Вступ

Політика держави у боротьбі зі злочинністю включає комплекс заходів, серед яких головну роль відіграють заходи соціального, економічного, політичного, правового, організаційного і культурно-виховного характеру, оскільки ця політика перебуває у тісному взаємозв’язку з конкретними умовами суспільно-політичного розвитку суспільства, загального устрою життя держави, станом економіки, морально-етичними й філософськими поглядами, якими характеризується та чи інша епоха, а також відповідними стереотипами, що склалися у певному соціумі на той чи інший час. Однак у системі численних заходів певне місце посідає і покарання як необхідний засіб охорони суспільства від злочинних посягань. Виконання зазначеної ролі здійснюється як за допомогою загрози покаранням, яка міститься в санкції будь-якої кримінально-правової норми Особливої частини Кримінального кодексу України, так і шляхом його реалізації, тобто примусового впливу на осіб, вже визнаних винними у вчиненні злочину.

Загалом проблема кримінально-правових засобів запобігання злочинності, особливо покарання, досліджувалась й обговорювалася з прадавніх часів (Ч. Беккаріа, І. Бентам, Г. Гроцій, Дж. Локк, Ф. фон Ліст, Ш.-Л. Монтеск’є, А. Фейєрбах та ін.) і продовжує дискутуватися до наших днів (Л. Багрій-Шахматов, Т. Денисова, О. Литвак, В. Маляренко, Є. Стрельцов, В. Тютюгін, О. Фролова та ін.).

Важливість інституту покарання в наш складний криміногенний час не викликає сумніву, хоча в юридичній літературі поширеною є думка, що покарання у протидії злочинності виконує лише допоміжну роль. Однак, як справедливо зазначає Я. Соловій, злочинність первинна, її існування породжує і виправдовує інститут покарання, безпосереднім і головним призначенням якого є боротьба зі злочинністю, її запобігання і хоча б часткове зменшення. Тому попереднє висловлювання щодо допоміжної ролі покарання під час запобігання злочинним проявам потребує уточнення. Воно є справедливим стосовно загальної системи заходів, що вживаються державою для профілактики злочинів, зниження злочинності, усунення її причин та умов, що їй сприяють. У такому аспекті покарання дійсно виконує допоміжну функцію. Проте серед заходів державного реагування на вчинені злочини та осіб, що їх вчинили, покарання набуває першорядного значення. В ньому знаходить відбиття від імені держави негативна оцінка вчиненого злочину і самого злочинця. Применшення цієї ролі суперечить каральній і запобіжній сутності покарання як найбільш суворого заходу державного примусу, який застосовується за вироком суду до осіб, які вчинили злочин.

1. Роль покарання як одного з елементів запобігання злочинності

Запобігання злочинам визнане одним з головних напрямів у протидії злочинності. Основна увага приділяється усуненню причин, що породжують злочинність і сприяють вчиненню злочинів. Згідно із ч. 1 ст. 1 Кри-мінального кодексу України (далі — КК), кри-мінальний закон має одним зі своїх завдань запобігання злочинам. Для здійснення цього завдання КК України визначає, які суспільно небезпечні діяння є злочинами та які покарання застосовуються до осіб, що їх вчинили. Результат досягається не окремо закріпленим у нормі складом злочину й окремо передбаченим за його вчинення покаранням, а їх спільним впливом на свідомість осіб. Кримінальне покарання (як засіб забезпечення правових норм) є одними з елементів, що задіяні в комплексному процесі запобігання злочинності.

Цілком правильним є твердження І.М. Дань-шина, що суспільство значно більше зацікав-лено в тому, щоб не допустити злочин, ніж по-карати особу вже після того, як вона завдала шкоди суспільним відносинам [1, с. 97].

Більшість людей не дуже сприйнятливі до абстрактної загрози покарання, і їх можна змусити дотримуватися законів, тільки якщо ця загроза втілюється в конкретних вироках. Крім того, для того, щоб бути ефективним, покарання має наставати відразу ж після злочину. Для загального запобігання важлива не фактична невідворотність відповідальності, а те, як вона сприймається суспільством.

І.        Анденес слушно зазначає, що коли ймовірність виявлення злочинної поведінки мала, законодавча влада іноді схильна ком-пенсувати це підвищенням суворості каральних заходів. Помірність кримінальних санкцій у поєднанні з послідовним і дієвим застосуванням правових норм більше відповідає моральному почуттю суспільства, ніж жорстокі міри, які застосовуються лише від випадку до випадку [2, с. 164].

Примусовість кримінально-правової норми полягає не так у тому, що за будь-який злочин неминуче має бути застосоване покарання, як у тому, що кримінальна санкція містить погрозу в настанні небажаних наслідків для осіб, які вчинили злочин. Однак без дієздатної системи державного примусу санкції неефективні, а ослаблення сили правоохоронних органів (нестача кадрів, недостатній рівень матеріально-технічного забезпечення, відсутність професіоналізму в деяких співробітників тощо) призводить до збільшення кількості злочинів за рахунок активізації осіб, яких стримує загроза відповідальності, тому загальнопревентивне значення кримінального закону багато в чому залежить від діяльності правозастосовчих органів. Більшість злочинців практично впевнені у своїй безкарності. Звичайно, це негативно позначається на процесі запобігання злочинам. Запобіжний вплив норм кримінального права буде підвищуватися тією мірою, якою населення буде все більше переконуватися, що вони дійсно застосову-

ються в судовій практиці і винні засуджу-ються до справедливих мір кримінального покарання.

Важливим для теорії і практики залишається питання: який вплив здійснює обсяг покарання порівняно з ризиком викриття. Загальновизнано, що неминучість відпові-дальності має більше значення для запобігання злочинам, ніж суворість каральних заходів. Диспозицію й санкцію норми кримінального закону поєднує не стільки фактор примусовості їх розпоряджень, а те, що вони впливають на правосвідомість і формують почуття належної поведінки, наділяючи компетентні органи правом примусу, що застосовується до осіб, які вчинили злочин.

Рівень злочинності залежить від багатьох чинників. Оздоровлення економічної, соціальної, політичної і духовної сфер життя суспільства вимагає грошей і людських ресурсів. Отже, іноді держава намагається стримати зростання злочинності суворими покараннями. На перший погляд це здається більш швидким і дешевим способом. Однак практично при незмінному рівні засудження жорстокість покарання не приводить до позитивного ефекту. Т.А. Денисова наголошує, що як би сьогодні не хотілося швидше скоротити кількість злочинів елементами загроз, посиленням покарання досягти цього неможливо.

Так, О.Е. Лейст стверджує, що ні теорія кримінального права, ні результати конкретних соціологічних досліджень не дають більш-менш серйозних основ розраховувати на суттєву превентивну ефективність будь-якого посилення караності злочинів [4, с. 21]. У свідомості людей ще не зжите переконання, що злочинність у нас існує тому, що наші закони занадто м’які, що вони містять невиправдано м’які санкції, за допомогою яких неможливо протидіяти злочинності. Якщо підтримувати цю позицію, то, по-перше, є небезпека спрямування вбік від справжніх причин злочинності й оцінки заходів для боротьби з нею; по-друге, це може привести до невиправданої жорсткості кримінального покарання, що й так більшістю юристів визнається невиправдано жорстким.

Як показує вивчення історичного досвіду, питання про ступінь суворості покарання завжди стояло перед державою. Тривалий час однією з головних цілей покарання було залякування, а основним видом покарання — страта, яка найчастіше виконувалася привселюдно. Вважалося, що стратою чи від-рубування рук злодіям ефективно запобігаються злочини. Однак історія кримінального права довела неспроможність цих заходів у протидії злочинності. Жорстокості було більше ніж досить, але злочинності вона не викорінила. Сьогодні ці види каральних заходів відкидаються в більшості цивілізованих держав, незалежно від, здавалося б, високого рівня запобіжного ефекту. Запобігання злочинам будь-якою ціною не може бути принципом кримінальної політики нашої держави, оскільки це суперечить етичним і соціальним засадам. Запобігання злочинам має бути засноване не на страху, а на усуненні причин, що сприяють їх вчиненню.

Не можна відривати мету, якої ми прагнемо досягти шляхом застосування кримінальних покарань, від засобів, які ми для цього застосовуємо. Із суспільного погляду неможливо при оцінюванні моральних цінностей розглядати засоби й мету як такі, що взаємно виключають одна одну. Методи, які несумісні з людською гідністю, ніколи не можуть використовуватися тими, хто перебуває на службі людського прогресу. Так, ще ніде, ніколи та нікому не вдавалося вирішити проблему злочинності за допомогою фізичного знищення злочинців.

Головне питання полягає не в тому, чи ґрунтується закон на міркуваннях утримання, а скоріше в тому, чи може утримання бути схвалено як розумний засіб для досягнення законної мети. Спеціальне запобігання звернено до конкретної людини, а загальне запобігання розглядає конкретну людину як засіб впливу на інших осіб. Тобто покарання, необхідне для загального запобігання, нерідко зайве для спеціальної превенції. Звичайно ж, якщо санкція кримінально-правової норми та вирок суду перебувають у розумній відповідності з тяжкістю злочину, то невиправдано говорити про суперечність між загальним і спеціальним запобіганням.

Без установлення караності злочинів і застосування кримінального закону на практиці він був би лише переліком того, що держава вважає поведінкою, шкідливою для суспільства, і не міг би регулювати й охороняти відповідні блага. Мета закону не в тому, щоб покарати заради кари, а в тому, щоб за допомогою застосування кримінального покарання припинити злочинну діяльність і запобігти вчиненню нових злочинів.

Якщо особа, яка відбула покарання, не вчиняє нових злочинів лише через страх перед покаранням, яке вона вже випробувала, то покарання досягло мети спеціального запобігання, але не досягло мети виправлення. Одночасне досягнення цих двох цілей можливе, коли злочинець у результаті впливу покарання усвідомлює докірність своєї попередньої поведінки.

Надання першочергового значення ступеню та характеру суспільної небезпеки вчиненого діяння порівняно з оцінкою особи винного може призвести не тільки до порушення принципу справедливості, а й до недосягнення мети спеціального запобігання. Так, які б суворі заходи не застосовувалися до засудженого, вони не будуть справляти позитивного впливу, якщо сам злочинець сприймає їх як неадекватні. Доти, доки покарання сприймається злочинцем як образа, він не в змозі оцінити свою поведінку як неправильну, а покарання — як справедливе. Зазначимо, що справедливе покарання має і максимальне загальнозапобіжне значення. Якщо суспільство упевнене в справедливості міри, призначеної винному, то це впливає на свідомість громадян набагато більш ефективно, ніж суворе, але недостатньо обґрунтоване застосування покарання. Необґрунтовано м’яке чи суворе покарання виключає досягнення цілей, що стоять перед ним, оскільки й у тому, і в іншому випадках воно є не тільки незаконним у правовому сенсі, а й несправедливим у загально-соціальному й моральному аспектах.

Між ефективністю превентивного впливу кримінального закону й рівнем злочинності, у тому числі рецидивної, немає прямої залежності. Так, А.П. Козлов слушно зазначає, що залишається незрозумілим, чому деякі вчені спираються на рецидив як достовірний показник досягнення чи недосягнення мети спеціальної превенції. Адже наявні умови соціальної дійсності можуть суттєво деформувати елементи виправлення, закладені покаранням. І тоді рецидив буде свідчити не про неефективність покарання, а про переважний вплив соціальних умов [5, с. 77-78].

2. Значення покарання у системі запобігання злочинності

Мета запобігання може бути досягнута кількома шляхами:

а) позбавленням засудженого фізичної можливості вчиняти злочини;

б) погрозою застосування покарання за вчинений злочин;

в) запобіганням під час відбування покарання;

г) впливом на психіку засудженого і осіб, які мають протиправні відхилення у поведінці.

У свою чергу, стверджується, що мета спеціальної превенції досягається й такими шляхами, як: а) позбавлення злочинця фізичної можливості вчинити новий злочин; б) побоювання злочинця повторного застосування до нього покарання за новий злочин. Таким чином, реалізація зазначеного запобігання створюватиме певні умови, які об’єктивно перешкоджатимуть засудженому вчиняти новий злочин і, одночасно, сприятимуть зміні злочинної поведінки на соціально схвалювану, правомірну поведінку, допомагаючи формуванню настанов і навичок саморегуляції, а також вихованню в особистості свідомої, добровільної потреби такої поведінки. Проте для досягнення цієї мети, як стверджує О. Фролова, необов’язковим є виправлення та перевиховання засуджених. Головне, щоб вони не вчиняли нових злочинів з інших причин, наприклад, внаслідок успішної реалізації оперативно-розшукових заходів, повного й раціонального завантаження робочого та вільного часу засуджених, постійного нагляду й контролю тощо. Вочевидь, перший із зазначених шляхів досягнення цілі покарання — спеціальної превенції (свідома внутрішня переорієнтація особистості як такої, її настанов, світогляду, що призводить до глибокого морально-психологічного переродження) — це, мабуть, ідеал, якого треба намагатися досягти. Але все це достатньо тривалий процес, який вимагає (навіть після досягнення поставленої мети — спеціальної превенції) створення певних соціальних, так би мовити, підтримуючих умов для закріплення правослухняної поведінки колишнього засудженого (наприклад вжиття численних заходів соціальної адаптації і ресоціалізації). На практиці ж переважно буває цілком достатньо досягнення цілі спеціального запобігання за допомогою засобів, спрямованих на зовнішнє недопущення вчинення нового злочину, особливо в разі морально-психологічної занедбаності особи злочинця, наявності в нього усталеної установки на зайняття злочинною діяльністю, знаходження в несприятливому оточуючому середовищі, що нерідко провокує різні криміногенні ситуації та вчинення злочинів, коли внутрішньо безповоротне соціальне та морально-психологічне переродження особи, яка відбула покарання, стає майже неможливим або значно ускладненим.

Все це дає підстави стверджувати, що кримінальне законодавство загалом має на меті не лише позитивний вплив на ту чи іншу особу, винну у вчиненні злочину, а й спрямоване на досягнення ще однієї перспективної мети — знизити імовірність злочинних діянь у соціумі за допомогою застосування закону або його погрози, що дозволяє розглянути його превентивні можливості з точки зору як загальносоціального, так і спеціально- кримінологічного запобігання злочинності. Тому основним показником ефективності досягнення загальної превенції є загальний рівень первинної злочинності, а основним показником відповідного ефекту від спеціальної превенції — насамперед статистика рецидивної злочинності.

Досвід покарання дуже зменшує страх. Особи, що відбули тривалі строки позбавлення волі, як правило, не бояться покарання, вони певною мірою звикають до умов життя в місцях позбавлення волі. Крім цього, особистість злочинця найчастіше змінюється в гірший бік під тривалим негативним впливом злочинної субкультури (товаришів по ув’язненню). Ув’язнений стає більш ворожим суспільству, його цінностям і менш пристосованим до життя на волі. Ці негативні зміни в особистості важко переборні, тому рецидив різко збільшується в міру збільшення кількості судимостей.

Аналіз судової статистики щодо призначення кримінальних покарань показав, що питома вага застосування позбавлення волі знижується. Суди стали ширше застосовувати покарання, не пов’язані з позбавленням волі, а також звільнення від відбування покарання з випробуванням. Проте обсяг застосування альтернативних позбавленню волі видів покарань залишається низьким.

В.Т. Маляренко зазначає, що “широке застосування нев’язничних санкцій скоротить кількість осіб, які відбувають покарання в закритих закладах. Проте ще більшого ефекту ми очікуємо в стримуванні злочинності, у профілактиці повторних злочинів” [7, с. 10]. На думку І.Г. Богатирьова, впровадження кримінальних покарань, альтернативних позбавленню волі, є підсистемою кримінально-правової профілактики як складової частини єдиної системи запобігання злочинності [1, с. 23]. Одним з аргументів застосування альтернативних позбавленню волі покарань є їх вища ефективність при досягненні мети спеціальної превенції за рахунок сприятливих умов ресоціалізації.

Реальне застосування видів покарання, альтернативних позбавленню волі, на нашу думку, ефективніше, ніж, наприклад, звільнення від відбування покарання у виді позбавлення волі з випробуванням. Хоча статистичні дані свідчать, що судді думають і діють інакше.

Уявлення про те, що запобіжна здатність покарання підвищується в міру того, як ми піднімаємося сходами законодавчої системи покарань, є помилковою. Наприклад, покарання у вигляді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю справляє на деяких осіб більший превентивний вплив, ніж покарання у вигляді виправних робіт.

Однак для досягнення мети спеціального запобігання вирішальне значення має не стільки побудова санкцій чи практика призначення покарань, скільки своєчасне, оперативне виконання кримінальних покарань. Незастосування деяких видів покарання — явище ненормальне, що заслуговує на пильну увагу. Необхідно усвідомити характер і причини невідповідності між законом і практикою його застосування. На нашу думку, через труднощі саме на стадії виконання питома вага альтернативних покарань у практиці застосування залишається низькою. Прогалини виявляються не стільки в законі, скільки в контролі за його реалізацією.

С.І. Дементьєв зазначає, що при пошуку альтернатив позбавленню волі не можна виходити лише із завдань спеціальної превенції, слід також враховувати й завдання загальної превенції злочинів [2, с. 67]. Це твердження суперечить принципу індивідуалізації відповідальності. Виходить, що засуджений має зазнати більш суворого покарання тільки для того, щоб хтось інший, можливо, не вчинив злочин. Це повернення до такої мети покарання, як залякування, яка превалювала ще в епоху середньовіччя.

Мета загального запобігання переважає й реалізується переважно при криміналізації суспільно небезпечних діянь і встановленні у санкції покарань за них. Мета спеціального запобігання здійснюється завдяки невід-воротності відповідальності та покарання, а також можливості в кожному конкретному випадку диференціювати відповідальність та індивідуалізувати покарання.

Висновки

Таким чином, розгляд проблеми ролі та значення покарань у системі запобігання злочинності дозволяє дійти висновку, що покарання є вагомою частиною складного механізму превенції, в якому воно (покарання) виконує дві функції — загальну і спеціальну, кожна з яких має своє призначення, коло адресатів, принципи дії, особливості реалізації та ін. Разом із тим покарання справляє запобіжний ефект не само по собі, а в комплексі з іншими кримінально-правовими нормами та інститутами, а також чинниками соціального, психологічного, морального та іншого характеру. При цьому покарання — не панацея від злочинної агресії у широкому смислі слова. Тому від нього не можна вимагати стовідсоткового запобіжного ефекту. Адже в цьому сенсі воно, звісно ж, виконує хоча й вагому, але все-таки допоміжну роль поряд з іншими складовими системи запобігання злочинності. Неминучість відповідальності має більше значення для запобігання злочинам, ніж суворість каральних заходів. Іноді держава намагається стримати зростання злочинності суворими санкціями, проте жорстокість покарання не призводить до позитивного ефекту. Жорстокості було більше, ніж достатньо, але злочинності вона не викорінила. Запобігання злочинам будь-якою ціною не може бути принципом кримінальної політики нашої держави. Тимчасово досягти мети спеціальної превенції можна за допомогою призначення покарання у вигляді позбавлення волі, проте кінцева мета не завжди досягається, оскільки сутність запобіжного впливу полягає в досягненні результату, що постійно триває. Недопустимо, щоб відбування покарання робило людину більш небезпечною для суспільства, ніж до засудження (досягається антимета). Покарання у вигляді позбавлення волі скоріше множить наявні недоліки, ніж усуває їх, висуває нові проблеми, ніж вирішує наявні. На нашу думку, це покарання малоефективне для досягнення мети спеціальної превенції.

Список використаної літератури

1. Богатирьов І. Методологія впровадження кримінальних покарань, альтернативних позбавленню волі / І. Богатирьов // Право України. — 2004. — № 7. — С. 21-25.
2. Денисова Т. Запобігання злочинам як одна з пріоритетних функцій кримінального покарання [Текст] / Т. Денисова // Право України. — 2009. — № 7.- С.66-72
3. Мельник М. Злочин без покарання [Текст] : рецензія / М. Мельник, В. Навроцький // Право України. — 2004. — № 7.- С.150-152
4. Митрофанов І. Кримінально-правові засоби впливу в механізмі реалізації норм, що встановлюють покарання за вчинення злочинів [Текст] / І. Митрофанов // Право України. — 2012. — № 7.- С.239-245
5. Осауленко, О. Соціальні функції покарання у вигляді позбавлення волі // Науковий вісник Національної академії внутрішніх справ України. — 2005. — № 6. — С. 321-329
6. Подлуцький, А. Злочин покаранням // Дзеркало тижня. — 2012. — № 4 (4-10 січня). — С. 6
7. Про покарання за новим Кримінальним кодексом України / В.Т. Маляренко. — К. : Правова ініціатива, 2003. — 156 с.
8. Сташис В. Роль та значення покарання у системі запобігання злочинності // Право України. — 2011. — № 9. — С. 167-173
9. Шаблистий, В. Безпековий вимір вітчизняного кримінального закону // Підприємництво, господарство і право. — 2012. — № 9. — С. 112-114