Роль Церкви у міжнародних відносинах
Вступ
Історія свідчить про те, що релігія з давніх-давен впливала не тільки на життя окремих осіб і суспільств, а й на світову політику та міжнародні відносини. Важливу роль у відносинах між державами відіграє конфесійний чинник. Держави часто використовують конфесійне середовище для реалізації своїх геополітичних інтересів.
На сучасному етапі можна констатувати зростання ролі релігійного чинника в міжнародних відносинах. Це пов’язано з підвищенням значення культурних факторів у формуванні світової політики через виникнення певного ідеологічного вакууму після кризи комунізму. Якщо за часів «холодної війни» світ був розподілений на ідеологічні групи, то наразі на перший план виходять інші цінності: історичне минуле народів, релігії, мови, належність до певних культурних груп, націй, цивілізацій.
На наш погляд, основним предметом дослідження для міжнародника є не сама характеристика країни чи регіону й навіть не сам комплекс і взаємозв’язок їхніх якостей та ознак, а насамперед реальний і потенційний їх вплив на зовнішню політику і всю сукупність міжнародних відносин. Одна з найважливіших якостей міжнародника, експерта з відповідної країни чи регіону, полягає у здатності до передбачення зовнішньополітичної поведінки країни та напрямів розвитку міжнародних відносин. І саме об’єктивна по-треба в таких функціях не в останню чергу викликала до життя новий напрям наукових досліджень і навчальну дисципліну, яку умовно можна визначити як «релігійний фактор у міжнародних відносинах».
1. Вивчення релігійного чинника в міжнародних відносинах і світовій політиці
На сучасному етапі спостерігається зростання ролі релігійного чинника у міжнародних відносинах. Це пов’язано з підвищенням значення культурних факторів у формуванні світової політики через виникнення повного ідеологічного вакууму після кризи комунізму. Якщо за часів «холодної війни» світ був розподілений на ідеологічні групи, то у постбіполярну добу розв’язання проблеми ідентифікації відбувається з урахуванням інших важливих цінностей: історичного минулого, релігії, мови, належності до певної культурної групи, нації, цивілізації.
Релігійні доктрини, які панують у нашу епоху, є важливим чинником, що обумовлює як специфіку політичного процесу окремої держави, так і тенденції міжнародного життя. Останнє дає дослідникам підстави стверджувати, що відбувається процес модернізації релігії, і в ХХІ столітті вона продовжуватиме визначати характер міжнародних відносин.
Релігійний фактор у міжнародних відносинах як об’єкт наукового аналізу є явищем багатогранним та складним у своєму розумінні, тому вимагає потребує особливої уваги до вибору вірного підходу до його дослідження.
Серед основних підходів до вивчення релігійного фактора у міжнародних відносинах можна назвати такі:
— системний;
— історичний;
— комунікативний;
— психологічний;
— цивілізаційний;
Системний підхід до вивчення релігійного чинника у міжнародних відносинах дає можливість розглянути релігійний процес як цілісну систему, враховуючи його внутрішні та зовнішні зв’язки, визначити його структурні елементи.
Релігія як складне соціальне явище має структурний та ієрархічний характер. Кожній релігії притаманна структурна різноманітність, яка являє собою в той же час певну систему. Тому для дослідження впливу релігії на міжнародні відносини застосовується системний підхід та його базовий метод — системно-структурний.
З погляду системного підходу релігію можна розглядати як певну цілісну систему, що складається з видових підсистем — релігій, релігійних течій, релігійних напрямків, сект, кожен з цих елементів посідає своє місце в ієрархічній структурі.
В основі поділу релігії на підсистеми є відмінності в сутності релігійних вірувань. Вітчизняні науковці О.О. Любіцева, К.В. Мезенцев виокремлюють декілька критеріїв класифікації релігії:
За картографічними та статистичними критеріями (чисельність віруючих та їх кількість в загальній чисельності населення певної країни та ареал поширення).
За просторово-часовим принципом розрізняють світові, регіональні, локальні релігії:
— світові мають космополітичний та глобальний характер (буддизм, християнство, іслам);
— регіональні об’єднують в собі декілька етносів (індуїзм, даосизм, конфуціанство);
— локальні зливаються з етносом, в якому вони виникли, несуть в собі притаманні йому особливості. Для даного типу релігій притаманний мозаїчний характер поширення (вішнуїзм, джайнізм, сікхізм).
— місцеві, що сформувалися в певному етносі, стали частиною його культури, мають незначну територію поширення, утворюють здебільшого дискретні форми просторової організації (фетишизм, анімізм, культ предків, тотемізм, шаманізм, окремі місцеві вірування етносів та етнорелігійних груп.
За етносоціальним принципом виділяють:
— уніфіковані, які мають надетнічний характер (буддизм, християнство);
— автохтонні, що стали частиною культури певного етносу (індуїзм).
За статусом в країні виділять:
— релігії, які мають статус державної (іслам в країнах Перської затоки);
— релігії, які не мають юридичного закріплення в державі (даосизм в Китаї);
— релігії, які сповідують національні меншини (іслам в Україні).
За правовим статусом розрізняють:
— релігії, які підтримуються державою (християнство, індуїзм, іслам);
— релігії, які не підтримуються державою і переслідуються (бехати в Ірані);
— релігії, ставлення до яких в державі є нейтральним.
За часом виникнення виділяють:
— історичні (християнство, буддизм, іслам);
— «нові», що виникли впродовж (нехристиянські релігії та ін.).
За рівнем організації виділяють:
— жорстко централізовані (християнство);
— нежорстко централізовані (іслам);
— самовпорядковані (іслам);
— децентралізовані.
Одним із основних підходів до вивчення релігійного фактора в міжнародних відносинах є соціологічний. Релігія являє собою соціальний феномен, тобто спільноту людей, поєднаних вірою. Соціологічний метод аналізує вплив релігійної поведінки і релігійних організацій на соціальну групу, на життя в суспільстві.
Комунікативний підхід розцінює релігію як результат комунікації членів певного соціум, їх взаємодію.
Психологічний підхід досліджує релігійні вірування через призму емоційних переживань індивіда. Дані переживання мають постійний характер і лежать в основі психологічного змісту релігійних норм.
Релігійна ситуація у світі, що супроводжується зростанням політичної активності на тлі релігійного фундаменталізму, являє собою складний і суперечливий феномен, який потребує ретельного вивчення. Особливу роль у дослідженні релігійного чинника у світовій політиці виконує цивілізаційний підхід. Рівень впливу релігій на міжнародні відносини він визначає з урахуванням типу цивілізацій, цивілізаційних ойкумен, окремих культурно-цивілізаційних блоків, певних етапів розвитку локальних цивілізацій. З урахуванням релігійного чинника виокремлюються такі цивілізаційні ойкумени: макрохристиянський світ із трьома основними компонентами — західноєвропейсько-північноамериканським (католицько-протестантським), латино-американським (католицьким) і східноєвропейсько-євразійським (православним з анклавами ісламу та буддизму), мусульманський, індійсько-південноазійський, китайсько-далекосхідний світи . Запропонована концепція макрохристиянського світу складі західноєвропейсько-північноамериканського, латиноамериканського та східноєвропейсько-євразійського цивілізаційних блоків дає можливість розв’язати суперечності між традиційно західним і традиційно східноєвропейським підходами до цивілізаційної ідентичності східноєвропейсько-євразійського регіону.
На сучасному етапі характер державно-церковних відносин — один з головних показників рівня розвитку і держави, і релігійного напряму, позаяк він засвідчує рівень реалізації принципу свободи совісті як одного з головних складових фундаментальних прав і свобод людини.
Оскільки релігія має ґрунтовний вплив на соціальні структури і цінності, то свобода совісті є важливим чинником структуруючих зв’язків між частинами суспільства і всім суспільством.
Поняття «свобода совісті» полісемантичне, його сутність визначається залежно від предметного поля дослідження: права, політики, філософії, релігієзнавства, етики тощо.
Свобода совісті — право, яке гарантує недоторканність совісті людини щодо її ставлення до релігії.
Загальновизнаними основними рисами свободи совісті є:
- право особи на свободу мати, змінювати релігійні вірування за власним вибором або дотримуватися нерелігійних переконань;
- рівність усіх релігій та їх прихильників, а також невіруючих перед законом;
- можливість індивідуально або ж колективно, публічно чи приватне сповідувати свою релігію, брати участь у богослужіннях, обрядах, ритуалах;
- право на поширення своїх релігійних чи нерелігійних переконань;
- невтручання держави у справи церкви (особливо ті, які стосуються віровчення), а церкви — у справи держави.
2. Аспекти впливу релігії та церкви на світову політику
Тенденція до зростання ролі релігійного фактору в міжнародних відносинах найчастіше пов’язується з зростанням ролі ісламського чинника. Вважаємо вказаний підхід дещо звуженим, оскільки цю тенденцію варто розглядати в більш широкому контексті. В цьому плані можна погодитись з точкою зору українського дослідника В.Є. Єленського, який визначає серед чинників, що сприяли поверненню релігії на світову арену, не тільки події в ісламському світі, але й євангелічне пробудження, підйом глобального католицизму та неорелігійний бум [5]. До цього переліку слід додати і активізацію ролі російської православної церкви в сучасній світовій політиці, вплив конфуціанства, даосизму та буддизму на зовнішню політику КНР, зокрема на китайську концепцію «глобальної відповідальної держави», індуїзму, буддизму та джайнізму на зовнішню політику Індії, а також роль релігійного фактору в етноконфесійних конфліктах. Невипадково, кажучи про «зіткнення цивілізацій», С. Хантінгтон мав на увазі релігії, в числі яких він називає іслам, християнство та конфуціанство [6, с.412- 430]. Таким чином, релігія стає політичним явищем, включаючись до кола політикозначущих факторів, в масовій свідомості сприймаючись як релігійна ідеологія або «політична релігія», тобто як особлива форма релігії, яка обґрунтовує масові політичні дії, передбачає використання релігії в політичних цілях, на відміну від використання політики в релігійних цілях [7]. Ця тенденція посилюється завдяки розвитку глобальних засобів масової комунікації. Зазвичай політичні релігії отримують особливі назви, які вказують як на зв’язок з релігією, так і на відмінності від неї (ісламізм, православізм, або «політичний іслам», «політичний індуізм»), оскільки цей феномен, як вважає Д.Пайпс, має багато спільного з ідеологіями ХХ століття — марксизмом-ленінізмом та фашизмом [1].
Ціннісні орієнтири китайської цивілізації упродовж століть практично не змінювалися, і дотепер ґрунтуються на морально-етичному вченні конфуціанства [8, с.32, 100]. Контекст ієрархічності та централізованого політичного контролю був присутній у наративах основних релігійно-світоглядних систем китайців — конфуціанства, даосизму і буддизму . В свідомості китайців китайська релігійна традиція по суті є єдиною, даосизм відображає духовне життя людини, конфуціанство — суспільне, а буддизм потойбічне. Традиційний китайський світовий порядок уявлявся як існування Центру світу — Піднебесної — Китаю, оточенного залежними державами. Традиційні цінності, уяви китайців про світ, місце та роль Китаю в світовій політиці і економіці виступають в якості фундаменту, який визначає його бачення нового міжнародного порядку. Частково вони спираються на традиції китаєцентризму, тобто уяву про те, що в світі існує єдина ідеальна держава — Китай, яка знаходиться у центрі Всесвіту. Китаєцентризм обґрунтовував провідну роль Китаю в регіоні і в світі в цілому на протязі двох тисячоліть. Ієрархічність та політичний контроль є глибоко вкоріненими в стратегічний світогляд китайців. Китаєцентризм був породжений основоположними принципами конфуціанства, зокрема концепцією патерналізму, ієрархією відносин в родині та в общині. Ієрархічність китайського суспільства має зовнішньополітичний вимір. Китаєцентризму притаманні вертикальні зв’язки в міжнародних відносинах, від вищого до нижчого. Ця ієрархія була спроектована на систему взаємовідносин Китаю з зовнішнім світом. Аргументом цього є ідея про те, що протягом більшої частини своєї історії Китай розцінював міжнародну систему, в якій він знаходився, як таку, що чекає його лідерства. До середини ХІХ століття китаєцентрична система була основою міжнародних відносин в Східній Азії, але згодом була зруйнована діями колоніальних держав. Така природа регіональної системи відрізнялася від Вестфальської світополітичної моделі, апробованої в Європі. Китай протягом більшої частини своєї історії не зустрічав рівноправної конкуренції, в той час як у Вестфальській Європі існувала інша традиція: держави-нації були формально рівні між собою, але практика доводила існування неформальної ієрархії.
Правління Мао Цзедуна в кінцевому випадку стало повторенням конфуціанській традиції в дзеркальному відображенні — проголошувався повний розрив з минулим, але продовжувалось використання багатьох традиційно китайських інститутів, включаючи імперський стиль правління . В період культурної революції революційна молодь знищувала історичні пам’ятки, спалювала старовинні книги, розкопала могили Конфуція та його нащадків. Але після правління Мао Китай стає однією з наймогутніших країн світу, однією з небагатьох комуністичних країн, в якій політичні структури збереглись після краху комунізму в інших частинах світу. Через 40 років після смерті Мао його наступники знову представляють своє суспільство конфуціанським. В 2011 році пам’ятник Конфуцію встановили на площі Тяньаньминь біля мавзолею Мао.
Сучасна стратегічна культура Індії теж базується на цінностях традиційних індійських релігійно-філософських систем — передусім індуїзму, а також буддизму і джайнізму. Це, зокрема, «концепція єдиного світу», тобто сприйняття світу як цілісної єдиної родини, принцип «єдності у різноманітті», традиція толерантності, взаємоповаги та шанування ідей і поглядів інших, «теорія ненасилля» (доктрина ахімси). Віддаючи пріоритет мирним засобам у вирішенні конфліктних питань, війна в індійців традиційно вважалась останнім засобом у політиці, натомість високо цінувалося вміння жити в гармонії з сусідами, можливість використовувати здобутки інших і навчати їх власним цінностям.
Особливої уваги і більш детального дослідження потребує і т.з. «ісламський проект» або «ісламська аль-тернатива». Нагадаємо, що професійні сходознавці традиційно розглядали іслам як організуючий фактор в історії Сходу, ядро та мотивуючу силу ісламської цивілізації [9]. Ще наприкінці 70-х років ХХ століття в науковій літературі посилюється увага до ісламської проблематики. Це пояснювалось тим, що активізація «ісламського фактору» в суспільно-політичному житті країн Сходу виявилась повною несподіванкою і свідчила про те, що деякі теоретичні положення відносно ролі та місця релігійних традицій в країнах Сходу не витримали випробування часом. Тим самим дослідники були поставлені перед необхідністю вносити корективи як в свої ісламські концепції, так і в рекомендації для офіційних органів, які займаються безпосереднім проведенням зовнішньої політики. Прорахунки в політиці окремих країн були пов’язані з недооцінкою ролі «ісламського фактору», про що свідчили, зокрема, Ісламська революція в Ірані, реакція мусульманського світу на вторгнення радянських військ в Афганістан, Арабська весна, кризи навколо Іраку та Сирії та багато інших подій. Важливим етапом зміни сучасного світу стали події 11 вересня 2001 року, які символізували собою початок нової епохи зіткнення державних і транснаціональних інтересів. З точки зору Ф.Холлідея, ці події стали проявом «ісламського транснаціоналізму», який і раніше існував в історії в різних формах та проявах і був реконструйований в ХХ столітті «в епоху масових міграцій та Інтернету» [10, с.215-219].
На сучасному етапі на користь глобальної ролі ісламу свідчить, зокрема, його детериторізація. Іслам виступає як організуючий фактор в історії Сходу, ядро та мотивуюча сила ісламської цивілізації, володіє підвищеною здатністю мобілізувати великі маси людей, на сучасному етапі є найбільш динамічною з усіх світових релігій.
Специфіка мусульманської релігії визначається тим, що с самого початку іслам формувався як державна релігія, і цей стан є для нього найбільш природним. Іслам являє собою всеохоплюючу релігію. На відміну від християнства, котре в різні періоди своєї історії контролювало в тій чи іншій мірі суспільне життя, але ніколи не витискувало повністю світської влади, іслам заповнював усі сфери мусульманського суспільства, визначав характер економічних відносин, форми політичної організації, соціальну структуру, культуру і побут віруючих. Духовне життя в мусульманських країнах не було під контролем ісламу, а просто проходило в його рамках, було ісламським по формі і по суті. Ісламська релігійна доктрина містить у собі не тільки релігійно- філософські і моральні принципи, але й приписи соціально-економічного і політичного характеру. Ідейні течії в ісламі найчастіше класифікують на традиціоналістські та реформаторські, в останніх виокремлюють модернізм та фундаменталізм. Важливою складовою ісламського фундаменталізму є поділ світу на «територію ісламу» та «територію війни», концепції халіфату, утворення єдиної ісламської держави та джихаду, принципи ісламської солідарності, тобто власні принципи побудови альтернативної моделі міжнародного порядку.
Це викликає необхідність наукового аналізу причин, суті, соціальної бази, політичної спрямованості та перспектив «ісламського відродження», під яким спочатку розумілося зростання політичної активності під гаслами ісламу як урядів мусульманських країн та міжнародних мусульманських організацій, так і опозиційних груп всередині країн. Згодом зміст цього терміну розширюється. Спостерігається тенденція до визначення ісламського світу в якості єдиного колективного транснаціонального суб’єкту міжнародних відносин [11, с.439].
Оскільки проблема «суб’єктності» ісламу в сучасній системі міжнародних відносин залишається дискусійною, існуючі підходи до неї узагальнюються наступним чином. В межах першого підходу ісламський світ розглядається в якості єдиного колективного суб’єкта, що передбачає наявність ще одного або декількох контр- акторів, зокрема Заходу (антитеза Захід-ісламський світ). Другий підхід виокремлює в якості самостійних акторів окремі держави та транснаціональні структури. Третій підхід розглядає іслам в якості транснаціонального політичного гравця і спирається на ідеї екстериторіальності ісламу і концепцію формування «транснаціональної ісламської умми» (О.Руа) — мусульманської спільноти, в якій не існує територіальних, міжетнічних чи міждержавних перепон [11, с.439-441].
На початку ХХІ століття релігія міцно закріплюється в політичному дискурсі держав, зокрема США, Російської Федерації, КНР та ін. Так, зокрема, в 2013 році при державному департаменті США було створено відділ релігії та глобальних справ (The Office of Religion and Global Affairs) на чолі з Ш.Кейсі. Державний секретар США в адміністрації президента Б.Обами Д.Керрі в статті «Релігія і дипломатія» пояснював це необхідністю врахування Вашингтоном релігійної динаміки і залучення релігійних акторів [12].
Нова республіканська адміністрація Д.Трампа теж демонструє значну увагу до релігійного фактору, про що, зокрема, свідчили візити президента США в центри світових релігій в травні 2017 року — в Саудівську Аравію, Ватикан та до Єрусалиму.
Правлячі кола Російської Федерації теж враховує зростання значення релігійного фактору в світовій політиці, активно просуваючи геополітичні проекти «православного світу» та «руського світу» [13].
Аналіз впливу релігійного фактору на світову політику дозволяє виявити та охарактеризувати деякі загальні тенденції. Це транснаціоналізація (Х. Казанова, С. Х. Рудольф, П.І. Касаткін, В.В.Наумкін), детериторізація (Х.Казанова, О.Рой) та децентралізація релігій [14].
Децентралізація релігій призводить до формування транснаціональних релігійних спільнот, появи нових релігійних рухів з якісно новими глобально організованими субкультурами, які не асоціюють себе з приналежністю до конкретної території, оскільки їх головною метою виступає реалізація певної мети в глобальному масштабі [15].
Наслідком детериторізації є зміна інтрарелігійного ландшафту та геополітики світових релігій, зростання кількості прихильників тих чи інших релігій на як на Сході, так і на Заході. Зокрема, християнство втрачає свої «західні» риси і знаходить все більше прихильників на Сході (до 2050 року більшість християн будуть з країн «третього світу»), відбувається детериторізація ісламу, збільшення кількості його прихильників на Заході, в країнах Європи.
Детериторизація тісно пов’язана з транснаціоналізацією, яка характеризується зростанням ролі транснаціональних акторів, спроможних діяти шляхом мобілізації релігійної ідентичності та використання релігійного фактору з метою реалізації власних інтересів. Кожна транснаціональна релігійна система складається з різнорідних елементів — як держав, так і релігійних анклавів в кордонах інших держав і транснаціональних релігійних рухів. Транснаціональні впливи здійснюються складними та різнорідними засобами, формуючи як вертикальні ієрархічні лідерські моделі (католицька церква, російська православна церква), так і безлідерські моделі із складними мережевими структурами (ісламський проект).
Висновки
Таким чином, вплив релігійного фактору на міжнародні відносини має перманентний характер, але на окремих історичних етапах проявляється з різною силою. Загальні тенденції впливу релігійного фактору на міжнародні відносини в контексті їх системної еволюції демонструють системну логіку чергування періодів його зростання і зменшення. В той же час історія свідчить, що, незважаючи на спільні закономірності динаміки ролі релігійного фактору, окремі конфесії впливали на міжнародні відносини по різному і з різною інтенсивністю.
Десекуляризація як історичний феномен повернення релігії в теорію і практику міжнародних відносин здійснює значний вплив на світову політику, якісно змінюючи поняття релігії та недержавних акторів в міжнародно-політичних дослідженнях. Вплив релігійного фактору на світову політику відбувається у глобальному, регіональному, міждержавному, національному та транснаціональному вимірах. Релігія стає інструментом політичної мобілізації, чинником політичної ідентифікації і політичної каталізації.
Постає і потребує подальшої розробки і окремого дослідження питання стосовно інших проявів цього впливу, а саме євангелічного пробудження, підйому глобального католицизму, неорелігійного буму та активізації ролі російської православної церкви в сучасних міжнародних відносинах, зокрема в контексті українсько-російських відносин, що сприятиме позиціонуванню України як держави, що має досвід міжконфесійного діалогу. В умовах зовнішньої агресії проти України ці дискусії виходять далеко за межі теоретичних розробок і обумовлені необхідністю збереження незалежної української держави і важливістю розв’язання конкретних завдань як її зовнішньої, так і внутрішньої політики.
Список використаної літератури
- В.В. Толкачев. Религиозный фактор в современных международных отношениях. / Негосударственные участники мировой политики. Учеб. Пособие для вузов/ под ред. М.М.Лебедевой, М.В.Харкевича. — М. Аспект Пресс, 2013. — 208 с. С.151-162.
- Еленский В.Е. Религия в глобальной политике: конец ХХ — начало ХХ1 века. [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http: //www.religiopolis.org/documents/3292-ve-elenskij-religija-v-globalnoj- politike-konets-hh-nachalo-hhi-vekov.html.
- Касаткин П.И. Русская православная церковь как актор современной мировой политики. // Вестник МГИМО-Университета. 2010. №1. [Електронний ресурс]. — Pежим доступу:http://www.vestnic.mgimo.ru/ fileserver/15/16_kasatkin.pdf
- Киссинджер Генри: О Китае / Генри Киссинджер; перевод с английского В.Н.Верченко. — Москва: АСТ, 2014. — 635, [5] с.
- Митрофанова А.В. Религиозный фактор в мировой политике и проблема «цивилизаций» // Век глобализации. Вып.1, 2008. [Електрон-ний ресурс]. — Режим доступу: http://www.socionauki.ru/joumal/ articles/129831/.
- Наумкин В.В. Ислам как коллективный игрок// Современная мировая политика. Прикладной анализ / отв.ред. А.Д.Богатуров. — 2-е изд., испр. и доп. — М. Аспект Пресс, 2010. — 593 с. С.438-456.
- Палінчак М.М., Галда П.П., Лешанич М.М. Релігійний фактор у міжнародних відносинах: Навчальний посібник. — Ужгород: Поліграфцентр «Ліра», 2015. — 296 с.
- Хантингтон С. Столкновение цивилизаций./ С.Хантингтон; Пер. с англ. Т.Велимеева, Ю.Новикова. — М.; ООО «Издательство АСТ», 2003. — 603 с.