Освіта та самоосвіта

Реферати, дослідження, наукові статті онлайн

Сенс життя і щастя як категорія етики. Основні закони щастя

Вступ

Категорія «щастя» є однією з провідних в етиці. Наукове обґрунтування його сутності та змісту складне, адже скільки людей, стільки й уявлень про щастя.

Сучасний «Словник з етики» (1989) зафіксував таке значення цього поняття: благополуччя, земне блаженство, бажане насущне життя, спокій і вдоволення, успіх, здійснене бажання тощо. Однак такого тлумачення недостатньо, необхідна теоретична модель дефініції «щастя», яка, фіксуючи найзагальніше, сутнісне, давала б змогу для особистісного, індивідуального наповнення і «розшифрування». Так, польський філософ, етик В. Татаркевич (1886-1980) вважав, що щастя — повне і тривале вдоволення від життя в цілому.

Сучасний український етик Віктор Малахов зазначає, що це поняття найбільше відповідає стану моральної культури. Водночас таке трактування щастя не повне, якщо не врахувати почуття світлої радості, ентузіазму, яке охоплює душу людини; безрадісне, неокрилене ентузіазмом вдоволення тяжіє до ретроспективного осягнення життя і саме по собі не робить людину щасливою. Щастя — вища мета і цінність людського життя. Арістотель висловлював думку, що воно є метою, яку ніхто і ніколи не вибере засобом заради чогось іншого.

Щастя — стан людини, для якого характерні переживання внутрішнього вдоволення власним буттям, повноти і осмисленості свого життя, відповідності досягнутого життєво значущим цілям і мріям.

1. Питання справжнього щастя в житті людини

Щастя — головна мета й сенс життя людини. Особисте щастя, наявність радості для людини важливіше власного здоров’я й навіть самого життя.

Якщо ми уважно придивимося до оточуючих людей, то побачимо, що всі вони без винятку тільки й зайняті тим, що намагаються одержати задоволення.

Хтось намагається одержати задоволення через їжу, хтось через алкоголь, хтось через нікотин, хтось через інтимні відносини, хтось через насолоду владою, хтось через володіння грошей і т.д.

Навіть ті, хто роблять важку й неприємну роботу, роблять це для того, щоб одержати ту або іншу винагороду, а з ним і позитивні емоції. Тільки в цьому випадку не відразу, а через якийсь час. Для багатьох їхня робота не доставляє задоволення, але вони ходять на неї й виконують те, що їм пропонується робити лише для того, щоб потім одержати гроші, за допомогою яких вони нарешті — те зможуть одержати те, що вони дійсно бажають.

Суть щастя в його багатогранності, як і будь-якого іншого поняття, і як будь-яке поняття, суть щастя розкривається поступово. Воно розкривається через закономірності свого внутрішнього змісту, впливаючи цим змістом на середовище перебування і увесь об’єктивний світ. Цим, властиво, і визначається його феномен.

В основі прояву щастя лежить процес зміни положення або стани того, що колись не володіло таким і перебувало в іншому положенні або стані. Це й відділення нового від старого, і своєрідне протиставлення, що увійшло в життя нового, старого або попереднього. У більшості випадків нам здається, що щастя виникає неочікувано або ненавмисно, його несподівана поява дивує й захоплює, радує й сприймається подарунком долі. Природно, для людини, що живе в мирській суєті складно вловлювати причинно-наслідкові закономірності  подій, що відбуваються, а саме вони й вишиковують канву якихось факторів, які в підсумку й приводять до прояву цієї «несподіванки».

Відчуття стану щастя людиною, як і прояв його, є процес. Які етапи можуть торкнутися нас при знаходженні цього стану? На початку, щастя переповняє людини на стільки, що часом почуття самозбереження або інстинкти притупляються, виникає відчуття крайньої відчуженості від усього повсякденного, від конкретики або етичних норм, що диктуються суспільством. Фізичні дії можуть бути сковані ейфорією, фантастичними поданнями, мріями або зануренням у несвідоме. Згодом, а цей період може мати більше тривалий відрізок у часі, наступає пробудження его, що нічого не вимагає, але озивається на те, що відбувається достатком, відсутністю бажання підкорятися повсякденності й ігноруванням умов, які можуть порушити цю духовно-фізичну ідилію.

У діях можлива поява імпульсивності, але вони, швидше за все, можуть супроводжуватися всеосяжним почуттям прийняття навколишнього, феєричним настроєм свята, радістю від життя й миру в цілому. Наступна хвиля настроїв від відчуття може повернути, здавалося б, до первісного етапу зіткнення із щастям, однак отут можна або варто очікувати більше зануреного й усунутого від усього навколишнього поводження. Активні зовнішні фізичні дії переміняються на глибинні, психологічні й почуттєві переживання. Більшою мірою  може виявитися гармонія, а щиросердечний спокій буде сприяти творчим настроям або ілюзорним поданням про положення речей. Але й цей період відчуття щастя також недовговічний, як і перший, а наступний, заключний, буде  визначальний і закріпляючий даний стан.

У підсумку, хоча почуття ще неспокійні від нереальності, що відбувається й тріпотять від глибини змін внесених у процес життя, тверезий розум і розум уже говорять, що щось трапилося й із цим, тепер, щось варто робити. Вибудовується чітка програма освоєння нового, енергія переповняє й хочеться творити, діяти й здійснювати в напрямку того, що можна відчути, до чого ми готові й для чого вибудуваний наш що творить і несе світло дух.

Всі ці етапи, звичайно ж, умовні й не можуть бути піддані тимчасовій оцінці або аналізу довжини. Думаю, що в кожної людини дані процеси будуть мати особливі, властиві тільки йому характеристики, що залежать від особистісних якостей і манери поводження. До настання факту знаходження щастя, до факту з’єднання суб’єкта із цією об’єктивністю, конкретне або особистісне щастя, можна оцінювати лише через загальні тенденції прояву й говорити про нього в контексті загальних моментах впливу даного феномена на навколишню його дійсність.

Виділення феномена щастя від його можливого носія не випадково, тому що він, носій, має свою індивідуальну характеристику й свої специфічні параметри, обумовлені власним існуванням, як духовний елемент Сущого. У зв’язку із цим, розглянемо ще деякі особливості феномена Щастя й зробимо це на зіставленнях і аналогіях з якимись положеннями, феноменами нашого миру й ноуменами іншого.

Як ми вже відзначали, щастя провокує стан задоволення й радості, дає додаткові сили, сприяє активній дії. Це стан, як може здатися на перший погляд, схоже на стан людини, що після тривалої азартної гри, виграв щось особливе і бажане, досяг мети своїх устремлінь.

Як зазначає, Г.Сковорода, «премудрості справа полягає в тому, щоб зрозуміти те, у чому складається щастя — от праве крило, а чесноту важко знайти. Із цієї причини вона в еллінів і римлян мужністю й міцністю називається — от і ліве. Без цих крил нікому не можна вибратися й злетіти до благополуччя. Премудрість — як гостродальньозорове орлине око, а чеснота — як мужні руки з легкими оленячими ногами».

Істинне щастя показує результат найвищої якості, аналогічний народженню дитини або прилученню до божественних атрибутів світобудови. До цього можна додати, що щастя, у порівнянні з іншими результатами діяльності або досягненнями, не може бути повним або не повним, також як випадковим або ненавмисним. Для суб’єкта, що знайшов цей стан, воно всеосяжне й сприяє підйому на більше високий рівень розвитку, зняттю психологічних і фізичних комплексів, дозволу соціальних проблем.

Це стан можна, побічно, зрівняти зі знаходженням здоров’я після тривалої й обтяжної хвороби, коли шансів на позитивний результат лікування вже не було. І хоча, саме здоров’я, категорія в матеріальному світі відносна й, більшою мірою , належить самій Матерії, однак, як результат, «просите й дане буде…», з деякими допущеннями, можна прийняти на користь щастя або, якщо бути точніше, як наслідок від його знаходження. Таким чином, зрозуміло, що щасливі люди, маючи більший запас життєвої енергії, повинні боліти менше.

Продовжуючи міркувати, відзначимо, що щастя не тільки сприяє здоров’ю, але й піднімає якості й можливості людини на більше високий рівень. Людина своїми вчинками стає помітніше в суспільстві, що оточують і близькі можуть відзначити нові сторони його реалізації, прояву талантів або можливостей. Щастя може спонукати до творчості, але й сама творчість або процес утвору в найвищому ступені творення може приводити до знаходження щастя. Стан щастя — джерело творіння, це його матерія, з якого Утвір претендує на своє втілення. Думаю, що творчі люди в більшій мері здатні до знаходження щастя за родом своєї діяльності, і цим вигідно відрізняються від тих, хто не займається творчою працею або не приємле у своїй практиці використання креативності (творчих здатностей) і новації (відновлення). Таким чином, можна зробити висновок, що щаслива людина здатна творити щось велике і значне, не надаючись користі й не думаючи про вигоду.

Як вказує Григорій у праці Сковороди «Источником несчастья есть нам наша бессовестность: она-то нас пленяет, представляя горькое сладким, а сладкое горьким. Но сего б не было, если бы мы сами с собой посоветовались. Порассудим, друзья мои, и справимся, к доброму делу никогда не поздно. Поищем, в чем твердость наша? Подумай, такова дума есть и сладчайшая Богу молитва. Скажите мне, что такое для вас лучше всего? Если то отыщется, тогда и найдется и счастье точное; в то время до него и добраться можно».

Щастя міститься в нас самих, осягаючи себе, ми знаходимо духовний мир, спокій. Щастя легко досягається, якщо людина йшла шляхом любові та віри. Його досягнення залежить тільки від самої людини, її серця. Всі люди створені для щастя, але не всі отримують його, вважає мислитель. Ті, хто задовольнився багатством, почестями, владою та іншими зовнішніми атрибутами земного існування, роблять величезну помилку, стверджуючи, що вони досягай щастя. Вони отримують не щастя, а його привид, образ, який у кінцевому рахунку перетворюється на прах. Г.Сковорода наполегливо підкреслює, що люди, у своїй більшості, вступають на легкий шлях видимості щастя, та наводить приклад, що сталося з вченням Епікура про щастя. Люди побачили зовнішній бік його вчення про щастя як насолоду, тому й лають його за це до сьогоднішнього дня. Не в насолоді щастя, а у чистоті серця, в духовній рівновазі, в радості. Г.Сковорода своїм власним життям Утверджує оригінальну думку, що заклик «Пізнай себе» – це не тільки вираження необхідності пізнання людської екзистенції, а й вказівка основного шляху цього пізнання. А суть її в тому, що найкраще себе може пізнати сама людина, бо шлях пізнання – це не тільки раціональне осягнення людського життя, це насамперед переживання його. Мабуть, і тому Г.Сковорода прагнув одинокості, бо найвищим щастям він бачив досягнення глибин власної душі. Г.Сковорода не прагнув самоізоляції, він прагнув самовдосконалення.

У міркуваннях про щастя Г.Сковороди є ще й такий важливий аспект. Людське щастя втілюється не тільки в духовних шуканнях, не тільки у сердечній радості, а й у праці, у втіленні спорідненості праці. Сковорода вказує, що здібності дає людині Бог, що царство Боже всередині людини. Прислухаючись до цього внутрішнього голосу, людина має обрати собі заняття не тільки не шкідливе для суспільства, а й таке, яке приносить їй внутрішнє задоволення і душевний спокій. Всі заняття добрі лише тоді, коли виконуються у відповідності з внутрішньою схильністю.

Таким чином, філософ наполягає на тому, що життя людини має бути радісним, і зробити його таким може тільки вона сама. Г.Сковорода мислить щастя досяжним для всіх. Для того, щоб його пізнати, зовсім не обов’язково осягнути складну філософську матерію чи прилучитися до кола вибраних. Щастя є простим і за змістом, і за формою. На підставі такого розуміння щастя Г.Сковорода проповідував простоту життя, бідність (але це не був аскетизм, а так би мовити розумна достатність), вдоволення, яке випливає із спілкування людини з природою.

2. Основні закони щастя. «Сенс життя» і «щастя»

Поняття «сенс життя» і «щастя» органічно пов´язані між собою і належать до етичних категорій, що відображають моральну самосвідомість особи. В них синтезується увесь духовний досвід особистості у його смисложиттєвому вимірі. Моральною результативністю його є або чисте сумління або, навпаки, відчуження від світу, відчуття самостійності і випадковості існування.

Кожна людина зокрема і людство загалом бачить щастя остаточною метою людських зусиль. Правда, розуміння сенсу збиття не завжди пов´язується із щастям. Релігійне, зокрема християнське його розуміння, не передбачає щастя в цьому світі, а переносить його можливість у «потойбічне» життя. Земле життя лише ставить перед людиною певні моральні зобов´язання: збереження душі для вічного блаженства в «іншому» житті. Щастя, згідно з прийнятим визначенням, — це «перебивання повноти буття, пов´язане із самоутвердженням» [5, с 175].

Поняття щастя конкретизується залежно від того, в чому людина бачить сенс життя, тобто воно завжди індивідуально визначене. Поняття самоутвердження як умова щастя об´єктивно покладає два основні аспекти. Перший — самоутвердження людиною себе як носія природної життєвості. Фізичне здоров´я і спосіб життя, що сприяє його збереженню та покращенню природних задатків організму, — явище моральнісного ставлен­ня до феномена життя та до себе як його носія. Фізичне здоров´я — не лише показник гармонійної взаємодії всіх органів, але й запорука душевного здоров´я: налаштованості людини на злагоду з оточенням. Фізично здорова людина сповнена радості буття. її наповнює радістю сама можливість бути, відбутися, відчувати своє тіло і вправно володіти ним. Тому моральним зобов´язанням перед собою є ведення здорового способу життя. Важливо тренувати тіло, не перевантажуючи, не виснажуючи його непосильною працею або надмірними сумнівними задоволеннями. До останніх зокрема належать надмірна кількість їжі, зловживання алкогольними напоями, статева розбещеність. Вони швидко виснажують організм, призводять до передчасного старіння та смерті. Зрештою, хвора людина, як правило, вимушено зосереджена на негараздах свого організму, а отже, Нервова, безпричинно дратівлива. Вона нетолерантна в поведінці, недружня в стосунках.

Другий аспект самоутвердження — духовне, в першу чергу, моральне самоутвердження. Якщо перший аспект реалізує цінність людського життя в його природності, то другий Пов´язаний з її суспільністю і отже, має сутнісний характер. Доцільно порівняти обидва аспекти з огляду на їх цінність для Повноти самоутвердження особистості. Аморально виснажувати свій організм сумнівними задоволеннями. Неморально і злочинно позбавляти життя будь-яку людину, в тому числі і себе самого. Моральна заборона на самогубство покладена всіма культурами. Так, у християнстві самогубців заборонено ховати на кладовищах на тій підставі, що життям людини має право розпоряджатися лише Бог. Коли ж має місце самогубство (окрім випадків ритуальних самогубств), за фактом його вчинення завжди стоять великі особисті трагедії. Згадаймо хоча б героїню поеми Т. Шевченка «Катерина». Середовище осуджувало її за «несанкціоноване» кохання до чужинця і тим прирекло на смерть.

Таке ж моральне зобов´язання щодо самоутвердження висуває перед людиною і її «друга природа». Саморозвиток особистості — це процес і результат цілеспрямованої душевно-духовної діяльності. Слід мати на увазі, що потреба духовного саморозвитку не іманентна людині, не покладена в ній так само нагально, як потреба фізичного виживання. Життя (фізична життєвість) дається людині як дарунок, тоді як духовність, моральність вона має здобувати, плекаючи їх у собі. В діяльному самоутвердженні вона має здобувати людські чесноти, приборкуючи лінощі та примхливі вимоги тіла, що зваблює вигодами лінивого, напівсонного буття. Між тим людина зобов´язана самим фактом свого буття відповідати розумності та моральності своєї природи. Вона зобов´язана перед людством жити так, щоб собою не соромити рід людський. Отже, людина має моральні зобов´язання як перед собою, так і перед людством. Однак сенс життя вона здобуває не завдяки виконанню моральних зобов´язань, хоча цей факт відіграє важливу роль у самоусвідомленні та самоорганізації духовних структур на смисложиттєві цінності.

Сенс життя набувається та усвідомлюється як його наявність у вільному розгортанні здібностей особи довкола особистісно визначеної потреби. Причому сповнити життя сенсом не може щось другорядне, несуттєве, обмежене і буденне. В кращому випадку воно здатне на певний час зосередити на собі увагу. Але, раніше чи пізніше, особа неминуче доходить усвідомлення обмеженості та ілюзорності цінностей, що колись вабили її. Коли мова йде про смисложиттєві цінності, то треба наголоси­ти, що це цінності, здатні організувати духовну енергетику людини в гармонійне ціле з тим, щоб опредметнитися в суттєвому: в науковому пошуку, в предметно-естетичному формуванні середовища, в творчих моральнісних стосунках тощо. Це знайденість себе в справі, до якої людина призначена природою; знайденість себе в коханні і сім´ї, в справжній щирій дружбі, в повазі з боку інших тощо.

Духовна потреба самоутвердження стимулюється творчою природою людини. Це вона вимагає органічно влитися в буття людства за життя, створюючи атмосферу людяності, а після смерті залишатися в ньому образом своїх умінь, здібностей, талантів тощо. Духовне самоутвердження завжди потребує зусиль розуму, глибини почуттів і, звичайно ж, волі, сили характеру, фізичних зусиль. Лише у такий спосіб — шляхом опредметнення себе в діяльності, в моральних стосунках людина здобуває відчуття справжності буття. Людське існування вимі­рюється справами, що і визначають відлік часу. Цей закон дійсний як для людства загалом, так і для кожної особистості. Отже, сенс життя не покладений десь ззовні, поза людиною. Сенс життя здобувається у свідомому творенні життя, а саме: творенні себе згідно з людським образом та творенні людяності стосунків в навколишньому середовищі. Реалізуючи своє призначення бути людиною, особа здобуває справжню повноту буття, тобто сповнює його сенсом.

Сенс буття не є щось стале, раз і назавжди здобуте й незмінне. Йому властива процесуальність, що є атрибутивною характеристикою духовності: зупинка в русі до самопошуку, до творчої взаємодії зі світом — це початок духовної смерті.

Висновки

Отже, для кожної людини слово щастя має різні значення, для когось це зароблені великі гроші, для іншого це здоров’я близьких тобі людей, тощо.

Щастя – це психоемоційний стан людини, яке має відчуття піднесеності та цілковитого задоволення життям, вона перебуває у стані безмежної, феєричної радості та вдоволенні у цьому у житті. Без щастя людина не може жити, бо без цього стану людина впадає в депресію, у неї погане самопочуття, також часто перебуває у стані роздратованості. Особливо страшним є коли людина перестає бачити сенс свого життя. А справді навіщо жити коли ти не маєш чому радіти? Без щастя неможливо жити, оскільки це є найвищим проявом втілення сенсу життя людей. Без розуміння сенсу людського життя, неможливо усвідомити, як людина може бути щасливою. У нашому уявленні про слово «щастя», ми одразу уявляємо якийсь емоційний стан, у цей момент ми відчуваємо високий ступінь піднесеності та внутрішнього задоволення, людина відчуває ніби вона задоволена всією життєдіяльністю, чи якимись окремими моментами свого життя. Л. Толстой говорив, що щастя полягає не в тому, щоб щось робити повсякчас, що тобі заманеться,а у тому, щоб тобі хотілося того, що ти робиш.

Як поняття моральної свідомості, щастя за своїм змістом послуговується на декілька понять, уявлень та деяких закономірностей щасливого життя на цьому світі, які безпосередньо мають впливати на наші мрії, ідеали, завдання тощо. Людина може бути задоволена своєю роботою, їй приносить задоволення спілкування з друзями, радіє щастю сімейного життя, тощо. Це є об’єктивною соціальною та моральною цінністю таких форм людського життя.

Отже, можна зробити висновок, що «щастя» і «сенс життя» — ці поняття тісно пов’язані між собою, вони належать до етичної категорії. Яка віддзеркалює, відображає моральну свідомість людини. В цих поняттях поєднується весь духовний досвід людини, особистості смисложиттєвому вимірі. Людина бачить щастя вирішальною метою людських зусиль.

Список використаної літератури

  1. Етика: Навч. посібник / В.О. Лозовой, М.І. Панов, О. А. Стасевська, та ін.; За ред. В.О. Лозового; М-во освіти і науки України. — К.: Юрінком Інтер, 2004. — 223 с.
  2. Етика: Навч. посібник / В. О. Панов, О. А. Стасевська, М. Б. Ценко та ін.; Ред. В.О. Лозовий; М-во освіти і науки України. — К.: Юрінком Інтер, 2002. — 382 с.
  3. Етика: Навч. посібник для вузів/ Т.Г. Аболіна, В.В. Ефименко, О.М. Лінчук. — К.: Либідь, 1992. — 328 с.
  4. Малахов В. Етика: Курс лекцій: Навч. посібник для вищ. навч. закл./ Віктор Малахов,; Ред. Світлана Головко (гол.), Тетяна Янголь. — 4-те вид.. — К.: Либідь, 2002. — 382 с.
  5. Мовчан В. Етика: Навчальний посібник/ Віра Мовчан,. — 3-тє вид., виправл. і доп.. — К.: Знання , 2007. — 483 с.
  6. Тофтул М. Етика: Навчальний посібник/ Михайло Тофтул,; Ред. О. З. Лебедєва-Гулей. — К.: Видавничий центр «Академія», 2005. — 414 с.
  7. Юрій М. Етика: Підручник/ Михайло Юрій,. — К.: Дакор, 2006. — 319 с.