Здобувши незалежність, Українська держава відповідно до Конституції і Європейської Конвенції про захист прав і основних свобод людини, інших норм міжнародного права взяла курс на подолання негативних наслідків політики попереднього режиму щодо релігії і віруючих. Сьогодні в умовах процесу морально-політичної реабілітації Церкви як суспільного інституту, що постраждав від тоталітарного режиму, набуває актуальності необхідність уникнення іншої крайності – перетворення свободи віросповідання на свавілля віросповідання. Тобто не допустимо використовувати наявність свободи віросповідання як підставу для зловживання довірою, яка існує у суспільстві до релігії та Церкви, заподіяння шкоди суспільним відносинам, зазіханням на особистість, її права та свободи. Безумовно, що на мінімізацію таких негативних явищ має бути спрямована і кримінально-правова політика держави. При цьому особливості суспільних відносин, пов’язаних із релігією, застосування виваженого підходу до вирішення проблем кримінальної відповідальності за найбільш суспільно небезпечні види зловживань свободою віросповідання  потребують відповідного наукового дослідження.

Окремим аспектам проблеми зловживання свободою віросповідання приділяли увагу такі автори, як А. Ф. Зелінський, М. Й. Коржанський, А.А. Маліновський, М. І. Мельник, М. В. Палій, Ю. В. Тихонравов, Л. В. Ярмол, С. С. Яценко та ін. Проте схиляння до самогубства у зв’язку з релігійними переконаннями як вид зловживань свободою віросповідання цими вченими не розглядався. Самогубство та шляхи запобігання йому вивчали такі українські науковці: Ю.В. Александров, В.О. Глушков, В.Ф. Войцех, С.В. Жабокрицький, М.П. Мелентьєв, О.М. Моховиков, Г.Я. Пілягіна, В.В. Сулицький, А.П. Тищенко, А.П. Чуприков, О.В. Шаповалов, Л.М. Шестопалова, С.І. Яковенко, Н.М. Ярмиш та інші. Однак проблеми схиляння до релігійного самогубства залишилися поза увагою зазначених дослідників.

Отже, метою запропонованої статті є надання кримінально-правової оцінки такому злочинному зловживанню свободою віросповідання, як схиляння до самогубства на релігійному ґрунті, та надання відповідних пропозицій щодо вдосконалення чинного кримінального законодавства.

Концепція зловживання правом (або свободою) має своїх супротивників, які заперечують як саме явище зловживання правом, так і логічність цього терміна (М. М.Агарков, Н. С.Малеїн, І. А.Покровський та ін.). У той же час ряд вчених вважає зловживання правом можливим і досліджує це явище (М.І.Бару, В. Д.Горобець та ін.).  А. А. Маліновський визначає зловживання правом як  форму здійснення права всупереч його призначенню, за допомогою якої суб’єкт заподіює шкоду іншим учасникам суспільних відносин [1, с. 39]. При цьому він допускає можливість як скоєння таких зловживань, за які не передбачена відповідальність, так і безумовно протиправних зловживань.

На нашу думку, дослідження проблематики зловживання правами та/або свободами дає можливість визначити напрями та прискорити процеси вдосконалення права як соціально-регулюючого інституту. Оскільки права та свободи людини і громадянина визначають їх статус у суспільстві, надають можливість творчої самореалізації особистості, відкривають простір для ініціативи та вільної діяльності, то відповідно стає можливим і розвиток зловживань правами та свободами, аналогічний розвитку зловживань владою або службовим становищем. При цьому законотворчі процеси, як правило, “відстають” від процесів розвитку дійсної суспільно небезпечної діяльності, що становить одну з основних проблем розвитку законодавства загалом та кримінального законодавства зокрема. Фактично кожна проблема криміналізації або декриміналізації певного діяння не може бути повноцінно вирішеною без вивчення механізму зловживання певним правом або свободою. Будь-який злочин тією чи іншою мірою, з одного боку, зазіхає на певні права та свободи, а з іншого – зловживає правами та свободами або перевищує їх межі (що є окремим різновидом зловживання). Таким чином, зловживання правами та свободами – процес об’єктивний, тобто такий, який не залежить від його усвідомлення суб’єктами таких зловживань, потерпілими або дослідниками злочинної поведінки. Вивчення зловживань правами та свободами, на наш погляд, відповідає принципам розбудови правової держави, оскільки спрямовано на встановлення сутності, призначення та реалізації права.

Зловживання свободою віросповідання як окремий різновид зловживання правами та свободами має свої особливості, пов’язані з тим, що свобода віросповідання стосується певним чином визначених, вагомих для особи переконань та процесів їх набуття. Серед зловживань свободою віросповідання можна виділити злочинні зловживання або зловживання злочинного характеру, тобто такі, в результаті яких або прямо порушуються норми кримінального законодавства, або спричиняється суттєва шкода тим об’єктам, які перебувають під його захистом.

Розгляд доведення до самогубства як виду злочинних зловживань свободою віросповідання обумовлений перш за все тим, що згідно з Конституцією України людина, її життя та здоров’я, честь та гідність, недоторканність визнані найвищою соціальною цінністю [2, с. 3 ].

Схиляння членів релігійної групи до самогубства обумовлено як особистістю лідера релігійної групи, так і особливостями віровчення. У тому випадку, якщо у віровченні тієї чи іншої релігійної організації домінує ідея апокаліпсиса, воно може містити положення, які використовуються лідером релігійної групи для схиляння своїх послідовників до самогубства. Наприклад, якщо у віровченні стверджується, що всіх, хто живе на землі, незабаром очікує кінець світу і при цьому за певних обставин можливість врятуватися мають тільки ті, хто у визначений час, у визначеному місці, запропонованим віровченням способом, добровільно піде з життя. А оскільки адепти переважно перебувають у сильній психологічній залежності від свого лідера, то не виключені масові самогубства. Яскравими прикладами цього слугують такі випадки: самогубство 90 членів «Гілки Давида» (у тому числі 25 дітей) у Вако (штат Техас, США) 19 квітня 1993 р.; 5 жовтня 1994 р. в кантонах Вале і Фрибург (Швейцарія) скоїли масове самоспалення 48 членів групи «Ордену Храму Сонця»; 22 грудня 1995 р. у Сен-П’єр-де-Шерен (Франція) у ритуальному вогні загинуло 16 людей (у тому числі 3 дитини), а 24 березня 1997 р. в провінції Квебек (Канада) згоріло ще 5 членів того ж Ордену. В Україні окремі випадки самогубства відомі у зв’язку з діяльністю «Білого братства» у 1992 – 1993 рр. Тобто масові самогубства на релігійному ґрунті періодично відбуваються, але зловживання свободою віросповідання з боку лідерів таких релігійних об’єднань, на нашу думку, ще не отримали належної кримінально-правової оцінки у кримінальному законодавстві України.

Кваліфікувати подібні діяння досить важко, адже віруючі здебільшого добровільно відмовляються від життя. Чинне кримінальне законодавство України не дає достатньо підстав розглядати зазначену діяльність релігійних лідерів як злочинне доведення до самогубства, оскільки ч. 1 ст. 120 КК передбачає лише чотири способи доведення особи до самогубства або до замаху на самогубство: жорстоке поводження з нею, шантаж, примус до протиправних дій і систематичне приниження її людської гідності. А релігійне схиляння до самогубства відбувається шляхом відповідного переконання особи в необхідності цього вчинку.

С.Д Шапченко з цього приводу говорить, що: «…схиляння іншої особи до самогубства, сприяння у самогубстві або замаху на самогубство самі по собі не є кримінально караними діяннями» [3, с. 254]. У той же час М.І. Мельник, коментуючи ст. 181 КК (Організація або керівництво групою, діяльність якої здійснюється під приводом проповідування релігійних віровчень чи виконання релігійних обрядів і поєднана із заподіянням шкоди здоров’ю людей або статевою розпустою), стверджує, що в тому випадку, якщо спричинення шкоди здоров’ю являє собою склад більш тяжкого злочину, ніж передбачено ч. 1 ст. 181 КК, скоєне за наявності підстав необхідно додатково кваліфікувати як доведення до самогубства вчинене особою, яка перебувала у залежності від винуватого, або щодо двох і більше осіб (ч.2 ст.120 КК) чи як доведення до самогубства неповнолітнього (ч. 3 ст. 120 КК) [4, с. 433]. На нашу думку, вказівка у ч.2 ст.120 КК України на «те саме діяння», яке передбачено у першій частині цієї статті, не дає можливості кваліфікувати вказаним чином схиляння до самогубства у зв’язку з релігійними переконаннями, оскільки такі дії не будуть наслідком жорстокого поводження, шантажу, примусу до протиправних дій або систематичного приниження людської гідності. У випадку релігійного переконування у необхідності самогубства фактично особа сама себе ставить у залежність від винуватої особи. При цьому сама винувата особа може добросовісно вірити у необхідність такої дії як стосовно себе, так і стосовно того, кого вона переконує. Все це створює певні труднощі під час кваліфікації самогубств членів релігійних організацій, які були спровоковані їх лідером.

Необхідно зазначити, що у Росії та Україні до революції 1917 р. саме самогубство (не доведене до кінця) було кримінально караним, проте Кримінальний кодекс РРФСР 1922 р. скасував цю норму. Однак до 1960 р. передбачалося покарання за вчинення самогубства особами, які відбували покарання у місцях позбавлення волі. Кримінальні кодекси союзних республік 1959–1961 рр. залишили лише відповідальність за доведення до самогубства. Її закріпив і Кримінальний кодекс України 2001 р., у якому близько 30 складів злочинів можуть передбачати серед тяжких наслідків самогубство (спробу самогубства) потерпілого або його близьких родичів. Ці склади можна назвати спеціальними стосовно доведення до самогубства, передбаченого ст. 120 КК України [5, с. 9]. Зважаючи на це, схиляння до самогубства у зв’язку з релігійними переконаннями також, на нашу думку, потребує окремої криміналізації як принципово інший вид доведення до самогубства, на відміну від криміналізованих, який не характеризується, як інші види доведення до самогубства, жорстоким поводженням, шантажем, примусом до протиправних дій або систематичним приниженням людської гідності – ознаками, вказаними у ч.1 ст.120 КК України.

Виходячи з того, що схиляння до самогубства на ґрунті релігійних переконань є видом зловживань свободою віросповідання, найбільш вдалим щодо його криміналізації видається доповнення ст.181 КК України «Посягання на здоров’я людей під приводом проповідування релігійних віровчень чи виконання релігійних обрядів» частиною третьою: «схиляння до самогубства на ґрунті релігійних переконань та інші дії, які призвели до загибелі людей або інших тяжких наслідків». Проте ця стаття має численні вади, які детальніше описані в інших працях [6, с.79 – 88]. Тут лише зазначимо, що запропонована криміналізація доцільна в поєднанні з переформулюванням назви ст. 181 КК України як “Заподіяння шкоди здоров’ю людей під приводом або внаслідок релігійної діяльності” та змісту статті як злочину з матеріальним складом. Визначення покарання за такий кваліфікований склад злочину потребує окремого дослідження, проте, на наш погляд, воно має бути таким, щоб згідно зі ст.12 КК України цей злочин було віднесено до тяжких злочинів.

Наприкінці зазначимо, що проблема схиляння до самогубства у зв’язку з релігійними переконаннями більш широка, ніж може видаватися на перший погляд, оскільки вона пов’язана з відповідальністю священнослужителя за свою діяльність та особливостями релігійного світогляду. Адже як в Україні, так і в Росії, де, за даними різних соціологічних моніторингів, віруючими себе вважають 50 – 70 % населення, рівень самогубств залишається досить високим. Справа в тому, що тривалі пости, молитви, обмеження «плоті», які існують у релігії за певного їх застосування до особи через відповідне переконування священнослужителя можуть призвести до самогубства. Тобто за визначених умов можна ставити питання про ненавмисне доведення до самогубства внаслідок недбалості священнослужителя (або провокування самогубства). Також потребують окремого розгляду проблеми провокації самогубств, пов’язані з нерозумінням особливостей релігійного світогляду (введення ідентифікаційних номерів тощо). Зазначене є перспективою подальших наукових досліджень проблем доведення до самогубства та схиляння до самогубства у зв’язку з релігійними переконаннями.

Література

1. Малиновский А. А. Злоупотребление правом. – М.: МЗ – Пресс, 2002.– 128 с.
2. Конституція України: Прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 30. – С. 141.
3. Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України / Відп. ред. С. С. Яценко. – К.: А.С.К., 2002. – 936 с.
4. Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України від 5 квітня 2001 року / За ред. М. І. Мельника, М. І. Хавронюка. – К.: Каннон; А.С.К., 2001. – 1104 с.
5. Шестопалова Л.М. Самогубство та доведення до самогубства: заходи протидiї: Автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08. – К.: НАВСУ, 2001. – 20 с.
6. Волкова Г. М. Юридичний аналіз об’єкта та об’єктивної сторони складу злочину, передбаченого ст. 181 КК України : Зб. наук. пр. курсантів та студентів ДЮІ МВС при ДонНУ // Проблеми держави і права в дослідженнях молодих учених. – Донецьк, 2004. – 196 с.