Вступ

Такі трагедії, як «Вакханки»,  показують безсумнівно страсті    героя, що розривається на частині, а Еврипід, всупереч банальній думці, воскрешав стародавню трагедію й був багато в чому архаїзатором. Культ Діоніса, відповідно до традиційної точки зору (ряд дослідників дотримуються точки зору про його крито-мікенське походження) проник до Греції з Фракії або Фрігії приблизно в VIII ст. до н.е., в епоху переходу від «темних віків» до нового підйому грецької цивілізації. Його поширення йшло повільно. Опір пояснювалося тим, що поклоніння богу-чужоземцеві разюче відрізнялося від звичних обрядів і уявлень про характер спілкування людини з богами.

Семантика міфологічного сюжету в трагедії Евріпіда «Вакханки»

У вакханалії в наявності зникнення всіх розходжень. Починаючись як ідилічне дійство, вакханалія перетворюється в кривавий кошмар. Як відомо, Фіви не хотіли визнавати Діоніса богом, за що він уразив фіванок божевіллям і, тим, самим, перетворив у вакханок. Фіванський цар Пенфей, що також не бажав твердження в його місті культу Діоніса, побажав, сховавшись, побачити оргії вакханок своїми очами. Для цього він переодягся в жіноче плаття, але жінки помітили його й, прийнявши за дикого звіра, розтерзали. Так свято перетворилося в нещастя, і це типова «жертовна криза», що веде свято до його джерел — взаємного насильства.

Стирання статевих розходжень у перевдяганні Пенфея має як результат трагедію на святі любові й плідності. Але трагедія Еврипіда фіксує також стирання розходжень між людьми й тваринами, оскільки божевільні вакханки прийняли Пенфея за дикого звіра. Більше того, стираються розходження навіть між богом і людиною, між Діонісом і Пенфеєм, так що вони перетворюються в «братів-ворогів» або двійників. Адже Пенфей, прикидаючись вакханкою, протистоїть Діонісу й одночасно одержим ним, тобто виявляється охопленим тим насильством, що робить всі речі й суті невідрізненими одна від одної. Тому вбивство Пенфея стає дозволом «миметичної кризи» і одночасно явищем сакрального, у результаті чого культ Діоніса запановує у Фівах.

Тим самим «релігійне» і «сакральне» виявляють свій сугубо практичний зміст. Явище сакрального означає відділення насильства від людей, і, оскільки насильство тепер приписується божествам, люди звільняються від підозр у відношенні самих себе. На прикладі культу Діоніса виявляється й процес перетворення двійників у чудовиськ, тобто в істот, що сполучають у собі божественні, людські, тваринні й речові якості, тому що бажання, перейшовши певний поріг мимесиса, бажає вже не об’єкт, а моделі-суперника. Це приводить до подвоєння всіх розходжень і їхньому змішанню, що, властиво, і характеризує чудовисько. За принципом подвоєння й змішання розходжень побудовані і ритуальні маски. Висновком всіх попередніх міркувань виявляється положення про те, що сакральне являє собою певну метаморфозу насильства, що відділяється від людей у якості його носіїв (суб’єктів) так, що виникає ілюзія його не тільки незалежного, але й, у деякому змісті, первинного стосовно   людей існування. У цьому — причини амбівалентності всякої жертви, «що вилікувала» дезінтегрироване суспільство тим, що вона, ставши об’єктом колективного насильства, убрала його в себе й саме завдяки цьому стала не тільки проклятої, але й священної. Разом з тим сакральне може бути зрозуміле як сукупність таких норм поводження, що перешкоджає поверненню руйнівного насильства.

Оскільки «дифірамб» не тільки назва жанру пісні, але й ім’я Діоніса, у стародавності існувала етимологія, що поєднувала ці два значення: на неї натякають вірші з «Вакханок» Еврипида (523), дифірамб- це пісня бога, що як породжений двічі, Семелой і Зевсом.

Отже, руйнівне насильство нейтралізується й витісняється за допомогою самого ж насильства, що перетворює його з руйнівного в «обосновуюче», творче. Тому в трагедії Еврипіда вбивство Пенфея, тобто зосередження й розрядка колективного насильства на жертві збігається з явищем сакрального, тобто перемогою Діоніса.

Висновки

Вакханалії, описані вже в V ст. до н.е. Евріпідом у його знаменитій трагедії «Вакханки» (перша постановка в 406 р. до н.е.), були пов’язані з запереченням загальноприйнятих норм поведінки та етики (розривання і пожирання сирого м’яса, канібалізм, агресія по відношенню до оточуючих, або тим, хто не хотів приймати діонісійського культ), затьмаренням розуму (манією), яка давала короткочасне блаженне відчуття злиття з богом і наповненості божественною силою.

Список використаної літератури

Хрестоматия по литературе Древней Греции : эпоха культурного переворота / [сост. М. Позднев]. — Санкт-Петербург : Азбука-классика, 2004. — 927 с.