Освіта та самоосвіта

Реферати, дослідження, наукові статті онлайн

Роль цивільно-військового співробітництва в сфері прав людини, в світі та Україні

Вступ

Актуальність теми пояснюється необхідністю зміцнення демократії в Україні, в тому числі й цивільно-військових відносин і демократичного контролю над збройними силами, в умовах глобалізації і прагнення держави до інтеграції в європейські та євроатлантичні структури.

Суперечності цивільно-військових відносин історично обумовлюються суспільним розподілом праці, диференціацією таких соціальних функцій, як виробництво матеріальних благ, управління, навчання, забезпечення безпеки тощо. З одного боку, держава і її громадяни потребували, потребують і потребуватимуть гарантованого захисту. З іншого боку, суспільство та інститути влади завжди мали підстави боятися інститутів насильства, які вони самі ж і створювали.

Уже в наш час С. Хантінгтон дійшов висновку, що передумовою вирішення суперечок у сфері цивільно-військових відносин є об’єктивний контроль з боку легітимної влади над військовими. Це твердження поширюється на всі типи політичних режимів і державного устрою. У залежності від ступеня впливу громадян на формування і функціонування реальної влади, фахівці називають два роди політичних режимів — демократичні і недемократичні. В недемократичних державах, від найдавніших рабовласницьких деспотій до сучасних диктаторських і тоталітарних режимів, вирішення суперечностей у сфері цивільно-військових відносин цілком залежало від мудрості суб’єкта реальної влади, його уміння підтримувати баланс інтересів між цивільним і військовим сегментами суспільства.

В демократичних державах, від давньогрецьких республік до нинішніх консолідованих демократій, об’єктивний контроль є, перш за все, функцією легітимних інститутів влади. Різновиди моделей об’єктивного контролю відповідають типу політичного режиму. Родовою ознакою цих моделей у демократичних державах є демократичний контроль. Підкреслюємо, що для визначення родової ознаки об’єктивного контролю не мають значення інші фактори, наприклад, суспільно-економічна формація, спосіб виробництва, рівень розвитку продуктивних сил тощо.

Питання військового співробітництва розглядалися вітчизняними вченими здебільшого у площині практичної реалізації завдань, які виконували збройні сили під егідою миротворчих організацій або перспектив членства України в НАТО. Низка досліджень присвячена розвитку торгівельних відносин українського оборонно- промислового комплексу. Відомі праці українських авторів В. Горбуліна, В. Говорухи, О. Шамрая, Р. Бондарчука, Л. Токаря, П. Морозова, В. Грека, В. Бакуменка, О. Литвиненка, О. Бодрука, В. Сьоміна, О. Бєлова, О. Бодрука, Б. Парахонського, А. Ванавербек, К. Грищенко, Х. Нольте, Г Перепелиці, Г Яворської, О. Бодрука, В. Бруза,   О.    Власюка, А. Гальчинського, О. Гончаренка, В. Дергачова, О. Їжака, Є. Камінського, М. Кармазіної, Б. Косевцова, Е. Лисицина, О. Литвиненка, В. Мадіссона, В. Мандрагелі, О. Маначинського, Б.Парахонського, Г Перепелиці, С. Пирожкова, В. Смолянюка, А. Соболєва, Г Ситника, І. Храбана, В. Шахова, А. Шевцова та інших. Але питання визначення теоретичних засад військового співробітництва України в сучасних умовах розглянуто недостатньо. Саме тому тематика статті є актуальною.

Мета дослідження — визначення теоретичних засад організації цивільно-військового співробітництва України та завдань із формування та реалізації державної оборонної політики в контексті участі у системі міжнародної безпеки з урахуванням геополітичних змін.

Виходячи з мети дослідження, ми поставили перед собою наступні завдання:

— розглянути сутність та поняття цивільно-військового співробітництва;

— проаналізувати основи військового співробітництва України;

— охарактеризувати основну мету і завдання військово-цивільного співробітництва;

— дослідити роль груп цивільно-військового співробітництва Збройних Сил України.

Об’єктом нашого дослідження є цивільно-військові відносини у демократичних державах.

Предметом дослідження є роль цивільно-військового співробітництва в сфері прав людини.

Методи дослідження. Методологічними засадами даного дослідження є сукупність методів наукового пізнання. До яких відносяться загальнонаукові методи: структурний, функціональний, системний, порівняльно-історичний та спеціальні: формально-правовий, порівняльного правознавства, спеціально-юридичний та інші.

Системний метод надав можливість розглянути механізм здійснення прав і свобод людини та громадянина як єдину злагоджену систему гарантій, крім того розглянути особливості військово-цивільного співробітництва. Застосування структурного методу дозволило нам виявити стійкі взаємозв’язки між складовими елементами як невід’ємними частками системи військово-цивільного співробітництва. Функціональний метод дав змогу окреслити визначення основних якостей і призначення механізму гарантій прав і свобод при здійсненні військово-цивільного співробітництва. Порівняльно-історичний метод збагатив світоглядне розуміння та відтворення гарантій на основі дослідження теоретико-правових поглядів та вітчизняного законодавства в минулому щодо питання військового співробітництва. У даному дослідженні має місце широке застосування таких категорій формальної логіки як “поняття”, “визначення”, “аналіз”.

Структура роботи. Структуру дослідження складають вступ, два розділи, які об’єднують чотири підрозділи, висновки  та список використаних джерел (37 джерел). Обсяг основного тексту становить 25 сторінок.

Розділ 1. Теоретико-методологічні аспекти цивільно-військового співробітництва

1.1. Сутність та поняття цивільно-військового співробітництва

У процесі європейської інтеграції актуальною є проблема визначення кордонів об’єднаної Європи та стратегічних напрямків інтеграції, що прямо впливає на систему безпеки на європейському континенті. На сьогодні ЄС є одним із центрів концентрації глобалізаційних впливів, поруч з такими, як США та Японія. Проблема формування системи європейської безпеки і оборони гостро постала невдовзі після завершення Другої світової війни, що спонукало європейські країни до більш тісної співпраці, зокрема в оборонній галузі [10]. Останнім часом вона загострилася і набула нового якісного змісту у зв’язку із реаліями, що склалися у Центральній та Східній частинах.  Закінчення холодної війни сприяло більшій консолідації європейських країн та   усвідомленню власних інтересів у сфері оборонної політики та безпеки, дещо відмінних від США [21, с. 7].

Основними цілями воєнної політики України щодо запобігання виникненню воєнних конфліктів є:

– зниження рівня напруженості воєнно-політичної обстановки і врегулювання суперечностей між сторонами воєнно-політичних відносин;

– усунення суперечностей шляхом досягнення комплексної збалансованості інтересів сторін воєнно-політичних відносин;

– сприяння паритетному та збалансованому скороченню збройних сил і озброєнь у регіоні та світі;

– удосконалення міжнародно-правових механізмів, спрямованих на недопущення застосування воєнної сили для вирішення проблемних питань воєнно-політичних відносин.

Україна дотримується політики позаблоковості, розцінює її як важливий фактор зниження напруженості воєнно-політичної обстановки в регіоні Воєнна доктрина України(в редакції Указу Президента України No 390/2012 від 8 червня 2012 р.) [7]. Військове співробітництво є частиною оборонної політики держави та складовою міжнародних відносин. Воно стосується відносин між державами у військовій сфері та спрямовано на вирішення питань національної безпеки. Його сутність залежить від сумісності державних інтересів різних держав, погодженості політичних курсів керівництва країн та взаємної зацікавленості спільним вирішенням питань колективної безпеки та підтримання миру у різних регіонах та світі. В

Очевидно, що реформування збройних сил є проблемою не стільки самої армії, скільки суспільства в цілому. Тому вона має розглядатися в контексті відносин між армією та суспільством. Подальший розвиток демократії в Україні передбачає приведення цивільно-військових відносин у відповідність з цінностями та принципами громадянського суспільства. Зараз в Україні існує потреба в посиленні уваги суспільної думки, політичних сил та владних структур до цієї проблеми. Між тим, певна інертність суспільства до проблем армії та падіння престижу військової служби в очах громадян призводить до напруження у стосунках між цивільними та військовими.

У цивільно-військових відносинах окреслюється тенденція певного відчуження між армією та суспільством. Ця тенденція є небезпечною для демократичного процесу в Україні і тому потребує подальшої розробки заходів та напрямів формування цивільно-військових відносин на засадах громадянського суспільства.

Стабільні цивільно-військові відносини вимагають встановлення цивільного контролю над збройними силами. Відсутність його призводить до послаблення керованості збройними силами з боку державних структур, а також до виникнення чисельних персональних та інституційних конфліктів безпосередньо у військовому відомстві [29].

Відповідно до загальноприйнятих норм існування демократичного суспільства, держава прагне до цивільного контролю над військовою сферою, під яким розуміється сукупність суспільних відносин, що передбачають підпорядкованість збройних сил цивільній владі, зверхність політичного керівництва над військовою сферою.

Аналіз цивільно-військових відносин у демократичних державах і демократичного контролю як складних і багатогранних явищ може вважатися повним лише тоді, коли він здійснюється не тільки з внутрішньополітичних позицій, але й на міжнародному рівні. Тенденції розвитку сучасного світового політичного процесу потребують проведення певних досліджень, формують відповідне соціальне замовлення. Деякі з цих досліджень обумовили якісні зміни характеристик досліджень цивільно-військових відносин і демократичного контролю, а саме: їх спрямованість, основний зміст, рівень узагальнень, організацію, формалізацію результатів, ступінь практичного застосування тощо. Оскільки посилення впливу деяких тенденцій має певну хронологічну послідовність, то можна говорити про етапи еволюції сучасних досліджень у сфері цивільно-військових відносин і демократичного контролю.

Необхідність створення структур цивільно-військового співробітництва в органах військового управління збройних сил країн НАТО виникла у другій половині 80-х років ХХ століття у зв’язку з численними міжетнічними конфліктами на територіях країн Південної та Східної Європи, для врегулювання яких залучалися міжнародні миротворчі контингенти.

З урахуванням досвіду операцій на території колишньої Югославії, військові аналітики НАТО дійшли висновку, що застосування військової сили, власне, вже не є вирішальним фактором для досягнення кінцевої мети. Наявні виклики і загрози потребують постійного моніторингу цивільного середовища, всебічного вивчення і прогнозування впливу громадянського суспільства на дії військових багатонаціональних сил. Саме це забезпечує ефективне проведення заходів цивільно-військового співробітництва під час застосування міжнародних миротворчих контингентів.

Зокрема, у Стратегічній концепції НАТО, прийнятій на Вашингтонському саміті 23 — 25 квітня 1999 року, зазначено: «Взаємодія між об’єднаними збройними силами і цивільним оточенням (включаючи урядові і неурядові організації) в операційній зоні є провідною умовою успіху операцій» [34, c. 131].

Військово-політичним керівництвом Північноатлантичного альянсу приділяється значна увага розробці нормативно-правової бази та відпрацюванню завдань, що покладені на органи цивільно-військового співробітництва (CIVIL-MILITARY CO-OPERATION — CIMIC) як під час проведення миротворчих операцій, так і в ході міжнародних військових навчань, у тому числі із залученням країн — партнерів НАТО. Зокрема, під час проведення міжнародних навчань серії «Кооператив партнер» дії CIMIC відпрацьовувались у повному обсязі у 2002 році (Констанца, Румунія). А в 2003 році в Одесі — вперше на території нашої держави із залученням особового складу Збройних Сил України. З 2003 року комплекс питань цивільно-військового співробітництва опрацьовується під час активацій з’єднання BLACKSEAFOR.

У повній мірі зміну підходів НАТО у галузі цивільно-військового співробітництва уособлює Доктрина цивільно-військового співробітництва (документ AJP-09 NATO CIVIL-MILITARY CO-OPERATION (CIMIC) DOCTRINE, що прийнята у червні 2003 року). Цивільно-військове співробітництво визначено тут як «координація і взаємодія між командуванням НАТО і цивільними учасниками конфлікту (населенням зони конфлікту, органами влади, міжнародними, національними і неурядовими організаціями та агенціями) з метою забезпечення виконання силами поставлених завдань».

Метою CIMIC є встановлення та підтримка максимально повного співробітництва цивільного населення і установ з військовими структурами в межах зони конфлікту для створення найбільших моральних, матеріальних і тактичних переваг над противником при розв’язанні кризової ситуації.

При цьому наголошується, що значна частина завдань може бути вирішена без застосування військової сили або загрози силою, за рахунок узгодження дій військового командування з цивільним населенням. Такий спосіб є найбільш дієвим у сучасних умовах, коли фактори міжнародного гуманітарного права і поваги до цивільного населення відіграють вирішальну роль і накладають суттєві обмеження на способи застосування військ [35, c. 142].

1.2. Основи військового співробітництва України

У процесі європейської інтеграції актуальною є проблема визначення кордонів об’єднаної Європи та стратегічних напрямків інтеграції, що прямо впливає на систему безпеки на європейському континенті. На сьогодні ЄС є одним із центрів концентрації глобалізаційних впливів, поруч з такими, як США та Японія.

Проблема формування системи європейської безпеки і оборони гостро постала невдовзі після завершення Другої світової війни, що спонукало європейські країни до більш тісної співпраці, зокрема в оборонній галузі [24].

Останнім часом вона загострилася і набула нового якісного змісту у зв’язку із реаліями, що склалися у Центральній та Східній частинах. Закінчення холодної війни сприяло більшій консолідації європейських країн та усвідомленню власних інтересів у сфері оборонної політики та безпеки, дещо відмінних від США.

Європейську стратегію безпеки було прийнято у грудні 2003 р. на саміті ЄС у Брюсселі. Її поява засвідчила виразні зміни бачення Євросоюзом себе та свого місця у світі. Розширений ЄС відкрито претендує на роль глобального гравця і заявляє про намір брати активну участь у світовій політиці. Вперше ЄС формулює систему основних загроз власній безпеці і накреслює необхідні передумови відповіді на них.

У документі досить чітко прописана кожна з цих загроз, визначено специфіку їхньої дії саме у контексті ЄС, а також окреслено взаємні зв’язки між загрозами [35, c. 143].

Стрімке накопичення змін у світовій політиці, очевидна криза інститутів — міжнародного права, базових організацій на кшталт ООН, ОБСЄ тощо, звичних систем відносин — досягли якісно нового стану. Загальна трансформація композиції міжнародних відносин призвела до кардинальної зміни поведінки конкретних країн. Цей процес набирає обертів.

Міжнародна ситуація стає більш спонтанною. Чинник сили втрачає значення як спосіб підтримки стабільних взаємовідносин між основними гравцями на світовій арені. Це призводить до послаблення суб’єктивності світової системи, внаслідок чого окремі її елементи починають діяти довільно, тобто менш прогнозовано.

Україна, незважаючи на її нейтральний статус, залишається активним гравцем на Європейській арені та її військова політика — складовою європейської системи безпеки. У Воєнній доктрині України вказується, що сучасній воєнно-політичній обстановці притаманні суперечності воєнно-політичних відносин, спричинені розбіжностями національних інтересів, цілей, позицій держав стосовно шляхів і способів вирішення глобальних, регіональних та внутрішніх проблемних питань. Воєнно-політична ситуація у світі є динамічною і розвивається під впливом таких тенденцій:

— формування системи багатополярних відносин, установлення нового балансу сил та інтересів;

—         посилення суперечностей між провідними центрами сили щодо поділу сфер впливу;

—         зростання взаємної залежності провідних держав в умовах глобалізації, посилення впливу провідних міжнародних корпорацій, загострення боротьби за природні ресурси, використання енергетичного чинника для досягнення політичних цілей;

—         зниження дієвості заходів, що застосовуються для запобігання та врегулювання криз і воєнних конфліктів провідними міжнародними організаціями;

—         прагнення окремих держав досягти переваг у військово-технічній сфері, створити можливості для виробництва ядерної зброї;

—         збереження ролі воєнної сили як засобу вирішення проблемних питань воєнно-політичних відносин;

—         посилення небезпеки неконтрольованого розповсюдження ядерної зброї, її носіїв, матеріалів для їх виробництва, технологій подвійного призначення;

—         поширення тероризму (зокрема кібертероризму), піратства, організованої злочинності, нелегальної міграції, незаконної торгівлі зброєю та наркотиками, торгівлі людьми;

—         прискорення розвитку інформаційних технологій, збільшення спроможностей держав щодо проведення інформаційних та інформаційно-психологічних операцій, посилення чутливості суспільства до загибелі мирного населення та втрат особового складу військових формувань у воєнних конфліктах;

—         глобальні кліматичні зміни, зменшення запасів природних ресурсів, зростання дефіциту питної води, продуктів харчування і посилення міграційних процесів у світі [36, c. 97-98].

Ураховуючи тенденції та умови розвитку воєнно-політичної обстановки у світі, Україна вважає, що збройна агресія, в результаті якої може виникнути локальна або регіональна війна проти неї, в середньотерміновій перспективі є малоймовірною.

Основними цілями воєнної політики України щодо запобігання виникненню воєнних конфліктів є:

—         зниження рівня напруженості воєнно-політичної обстановки і врегулювання суперечностей між сторонами воєнно-політичних відносин;

—         усунення суперечностей шляхом досягнення комплексної збалансованості інтересів сторін воєнно-політичних відносин;

—         сприяння паритетному та збалансованому скороченню збройних сил і озброєнь у регіоні та світі;

—         удосконалення міжнародно-правових механізмів, спрямованих на недопущення застосування воєнної сили для вирішення проблемних питань воєнно-політичних відносин.

Україна дотримується політики позаблоковості, розцінює її як важливий фактор зниження напруженості воєнно-політичної обстановки в регіоні Воєнна доктрина України (в редакції Указу Президента України №2 3 90/2012 від 8 червня 2012 р.) [7].

Військове співробітництво є частиною оборонної політики держави та складовою міжнародних відносин. Воно стосується відносин між державами у військовій сфері та спрямовано на вирішення питань національної безпеки. Його сутність залежить від сумісності державних інтересів різних держав, погодженості політичних курсів керівництва країн та взаємної зацікавленості спільним вирішенням питань колективної безпеки та підтримання миру у різних регіонах та світі. Військове співробітництво проявляється у таких сферах взаємних інтересів, як воєнно-політична, воєнно-технічна та воєнно-стратегічна. Для перелічених сфер визначальними моментами є узгодження військових доктрин, координація спільних заходів для підтримки миру, узгодження військових планів і напрямків будівництва збройних сил, узгодження засобів взаємодії, планування заходів щодо надання взаємної допомоги та координації військово-технічної політики. Для усіх форм співробітництва має бути передбачено обмін інформацією щодо аналізу та оцінки стратегічної ситуації.

Рівень військового співробітництва може бути різним. За цього найвищий рівень військового співробітництва притаманний державам, які об’єднані у військові блоки або союзи, найнижчий рівень характерний для відносин із нейтральними країнами. Сучасні підходи України до вироблення політики в галузі безпеки базуються на незмінності стратегічної мети держави, якою є повномасштабна інтеграція до європейських та євроатлантичних структур та повноправна участь у системі загальноєвропейської безпеки. Реалізуючи національну політику у сфері безпеки, Україна активізує свою діяльність, спрямовану на поглиблення конструктивного співробітництва з Організацією Північноатлантичного договору (НАТО), Європейським Союзом (ЄС), Західноєвропейським Союзом (ЗЄС), Радою Євроатлантичного Партнерства (РЄАП), Організацією з питань безпеки та співробітництва в Європі (ОБСЄ) та Радою Європи (РЄ), на основі яких формується нова архітектура європейської безпеки XXI ст. [9].

Україна надає великого значення співробітництву з державами-партнерами з питань регіональної безпеки. Співробітництво в цій сфері має на меті забезпечення участі України у вирішенні актуальних питань регіональної безпеки, передусім на європейському просторі, а також у регіональних механізмах шляхом проведення політичних консультацій у різних форматах, організації навчань, семінарів, зустрічей експертів тощо. Основними напрямами співробітництва є:

– забезпечення участі України в механізмах та програмах, спрямованих на розвиток регіонального співробітництва в різних форматах і зміцнення довір’я і безпеки;

– залучення України до субрегіональних механізмів співробітництва, включаючи багатонаціональні військові підрозділи;

– співробітництво у сфері безпеки і оборони, враховуючи національні інтереси та виходячи з необхідності виконання відповідних міжнародних угод і домовленостей;

– співробітництво  у сфері цивільно-військових відносин.

Воно охоплює  не тільки цивільно-військові  відносини, воєнно-політичне та військове  співробітництво,миротворчу діяльність, а також досягнення взаємосумісності в галузях управління військами, телекомунікаційних систем та озброєнь. Співробітництво  в цій сфері має наметі забезпечення поступового впровадження в Україні системи демократичного цивільного керівництва ЗСУ та іншими військовими формуваннями і контролю за їх діяльністю [18, c. 2].

Розділ 2. Аналіз та роль цивільно-військового співробітництва в сфері прав людини

2.1. Основна мета і завдання військово-цивільного співробітництва

Система діяльності структур цивільно-військового співробітництва ґрунтується на 10 основних принципах:

  1. Пріоритет місії. Досягнення успіху військової місії має пріоритет у всіх випадках. Посадові особи структур цивільно-військового співробітництва повинні бути готові до виконання обов’язків в умовах інтенсивного психологічного впливу факторів воєнних дій та можливих жертв серед цивільного населення. В той же час, цілком зрозуміла готовність людей максимально полегшити страждання оточуючих не може бути фактором, який стане на заваді досягненню мети місії.
  2. Організація управління. Керівництво цивільно-військовими відносинами — прямий обов’язок командувачів (командирів) військових контингентів на всіх рівнях. Вони повинні у повному обсязі володіти обстановкою та знати обов’язки структур і способи їх ефективного застосування.
  3. Ефективне використання ресурсів. Заходи цивільно-військового співробітництва в більшості випадків здійснюються в умовах, коли цивільне населення потерпає через руйнування інфраструктури і відсутності необхідних товарів і послуг. У той же час, командувачі (командири) військових контингентів зобов’язані забезпечити раціональне використання наявних ресурсів з метою збереження спроможності сил виконувати завдання за призначенням.
  4. Концентрація зусиль. Необхідно забезпечити концентрацію ресурсів, доступних для використання в інтересах СІМІС, таким чином, щоб досягти максимального впливу на цивільне населення, забезпечити позитивне сприйняття ним дій військових формувань.
  5. Забезпечення зацікавленості цивільних організацій. Цивільні організації, в більшості випадків, не мають бажання співпрацювати з військовими. Тому останні повинні мати ресурси для реального сприяння цивільним організаціям у досягненні мети їх діяльності у зоні конфлікту. Саме на цій основі ґрунтується дієвість взаємодії. Зазвичай це трудові ресурси, обладнання, військовий захист та інформація.
  6. Спільні цілі. Ефективним способом формування стійких цивільно-військових відносин є усвідомлення та взаємне визнання спільних цілей обох сторін. Командувачі (командири) військових контингентів повинні планувати та здійснювати застосування військ з урахуванням досягнутих домовленостей з цивільними організаціями.
  7. Взаємна довіра і злагода. Тиск у галузі цивільно-військового співробітництва може призвести до досягнення лише тимчасового успіху. Однак загальна результативність таких відносин є низькою. Командувачі повинні бути готовими витрачати час та енергію на забезпечення взаємодії з цивільними учасниками на бажаному рівні.
  8. Гуманізм. Людські страждання, пов’язані із застосуванням військової сили, повинні бути обмежені і полегшені у всіх можливих випадках. Гідність і права людей повинні поважатися і захищатися в межах міжнародного правового поля.
  9. Прозорість відносин. Життєво необхідна, оскільки вона забезпечує довіру і взаєморозуміння сторін.
  10. Зв’язок. Більшість цивільних організацій переслідують власні цілі і пріоритети в зоні конфлікту, які не завжди співпадають з цілями військового командування. Забезпечення постійного зв’язку між сторонами є важливим чинником усвідомлення того, що незалежність в діях і співробітництво не виключають, а навпаки, доповнюють одне одного [16, c. 44-45].

Основними завданнями структурних підрозділів цивільно-військового співробітництва в мирний час є:

1) Аналіз обстановки, створення інформаційної бази про діяльність органів влади, міжнародних, неурядових, громадських організацій у зонах інтересів країни;

2) Координація взаємодії органів військового управління з невійськовими структурами.

До початку миротворчої операції метою структур є підготовка військового контингенту до виконання завдань в умовах цивільного оточення у зоні конфлікту.

В ході миротворчої операції головними завданнями цивільно-військових структур є:

  1. Організація та здійснення взаємодії з усіма зацікавленими організаціями і цивільним населенням на контрольованій миротворчим контингентом території (у формах нарад, конференцій, «круглих столів», зустрічей з керівниками організацій, проведення інших спільних заходів, організація їх висвітлення у ЗМІ);
  2. Координація взаємодії військового командування і гуманітарних організацій у наданні допомоги населенню, що потерпає внаслідок військового конфлікту, стихійного лиха, дій терористичних угруповань тощо.

На транзитному (перехідному) етапі — по завершенню активної фази застосування сил до виведення миротворчого контингенту спрямовує зусилля на організації передачі функцій управління від військової до цивільної влади. Потрібно гарантувати, що цей процес відбуватиметься з найменшими руйнуваннями цивільного життя.

Це завдання реалізується у дві фази:

  1. Пом’якшення стосунків (між органами військового управління та цивільною владою, неурядовими та громадськими організаціями, цивільним населенням в цілому).
  2. Завершення операції (створення передумов для стабільного функціонування цивільної влади, громадянського суспільства, забезпечення сприятливого ставлення влади і цивільного населення до миротворчого контингенту) [14, c. 8-9].

2.2. Групи цивільно-військового співробітництва Збройних Сил України

Україна надає великого значення співробітництву з державами-партнерами з питань регіональної безпеки. Співробітництво в цій сфері має на меті забезпечення участі України у вирішенні актуальних питань регіональної безпеки, передусім на європейському просторі, а також у регіональних механізмах шляхом проведення політичних консультацій у різних форматах, організації навчань, семінарів, зустрічей експертів тощо.

Основними напрямами співробітництва є:

—         забезпечення участі України в механізмах та програмах, спрямованих на розвиток регіонального співробітництва в різних форматах і зміцнення довір’я і безпеки;

—         залучення України до субрегіональних механізмів співробітництва, включаючи багатонаціональні військові підрозділи;

—         співробітництво у сфері безпеки і оборони, враховуючи національні інтереси та виходячи з необхідності виконання відповідних міжнародних угод і домовленостей;

—         співробітництво у сфері цивільно-військових відносин. Воно охоплює не тільки цивільно-військові відносини, воєнно-політичне та військове співробітництво, миротворчу діяльність, а також досягнення взаємосумісності в галузях управління військами, телекомунікаційних систем та озброєнь. Співробітництво в цій сфері має на меті забезпечення поступового впровадження в Україні системи демократичного цивільного керівництва ЗСУ та іншими військовими формуваннями і контролю за їх діяльністю [18].

Відповідальність за планування заходів військового співробітництва, а також координацію та контроль за їх виконанням покладається на Генеральний штаб ЗСУ [19].

Співробітництво в цій сфері має на меті:

—         використання досвіду і допомоги держав-членів НАТО та держав-партнерів для реформування і розвитку ЗСУ включаючи вдосконалення механізмів соціального захисту військовослужбовців, нормативно-правової бази військового співробітництва та миротворчої діяльності, створення умов для впровадження засад цивільного керівництва та контролю за діяльністю у військовій сфері;

—         підвищення взаємосумісності органів управління, підрозділів та частин ЗСУ, насамперед виділених Україною для участі у Програмі ПЗМ, з Об’єднаними збройними силами (ОЗС) НАТО;

—         підготовку військових контингентів ЗСУ та відповідної інфраструктури для взаємодії з ОЗС НАТО під час проведення миротворчих, антитерористичних, пошукових, рятувально-відновлювальних та інших місій і завдань;

—         досягнення національних цілей воєнної реформи для виконання завдань Державної програми реформування та розвитку Збройних сил України на період до 2015 р.;

—         пошук форм і механізмів співробітництва Збройних сил України з військовими формуваннями держав-членів НАТО для реагування на нові види загроз національній безпеці, зокрема з боку терористичних організацій із застосуванням ЗМЗ [19, c. 12].

Що стосується ситуації, яка відбувається зараз на сході України, то в зоні проведення АТО розпочали роботу оперативні групи військово-цивільного співробітництва Збройних Сил України.

В їх складі працюють фахівці з питань організації співпраці з місцевими органами влади та населенням. Головні завдання груп — організація співпраці з цивільними населенням, місцевими органами влади, іншими військовими формуваннями, урядовими та неурядовими організаціями, релігійними громадами тощо.

Офіцери оперативних груп військово-цивільного співробітництва пройшли ретельний відбір, значна частина з них має досвід участі в операціях з підтримки миру в різних регіонах світу. Перед відрядженням в зону проведення антитерористичної операції з ними провели семінари за напрямками роботи.

Співробітництво в цій сфері має на меті:

– використання досвіду і допомоги держав-членів НАТО та держав-партнерів для реформування і розвитку ЗСУ, включаючи вдосконалення механізмів соціального захисту військовослужбовців, нормативно-правової бази військового співробітництва та миротворчої діяльності, створення умов для впровадження засад цивільного керівництва та контролю за діяльністю у військовій сфері;

– підвищення взаємосумісності органів управління, підрозділів та частин ЗСУ,насамперед виділених Україною для участі у Програмі ПЗМ, з Об’єднаними збройними силами (ОЗС) НАТО;

– підготовку військових контингентів ЗСУ та відповідної інфраструктури для взаємодії з ОЗС НАТО під час проведення миротворчих, антитерористичних, пошукових,рятувально-відновлювальних та інших місій і завдань;

– досягнення національних цілей воєнної реформи для виконання завдань Державної програми реформування та розвитку Збройних сил України на період до2015 р.;

– пошук форм і механізмів співробітництва Збройних сил України з військовими формуваннями держав-членів НАТО для реагування на нові види загроз національній безпеці, зокрема з боку терористичних організацій із застосуванням ЗМЗ [20].

Таким чином, теоретичні засади військового співробітництва України містять у собі вимоги керівних документів Міноборони та інших спеціальних відомств, які розроблені в контексті реалізації основ внутрішньої та зовнішньої політики. Вони базуються на спільних підходах європейських країн до вирішення питань європейської безпеки, тип яких визначається сумісністю державних інтересів, погодженістю політичних курсів та взаємною зацікавленістю сторін.

Об’єктивна зацікавленість євроатлантичного співтовариства в співробітництві з Україною як важливим регіональним фактором,здатним сприяти зміцненню стабільності й безпеки та оборони, є вагомим додатковим аргументом для ієрархії пріоритетів – інтеграції до європейського і євроатлантичного співтовариства, а також поглибленні військового співробітництва з Росією. Розвиток військового співробітництва повинен стати одним із  фундаментів української зовнішньополітичної стратегії.

Першими і головними завданнями оперативних груп військово-цивільного співробітництва стануть створення умов для налагодження гуманітарної допомоги освітнім, медичним та соціальним закладам, залучення благодійних громадських організацій до реабілітації постраждалих внаслідок дій терористів та відновлення зруйнованої інфраструктури.

Також фахівці вели активну інформаційно-роз’яснювальну роботу серед мешканців звільнених міст і селищ. Вже багато тижнів ці люди не мали доступу до будь-яких засобів масової інформації. Через публікації в районних газетах та при особистому спілкуванні офіцери цивільно-військового співробітництва давали чесні, аргументовані та вичерпні відповіді на питання місцевих людей.

Військовим фахівцям вдалося залучити до надання допомоги постраждалим від дій терористів благодійні організації та активістів. За місяць в табори біженців та до мешканців найбільш постраждалих населених пунктів завдяки координації офіцерів надійшло гуманітарної допомоги на десятки тисяч гривень [36, c. 103-104].

Висновки

Отже, можемо підсумувати:

а) демократизація українського війська з самого початку вимагала всебічного глибинного реформування радянського військового угруповання, що дісталося Україні у спадок з метою, по-перше, доведення якостей національних збройних сил до стану загальнодемократичних, про-друге, формування і прищеплення українському війську національної української самосвідомості, включаючи «ідеологічний багаж» і військові традиції.

б) реально за роки демократичного становлення незалежної української держави не відбулося адекватного глибинного демократичного реформування південно-західного угруповання військ колишнього СРСР; запроваджені процеси перебудови останнього мали на меті, перш за все, «зміну кольору» війська з червоного на жовто-блакитний та здебільшого поверхневе, з точки зору демократизації, пристосування отриманих Збройних сил до рутинної політичної, економічної та соціальної обстановки. Внаслідок об’єктивних причин завдання з реальної адекватної гармонійної демократизації Збройних Сил навіть і не ставилося.

Немає сумніву, що «топтання на місці» у справі демократизації Збройних сил України, створює, за рахунок дії негативного зворотного зв’язку, гальмуючий вплив на загальнодемократичні процеси в державі і суспільстві.

На мій погляд, головною причиною відставання демократичних процесів у Збройних Силах України від загальнодемократичних державних і суспільних процесів є те, що, фактично, протягом усього періоду існування незалежної України завдання демократичної перебудови її Збройних Сил було покладено на самі збройні сили.

Дійсно, якщо придивитися уважно до зазначених вище загальнодемократичних рис збройних сил розвинутих країн, стає очевидним, що демократизація Збройних Сил України виключно їхніми власними силами є завданням непосильним.

Підсумовуючи вищесказане, зауважимо, що головним змістом перебудови Збройних Сил України є їх демократизація. Реформа ж їх у тому сенсі, в якому вона досі проводилася є лише складовою їх демократизаційної перебудови.

Демократизаційна перебудова Збройних сил України об’єктивно не під силу військовим, тому концепція такої перебудови має розроблятися в колах, що ієрархічно розташовані над Міністерством оборони, функції прийняття відповідних рішень і контролю за реалізацією відповідних заходів повинні належати тим же колам.

За двадцять три роки існування незалежної України Міністерством оборони здійснено велику роботу з реформування Збройних Сил. Складовими частинами цього реформування є значне кількісне скорочення армія, трансформація її структури і т ін. Але в справі демократизації наших збройних сил спостерігається помітна дисгармонія між внутрішньо армійським та загальнодержавним процесами. Внаслідок цього гострота проблеми демократизації Збройних Сил України дедалі зростає.

Список використаної літератури

  1. Партнерство заради миру: Рамковий документ від 08 лютого 1994 року// [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/MU94354.html.
  2. Північноатлантичний договір від 4 квітня 1949 року // [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/MU49012.html
  3. Про затвердження Інструкції з організації участі національних контингентів (персоналу) Збройних Сил України в міжнародних операціях з підтримання миру і безпеки // [Електронний ресурс]. – Режим доступу: search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/RE20438.html 1/41
  4. Про затвердження Інструкції з організації участі національних контингентів (персоналу) Збройних Сил України в міжнародних операціях з підтримання миру і безпеки: Наказ Міністра оборони України від 28.12.11 No840 // [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/z0125-12
  5. Про затвердження Керівництва по застосуванню норм міжнародного гуманітарного права в Збройних Силах України: Наказ Міністра оборони України від 11 вересня 2004 No 400
  6. Про затвердження Концепції цивільно-військового співробітництва під час участі Збройних Сил України в міжнародних миротворчих операціях: Наказ Міністра оборони України від 20.01.2009 No 15.
  7. Про направлення миротворчого контингенту і миротворчого персоналу для участі України в Місії Організації Об’єднаних Націй в Демократичній Республіці Конго та миротворчого контингенту для участі України в Тимчасових силах Організації Об’єднаних Націй у Лівані: Указ Президента України від 20.06.2000 No 806/2000 // [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://ukr-army.narod.ru/Operation.html
  8. Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 8 червня 2012 року «Про нову редакцію Воєнної доктрини України»: Указ Президента України // [Електронний ресурс]. – Режим доступу:  http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/390/2012.
  9. Про утворення Міжвідомчої комісії з імплементації в Україні міжнародного гуманітарного права: Постанова Кабінету Міністрів України від 21 липня 2000 р. No1157. Про міжнародні договори України: Закон України // Відомості Верховної Ради України. – 2004. – No 50. —  ст.540.
  10. Про участь України в міжнародних операціях з підтримання миру і безпеки: Закон України від 23.04.1999 р. No 613-ХІV // Відомості Верховної Ради, 1999. – No 22–23. – Ст. 202.
  11. Про участь України в міжнародних операціях з підтримання миру і безпеки: Закон України // [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/613-14/conv.
  12. Угода між сторонами Північноатлантичного договору стосовно статусу їхніх збройних сил ратифікована 02 березня 2000 року // [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/994_042.
  13. Указ Президента «Про Державну програму перетворення військ Цівільної оборони України у Державну службу цивільного захисту» [Текст] : Указ  від 25 липня 2002 року № 664/2002 // Офіційний вісник України. — 2002. — № 30. —  С. 13
  14. Андресюк Б. Цивільний контроль над збройними силами як гарантія стабільності демократичного суспільства / Борис Андресюк, // Військо України. — 2003. — № 9-10. — С. 8-9
  15. Базов В. Розгляд справ, що виникають з правовідносин у сфері національної безпеки і оборони / В. Базов // Право військової сфери [Текст]. — 2008. — №9 4. — С. 15—17.
  16. Білецький О.В. Миротворчі операції НАТО в південно-східній Європі. Міжнародно-правовий аспект». — К. : Київський національний університет імені Тараса Шевченка, 2010 — 269 с.
  17. Воєнна доктрина України (в редакції Указу Президента України N° 390/2012 від 08.06.2012 р. [Електронний ресурс]. — Режим доступу : www.portal.rada.gov.ua.
  18. Гергель О. Цивільна і військова освіта. Їх взаємозв’язок [Текст] / О.Гергель // Освіта України. — 2012. — 19 квітня. — С. 2
  19. Голопатюк Л. С. Співробітництво Збройних Сил України з ЄС [Текст] : навч. посіб. / Л. С. Голопатюк, І. С. Козій, А. Г. Ординович ; за ред. Л. С. Голопатюка. — К. : МО України, 2007. — С. 12.
  20. Гончаренко О. М. Поняття національної безпеки в контексті національних інтересів України / О. М. Гончаренко, Е. М. Лисицин, В. Б. Вагапов // Наука і оборона [Текст]. — 2002. — №> 1. — С. 18—24.
  21. Єленський, В. Альтернативна цивільна служба: український і міжнародний досвід [Текст] / В. Єленський // Людина і світ. — 2004. — № 6. — С. 2-7
  22. Іжак, О. Реформування сектору безпеки як предмет політичної теорії [Текст] / Олексій Іванович Іжак // Стратегічні пріоритети. — 2010. — № 4. — С. 14-18
  23. Кісель В. Військові частини Збройних Сил України як квазісуб’єкти цивільного права [Текст] // Право України. — 2006. — № 2.- С.125-127
  24. Мандрагеля В. А. Політичні проблеми міжнародних систем і глобального розвитку [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://www.social-science.com.ua.
  25. Міжнародна миротворча діяльність України: 10 років історичного досвіду (інформаційно-аналітичні матеріали). — К.: Національний науково-дослідний центр оборонних технологій та воєнної безпеки України, 2002. — 41с.
  26. Міжнародні відносини і євроатлантична інтеграція України: Підручник. НАОУ, 2009 — 273 с.14. Видання «Біла книга — 2011. ЗС України», МОУ, 2012 — 88 с.
  27. Нікітюк В. О. Миротворча діяльність у Європі: еволюція міжнародно-правових та інституціональних засад / В. О. Нікітюк // Наука і оборона [Текст]. — 2008. — № 3. — С. 16—23.
  28. Перепелиця Г. М. Україна та архітектура європейської безпеки… / Г М. Перепелиця // Реформування Збройних Сил України: пріоритети [Текст] : за матер. міжнар. семін. (14 — 15 лютого, 22 — 23 червня 2000 р., м. Київ). — К. : [б. в.], 2001. — С. 8, 9.
  29. Погібко О. І. Правові засади врегулювання військового співробітництва [Електронний ресурс] / О. І. Погібко. — Режим доступу : http://www.stattionline.org.ua/ mdex.php/pravo/27/780-pravovi-zasadi-vregulyuvannya-vijskovogo-spivrobitnictva- skladovo%D1%97-oboronnogo-kursu-derzhavi.html.
  30. Прохоренко М. Ієрархічна структура міжнародних договорів військового законодавства України / М. Прохоренко // Право військової сфери [Текст]. — 2006. — № 4. — С. 24—26.
  31. Радецький В. Г Хто “за” і “проти” натовської України / В. Г Радецький // Народна армія [Текст]. — 2005. — 9 груд.
  32. Руснак І. С. Міжнародна миротворча діяльність і національні інтереси України /І. С. Руснак, В. Д. Кохно // Наука і оборона [Текст]. — 2006. — № 2. — С. 3—9.
  33. Ситник Г.П. Ефективність управління Воєнною організацією держави у контексті вдосконалення цивільно-військових відносин [Текст] / Г.П. Ситник // Статистика України. — 2005. — № 1. — С. 73-77
  34. Сіцінська М. Цивільний контроль у системі державного управління сектором безпеки та можливі негативні наслідки його відсутності / М. Сіцінська // Вісник Національної академії державного управління при Президентові України. — 2012. — № 1. — С. 131-138
  35. Скворцов, В. Європейський вибір України як фактор впливу на її цивільно-військові відносини / Вадим Скворцов // Політичний менеджмент. — 2008. — № 4. — С. 142-153
  36. Скворцов, В. Цивільно-військові відносини і тенденції світового політичного процесу / Вадим Скворцов // Політичний менеджмент. — 2008. — № 6. — С. 97-104
  37. Троцький Я. О. Європейська політика безпеки на сучасному етапі [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://www.social-science.com.ua.