Вступ

Актуальність теми. У сучасних умовах роль політичної партії в організації державної влади є вкрай важливою темою для країн посткомуністичного табору, в тому числі й для України. Політичні партії є основою для нормального функціонування якісної системи державного управління. Вони відіграють основну роль у підготовці та просуванні кадрів у державній політиці, для яких вони є специфічним соціальним ліфтом. Тому звернення до проблеми ролі політичних партій в організації державної влади є, на наш погляд, актуальною темою для тих країн, які вибудовують демократію.

Проблемі розвитку та функціонування політичних партій присвячено роботи західних вчених Т. Гоббса, А. Токвиля, М. Острогорського, М. Вебера, Н. Макиавеллі, М. Дюверже, Ж. Блонделя, З. Ньюмена, Дж. Сарторі та деяких інших. Серед праць сучасних українських науковців можна віділіти дослідження А. Зельницького, П. Удовенко [1] та Ю. Шведа [2]. У Росії питаннями розвитку політичних партій займаються такі дослідники як Е. Малкин, Е. Сучков [3], Л. Сморгунов [4] та ін.

Незважаючи на достатню увагу, яку приділяли цій проблемі дослідники, подальшого вивчення, на наш погляд, потребують питання ролі політичних партій в системі державної влади, особливо це стосується транзитивних країн (тобто країн, які знаходяться у фазі переходу від тоталітарізму до демократії).

Метою даної роботи є вивчення ролі політичних партій в системі державної влади та сучасному суспільстві.

Реалізація поставленої мети передбачає розв’язання низки задач:

— з’ясувати зміст поняття “політична партії”;

— установити специфіку політичних партій як суб’єктів державної влади;

— вивчити особливості функціонування політичних партій  залежно від специфіки моделі державної влади;

— визначити ступінь відповідності процесу становлення політичних партій України тенденціям світового розвитку;

— з’ясувати роль політичних партій України у функціонуванні органів законодавчої і виконавчої влади;

— проаналізувати причини формування в Україні конфліктної моделі політико-адміністративних відносин;

— з’ясувати можливості адаптації світових надбань у процесі реформування партійної система в Україні;

— розробити пропозиції щодо стратегії розвитку партійної системи в Україні.

Об’єкт дослідження – політичні партії як суб’єкти державної влади.

Предмет дослідження – специфіка функціонування партій у системі законодавчої і виконавчої влади та використання ними владної ресурсної бази.

Методи дослідження. У роботі використані як загальнонаукові методи — аналіз і синтез, індукція і дедукція, абстрагування, так і окремі методологічні принципи історичного, структурно-функціонального, системного і порівняльного підходів, а також, методи спостереження. Історичний підхід дав змогу дослідити генезис партій як суб’єктів державної влади, їх подальшу трансформацію, виявити низку закономірностей і суперечностей цього процесу. Системний – виділити складові державної влади та характер їх взаємодії; порівняльний – спільні риси й відмінності процесу реалізації суб’єктного статусу партій у розвинених демократичних країнах та в Україні. Абстрагування дозволило зосередити увагу на сутності партій як учасників реалізації державної влади. Спостереження забезпечило систематичне відстеження процесу набуття політичними партіями суб’єктного статусу та виявлення причин низького ступеня їх впливу на здійснення влади в Україні.

Структура та обсяг роботи. Робота складається із вступу, трьох розділів, семи підрозділів, висновків, списку використаних джерел. Повний обсяг роботи – 35 сторінок. Список використаної наукової літератури включає 16 джерел. 

Розділ 1. Теоретичні засади формування політичних партій

1.1. Поняття та цілі політичних партій

Особливе місце у політичній системі суспільства посідають політичні партії. Політична партія — це громадське об’єднання, створене з метою участі громадян у політичному житті суспільства засобами формування і виразу їх політичної волі, участі у громадських і політичних акціях, виборах і референдумах, а також з метою представництва інтересів громадян в органах державної влади та органах місцевого самоврядування.

Сьогодні форма, у якій здійснюється влада в тій чи іншій країні, значно залежить від партій, які, взаємодіючи між собою, утворюють політичну систему суспільства. Значною мірою саме партії як суб’єкти владних відносин визначають характер і напрям політичного та державноуправлінського процесу в конкретній країні. Політичні партії, здійснюючи свої функції, забезпечують стабільність держави, створюють умови для послідовної зміни складу уряду в умовах багатопартійної системи.

Між тим так було не завжди. Прототипи сучасних політичних партій почали з’являтися наприкінці XVII — на початку XVIII ст. У період активного розвитку капіталістичних відносин та буржуазних революцій партії стали легітимним інститутом боротьби з монархами за обмеження їхніх прав, а також засобом артикуляції інтересів різних груп виборців.

При цьому науковці не оцінювали однозначно роль політичних партій у житті суспільства. В одних випадках вона оцінювалася позитивно [7], в інших — партії звинувачували в тому, що вони гальмують розвиток демократії, знижують ефективність функціонування інститутів держави [8].

Зокрема, А. де Токвіль та Дж. Мілль оцінювали партії негативно і вважали, що тільки держава є виразником народного суверенітету або і взагалі волі суспільства. А посередницька діяльність будь-яких організацій між владою та народом оцінювалася негативно [8]. Натомість Ф. Бекон і Е. Берк, навпаки, давали позитивну оцінку політичним партіям. Вони розглядали їх як природне утворення, спричинене боротьбою різних політичних сил за владу. І акцентували увагу на тому, що королівська влада має використовувати політичні партії для зміцнення своєї позиції в боротьбі з політичними опонентами [1, 7].

Прототипи сучасних політичних партій відрізнялися від своїх наступниць функціями, способами організації, методами та засобами діяльності, чисельністю, також мали багато інших відмінностей. Вони були лиш тимчасовим об’єднанням для підтримки політичних амбіцій окремих осіб. Зі зникненням останніх із політичної арени такі об’єднання припиняли своє існування. “Більшою чи меншою мірою завжди існували групи людей, що боролися між собою, але це зовсім не означає, що це були партії” [2].

Н.      Мак’явеллі розглядав партії як приватні об’єднання, засновані на особистих стосунках їхніх членів, та союзи, зорієнтовані на інтереси суспільства. Він заклав підхід до вивчення політичного процесу за посередництвом внутрішньої політики і боротьби партій як її рушійної сили [7].

Моріс Дюверже зазначав, що політичні партії є необхідним інститутом політичного представництва і підкреслював, що жодна людина не має права керувати іншою без її згоди, і оскільки окрема персона не може безпосередньо брати участь в управлінні державою, то її інтереси в системі влади можуть бути представлені уповноваженими, яким делеговано відповідні прерогативи і права [4].

Варто відзначити, що й досі в науковій літературі немає однозначного розуміння сутності феномена політичних партій. Зокрема, сьогодні можна виділити кілька підходів, що пояснюють особливості формування та діяльності політичних партій у сучасному суспільстві:

1)       доктринальний (ліберальна концепція): партії — це групи людей, ідеологічно пов’язаних між собою (Б. Констан, Б. Франклін, Д. Медісон, Й. К. Блунчлі);

2)       класовий (марксистська концепція) — пов’язує виникнення й функціонування партій із класовим представництвом та захистом інтересів конкретних класів (К. Маркс, Ф. Енгельс, В. Ленін);

3)       інституціональний — представляє партії політичним інститутом, що діє в умовах політичної системи (Р Міхельс, М. Острогорський, М. Дюверже, Дж. Сарторі);

4)       функціональний — розуміє партії, як асоціації, що мобілізують та активізують діяльність людей, і є базою політичних лідерів, які здійснюють управління державою (Р. Макридис, П. Меркл, С. Елдерсфельд) [2].

Кожен із наведених підходів визначення поняття політичної партії віддзеркалює щось істотне в цьому суспільному явищі. Найсуттєвішим у ньому все ж слід вважати місце цього інституту у формуванні політичної системи і владних відносин суспільства.

Тому, синтезуючи зазначені підходи, можна зазначити, що політична партія є найпоширенішою формою організації участі громадян у політиці, відносно стабільною суспільною організацією, що виражає інтереси і формулює політичні пріоритети певних суспільних груп; змагається за здобуття влади або здійснення впливу на неї; сприяє встановленню каналів зв’язку між державою і громадянами; продукує власну ідеологію або заявляє про свою прихильність до однієї з ідеологій, що вже існують, узгоджуючи з нею свої політичні вимоги. Це визначення, на нашу думку, розкриває суть і риси політичної партії через визначення мети, напрямів її діяльності, тобто є за своєю суттю функціональним [11].

Політична партія — це, як правило, досить формалізована політична організація зі своєю структурою (керівні органи, регіональні відділення, рядові члени), що виражає інтереси тих чи інших класів, соціальних прошарків, груп, об’єднує найбільш активних їх представників, має на меті завоювання політичної влади для реалізації певної програми соціальних, економічних, політичних перетворень.

Формування політичних партій в Україні знаходиться на початковому етапі. Хоча кількість створених партій сягає значного числа, їх соціальна база ще слабка. Для формування партій необхідний тривалий час, застосування їх програм і організаційних структур у процесі виборчих компаній, велика робота із залучення до своїх лав широких верств населення.

Призначення політичної партії полягає у здійсненні функцій представництва інтересів різних соціальних груп, спільнот на рівні інтересів всієї соціальної цілісності, а також у активній роботі з інтеграції соціальної групи, яка входить у сферу політичних відносин.

Цілі та завдання політичної партії викладені в її статуті та програмі. Основними цілями політичної партії є: завоювання влади конституційним шляхом; формування громадської думки; політична освіта і виховання громадян; вираз думок громадян з будь-яких питань суспільного життя; доведення цих думок до відома широкої громадськості і органів державної влади; висування кандидатів на виборах у законодавчі (представницькі) органи державної влади і представницькі органи місцевого самоврядування, участь у виборах до цих органів та в їх роботі тощо.

1.2. Взаємодія органів державної влади та політичних партій

Втручання органів державної влади та їх посадових осіб у діяльність політичних партій, так само як і втручання політичних партій у діяльність органів державної влади та їх посадових осіб, не допускається. Питання, що стосуються інтересів політичних партій, вирішуються органами місцевого самоврядування за участю відповідних політичних партій або за погодженням з ними.

Особи, котрі займають державні посади, не можуть використовувати переваги свого посадового становища в інтересах політичної партії, членами якої вони є.

Органи державної влади надають підтримку на рівних умовах політичним партіям різними засобами:

1. Забезпечення рівних умов і гарантій щодо використання державних засобів масової інформації.
2. Створення рівних умов надання приміщень, що знаходяться у державній власності, на умовах, аналогічних умовам їх надання державним установам.
3. Забезпечення рівних умов участі у виборчих кампаніях, референдумах, громадських і політичних акціях.

Державна підтримка політичних партій здійснюється також шляхом їх державного фінансування у визначених законом випадках.

Державне фінансування політичної партії припиняється у разі призупинення її діяльності, а також у випадку невиконання політичною партією вимог відповідних законів.

Розрізняють такі види партій:

1. Масові політичні партії. Їх діяльність орієнтована на політичне виховання, підвищення політичної активності населення, надання цій активності якості постійності і безперервності.
2. Кадрові політичні партії. Виникають як виразники волі пануючих суспільних класів, інструмент оновлення еліт на основі кооптації в умовах обмежень на виборче право. Прагнуть до об’єднання еліт, збільшення чисельності з метою посилення впливу на електорат для перемоги на виборах. За своєю соціальною сутністю це партії вищих суспільних класів.
3. Правлячі партії. Це партії, які вже одержали і здійснюють владу, головним чином через своїх членів, які займають найважливіші державні посади.
4. Партії влади. Як правило, існують у державі перехідного типу. Це подекуди тимчасові об’єднання, засновані на популярності конкретних діячів, використанні певного рівня реального поділу влади у державі і прагненні політичної влади вищих менеджерів виконавчої влади.
5. Державно-патріотичні партії. Вони орієнтуються на мобілізацію представників усіх соціальних прошарків і груп на забезпечення цілісності та стабільності держави.
6. Проблемні партії. Підкоряють свою програму і діяльність вирішенню якого-небудь соціального завдання, вважаючи його найбільш актуальним (наприклад, екологічна партія).
7. Гротескні партії. Вбачають зміст своєї діяльності у демонстрації самобутності певної групи громадян. Вони не претендуют на владу, захищають обмежене коло своїх інтересів, мають, як правило, невеликий кількісний склад [6].

Діяльність політичних партій в органах законодавчої влади становить основу народного представництва (парламентаризму). Історично парламентаризм супроводжував становлення громадянського суспільства. Догромадянські суспільства, вичерпавши соціальні ресурси подальшого розвитку, почали здійснювати перехід до надання представництва у владі різним верствам населення, що стало головним рушієм розвитку громадянського суспільства.

Перші представницькі органи — парламенти Англії (1265 р.) та Франції (1302 р.) — формувалися за становою ознакою та за принципом нерівного представництва різних станів. До виникнення політичних партій у сучасному розумінні тоді було ще далеко. Унаслідок того, що становий парламентаризм виник раніше, ніж політичні партії, він послужив фактором “партизації” суспільства зверху.

1.3. Роль політичних партій в управлінні державою

Створення політичних партій зумовлене необхідністю перетворити багатоманітність інтересів окремих індивідів, соціальних спільностей на їхній сукупний політичний інтерес, який партія зобов’язується обстоювати всіма доступними їй засобами. Звідси і визначається головна мета діяльності партії в політичній системі суспільства. Режим доступу — представництво інтересів тих соціальних верств населення, інтереси яких вона віддзеркалює, підтримка постійного зв’язку між громадянським суспільством і державою. Отже, виразити (артикулювати) інтереси громадян, соціальних груп, надати їм політичної форми (агрегувати), придатної для прийняття рішення політичною владою, у сучасному громадянському суспільстві можуть лише партії.

Специфічна роль політичних партій зумовлюється їхнім “посередницьким” становищем. З одного боку, вони є інститутом громадянського суспільства і репрезентують інтереси різних суспільних верств, а з іншого — перемагаючи на виборах, формують державний апарат та беруть участь у розробленні та здійсненні політичного курсу держави. Отже, політичні партії виступають тією ланкою, що забезпечує зв’язок між державою та громадянським суспільством.

Звичайно, громадська думка не може слугувати єдиним показником у визначенні ролі та місця політичних партій, але вона є певним індикатором відповідності їхньої діяльності до суспільних потреб і призначення політичних партій.

Оцінка місця і ролі партії в політичній системі суспільства не може бути виключно позитивною, оскільки для кожної партії властиві й істотні негативні риси, що об’єктивно позначаються як на функціонуванні інститутів політичної системи, так і на управлінні суспільством загалом. Сучасний стан політичних партій і партійної системи України характеризується наявністю низки проблем, що негативно впливають на виконання партіями тих функцій, які вони мають виконувати в демократичному суспільстві. Ці проблеми зумовлені чинниками різного характеру, між деякими з них існує причинно-наслідковий зв’язок. Зокрема, відсутність у більшості політичних партій сталої соціальної бази, регіональний характер їхньої підтримки, низький рівень зв’язків із суспільством значною мірою є наслідком впливу на їхню діяльність із боку фінансово- промислових груп, слабкості програмно-ідеологічних засад. 

Розділ 2. Аналіз розвитку та еволюції політичної системи України

2.1. Місце та роль політичних партій у процесі становлення політичної системи України

У сучасних умовах в Україні відбувається процес становлення демократичної політичної системи суспільства. У створенні та функціонуванні політичної системи суспільства значну роль відіграють політичні партії як основний засіб його політичного структурування. Політичні партії в політичній системі суспільства є важливим і необхідним елементом здобуття, впливу та здійснення політичної влади. Вони є тим інститутом політичної системи, що акумулює та виражає інтереси окремих груп суспільства й допомагають реалізувати їх, впливають на діяльність органів державної влади, економіку, соціальні процеси, відносини між країнами. Безумовно, суспільство не може обійтись без політичних партій, бо вони є виразниками об’єктивно існуючих різноманітних соціальних інтересів, урівноважують ці інтереси в боротьбі за державну владу. За допомогою політичних партій громадянське суспільство вирішує низку важливих питань свого існування: делегує до владних структур своїх представників, здійснює вибір між різними концепціями суспільного розвитку, контролює діяльність вищих державних органів. Ефективне функціонування політичних партій є важливою умовою існування демократичної політичної системи суспільства, гарантією забезпечення та реалізації конституційних прав його громадян. Тому звернення до проблеми ролі політичних партій у процесі становлення демократичної політичної системи суспільства є вкрай важливим і актуальним.

Питання вдосконалення конституційних інститутів і порядку проведення модернізації політичної системи України неодноразово були предметом дослідження вчених-правознавців, зокрема В. Авер’янова, В. Журавського, В. Кафарського, М. Козюбри, В. Лемака, О. Скрипнюка, В. Тація, В. Федоренка, В. Шаповал, Ю. Шемшученката ін. Однак, незважаючи на велику увагу науковців до цього питання, необхідність дослідження правових проблем побудови демократичної політичної системи суспільства не втрачає актуальності. Тому метою статті є розгляд основних етапів модернізації політичної системи України та роль політичних партій у цьому процесі.

За роки незалежності у вітчизняній політичній системі відбулися істотні зміни, що полягали в переході від директивної комуністичної ідеології, політико-державного моноцентризму до визнання на конституційному рівні свободи політичної діяльності та реальної багатопартійності, до цілком реального впливу політичних партій на формування державної влади.

Першим етапом становлення політичної системи українського суспільства вважається період з 1990 р. до 1991 р., змістом якого стала боротьба за незалежність. Політичні зміни відбувалися еволюційним шляхом. Визначальними подіями цього періоду було юридичне закріплення державності України, визначення її міжнародно-правового статусу та формування органів влади. Перші кроки в цьому напрямі — це ліквідація монополії формування державної політики з боку КПРС через скасування ст. 6 Конституції УРСР.

Другим етапом формування конституційних основ політичної системи України є період з 1991 р. по 1994 р. Історичними здобутками цього етапу, на нашу думку, є запровадження демократичних інститутів влади — парламентаризму й інституту президентства; створення умов для появи багатопартійності як інституту громадянського суспільства; зародження засад місцевого самоврядування; зародження та розвиток конституційного процесу. Правовим підґрунтям діяльності політичних партій на цьому етапі стали Конституція (Основний Закон) УРСР (1978 р.) та Закон “Про об’єднання громадян” (1992 р.). Зокрема, ст. 7 Конституції УРСР надавала політичним партіям, громадським організаціям і рухам право через їх представників, обраних до Рад народних депутатів, та в інших формах “брати участь у розробці й здійсненні політики республіки, в управлінні державними і громадськими справами”; ст. 49 проголошувала право громадян на об’єднання в політичні партії, яким гарантувались умови виконання статутних завдань [2]. Політичні партії створювалися переважно “знизу”, як оформлення громадських ініціатив, і, як правило, мали чіткі ідеологічні засади. Беручи участь у виборах, політичні партії мали право висувати своїх кандидатів. Вплив бізнес-структур на партійну систему був незначним, проте після парламентських виборів 1994 р. почав набувати інтенсивнішого характеру.

Третій етап формування політичної системи тривав з 1994 р. по 2004 р. Цей період характеризується ухваленням низки законів, які вибудували “кістяк” політичної системи, зокрема Основний Закон держави. Ухвалена 28 червня 1996 р. Конституція України не містила чіткого визначення встановлюваної в країні форми правління, однак згідно з визначеними в ній статусом і повноваженнями органів державної влади її можна було зарахувати до президентсько-парламентської.

Позитивно на розвиток політичної системи та діяльність політичних партій в Україні вплинули конструктивні зміни в законодавстві про політичні партії. Помітною подією в суспільному житті було прийняття Законів України “Про політичні партії в Україні” та “Про вибори народних депутатів України” (у частині запровадження мажоритарно-пропорційної виборчої системи), реалізація яких сприяла формуванню та розвитку політичних партій. Характер утворення партій, порівняно з попереднім етапом, суттєво змінився. З’явилися перші “партії влади”, для створення яких були використані структури державного апарату. У процесі партійного будівництва значно підвищується активність бізнес-структур, що великою мірою сприяло зміні конфігурації партійної системи. Помітну кількість політичних партій, створених упродовж етапу, можна вважати “особистими проектами” окремих політиків, зокрема бізнесменів [4, 20].

Проте партійна система України не була сформована, унаслідок цього Президентові вдалося суттєво розширити свої повноваження, що призводило до постійної конфронтації між законодавчою та виконавчою гілками влади, політичних партій і політико-економічних угруповань. Таким чином, постала необхідність реформувати політичну систему України з метою оптимізації системи державної влади й усунення суперечностей і конфліктів між її гілками.

Четвертий етап реформування політичної системи тривав з 2004 р. по 2010 р. Для нього характерне було запровадження пропорційної системи виборів до Верховної Ради України та більшості органів місцевого самоврядування й ухвалення 8 грудня 2004 р. Закону України № 2222-ІУ “Про внесення змін до Конституції України” [5]. У результаті конституційних і законодавчих змін, політичні партії стали єдиним механізмом формування парламенту та більшості органів місцевого самоврядування, одержали максимальні можливості для реалізації власних політичних програм на загальноукраїнському та місцевому рівнях.

Конституційні зміни надали потужний імпульс для трансформації української політичної системи від президентсько-парламентської до парламентарно-президентської системи. Унеможлививши надмірну концентрацію повноважень в особі глави держави, конституційна реформа зосередила основний обсяг владних важелів у руках політичних партій, що становлять коаліційну більшість у представницькому органі. Однак режим парламентаризму — це привілей для політично структурованих суспільств із розвиненою партійною системою та усталеними традиціями демократії, що, зокрема, виражається в здатності владарюючих політичних партій до співпраці [3, 233]. Тому утвердження парламентсько-президентської форми правління в Україні супроводжувалося суттєвими труднощами, оскільки така форма правління, як “правління партій”, може реально функціонувати лише за умови існування сформованої та стабільної партійної системи.

Необхідно констатувати, що більшість політичних партій в Україні нечисленні, не мають широкої соціальної бази, не справляють серйозного впливу на політичне життя України й повноцінно не виконують належних їм, як політичним партіям, функцій. Отже, конституційна реформа від 8 грудня 2004 р. надала політичним партіям статус визначальних суб’єктів державно-політичного життя країни. Однак з огляду на нерозвиненість самого інституту політичних партій, “правління партій” обернулося не посиленням комунікації державної влади з соціальними групами, а використанням повноважень органів державної влади в корпоративних інтересах політичних угруповань.

На жаль, модифікована форма правління не запровадила дієвого механізму вирішення суперечностей і розбіжностей між окремими гілками влади, механізмів їх узгодженого функціонування. Фрагментарність і непродуманість внесених до Конституції України поправок, які приймались у ситуації масштабної за своєю глибиною політичної кризи, залишили відкритими низку питань щодо практичного здійснення нової системи поділу влади і, на нашу думку, поставили під сумнів ефективність запровадженої форми правління загалом. На наш погляд, причинами відносної невдачі політичної системи суспільства розглянутого періоду була низка чинників, з-поміж яких: відсутність повноцінної партійної системи, недосконалий поділ влади, недостатня розвиненість громадянського суспільства, несприятливі для демократичного розвитку складові вітчизняної правової культури.

П’ятий етап модернізації політичної системи суспільства тривав з вересня 2010 р. по 2013 р. Так, 30 вересня 2010 р. Конституційний Суд України скасував конституційну реформу 2004 р. і країна повернулася до Конституції зразка 1996 р., а політична система країни — до президентсько-парламентського формату. Отже, Україна, рухаючись у бік парламентаризованих форм державного правління, зробила радикальний крок у зворотному напрямку, тобто на користь президентської форми державного правління [1, 107]. Здійснення конституційної контрреформи через рішення Конституційного Суду України поставило під сумнів легітимність “реанімованої” Конституції України. Реагуючи на заклики ПАРЄ та інших міжнародних інституцій, Президент України видав 17 травня 2012 р. Указ № 328 “Про Конституційну Асамблею” для підготовки проекту Закону “Про внесення змін до Конституції України”. Таким чином був започаткований новий процес модернізації політичної системи України. Але подальше загострення політико-правових процесів пов’язане з відмовою тодішнього Президента України В. Януковича від підписання договору про асоціацію між Україною та Європейським Союзом напередодні Вільнюського саміту в листопаді 2013 р. та розвиток масових протестних виступів, що отримали назву Євромайдану та переросли в Революцію гідності 2014 р., де-факто призупинили роботу Конституційної Асамблеї [6, 30].

Отже, необхідність подальшого реформування по-літичної системи країни та зміни Конституції України очевидна. Конституційні зміни 2010 р. не дали відповіді на виклики сьогодення, оскільки лише реанімували (з певними змінами) модель влади, що існувала упродовж 1996-2006 рр., і, що найголовніше, адекватність якої новим викликам розвитку країни аж ніяк не є очевидною.

Наступний етап у реформуванні політичної системи розпочався з 2014 р. і триває донині, який ознаменувався поверненням у дію Конституції України в редакції 2004 р., а отже, і парламентсько-президентської форми правління. Сучасну політико-правову ситуацію можна розглядати як своєрідну паузу, яка дає змогу розвести в часі вирішення питань забезпечення дієздатності політичної системи України. Конституція 2004 р. може стати тією політико- правовою моделлю, від якої слід відштовхуватися під час модернізації політичної системи країни.

Разом з тим, було сформовано та затверджено Тимчасову спеціальну комісію з питань підготовки законопроекту про внесення змін до Конституції України. На підставі виступів представників усіх провідних політичних партій, стає зрозумілим, що вже на цьому етапі до основних положень, які повинні відобразитися в Основному Законі, необхідно віднести: закладення засад децентралізації державної влади; розширення компетенції місцевого самоврядування; посилення матеріально-фінансової спроможності та самостійності регіонів і громад; удосконалення механізму взаємодії центральних і регіональних органів влади; оновлення конституційних засад функціонування судової системи та органів охорони правопорядку; посилення механізму захисту прав і свобод громадян.

Проаналізувавши основні етапи модернізації політичної системи України і роль політичних партій у цьому процесі, зауважимо, що президентсько- парламентській і парламентсько-президентській моделям державної влади властиві системні недоліки, які потрібно врегулювати під час подальшої роботи над побудовою в Україні стійкої політичної системи, а саме: відсутність інституціональних передумов для формування стійкої більшості в парламенті; дублювання керівництва виконавчою владою; розмитість сфер відповідальності органів державної влади; недосконалість механізмів стримувань і противаг між главою держави, парламентом та урядом; відсутність ефективних механізмів організації й діяльності коаліції депутатських фракцій.

2.2. Сучасний етап реформування партійної системи України

Сучасний етап реформування політичної системи об’єктивно потребує від державотворців подальшого розвитку ідеї розподілу функцій державної влади й зосередження їхніх реформаторських зусиль на чіткому розподілі повноважень між суб’єктами державної влади, державою та органами місцевого самоврядування.

Вимоги сьогодення, участь партій у суспільних процесах на базі політичного та ідеологічного плюралізму суттєво змінили організаційну структуру політичних партій, їх функціональну спрямованість та форми політичної діяльності.

Сьогодні головна проблема розвитку політичної партії – внутрішньопартійна демократія. Потрібно законодавчо зобов’язати включити до статутів політичних партій такі індикатори як, термін перебування на керівних посадах, накопичення в одних руках керівних посад, гендерні квоти, формування порядку денного з’їздів і конференцій у первинних осередках партій. Варто запровадити процедуру попередніх виборів кандидатів у депутати всередині партії. Ці положення важливо зафіксувати у статуті партії, що має бути відображено і в Законі України «Про політичні партії в Україні».

Проблеми прозорості процедур формування та ухвалення партійних рішень, партійної участі сьогодні виходять на передній план. Та водночас постає питання оприлюднення статутів партій, як і інших програмних документів. Громадяни повинні мати постійний доступ до усіх програмних документів і статутів, зокрема, зареєстрованих в Україні партій. Ці документи мають публікуватися не тільки у друкованих засобах масової інформації одразу після реєстрації, а й на постійній основі на офіційних Інтернет-порталах як самих партій, так і, наприклад, Міністерства юстиції України, відділу внутрішньої політики Адміністрації (Секретаріату) Президента України тощо.

Зміцненню партій та зменшенню їх залежності від олігархів сприяє державне фінансування статутної діяльності. Але держава має фінансувати конкретні суспільно-значущі проекти партій, заохочувати громадян до фінансової підтримки партій шляхом надання податкових пільг. Покладання юридичної відповідальності не тільки на політичні партії, але і на всіх осіб, що порушують розпорядження про їхнє фінансування, безсумнівно, підвищить ефективність зусиль у боротьбі з політичною корупцією.

Сучасні демократії залежать від виборчих процедур, обмеженого врядування більшості й представницької передачі влади (Дж. Сарторі). Недосконалість виборчих процедур в Україні сприяє зростанню політичної корупції та не сприяє циркуляції (оновленню) еліт.

Головними цілями введення пропорційної виборчої системи були поглиблення політичної структуризації українського суспільства, посилення ролі партій у політичному житті країни, їхнє укрупнення, зміцнення взаємодії між урядом і парламентом тощо. Разом з тим, колишня партійно-господарська еліта намагалась зберегти свій вплив на владу.

Власне, перехід до пропорційної системи із закритими списками в Україні сприяв збереженню старої еліти при владі. Бажано було б повернутись до пропорційної виборчої системи з відкритими регіональними списками. Спроба запровадити парламентсько-президентську форму правління спричинила постійне блокування парламенту, переформатування фракцій, що свідчить про невміння політичних партій працювати в нових умовах.

Процес формування парламентської більшості в Україні ускладнений ідеологічним та регіональним розмежуванням, недосконалими процедурами ротації еліт, пов’язаних із відсутністю історичного досвіду формування сталих парламентських коаліцій. Необхідно законодавчо регламентувати права і обов’язки більшості та опозиції з чітким нормуванням відповідальності як партій в цілому, так і їхніх функціонерів; внести зміни до Регламенту Верховної Ради України, які гарантували б права опозиції. Опозиції необхідно надати право на заперечення.

Ключовою умовою розвитку України має стати запровадження механізму формування уряду, згідно з принципом політичної відповідальності. При чому, ця відповідальність має бути не тільки моральною, а і законодавчо унормованою, не тільки колективною, а й персональною. Можливо, у класифікаторі професій слід замінити вищу посадову особу політичної організації на політика та ввести таку посаду, як політик. 

Розділ 3. Проблеми та протиріччя функціонування партійної системи в Україні

3.1. Політико-правовий механізм взаємодії політичних партій

Нині в Україні формування найвищого представницького органу, який має законодавчу владу — Верховної Ради України — відбувається на основі пропорційної виборчої системи .

Сьогодні можемо констатувати проблему незбалансованості механізму реалізації партіями своїх представницьких функцій у Верховній Раді України. Причина такої незбалансованості криється у невідповідності форми правління вимогам більшості політичних партій в Україні та у відсутності загальнонаціонального консенсусу з питання державного устрою. А усунення такої невідповідності ускладнюється тим, що всі партії незадоволені існуючою системою правління, проте кожна з них бачить свій шлях удосконалення цієї системи. Існуючою системою правління незадоволені також виконавча та законодавча гілки влади, і так само кожна по-своєму.

Партії невдоволені по-різному. Одні з них прагнуть удосконалити окремі елементи встановленої форми правління, діючи в чинному конституційному полі, інші прагнуть змінити конституцію. Протиріччя політичної системи України, про які йшлося вище, полягають у тому, що форму поєднання сегментів президентської та парламентської республіки не збалансовано. Напівпрезидентська-напівпарламентська республіка, жорсткий розподіл влади, напівпарламентський спосіб формування уряду, відсутність чіткого розподілу функцій і повноважень вищих органів влади — такою є система влади в Україні. Це викликає гострі суперечки між суб’єктами політичної системи під час здійснення ними функцій управління та представництва. В Україні існує змішана форма республіканського правління. Проте саме поєднання рис президентської та парламентської республіки, хоча й стало наслідком політичної угоди (тобто, компромісу), але ця угода була значною мірою ситуативною, а не фундаментальною. Суспільної згоди перед прийняттям Конституції 1996 р. не було, а був конституційний штурм, який розв’язав конституційну кризу в українському суспільстві. Тому й поєднання рис президентської та парламентської республіки відбувалося не за принципом системної рівноваги, а за принципом сукупності ознак. Така незбалансованість викликає, у свою чергу, дві проблеми — адміністративно-політичну та партійно-політичну. Адміністративно-політичну проблему закладено у неузгодженості процедури формування уряду, де елементи президентської та парламентської системи суперечать одне одному та викликають протиріччя як між Верховною Радою та Президентом України, так і в межах самої Верховної Ради між партійними фракціями та окремими депутатами. Ці протиріччя підштовхують певні політичні сили до прагнень перегляду Конституції.

Партійно-політична проблема полягає у тому, що Президент та більшість у Верховній Раді України можуть мати різну партійну приналежність та суттєві розбіжності у політичних поглядах. У цьому випадку існуючий дисбаланс посилюється та неминуче настає урядова або парламентська криза. Легітимного політико-правового механізму розв’язання такої кризи в Україні не існує, а тому у відповідних ситуаціях починається гарячковий пошук будь-яких паліативів, які, як відомо, принципово не можуть дати ефективних і тривких результатів.

На сьогодні в Україні відсутній системний політико-правовий механізм взаємодії політичних партій та державної виконавчої влади. Йдеться про такий політико-правовий механізм, що обумовлював би чіткі й однозначні юридичні наслідки партійних рішень для органів державної виконавчої влади і навпаки. Певною проблемою партійної політики є невизначеність місця партій у політичній системі суспільства. Політичні партії, які дотепер майже всі орієнтувались лише на представницьку (парламентську) діяльність, опинилися в колі обмежених можливостей і досить слабко впливають на визначення політичного курсу України. Реальною участю у владі є участь саме у виконавчій владі. Прямого впливу на формування останньої сучасні українські партії не мають. Вони нібито очікують доступу до виконавчих структур і, схоже, не впоралися з роллю представників інтересів груп суспільства. Сучасні партії в Україні у своїй більшості не усвідомили власних завдань на випадок їхньої участі в уряді й не прагнуть цього. До уваги не беруться амбіції партійних лідерів, оскільки це не є визначальним у процесі здобуття партією представництва у виконавчій владі.

Тому актуальним є створення дієвої політичної системи, яка б дозволила будь-якій партії, що перебуває при владі, реалізувати свою програму. Уявлення в суспільстві про роль партій у політичному житті мають відповідати їхнім дійсним можливостям реалізувати інтереси виборців і впливати на політику держави. Саме діяльність уряду (тобто виконавчої влади) є визначальною в житті громадян (у межах тієї ролі, яку відіграє держава в нашому житті). Тому контроль народу за допомогою партій над виконавчою владою, можливість обрання її політики є головною умовою народовладдя (демократії) [7].

Як зазначає український дослідник О. Дергачов соціальне середовище посткомуністичної України виявилося мало придатним для формування політично структурованого суспільства і сучасної багатопартійної системи. В Україні з перших років незалежності відбулося фактичне одержавлення демократії, тоді як сучасний європейський досвід передбачає децентралізацію, переважаючий розвиток самоврядування, до того ж не тільки місцевого — територіального, а й такого, що стосується окремих сфер соціального буття, насамперед гуманітарних, в яких роль держави може і повинна бути гранично обмеженою. Інша принципово важлива обставина, що обмежує політичну активність населення, — це відсутність у переважної його більшості стабільних, не залежних від держави джерел існування. Високий рівень соціального розшарування сусідить в Україні із соціальною аморфністю, з відсутністю істотної верстви середнього класу, що традиційно є гарантом соціальної стабільності, прогресу й утвердження інститутів громадянського суспільства.

Масова свідомість громадян України зазнала за роки незалежності глибоких якісних змін, причому змін досить суперечливих. З одного боку, відбулося швидке розкріпачення, деідеологізація масової свідомості, а з другого — поширилися або набули відкритого характеру різноманітні, в тому числі протилежні суспільні цінності, поглибився процес ідейно-політичної диверсифікації. Важливо зазначити, що диверсифікованість ця мало в чому спільна з ідейно-політичним плюралізмом демократичного суспільства. Скоріше за все, тут має місце непродуктивний синкретизм, за якого спрощені, здебільшого утриманські уявлення про демократію сусідять з реліктовим радянським менталітетом і патерналізмом. Паралельно зростаючий вплив на масову свідомість затяжної економічної кризи, різні складності перехідного періоду цілком закономірно формували такі риси масової свідомості, як негативізм і амбівалентність.

В Україні й досі не склалися умови для реального утвердження звичного для європейських держав спектра політичних сил. Не набули поширення ліберально-демократичні цінності, залишається ослабленим правий фланг політичних сил. На лівому ж фланзі продовжують домінувати радикали більшовицького гатунку. Вони не сприймають реформізм і лише під тиском обставин оволодівають сучасними правовими і публічними, в тому числі парламентськими, механізмами політичної боротьби. На розвитку партійної системи позначаються такі фактори, як неартикульованість групових інтересів, брак у переважної частини населення навичок і навіть розуміння потреби політичної самоорганізації[12, c. 64].

Ще одним фундаментальним обмежувачем розвитку партійної системи й, у більш широкому форматі, — становлення ефективного демократичного механізму державного управління стала модель організації влади та взаємин її із суспільством. Фактично ще на стадії становлення української державності в основному наперед були визначені труднощі і суперечності процесу демократичних суспільно-політичних перетворень. Ключову роль тут мали два моменти: відмова від проведення дострокових демократичних виборів у 1991 р., які б дозволили принципово обновити владу, і перехід до президентсько-парламентської форми державного правління. В Україні, на відміну від країн Балтії, зміни політичної еліти, що було б адекватно принциповим змінам в основах державності й моделі суспільного розвитку, не сталося.

Більше того, сили, що утвердилися у владі, надалі сконструювали і законодавчо закріпили особливий владний механізм. Його базові характеристики — безвідповідальність і незмінюваність. Він ґрунтується на тіньових взаємозв’язках і відводить специфічну роль державному і публічному політичним суб’єктам. Закономірно, що найбільшою мірою це позначилося на національному парламентаризмі та партійній системі. Ці інститути не можуть нормально розвиватися за відсутності чіткого поділу влади та механізмів політичної відповідальності. Існує інституціональна проблема, що, власне, не дає змоги ефективно взаємодіяти законодавцям і уряду, принижує роль політичних партій. Механізм обрання і структурування парламенту безпосередньо не орієнтований на створення стабільної більшості. Цілком очевидно, що Верховна Рада має обмежений вплив на уряд, а той, своєю чергою, не має гарантованої підтримки парламентської більшості. Так, схваливши Програму діяльності уряду, Рада протягом року не має права порушувати питання про недовіру йому. Однак при цьому вона не обтяжена конкретними зобов’язанями щодо законодавчого забезпечення реалізації цієї програми, а депутати і партійні фракції, що голосували за програму, не несуть юридично оформленої відповідальності за результати її виконання [8].

Підсумовуючи, потрібно підкреслити, що без формування повноцінних українських партій, головним покликанням яких перед здобуттям ними політичної влади є розвиток громадської думки та формулювання стратегії суспільного розвитку, необхідні соціально-політичні та інституційні зміни в українському суспільстві є неможливими. Визначення “необхідні” щодо соціально-політичних та інституційних змін означає у даному контексті природні, органічні, оптимальні, бо якщо під “необхідними” розуміти волюнтаристські рішення групи осіб, для яких державні та особисті (групові) інтереси не є тотожними, то такі зміни можна здійснити й без партій та без участі громадськості, а також без урахування альтернативних стратегій розвитку суспільства.

3.2. Перспективи розвитку партійної системи України

Виявом незрілості вітчизняних політичних партій є форми і методи політичної боротьби, які вони використовують, зокрема, в умовах політичної кризи. Ця боротьба досі не має своїх надійних правил. Незважаючи на постійні заклики парламентської опозиції й чітко виражену позицію громадськості, у Верховній Раді України так і не було ухвалено жодних вагомих рішень щодо унормування статусу політичної опозиції. Правове визначення статусу опозиційних партій має суттєвий вплив на демократичний характер розвитку партійної системи, оскільки створює фундамент для консолідації і внутрішньої інтеграції суспільства, сприяє виникненню вільної партійної конкуренції та запобігає формуванню привілейованих умов для окремих політичних партій і політиків.

Від часу проголошення незалежності постійно виникають дискусії про те, якою має бути сучасна політична система України, але зупинитись на чомусь конкретному політичні сили не можуть. На підставі проведеного аналізу можемо стверджувати, що проблема полягає, насамперед, у неспроможності вітчизняних політичних партій забезпечити ефективне функціонування певної форми правління в Україні.

Відсутність впливових загальнонаціональних політичних партій створює суттєві перешкоди для реалізації реформи політичної системи суспільства, а також є джерелом суспільно-політичних криз. Політичні партії в Україні поки що недостатньо ефективно впливають на формування засад, напрямів і реалізацію державної політики; представляють інтереси громадян в органах влади; забезпечують політичними кадрами органи державної влади й місцевого самоврядування. Наявна фрагментарність партійної системи ускладнює свідомий вибір громадян і визначення суб’єкта політичної відповідальності.

Існує нагальна потреба у формуванні стратегії становлення в країні партійної системи європейського зразка, основою якої є потужні загальнонаціональні, політично відповідальні партії. Для цього потрібно: підвищити демократичність і прозорість внутрішньопартійного життя; на демократичній і конкурентній основі розвивати кадровий потенціал політичних партій; утвердити програмний принцип у діяльності партійних фракцій у парламенті та органах місцевого самоврядування; забезпечити реальну участь політичних партій у суспільному житті на регіональному й місцевому рівнях; підтримувати тісний зв’язок політичних партій зі своїми виборцями, представляти та захищати їхні інтереси; забезпечувати контроль за виконанням політичними партіями вимог щодо неприбутковості та обов’язкового опублікування фінансового звіту в загальнодержавних ЗМІ; гарантувати захист прав членів політичних партій, зокрема їхнього права на одержання інформації про фінансову діяльність партії, права обирати й бути обраними до керівних органів політичної партії.

Звертаючи увагу на ці недоліки можна визначити пріоритетні напрями реформування партійної системи в Україні:

1)       створення дієвих каналів зворотного зв’язку між суспільними групами та політичними партіями. Цей напрям випливає зі сприяння процесам політичної ідентифікації громадян з певною соціальною групою відповідно до їхніх інтересів. Це може відбуватися за рахунок:

—         підтримки постійної комунікації всередині групи і між соціальними групами в реальному процесі прийняття рішень з наступною презентацією їх у публічних дебатах;

—         проведення цих публічних дебатів і консультацій різних соціальних груп з експертами у процесі опрацювання і прийняття державних рішень;

—         популяризацію громадських консультацій як форми взаємодії між суспільним групами та політичними партіями, що уможливлює розроблення ефективних і продуктивних програмних заходів.

З європейської практики, “зелені книги”, що публікуються Європейською Комісією, являють собою важливі консультаційні документи, що сприяють проведенню широких громадських обговорень на європейському рівні. Його підтримують численні консультаційні ініціативи, зокрема “Громадянська агора” (Citizen Agora), “Ініціатива з інтерактивного розроблення політики” (InteractivePolicyMakingInitiative), веб портал “Ваш голос в Європі” (Your voice in Europe), європейські проекти громадських консультацій тощо [13]. А також вивчення громадської думки щодо суспільно- політичних, соціально-економічних питань, інформаційної сфери, окремих галузей;

2)       забезпечення публічного характеру процесу прийняття політичних рішень і участь у цьому процесі інститутів громадянського суспільства за посередництва політичних партій. Політичні партії мають надавати допомогу в розробленні стандартів уніфікації порядку надання інформації. Ще одним механізмом вирішення зазначеного завдання є формування мереж, передусім узаємодії політичних сил із незалежними аналітичними центрами, залучення цільових груп та експертного середовища до процесу розроблення й ухвалення законодавчих рішень. Це можливо через створення консультаційних порталів (болгарський портал — strategy. bg, естонський — osale. ee, австрійський -partizipation.at, голландський — Citizenlink) як однієї з форм сприяння широкій громадській участі в політичному процесі [Там само].

Партії повинні організовувати сам процес публічної комунікації між громадянами і владними інститутами. У такий спосіб забезпечується довіра громадян до політичної системи суспільства, що ґрунтується на розумінні прийнятих рішень. Громадські саміти, громадські журі, електронні петиції, громадські форуми та інструменти оцінювання державної політики належать до основних механізмів, за допомогою яких влада дослухається до голосу громадян. Успішними прикладами моніторингових органів громадянського суспільства на міжнародному рівні є Комітети громадянського суспільства ПРООН, Економічна і соціальна рада ООН, Європейський економічний і соціальний комітет [13];

3)       зміна штучного характеру мотивації вступу до партії через організацію заходів для підвищення політичної культури громадянського суспільства. Для цього необхідне проведення консультацій із громадськістю щодо найважливіших питань розвитку території (громади), забезпечення участі представників громадськості в заходах з вирішення актуальних питань життєдіяльності громади. Необхідним також має бути проведення навчань, тренінгів, семінарів, конференцій та круглих столів з актуальних питань розвитку громадянського суспільства та інформаційної сфери.

Висновки

Отже, партії історично сформувалися як інститут, здатний координувати і контролювати процес прийняття рішень на рівні держави. Вони спонукають представників конфронтаційних інтересів і поглядів до укладення угод, приведення у відповідність до різних вимог, узгодження дій. Партії, з’єднуючи громадянське суспільство з державою, сприяють подоланню чи пом’якшенню конфліктів, властивих відносинам між ними. Тому партії є необхідним елементом демократичної політичної системи. Саме завдяки партіям забезпечується функціонування законодавчих органів і виконавчої влади.

Оскільки в сучасному світі діє велика кількість різноманітних політичних партій, то і класифікувати їх можна за різними підставами:

• За класовою визначеністю: буржуазні, селянські, робітничі, зокрема комуністичні, соціалістичні та соціал-демократичні, причому до кожного типу належать і відповідні прошарки інтелігенції.
• За ставленням до суспільного прогресу: радикальні (у тому числі революційні), реформістські, консервативні, реакційні, контрреволюційні.
• За розстановкою сил у владі: правлячі, опозиційні, нейтральні або центристські (умовно, позаяк абсолютно нейтральних до влади партій у політиці не існує).
• За формами і методами правління: ліберальні, демократичні, диктаторські.
• За принципами організації та членства: кадрові та масові.
• За способом діяльності: легальні та нелегальні.
• За ідеологічним спрямуванням: соціалістичні, комуністичні, фашистські, неофашистські, ліберально-демократичні, націоналістичні, анархістські та ін.

Очевидно, що класифікація політичних партій за критеріями їхньої ролі у реалізації національної безпеки буде тією чи іншою мірою корелювати із наведеними вище критеріями, розвивати і уточнювати їх. Проведений аналіз дозволив визначити особливості класифікації політичних партій за критеріями їхньої ролі у забезпеченні національної безпеки.

Розвиток демократичних політичних систем переконує нас у тому, що політичні партії є найефективнішим інструментом реалізації групових інтересів у сфері політики. Вони мають особливе значення для збереження статусу відкритості самого суспільства та налагодження взаємних зв’язків між різними рівнями структури політичної системи. Але на даному етапі роль політичних партій у сучасних державотворчих процесах в Україні є неоднозначною. З одного боку, вони не виконують більшості своїх соціальних функцій, зосередившись виключно на боротьбі за владу. А з іншого — партії є необхідним елементом політичної системи, що покликаний через представництво інтересів різних соціальних груп забезпечувати легітимність державної влади в цілому.

Сьогодні політичним партіям немає переконливої альтернативи, і вони є найбільш доречним і ефективним знаряддям політичної боротьби. Реформування ж партійної системи в Україні повинне зосереджуватись на створенні чіткої структури співробітництва між урядом, партіями та громадянським суспільством: допомога у наданні інформації та доступі до неї, проведення публічних консультацій, прозора підзвітність тощо.

Головне функціональне завдання політичних партій полягає в акумулюванні суспільних інтересів та сприянні їхньому організованому й цілеспрямованому просуванню у процесі прийняття політичних рішень. Водночас партії працюють і як інструмент мобілізації суспільної підтримки у конкурентній боротьбі за владу. Мобілізація відбувається на основі ототожнення змісту суспільних інтересів та партійних програм. Значна роль належить партіям також у процесах соціалізації, а особливо в політичному рекрутуванні громадян. Це пов’язано з тим, що партії є формалізованими носіями певних типів політичної культури, активно беруть участь у політичних зв’язках, а також мають організаційні структури, здатні забезпечити різні форми участі у владі та політичну кар’єру. Акумуляція і просування національних інтересів може відбуватися і поза партіями чи партійними системами – в межах державної бюрократії, армії та інших суспільних утворень. Але саме розвинута партійна система, у межах якої здійснюється вільна конкурентна боротьба за контроль над законодавчим органом і урядом, є найбільш дієвим засобом участі громадянського суспільства у формуванні бачення національних інтересів та реалізації політики їх захисту.

Проведений аналіз українського партійного законодавства доводить, що подальше його вдосконалення задля підвищення ефективності партійної системи України має відбуватися у двох напрямах. Перший передбачає поступовий розвиток шляхом уведення юридичних норм, які регулюють діяльність політичних партій і їх взаємини з іншими суб’єктами політичних і правових відносин шляхом усунення лакун і протиріч у чинному законодавстві. Другий шлях: це шлях проведення конституційно-правової реформи, зміцнення політичних засад функціонування Української Держави, підвищення повноважень і відповідальності всіх суб’єктів політичної системи, включаючи й політичні партії. Другий шлях виглядає більш складним, але і потенційно більш ефективним. В ідеалі і перший і другий шляхи законодавчого врегулювання і підвищення ефективності політичних партій в Україні повинні розвиватись паралельно.

При цьому потрібно враховувати, що спроби домогтися штучної структуризації, якщо для цього ще не визріли соціально-економічні передумови, не сформувалася соціальна база продемократичних та проринкових політичних партій приречені на невдачу. Штучне насадження партійної системи може лише нашкодити як демократизації, так і ринковим перетворенням. Партії дійсно є живими утвореннями, продуктом історичної творчості і погано піддаються адміністративному впливу. Очевидно, тут необхідне спеціальне законодавство щодо політичних партій, основ діяльності та відповідальності депутатів від партій та самих політичних партій перед виборцями.

Важливим кроком, який сприятиме розвитку політичних партій, повинна стати державна підтримка політичних партій, які перемогли на виборах та пройшли до Верховної Ради України. Ця підтримка має являти собою певне відшкодування коштів, витрачених на виборчі кампанії за умови, що партія виборола місце в парламенті, а також, можливо, допомогу щодо виділення певного місця чи часу у державних ЗМІ тощо. Головним наслідком державної підтримки політичних партій стане зростання їхньої ролі у політичному житті країни, зменшення їхньої залежності від адміністративно-господарських груп та зниження «тінізації» їхніх фінансових потоків. 

Список використаної літератури

1. Берк Э. Правление, политика и общество / Э. Берк. — М. : КАНОН-Пресс-Ц ; Кучково поле, 2001. — С. 124.
2. Гонюкова Л. Політичні партії як інститут державної політики та управління: теоретико- методологічний аналіз : монографія / Л. Гонюкова ; за наук. ред. д-ра політ. наук Л. Є. Шкляра. — К. : НАДУ 2009. — Ст. 392.
3. Дергачов О. Місце політичних партій у здійсненні влади в Украіні / О. Дергачов // Політ. думка. — 2002. — № 1.
4. Дюверже М. Политические партии / Морис Дюверже ; [пер. з фр. Л. А. Зимина]. — М. : Академ. проект, 2000. — 558 с.
5. Зайчук О. Н. Теорія держави і права. Академичний курс : підручник / О. Н. Зайчук, Н. Н. Оніщенко. — К. : Юринком Інтер, 2006. — 223 с.
6. Зельницький А., Удовенко П. Політичні партії і вибори : довідник партійного працівника. — К. : ІУЕП “Гарант квалі”, ФКП “НДІСЕП”, ВПЦ “Тираж”, 2003. — 600 с.
7. Конституція (Основний Закон) Української Радянської Соціалістичної Республіки : [Конституція, Закон від 20 квіт. 1978 р. № 888-IX. Документ 888-09, втратив чинність, поточна редакція — Втрата чинності від 28 черв. 1996 р., підстава 254/96-вр] / Верховна Рада УРСР. — Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/888-09 .
8. Мак ’явеллі Н. Флорентійські хроніки. Державець / Нікколо Мак’явеллі. — К. : Основи, 1998. — 492 с.
9. Малкин Е. Политические технологи / Е. Малкин, Е. Сучков. — М. : Русская панорама, 2006. — 680 с.
10. Милль Дж. О свободе / Дж. Мілль // История политических и правовых учений : хрестоматия для юрид. вузов / [сост. и общ. ред. Г. Г. Демиденко]. — Х. : Факт, 1999. — С. 486-498. — Режим доступу : http://vasilievaa.narod.ru/gu/stat_rab/book/book_gu.htm .
11. Обушний М. І. Партологія : навч. посіб. / Обушний М. І., Примуш М. В., Шведа Ю. Р. — К. : Арістей, 2006. — 432 с.
12. Політичні партії та партійна система очима громадян // Національна безпека і оборона / Український центр екон. і політ. досліджень. — 2010. — № 5 (116). — С. 64.
13. Політологія / Кирилюк Ф. М., Обушний М. І., Хилько М. І. [та ін.] ; за ред. Ф. М. Кирилюк. — К., 2004. — 776 с.
14. Рябов С. Г. Основи теорії політики / С. Г Рябов, М. В. Томенко. — К. : Тандем, 1996. — 190 с. — (С. 158-162).
15. Швед Ю. Теорія політичних партій та партійних систем : навч. посіб. / Ю. Швед. Львів : Тріада плюс, 2004. — 528 с.
16. Шляхтун П. П. Політологія (теорія та історія політичної науки): навч. посіб. / П. П. Шляхтун. — К. : Либідь, 2005. — 576 с.