Буржуазно-демократична революція 1848 р. і прийняття перших конституцій в ряді італійських держав. Об`єднання Італії в 1870 р.

Встановлення фашистської диктатури після Першої світової війни. Механізм фашистської диктатури. Крах фашистського режиму і утворення республіки. Конституція 1947 р. Система органів державної влади за конституцією.

Розвиток італійської державності на сучасному етапі (80-90 рр. ХХ ст.)

У першій світовій війні країна втратила 700 тис. убитими, 450 тис. стали інвалідами, було знищено 1/3 національного багатства (на 65 млрд. лір золотом.) На післявоєнній Версальській конференції ці жертви оплачені дуже скромно: область Трентіно і Пд. Тіроль, півострів Істрія та м. Трієст на Адріатиці. Самі італійці вважали себе «переможеними в таборі переможців»; на виборах 1919 р. перемогли соціалісти, які зібрали 31% голосів. Були розпочаті несміливі реформи — прийнято закон про соціальне страхування від безробіття, указ про допустимість самовільного захоплення необроблюваної землі.

У 1920 р. в зруйнованій війною Італії відбувся 1881 страйк в промисловості з 1286 тис. учасників, було втрачено 16,4 млн. (!) робочих днів. В 1921 р. в Італії виникла комуністична партія, і країна стояла на порозі соціальної революції. Альтернативою комуністам виступили фашисти, які на відміну від традиційних буржуазних партій мали власні воєнізовані загони — «чорносорочечників», набраних з люмпенів, «золотої молоді», карних злочинців. Ці загони використовувалися під час розгону лівих мітингів і демонстрацій, для боротьби з пікетами страйкарів тощо.

В листопаді 1921 р. було створено Національну фашистську партію, яка практично відразу отримала велику фінансову підтримку місць у парламенті. Цьому успіху сприяло не лише фінансування партії, але й демагогічна пропагандистська кампанія. Отримуючи підтримку від Всезагальної конференції промисловців, фашисти вимагали 8-годинного робочого дня, загального прямого виборчого права чоловіків і жінок, свободи друку тощо.

28 жовтня 1922 року відбувся похід фашистських загонів (до 40 тис. чоловік) на Рим. Маршал Бадольо потім говорив, що вистачило б 15-хвилинної стрілянини, але уряд боягузливо пішов у відставку. ЗО жовтня Муссоліні запропонував парламенту свій склад уряду і був підтриманий лібералами і католиками. Перехід до диктатури стався у кілька етапів і був завершений в січні 1925 р. На першому етапі було скасовано право селян захоплювати необроблювані землі, встановлено жорсткий контроль над профспілками, внесено реакційні зміни в робітниче законодавство. В Італії діяли десятки дрібних партій і груп. Для того, щоб нібито подолати відсутність єдності в суспільстві, було запропоновано закон, за яким партія, що набрала принаймні 1/4 голосів виборців, отримує 2/3 місць у парламенті.

На виборах 1924 р. за Муссоліні і його партію було подано саме 1/4 голосів (з 12 млн. виборців). Соціаліст Матеотті спробував розкри­ти шахрайство на виборах, але був убитий. Опозиція на знак протесту пішла з парламенту і утворила т. зв. Авентінський блок за участю соціалістів, республіканців, католиків, а потім і комуністів. Скориставшись відсутністю парламентської опозиції, в січні 1926 р. уряд Муссоліні присвоює собі право видавати декрети в обхід парламенту.

У листопаді 1926 р. були опубліковані «Надзвичайні фашистські закони»: розпуск офіційних партій, закриття їх друкованих органів і заборона профспілок, крім одержавлених фашистських; відновлення смертної кари за політичні злочини; введено надзвичайну юстицію (трибунали) і адміністративну (позасудову) висилку. Скасовувалися місцеві органи самоуправління, замість них призначалися чиновники (т. зв. подеста). Політична поліція ОВРА провела широкомасштабні арешти, зокрема, було ув’язнено 12 тис. комуністів.

Одночасно зростала особиста влада Муссоліні. Якщо на початках прем’єр був відповідальний перед королем, а П’ємонтські статути офіційно не скасовувалися, то уже законом 1925 р. «Про повноваження голови уряду» встановлювалася невідповідальність прем’єра перед парламентом, а міністри перетворювалися на чиновників, відповідальних перед головою уряду. Уже згаданий закон 1926 р. «Про право виконавчої влади видавати юридичні норми» не робив жодної фактичної різниці між «законами», що їх видавав парламент, і «декретами-законами», прийнятими урядом. До 1928 р. Італія досягнула серйозних успіхів у своєму розвитку. Обсяг промислового виробництва зріс на 60% порівняно з 1920 p., a доходи селян підвищилися на 40%. Одночасно було завдано серйозного удару по мафії. Разом з тим фактично було відмінено 8-годинний робочий день, контроль над доходами монополій тощо. Таке поєднання забезпечувало відносну стабільність уряду Муссоліні, дозволило провести «Реформу політичного представництва» (1928 p.).

На місце парламенту поступово було поставлено Корпоративну палату. Кандидати в депутати цієї палати висувалися в основному профспілками, тобто фактично керівними центрами цих фашистських (інших просто не було) спілок. Потім Велика національна рада фашизму (штаб партії) обирала із загального списку 400 «найдостойніших» кандидатів. Виборцям надавалося право схвалювати ці призначення. Право голосу надавалося чоловікам старшим за 21 рік, якщо вони відповідали одній з чотирьох вимог:

а) платили внески у профспілку або

б) сплачували річний податок у розмірі понад 100 лір, або

в) тримали цінні папери (державні або банківські), або

г) належали до церковного кліру.

В Італії протягом 1926-1934 pp. виникла т. зв. корпоративна держава. Загалом було створено 22 корпорації в різних галузях промисловості, торгівлі, сільського господарства, послуг. До них входили рівна кількість представників профспілок та підприємців і по три функціонери фашистської партії, яка мала забезпечувати «неупереджений арбітраж». Головою кожної з 22 корпорацій був сам Муссоліні. Він же очолював Міністерство корпорацій. За законом, корпораціям надавалося визначення умов праці (робочий час, заробітна плата) і вирішення трудових спорів. Страйки заборонялися і нещадно придушувалися.

Як правило, керівництво фашистських профспілок не йшло на конфлікти з підприємцями, що забезпечувало високий ступінь експлуатації за майже повної відсутності класової боротьби.

У 1938 р. «Палата фашистських організацій і корпорацій» офіційно замінила парламент, який уже в 1924-1928 pp. фактично втратив свою роль. Цей крок мав чисто символічне значення. Натомість каральні органи держави ставали усе потужнішими. До 1926 р. в Італії не було політичної поліції, цю роль виконували карабінери — військова жандармерія. Одночасно були створені особливі «поліцейські суди» за участю начальника поліції, прокурора, начальника фашистської міліції та ін. осіб. Для осуду не вимагалося нічого, крім підозри в політичній неблагонадійності.

Фашистська партія стала частиною державного апарату. Партійні з’їзди та інші форми партійного самоуправління скасовувалися. Велика рада фашистської партії складалася з чиновників за призначенням. Головою ради ставав голова уряду. Рада завідувала конституційними питаннями, обговорювала найважливіші законопроекти, утверджувала на вищі посади. Цей особливий статус єдиної дозволеної партії освячувався авторитетом короля. Так, статут партії формально затверджувався королівським декретом, а офіційний керівник партії (секретар) призначався королем за поданням прем’єра.

Характеризуючи цей період політичного життя Італії, зауважимо, що саме у цей час Ватикан офіційно став суверенною державою і отримав свій сучасний статус. Це було закріплено в 1928 р. Латеранськими договорами з Пієм XI.

У галузі зовнішньої політики фашистська Італія висувала претензії на відродження Римської імперії. У Франції мали бути відібрані Савойя, Ніцца і Корсика, до складу Італії повинні були увійти о. Мальта та о. Корфу. Аж до гітлерівського аншлюсу Австрії Муссоліні не відмовлявся від планів панування над цією країною, хоча реальні можливості італійської армії були мізерні. На Африканському континенті Італія претендувала на усю Східну Африку. Реально ж вдалося захопити Абіссінію, тобто сучасну Ефіопію, у 1936 р. та Албанію у 1939 р.

У ніч на 10 липня 1943 р. американські, англійські та канадські війська розпочали висадку десанту на Сицилії. 25 липня 1943 р. на засіданні Великої фашистської ради відбулося зміщення Муссоліні з посади глави  італійського уряду. Фашистська диктатура Муссоліні змінилася військово-монархічною диктатурою маршала Бадольо. 27 липня Бадольо вимушений був видати декрет про розпуск фашистської партії та фашистських організацій. Він розпочав таємні переговори з Об’єднаними націями про укладення перемир’я. Увечері 8 вересня 1943 р. англо-американське командування, не попередивши італійську сторону, передало по лондонському радіо текст підписаного напередодні перемир’я. Народ та армія Італії виявилися непідготовленими до цього кроку. Гітлерівці встигнули інтернувати близько половини (749 тис.) складу італійської армії, Бадольо та його уряд були вимушені втікати на південь країни в зону американо-англійської окупації. 12 вересня кращий диверсант Гітлера Отто Скорцені звільнив з ув’язнення Муссоліні (т. зв. «операція Ейхе») і у курортному містечку Сало дуче започаткував т. зв. Італійську соціальну республіку, союзну з гітлерівською Німеччиною.

21   червня 1945 р. в країні було сформовано коаліційний уряд Ф. Паррі (Партія дії») за участю комуністів. Так, П. Тольятті став міністром юстиції, а М. Скоччімаро очолив міністерство фінансів. П. Тольятті провів реорганізацію судів присяжних та домігся прийняття закону про не покарання дій, вчинених партизанами в роки Опору. З його ініціативи була проведена широка амністія.

На 2 червня 1946 р. в Італії був призначений референдум про політичний устрій. За республіку було подано 12,7 млн. голосів та 10,7 млн. — проти. Північ у своїй більшості висловилася за республіку, Південь — за монархію. Колишній король Умберто 13 червня вилетів до Барселони і під іменем графа ді Сарре оселився в м. Сінтрі (Португалія). 18 червня 1946 р. Італія була офіційно проголошена Республікою. 2 червня одночасно з референдумом відбувалися вибори до Установчих зборів.

Загалом же італійська конституція 1947 р. є типовою конституцією другого покоління. 28 червня 1948 р. у Римі між Італією та США було підписано двосторонню угоду про надання країні обіцяної за «Програмою відбудови Європи» (план Маршалла) економічної допомоги. Протягом 1948-1950 pp. асигнування, отримані Італією за «планом Маршалла», склали 1,5 млрд. доларів.

У грудні 1948 р. італійський уряд звернувся до уряду США з проханням про включення країни до НАТО. Проти цього виступила Англія (первісно передбачалося, що до НАТО увійдуть лише 5 європейських держав). Статті 4 і 5 Північноатлантичного пакту передбачали можливість втручання у внутрішні справи держави — учасниці, якщо виникне загроза її політичній незалежності і безпеці. Під такою могла розумітися і масштабна акція трудящих мас — загальний політичний страйк тощо. Комуністи вирішили дати бій вступу Італії до НАТО. Обговорення цього питання в парламенті тривало без перерви 58 го­дин підряд і завершилося голосуванням 18 березня 1949 р. (317 — за приєднання до НАТО, 175 — проти).

До середини 60-х років Італія залишалася відносно відсталою країною з високим рівнем безробіття.

Лівоцентристські уряди в 60-х роках зуміли започаткувати італійсь­ке «економічне чудо», яке було перерване кризовими явищами 1964-1965 pp. Влітку 1964 р. Італія стояла за крок від військового перевороту, який готував президент країни А. Сеньї та командуючий корпусом карабінерів генерал Де Лоренцо.

У 70-х роках Італія пережила спалах політичного екстремізму, викликаного діями як лівацьких «Червоних бригад» (викрадення і вбивство впливового політика А. Моро), так і неофашистів. Мільйонна комуністична партія регулярно збирала на виборах близько третини голосів виборців (34% на виборах 1976 p.).

Підраховано, що конкретні суми збитків по ЄС на 67,5% «забезпечуються» італійськими злочинними кланами, що становить річно 74,49 млн. ЕКЮ. Часті напади мафії в період між 1983 та 1992 pp. на представників влади (суддів, прокурорів, комісарів поліції та поліцейських середньої ланки) вимусили італійську поліцію працювати на повну потужність.

Після 1992 р. мафія була вимушена якщо не капітулювати, то принаймні відмовитися від актів залякування владних структур.

Крах комуністичного табору на рубежі 90-х років обернувся для Італії кризою місцевої комуністичної партії. Після гучних скандалів, пов’язаних з фінансуванням ІКП Москвою (класичною була схема, коли та чи інша італійська фінансово-промислова компанія отримувала від СРСР багатомільйонний контракт, а згодом таємно перечисляла обумовлені суми на рахунки комуністів), авторитет цієї партії впав до мінусової позначки, її газета «Уніта» опинилася на грані фінансового краху. Вийшло так, що такий розвиток подій пішов тільки на користь державі і … «трудящим», про чиї інтереси з такою заповзятістю дбали комуністи. У 90-х роках економіка Італії не знала масштабних страйків, країна стрімко прогресувала в своєму розвитку. Водночас особливістю політичного життя країни продовжує залишатися часта зміна урядів, складених переважно з партій центристської та помірковано лівої орієнтації.

Важливу роль у житті Італійської республіки традиційно відіграє католицька церква. В жовтні 1978 р. вперше було порушено традицію, що встановилася після смерті голландця Адріана VI, за якою папами обиралися лише італійці. Новий понтифік Іоан Павел II (Кароль Войтила) по-новому розставив акценти в політиці Ватикану.