Вступ

В історії української книги є декілька фундаментальних етапів, що визначали зміст розвитку книжкової культури та її вплив на розвиток національної свідомості українського народу. Період другої половини ХІХ — першої чверті ХХ століття є одним із важливих етапів розвитку української науки, культури, освіти. Книга відіграла в цьому процесі найсуттєвішу роль. Важливим є осмислення наукових підходів та усунення стереотипів щодо ролі української книги на України у цей період.

На сучасному етапі у суспільній свідомості все більше утверджується цілком логічна думка про те, що процеси національно-культурного оновлення у будь-якому демократично розвиненому суспільстві не можливі без посилення інтересу до історії власної культури. Адже вона посідала та й завжди посідатиме одне з провідних місць у системі розвитку цивілізованого інформаційного суспільства і формуванні національної свідомості його громадян. До того ж, ні економічний, ні соціальний прогрес не набудуть дієвої сили, якщо не будуть «підживлені» прогресом духовним, що спирається на культурну самобутність народу, вироблену історично.

Для інформації, що циркулює в етнонаціональній культурі, важливий не стільки кількісний, скільки якісний аспект, знакові та смислові особливості, їхня цілісність. Основною знаковою системою фіксування та трансляції інформації служить, звичайно ж, мова, що є однією з відмінних ознак етносу. Яскраве підтвердження цього — виникнення, становлення, розповсюдження української науково-популярної книги кінця ХІХ — початку ХХ ст. як соціокультурного феномену, що детально проаналізовано у монографії «Українська науково-популярна книга кінця ХІХ — початку ХХ століття як соціокультурний феномен: з історії виникнення та становлення».

1. Роль української науково-популярної книги у формуванні характерних рис української культури

Історико-культурологічне вивчення ролі української науково-популярної книги в етнонаціональній культурі кінця ХІХ — початку ХХ століття, як уже згадувалося, не можливо не починати з аналізу такого суттєвого об’єктивного явища у сучасній Україні як рух до нового типу культури. Бо ж однією із характерних ознак інформаційного суспільства є формування розгорнутої системи розповсюдження, збереження та опрацювання інформації, нових принципів комунікативно-інформаційного взаємовпливу. Та інформатизація соціокультурного простору є не тільки показником рівня науково-технічного розвитку суспільства, інтенсивність цього процесу відкриває небувалі можливості у передачі знань, широкої перспективи взаємозбагачувального розвитку людини. Проте в аналізованій площині цікавий ще один аспект — культурної спадщини у контексті комунікації поколінь. Адже зі всіх чинників, що з’єднують людей у часі та просторі, найбільш суттєвим та ціннісним є соціальна пам’ять, матеріалізована в українських науково-популярних виданнях кінця ХІХ — початку ХХ ст.

Але, крім того, що книга є матеріальним носієм інформації, вона одночасно є матеріальним втіленням духовних цінностей конкретної епохи. Можна навіть сказати, що книга є носієм культури і засобом розвитку цивілізації одночасно. Дійсно, книга виконує ряд необхідних для розвитку культури функцій. По-перше, вона забезпечує комунікацію між культурою та індивідом. По-друге, книга є засобом консервування духовної спадщини людства. По-третє, вона розповсюджує цю духовну спадщину у часі і просторі. І найголовніше, книга виступає основою для духовного розвитку і духовної діяльності людини. Як носій інформації, книга має специфічні властивості, які надають ій особливого значення в інформаційному процесі. Це тривалий (власне, не маючий меж) час зберігання, можливість тиражування у будь-якій кількості, відсутність спеціальних технічних умов для використання, багатовікова кумуляція, можливість нескінченного повторення контакту. Саме завдяки цим специфічним властивостям носія інформації, книга виконує функції носія культури людства.

Книга є продуктом матеріалізації духовного змісту, результатом розвитку культури людства в цілому і вираженням духовного світу особистості, і одночасно наслідком технічного розвитку суспільства й загальнодоступним джерелом інформації. Тому не викликає подиву той факт, що вивченням книги, як поєднання духовності й інформації, займалися видатні науковці цілого світу. Найцікавіші наукові концепції у цій галузі наукового знання створили К. Мігонь (Польща), А. Фомін (Росія), А. Харнак (Німеччина), Р. Ескарпі (Швейцарія), М. Лісовський (Росія) та ін. В украінській науці це питання розробляли Ю. Меженко, С. Маслов, М. Куфаєв, С. Сірополко, Ф. Максимович, Н. Вовченко. Особливо багато уваги це питання почало привертати в останні роки, коли в умовах загальної комп’ютеризації суспільства постало питання про роль книги у сучасному світі. З’явилося багато цінних наукових досліджень таких авторів як Н.Н. Кушнаренко, М. Бургіна, О. Гриценко, Л. Котенко, А. Бабицький, Л. Лабушевська та ін. Особливоі уваги заслуговує багаторічна дослідницька діяльність з визначення наукової дефініції загальноінформаційного поняття книги як документа й носія інформації Г.М. Швецової-Водки (Рівненський державний інститут культури). Останнім часом вийшов іі посібник «Типологія документа» (К.,1998), у якому знайдено підхід до узагальнення поняття документа, книги як документа, різниці між документом взагалі та книгою і ролі книги як матеріального носія інформації в інформаційному середовищі.

Якщо узагальнювати сучасні погляди вчених-книгознавців на книгу як поєднання духовної та інформаційної сутностей, то можна відокремити кілька основних концепцій: 1) матеріальну, тобто погляд на книгу як джерело інформації, що відрізняється від інших носіїв інформації лише завдяки своїй матеріальній формі; 2) змістову, тобто розглядання книги як матеріальне втілення людського духу, не надаючи значення матеріальній формі цієї книги — рукопис, поліграфічне видання або книга в іі комп’ютеризованій формі; 3) синтетичну, коли книга розглядається як носій інформації, але специфічний як за своєю формою, так і за змістом носій інформації, тобто книга як феномен поєднання інформації з духовністю. Безперечно, кожен з цих підходів має право на існування, але в сучасних умовах, коли людина намагається розвивати інформаційне середовище свого існування і одночасно зберігати духовні цінності, найперспективнішим уявляється синтетичний погляд на книгу як єдність інформації й духовності.

З покоління в покоління книжка сіє правду, добро, любов; вона дасть вам відповіді на всі запитання і гарну пораду; навчить вас жити, любити і працювати заради щастя народу, заради самих себе і рідних.

Читаючи книги, ми не тільки поповнюємо свої знання про ті чи інші життєві явища і факти, стосунки між людьми, а й збагачуємо свою мову, запас слів. Той, хто читає багато книжок і робить це вдумливо, сам мислить краще, вчиться правильно висловлювати свою думку, мова такої людини красива, плавна й милозвучна.

Давня Русь залишила нам багато коротких похвал книгам. У них підкреслюється, що книги приносять користь душі, навчають людину стриманості, спонукають його захоплюватися світом і мудрістю його пристрою. Книги відкривають «Розмисл сердечний», в них краса, і вони потрібні праведному, як зброю воїну, як вітрила корабля. Можна багато говорити про різноманітні невмирущих достоїнства багатьох творів давньоруської літератури, але найголовніше — це її сильне моральне начало. Завдяки йому ця література особливо цінна і для нас, для нашого часу. Хотілося б поки зупинитися на двох великих творах Стародавньої Русі: літопис «Повість временних літ» і «Повчання» Володимира Мономаха. «Повість временних літ» визначає місце слов’ян і, зокрема, російського народу, серед народів світу, малює походження слав’янської писемності, освіта російської держави, події російської історії і тощо. З «Повчань» Володимира Мономаха ми дізнаємося на яких принципах ґрунтувалося вчення підростаючого покоління, до чого закликали князі своїх дітей і яку роль зробило прийняття християнства на виховання та світогляд слов’ян Київської Русі.

2. Сучасне значення української книги в суспільстві

На межі тисячоліть Україна утверджується як незалежна, демократична держава, узгоджуючи політичні, соціально-економічні зміни з досвідом та досягненнями передових країн світу.

Однією з головних тенденцій світового розвитку є рух до громадянського суспільства та соціальної, демократичної, правової держави, який здійснюється у всіх сферах, що забезпечують формування громадянина як самостійного суб’єкта наділеного правами й свободами і водночас відповідального перед суспільством.

Аналізуючи соціальні процеси у високорозвинутих країнах, зазначимо, що темпи економічного прогресу залежать від інтенсивності наукових відкриттів як джерел інформації, знань людини. Джордж Ф.Маклін наголошував: “Рисою тисячоліття, що минає, був інтенсивний розвиток людського розуму, а новій епосі потрібні глибокі духовні і соціальні зміни” [1; 10]. Як зазначав американський вчений, увага “сягає поза політику й економіку і стосується людей, які не є просто аморфними масами або інструментом виробництва, а інформованими і відповідальними людськими солідарностями, кожна з яких діє у своїй сфері”. Саме цю реальність забезпечує громадянське суспільство, яке мислителі Нового часу вважали цивілізованим.

Громадянське суспільство має не лише розвинуті економічні, правові, політичні, соціальні відносини, а й культурні, духовні між самими індивідами (не опосередковані державою), що передаються від покоління до покоління. Таке суспільство водночас є системою незалежних від держави суспільних інститутів, які покликані забезпечити умови для самореалізації окремих індивідів і колективів, його існування передбачає високу культуру населення, усвідомлення ним своїх різноманітних інтересів і складається як з інститутів, що функціонують у цих сферах, так і з усієї виробленої в них продукції — матеріальної та духовної [2; 106].

Визначальним чинником формування і трансформації соціальних зв’язків до рівня громадянського суспільства є інформація. Вона є формою знання, поданого в узагальненій і відчуженій від безпосереднього творця формі. Знання розглядають як особистісний феномен, а інформацію – як перетворену форму знання, що забезпечує його соціальне функціонування, зокрема можливість суспільного збереження і поширення. Одержана інформація (на основі процесу пізнання) перетворюється у нове знання, що є творчим актом якісно нового відтворення особистісного знання, а перетворюючись у інформацію – дає поштовх до подальшого суспільного розвитку. Ідею підвищення ефективності використання накопичених людством знань як чинника соціально-економічного розвитку висував ще на початку ХХ ст. відомий український вчений В.І.Вернадський у теорії про ноосферу. Активний розвиток ноосфери почався в 70-80-х роках нашого століття, коли в практику соціально-економічного аналізу було введено новий культурно-інформаційний чинник.

Основні положення про громадянське суспільство дають змогу визначити роль книги як інформаційного продукту у його розвитку, яка, не зважаючи на нові інформаційні технології у сучасному світі, все ж таки займає почесне місце. Збільшується соціальне значення сучасної книги як фактора, що впливає на процеси, які відбуваються у суспільстві, у свідомості людей.

Книга, твердив А.Бушо, завжди була найбільш досконалим відтворенням своєї епохи. Між якістю і швидкістю руху книжкового потоку в суспільстві та якістю й швидкістю перебудови самого суспільства існує зв’язок.

Залежно від етапу розвитку суспільства писане або друковане слово інтегрувало людську думку в домінуючих у конкретному часовому просторі галузях знань, напрямах суспільно корисної та державотворчої діяльності. Крім того, книга водночас відіграє роль одного із найбільших комунікативних засобів і виступає продуктом духовного і матеріального виробництва.

Поза комунікативною функцією, вона виконує у суспільстві низку інших важливих функцій (інтегруючу, моделюючу, організаційну, ціннісно-орієнтуючу тощо), які є чинниками поступального розвитку суспільства у всіх сферах – політичній, економічній, соціальній, культурній [3].

Реалізація усіх вказаних соціальних функцій книги і спрямування їхніх дій на формування основних ознак громадянського суспільства – прав і свобод особистості, належного економічного рівня життя, солідарної взаємодії соціальних груп та індивідів – можливе за умови насичення інформаційного простору України друкованими виданнями відповідного рівня державотворчої та світоглядної якості, в достатній кількості та за оптимальними для різних соціальних груп цінами.

Таке бачення ролі книги у суспільному прогресі зумовлює низку проблем і завдань перед сучасним книговиданням та книгорозповсюдженням, що сьогодні потребують нагального теоретичного і практичного вирішення.

Першою проблемою теоретичного книгознавства є чітке визначення місця і значення книги в інформаційному полі суспільства шляхом виокремлення її як особливого знання серед взаємопов’язаних потоків інформації: через пресу, радіо і телебачення, електронні комп’ютерні мережі. Особливість комунікації через книгу доцільно пов’язувати з такими її характеристиками як можливість ґрунтовного і всебічного висвітлення об’єкту відображення; унікальної взаємодії з інтелектуальним та емоційним сприйняттям людини завдяки багатому арсеналу редакторсько-художнього опрацювання суті та матеріальної форми видання, а також якості її поліграфічного виконання; простоти обертання книги у просторі і часі, зумовленої не лише її транспортабельністю і довговічністю, але й простотою у користуванні, що не вимагає додаткової техніки й енергозабезпечення та ставить друковану продукцію в інформаційному забезпеченні в домінуюче становище.

Діалоговий спосіб обміну інформації в системі Інтернет дає змогу оперативно спілкуватися у світовому просторі на макроекономічному та мікроінформаційному рівні. Але, як засіб інформації, він уніфікований і цілком не може замінити друковані видання [4; 3].

Отже, через комунікативні канали книжкової продукції передаються принципово інші знання, ніж через радіо і телебачення, Інтернет тощо.

Ще однією проблемою дослідження ролі книги у формуванні громадянського суспільства є вивчення якості інформаційних потоків у книговиданні відповідно до суспільних потреб. Питання інформаційної якості книги може розглядатись через визначення критеріїв її оцінки. Такі критерії можуть базуватися на мовному та асортиментно-типологічному класифікаторі книги за її місцем у суспільному, державному та світоглядному творенні соціумів. Відтак, важливим є аналіз повноти наповнення класифікацій тих груп конкретним масивом видань. Значну роботу у цьому напрямі проводить Книжкова палата України шляхом формування бази видань. На основі обов’язкового примірника створено каталог “Книги України”, на взірець каталогів “Books in print” у США та Росії. Структурний аналіз книговидання України за асортиментно-типологічними, кількісними та іншими характеристиками періодично подається на шпальтах фахової періодики (“Друкарство”, “Палітра друку”, “Вісник книжкової палати України”).

Звичайно, важливі не лише кількісні показники, а й якість змісту друкованої продукції за галузями знань (природнича, технічна, медична, художня тощо) та читацькою адресою (наукова, нормативна, навчальна, дитяча і т.д.). Наприклад, для наукових видань вагомим є новизна та глибина подання теми; для навчальних видань – оптимальність розмаїття, комплексність видів, зручність у користуванні; для науково-популярної літератури – репрезентативність та неупередженість викладу; для творів красного письменства – репрезентативність і повнота відтворення спадщини класичної та сучасної літератури; для дитячих видань – емоційність, гуманність, пізнавальність тощо.

Важливою є проблема насичення нашого суспільства масивом книжкової продукції.

На сьогодні у книговиданні йдеться, насамперед, не стільки про якість асортиментних груп видань, скільки про їх кількісне значення і співвідношення. На жаль, скорочується випуск літератури за найважливішими асортиментними групами – довідковою, енциклопедичною, навчальною, науково-технічною. Зокрема, у 2007 р. планували видати 148 назв підручників для вищої школи, проте фактично вийшло 7% запланованого. Забезпечення підручниками середньої школи, за від даними Міністерства освіти, становить: основні класи (5-9) – 59%; старші класи (10-11) – 34 %. На 10 млн. українських дітей у тому ж році припадало лише 1 млн. дитячих книжок. Це свідчить, що всі галузі, які пов’язані з книгою, насамперед соціальна та культурна, опинились у стані інтелектуальної скрути [5; 4].

Дослідження Української асоціації книговидавців і книгорозповсюджувачів, дані Книжкової палати України, матеріали зустрічі працівників галузі книжкової справи з Президентом України свідчать про те, що ситуація на книжковому ринку надзвичайно складна. В Україні видається сьогодні менше однієї книжки на душу населення, тоді як у 1989 р. – 3,6 книги на громадянина. До речі, у Російській Федерації з населенням у три рази більшим виходить щороку 3,2 книги на одну людину, у Польщі — 9,5, а в Німеччині – 12 книжок).

За оцінками експертів, наш книжковий ринок у 1999 р. на 90-92% за назвами і на 70% за кількістю був заповнений дешевою книжковою продукцією з Росії. Наприклад, у 1999 р. московське видавництво “АСТ” випустило книг більше, ніж усі 150 діючих українських видавництва (у 1997 р. в Національному агентстві ISBN зареєстровано приблизно 895 видавництв [7; 4]). У 2000 р. в “АСТ” побачила світ 21 книга, видана українською мовою [6; 7].

Співставлення, з одного боку, ідеальної моделі ролі книги у формуванні громадянського суспільства як чинника впливу на перебудову і розвиток суспільних зв’язків, а, з другого боку – складного реального стану насичення нашого суспільства національною суспільно значущою книгою, у тому числі українською мовою, за якісними та кількісними параметрами книговидання, спонукає шукати причини виявлених розбіжностей та усувати їх. Підґрунтям є дуалістична природа книги як матеріального носія духовного продукту, а звідси – неминучість її розповсюдження у суспільстві через систему самоорганізації економічних суспільних зв’язків у формі ринкового обігу. В економічній теорії висвітлено недоліки чистого ринку, “який не визнає” соціальних орієнтирів, вказано на необхідність регулювання ринкових відносин для захисту соціальних пріоритетів.

З метою максимального задоволення інтересів і потреб суспільства у книговидавничій продукції, забезпечення свободи думки, слова у Верховній Раді створено Комісію з питань інформаційної політики, телебачення та радіомовлення, Державний комітет інформаційної політики та телерадіомовлення, а також низку громадських організацій (Українська асоціація книговидавців і книгорозповсюджувачів, Національна спілка письменників України, Творча спілка, Авторсько-правове товариство, Інститут масової інформації, Асоціація бібліотекарів, Господарська асоціація книгорозповсюджувачів України, Товариство книголюбів України). Діяльність вказаних організацій, об’єднань та товариств ґрунтується на конституційно закріпленій соціальній орієнтації України, її націленості на розбудову громадянського суспільства, що зобов’язують державу, з одного боку, забезпечити населенню достатній життєвий добробут, а з іншого – злагоду, консолідацію сильної, політично зрілої та інтелектуально розвинутої нації. І саме на межі тисячоліть з’явились перші паростки-результати цієї діяльності, про що свідчить Указ Президента «Про деякі питання державної підтримки книговидавничої справи» та проект законодавчих документів про активну державну підтримку на захист та розвиток національного книжкового ринку.

Законодавче визнання соціальних пріоритетів у книговиданні і книгорозповсюдженні забезпечить основи для впливу книги на науковий і технологічний прогрес, розвиток культури й формування світоглядних засад суспільства.

Суспільна зумовленість діяльності у сфері книги, форма і ступінь впливу суспільства на неї, на її удосконалення, розвиток, функціонування, а також вплив книги на соціальну сферу суспільства і суспільство загалом – це фактори, які пов’язані з проблемами державної політики у галузі книговидання і книгорозповсюдження, вивчення якої дозволяє коректувати діяльність у сфері книжкової справи, удосконалювати соціальні аспекти формування книги. Питання книжкової політики обумовлені не лише внутрішньою логікою діяльності у книжковій справі, але і суспільними закономірностями і багатьма іншими чинниками – моральними, інтелектуальними, культурними тощо. Про політику у сфері книжкової справи можна говорити як про комплекс історичних, теоретичних і методологічних проблем, вирішення яких залежить від читацьких, купівельних запитів і потреб суспільства.

Висновки

Книга – унікальний, історично сформований універсальний засіб фіксації, збереження і передачі в часі й просторі суспільних надбань та цінностей. Вона розвивалася одночасно з розвитком суспільства, втілюючи в собі його основні досягнення і відповідаючи вимогам тієї чи іншої історичної епохи. Книга як продукт, створений в сфері матеріального виробництва, має матеріальну форму, характерну для кожного історичного відрізку часу. Разом з тим вона впливає на найтоншу сферу людини — на її духовний світ, під впливом книги у кожного індивіда виникають різні ідеї, образи, думки, які в процесі існування формують сукупне знання, дають поштовх новому витку розвитку суспільної свідомості. Незважаючи на дуалізм, закладений в природі книги, вона є єдиним цілісним організмом, що має своєрідну, характерну для кожної епохи естетику, втілену в художньо-графічних формах.

Минули тисячоліття, і люди навчилися робити книги з тонкої шкіри – пергаменту. Спершу вживали пергамент з ослячої шкіри, що визначалася особливою тонкістю й білістю, при возили її до нас із Греції та Азії. Потім і в нас навчилися виправляти телячу шкіру й робили з неї доволі гарний, білий пергамент. Писали по ньому фарбами, виготовленими з рослин чи інших природних матеріалів. Але пергамент – дуже дорогий матеріал, тож люди не припиняли пошуків удосконалення книги. І дві тисячі років тому в Китаї знайшли папір. Звичайно, той стародавній папір дуже відрізнявся від теперішнього, але це був величезний крок у поступу людства. Папір прийшов на Україну зі сходу, але поширився в ХІV-ІV століттях, коли в західній Європі повстало більше папірень. Чорнило виробляли самі писарі з дубової або вільхової кори, старого заліззя, вишневого клею, борщу, квасного меду та ін. Писали гусячим пером. З ХІV ст. папір завозили з Німеччини або Англії, а на пергаменті писали тільки грамоти або дуже дорогі книги, як, наприклад, Пересопницьке Євангеліє. Власний папір стали виробляти в Галичині в ХVІ ст.

Список використаної літератури

1. Джордж Ф.Маклін. Громадянське суспільство: свобода у новому тисячолітті // Громадянське суспільство як здійснення свободи: центрально-східноєвропейський досвід / За ред. А.Карася. – Львів: ЛНУ ім. І.Франка, 1999. – С. 10.
2. Основи політичної науки. Ч.2. Політичні процеси, системи та інститути: Курс лекцій/ За ред. Б.Кухти. – Львів: Кальварія, 1997. – С. 106.
3. Глотова Г., Ковба Ж. Соціально-економічні проблеми вивчення книжкового ринку // Вісник Книжкової палати. – 2008. — № 9.
4. Гунько С. Засади видавничої справи в Україні і підготовка кадрів // Палітра друку. – 2000. — № 5. – С. 3.
5. Про захист національного ринку книговидання (слухання в Комітеті з питань культури і духовності Верховної Ради України // Вісник Книжкової палати. – 2000. — № 5. – С.4.
6. Український книжковий ринок (факти та думки) // Книжкові справи. – 2009. — № 1. – С.6.