Роль і місце держави та права України у політичний системі суспільства

Вступ

Актуальність теми. Теорія держави і права України є соціальною, юридичною та загальнотеоретичною наукою, тому її предмет — загальні і специфічні закономірності виникнення, розвитку й функціонування держави і права, що розглядаються як цілісні соціальні інститути.

Будь-яка наука розглядається і як дослідна діяльність, і як результат цієї діяльності. Предметом дослідження теорії держави і права є не всі, а тільки загальні та специфічні закономірності держави і права, тобто ті, що за своїм характером є фундаментальними, системоутворюючими в існуванні явищ, притаманних різним державам і системам права. До того ж ці явища докладно вивчаються теорією держави і права. Водночас держава й право вивчаються в їх діалектичному взаємозв’язку.

Наука теорії держави і права України ніби виокремлює державу і право з усієї системи суспільних явищ і досліджує їх внутрішні закономірності. Але і в цьому випадку вони розглядаються у зв’язку з економікою, політикою, мораллю, культурою та іншими суспільними феноменами.

Держава і право — суспільні явища, які характеризуються багатогранністю, системністю, складноструктурністю, багатофункціональністю тощо. Тому вони е предметом вивчення багатьох юридичних і суспільних наук, кожна з яких має власні дослідні завдання, мету, підходи.

Тому мета нашої роботи – дослідити роль і місце держави та права України у політичний системі суспільства.

Об’єктом дослідження виступають елементи теорії держави та права України.

Предметом роботи є місце держави та права України у політичний системі суспільства.

Розділ 1. Теоретичні аспекти держави та права України

1.1. Розвиток науки теорії держави і права в Україні

Стан і значення теорії держави і права у системі юридичних наук визначається, перш за все, предметом її досліджень і функціями, які вона виконує. На відміну від галузевих юридичних наук, теорія держави і права, як вже зазначалося, вивчає не будь-яку галузь юриспруденції, або якийсь її напрям, або історію державно-правового життя, а загальні і специфічні закономірності розвитку держави і права у цілому, її дослідження не тільки поширюються на сучасну окрему, конкретну країну, в якій безпосередньо здійснюється дослідний процес, а й охоплюють вивчення держави і права різних країн, суспільно-економічних формацій, всіх галузей та напрямів державно-правової дійсності. Поряд із закономірностями їх розвитку вона визначає також основні ознаки та суттєві характерні риси.

Знання предмета теорії держави і права дозволяє з’ясувати її функціональне призначення, функції останньої у загальній системі наук, особливо тих, які вивчають державу та право, адже функції науки в основному визначаються її предметом. Кожна з юридичних наук має свої специфічні функції залежно від значущості предмета дослідження. (Скажімо, є функції науки конституційного (державного) права чи функції криміналістики.)

Головне призначення теорії держави і права полягає у пізнанні державно-правової дійсності та відповідних процесів, що відбуваються у суспільстві. Саме функції, які вона здійснює, визначають її роль і можливості при вивченні правового життя суспільства та кожного його члена, дослідженні основних напрямів розвитку і впливу юридичної науки на державно-правову дійсність. Як найбільш абстрактна наука теорія держави і права виконує особливі функції. Вона вивчає дійсність глибше порівняно з галузевими та іншими юридичними науками, внаслідок чого має можливість розробляти загальнотеоретичні принципи стосовно держави і права у цілому, які надають юридичній науці логічної цілісності [3, c. 25-26].

Головне завдання теорії держави і права — з’ясувати істину для того, щоб змінювати на краще сучасну дійсність з урахуванням потреб суспільства, виходячи з об’єктивних критеріїв практики. Вивчаючи за допомогою методологічної функції загальні закономірності динаміки державно-правових явищ, встановлюючи тенденції та визначаючи прогнози розвитку держави і права, теорія держави і права дає конкретні, раціональні, практичні висновки та рекомендації. Саме так можна виконати основний девіз науки: «Слугувати тільки істині і нічому іншому». Важливу роль щодо цього відіграють методи (методологія) теорії держави і права, які вона застосовує при проведенні своїх досліджень, розробленні висновків, рекомендацій, прогнозів. Виконуючи методологічну функцію, теорія держави і права виступає стосовно всіх інших юридичних наук як наука методологічна, визначальна, але про це йтиметься у наступному розділі даного курсу.

Одним з основних завдань теорії держави і права, як і всієї юридичної науки, а, отже, її функцією є розроблення з урахуванням вимог часу та об’єктивних потреб дійсності принципів реформування як держави і права у цілому, так і окремих їх установ та інститутів, що здійснюється на основі виявлених закономірностей суспільного розвитку, а також визначення перспективних шляхів розвитку держави і права, державного апарату та законодавства. Цю функцію у юридичній літературі називають політичною або політико-управлінською («політика» у перекладі з грецької — мистецтво управляти державою»). У державі і праві концентруються усе політичне життя, класові і національні відносини та інтереси, питання внутрішньої та зовнішньої політики країни. Вони завжди були і будуть фокусом політичної боротьби, гострих політичних дискусій. Державна влада є вінцем політики. Кому належить ця влада, той по суті шляхом державного управління вирішує всі справи країни. Теорія держави і права через політичну функцію покликана відігравати важливу роль у формуванні наукових засад внутрішньої і зовнішньої державно-правової політики, забезпечувати науковість державотворення і право творення [6, c. 18-19].

1.2. Функціональне призначення теорії держави і права

Теорія держави і права має досить широкий спектр дослідно-функціональних можливостей. У науковій і навчальній юридичній літературі називається різна кількість її функцій, не у всіх друкованих джерелах відповідні функції мають ідентичні назви. Функціональна роздробленість може пояснюватись множинністю явищ, які досліджуються. Але найважливіше місце посідають її основні функції.

Як і кожна суспільна наука, теорія держави і права підходить до вивчення свого предмета, державно-правових інститутів та явищ як таких, якими вони є. Так, важливим її завданням є вивчення самого діючого права у аспекті його існування, з’ясування змісту чинних законів тощо. Таку функцію називають констатаційною. Якщо ж треба не тільки пізнати, а й пояснити предмет, розкрити причини явищ і подій, наука виконує, крім констатаційної інтерпретаційну функцію. На рівні ж загальних закономірностей теорія держави і права покликана спочатку показати, що і як відбувається у сфері діяльності держави і права, а потім з’ясувати та пояснити, чому так відбувається. Це завдання онтологічної (гр. on (ontos) — суще, logos — поняття, вчення, наука) функції. Вона поєднує констатаційну та інтерпретаційну функції. Її суть полягає в об’єктивному розкритті існуючої реальності, поясненні її такою, якою вона є. Але перш, ніж давати соціально-політичну, юридичну, моральну або іншу оцінку державно-правовому явищу (скажімо, державній установі чи правовій нормі), слід зібрати необхідний матеріал, врахувати факти минулого та сучасного, провести їх наукову класифікацію і систематизацію, вивчити внутрішню структуру установи, її компетенцію, структуру законодавчого акта, формальні приписи правової норми тощо та пояснити їх саме такими, якими вони існують у об’єктивній дійсності.

Не можна вивчити предмет з готовою оцінкою, взятою поза цим предметом. Така оцінка може бути суб’єктивною і, навіть, упередженою. А оцінка має складатись у процесі вивчення предмета, у такому разі пояснення його є неминучим, але суть у тому, щоб воно було правильним, науково обґрунтованим, щоб об’єктивне не підмінялося суб’єктивним. Тому і критерії оцінок мають бути такою ж мірою об’єктивними, як і сам предмет пізнання. Правильна кваліфікація явища, що вивчається, усуває випадковості в оцінці, у тому числі кон’юнктурного характеру. Пояснення явищ як таких, з точки зору їх сутності, властивостей і відносин з іншими явищами, є основною та визначальною функцією науки [9, c. 21-22].

Теорія держави і права не обмежується пізнанням і поясненням державно-правових явищ. У наш час, коли виникли нові політичні й соціально-економічні умови, зокрема умови ринкової економіки, наука відкриває нові закономірності у розвитку політико-правових відносин та інститутів. Ці закономірності, які виникли у процесі розвитку предмета науки, розкриваються за допомогою евристичної функції. Евристика — це мистецтво знаходження істини, нових відкриттів. Відкриття ж закономірностей існування відповідних явищ — найважливіше завдання науки, а, отже, є однією з основних її функцій, без якої наука перестає бути наукою.

Евристична та онтологічна функції тісно пов’язані з гносеологічною функцією теорії держави і права. Гносеологія (гр. gnoseos — знання, logos — вчення, наука) у філософії визначається як теорія пізнання. Теорія держави і права, досліджуючи онтологію державно-правових закономірностей, не може разом з тим не вивчати проблеми гносеології, тобто проблеми пізнання цих закономірностей. Тому державно-правова дійсність, яка становить предмет теорії держави і права, має досліджуватись у єдності онтологічного і гносеологічного аспектів. Виконуючи гносеологічну функцію, теорія держави і права виробляє теоретичні конструкції та методи, чим сприяє розвитку правового пізнання сутності, змісту та форм держави і права, а також інших, органічно пов’язаних з державою і правом, явищ і процесів.

Поряд з юридичною онтологією і гносеологією, у єдності з ними виступає юридична аксіологія (гр. axios — цінність, logos — вчення, слово) — вчення про цінності, філософський аналіз природи цінностей. Внутрішня єдність цих філософських категорій у юриспруденції зумовлюється тим, що в їх основі лежить один і той же принцип формальної рівності, який розуміється і трактується як необхідна підвалина юридичної онтології (що є право?), гносеології (як пізнається право?) та аксіології (у чому цінність права?).

Аксіологічна функція теорії держави і права спрямована на дослідження сфери сущого та ціннісного, категорій «закон» (позитивне право) і «держава» у всіх їх фактичних проявах та вимірах, в усьому їх реальному існуванні. Цінність закону (позитивного права) і держави згідно з юридичною аксіологією полягає у їх правовому значенні та змісті. «Ціль права як належного стосовно закону (позитивного права) і держави можна сформулювати у вигляді наступного ціннісно-правового імперативу: закон (позитивне право) і держава мають бути правовими. Правовий закон та правова держава — це, отже, правові цілі — цінності реального закону (позитивного права) і держави.

У цій аксіологічній площині таке співвідношення виражає ідею необхідності постійного вдосконалення таких, що практично склалися, та реально діючих форм позитивного права і держави, які як явища дійсності, що розвивається, поділяють її досягнення та недоліки і завжди далекі від ідеального стану. До того ж, у процесі історичного розвитку оновлюється, збагачується і конкретизується сам зміст правової повинності, увесь комплекс правових цілей-цінностей — вимог, яким повинні відповідати закони і держава».

Останнім часом в умовах розвитку і суттєвого оновлення уявлень про права та свободи людини, їх значення і визначальну роль у процесі правової оцінки чинного законодавства, діяльність держави тощо аксіологічна функція теорії держави і права повинна досліджувати аспекти оновлення, поглиблення, збагачення, ускладнення та конкретизації державно-правових явищ у контексті нових історичних реалій, нових потреб, нових проблем і нових можливостей їх вирішення [16, c. 26-27].

Важливу роль у пізнавальному арсеналі теорії держави і права відіграє методологічна функція. Узагальнюючи державно-правову практику, вона формулює ідеї і висновки, які мають принципове значення для юридичної науки та практики. Система методів пізнання, що розробляється теорією держави і права, творчо використовується галузевими та спеціальними юридичними науками, чим надається всій юридичній науці та її галузям рівень теоретичних узагальнень, логічна цілісність.

Визначаючи перспективу розвитку держави і права, розробляючи засоби та методи перетворення державно-правових інститутів, практичного функціонування державного апарату, застосування норм права, зміцнення законності і правопорядку, теорія держави і права виконує практично-організаторську функцію або, як її ще називають у деяких наукових джерелах, — практично-прикладну.

До практично-організаторської функції належить розроблення структури, системи та методів діяльності правотворчих, адміністративних, правоохоронних, судових й інших державних органів, а також розробка способів правового регулювання і практичного застосування правових норм, реалізації їх у діяльності людей, організацій та зазначених органів. У полі зору цієї функції мають бути проблеми розвитку законодавства, роз’яснення законодавчих, а також інших політико-правових рішень, раціоналізації організаційних, юридико-технічних засобів, підвищення правової культури населення.

У зв’язку з теоретико-правовим спрямуванням та завданнями теорії держави і права її зміст є у наукових узагальненнях, поняттях, з яких складаються гіпотези, теорії, концепції. До них належать також сформульовані на основі наукових узагальнень пропозиції і рекомендації, звернені до компетентних правотворчих та правозастосовчих органів, державних і громадських установ та організацій і окремих громадян.

Теорія держави і права, як і будь-яка суспільствознавча наука, виконує ідеологічну функцію. Вона базується на самій суті теоретичного мислення, реалізує себе як необхідна творча субстанція у прогресивних процесах творення державно-правового життя та впливає на суспільне життя і поведінку людей не тільки через державно-правові постулати, структури та інститути, а й безпосередньо як ідеологічний чинник, як ідея для керівництва до дії, у тому числі у справі додержання, виконання і застосування правових норм та принципів.

Теорія держави і права як наука не стоїть на місці, а постійно розвивається, вдосконалюється, збагачується, зростають також функціональні можливості останньої стосовно виконання нею як безпосередньої дослідної діяльності, так і організуючої, загальнометодологічної ролі у правознавстві. Разом з тим у наш складний, дуже проблематичний перехідний період від тоталітарної до демократичної форми державно-правової дійсності вона ще не завжди може випереджати події [21, c. 19-20].

1.3. Історія розвитку держави і права в Україні

Частиною загальносвітової історії держави і права є виникнення, розвиток і функціонування держави і права в Україні. Досліджувати і вивчати ІДПУ ми можемо як юридичну науку і навчальну дисципліну.

Процес виникнення і розвитку державності на території нинішньої України має давню історію. Перші державні утворення на цій території з’явилися в степах північного Причорномор’я. За типом це були держави з рабовласницьким способом виробництва. Найдавнішим народом на території нинішньої України, що створили потужну державну структуру були кіммерійці. Вони займали великі простори північного Причорномор’я, а також Приазов’я і Криму. На початку VII століття кіммерійців винищили скіфи.

До виникнення ранньофеодальної держави у східних слов’ян, якою була Київська Русь, на частині території нинішньої України виникли і розвивалися рабовласницькі держави як із республіканською, так і з монархічною формами правління. Це були два основні види рабовласницьких держав: а) античні міста-держави північного Причорномор’я; б) державні утворення кочових народів на території України. Суспільні відносини в них регулювалися звичаєвим правом, законами і декретами грецьких міст-полі-сів, релігійними нормами та іншими актами народу і царів. Раби не вважалися суб’єктами права, а саме право мало яскраво виражений класовий характер.

Виникнення держави і права в Київській Русі має декілька теорій. Однією з таких теорій є літописна «Повість временних літ», яка була складена ченцем Києво-Печерського монастиря Нестором (1113 р.). Використовуючи як джерела «Повісті» грецькі хроніки та місцеві перекази Нестор виступав проти поширення впливу Візантії на українські землі. З цією метою він тісно пов’язує історію Київської Русі зі світовою. Нестор ставить виникнення української держави в центр історії всіх країн світу і обґрунтовує виникнення української держави шляхом договору [8, c. 29-30].

З виникненням держави і права виникають правові звичаї, як найдавніша форма появи права. Ще в період Київської Русі на віче укладалися договори між князем і народом, князем і його дружиною, що було відображено, в різних редакціях «Руської Правди». Цей документ мав конституційне значення і закріплював та регулював кримінально-правові, цивільно-правові, сімейні, кримінально та цивільно-процесуальні відносини і встановлював відповідні суб’єктивні права і юридичні обов’язки. Торговельні, житлові, спадкові та кримінально-правові відносини встановлювалися, також, у нормативних договорах, наприклад, поміж Цісарем Турецьким і Військом Запорізьким із народом руським відносно торгівлі на Чорному морі де і закріплювалися відповідні суб’єктивні права і юридичні обов’язки сторін.

Аналіз пам’яток права Київської Русі свідчить про його прогресивність у порівнянні з тогочасним західноєвропейським правом. Такий висновок ґрунтується на таких положеннях, як ставлення до смертної кари та становище жінки в середньовічному суспільстві. Слід також підкреслити, що право Київської Русі мало певні особливості, які полягали, перш за все, у створенні норм, що поширювали чи змінювали звичаєві традиції. За своєю формою вони майже не відрізнялися від звичаїв. Найстарішою пам’яткою права Київської Русі була «Руська Правда». Це відомий нам кодифікований збірник юридичних норм українського народу. Саме «Руська Правда» дозволяє характеризувати законодавчу систему Київської Русі як право привілеїв [8, c. 51].

Занепад Галицько-Волинської держави сприяв прямому втручанню в їхні справи з боку сусідніх з Україною держав, серед яких були Литва і Польща. На протязі ХIV-XV ст. до Литви було приєднано території Галичини і Холмщини, Волині і Подніпров’я, Чернігово-Сіверщини і Поділля. Приєднання до Литви земель колишньої Південно-Західної та Західної Русі перетворило Литовське князівство на велику феодальну державу. Значна частина населення (9/10) становили українці та білоруси. їх землі було підпорядковано до нового управління переважно мирним шляхом. Руські князівства (землі) в складі Литви зберігали свою автономію.

Державний устрій і правова система українських земель у період знаходження їх в Литовсько-Польскій державі мали певні особливості. Самостійної держави і права в Україні цього періоду не було.

Населення українських територій у литовсько-руську добу поділялося на різні стани. Найбільш пригніченими були селяни. їх становище постійно погіршувалося, що визивало протести з їх сторони і втечі від панів та повстання. У XIV ст. з Україні з’являються козаки, їх поява була результатом особливих умов життя українців у степу, по сусідству з татарським Кримом. Процес виникнення і формування стану козаків був досить довгим [8, c. 67].

У результаті визвольної війни українського народу проти польської шляхти було створено національно-територіальну автономію для козацького населення України. За формою правління Україна козацької доби була республікою. А за формою державного режиму — демократією.

Підводячи підсумок слід зробити певні висновки. В період гетьманщини і козацької доби Україна була в складі спочатку Речі Посполитої, а потім Московської держави. На частині своєї території Україна мала козацьке державне утворення Запорізьку Січ з республіканською формою правління, унітарним устроєм і демократичним державним режимом. Право на українських землях мало такі джерела як правові звичаї, нормативні договори, нормативно-правові акти.

Суверенної держави і права українських земель у період знаходження України в складі Російської імперії не існувало. Територія України була частиною царської Росії. На її території була форма правління у вигляді абсолютної монархії Росії. За формою державного устрою Україна була провінцією Росії, яка включала в себе декілька губерній. Державно-правовий режим був антидемократичним. Правова система української провінції була продовженням права Російської імперії і характеризувалася як ранньо-буржуазна. Однак, зберігалися і традиції феодального права, наприклад вік (7 років) з якого притягували дітей до кримінальної відповідальності.

Державно-правові інституції українських земель у період знаходження України в складі Австро-Угорської імперії та Румунії були австро-угорськими і румунськими. Формою державного правління була спочатку абсолютна, а потім дуалістична монархія. Спочатку Українські землі користувалися деякими аспектами автономії, а потім її втратили і стали імперськими провінціями. На території українських земель застосовувалися правові джерела ранньобуржуазного (капіталістичного) права.

На різних етапах розвитку держави і права незалежної України (1917-1919 рр.) за формою правління УНР була парламентською республікою і конституційною монархією. За формою державного устрою — унітарною державою з елементами територіальної автономії і за формою державного режиму — демократією. Саме в УНР почала зародження та змінювалася українська національна правова система. Джерелами права були нормативні договори, правові звичаї і нормативно-правові акти.

За період знаходження України в складі СРСР формою правління в Україні була радянська республіка, формою державного устрою — унітарна республіка як суб’єкт федерації СРСР, а за формою державного режиму — соціалістична демократія. Правова система України була соціалістичною і продовження соціалістичної правової системи СРСР, Джерелом права був нормативно-правовий акт.

В Україні із дня проголошення своєї незалежності постійно здійснюється реформування форми і змісту держави та форми права. Слід відмітити, що в сучасних умовах тенденцій для стабілізації форми і змісту держави і права в Україні поки що не спостерігається. На наш погляд, державно-правові реформи в Україні найближчим часом будуть продовжуватися [22, c. 32-33].

Розділ 2. Особливості формування державно-правових інститутів

2.1. Держава і право в політичній системі суспільства

З виникненням держави в суспільстві з’явилася нова сфера суспільних відносин, а саме політичних. Політика — широке за обсягом і складне за змістом явище і поняття. У Стародавній Греції політика розумілась як мистецтво управління державою.

Політика — це сфера діяльності, пов’язана з відносинами між різними соціальними групами, ядром якої є проблема завоювання, утримання і використання державної влади, а також організація соціального життя.

Політика здійснюється з приводу і для досягнення державної влади. Будь-яка проблема здобуває політичний характер, якщо її рішення пов’язане з класовими інтересами, проблемою влади. Суб’єктами політики є класи, нації, соціальні угруповання, об’єднання громадян, політичні партії, держава. Політична сфера суспільства певним чином структурована, утворює складну систему.

Політична система суспільства — це сукупність політичних інститутів і організацій, політичної діяльності, політичних відносин, політичних норм, принципів і традицій, політичної свідомості і культури та засобів масової інформації у їх взаємодії, які відображають інтереси і волю соціальних об’єднань, що реалізують політичну владу, борються за її здійснення в рамках права через державу.

Політична система суспільства відображає різноманітні інтереси соціальних груп, що безпосередньо або через свої організації і рухи впливають на політичну владу. В сучасному суспільстві політична система являє собою необхідний механізм, за допомогою якого здійснюється народовладдя, суверенітет народу.

Політична система має ряд основних властивостей. Її існування і функціонування можливе лише в межах класового, соціально неоднорідного суспільства. Вона охоплює все суспільство, що існує в межах тієї чи іншої країни. Політичній системі притаманна наявність саме політичного характеру, а не економічного чи будь-якого іншого. В той же час кожна політична система спирається на певний тип економіки, соціальної структури й ідеології.

Держава займає провідне місце в політичній системі. Це зумовлено тим, що держава знаходиться в центрі політичної діяльності: навколо неї, навколо здобуття державної влади точиться політична боротьба. В історії суспільства держава була першим інструментом, знаряддям політики. Політика з’явилася з виникненням держави. І тільки поступово формуються інші соціальні інститути: спілки, громадські організації, партії, політичні рухи, що стали брати участь у політичному житті, у боротьбі за державну владу [5, c. 18-19].

Сучасна держава володіє суверенною владою, уособлює суверенітет народу та суверенітет нації і є результатом реалізованого права на самовизначення; виступає офіційним представником усього народу через вищий представницький орган законодавчої влади; забезпечує права громадян; виконує різні загальносоціальні функції; має спеціальний апарат управління і примусу; встановлює обов’язкові для всіх правила поведінки у вигляді правових норм, за допомогою яких регулює суспільні відносини.

Оскільки основним засобом соціального регулювання в соціально неоднорідному суспільстві виступає право, воно так само, як і держава, займає особливе місце в політичній системі. Значення і роль права в політичній системі суспільства виявляються в наступному.

Право є необхідним стабілізаційним фактором політичної системи. Впорядкованість і стабільність політичних відносин, регульованих правом, забезпечуються тим, що норми права розраховані на тривале існування в часі і реалізуються в чітко регламентованих процесуальних формах.

Право впливає на політику в кількох напрямах. Насамперед за допомогою норм публічного права, відображеного в Конституції і конституційних законах, закріплюються політичний лад суспільства, порядок формування і функціонування державних органів, виборче право, діяльність політичних організацій і рухів, поділ влади, політичні свободи громадян.

Право надає легітимність політичним рішенням. Поняття легітимності означає визнання державної влади і її рішень суспільством, обґрунтованість і необхідність цієї влади і її носіїв. У вузькому розумінні поняття легітимності характеризує законність влади та її рішень.

Право встановлює межі цивілізованої політичної діяльності. Такі межі закріплені в офіційних документах і забезпечені силою держави й авторитетом суспільства. Тому всі структурні елементи політичної системи, у тому числі й сама держава, змушені реалізовувати свої політичні запити з урахуванням цих меж.

У межах дії права засновуються політичні інститути, визначаються повноваження структурних елементів політичної системи. У правову форму вводяться відносини з приводу здобуття, утримання і здійснення державної влади, зв’язки між державними органами, політичними партіями, суспільними об’єднаннями і громадянами, відносини з іншими державами. Інакше кажучи, право виступає як високоефективний засіб регулювання суспільних відносин, включаючи політичні, виступає засобом людського виміру політики [9, c. 51-52].

2.2. Співвідношення політичної та державної влади, державної влади і держави в Україні

Влада — здатність певного суб’єкта (індивіда, колективу, організації) підпорядковувати собі волю і поведінку іншого суб’єкта у своїх власних інтересах чи інтересах інших осіб.

Влада як соціальна функція щодо нав’язування своєї волі іншим завжди була і є об’єктом загальних зазіхань, особливо в державно-організованому суспільстві.

Державна влада — це влада, яка здійснюється тільки державою та її органами і характеризується суверенністю, універсальністю та здатністю владно-примусового впливу на поведінку всіх людей та їх організацій, що забезпечується державно-правовими методами.

Як структурні елементи державної влади виділяють:

суб’єкт влади, тобто державу та її органи;
об’єкт влади — людей, на підкорення поведінки яких спрямована ця функція;
владні відносини, через які здійснюється нав’язування волі носія влади підлеглим;
наявність у суб’єкта влади певного арсеналу засобів, методів та способів, що дають йому можливість реально здійснювати свою волю в суспільному житті;
нормативну систему, що регламентує владну діяльність.

Нормативна регламентація владної діяльності має велике значення, тому що це прямо пов’язано з питанням про легітимність державної влади.

Легітимну державну владу визначають як владу, що встановлюється відповідно до процедури, передбаченої нормами права. Легітимізація влади в цивілізованому суспільстві відбувається, насамперед, через загальні демократичні вибори. Результатом їх проведення є створення загальнонародного і водночас загальнодержавного представницького органу влади.

Отже, легітимізація державної влади в Україні має відбуватися шляхом її делегування від одного суб’єкта — народу іншому — державі. Зрозуміло, що цей перехід не може бути стихійним, він має регулюватися демократичними конституційними принципами й нормами, передусім, принципом розподілу влади [17, c. 14].

Політична влада і влада державна — поняття не тотожні. Політична влада — влада, що здійснює вироблення і запровадження у життя політичних програм усіма суб’єктами політичної системи, а також різними неформальними угрупованнями; це домінування або прагнення до домінування інтересів одних верств над усіма іншими.

Політична влада ширша за змістом, ніж державна влада, оскільки відносно самостійне значення мають владні відносини у політичних об’єднаннях. В умовах правової держави і громадянського суспільства найбільш широкі повноваження у здійсненні політичної влади надаються об’єднанням громадян та іншим недержавним утворенням.

Політична влада нерозривно пов’язана з владою державною, є її продовженням. Державна влада — основний типовий засіб здійснення політичної влади.

Відмінності політичної влади від влади державної:

політична влада здійснюється більш широким колом суб’єктів політичної системи;
будь-яка державна влада має політичний характер, але не кожна політична влада е державною;
політична і державна влади мають різні механізми їх здійснення;
атрибутом державної влади є її територіальна організація, а політична влада, влада певної партійно-політичної ідеології може виходити за межі однієї країни [20, c. 51-52].

Розділ 3. Тенденції розвитку державно-правового режиму в Україні

3.1. Основні підходи до визначення та еволюції української моделі державного режиму

Серед можливих варіантів трансформації політичної системи державного режиму в Україні найбільш прийнятним є консолідація діючого сьогодні державного ладу, повільне, але неухильне просування до більш зрілих форм демократії.

“Сталінський”, “сталіністські” та “неосталіністські” режими, не дивлячись на існуючи між ними розбіжності, об’єднує те, що усі вони являють собою різні форми одного й того ж суспільно-політичного феномену – тоталітаризму. Специфіка тоталітаризму, як окремого (відмінного від інших автократій) типу політичного режиму можна звести до трьох принципових особливостей.

По-перше, тоталітарні режими — це ідеократичні режим. У їх генетичній основі лежить утопічна ідеологія, що являє собою одну з революційних версій соціалізму. Тоталітарна ідеологія виникає навколо певної інтерпретації ідеї “справедливого суспільного ладу”. Намагання реалізувати цю інтерпретацію на практиці й зумовлюють виникнення тоталітарного режиму. Націленість на мету, яка не може бути досягнутою, спричиняє необхідність великої концентрації енергії, сил та засобів, що породжує всеохоплюючий (тотальний) контроль за суспільною поведінкою, а явний та, здебільше, прихований спротив суспільства протиприродному розвиткові вимагає застосування масового терору.

Тоталітарні режими надають усій суспільній системі ідеологічного забарвлення, а суспільному розвитку штучної траєкторії. Специфіка тоталітарного розвитку полягає в тім, що політична влада намагається силоміць притягнути дійсність до ідеальної моделі “справедливого суспільного ладу”. Такий тип Гайек назвав “централізованим колективістським плануванням”, яке своїм наслідком має руйнацію конкурентних механізмів саморозвитку суспільства; а Поппер охарактеризував як “утопічну інженерію”, яка усуває з процесу суспільного розвитку індивіда.

По-друге, тоталітарний режим являє собою завершену форму етатизму, за якої повністю (або майже повністю) руйнуються структури громадянської самоорганізації, саморегуляції та саморозвитку суспільства. Сутність тоталітаризації суспільного організму полягає в тім, що держава, накриваючи собою увесь суспільний простір, починає жорстко контролювати усі сфери суспільного життя. Хоча тоталітарна система має закінчений етатистський характер, проте її ядром є не держава, а політична партія. Підкорюючи собі державу, партія стає державною, а держава, відповідно, перетворюється на партійну. Партійна держава у свою чергу підкоряє собі усі масові організації суспільства, які стають, як пише Желю Желев, “продовженням правлячої партії або, що теж саме, держави”. За допомогою системи масових організацій партійна держава здійснює контроль за соціальною поведінкою усіх верств та прошарків суспільства.

По-третє, тоталітарний режим — це режим суцільного монополізму, за якого монополія однієї ідеології спирається на монополію однієї партії на владу, а та у свою чергу підкріплюється монополією партійної держави на розпорядження засобами суспільного виробництва[4, c. 19-23].

Усі ці властивості були притаманні режиму, який зазвичай називають “сталінським”. Проте Сталін не був фундатором ані його ідеології, ані самого режиму. Як ідеолога Сталіна варто визначити як “творчого догматика”. Сформувавшись як політик у річищі марксистської доктрини, Сталін ніколи не посягав на її фундаментальні підвалини. Він “розвивав” марксизм у тій мірі, яку диктували йому логіка реалізації марксистського проекту комуністичного суспільства у конкретно-історичній ситуації та потреби збереження особистої влади. Але сама ідеологія марксизму несла у собі тоталітарну інтенцію. Про це свідчить наступне:

по-перше, марксизм оголосив себе єдиною науковою теорією (“науковим соціалізмом”), яка нарешті відкрила людству усі основні закони суспільного розвитку. Цим самим усі інші теорії автоматично були визнані ненауковими (а за Сталіна – шкідливими);

по-друге, він абсолютизував насильницький шлях переходу до “справедливого” суспільного ладу (комунізму);

по-третє, він висунув ідею “диктатури пролетаріату”, яка на практиці (як і будь яка інша диктатура) спроможна була реалізуватися тільки у формі влади певної політичної групи;

по-четверте, заявивши, що уся теорія комуністів може бути висловлена “одним положенням: знищення приватної власності”, а головне завдання диктатури пролетаріату полягає в тім, щоб “централізувати усі знаряддя виробництва в руках держави”, марксизм зумовив позбавлення людей економічної свободи. Відсутність економічної свободи майже автоматично зумовлює відсутність свободи політичної та духовної.

З другої половини 80-х років в Україні відбувається поступовий перехід від авторитарного режиму до демократичного.

Політичних режимів багато, але основними з них є демократія (влада народу), авторитаризм (абсолютна влада однієї людини), теократія (влада, що спирається на церкву та її вчення), тоталітаризм тощо.

Кінець ХХ ст. ознаменувався крахом тоталітарних режимів. Це в черговий раз показало, що жодне суспільство не буде довгий час перебувати у стані «слухняної маріонетки». Безперечно, що тоталітарні режими в СРСР і у гітлерівській Німеччині були надзвичайно масовими і впливовими у свій час, однак, їх аж ніяк не можна відносити до однієї когорти… Вони відрізняються між собою і в ідеологічному, і в економічному, і в соціальному, і, навіть, в культурному планах…[10, c. 23-24]

У зв’язку з цим підкреслюється значення конституційно-правових засад становлення демократичного режиму в Україні. Нова Конституція України – одне з важливих досягнень на шляху нашої країни від радянського авторитаризму до соціально-правового ладу. Сама наявність нової Конституції, її правові ідеї і норми, її положення про права і свободи людини і громадянина, закріплені в ній принципи і процедури формування і функціонування всієї системи державної влади мають важливе значення як для продовження необхідних реформ, так і для утримання всього процесу постсоціалістичних радикальних перетворень у конституційно-правовому руслі.

Основними шляхами демократизації політичної системи і державного режиму сучасної України є удосконалення механізму виявлення, формування, реалізації інтересів усіх соціальних груп; розширення можливостей для розвитку особи, етносів, націй, соціальних груп, розширення їх співробітництва, соціального партнерства, консенсусної демократії для досягнення національної злагоди і громадянського миру; чітке розмежування функцій законодавчої, виконавчої та судової влади, дія механізмів стримування і противаг; зміцнення законності і правопорядку, гарантій, що усувають можливість узурпації влади; реальне здійснення принципу «пріоритет прав людини і громадянина».

Віддаючи належне всьому цінному і позитивному, що пов’язане з прийняттям нової Конституції та її впливом на процеси, що відбуваються в країні, з формуванням демократичного державного режиму, слід водночас відзначити і помітний розрив між Конституцією і реальною соціально-політичною практикою. Після її прийняття вже незабаром виявилися “вузькі місця” і “збої” у механізмі здійснення багатьох конституційних положень. В міру наростання негативних явищ у житті країни блокується дія деяких норм і інститутів Конституції, безвідповідальне ставлення до неї вчасно не припиняється.

Демократизація державного управління в Україні здійснює рішучий вплив на динаміку державного режиму. Особливого значення для подальшої демократизації державного режиму в Україні набуває проведення комплексного реформування адміністративної системи. За своїм змістом адміністративна реформа є цілісним комплексом узгоджених заходів, що спрямовані на суттєве підвищення рівня керованості життєво важливими процесами у суспільстві шляхом створення за допомогою науки ефективного механізму державного управління, розвитку адміністративного законодавства, покращення фінансово-економічного, інформаційно-технічного та кадрового забезпечення виконавчої влади[5, c. 17-19].

Україна на межі ХХІ століття переживає перехідний період, головним змістом якого є перетворення тоталітарної політико-правової системи в соціальну, правову, демократичну державу.

Науковий аналіз суті, функцій, структури державного режиму свідчить, що в зміст поняття “державний режим” входять права і свободи особи, пріоритетний тип її політико-правової культури, поведінки, свідомості і менталітету. Сутність державного режиму насамперед визначається тим, що в державі є пріоритетним – права держави чи права особи, що з переліку прав, закріплених у Загальній декларації прав людини, держава визнає, гарантує або обмежує. Державний режим має декілька вимірів, обумовлених рівнем і якістю соціально-економічного розвитку суспільства, принципу поділу влади, способом формування органів державної влади, кількістю правлячих суб’єктів, статусами партійної системи, політичної опозиції, ЗМІ, армії, поліції, церкви. Крім того, сутність державного режиму обумовлює систему методів його здійснення, способів врегулювання і розв’язання соціальних, політичних і правових конфліктів.

Основна проблема перехідної фази в трансформації адміністративної, командної політичної системи і державного режиму в Україні полягає в тому, щоб зберегти функціональне призначення державних інститутів регулювання суспільно-політичними процесами і зробити їх при цьому безпосередньо залежними від демократичних інститутів і громадян.

Нова Конституція України – найважливіше досягнення на шляху нашої країни від радянського авторитаризму до соціально-правового демократичного ладу. Сама наявність нової Конституції, її правові ідеї й норми, її положення про права і свободи людини і громадянина, закріплені в ній принципи і процедури формування і функціонування всієї системи державної влади мають суттєве значення як для продовження необхідних реформ, так і для утримання всього процесу постсоціалістичних радикальних перетворень у конституційно-правовому руслі[1, c. 239-241].

3.2. Методологічні засади осмислення місця і ролі державного режиму в структурі державного ладу України

Розвиток незалежної української держави поставив на порядок денний питання про необхідність дослідження процесу її становлення, тенденцій розвитку, вивчення ефективності функціонування різних інститутів політичної системи, механізмів і способів їх взаємодії з державною владою і громадянами України. Ідея незалежної демократичної держави, що знайшла своє втілення в Конституції, визначила характер державного режиму як демократичного. В той же час деякі дослідники вважають, що в умовах перехідного стану перехід від тоталітаризму до демократії можливий через авторитаризм (В. С. Журавський та ін.).

Головними аргументами є такі: історичний досвід свідчить, що шлях від тоталітаризму до демократії пролягає через авторитаризм і спроби минати послідовні суспільні етапи розвитку закінчуються фатально; в умовах перехідного етапу принципово важливо створити сильну виконавчу владу; якщо можна зняти негативний вплив різноманітних політичних чинників на процес реалізації економічних реформ[18, c. 13].

В сучасних умовах із трьох чинників: соціального, політико-правового та економічного найбільш суттєвим є останній, адже завдяки йому створюються передумови подальшого забезпечення соціальної стабільності, політичної демократії і законності. Виходячи з цього, слід зафіксувати пріоритет соціально орієнтованої економіки, створити всі умови для того, щоб вона розвивалася також шляхом усунення політико-правових та соціальних перешкод на період реалізації реформ.

Ознаками демократичного режиму, який намагається сьогодні побудувати наше суспільство, є: участь населення у формуванні й здійсненні державної влади шляхом прямої та представницької демократії і обраних представницьких органів (рішення приймається більшістю з урахуванням інтересів меншості); реальне втілення принципів соціально-правової держави; виборність та змінність центральних і місцевих органів державної влади та їх підзвітність виборцям; легітимність державної влади; силові структури знаходяться під демократичним контролем суспільства і використовуються лише за прямим призначенням, їх діяльність регламентується законами; домінують методи переконання, узгодження, компромісу, звужені методи насильства, примусу; у всіх сферах суспільного життя панує верховенство права; проголошені та реально забезпечуються права та свободи людини і громадянина; утверджується політичний, економічний, ідеологічний плюралізм, багатопартійність, змагання політичних партій, існування на основі закону політичної опозиції; існує гласність, ЗМІ вільні від цензури.

Особливості переходу від авторитарного режиму до демократичного зумовили становлення специфічного змішаного державного режиму. Для значної частини населення багато декларованих прав і свобод ще не підкріплені економічними та організаційними заходами. Відсутній належний постійний контроль народу за органами державної влади, за бюрократичним апаратом держави; суттєву роль відіграє маніпулювання інформацією. Деякі демократичні права грубо порушуються існуючими підзаконними актами і бюрократичними процедурами (наприклад, право на вільний вибір місця проживання обмежується недемократичним інститутом прописки). Корупція та безвідповідальність зводять нанівець найкращі наміри законодавців та політиків.

Для України, як однієї з держав, що недавно стали на шлях демократичних перетворень, першочергове значення має питання спроможності інститутів демократії витримати випробування часом, вистояти в політичних конфліктах і кризах. Значною мірою це залежить від типу політичного режиму, що утворився в країні.

Основними ознаками сучасного політичного режиму України є:

– Конституційні ознаки (виборність найважливіших органів політичної влади, юридична рівність громадян, гарантії прав меншості, багатопартійність і т.д.);

– Процесуальні ознаки (транзитивність, розбудова демократичної держави і т.д.);

– Режимні ознаки, тобто ознаки, що стосуються безпосередньо способів здійснення влади (електоральність, обмежена конкурентність політичного процесу, авторитарність у вирішенні деяких проблем, домінування виконавчої влади, безконсенсусний тип вирішення політичних конфліктів і т.д.).

Щодо визначення типу політичного режиму України існує велика кількість думок, але єдиним вірним шляхом у вирішенні суперечностей навколо цього питання є спроба зіставити декілька типологій політичних режимів[7, c. 251-253].

Демократія як народовладдя на сьогоднішній день має дві загальновизнані форми: пряму (або безпосередню) демократію та представницьку демократію. Пряма демократія — це безпосередня участь громадян у вирішенні державних справ (прийняття рішення на референдумі, вирішення питань на загальних зборах тощо). Представницька демократія — це вирішення державних питань представницькими органами (парламентом, місцевими Радами тощо), управління державними справами не безпосередньо, а через обраних депутатів парламенту чи місцевого представницького органу.

Демократичною відповідно називають державу, в якій народ реально бере участь в управлінні її справами. Положення ст. 1 Конституції України проголошує нашу державу демократичною; частина друга ст. 5 говорить, що «…єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування». Відповідно обидві форми демократії якнайширше представлені в Конституції України.

Пряма демократія — це насамперед інститут референдумів в Україні та інші передбачені чинним законодавством форми безпосередньої демократії. Представницька демократія — це можливість громадян брати участь у формуванні парламенту України, а також представницьких органів на місцях — сільських, селищних та міських, районних та обласних Рад.

Сьогоднішній стан України з точки зору політичного режиму – це звичайна в рамках авторитаризму плюралізація (на противагу звичному для нас монізмові) суспільного життя, яка може бути, а може й не бути початком становлення демократії. Відновлення природних плюральних засад суспільного життя за відсутності характерного для нього стану несуперництва, за запеклої, часом брутальної за своїми методами боротьби за владу або вплив на неї, що відбувається в умовах загальної соціально-економічної й політико-духовної кризи, є, за визначенням С. П. Хантінгтона, частиною «великого процесу модернізації» в світі. Головні завдання модернізації суспільства здатні розв’язувати політичні режими різного тилу, як авторитарні, так і демократичні. До того ж, зіткнувшись з колосальними соціальними проблемами модернізації, політичний істеблішмент завжди відчував спокусу принести в жертву демократію задля економічних реформ.

В сучасній Україні існує специфічний «змішаний» політичний режим, в якому поєднуються ознаки всіх основних «чистих» різновидів політичних режимів:

а) демократичного,

б) авторитарного,

в) автократичного,

г) тоталітарного,

д) анархічного,

е) охлократичного.

Український політичний режим є однією з модифікацій неопатримоніального політичного режиму. Неопатримоніалізм – це своєрідний симбіоз деяких елементів традиційного суспільства і сучасної держави. Внаслідок цього неопатримоніальним режимам притаманна невідповідність між “зовнішнім фасадом” сучасної держави (наявність конституції, писаного права, парламентсько-партійних інституцій, системи виборів та ін.) і внутрішньою логікою її функціонування, що є цілком патримоніальною.

Так, для України характерна персоналізація влади, коли для політичної самоідентифікації мас головним є не політичні програми, а особистість політичного лідера. Іншою ознакою неопатримоніалізму в Україні є клієнталізм, або патронажні відносини, – це поширення етнічних, регіональних, сімейно-родинних та подібних зв’язків на політичну сферу. Розподіл посад, міністерських портфелів, пільг тощо здійснюється саме за цими критеріями. Наслідком таких відносин є високий рівень корупції, що нині є одним з найважливіших каналів досягнення політичних та інших цілей.

Таким чином політичний режим України можна визначити як напівдемократичний електоральний режим з делегативною характеристикою і напівконкурентним типом електорального змагання. Він поєднує елементи мажоритарної і пропорціональної виборчих систем, тобто є змішаним за типом і неконсенсусним за змістом. А його невід’ємною характеристикою є авторитарний синдром[1, c. 241].

Висновки

Категорія форми держави дає загальне уявлення про особливості організації державної влади, порядок утворення державних органів і специфіку їх відносин між собою і населенням, про особливості методів, прийомів, що використовуються державною владою у відносинах з суспільством і його різноманітними інститутами. Особливості організації влади історично мінливі і залежать від багатьох чинників.

Сучасні соціально-економічні та політико-правові перетворення в Україні зорієнтовані на втілення в життя конституційних принципів демократії, гуманізму, свободи особи, підприємництва, справедливості, політичного, економічного та ідеологічного плюралізму, за якими наступає формування змішаної економіки та громадянського суспільства. Вони все більшою мірою набувають внутрішньої логіки, поступово знаходять своє втілення у відповідних політико-правових структурах. Разом з тим реформа політичної та економічної системи передбачає управління самою реформою. Її необхідно планувати, послідовно оформлювати в систему норм, інститутів і цінностей, регулювати соціально-політичні кризи і публічно-правові колізії, що виникають при цьому, юридичними засобами, щоб не втрачати демократичний вектор розвитку.

Свій вплив на суспільство влада здійснює через державу і право, певну структуру владних інститутів, повноваження яких обумовлені принципами організації законодавчої, виконавчої та судової влади. У своїй сукупності ці форми і методи складають державний режим, який є найбільш динамічним елементом форми держави. Саме він чутливо реагує на всі найважливіші процеси та зміни, що відбуваються в оточуючому економічному та соціально-політичному середовищі.

Список використаної літератури

Вплив демократизації державного управління в Україні на державний режим. // Адміністративне право: сучасний стан і напрями реформування. Збірник наукових – Суми, 2000 – С. 239 – 241.
Дзера О.В. Правовий режим комунальної власності та її розмежування з державною власністю //Юридичний Вісник України. — 2000. — 5-11 жовтня. — C. 32-39
Кельман М. Загальна теорія держави і права: Підручник для вузів/ Михайло Кельман, Олександр Мурашин. — К.: Кондор, 2006. — 475 с.
Линецький С. Методологічні засади осмислення місця і ролі державного режиму в структурі державного ладу України //Право України. — 2000. — № 6. — C. 19-23
Линецький С. Теоретичні підходи до визначення та еволюції української моделі державного режиму //Право України. — 1999. — № 7. — C. 17-20
Лисенков С. Л. Загальна теорія держави і права: Навчальний посібник/ С. Л. Лисенков. — К.: Юрискон-сульт: КНТ, 2006. — 355 с.
Логвина В. Політологія/ Валентина Логвина; М-во освіти і науки України, Кам’янець-Подільський державний університет, Подільський державний аграрно-технічний університет. — К.: Центр учбової літератури, 2007. — 303 с.
Музиченко П. Історія держави і права України: Навчальний посібник/ Петро Музиченко,. — 5-те вид., випр. і доп.. — К.: Знання, 2006. — 437 с.
Олійник А. Теорія держави і права України: Навчальний посібник/ Анатолій Олійник, Станіслав Гусарєв, Олена Слюсаренко,. — К.: Юрінком Інтер, 2001. — 174 с.
Основи теорії держави і права: Навчальний посібник для вузів/ Т.І. Бабак, О.Д. Брайченко, К.В. Манжул, Л.В. Сорока; М-во освіти і науки України, Кіровоград. держ. пед. ун-т ім. В. Винниченка. — Кіровоград: РВВ КДПУ ім. В. Винниченка, 2004. — 89 с.
Порівняльний аналіз державних режимів України та Росії. // Росія – Україна: проблеми та можливості спільного наукового та економічного співробітництва. Збірник наукових праць. – Суми, 2000 – С. 197 – 198.
Право в тоталітарній державі // Держава і право. – 2000. – № 5. – С. 9-18.
Правова культура службовця як засіб підвищення ефективності державного управління. // Держава і право. – 2000. – № 6. – С. 157-159.
Рабінович П. Основи загальної теорії права та держави: Посібник для студ. спец. «Правознавство»/ Петро Рабінович,. — К., 1993. — 172 с.
Рудік О. Консолідація демократичного режиму як ключовий етап демократизації //Вісник Української Академії державного управління при Президентові України. — 2001. — № 1. — C. 268-275
Скакун О. Теорія держави і права: (Енциклопедичний курс): Підручник/ Ольга Скакун,. — Харків: Еспада, 2006. — 775 с.
Скрипнюк О. Вплив інститутів громадянського суспільства на становлення і розвиток демократичного політичного режиму //Право України. — 2001. — № 5. — C. 12-17
Сухонос В. Аналіз державного режиму: термінологія, класифікація та характеристика в постіндустріальну епоху //Підприємництво, господарство і право. — 2002. — № 12. — C. 10-13
Сухонос В. Здійснення державної влади в умовах демократичного, авторитарного і тоталітарного режиму (політичний і економічний аспекти) //Предпринимательство, хозяйство и право. — 2000. — № 2. — C. 2-6
Сухонос В. Теорія держави і права: Навчальний посібник/ Володимир Сухонос,. — Суми: Університетська книга, 2005. — 536 с.
Теорія держави і права України: Навчальний посібник/ А. М. Колодій , В. В. Копєйчиков, С. Л. Лисенков та ін.; За заг. ред. В. В. Копєйчикова, С. Л. Лисенкова; М-во освіти і науки України, Акад. адвокатури України. — К.: Юрінком Інтер, 2004. — 367 с.
Теорія держави і права України: Навчальний посібник/ М-во освіти і науки України; Упор. Людмила Шестопалова,. — К.: Прецедент, 2004. — 223 с.
Теорія держави і права. Академічний курс: Підручник/ О. В. Зайчук, А. П. Заєць, В. С. Журавський та ін.; Ред. Н. М. Оніщенко; Мін-во освіти і науки України. — К.: Юрінком Інтер, 2006. — 685 с.
Тимцуник В. Система державної влади в демократичному суспільстві //Вісник Національної академії державного управління при Президентові України. — 2007. — № 3. — C. 13-25.
Україна на шляхах трансформації: від авторитарного режиму до демократії/ Міністерство культури і мистецтв України, Харківська державна наукова бібліотека ім. В.Г.Короленка ,; Укл.: Л.І. Романова, Н.П. Власова, Г.О. Дугінова,, Ред. Л.П. Суворова. — Харків, 2002. — 56 с.

Освіта та самоосвіта