка, що, наглядаючи, контролюючи, повчаючи, прищеплюючи, викорінюючи, формуючи дітей, батько, зрілий, сформований, незмінний, не піддається впливу середовища, у якому виховує і дітей» [16, с.39].

Рівність позицій у діалозі складається з необхідності для батьків постійно вчитися, бачити світ у самих різних його формах очима своїх дітей.

Контакт із дитиною, як вищий прояв любові до нього, варто будувати, ґрунтуючись на постійному, безустанному бажанні пізнавати своєрідність її індивідуальності.

Прийняття. Крім діалогу для вселяння дитині відчуття батьківської любові необхідно виконувати ще одне надзвичайно важливе правило. психологічною мовою ця сторона спілкування між дітьми і батьками називається прийняттям дитини. Під прийняттям розуміється визнання права дитини на властиву їй індивідуальність, несхожість на інші, у тому числі несхожість на батьків. Приймати дитини — значить затверджувати неповторне існування саме цієї людини, із усіма властивими їй якостями. Насамперед, необхідно з особливою увагою відноситися до тих оцінок, які постійно висловлюють батьки в спілкуванні з дітьми. Варто категорично відмовитися від негативних оцінок особистості дитини і властивих їй якостей характеру. На жаль, для більшості батьків стали звичними висловлення типу: «От безглуздий! Скільки разів пояснювати, негідник!», «Так навіщо ж я тебе тільки на світ народила, упертюх!», «Любий дурень на твоєму місці зрозумів би, як зробити!» [16, с.40].

Усім майбутнім і нинішнім батькам варто дуже добре зрозуміти, що кожне таке висловлення, яким би справедливим по суті воно не було, якою би ситуацією ні викликалося, робить серйозну шкоду контакту з дитиною, порушує впевненість у батьківській любові. Необхідно виробити для себе правило не оцінювати негативно самої дитини, а критикувати тільки невірно здійснену дію чи помилковий, необдуманий вчинок. Формула істинної батьківської любові, формула прийняття — це не «люблю, тому що ти — гарний», а «люблю, тому що ти є, люблю такого, який є» [16, с.64].

Але якщо хвалити дитину за те, що є, вона зупиниться у своєму розвитку, як же хвалити, якщо знаєш скільки у неї недоліків? По-перше, виховує дитину не тільки прийняття, чи похвала осудження, виховання складається з багатьох інших форм взаємодії і народжується в спільному житті в родині. Тут же мова йде про реалізацію любові, про творення правильного емоційного фундаменту, правильної почуттєвої основи контакту між батьками і дитиною. По-друге, вимога прийняття дитини, любові до такому, якою вона є, базується на визнанні і вірі у розвиток, а виходить, у постійне вдосконалювання дитини, на розуміння нескінченності пізнання людини, навіть якщо вона зовсім ще мала. Вмінню батьків спілкуватися без постійного осуду особистості дитини допомагає віра в усе те гарне й сильне, що є в кожній, навіть у самій неблагополучній, дитині. Щира любов допоможе батькам відмовитися від фіксування слабостей, недоліків і недосконалостей, направить виховні зусилля на підкріплення всіх позитивних якостей особистості дитини, на підтримку сильних сторін душі, до боротьби зі слабостями і недосконалостями.

Оцінку не особистості дитини, а її дії і вчинків важливо здійснювати, змінюючи їхнє авторство. Дійсно, якщо назвати свою дитину недотепою, чи ледарем, важко очікувати, що вона щиро погодиться з вами, і навряд чи це змусить змінити її своє поводження. А от якщо обговоренню піддався той чи інший вчинок при повному визнанні особистості дитини і твердженні любові до нього, набагато легше зробити так, що сама дитина оцінить своє поводження і зробить правильні висновки. Вона може помилитися і наступного разу чи по слабості волі піти по більш легкому шляху, але рано чи пізно «висота буде взята», а ваш контакт із дитиною від цього ніяк не постраждає, навпаки, радість від досягнення перемоги стане вашою загальною радістю [16, с.65].

Контроль за негативними батьківськими оцінками дитини необхідний ще і тому, що дуже часто за батьківським осудом йде невдоволення власним поводженням, дратівливість, втома, що виникли зовсім з іншого приводу. За негативною оцінкою завжди йде емоція осуду і гніву. Прийняття дає можливість проникнення у світ глибоко особистісних переживань дітей. Сум, а не гнів, співчуття, а не мстивість — такі емоції істинно люблячої своєї дитини, що проймають батьків.

Незалежність дитини. Зв’язок між батьками і дитиною належить до найбільш сильних людських зв’язків. Чим більше складний живий організм, тим довше повинний він залишатися в тісній залежності від материнського організму. Без цього зв’язку неможливий розвиток, а занадто раннє переривання цього зв’язку являє загрозу для життя. Людина належить до найбільш складних біологічних організмів, тому ніколи не стане цілком незалежним. Людина не може черпати життєві сили тільки із самого себе. Людське життя, як говорив психолог А.Н.Леонтьев, — це розділене існування, головною ознакою якого є потреба зближення з іншою людською істотою [16, с.65]. Разом з тим зв’язок дитини з його батьками внутрішньо конфліктний. Якщо діти, підростаючи, усе більш здобувають бажання віддалення цього зв’язку, батьки намагаються як можна довше його втримати. Батьки хочуть захистити молодь перед життєвими небезпеками, поділитися своїм досвідом, застерегти, а молоді хочуть придбати свій власний досвід, навіть ціною втрат, хочуть самі пізнати світ. Цей внутрішній конфлікт здатний породжувати безліч проблем, причому проблеми незалежності починають виявлятися досить рано, фактично із самого народження дитини. Дійсно, обрана дистанція в спілкуванні з дитиною виявляється вже в тій чи іншій реакції матері на плач дитини. А перші самостійні кроки, а перше «Я — сам!», вихід у більш широкий світ, пов’язаний з початком відвідування дитячого саду? Буквально щодня в сімейному вихованні батьки повинні визначати межі дистанції.

Рішення цього питання, іншими словами, надання дитині тієї чи іншої міри самостійності регулюється насамперед віком дитини, що здобуваються їм у ході розвитку новими навичками, здібностями і можливостями взаємодії з навколишнім світом. Разом з тим багато чого залежить і від особистості батьків, від стилю їхні відносини до дитини. Відомо, що родини дуже сильно розрізняються за тим чи іншим ступенем волі і самостійності, наданої дітям. В одних родинах першокласник ходить у магазин, відводить у дитячий сад молодшу сестричку, їздить на заняття через усе місто. В іншій родині підліток звітує у всіх, навіть дрібних, вчинках, його не відпускають у походи і поїздки з друзями, охороняючи його безпеку. Він підзвітний у виборі друзів, усі його дії піддаються найсуворішому контролю.

Необхідно мати на увазі, що встановлювана дистанція пов’язана з більш загальними факторами, які визначають процес виховання, насамперед з мотиваційними структурами особистості батьків. Відомо, що поводження дорослої людини визначається досить великим і складним набором різноманітних збудників, що позначаються словом «мотив». В особистості людини всі мотиви вибудовуються у визначену, індивідуальну для кожного рухливу систему. Одні мотиви стають визначальними, найбільш значимими для людини, інші — здобувають підлегле значення. Іншими словами, будь-яка людська діяльність може бути визначена через ті мотиви, що неї спонукують. Буває так, що діяльність збуджується декількома мотивами, іноді та сама діяльність викликається різними чи навіть протилежними за своїм психологічним змістом, мотивами. Для правильної побудови виховання батькам необхідно час від часу визначати для самих себе ті мотиви, якими збуджується їхня власна виховна діяльність, визначати, що рухає їх виховними умовами.

Дистанція, що стала переважною у взаєминах з дитиною в родині, безпосередньо залежить від того, яке місце займає діяльність виховання у складній, неоднозначній, часом внутрішньо суперечливій системі різних мотивів поводження дорослої людини. Тому варто усвідомити, яке місце в батьківській власній мотиваційній системі займе діяльність по вихованню майбутньої дитини [16, с.67].

4. Система роботи з формування у дітей середнього дошкільного віку почуття любові до матері

Дошкільне дитинство є початковим періодом становлення особистості, коли формуються основи характеру, ставлення до навколишнього світу, людей, до себе, засвоюються моральні норми поведінки, важливі для особистісного розвитку якості психіки. Однією з перших моральних потреб є потреба у спілкуванні. Задовольняється вона у процесі взаємодії з дорослими, які добирають педагогічно доцільні зміст і засоби спілкування. У ньому дитина здобуває перший досвід моральної поведінки. Це аж ніяк не означає, що дорослий формує її за власним задумом чи зразком. Дитина розвивається лише тоді, коли сама активно діє. Мистецтво вихователя виявляється у пробудженні і спрямуванні її активності на самовиховання [13, c. 91].

Пластичність нервової системи дошкільника є передумовою його високої емоційної активності. Навколишні предмети і явища завжди викликають у нього певні емоції. Тому незабутність перших вражень забезпечується не стільки глибиною їх усвідомлення, скільки силою емоційного впливу. У цьому віці динамічно розвивається як характер, так і способи вияву емоцій. У найменших дітей виникає такий настрій, як і в людей, з якими вони спілкуються: дитина неначе “заражається” від них. Високий рівень розвитку емпатії (здатності до співпереживання) є результатом розуміння дитиною емоційного стану іншої людини. Цей стан вона не просто “копіює”, а сприймає душею. Така форма вияву почуттів зумовлена потребою у підтримці з боку іншої людини, в її допомозі, а тому має моральний зміст.

Процес морального формування особистості відбувається нерівномірно. У кожний період дошкільної пори дитина виходить на якісно нові рівні морального розвитку. Такими рівнями є:

1. Уявлення про моральні норми. У молодшому дошкільному віці виникають перші уявлення про те, що добре, а що погано. Це відбувається у процесі формування нового типу стосунків між дитиною і дорослим. Розвиток самостійності дитини у цей час супроводжується потребою співучасті в житті дорослих, спільній діяльності з ними. Прагнення до позитивної оцінки, підтримки і схвалення своїх дій сприяє організації процесу засвоєння дитиною моральних норм.

У середньому дошкільному віці яскраво виявляється позиція “захисника” норм поведінки, еталоном яких є дорослий. Як правило, у своїх скаргах діти здебільшого повідомляють, що хтось із однолітків не дотримувався вимог дорослого чи правил поведінки. Перший етап формування у дітей уявлень про добро і зло, про те, як потрібно поводитися з іншими людьми, як відноситись до своїх і чужих учинків, пов´язаний із безпосереднім емоційним ставленням до людей, які пред´являють ці вимоги.

2. Моральні почуття і мотиви поведінки. У старшому дошкільному віці моральні почуття і знання пов´язуються з почуттям обов´язку. Дитина у цьому віці здатна усвідомлювати моральний смисл своєї поведінки. Виникають внутрішні моральні інстанції (Л. Виготський) — прагнення поводитися згідно з моральними нормами не тому, що цього вимагають дорослі (батьки, вихователі), а тому, що це приємно для себе й інших [13. с. 94].

Протягом дошкільного дитинства розвиваються такі внутрішні моральні якості:

— почуття власної гідності. Дитина відчуває гордість за добре виконану роботу, гідний вчинок, свою поведінку загалом;

— почуття сорому. Виявляється у ніяковості, яку дитина відчуває від невдалого вчинку, власної провини — спочатку під впливом зауважень дорослого (“Як тобі не соромно!”), а в старшому дошкільному віці воно поєднується з почуттям власної гідності і стає стійким (“Погано чинити не слід не тому, що покарають, а тому, що соромно”). Дитині також соромно, коли принижують її гідність. Щоб уникнути сорому, докорів дорослих, вона може утриматися від учинків, які викликатимуть осуд;

— почуття обов´язку. Виявляється воно у формі емоційних станів, розвиваючись у діапазоні від задоволення, яке 3-4-річна дитина відчуває при схваленні дорослим її поведінки, до радості за добрий вчинок, допомогу товаришеві, виконане доручення (у 5-6 років). Як стверджують дослідники, у 6-7-літніх дітей почуття обов´язку є мотивом їхніх учинків, переживається глибоко, стає стійким. Це почуття впливає на поведінку, спонукає до вияву турботи про товаришів, чуйності, симпатії, відповідальності, сприяє подоланню егоїстичних тенденцій у поведінці. Однак у цьому віці воно властиве ще не всім дітям [13, с. 95].

Важливе значення для засвоєння моральних норм має така особливість дітей, як прагнення до контакту з однолітками, яке можна задовольнити лише за умови дотримання моральних вимог і правил, орієнтації на можливість бути зрозумілим у колективі. Іноді грубий учинок чи конфлікт може бути спричинений незнанням того, як слід поводитися у конкретній ситуації, чого уникати. Досвід негативної поведінки дитини може призвести до замкнутості, відчуження та інших небажаних наслідків. Більшість “важких” дітей у період дошкільного і молодшого шкільного віку відчували дефіцит уваги, розуміння у спілкуванні з однолітками і тому часто конфліктували з педагогами, батьками, товаришами.

3. Звички моральної поведінки. Виховання моральної поведінки означає забезпечення єдності мотивів і дій особистості. Моральні мотиви спонукають до певної дії, надають поведінці особистісного змісту. У дошкільному віці починається формування ієрархії (підпорядкування) мотивів поведінки, які є свідченням моральної вихованості. Адже один і той самий учинок може бути зумовлений різними мотивами і свідчити про різні рівні засвоєння певних норм. Наприклад, одна дитина допомагає однолітку, сподіваючись на його вдячність і підтримку в майбутньому; інша — щоб її добрий учинок помітив і відзначив педагог; третя — тому що у складному становищі опинився її друг; четверта — керуючись почуттям співпереживання.

Моральне виховання передбачає становлення у дитини системи домінуючих мотивів, що відповідають моральним нормам і визначають її стосунки з оточуючими людьми. Важливим аспектом розвитку мотивів поведінки у дошкільному віці є підвищення рівня їх усвідомленості: дитина починає розуміти, чим зумовлені її вчинки, як пов´язані вони з наслідками поведінки. Це стає можливим завдяки розвитку в дошкільника самосвідомості — розуміння того, ким він є, якими якостями наділений, як ставляться до нього інші і чим зумовлене це ставлення. Самосвідомість виявляє себе через самооцінку — вміння оцінювати свої досягнення і невдачі, якості і можливості. Розвиток самосвідомості не означає, що дитина вже не потребує виховних впливів дорослого. За твердженням французького психолога Анрі Валлона (1879-1962), для розвитку особистості дитини віком від 3 до 6 років украй необхідна прихильність людей. Без неї дитина може стати жертвою страхів і тривожних переживань, її може вразити психічна атрофія, слід від якої нерідко зберігається протягом усього життя і позначається на смаках і волі індивіда.

4. Основи соціальної компетентності. Про розвиток особистості дитини свідчить зміна її активності у соціальній ситуації. Йдеться про вплив середовища і ставлення до нього дитини. У визнанні значущості кожного із цих явищ полягає принципова різниця між навчально-дисциплінарною та особистісно-орієнтованою (гуманістичною) концепціями виховання. Вихованням свідомого ставлення дитини до явищ дійсності займається гуманістична педагогіка, а навчально-дисциплінарна вирішальну роль відводить формуючим впливам середовища [13, с. 96].

У ранньому віці починає формуватися “базисна довіра до світу” (Е. Еріксон) — уявлення дитини про надійність дорослих, емоційна близькість із ними. За правильного виховання вона переростає у відкритість до соціальних впливів, готовність сприймати інших людей, інтерес до спілкування. У Базовому компоненті дошкільної освіти в Україні ці якості означені як основа соціальної компетентності дитини, що охоплює:

— уміння орієнтуватися у світі людей (рідні, близькі, знайомі, незнайомі, різної статі, віку, роду занять та ін.);

— здатність розуміти іншу людину, її настрій, потреби, особливості поведінки;

— уміння поважати інших людей, допомагати, турбуватися про них;

— спроможність обирати відповідні ситуації спілкування і спільної діяльності [13, с. 98].

Соціально компетентна дитина здатна відчувати своє місце у системі стосунків людей, адекватно поводити себе.

5. Аналіз результатів проведеної роботи

Нами було проведено дослідження за методикою М. Куна, Т. Макпартленда (модифікація Т. Румянцевої) „Тест двадцяти тверджень”, або „Хто Я?” на базі ДНЗ № 57 „Сонечко” м. Херсона, молодшої та середньої груп.

У тестуванні брали участь 100 осіб: 60 жінок, 40 чоловіків.

Вибірка складалася на 76% з молодих сімей (25-35 років), які мають дитину (дітей) дошкільного віку, з яких 65% у яких перша дитина та 35% -друга чи третя.

Дана методика спрямована на виявлення змістових характеристик ідентичності особистості, сприйняття людиною самого себе, (соціальної, комунікативної, матеріальної, фізичної (статевої), діяльнісної, перспективної, рефлексивної ідентичності).

Ця методика дала можливість виявити у структурі Я досліджуваних батьківську чи материнську ідентичність.

Проаналізувавши результати даної методики, ми здійснили спробу виокремити найбільш типові характеристики, які б репрезентували батьківську та материнську ідентичності:

Батьківська модель:

1. Піклування (опіка) — «Я турботливий батько», «Бажаю щастя своїм дітям» — 44% чоловіків, які мають одну дитину та 53% у яких двоє, троє дітей. «Лише в окремих культурах опіка у чоловіків та впевненість у жінок засуджується. Якщо суспільство дотримується думки, що опіка — важлива риса для дівчат, то з цього не випливає, що хлопці не мають бути турботливими».

На нашу думку, це відбувається тому, що є тенденція до розширення традиційних уявлень про роль батька. Батько перестає бути стороннім спостерігачем і відчуває все більшу потребу у піклуванні про власну сім’ю.

2. Любов — «Люблячий батько», «Я обожнюю свою дитину» — 38% — чоловіків, які мають одну дитину, та 43 %, у яких двоє та більше дітей. Батьківська любов та емоційна підтримка є надзвичайно важливою основою для розвитку відносин з дітьми. Люблячий батько є надійною опорою для хлопчика і для дівчинки. Проте дуже часто батьківська любов є обумовленою (її потрібно заслужити певними вчинками), це формує в дитини страх, що тато перестане її любити, коли вона не буде відповідати певним критеріям.
3. Захист — «Надійний тил для сім’ї» — 12% — чоловіків, які мають одну дитину, та 18%, у яких двоє, троє дітей. Дуже важлива функція, чи не найважливіша, для батька — бути надійним тилом для своєї родини. Сім’я, яка відчуває впевненість, надійність у майбутньому, має дуже хороші передумови для власного розвитку.
4. Добро (доброзичливість, хороший)- «Я хороший тато» -1%- чоловіків, які мають одну дитину, та 3%, у яких двоє, троє дітей. Дуже малий відсоток за цією характеристикою свідчить про те, що функція духовного, морального виховання належить, начастіше, матері.

Поєднання у чоловіків таких характеристик як піклування -захист та їх відсоткове співвідношення (44%+12%- перша дитина; 53%+18%-друга та наступні діти) допомагає нам зрозуміти, що головна роль чоловіка, батька у сім’ї — інструменальна (захистити, вберегти, забезпечити); любов — добро (38%+ 1%; 43%+ 3%) не заперечують наявність експресивної ролі у чоловіка. Проте часто у поняття (любов, добро) чоловіки вкладають те ж саме: можу захистити, вберегти, допомогти, підтримати, забезпечити.

За допомогою отриманих результатів, ми виявили чітку тенденцію до збільшення відсотків за всіма виявленими змістовими характеристиками у чоловіків, які мають двох і більше дітей. На нашу думку, це свідчить про те, що чим більший досвід спілкування та взаємодії з дітьми, тим вони краще можуть розкритися в ролі батька, зрозуміти та усвідомити її.

Труднощі у виконанні цієї методики виникли у 2/3 чоловіків. Слід відзначити, що незважаючи на чітку інструкцію, самопрезентація образу «Я- батько» здійснювалася за допомогою невеликої кількості характеристик (не більше

Опис здійснювався за допомогою чітких, лаконічних фраз («Я турботливий батько», «Я люблю свого сина»), що свідчить про недиференційованість батьківської ідентичності. А у 28% чоловіків, у яких одна дитина та 15% чоловіків, у яких двоє і більше дітей, взагалі немає конструктів, які б репрезентували чоловіка з позиції батька, що і викликало у нас тривогу. Ми ще раз змогли переконатись, що брак досвіду спілкування з дітьми, відстороненість від виховного процесу, зосередженність на власному професійному зростанні, надто молодий вік (19-21 р.) заважають формуванню чіткої, визначеної батьківської ідентичності.

Материнська модель.

1. Піклування (опіка) -«Я турболива мати» — 32,5% жінок, у яких одна дитина, і 28% жінок, у яких двоє і більше дітей. Зниження відсотків за цією характеристикою, вказує на те, що недосвідчені матері мають здатність більше опікати свою дитину. Причиною є підвищена тривожність, яка виникає через брак інформації. Матері, у яких є досвід, спокійніше ставляться до різних подій у житті дитини (відвідування садка, чи дитячої хвороби).
2. Любов -«Я любляча мати» — 41%- жінок, у яких одна дитина, і 41,5% жінок, у яких вже є материнський досвід. Материнська любов відрізняється від батьківської тим, що вона є і не зничне незважаючи на будь-які обставини. Більшість матерів приймають і люблять дитину такою, як вона є, тому і називають її безумовною. Материнська любов та емоційне тепло є дуже щире, самозречене та віддане. Любов має сильне емоційне забарвлення, про що свідчать висловлювання: “Я обожнюю свою дитину”, “Найбільше щастя — любити свою дитину”, “Заради дитини я готова на все”…На жаль, діти, які обділені материнською любов’ю, самі не вмітимуть любити і відчуватимуть себе обділеними все життя.
3. Захист — «Я зроблю все, щоб вберегти дитину від неприємностей» — 8%-жінок, у яких перша дитина, і 7,5% матерів, які вже мають досвід. Наявність цієї характеристики у жінок свідчить про потребу матері, поряд із батьком, бути надійним тилом для своєї дитини.
4. Добро (доброзичливість, хороша) — «Я ставлюся до дитини доброзичливо»- 7,5% жінок, у яких перша дитина, і 9% матерів, які вже мають досвід. Добро, що характеризує доброзичливе ставлення до дитини, а також виховання цієї риси у дитини. Збільшення відсотків за цією характеристикою пояснюється тим, що чим зрілішою стає особистість, тим ціннішим є для неї добро.
5. Виховання (розвиток) — «Я прагну гармонійного розвитку своїм дітям»- 1,5%- жінок, у яких перша дитина, і 3% матерів, які вже мають досвід. Наявність у жінок цієї характеристики свідчить, що виховна та розвиваюча функція більше притаманна жінкам, ніж чоловікам.
6. Ніжність (чуйність, терплячість, лагідність) — «Ніжна, лагідна до сина» — 3% жінок, у яких перша дитина, і 3,5% матерів, які вже мають досвід. Ніжність матері є дуже багатогранною — чуйність, лагідність, терплячість, сензитивність але всі вони відображають тепле, позитивне, ставлення до дитини. Ніжна мати стане для дітей добрим взірцем жіночості, що є важливим як для хлопчика так і для дівчинки. Дівчинка намагатиметься бути схожою на свою лагідну маму, а хлопчик у майбутньому, найімовірніше, шукатиме подібну дружину.
7. Емпатія (співчуття, співпереживання) — «Я співпереживаю, коли в дитини негаразди» — 2,5% жінок, у яких перша дитина, і 6,5 % матерів, які вже мають досвід. Співпереживання визначає розуміння та співчуття у будь-яких складних для дитини ситуаціях. Ця цінність є надзвичайно важливою, оскільки дитина і сама вчиться співчувати та співпереживати іншим людям. «Емпатія більше властива жінкам і більше відповідає їхній природі. Чоловіки навчаються емпатії впродовж життя, а от жінкам, навпаки, доводиться емпатію знижувати, тому, що надто високий рівень емпатії заважає адаптації [5; 95,].
8. Спілкування (порадник, дружба) — 2 % жінок, у яких перша дитина, і 3,5% матерів, які вже мають досвід. Оскільки взаємовідносини з дитиною для матері є пріоритетними, то вона намагається бути для неї другом, порадником та надійним джерелом інформації.

Наявність у жінок таких характеристик як: любов, доброта, емпатія, спілкування, ніжність (41%+7,5%+3%+2,5%+2% — жінки, які мають одну дитину; 41,5%+9%+3,5%+6,5%+3,5% -жінки, які мають двоє і більше дітей) вказує на переважання в них експресивної ролі.

Згідно результатів дослідження, спостерігається тенденція до зростання за показниками. Це свідчить про те, що з віком, часом, досвідом, жінки краще розкриваються в ролі матері. Ми вважаємо, що головна роль матері полягає в забезпеченні власне експресивної функції. Поєднання у жінок характеристик: піклування, захист, виховання (32,5%+8%+1,5% — жінки, які мають одну дитину; 28%+7,5%+3% — жінки, які мають двоє і більше дітей) свідчать про наявність і у жінок елементів інструментальності. Це відбувається через прагнення бути андрогінною жінкою (мати кар’єру, певний соціальний статус, вплив, впевненість). Проте, у досвідчених жінок (які мають двоє і більше дітей), спостерігається незначна тенденція до зменшення показників, за вказаними характеристиками.

На відміну від чоловіків, жінки краще справилися з завданням. Переважна більшість жінок — 67 % здійснювали самопрезентацію за допомогою 15 і більше характеристик з яких 2-3 стосувалися власне материнської ідентичності. Опис здійснювався за допомогою більш змістовних речень («Я мрію, про те, щоб мої діти були щасливими»). У 15% жінок немає вказаних характеристик, які б описували її з позиції матері.

Отже, можна зробити висновок, що у жінок материнська ідентичність більш диференційована, ніж у чоловіків, що свідчить про більший досвід комунікації матері з дитиною, кращу включеність її у виховний процес, яснішу усвідомленість про індивідальні особливості дітей дошкільного віку. Чоловіки ж, через професійну зайнятість, брак часу, а інколи і відсутність бажання, мають незначний досвід у спілкуванні з власною дитиною. Хоча у батьків, які мають другу дитину ситуація дещо покращується.

Слід зазначити, що виявлені змістові характеристики, які притаманні чоловікам і жінкам є: любов, що відображає батьківське ставлення до дитини; піклування, опіка — виявляє турботу, про власну сім’ю; захист — відображає батьківську і материнську потребу бути надійним тилом для своїх дітей.

Материнська ідентичність — більш виражена, диференційована.

— Батьківська ідентичність — менш виражена, недиференційована (дифузна).

— Модель материнської ідентичності включає такі характеристики: піклування, любов, захист, добро, ніжність, емпатія, спілкування, виховання.

— Модель чоловічої ідентичності складається з таких характеристик: піклування, любов, захист, добро.

— Материнська чи батьківська ідентичність, є більш вираженою у батьків, що мають більший досвід спілкування з дітьми (мають двоє і більше дітей).

6. Висновки і педагогічні рекомендації

Рекомендації щодо взаємодії з дитиною

Почнемо з того, що дитину не треба розглядати як об’єкт виховання. Дитина — це особистість. Вона має право на любов і повагу до себе — такої, якою вона є. Поводитися з нею треба дбайливо, щоб вона розвивалася у згоді з самою собою. Для цього потрібно, передусім, щоб батьки зробили зупинку у своїй гонитві за грошима, кар’єрою, успіхами і спробували побачити у своїй дитині щось прекрасне.

У дитині приховано багато можливостей і талантів. Для того, щоб виявляти себе, втілювати свої можливості у життя, їй потрібне визнання близьких. Віра батьків в обдарування Дитини допомагає їй повірити в себе і виявити здібності.

Дитина повинна бути упевненою в батьківській любові незалежно від своїх сьогоднішніх успіхів і досягнень.

Формула справжнього батьківського прийняття — це не «люблю, тому що ти хороший’, а «люблю, тому що ти є, люблю такого, який є».

Спілкуватись з дитиною необхідно на рівних, не принижуючи її гідність, не підвищуючи голосу, не ставлячи її в залежність від вашого стану, настрою.

Виробіть для себе правило не оцінювати негативно особистість дитини, а піддавати критиці тільки невірно здійснену дію або необдуманий вчинок. Наприклад, замість «Ти дуже жадібний хлопчик» можна сказати «Мені шкода, що ти не поділився з сестрою іграшками».

У спілкуванні з дитиною бажано використовувати не узагальнення: «Ти вічно кидаєш рюкзак, де попало», а ситуативні зауваження: «Сьогодні твій рюкзак лежить не на місці». Постійна мова формує образ-Я дитини. Краще в постійній формі оцінювати достоїнства її особистості, а у тимчасовій — негативні вчинки,

Не порівнюйте дитину з іншими дітьми. Більшість дітей хворобливо ставиться як до негативних порівнянь, так і до схвалення дій інших дітей, сприймаючи це як нелюбов до себе. Краще порівнювати поведінку дитини з її поведінкою вчора, акцентуючи увагу на гарних моментах.

Намагайтесь частіше ставити дитину в ситуації, коли вона самостійно робить вибір, що вона може зробити сама. Створюйте сприятливі умови для дитини, щоб вона сама могла домогтись успіху. Це привчає дитину до самостійності, формує віру в себе.

Якщо ви використали більшість методів впливу на дитину, а її негативна поведінка повторюється, реагуйте на це нейтрально та не-емоційно, уникайте конфлікту з дитиною. Необхідно пам’ятати, що нерідко дитина свідомо допускає погані вчинки з єдиною метою — домогтись уваги дорослої людини. У цій ситуації дайте відчути, що більш ефективний спосіб привернути до себе вашу увагу — це добре себе поводити.

Зверніть увагу на те, які норми і цінності ви передаєте дитині своєю поведінкою. Який приклад ставлення до людей, до життя ви їй показуєте. Який спосіб взаємодії з дитиною ви виберете — справа вашого смаку, характеру, освіти, але головне питайте себе частіше: «Якою Я хочу бачити свою дитину в майбутньому? Що Я можу зробити для того, щоб вона росла в гармонії з собою?» У кінцевому результаті процесу виховання кожній дитині необхідно отримати самостійність і свободу думки, любов до світу і бажання його пізнати.

Висновки

Утвердження культури матері в духовному житті дітей – культу, в якому повага пройнята глибоким розумінням і розуміння надихає повагу, пошану, любов, благовіяння, – вимагає від педагога мудро й піднесено говорити з дітьми про високу материнську місію.

Чутливим і співчутливим, здатним по-справжньому любити й жаліти матір може лише те дитя, яке знає не тільки радість. Дитина повинна знати що таке важко. Якщо вона не знатиме що таке материнський біль, вона може ввійти в життя легковажною. Без матері – найдорожчої в світі людини світ має здатися дітям убогим і побожним і вони повинні оберігати серце матері, бо воно невичерпне щедре й нескінченне в своїй людові.

Мир і спокій щастя і благословення матері залежить від її дітей. Материнське щастя твориться дитиною, підлітком, юнаком. Повне материнське щастя в тому коли на душі у матері мир, спокій і впевненість у тому, що з дітьми все благополучно.

Биття материнського серця, радість її буття, висока мрія про ідеал, благородний порив до вираження себе в творчості, нової людини, віра у власну несхильність і нездоланність у найтяжчі хвилини життя, радість подолання труднощів усвідомлення власної мужності – все це від матері. Мати не тільки радить, а й продовжує. Якби вона тільки народжувала, вона не була б творцем роду людського. Мати породжує наше буття, мати одухотворяє живу крихітку духом народу, рідним словом, думкою, любов’ю й ненависність, відданість й непримиренність. Мати творить неповторну людську особистість – ось у чому смисл, мистецтво й майстерність того, що ми називаємо словом порідним.

Потрібно утверджувати в дитячому серці почуття турботи про матір, як про найдорожче в світі. Щоб кожне її слово було святинею, а воля законом. Це сходження на одному з вершин моральності – поступове, але невпинне. Треба використовувати кожну життєву обставину щоб дитина осмислила, що таке мати. Одного почуття прихильності мало. Дитина повинна якомога раніше замислюватися думати, міркувати, тим глибші будуть дитячі почуття. Треба бачити все, що відбувається в дитячій душі.

Треба знайти до кожного серця такий підхід, щоб взаємини дитини із світом, з явищами і фактами, з людьми пробуджували в неї не тільки добре почуття, а й тривожні, неспокійні роздуми передусім думки про те що втрата матері – ні з чим незрівнянне горе.

Мати повинна бути духовним повелителем і володарем у сім’ї. Справжня гармонія волі й любові досягається в тих сім’ях, де світло розуму, мудрості, що дивує дітей повсякденними відкриттями людської краси, випромінюється матір’ю, де духовну красу, благородств, відданість чоловіка, дружини й сім’ї, діти бачать саме завдяки цьому світлому що йде від матері. Від материнської мудрості йде сила духу, що дисциплінує батька, утверджує в ньому почуття благородної відповідальності за сім’ю. В хорошої сім’ї, де біля духовних джерел стоїть мудра, горда, з яскраво вираженими почуттями власної гідності мати все це здійснюється тонко, красиво, тактично, непомітно; духовна влада жінки над чоловіком звеличує його. Чим непомітніше мама є духовним володарем, повелителькою сім’ї, тим більш поважають діти батька, тим відданіше люблять його, тим мати й батько представляються дітям як щось єдине, що породило й творить їх.

Список використаних джерел

1. Ашурко Ю. Педагогічна культура матері – запорука успішного виховання дітей: Факти. Проблеми. Роздуми // Рідна школа. – 1998. – №6. – С.65 – 68
2. Бондарчук О. І. Психологія сім’ї: Курс лекцій; МАУП. — К. : МАУП, 2001. — 95 с.
3. Вікова та педагогічна психологія: курс лекцій. — К. : Каравела, 2005. — 399 с.
4. Геник Л. Народно-релігійні традиції в сучасному педагогічному процесі // Рідна школа. – 2002. – № 6. – С. 37 – 44
5. Ковалев С. В. Психология семейных отношений. — М.: Педагогика, 1987. -159 с.
6. Колесніченко Л. А., Борисенко Л. Л. Основи психології та педагогіки: Навч.-метод. посібник для самост. вивч. дисц. — К.: КНЕУ, 2002. — 157 с.
7. Копець Л. В. Психологія особистості. — К.: Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», 2007. — 458 с.
8. Ладивір С.О. Головне призначення (Професія – мама) //Дошкільне виховання. – 1996. – № 3. – С. 9
9. Лозниця В. С. Психологія і педагогіка: Навч. посіб. — К. : ЕксОб, 2000 , 1999. — 302, с.
10. Миропольский С.И. Дидактические очерки. Ученик и воспитывающее обучение в народной школе. – Спб.: Изд. И.Скороходова, 2000. – 72 с.
11. Павлова Л. У истоков материнства // Дошкольное воспитание. – 2000. – №3. – С.126 – 130
12. Петренко О. Феномен материнської любові // Дошкільне виховання. – 1994. –№5 – 6. – С. 4 – 5
13. Поніманська Т.І. Дошкільна педагогіка. Навчальний посібник. — К.: Академвидав, 2006. — 456 c.
14. Рутман Э.М., Искольдский Н.В. Слагаемые любви. – М., 2006. – С. 75 – 180
15. Семиченко В. А. Психологія та педагогіка сімейного спілкування : Навч. посібник. — К.: Веселка, 1998. — 210 с.
16. Сухомлинський В.О. Батьківська педагогіка. – К.: Наукова думка, 2002. – 284 с.
17. Терлецька Л. Психологія дитинства: практикум: Навчальний посібник. — К.: Главник, 2006. — 143 с.
18. Филиппова Г. Девять месцев, меняющих жизнь //Семья и школа. – 2001. – №5. – С. 14 – 15
19. Филиппова Г. Ребёнок для родителей и родители для ребёнка //Семья и школа. – 2001. – № 7 – 8. – С. 7 – 9
20. Филиппова Г. Трудная радость материнства // Семья и школа. – 2001. – № 1 – 2. – С. 7 – 9
21. Цимбалюк І. М. Психологія: Навчальний посібник: ВД «Професіонал», 2004. — 214 с.