Вступ

Мало знайдеться держав в історії людської цивілізації, які воювали б одна з одною настільки ж довго й часто, як Росія й Туреччина. Перший збройний конфлікт між цими двома державами відбувся ще в часи російського царя Олексія Михайловича, найбільш значимий же — при Катерині Великій, що знищила Кримське Ханство, а з ним і турецький вплив у Тавричеські краї. Після так сказати «єкатерининських» перемог, Російсько-Турецькі збройні конфлікти будуть відбуватися тільки на Кавказі й Балканах.

Російсько-Турецькі війни ХІХ ст. — велися між Росією й Туреччиною за панування над Чорним морем і прилягаючими районами. В 17-початку 18 століття вони були з боку Росії природним продовженням її боротьби проти кримських татар і мали на меті вихід до Чорного моря й повернення Північного Причорномор’я, захопленого татарами в 13 столітті. З другої половини 18 століття Російсько-Турецькі війни були обумовлені прагненням Росії звільнити Балкани й Кавказ від османського панування, зростанням національно-визвольного руху слов’янських народів Балканського півострова,а також загостренням міжнародних відносин на Близькому Сході.

1. Російсько-турецька війна 1806-1812 рр.

На початку ХІХ ст. Османська імперія виявилася перед обличчям гострої внутрішньополітичної кризи; підсилився національно-визвольний рух балканських народів; в 1804 спалахнуло антитурецьке повстання в Сербії під керівництвом Карла-Георгія. Побоювання, що Росія скористається цією ситуацією для розширення свого впливу на Балканах, спонукали султана Селима ІІІ в умовах перемог Наполеона І над Третьою коаліцією піти на зближення із Францією.

З ініціативи французького посла О.-Ф. Себастіані Порта почала ряд дій у порушення попередніх російсько-турецьких договорів: 12 (24) серпня 1806 Селимо ІІІ без згоди Росії змістив господарів Молдавії й Валахії Олександра Мурузи й Костянтина Іпсиланти; він також закрив для російських судів прохід через Босфор і Дарданелли.

Після того як протести Росії й Великобританії, її спільниці по Третій коаліції, були відкинуті, Молдавська армія И.И.Михельсона 11 (23) листопада без оголошення війни вступила в Молдавію, 15 (27) листопада зайняла Хотин і до кінця грудня окупувала Дунайські князівства, опанувавши всіма фортецями на левом бережу Дунаю, крім Ізмаїла, Браілова й Джурджи.

У відповідь Порта 18 (30) грудня оголосила війну Росії. Коли султан відкинув ультиматум Великобританії, що зажадала від нього видати їй турецький військово-морський флот, розірвати союз із Наполеоном І й визнати російську окупацію Дунайських князівств, вона в січні 1807 також початку воєнні дії проти Османської імперії [1, c. 142-143].

2. Російсько-турецька війна 1828-1829 рр.

Причиною війни стало загострення Східного питання у зв’язку з повстанням греків в 1821 проти турецького панування. 24 червня (6 липня) 1827 Росія, Франція й Великобританія підписали Лондонську конвенцію, зажадавши від Порти допустити їхнє посередництво в турецько-грецькому конфлікті й надати Греції автономію.

Після того як султан Махмуд ІІ (1808-1839) за підтримки Австрії відкинув ці вимоги, об’єднана англо-франко-російська ескадра підійшла до берегів Пелопоннесу й 8 (20) жовтня розгромила турецько-єгипетський флот при Наварині. У відповідь 8 (20) грудня Порта оголосила війну Росії. 25 квітня (7 травня) 1828 російська армія під командуванням П.Х.Виттгенштейна форсувала Прут, у травні окупувала Дунайські князівства й 27 травня (9 червня) переправилася через Дунай; 30 травня (12 червня) капітулювала Исакча, на початку червня впали Мачин і Браїлов.

Але потім просування російських військ сповільнилося. Лише 29 вересня (11 жовтня) вони змогли взяти Варну; облога Шумли й Силістрії скінчилось невдачею. У той же час спроби турок вторгнутися у Валахію були нейтралізовані перемогою росіян у Баїлешти (суч. Бейлешті). На Кавказі влітку 1828 рішуче настання розгорнув корпус І.Ф.Паскевича: у червні він опанував Карсом, у липні Ахалкалакі, у серпні Ахалцихом і Баязетом; був зайнятий весь Баязетський пашалик (провінція Османської імперії). У листопаді два російські ескадри блокували протоку Дарданелли.

Навесні 1829 р. турки спробували взяти реванш на дунайському театрі й відбити Варну, але 30 травня (11 червня) новий російський головнокомандуючий І.І.Дибич розбив удвічі переважаючі сили великого візиря Решид-Ори біля с. Кулевча (на схід від Шумли). 18 (30) червня здалася Силистрія, на початку липня росіяни перейшли Балкани, захопили Бургас і Айдос (суч. Айтос), розбили турок під Сливно (суч. Сливен) і вступили в долину Мариці. 8 (20) серпня капітулював Адріанополь (тур. Едирне). На Кавказі І.Ф.Паскевич у березні й червні 1829 р. відбив спроби турків повернути Карс, Баязет і Гурію, 19-20 червня (1-2 липня) розбив їх в урочище Каінли на Саганлукському хребті, 27 червня (8 липня) захопив Ерзерум, опанував всім Ерзерумським пашаликом і вийшов до Трабзону.

Поразки в Європі й Азії й безпосередня загроза столиці змусили Махмуда ІІ почати  переговори, які, однак, турки всіляко затягували, сподіваючись на втручання Австрії. Тоді І.І.Дибич рушив на Константинополь. Посли західних держав рекомендували султанові прийняти російські умови. 2 (14) вересня був укладений Адріанопольский мир: Османська імперія уступала Росії Чорноморське узбережжя Кавказу від устя Кубані до форту Св. Миколи, Ахалцихський пашалик і острова в дельті Дунаю, надавала автономію Молдавії, Валахії й Сербії, визнавала незалежність Греції; Босфор і Дарданелли відкривалися для судів всіх країн; Росія одержувала право вільної торгівлі на всій території Османської імперії [5, c. 68-69].

3. Кримська війна 1853–1856 рр.

Війна була викликана експансіоністськими планами Росії стосовно     Османської імперії, що стрімко слабшала. Імператор Микола Й (1825-1855) намагався скористатися національно-визвольним рухом балканських народів, щоб установити контроль над Балканським п-вом і стратегічно важливими протоками Босфор і Дарданелли. Ці плани загрожували інтересам провідних європейських держав — Великобританії й Франції, що постійно розширювали сферу свого впливу в Східне Середземномор’я, і Австрії, що намагалася встановити свою гегемонію на Балканах.

Приводом для війни став конфлікт Росії й Франції, пов’язаний із суперечкою православної й католицької церков за з опіки над святими місцями в Єрусалимі й Віфлеємі, що перебували в турецьких володіннях. Ріст французького впливу при султанському дворі викликав занепокоєння в Петербурзі. У січні-лютому 1853 Микола І запропонував Великобританії домовитися про розділ Османської імперії; однак британський уряд віддав перевагу із Францією. У ході своєї місії в Стамбул у лютому-травні 1853 спеціальний представник пануючи князь А.С.Меншиков зажадав від з погодитися на протекторат Росії над всім православним населенням у його володіннях, але той за підтримкою Великобританії й Франції відповів відмовою. 21 червня (3 липня) російські війська переправилися через р.Прут і вступили в Дунайські князівства (Молдавію й Валахію); турки виступили з різким протестом. Спроба Австрії домогтися компромісної угоди між Росією й Османською імперією в липні 1853 була відкинута султаном. 2 (14) вересня об’єднана англо-французька ескадра підійшла до Дарданелл. 22 вересня (4 жовтня) турецький уряд оголосив війну Росії. У жовтні турецькі загони спробували закріпитися на левом бережу Дунаю, але були вибиті генералом П.А.Данненбергом. 11 (23) жовтня англійські й французькі кораблі кинули якір на Босфорі. 18 (30) листопада П.С.Нахимов знищив турецький флот у Синопській бухті. Окремий Кавказький корпус під командуванням В.О.Бебутова зупинив настання османської армії на Тифліс і, перенесучи воєнні дії на турецьку територію, 19 листопада (1 грудня) розгромив її в бої під Башкадикларом (до сходу від Карса). У відповідь англо-французька ескадра 23 грудня 1853 (4 січня 1854) увійшла в Чорне море, щоб перешкодити операціям російського флоту. Вона майже повністю складалася з парових кораблів із гвинтовими двигунами; росіяни ж мали у своєму розпорядженні лише незначне число таких судів. Чорноморський флот, не маючи можливості на рівні протистояти союзникам, був змушений укритися в Севастопольській бухті.

Однак на суші хід воєнних дій складався на користь росіян. У Валахії вони відбили 25-28 грудня (6-9 січня) атаки турецької армії Омера- Ори під Четати, а 22 січня (3 лютого) 1854 — під Журжей; у середині лютого 1854 у Калафата (біля Видина) був оточений корпус Ахмед- Ори [5, c. 104-106].

Великобританія й Франція після відмови Миколи І задовольнити їхні вимоги про вивід російських військ з Дунайських князівств уклали 28 лютого (12 березня) 1854 союзний договір з Османською імперією (Константинопольський трактат) і 15-16 (27-28) березня оголосили війну Росії. 29 березня (10 квітня) вони підписали Лондонський трактат про спільну допомогу Туреччини. Союзникам удалося домогтися дипломатичної ізоляції Росії: 28 березня (9 квітня) у Відні представники Великобританії, Франції, Австрії й Пруссії підтвердили недоторканність границь Османської імперії, висловилися за евакуацію російської армії з Дунайських князівств і зобов’язалися солідарно діяти стосовно   Росії.

11 (23) березня 1854 росіяни під початком И.Ф.Паскевича форсували Дунай у Браилова, Галацу й Ізмаїла, захопили Ісакчу, Тулчу й Мачин і 2 (14) квітня осадили Силистрію. 10 (22) квітня союзна ескадра піддала бомбардуванню Одесу. У травні турки почали настання в Закавказзя на Александропольском і Кутаїському напрямках. 20 травня (2 червня) Австрія, убезпечивши себе з боку Пруссії (австро-пруський договір 8 (20) квітня) і зосередивши значні сили в Трансільванії, пред’явила Росії ультиматум про висновок її військ з Молдавії й Валахії. 2 (14) червня вона уклала із султаном конвенцію про спільну окупацію Дунайських князівств на час війни. Росіянином не вдалося розбити турок під Калафатом.

Почавши шість невдалих штурмів, І.Ф.Паскевич 10 (22) червня зняв облогу Силистрии. Наприкінці  липня російська армія покинула Молдавію й Валахію, куди ввійшли австрійські й турецькі війська.

У той же час у Закавказзя росіяни домоглися значних успіхів. 24 липня (5 серпня) В.О.Бебутов розгромив трикратно, що перевершували сили, турків при Кюрюк-Дарунка на шляху з Александрополя в Карс і взяв Баязет [9, c. 35-36].

4. Російсько-турецька війна 1877–1878 рр., її хід та значення

Початок російсько-турецької війни у квітні 1877 р. призвів до загострення ситуації на Євро-Азійському континенті та вказував на те, що Східна криза вступила у найгострішу фазу. Серед російського керівництва не було єдності думок стосовно методів ведення та результатів майбутньої війни. Так, автор стратегічного плану військової кампанії 1877 р. генерал М. М. Обручев пропонував захопити Стамбул та наполягав на „…безумовному знищенні військового володарювання турків на Балканському півострові», а також виступав за створення „дрібних незалежних держав у територіальних межах, які відвела кожному з них історія та об’єднаних на федеративних засадах». Цей план війни підтримували військовий міністр Д. О. Мілютін та посол у Стамбулі М. П. Ігнатьєв.

Причиною війни стало нове загострення Східного питання, що було пов’язане зі спаленілим у червні 1875 антитурецьким повстанням у Боснії й Герцеговині, викликаним безправним положенням місцевого християнського населення. З ініціативи Австрії європейські держави зажадали від Порти проведення обіцяних ще в 1850- х реформ (воля віросповідання, знищення відкупної системи та ін.).

Криваве придушення антитурецького руху в Болгарії й убивство в Салоніках французького й німецького консулів (квітень 1876) ще більше загострили ситуацію. 1 (13) травня 1876 Австрія, Німеччина, Росія, Італія й Франція виступили зі спільним Берлінським меморандумом, наполягаючи на припиненні воєнних дій проти боснійських повстанців. Але в результаті державного перевороту 18 (30) травня в турецьких верхах восторжествувала партія непримиренних. 18 (30) червня Сербія й Чорногорія оголосили війну Османської імперії [1, c. 143-144].

Після розгрому турками сербської армії 5 (17) жовтня 1876 під Дьюнишем Росія змусила Порту (нота від 19 (29) жовтня) укласти перемир’я із Сербією. Однак турецький уряд при схованій підтримці Великобританії відкинуло рішення Константинопольської (листопад-грудень 1876) і Лондонської (березень 1877 р.) конференцій європейських держав про обов’язкове здійснення реформ. Після відмови Порти прийняти ультиматум Росії від 28 березня (9 квітня) про негайне виконання цих рішень, Олександр ІІ 4 (16) квітня уклав з румунським князем Каролем (Карлом) Гогенцоллерном військову конвенцію, а 12 (24) квітня оголосив війну Османської імперії. 9 (21) травня прикладом Росії пішла Румунія, що проголосила свою незалежність.

Звістка про початок російсько-турецької війни викликала занепокоєння у Великій Британії. Ще 20 квітня 1877 р. російський посол у Лондоні П. А. Шувалов відправив до Санкт-Петербурга цілком таємну депешу, в якій інформував канцлера про британські інтереси в майбутній війні: „…по-перше, — писав він, — у них відображені дружнє ставления до султана як до халіфа 40 млн індійських мусульман; по-друге, перетин Балкан та досягнення Константинополя російськими арміями (приблизно за десять тижнів) стане загрозою для Британії, і нарешті, по-третє, і це найголовніше, особливе занепокоєння в Англії викликала можливість наступу на Кавказі, оскільки з початку походу для Росії виникла можливість розширити свої володіння в Малій Азії, поставити під загрозу Суецький канал та шлях до Індії. Усе це та деякі перемоги Росії легко можуть викликати лють Англії та спровокувати конфлікт»[4, c. 32].

30 квітня 1877 р. Лондонський кабінет проголосив свій нейтралітет у російсько-турецькій війні, але вже 1 травня Уайтхолл прийшов до висновку про необхідність подальшого обговорення трьох рішень:

1) повідомити російське керівництво, що кожна з трьох акцій — окупація Стамбула, атака Єгипту, перепона вільному проходженню Дарданелл — може бути сприйнята Великою Британією як „казус беллі» (проголошення війни);

2)       ознайомити середземноморські держави — Францію, Італію та Австро-Угорщину — про необхідність спільних дій та недопущення блокад і перепон торгівлі;

3)       за яких обставин та яким чином Велика Британія може почати окупацію Дарданелл.

6 травня 1877 р. Е. Дербі вручив П. А. Шувалову ноту, в якій повідомляв, що уряд її Величності не допустить територіальних змін в Османській імперії без його згоди. Британська імперія, наголошувалось у ноті, не зможе зберегти нейтралітет, якщо військові дії будуть загрожувати Суецькому каналу, Єгипту, Персидській затоці, Чорноморським протокам і Стамбулу. У цьому документі також пропонувалося обмежити масштаб військової кампанії лише „європейським театром».

Російський посол був занепокоєний таким розвитком подій та відразу ж виїхав до Санкт-Петербурга для отримання нових інструкцій.

У самій Великій Британії обговорення ноти Е. Дербі в парламенті викликало гостру дискусію із загальних принципів британської політики на Балканах та Близькому Сході. Значна група членів парламенту різко критикувала тезу про „російську загрозу» геополітичним інтересам Великої Британії в Європі та Азії, яку почали жваво обговорювати ще на початку Східної кризи британські політики та урядовці. Необхідно підкреслити, що деякі парламентарі підтримували початок Росією війни з Османською імперією, оскільки це, на їх думку, могло б призвести до звільнення південно-європейських народів. Один з них — П. Д. Сміт — відзначав у своїй промові в палаті громад: „Слід визнати, що Росія, коли проголосила війну, діяла строго в межах свого національного та публічного права».

Підтримку рішучим діям Російської держави висловив і лідер опозиційної ліберальної партії та постійний опонент Б. Дізраелі екс-прем’єр-міністр В. Гладстон, який заявив: „Якщо Росія зазнає невдачі, її поразка перетвориться в нещастя для людства; життя народів, що страждають, яким ми, швидше за все, повинні допомагати, стане ще гіршим». Коментуючи зовнішньополітичний курс консервативного уряду, він зазначив: „Ми фактично вимагаємо для себе права вето на політичні реформи в усіх країнах і морях, що їх омивають, які знаходяться на шляхах з Англії на Схід».

Але в цілому британські ліберали підтримували доктрину status quo та не виступали за її перегляд. Вони лише пропонували консерваторам підтримати національно-визвольну боротьбу балканських народів та вимоги Росії до Порти. Що стосується найголовнішого — необхідності домінування Уайтхоллу на Сході, то в цьому питанні обидві партії однаково підтримували зовнішню політику лорда Б. Біконсфільда. Розбіжності в їх поглядах мали не стратегічний, а тактичний характер [2, c. 115-116].

Нові пропозиції російського керівництва посилили боротьбу всередині британського істеблішменту щодо принципів і методів врегулювання Східного питання. Головна причина цього — існування в британському уряді опозиції зовнішньополітичній лінії Б. Дізраелі, який спирався на підтримку королеви Вікторії та принца Уельського. Представниками внутрішньоурядової опозиції були Е. Дербі та Р. Солсбері. Якщо доктрина Б. Біконсфільда ґрунтувалась на категоричній неможливості територіального розподілу Османської імперії („Константинополь — ключ до Індії»), то Р. Солсбері так сформулював свою позицію: „Я б доклав усіх зусиль для забезпечення безпечного шляху до Індії — шляхом придбання Єгипту або Кріту; та в жодному випадку не відмовлятись від знищення Туреччини». Що стосується Е. Дербі, то він підтримував міністра у справах Індії, оскільки був прихильником миру будь-якою ціною.

Крім розбіжностей внутрішнього характеру, на дії Великої Британії впливала незавершеність таємних переговорів з Австро-Угорщиною, які розпочалися ще 19 травня 1877 р. Консервативний кабінет запропонував Відню обговорити план спільних дій у разі походу Росії на Стамбул. Крім цього, Уайтхолл повідомив австро-угорському керівництву про готовність британського флоту направити австрійські війська до Чорноморських проток і Стамбула.

29 травня в Лондоні отримали відповідь Д. Андраші, в якій він заявив, що основу взаємопорозуміння треба шукати, головним чином, у відповіді на питання: з якими наслідками війни можна погодитися, а з якими ні. Австро-угорський міністр висловився проти:

1)       надання будь-якій християнській країні виняткового протекторату над християнським населенням Балканського півострова;

2)       врегулювання результатів війни без участі держав-гарантів, за посередництва яких лише можливе створення на Балканському півострові держав з християнським населенням;

3)       придбання Росією території на правому березі Дунаю;

4)       злиття Румунії з Росією та залежності цієї держави від Російської імперії;

5)       зайняття балканського трону принцом з російської або австрійської царської родини;

6)       окупації Росією Стамбулу;

7)       створення великої слов’янської держави за рахунок неслов’янських елементів Балканського півострова та її відновлення, яке у будь-якому випадку може бути обмежене автономією на основі місцевого самоврядування [8, c. 52-53].

Уряд її Величності ухвалив усі сім пунктів Д. Андраші, висловив свою готовність продовжувати консультації зі Східного питання та знову почав схиляти Австро-Угорську імперію до військового співробітництва з метою тиску на Росію. Але 22 червня Д. Андраші відмовився від подальшого продовження переговорів із Великою Британією.

Наприкінці червня 1877 р. на Даунінг Стріт вирішили ще раз спробувати переконати Відень у необхідності укладення британо-австрійської військової конвенції. 26 липня 1877 р. у Лондоні отримали відповідь Д. Андраші на нові пропозиції. У своєму листі австро-угорський міністр знову повторив відомі нам сім пунктів та зазначив, що, на його думку, найкращий метод гарантування інтересів Австро-Угорщини та Великої Британії полягає в тому, щоб вони „знаходилися в паралельних, але незалежних акціях кожної із обох держав з свого боку»18. На цьому британо-австрійські переговори завершились.

Поки ж вони тривали, 23 червня 1877 р. російська армія почала переправлятись через Дунай. 19 липня загін генерала Гурко оволодів Шипкінським перевалом та перетнув Балканський хребет. 27 червня 1877 р. у британській столиці отримали повідомлення нового посла в Стамбулі Г. Лейрда (що змінив на цій посаді сера Г. Елліота), в якому він сповіщав: незабаром російські війська підійдуть до Адріанополя та ймовірно почнуть просуватись до Галліпольського півострова. У відповідь на це повідомлення Б. Біконсфільд запропонував султану погодитися з зайняттям Проток британською ескадрою, що знаходилась у Безикській бухті.

Унаслідок перших російських військових перемог 28 липня 1877 р. Е. Дербі вручив П. А. Шувалову меморандум, в якому відзначалось, що Велика Британія разом з іншими державами готова змусити Порту припинити війну за прийнятних для неї та почесних для Росії умов. У цьому документі також висловлювалось сподівання, що евентуальне переміщення ескадри в Стамбул не буде сприйнято порушенням британського нейтралітету.

Після вдалого початку військової кампанії у серпні 1877 р. в російської армії виникли певні труднощі на Балканському та Кавказькому театрах військових дій, пов’язані з невдалими спробами захоплення фортеці Плевна та певними стратегічними прорахунками головнокомандувача російських військ — брата царя великого князя Ніколая Ніколайовича. Такий розвиток подій сприяв подальшому затягуванню російсько-турецької війни. Це зрозуміли в Лондоні та стали переконувати Санкт-Петербург у необхідності підписання миру з Портою.

Невдачі російської армії призвели до активізації Австро-Угорщини, яка почала концентрацію своїх військ біля кордонів з Боснією та Герцеговиною, а також з Чорногорією. Крім цього, Велика Британія та Австро-Угорщина висловили протест проти можливого вступу Сербського князівства у війну.

Перша заявила, що „Сербії тоді немає чого розраховувати на добрі послуги Англії при укладанні миру», а друга погрожувала окупацією Боснії.

10 грудня 1877 р. російські війська захопили Плевну. Ця подія різко змінила ситуацію на користь Росії та викликала миттєву реакцію Уайтхоллу. Г. Лейрд сповіщав Лондон, що за таких обставин британська позиція на Сході є „безнадійною та безпорадною». Крім цього, він відзначав: „У нас немає ні політики, ні визначених поглядів, і, таким чином, ні впливу, ні сили»[11, c. 351].

Ще напередодні взяття Плевни російські урядовці розробили проект умов майбутнього миру. Автором цього плану був керівник Дипломатичної канцелярії при головнокомандувачі О. І. Нелідов, який 22 листопада склав записку про можливі умови миру. 27 листопада 1877 р. Александр ІІ ухвалив проект умов миру, після чого з ним ознайомили Австро-Угорщину та Німеччину. Проект складався з 13 пунктів, які грунтувалися на рішеннях Стамбульської (Константинопольської) конференції 1876—1877 рр. Цей проект передбачав: створення єдиного васального Болгарського князівства; визнання незалежності Румунії, яку остання проголосила ще на початку російсько-турецької війни; незалежність Сербського та Чорногорського князівств; Боснії та Герцеговині пропонувалось надати автономію та передати ці провінції під управління Австро-Угорської імперії, якщо остання цього забажає; повернення Росії Південно-Західної Бессарабії; приєднання до Росії Карса, Батума, Ардагана та Баязета; виплату контрибуцій тощо. Російська імперія також повинна була отримати право на вільне проходження своїх військових суден через Протоки, але лише з дозволу султана.

На початку грудня 1877 р. свій проект умов майбутнього миру розробив М. П. Ігнатьєв. Він майже повністю повторював план Нелідова та відрізнявся від першого проекту лише більш конкретними та широкими перетвореннями, які стосувалися болгарського, сербського та чорногорського питань. Проте невдовзі М. П. Ігнатьєв відмовився від деяких пунктів свого плану та наблизив його до рішень Стамбульської конференції 1876—1877 рр.

З проектом О. І. Нелідова було ознайомлено главу Форін офісу Е. Дербі, який його відкинув, заявивши П. А. Шувалову, що він є неприйнятним.

Взяття російськими військами Плевни посилило британо-російську дипломатичну боротьбу. Також посилилася боротьба з приводу методів і принципів врегулювання Східної кризи всередині консервативного кабінету. На цей факт наголошував Б. Дізраелі в меморандумі до королеви Вікторії: „У кабінеті з дванадцяти членів є сім партій або політичних течій» — від прибічників „партії війни» до прибічників партії „Константинополь — для Росії». Лише він один є прибічником „партії королеви» [2, c. 118].

Починаючи з січня 1878 р., засідання британського уряду відбувались майже щодня. Першим результатом цих засідань було рішення про скликання дострокової сесії парламенту Великої Британії у зв’язку з загостренням ситуації на Сході.

10 січня 1878 р. султан Абдул-ХамідІІ звернувся до королеви Вікторії з проханням про посередництво в укладанні миру. 11 січня королева у своєму меморандумі до кабінету вказувала на надзвичайно серйозне становище

Східного питання та закликала до рішучих дій, які повинні бути спрямовані на попередження атаки російських військ на Стамбул, що буде рівнозначним „казусу беллі».

12 січня консервативний кабінет обговорював питання про можливості військового тиску на Росію з метою припинення війни. Під час засідання було запропоновано відправити флот у Дарданелли та війська на Булаїр, якщо це дозволить султан. Проти категорично виступив Е. Дербі, який не вважав доцільним загострення британо-російських відносин. Тоді Р. Солсбері запропонував доручити Г. Лейрду отримати дозвіл султана на „якірну стоянку в протоках» та отримати гарантії О. М. Горчакова, що російські війська не окупують Галліполі. Е. Дербі врешті-решт підтримав пропозиції Р. Солсбері.

15 січня британський посол Великої Британії у Петербурзі О. Лофтус повідомив російський уряд, що будь-яка угода, яка порушує договори 1856 р. та 1871 р., повинна мати європейський характер та не буде мати сили без згоди держав-учасниць Паризького конгресу.

17 січня 1878 р. у Лондоні розпочалася сесія британського парламенту. У своїй промові до парламентарів королева Вікторія відзначила, що жодна з воюючих сторін не порушила умов нейтралітету Великої Британії, та підкреслила, що „якщо військові дії продовжаться, неочікувані події можуть покласти на мене зобов’язання вжити заходи обережності».

Тим часом 13 січня російський імператор Александр II отримав від турецького султана Абдул-Хаміда II телеграму, в якій останній повідомляв про призначення османських представників для розробки умов перемир’я. Після обговорення варіантів майбутнього миру російське керівництво схвалило більш рішучий проект М. П. Ігнатьєва та призначило делегатами Росії на мирних переговорах з Портою М. П. Ігнатьєва та О. І. Нелідова.

20 січня 1878 р. почалися російсько-турецькі мирні переговори. Вони проходили в період посилення британо-російської зовнішньополітичної боротьби. У цей час у Великій Британії поширювалася антиросійська агітація. Королева Вікторія, прем’єр-міністр Б. Дізраелі та їх прибічники постійно вказували на „російську загрозу» Європі. Ситуацію навколо британо-російських відносин загострювали повідомлення про наближення військ Російської імперії до Стамбула. Унаслідок цього Б. Біконсфільд запропонував укласти військовий союз з Австро-Угорщиною та надати останній фінансову допомогу, якщо вона мобілізує армію на кордоні з Росією та погодиться на ідентичні з Великою Британією кроки. Але Д. Андраші відмовився підписати текст спільної угоди та зазначив, що „Австрія не просила, а лише радила послати флот у Константинополь і що дії її армії будуть залежати від розвитку подій» [5, c. 217-218].

Таким чином, під час російсько-турецької війни Уайтхолл постійно тиснув на російської уряд, погрожуючи військовим втручанням у конфлікт, якщо дії російської армії будуть загрожувати британським геополітичним інтересам на Сході та в Індії або якщо Росія захопить Стамбул, візьме під свій контроль Чорноморські протоки та в односторонньому порядку перегляне умови Паризького трактату 1856 р.

Серед міністрів уряду її Величності не було єдності думок стосовно дій у разі нищівної поразки Порти (чому сприяла проросійська позиція Е. Дербі та Р. Солсбері). Проте останні не користувалися підтримкою більшості консервативної партії. Унаслідок чого боротьба в британському істеблішменті закінчилася на той час перемогою противників лібералізації східної політики Великої Британії.

Підписання Адріанопольского перемир’я 31 січня 1878 р. призвело до припинення військових дій, а також передбачало політико-правові зміни в Південно-Східній Європі. Проте подальший розвиток подій продемонстрував небажання Лондону сприйняти підсумки війни та посилення позицій Росії на Балканах та Сході, що призведе до загострення відносин між Лондоном і Санкт-Петербургом [2, c. 120].

Висновки

Російсько-турецька війна 1877-1878 р. — одне з найбільших подій XІХ століття, і не тільки через масштаб воєнних дій, але насамперед  внаслідок її величезного значення для розвитку балканських народів по шляху прогресу. Незалежно від цілей і спонукань окремих держав, залучених у східну кризу, російсько-турецька війна 1877-1878 р. завершилася перемогою російської зброї, мир був підписаний. Головним її результатом було утворення Болгарської держави.

Росія зазнала дипломатичної поразки й була змушена поступитися натиску сильних західних держав. В основному справу стосувалося перегляду границь на Балканах на користь Туреччини й зміни статусу нових держав убік  посилення їхньої залежності від Туреччини.

Туреччині повернули Баязет і Південну Болгарію.

Боснію й Герцеговину окупувала Австро-Угорщина, а Кіпр — Англія.

Російські втрати в цій війні склали 16 тисяч убитих і 7 тисяч померлих від ран (є й інші оцінки — до 36,5 тисячі вбитих і 81 тисячі померлих від ран і хвороб). Турки втратили вбитими, за деякими оцінками, близько 17 тисяч чоловік, союзні росіянином румуни — 1,5 тисячі.

Скільки-небудь достовірних оцінок числа померлих від ран і хвороб у турецькій армії не має, але з огляду на дуже погану постановку санітарної служби в Туреччині, їх напевно було значно більше, ніж у російської армії. Турецькі втрати полоненими перевищували 100 тисяч чоловік, а число російських полонених було незначним.

Війна на Балканах завершила майже 400- літню національно-визвольну боротьбу балканських народів. Росія відновила свій військовий престиж і завоювала величезний авторитет серед балканського населення.

Перемога Росії була досягнута завдяки чисельній перевазі й більше високої боєздатності російських військ.

У результаті російсько-турецької війни 1877- 1878 гг. Оттоманська імперія була витиснута з більшої частини Балканського півострова й остаточно перетворилася в другорядну європейську державу — об’єкт домагань більш сильних сусідів.

Список використаної літератури

1. Белова Е.В. Русско-турецкие войны и миграционная политика России в первой половине ХVIII в. /  Е. В. Белова // Вопросы истории. — 2008. — № 5. —  С. 141-145
2. Гончаренко, А. В. Велика Британія та російсько-турецька війна 1877-1878 рр. // Дриновський збірник. – 2009. – №3. – с. 113-122
3. Золотарев В. Россия и Турция [Текст] : Война 1877-1878 гг. (Основные проблемы войны в рус. источниковедении и историографии) / Владимир Золотарев,, 1983. — 232 с.
4. Золотарев В. Русско-турецкая война 1877-1878 гг. в отечественной историографии конца ХІХ — начала ХХ в. [Текст] / Владимир Золотарев,, 1978. — 144 с.
5. История внешней политики России: Вторая половина XIX века (от Парижского мира 1856 г. до русско-французского союза). Отв. ред. В. М. Хевролина. М., 1999
6. Климов А., Семистяга В., Божко Г., Гогохія Н. Історія України: Навч.-метод. посіб. для студ. неіст. спец. пед. ун-ту (денна форма навчання) / Луганський національний педагогічний ун-т ім. Тараса Шевченка — 2. вид., доп. — Луганськ : Альма-матер, 2006. — 94с.
7. Международные отношения на Балканах, 1856-1878 гг. Отв. ред. В. Н. Виноградов. М., 1986.
8. Садовський М. Спомини з російсько-турецької війни 1877-1878 р. [Текст] / Микола Садовський,, 1993. — 94 с.
9. Хвостов, В. М.История дипломатии. В 3-х томах. Т. 2. М., 1963. Чернов, С. Л. Россия на завершающем этапе Восточного кризиса 1875-1878 гг. М., 1984
10. Шпитальов Г. Запорозьке військо в російсько-турецькій війні 1735-1739 років [Текст] / Геннадій Шпитальов,, 2002. — 70 с.
11. Яровий В., Ілюшин І. І., Лиман С. І., Рудяков Павло Миколайович, Шумило Віталій Павлович. Історія західних і південних слов’ян: З давніх часів до XX ст.:Навч. посіб. для студ. іст. спец. вищих навч. закл. / Валерій Іванович Яровий (ред.) — К. : Либідь, 2003. — 630с.