Нещерет О.І., кандидат філологічних наук,
доцент кафедри психології

Ніжинського державного університету імені М. Гоголя

Проблема людини та її існування в світі обговорювалася в усі часи, тому можна з впевненістю говорити про те, що категорія «сенсу життя» залишається вічною і в той же час продовжує бути складною проблемою. Сьогодні вона вживається в різних контекстах, що породжують різноманітні трактування і розуміння. Актуальною вона є не тільки для науковців різних сфер знань (філософів, соціологів, психологів, лінгвістів і под.), які прагнуть до теоретичних узагальнень, але й для кожної окремої людини, яка намагається знайти конкретну відповідь для самої себе.

Вперше людина замислюється над сенсом життя ще в підлітковому віці, і виражається це в формі наступних запитань: «Якою я є?», «Що в мені не так?», «Якою я повинна бути?». У пошуку відповідей на ці та інші запитання найкраще розкривається зміст сенсу життя. Той, хто запитує про сенс життя, задає запитання про щось надзвичайно особисте, про те потаємно індивідуальне, що, може бути, ще не усвідомлене ним до кінця і існує як потреба висловити щось глибоко таємне. В сенсі життя людина намагається виявити свою сутність, а отже осмислення людиною свого власного життя є вищою формою духовної діяльності людини, свідченням реалізації однієї з найважливіших функцій самосвідомості особистості. Осмислення життя — це досить непростий процес рефлексії. Завдяки саморефлексії люди реалізують себе в якості суб’єктів осмислення, намагаючись одночасно віднайти в свідомості як сенс всього сущого, так і сенс свого власного буття. У кожної людини свій спосіб осмислення життя, який спирається на її власний досвід. Тому сенс життя кожної людини видозмінюється в залежності від її конкретно- історичних умов і індивідуально-особистісних рис, рівня самосвідомості. Процес осмислення людиною свого життя відбувається в умовах засвоєння нею цінностей об’єктивного світу — досвіду поколінь в його духовному і матеріально-предметному субстратах. У рефлексії над сенсом свого життя людина встановлює вищий спосіб самореалізації своєї сутності, яка виявляється в духовній діяльності людини — як цінності духовного культури; у спілкуванні, міжособистісних стосунках, поведінці, вчинках — як цінності спілкування і поведінки; в предметній діяльності — як опредмеченій культурній цінності.

У тлумачному словнику української мови значення терміну «Сенс» представлено як «1. Суть чого-небудь, зміст // Те, що відіграє особливу роль, має виняткове значення; сила. 2. Розумна підстава; рація, діяльність, корисність. 3. Мета, основне призначення чого-небудь; поклик» [2, 262]. У цих значеннях «сенс» постає не стільки феноменом свідомості, скільки позначає сам процес і результат розуму, залученого в пізнання людиною сутностей буття.

Але сутність сенсу життя людини не може бути виявлена лише одним розумовим осмисленням його гносеологічних і аксіологічних основ. Істотна для всієї філософії методологічна проблема, яка потребує свого вирішення — це діалектичне поєднання раціональних та ірраціональних елементів пізнання [4]. Сьогодні все більша увага приділяється ірраціональному феномену людської пізнавальної діяльності, який не підлягає раціональному осмисленню, не співвідноситься з розумовою активністю. Ірраціональне — те, що лежить за межами розуму, не піддається логічному поясненню, але водночас виявляє надзвичайні можливості особистості в плані осягнення суті багатовимірних реалій життя, глибин творчого початку буття. Ми вважаємо, що людське пізнання — це складна діалектична взаємодія раціонального і ірраціонального.

Тому пізнання сенсу життя — це таке осмислення людиною своєї життєдіяльності, коли вона прагне осягнути глибинні «пласти» раціонально- ірраціональної сфери своєї сутності в контексті сутності загального буття; відкрити для себе істину; відкрити істину про цінності свого «Я» (адже запитання про сенс життя — це запитання не стільки про те, як внутрішньо влаштоване власне життя, скільки про те, чи є в ньому та цінність, яка виправдовувала б усі зусилля людини).

У процесі осмислення людиною своєї сутності задіяна вся раціонально- ірраціональна сфера. Існують в людському житті істини, які словами, раціональним способом, не можна передавати. Раціональним способом пояснюється феномен сенсу життя як факт духовної і предметно-практичної діяльності людини; без інтелекту людина не змогла б визначити поняття «сенс життя». Але під поняттям «зміст життя людини» прочитується не так власне логічно оформлена категорія інтелекту, як більш широкий контекст раціонально-ірраціонального змісту, тобто під «змістом життя людини» виражається також психологічний стан людини: стан задоволення, щастя, рівноваги, або, навпаки — пригнічення, зневіри, відчаю. І такий стан викликається чуттєво-раціональною оцінкою людиною свого буття. Таким чином, поняття «сенс життя людини» вбирає в себе все багатство і розмаїття чуттєвої, раціонально-логічної і інтуїтивної форм пізнання. На нашу думку, процес осмислення людиною власного життя слід розглядати як складний раціонально-ірраціональний процес.

Будь-яке наукове пізнання, в тому числі і сенсу життя, є процес, тобто поглиблення і розширення системи наявного знання про світ, який включає в себе два основні рівні: емпіричний і теоретичний. Вони хоча і пов’язані, але відрізняються один від одного, оскільки кожен з них має свою специфіку.

На емпіричному рівні досліджуваний об’єкт відображається переважно з боку своїх зовнішніх характеристик, ознак, властивостей, доступних живому спогляданню, він потребує опори на чуттєве пізнання. Збір фактів, їх первинне узагальнення, опис спостережуваних даних, їх систематизація, класифікація та інша фактографічна діяльність — специфічні ознаки саме емпіричного пізнання.

Сенс життя як осмислення людиною свого внутрішнього світу і оточуючої дійсності є результат рефлексивної пізнавально-оцінної діяльності. Якісна особливість цього осмислення людиною свого життя полягає в тому, що воно є одночасно предметом і пізнання, і оцінки як свого внутрішнього світу, так і оточуючої дійсності. Отже, осмислення сенсу життя супроводжується зазвичай глибокими переживаннями. Тому вважаємо доцільним використання таких методів дослідження «сенсу життя», які могли б дістати із свідомості людини ірраціональні складові її пізнання, виявили емоційно-оцінні рівні сприйняття предметно-об’єктного світу.

Вважаємо необхідним обґрунтування важливості погляду на проблему крізь призму психології і лінгвістики, яка в деяких своїх пересічних гранях створює можливість психосемантичного підходу до інтерпретації сутності даного поняття.

Психосемантика — сфера знань сучасної психології, що дозволяє вивчати функціонування індивідуальної системи значень, моделювати структуру суб’єктивного змісту базових значень індивідуальної свідомості. В результаті вибудовується суб’єктивний семантичний простір як відображення системи значень індивідуальної свідомості. «Під семантичним простором розуміється система ознак, описів об’єктної і соціальної дійсності, певним чином структурована» [3, 84]. Актуальність проблеми вивчення семантичного простору особистості полягає в тому, що вона стосується емоційного ставлення особистості до різних понять для виявлення їхнього змісту, індивідуальної системи значень, за допомогою якої здійснюється відображення і осмислення об’єктивної дійсності. У процесі осмислення дійсності відбувається синтез пізнання реального світу, цінностей, норм і правил, що має на увазі розвиток змісту індивідуальної свідомості особистості.

Психосемантика оперує конотативними значеннями слів, які є своєрідною проекцією особистісних смислів, закріплених у мовленнєвих формах. Конотація «протиставлена об’єктивному змісту мовних одиниць, орієнтованому на когнітивну (пізнавальну, гносеологічну) функцію мови», — читаємо в довідниковій літературі [1, 236]. Конотативні значення в експериментальній семантиці становлять емоційну сторону сприйняття, їх порівнюють з емоційними або невербалізованими смислами, які сигналізують суб’єкту про особистісну значущість об’єкту. Конотативні значення — це «значення, в яких відображення і відношення поєднані, тобто значення, особистісні смисли і чуттєва тканина яких знаходяться в нерозривній єдності» [3, 85]. І такі семантичні простори, на думку В.Ф.Петренко, «характеризують особистісні смисли індивіда і використовуються для дослідження соціальних установок, стереотипів і под..» [3, 85].

Психосемантичний підхід являє собою сукупність індивідуально — орієнтованих методів, що передбачають можливість визначення несвідомо діючих конструктів по відношенню до світу і самого себе. Так, наприклад, процедура асоціативного експерименту, досить поширеного методу дослідження в психолінгвістиці, спрямована на виявлення асоціативних зв’язків, які репрезентують неусвідомлювані пласти образів нашої свідомості і є відображенням процесів, що відбуваються в глибинних структурах людської психіки. Отримане в результаті експерименту асоціативне поле вихідного слова-стимулу є моделлю образу свідомості, яка, як правило, містить у собі набір знань, прийнятих в певній культурі. Психосемантичні дослідження мають за основу принцип вибірковості свідомості людини через відтворення системи індивідуальних значень. Застосування психосемантики дозволяє подолати цілий ряд труднощів, що виникають при використанні звичайних психодіагностичних методик. Психолінгвістичні методи дають можливість реконструювати бачення світу очима самого суб’єкта.

Психосемантичні методи націлені на діагностику швидше динамічних ситуаційно обумовлених особливостей свідомості, ніж стійких поведінкових особистісних рис, а тому дозволяють прослідкувати вплив ситуаційних, вікових, інших чинників на інтерпретацію суб’єктом сенсу життя. Таким чином, побудова семантичного простору «сенсу життя» людини, за В.Ф.Петренко, є відображенням як категоріальної структури індивідуальної свідомості, яка віддзеркалює чуттєвий досвід, набутий за роки життя, так і представленням особистісних неоднозначних смислів, часом оптимістичних, а подекуди і досить тривожних, переживань людини, яка перебуває в такому складному особистісному пошуку. Можливість виявлення емоційно-оцінного ставлення людини до світу, яке забезпечується психосемантичними дослідженнями, дає можливість більш глибокого представлення розуміння людиною сенсу життя.

Використання психосемантичних методів у дослідженні особистісних якостей дозволяє отримати незвичайний і цікавий матеріал про структуру особистості, особливості її самоідентифікації, що свідчить на користь застосування методів психосемантики для вивчення особистості.

Список використаної літератури:

1. Лингвистический энциклопедический словарь / гл. ред. В.Н.Ярцева. — М.: Сов. энциклопедия, — 685 с.
2. Новий тлумачний словник української мови: [укладачі В.Яременко, О.Сліпушко]. — Том 3. — К.: Вид-во «Аконт», 2008. — 862 с
3. Петренко В.Ф. Основы психосемантики /В.Ф. Петренко. — 3-е изд. — М.: Эксмо, — 480 с. — (Психологическое образование).
4. Чорна А.М.. Проблема співвідношення раціонального та ірраціонального в філософських концепціях розвитку історії /А.М. Чорна.