Ринковий механізм регулювання економіки

Вступ

Історичний досвід світової економіки підтверджує, що держава в усі часи тією чи іншою мірою була вимушена втручатися в економічні процеси. Але ступінь цього втручання на окремих етапах розвитку товарного виробництва був неоднаковим. Тобто, у всіх економічних системах держава регулює економіку.

Історичний досвід показує, що спочатку таке втручання було зумовлене самим існуванням держави та необхідністю вилучення значної частини суспільного продукту для покриття загальнодержавних витрат, пов’язаних з утриманням апарату чиновників державної влади, армії, поліції тощо. Таке вилучення та перерозподіл вимагали від держави створення відповідного законодавства, яке охороняло б державні інтереси і визначало б обов’язки всіх членів суспільства стосовно держави. Втручання держави в економіку виключно з «утриманських» інтересів обмежувало її економічні функції, перетворювало в пасивного наглядача за економічним розвитком країни. І це є не історичною випадковістю, а навпаки, закономірністю. Вона відображає найсуттєвішу рису товарного виробництва, в якому не держава, а ринковий механізм є головним регулятором економіки.

Ринковий механізм регулює найважливіші параметри економічного розвитку. По-перше, він об`єднує виробників і споживачів в єдину економічну систему, підпорядковує виробництво вимогам задоволення суспільних потреб через платоспроможний попит. По-друге, він стимулює розробку та впровадження у виробництво науково технічних досягнень, зменшення витрат, підвищення якості товарів, постійне розширення їх асортименту, що в кінцевому підсумку забезпечує підвищення продуктивності суспільної праці. По-третє, він виконує велику селективну функцію серед товаровиробників, завдяки чому із товарного виробництва вибувають ті господарські суб’єкти, результати діяльності яких не відповідають сучасним вимогам.

Тема: «Ринковий механізм регулювання економіки».

Мета: охарактеризувати ринковий механізм регулювання економіки.

Завдання роботи:

— визначити сутність, функції і роль ринкового регулювання;

— розкрити необхідність і сутність державного регулювання економіки;

— показати форми, засоби і методи державного регулювання економіки;

— окреслити взаємодію державного і ринкових регуляторних впливів.

1. Сутність, функції і роль ринкового регулювання: головні суперечності і неспроможності ринку

Сучасна економічна теорія сформувалася як наслідок двох криз економічної теорії, які були характерні для ХХ століття. Їх вдалося подолати завдяки інтелектуальним зусиллям двох наукових течій – кейнсіанства й монетаризму. Ці дві кризи економічної теорії стали віддзеркаленням переломних етапів розвитку ринкової економіки.

До 30-х років ХХ століття в економічній теорії панувала класична школа, якій економічна наука зобов’язана практично всім – насамперед, розробкою предмету та методу економічної галузі соціальних знань. Світоглядну сутність класичної школи складали три головні ідеї:

— Принцип невтручання держави в систему економічних відносин.• Необхідність вільної конкуренції як відкритого методу селективного удосконалення і стимулювання суб’єктів ринкових відносин.

— Принцип саморегульованості й надійності ринкового механізму, який автоматично відновлює порушену рівновагу між об’єктами і суб’єктами платоспроможного попиту й пропозиції, що дає змогу забезпечувати економічну ефективність [27, с. 154].

В хронологічних рамках історії економічної теорії класична школа охоплює весь період виникнення і формування теорії мікроекономіки. Загалом економічна наука зароджувалася як теорія мікроекономіки, яка є висхідним пунктом становлення й відтворення системи ринкової економіки і без якої було б неможливим формування більш повної і цілісної теорії макроекономіки.

На теперішній час змінилася сама мета економічного аналізу: виявилося, що макроекономіка може набувати властивостей ринкової системи в тому разі й рівно настільки, наскільки її вдається звести до рівня мікроекономіки, перетворити на “макро-мікроекономіку”. Але цьому процесу, як правило, перешкоджають різні об’єктивні фактори – монополії, держава, екстерналії (зовнішні ефекти), суспільні блага, трансфертизм, які потребують інших, неринкових регуляторних методів і засобів. Загалом драма світової економічної теорії і практики економічної політики в ХХ столітті полягає у не завжди вдалих спробах збалансувати ринкові й неринкові фактори й логіку розвитку макроекономіки в такому напрямі, щоб вона виявляла ринкову природу мікроекономіки і захищала її ефективні механізми саморегулювання від тих факторів, які можуть втрутитися в ринкові відносини й порушити економічну рівновагу [28, с. 8].

Особливо в країнах з централізованою економікою і в теперішніх перехідних умовах України, багато людей схильні вважати, що держава може або повинна розв’язувати всі проблеми і виправляти всі недоліки, що виникають у різних сферах життєдіяльності суспільства. Вважається, що політика державного регулювання здатна розв’язати будь-які суспільні проблеми: забезпечити необхідні соціальні гарантії та їхній реальний захист, допомагати малозахищеним суспільним верствам, забезпечити достойний рівень пенсій та соціальних виплат, підвищити якість медичного обслуговування та рівень освіти, розв’язати проблему безробіття і т.д. Але таке надмірне покладання на можливість державного регулювання суперечить теорії й практиці функціонування держави та можливостям її управлінських функцій.

Держава – лише форма політичної організації суспільства – інститут влади, в рамках якого суб’єкти суспільних відносин приймають індивідуальні й колективні рішення і здійснюють певну діяльність. Ніколи не існувало жодних гарантій того, що державна політика, схвалена більшістю обраних представників народу, неодмінно сприятиме економічному прогресу та зростанню суспільного добробуту. По-перше, навіть в країнах сталої демократії та ринкової економіки органи державного управління не завжди ухвалюють рішення в “інтересах більшості”. По-друге, держава далеко не завжди може суттєво покращити економічний стан суспільства і удосконалити виробничі відносини, якщо не діють ринкові економічні механізми [20, с. 181].

В ході розвитку економіки за всю історію людства можна виділити дві основні форми господарювання: централізоване регулювання економікою, де процес виробництва і розподілу здійснюється за державним планом, і ринкове господарство, в якому всі суб’єкти самостійно розробляють свої плани і вступають в економічні відносини під впливом автоматизму ринку, що координує їхню діяльність. Тут вимірювальним інструментом регулювання стає вже не план, а ціна, яка вільно встановлюється за згодою покупця і продавця.

Необхідно чітко розрізняти економічну роль держави в умовах вільної конкуренції або вільного ринку і економічну роль держави в умовах регульованої ринкової економіки. Для вільного ринку характерні такі ознаки:

— Необмежена чисельність суб’єктів конкурентних відносин, абсолютно вільний доступ на ринок і вихід з нього.• Максимальна динаміка вільного обігу матеріальних, трудових, фінансових, інтелектуальних та інших ресурсів.

— Наявність у кожного суб’єкта конкурентних відносин повної об’єму ринкової інформації про пропозицію і попит, ціни, норми і правила поведінки на ринку.

— Відсутність у кожного із суб’єктів конкурентних відносин можливості безпосередньо вплинути на рішення, які приймаються іншими суб’єктами [20, с. 182].

За теорією “невидимої руки” А.Сміта, самі ринкові механізми спрямовують економічну систему на досягнення максимальної ефективності. За відомою теоремою А.Сміта, кожна людина постійно думає над тим, як знайти найбільш вигідне застосування всьому капіталу, яким вона володіє. Вона має на меті лише власну вигоду, а не вигоду нації. Але природне, а швидше необхідне переслідування власної вигоди, приводить до того, що вона обирає таке застосування свого капіталу, яке є одночасно найбільш вигідним і для нації [18, с. 114].

Існує декілька визначень ринку. Ринок – це обмін, організований за законами товарного виробництва і обігу, сукупність відносин товарного обміну. Ринок – це механізм взаємодії покупців і продавців, тобто відносини попиту і пропозиції. Ринок – це сфера обміну всередині країни і між країнами, яка зв’язує між собою виробників і споживачів. Так, ринок розглядають як сукупність товарного обміну або як обмін, організований за законами товарного виробництва і обігу. Тобто, з одного боку, ринком вважається сукупність існуючих і потенційних покупців товару. З іншого, ринком називають механізм, який з’єднує покупців і продавців якого-небудь продукту чи послуги [14, с. 133].

Відомий економіст-неокласик – французький учений Ж. Б. Сей розробив теорії ринку, в якій економічна система виступає як модифікована модель натурального господарства з властивим йому простим (бартерним) товарообміном. Щодо грошей, то їм відводилася пасивна роль посередника в товарообмінних операціях. Ж. Б. Сей вважав, що оскільки товари на ринках представляють один одного, то пропозиція сама автоматично створює для себе попит, внаслідок чого не може більш-менш тривалий час існувати ні надлишковий попит, ні надмірна пропозиція товарів. Пропозиція товарів урівноважується попитом, а продаж товару є одночасно і його купівлею, тому економічна система здатна автоматично, за допомогою власних регулюючих механізмів усувати порушення своєї внутрішньої рівноваги [14, с. 136].

Але ідеального ринку не існує навіть у країнах зі стабільними ринковими відносинами. Ринкові регулятори не є ідеальним механізмом регулювання економічної діяльності: вони не здатні протистояти монополістичним тенденціям, які обмежують вільну конкуренцію, оскільки прагнення до монополії міститься в самій природі індивідуального інтересу.

Ринкові механізми не в змозі врегулювати суспільних благ, непривабливих для приватного виробника товарів і послуг, зокрема через неможливість їх реалізації за допомогою механізмів ринку або через їх високу собівартість (неспроможність ринку-1: суспільні блага) . Ринковий механізм не може запобігти забрудненню довкілля, він неспроможний забезпечити контроль за виробництвом екологічно чистих товарів та запобігти небезпек можливого заподіяння шкоди від певних видів діяльності для здоров’я громадян, довкілля і держави (неспроможність ринку-2: зовнішні ефекти). Ринок не забезпечує соціальних гарантій, не в змозі нейтралізувати надмірну диференціацію в розподілі ресурсів та доходів (неспроможність ринку-3: принцип правової рівності і соціальної справедливості). Дуже часто він породжує неповну і недосконалу інформацію, що підриває здатність до прийняття оптимальних рішень суб’єктами ринкових відносин (неспроможність ринку-4: ефекти асиметричної інформації). Ринок також може призводити до надмірної концентрації економічної влади в руках певних суб’єктів і не в змозі самостійно, без втручання у нього зовнішнього регулятора – держави – підтримувати і забезпечувати середовище повноцінної й відкритої конкуренції (неспроможність ринку-5: монополії) [16, с. 69].

Таким чином, існує цілий комплекс питань, які належать до неспроможностей ринку і які неможливо вирішити лише внаслідок дії ринкових інструментів. В таких випадках неспроможності ринку потрібне втручання держави, яка повинна:

— створювати правове поле для вільного розвитку суб’єктів господарювання і контролювати дотримання ними норм законів;

— забезпечувати умови для здорової конкуренції і регулювати ціни на певні види товарів та послуг;

— забезпечувати надходження на ринок необхідного набору товарів та послуг шляхом заповнення економічних ніш у виробництвах, які, з огляду на свою неприбутковість, непривабливі для приватного сектора;

— запроваджувати нормативи та обмеження для суб’єктів господарювання з метою охорони довкілля;

— забезпечувати зайнятість населення, справедливий розподіл ресурсів і доходів та інші соціальні гарантії;

— допомагати суб’єктам господарюванням адаптуватися до змін ринкової кон’юнктури, створювати сприятливі умови для активізації їхньої виробничої діяльності [14, с. 137].

Велика економічна депресія початку 30-х років XX ст., яка глибоко потрясла світове ринкове господарство, довела, що в нових економічних умовах використання лише кредитно-грошових важелів регулювання економіки дає вкрай обмежений і малоефективний результат. Для забезпечення належних темпів економічного зростання і повної зайнятості всіх виробничих і трудових ресурсів в умовах високо монополізованої економіки необхідним стало впровадження і функціонування нової системи господарювання. Важливу роль в її теоретичній розробці відіграли праці Дж. Кейнса, а у практичній реалізації – “новий курс” президента США Ф.Д. Рузвельта [10, с. 204].

У господарське життя почали впроваджуватися нові методи макроекономічного регулювання. Виникла необхідність “вмонтувати” в економічну систему більш ефективні “стабілізатори”, зокрема, засоби фіскальної політики (податки, амортизаційні відрахування, бюджетні надходження і витрати, субсидії виробникам тощо), які мали доповнити кредитно-грошову політику. В зв’язку з цим виникла потреба теоретично осмислити нові явища, зокрема, переглянути концепцію економічної ролі держави. Замість констебля – “поліцейського”, яким вона була в попередніх умовах, держава стала власником численних засобів виробництва, фінансових і матеріальних ресурсів, такою могутньою силою, яка може суттєво впливати на хід промислового циклу, здійснювати пряме регулювання економіки [10, с. 205].

Державне регулювання як засіб узгодження індивідуальних і суспільних інтересів у разі виникнення неспроможностей ринку

Німецький філософ Еммануїл Кант головним завданням держави вважав обмеження абсолютної свободи природного стану (status naturalis) за допомогою законів, в рамках яких окрема людина була б захищеною від свавілля інших, що робить можливим мирне співіснування – status civilis, в якому всі можуть розвивати свої таланти і вміння. Англійський філософ Томас Гоббс вважав, що держава виникла як результат договору між людьми, який поклав кінець природному стану “війни всіх проти всіх” [10, с. 106].

Нобелівський лауреат, американський економіст Дж. Бьюкенен виділяє дві головні функції держави – захисну ( protective) і продуктивну (productive) або виробничу [10, с. 107]. Тобто держава як інститут політичної організації суспільства може сприяти спільній діяльності всіх суб’єктів суспільних відносин і підвищувати рівень економічного добробуту країни двома шляхами:

а) забезпечувати захист життя людей, їхньої свободи і власності, якщо їхня власність набута законним шляхом, без застосування сили, шахрайства або крадіжки; б) забезпечувати певні суспільні блага, які мають специфічні властивості, що не дають змоги отримати їх за допомогою ринкових механізмів [10, с. 107].

Захисна функція держави полягає в гарантуванні внутрішньої і зовнішньої безпеки та правопорядку, включаючи контроль за дотриманням законодавчих норм. Держава має монопольне право застосовувати силу з метою захисту громадян один від одного, а також для захисту від зовнішніх загроз. Іншими словами, держава запобігає збиткам, яких суб’єкти суспільних відносин потенційно можуть завдати один одному, і стежить за дотриманням законодавства, в рамках якого громадяни отримують можливість мирно співіснувати і ефективно взаємодіяти [2, с. 48].

Економічне значення захисної функції надзвичайно важливе. Якщо держава не виконує функцію економічного захисту, це призводить до серйозних і глибоких суспільних зрушень. Так, за умов, коли чітко не визначені, не захищені і не дотримуються права приватної власності, в суспільстві поширюється тенденція деформації соціальних цінностей і норм, пригнічуються стимули до ініціативності і чесної праці. В умовах, коли одні можуть змушувати платити за себе інших, ринок не може нормально функціонувати, оскільки механізм визначення реальних витрат виробництва товарів, на якому він заснований, не діє [2, с. 49].

Друга найважливіша функція держави – продуктивна – полягає в забезпеченні громадян так званими суспільними благами, які мають дві характерні риси:

Суспільні блага неможливо надати якомусь одному суб’єкту суспільних відносин, не зробивши їх в той же час доступними для інших;
Дуже важко, а іноді й неможливо, обмежити коло споживачів суспільних благ лише тими, хто за них заплатив [2, с. 49].

Класична економічна теорія і механізми ринкового саморегулювання базуються на принципі, що зміна стимулів впливає на людську поведінку таким чином, що її можна передбачити, оскільки людина вибирає той спосіб дій, який забезпечує їй найбільше вигоди і найменше витрат. Але у випадку створення суспільних благ цей принцип призводить до суперечності між індивідуальними і суспільними інтересами, які не в змозі узгодити ринковими механізмами. Тому виникає потреба в застосуванні зовнішнього регулятора – держави, яка повинна в таких випадках застосовувати регуляторне втручання і таким чином знаходити “точку рівноваги” індивідуальних і суспільних інтересів. Суспільство виграє від того, коли процес планування і виробництва суспільних благ є об’єктом державного регулювання. І саме таку функцію держави визначав А.Сміт в своїй тезі про “три функції корони”. Держава має законне право робити те, що люди поодинці, без її втручання, або взагалі не можуть зробити, або зроблять це не дуже добре [4, с. 52].

— Державне регулювання зовнішніх ефектів. Ринок охоплює не всі соціально-економічні відносини суб’єктів макроекономічної системи. Діяльність виробників і споживачів призводить до виникнення зовнішніх ефектів, які безпосередньо можуть не мати грошової міри. Наприклад, ринок не в змозі врегулювати відносини в тому випадку, коли промислове підприємництво забруднює довкілля.

— Державне регулювання споживання суспільних благ. До суспільних благ належать національна оборона, охорона правопорядку, державне управління, єдина енергетична система, комунікаційні мережі і т.д. Розподіл суспільних благ є однією з регуляторних функцій держави в системі вільної конкуренції [4, с. 52].

2. Необхідність і сутність державного регулювання економіки

Проте регулюючий потенціал ринкового механізму реалізується повною мірою лише за ідеальних умов, які відповідають ринку вільної конкуренції. Сучасне товарне виробництво таких умов не має. Циклічний характер сучасного виробництва, високий рівень його монополізації та інтернаціоналізації, великі соціальні та екологічні вимоги до його результатів відчутно обмежують регулюючий потенціал ринкового механізму. Ці обмеження можна охарактеризувати таким чином.

Ринковий механізм не має надійного внутрішнього імунітету, який здатний протистояти таким негативним явищам макроекономічного рівня, як затяжний спад виробництва, довгостроковості інфляції, надмірний рівень безробіття [19, с. 166].

Ринкова система може регулювати лише на ті суспільні потреби, які виявляються через платоспроможний попит. Тому ринок не має механізму, який здатний забезпечувати задоволення загально державних, тобто колективних потреб, пов’язаних з утриманням апарату державного управління, армії, поліції, науки, культури, освіти та ін.

Взаємодія людей через ринковий механізм породжує деякі негативні побічні ефекти, зовнішні стосовно ринку. До них належать поляризація людей залежно від рівня доходів, нерівномірний розвиток окремих регіонів, порушення екологічних умов життя людей, недопустимі відхилення від стандартів якості споживчих товарів тощо. Ринковий механізм у багатьох випадках не має власних засобів, здатних усувати чи мінімізувати ці ефекти.

Перелічені вище обмеження ринкового механізму можуть бути компенсовані лише за допомогою спеціального державного механізму.

Вперше, найбільш глибоко обґрунтував необхідність державного впливу на економіку англійський економіст Джон М. Кейнс. У 1936 р. він опублікував працю «Загальна теорія зайнятості, процента і грошей», де чітко окреслив коло специфічних макроекономічних проблем, запропонував засадні принципи методології та методики їхнього аналізу, сформулював завдання економічної політики держави.

Державне управління економікою — це організуючий і регулюючий вплив держави на економічну діяльність суб’єктів ринку з метою її впорядкування та підвищення результативності [18, с. 270].

Однією з функцій управління є регулювання економіки. Управління будь-яким процесом починається з того, що цей процес виокремлюють як певний об’єкт. Найбільш агрегованим об’єктом ДРЕ є економічна система держави, тобто об’єкти державного регулювання економіки. У зв’язку з цим методологічною основою ДРЕ є економічна теорія і передовсім макроекономіка.

Об’єктами ДРЕ є також: економічні підсистеми (економіка регіонів, народногосподарських комплексів, галузей; сектори економіки; стадії відтворення); соціально-економічні процеси (економічні цикли, демографія, зайнятість, інфляція, науково-технічний прогрес, екологія, кон’юнктура і т. д.); відносини (кредитні, фінансові, зовнішньоекономічні тощо); ринки (товарів, послуг, інвестицій, цінних паперів, валюти, фондів, капіталів і т. д.) [18, с. 271].

Складність втілення названих об’єктів державного регулювання в чіткі організаційні форми зумовлює, як правило, опосередкований вплив держави на функціонування та розвиток підсистем, процесів, відносин, ринків і т. п. Безпосереднім об’єктом державного регулювання є діяльність підприємств (установ, закладів, організацій), державних органів, домашніх господарств.

Первинним суб’єктом державного регулювання є людина (громадянин). У демократичному суспільстві громадянин (споживач) висловлює й захищає свої інтереси як виборець за допомогою механізму голосування. Але виборці безпосередньо обирають не напрямки соціально-економічної політики або методи та засоби ДРЕ, а лише склад органів державної влади. Отже, суб’єктом державного регулювання економіки стає держава в особі державних органів (президента, парламенту, уряду, місцевих адміністрацій) [18, с. 272].

На сучасному етапі розвитку товарного виробництва держава об’єктивно змушена виконувати роль суб’єкта регулювання економіки. В цій якості вона мусить виконувати багато економічних функцій. До головних її функцій можна віднести такі:

— визначення головний цілей та пріоритетів макроекономічного розвитку країни виходячи із сучасного стану економіки та перспективних умов її розвитку. Це означає, що держава розробляє стратегію соціально-економічного розвитку країни, визначає ресурси, необхідні для її реалізації, пріоритетні напрями, очікувані економічні, соціальні та міжнародні наслідки макроекономічного розвитку країни. Визначені державними органами головні цілі та пріоритети макроекономічного розвитку країни становлять основу індикативного планів і економічних програм;

— розробка та затвердження правових основ функціонування ринкової економіки, які раціоналізують ринкове середовище та надають йому цивілізований характер. Економічне законодавство визначає передусім права приватної власності, узаконює існування різних видів господарської діяльності, розробляє закони, які регламентують діяльність окремих підприємств і організацій в умовах ринку. Держава приймає закони, які регулюють товарно-грошові відносини між суб’єктами й державою, тобто встановлює «правила гри» на ринку. Спираючись на економічне законодавство, вона виконує роль арбітра в сфері господарських відносин виявляє випадки незаконної діяльності та застосовує відповідні заходи щодо порушників;

— цілеспрямований вплив на економічну діяльність господарських суб’єктів за допомогою системи економічних регуляторів. Для цього використовуються такі важелі, як державний бюджет, податки, гроші, кредит, ціни, заробітна плата тощо;

— захист конкуренції як головного «мотора» ринкового механізму. З цією метою держава розробляє антимонопольне законодавство та здійснює постійний контроль за його дотриманням у господарській практиці;

— регулювання зовнішньоекономічних відносин. З цією метою держава розробляє закон про митницю, встановлює експортне та імпортне мито, визначає режим експорту та імпорту товарів і капіталів;

— здійснення контролю за додержанням у країні відповідних соціальних параметрів. Ця функція об’єктивно зумовлена внутрішньою природою ринку, який жорстко пов’язує доходи окремих господарських суб’єктів та громадян з результатами їхньої трудової діяльності, що неминуче породжує надмірну розбіжність в особистих доходах або, взагалі, відсутність їх у непрацездатних членів суспільства. З метою виконання даної функції держава встановлює мінімальний рівень заробітної плати, розробляє закони, які гарантують право на працю та соціальне забезпечення. Вона застосовує також різноманітні пільги при оподаткуванні особистих доходів, їх індексацію з урахуванням рівня інфляції, розробляє фінансові програми допомоги малозабезпеченим членам суспільства, виплачує пенсії, регулює ціни на товари першої необхідності тощо.

— фінансування загальносуспільних благ та послуг, які є неподільними, — благоустрій населених пунктів, будівництво доріг, закладів культури, утримання армії, розвиток науки, освіти та ін. [22, с. 322-323]

Державне регулювання економіки (ДРЕ) в умовах ринкового господарства являє собою систему типових заходів законодавчого, виконавчого та контролюючого характеру, здійснюваних правомочними державними установами та суспільними організаціями з метою стабілізації та пристосування існуючої соціально-економічної системи до умов, що змінилися [22, с. 324].

Державне регулювання економіки — це діяльність держави щодо створення правових, економічних і соціальних передумов, необхідних для функціонування економічного механізму згідно з цілями й пріоритетами державної економічної політики. Раціональне державне регулювання економіки не протистоїть механізму її ринкового регулювання й не підміняє його, а свідомо використовує його регулюючий потенціал, надає ринковим регуляторам цілеспрямований характер. В кінцевому підсумку це сприяє досягненню поставлених державою цілей і пріоритетів з меншими економічними та соціальними витратами [22, с. 325].

Ринковий механізм, його інструменти становлять основу державного регулювання економіки. Але воно не обмежується використанням цих інструментів. Поряд з ними держава спирається й на неринкові інструменти, які доповнюють ринковий механізм, надають усьому економічному механізмові системний та цивілізований характер. Так, індикативні плани, соціально-економічні прогнози, цільові програми, бюджетна форма фінансування колективних благ не є інструментами ринкового механізму. Але без їх використання не можна вирішити важливі питання соціально-економічного розвитку країни.

Державне регулювання економіки — це суб’єктивна форма її регулювання. Тому його ефективність обумовлена тим, якою мірою держава в процесі виконання своїх регулюючих функцій враховує об’єктивні економічні закони, і передусім закони ринку, згідно з якими функціонує ринковий механізм. У цьому розумінні закони ринкового механізму створюють об’єктивну межу для втручання держави в економіку. Іншими словами, ринковий механізм — це сфера державного невтручання. Більше того, держава повинна сприяти розвитку ринкового механізму, усувати штучні перешкоди, які можуть створювати для нього монопольні підприємства. Вона може втручатися в ринковий механізм тільки в одному випадку, коли цей механізм ще не досягнув необхідного потенціалу і тому не здатний виконувати свою позитивну роль в економіці. Знайти межу такого втручання — актуальна проблема державних органів [18, с. 327].

В умовах розвинутого ринку державне регулювання економіки — це втручання держави не в ринковий механізм, а в передумови та побічні наслідки його функціонування. У першому випадку держава з метою одержання необхідних зрушень в економіці повинна не підміняти закони ринку штучними законами, а впливати на те економічне середовище, в якому діють ринкові закони. Впливаючи на це середовище, вона спрямовує розвиток економіки відповідно до визначених цілей та пріоритетів. Так, застосовуючи політику «дорогих» або «дешевих» грошей, держава не втручається в закон ціноутворення, а впливає лише на співвідношення між попитом і пропозицією на гроші і через це співвідношення використовує ціну для стримування чи стимулювання виробництва [18, с. 328].

В другому випадку держава, враховуючи обмежені можливості ринкового механізму його здатність породжувати негативні побічні наслідки, може нейтралізувати їх за допомогою неринкового механізму. Так, державні програми допомоги малозабезпеченим, непрацездатним і тимчасово безробітним членам суспільства забезпечують їхній соціальний захист без втручання в ринковий механізм.

Важливою передумовою, яка визначає ефективність державного регулювання економіки, є врахування а регулюючих діях держави індивідуальних умов конкретної країни. Ці умови характеризуються такими показниками, як частка державного сектора в економіці, структура економіки, досягнутий технічний рівень виробництва, місце національної економіки в світовому поділі праці, демографічні, національні та політичні умови тощо. Врахування цих умов вимагає від кожної держави пошуку особливих підходів до межі та змісту свого втручання в економіку.

3. Форми, засоби і методи державного регулювання економіки

Державне регулювання економіки реалізується в різних формах. Залежно від строкової розмовності розрізняють довгострокове й короткострокове регулювання [17, с 53].

Довгострокове регулювання обумовлене необхідністю досягнення стратегічних цілей. В його системі головне місце займає цілеспрямований вплив на обсяг і структуру інвестицій, рівень заощаджень в економіці. Головне завдання довгострокового регулювання полягає в проведенні структурних зрушень в економіці, розвитку наукоємних виробництв, піднятті відсталих в економічному відношенні районів [17, с. 53].

Короткострокове регулювання — це насамперед анти циклічне регулювання, основою якого є вплив на сукупний попит (величину споживчих та інвестиційних витрат). У межах цієї форми застосовується антиінфляційне регулювання, яке реалізується переважно через політику доходів (контроль над заробітною платою та цінами, обмеження темпів зростання грошової маси) [17, с. 54].

За характером впливу на господарські суб’єкти державне регулювання економіки поділяється на дві форми: пряме та непряме (опосередковане). Пряме регулювання — це вплив держави на економічні процеси за допомогою безпосереднього використання відповідних регуляторів. Воно реалізується через бюджетне інвестування державою відповідних програм фінансування розвитку державних підприємств, інфраструктури, науки, культури, освіти, соціального захисту населення тощо, а також через регламентацію цін, заробітної плати та інших інструментів ринкового механізму. Прямий вплив може здійснюватися через використання адміністративних важелів, які регламентують конкретні завдання та обмеження господарської діяльності.

Непряме регулювання економіки це вплив держави на господарську діяльність через внесення відповідних змін в умови функціонування ринкового механізму. Воно досягається за допомогою правових та економічних інструментів. Застосовуючи ці інструменти, держава безпосередньо нічого не змінює в ринковому механізмі, а створює лише передумови для цих змін.

Державне регулювання базується на певній системі засобів впливу на ринок. В сукупності їх можна розділити на дві великі групи: засоби прямого державного впливу (державні замовлення, контракти, ліміти, фінансування цільових комплексних програм і деяких галузей з державного бюджету і т.ін ) та засоби опосередкованого впливу (податки, субсидії, ціни і т ін ).

Серед основних засобів державного регулювання слід виділити законодавчі акти; прогнози розвитку національної економіки; цільові комплексні програми; ліміти; державні замовлення і державні контракти; державні інвестиції; державні і місцеві бюджети; бюджетні дотації, субсидії, субвенції; податки і податкові пільги, державні кредити; державні резерви; операції з державними цінними паперами на відкритому ринку; соціально-економічні нормативи; різні галузеві і загальнодержавні норми і стандарти; норми амортизації, в тому числі прискореної; система фіксованих, граничних і вільних цін; індексування цін; індексування грошових доходів населення і заощаджень; встановлення прожиткового мінімуму і мінімуму заробітної плати; встановлення єдиної тарифної системи; встановлення заробітної плати в державних установах, встановлення системи пенсій, допомоги, ліцензій, митні збори, податки; квоти; встановлення граничних рівнів рентабельності [15, с. 34].

Державне регулювання економіки спирається на систему державних інструментів (регуляторів). Залежно від їхньої природи всі державні інструменти можна поділити на три види: правові, адміністративні та економічні.

До правових інструментів належать законодавчі та підзаконні документи, які регламентують основні напрями й правила економічної діяльності господарських суб’єктів та окремих громадян. Вони визначають як загальні умови цієї діяльності, так і допустимі винятки з цих умов, установлюють права та обов’язки юридичних і фізичних осіб, а також можливі санкції за їх порушення. Серед правових інструментів найбільший вплив на економіку справляють закони про власність, підприємництво, підприємство, інвестиційну та зовнішньоекономічну діяльність, банківську і страхову справу, податки й ціни про соціальний захист населення та ін. Правові регулятори визначають загальну межу державного втручання в економіку.

Адміністративні інструменти — це укази, постанови та розпорядження виконавчих органів, які дозволяють, забороняють, обмежують чи нормують окремі види господарської діяльності. Наприклад, встановлення квот, ембарго, видання ліцензій, затвердження стандартів якості продукції, екологічних норм тощо [11, с. 455].

Найважливішу роль у державному регулюванні економіки відіграють економічні інструменти. До головних із них належать: макроекономічне планування, державний бюджет, податки, гроші, кредит, ціни, заробітна плата. Регулюючий вплив держави на економіку забезпечується передусім через макроекономічне планування, основною формою якого в умовах ринку є індикативне планування. Воно принципово відрізняється від директивного планування засобів досягнення цілей, поставлених у плані. Його показники не є обов’язковими для окремих господарських суб’єктів, а мають рекомендаційно-орієнтуючий характер [11, с. 456].

Державне регулювання економіки здійснюється з допомогою арсеналу методів, тобто способів впливу держави в особі законодавчих і виконавчих органів на сферу підприємництва, інфраструктуру ринку і некомерційний сектор економіки з метою створення або забезпечення умов їх діяльності у відповідності з національною економічною політикою.

За формами впливу на суб’єкти ринку методи державного регулювання можна розділити на методи прямого впливу (засновані на системі обмежень, штрафів, дозволів, ліцензій, квот, державних контрактів) і методи опосередкованого впливу, суть яких зводиться до встановлення певних умов для суб’єктів ринку, які мотивують їх поведінку. До цих методів слід віднести податкове регулювання застосування політики прискореної амортизації, методи стимулювання конкуренції тощо.

В залежності від обраних засобів впливу на ринок розрізняють правові, адміністративні і економічні методи державного регулювання.

Правове регулювання — це діяльність держави щодо встановлення обов’язкових для виконання юридичних норм (правил) поведінки суб’єктів права. Необхідний у цьому разі примус забезпечується розвитком громадської свідомості та силою державної влади. Водночас юридичні норми мають бути зрозумілими людям, належно обґрунтованими, системно організованими і придатними для практичної реалізації [5, с. 379].

Правове регулювання економіки має свій предмет, оскільки пов’язане з юридичним визначенням засобів, інструментів і процедур реалізації державної влади. Предметом правового регулювання економіки є: відносини між державою (державними органами) і суспільством, громадянами, суб’єктами господарської діяльності; відносини «всередині» держави, між її органами з приводу розподілу повноважень, визначення їхнього правового статусу; відносини між суб’єктами господарської діяльності (виробник — посередник, замовник — підрядчик, боржник — кредитор, власник — орендар і т. ін.); економічні відносини між людьми, залученими в державно-управлінські процеси як з приводу професійного виконання обов’язків державних службовців, так і з причин звернення в державні органи для вирішення будь-яких власних проблем [5, с. 380].

Стрижнем правового регулювання є розробка та юридичне закріплення норм (правил) поведінки суб’єктів економічних відносин. Традиційно в кожній нормі виокремлюють три основні елементи: гіпотезу, диспозицію й санкцію. Гіпотеза — це такий елемент норми, в якому зазначаються умови, обставини, ситуації у сфері економічних відносин, з настанням яких норма набирає чинності. Диспозиція — частина норми, яка визначає права або обов’язки учасників відносин. Санкція — це та частина норми, яка передбачає заходи адміністративно-правового примусу в разі невиконання обов’язків учасниками економічних відносин.

Якість правового регулювання залежить від того, як законодавчі органи формують юридичні норми. Основними вимогами до різних форм правового регулювання є: своєчасність, стабільність, повнота, внутрішня узгодженість.

Основними формами правового регулювання економіки в Україні є: Конституція та закони України; укази й розпорядження Президента України; постанови та інші акти Верховної Ради, постанови й розпорядження Кабінету Міністрів, нормативно-правові акти центральних органів (міністерств, відомств); нормативні акти місцевих державних адміністрацій та органів місцевого самоврядування.

У світовій практиці застосовується два типи методів державного регулюванню економіки: адміністративні та економічні.

Сутність адміністративних методів полягає в прямому управлінні економікою, заснованому на застосуванні обов’язкових для суб’єктів ринку державних замовлень, державних санкцій, ліцензій, дозволів, квот, встановленні норм і стандартів, які регламентують вимоги до якості робіт і послуг, продукції до організації виробничих процесів, операцій на внутрішньому і зовнішньому ринку тощо. Вони проявляється багатогранно в залежності від обраного засобу управління суб’єктами ринкової діяльності. Так, наприклад, ліцензування як адміністративний метод державного регулювання здійснюється з метою недопущення на споживчий ринок неякісної продукції, впорядкування підприємництва у видах діяльності, які не можуть регулюватись ринком [5, с. 384].

Ліцензії як спеціальні дозволи, які видаються суб’єктам підприємницької діяльності на здійснення окремих її видів, в Україні запроваджені на пошук та експлуатацію родовищ корисних копалин, ремонт мисливської зброї, виготовлення і реалізацію медикаментів, хімічних речовин, пива, горілчаних, лікерних, коньячних виробів, виробництво і реалізацію тютюнових виробів, здійснення ветеринарної, медичної, юридичної практики, утримання гральних закладів і ще деякі види діяльності. Дозволи (ліцензії) видаються також спеціалізованим підприємствам на здійснення посередницької діяльності при приватизації майна державних підприємств, на здійснення діяльності по оформленню та реєстрації документів про право власності на квартири (будинки). Вони необхідні на здійснення діяльності по випуску та обігу цінних паперів, експорту деяких видів товарів, на право здійснення операцій з валютними цінностями [5, с. 385].

Квотування, як метод державного регулювання, вводиться з метою прямого встановлення державою для учасників монополістичної діяльності їх частки у виробництві, збуті або експорті продукції. Квота також відображає частку, частину, норму, яка в чомусь допускається (наприклад, імпортна квота). В Україні квоти запроваджені як кількісна межа товарів певних категорій, дозволених для ввезення в країну. В даному випадку вони виконували завдання найбільш ефективно і економно використовувати іноземну валюту, захистити власні виробництва, зберегти рівень зайнятості населення. Квота встановлюється і на вивіз (експорт) деяких видів продукції [5, с. 386].

Система санкцій передбачається державою або законодавством проти порушення або невиконання суб’єктами ринку встановлених умов діяльності. Як економічні санкції, держава може встановлювати сплату неустойки, штрафу, пені за невиконання певних зобов’язань, вилучення виручки від незаконної діяльності до державного бюджету тощо. Економічні санкції передбачаються і в міжнародних угодах, пов`язаних з обміном товарів, наданням кредитів та іншими економічними відносинами між країнами [5, с. 387].

Адміністративні методи регулювання в розвинених країнах з ринковою економікою використовуються в незначних масштабах, їх сфера діяльності в основному обмежується охороною навколишнього середовища та створенням мінімальних побутових умов для слабо соціально захищених верств населення.

Заходи примусу можна проілюструвати тим, що державні органи всіх розвинених країн зобов’язують промислові підприємства організовувати в себе виробниче навчання молоді, створювати певні побутові зручності для зайнятих, встановлювати очисні споруди.

Економічні методи державного регулювання поділяються на методи грошово-кредитної та бюджетної політики. Самостійним комплексним методом ДРЕ є індикативне планування, прогнозування і державне економічне програмування, що охоплює численні цілі та весь набір інструментів ДРЕ.

Основними економічними способами грошово-кредитної політики є: а) регулювання облікової ставки (дисконтна політика, здійснювана центральним банком); б) встановлення та зміни розмірів мінімальних резервів, які фінансовані інститути країни зобов’язані зберігати в центральному банку; в) проведення операцій державних установ на ринку цінних паперів, таких як емісія державних зобов’язань, торгівля ними та їх погашення [4, с. 56].

Застосовуючи ці способи, держави прагнуть змінити співвідношення попиту та пропозиції на фінансовому ринку (ринку позикових капіталів, інвестицій) у бажаному напрямку. У міру відносного зниження ролі ринків вільних капіталів у фінансуванні капіталовкладень та особливо у звязку зі зменшенням ролі фондової біржі та зростанням самозабезпечення великих компаній коштами дієвість цих способів у найбільш розвинених країнах дещо ослаблена.

Пряме державне економічне регулювання здійснюється засобами бюджетної політики. Головним засобом мобілізації фінансових коштів для покриття державних інвестицій є податки. Вони також широко використовуються для впливу на діяльність суб’єктів господарства. Державне регулювання за допомогою податків залежить вирішальною мірою від вибору податкової системи, рівня податкових ставок, а також видів та величини податкових пільг.

У країнах з розвинутою ринковою економікою основним економічним методом регулювання ринку виступає кредитно-грошове регулювання. Це зумовлено тим, що кредитно-грошова система є тим економічним середовищем, в якому відбуваються всі найважливіші господарські процеси в ринковій економіці.

Знаряддям грошового і кредитного регулювання є центральний банк. Суть його діяльності в грошово-кредитному регулюванні полягає у здійсненні контролю за грошовою масою і кредитом у економіці. Якщо економічна активність на ринку погіршується і йде спад виробництва, скорочення робочих місць, центральний банк робить спробу збільшити грошову масу і кредит. Але, якщо втрати стають загрозливо збиткові, в результаті чого зростають ціни і з’являється багато вільних робочих місць, то він робить все можливе, щоб скоротити грошову масу і кредит [24, с. 162].

Враховуючи те, що механізм ринку в економіці перехідного періоду України ще не працює, грошово-кредитний механізм регулювання не відпрацьований, регулювання економіки в перехідний період здійснюється в більшій мірі з допомогою фінансово-бюджетних методів.

Використання фінансово-бюджетних методів у системі державного регулювання ринку зводиться до маніпулювання ставками податків, державними витратами з метою встановлення рівноваги на ринку. Якщо в економічній системі спостерігається активізація попиту і розвиток інфляції, уряд підвищує податки на доходи підприємців і населення і одночасно обмежує державні витрати. І, навпаки, якщо в економічній системі з’являються ознаки депресії, ставки податків знижуються, бюджетні витрати починають зростати.

Важливе місце в системі елементів економічної політики і державного регулювання займає цінова політика і цінове регулювання.

Світова практика демонструє найрізноманітніші прояви цінової політики держави і методи державного регулювання цін. Незважаючи на те, що в умовах ринкової економіки рівень цін визначається попитом і пропозицією товарів, уряди не відмовляються від різних форм контролю за цінами і впливу на них в деяких сферах діяльності. Систематично друкується інформація про рівні цін і їх динаміку. Ця статистична інформація використовується при регулюванні рівня життя, індексації доходів населення. Подібна практика існує в США, Японії, Франції, Австрії, Швеції та інших країн [24, с. 164].

Так, зокрема, в США державою регулюється від 5 до 10% цін. Уряд США через відповідні структури (Антитрестове управління Міністерства юстиції, Федеральну торгову комісію, Міністерство сільського господарства та інші) здійснює загальний контроль за цінами, регулює ціни на сільськогосподарську продукцію, здійснює контроль за тарифами на електроенергію [24, с. 164].

У Франції прямим регулюванням з боку держави охоплено ціни на газ, сільськогосподарську продукцію, електроенергію, транспортні послуги та інші товари і послуги монопольних виробників, а також ті сфери, де у споживачів немає вибору альтернатив придбання товарів чи надання послуг.

Уряд Австрії через відповідні структури регулює майже 10% цін. В Японії через Бюро цін економічного планування регулюється 20% споживчих цін. В Швейцарії в законодавчому порядку регулюються ціни на текстильні товари, іграшки, музичні інструменти [24, с. 165].

Державне регулювання цін в Іспанії передбачає встановлення цін на деякі товари (10% споживчих цін), контроль за цінами монополістів, публікацію інформації про індекси споживчих цін, виходячи з «споживчого кошика споживача». В Швеції державне цінове регулювання враховує динаміку інфляції, ступінь конкуренції і значимість тих чи інших видів товарів і послуг. При підвищенні інфляції ступінь державного регулювання зростає, при зниженні-спадає [24, с. 165].

В умовах перехідного періоду цінова політика держави в Україні повинна бути спрямована на ліквідацію цінових деформацій, які мають місце в національній економіці, забезпечення реального зближення національних і світових цін шляхом регульованої та контрольованої з боку держави поетапної лібералізації цін, поступового переходу до вільного регулювання.

Вирішення цього завдання здійснюватиметься методами прямого і непрямого впливу. Засоби прямого державного контролю за цінами використовуватимуть в обмежених масштабах з метою захисту споживачів від диктату монополістів та недобросовісної конкуренції, а також дотування цін на соціально значимі товари і послуги, лібералізація яких здійснюватиметься поетапно. Це стосується цін на вугілля, газ, що використовується у побутових цілях, комунальні послуги, міський транспорт.

В ролі методів непрямого впливу держави на ціноутворення передбачається проведення активної антимонопольної політики регулювання грошової та кредитної емісії, проведення політики валютної стабілізації, стимулювання засобами фіскальної політики пропозиції на ринках товарів і послуг, стимулювання особистих нагромаджень та капіталізації доходів населення.

В структурі державного регулювання економіки вихідним організаційно-економічним інструментом виступає індикативний план. Цю роль він виконує завдяки таким своїм властивостям. По-перше, він є інструментом, в якому визначаються цілі, пріоритети та головні параметри передбачуваного розвитку економіки; по-друге, його показники виходять із необхідності досягнень узгодженого розвитку окремих галузей та регіонів; по-третє, він визначає доцільність і характер тих змін, які необхідно впровадити в систему державних регуляторів з метою створення передумов, необхідних для досягнення цілей, поставлених у плані.

Важливим інструментом державного регулювання економіки та засобом реалізації завдань, поставлених у плані, є державний бюджет. З одного боку, він — індикатор економічного здоров’я країни, з іншого — ефективний засіб державного впливу на економіку.

Роль регулятора економіки державний бюджет виконує по різному. По-перше, він акумулює та перерозподіляє значну частку створеного в країні національного продукту. По-друге, бюджетний вплив на економіку здійснюється через фіскальну політику, тобто на основі оптимального поєднання державних доходів і витрат. Фіскальна політика може бути спрямована як на зведення дохідної та витратної частин бюджету з надлишком (щоб перешкодити надвиробництву), так і на створення дефіциту (щоб стимулювати економічне зростання) [7, с. 109].

У тісному поєднанні з бюджетом велику регулюючу роль в економіці виконують податки. Але їх регулююча роль не зводиться до фіскальної функції. Вони використовуються державою для вирішення проблем, пов’язаних із стимулюванням чи обмеженням певних видів господарської діяльності.

Використання грошей як інструмента державного регулювання економіки здійснюється передусім через грошові реформи, які спрямовані на зміну масштабу цін та заміну старих грошових знаків новими. Великий вплив на економіку, насамперед на зовнішньоекономічну діяльність, справляє державне регулювання курсу національної валюти. Воно реалізується через девальвацію національної валюти (зниження її курсу стосовно до іноземних валют) або її ревальвацію (підвищення цього курсу) за допомогою встановлення відповідного режиму формування курсу національної валюти (вільний, плаваючий, фіксований, спеціальний). Але найсильніший вплив на економіку справляє держава через регулювання грошової маси. Її надлишок викликає інфляцію, зниження життєвого рівня населення, а нестача — може призвести до економічного спаду та зростання безробіття. Таке регулювання здійснюється через банківський кредит, політику «дорогих» чи «дешевих» грошей та інші заходи [7, с. 109].

В умовах ринкових відносин ціни справляють регулюючий вплив на економіку головним чином через механізм їх вільного формування на ринку. Але незалежно від рівня розвитку ринкових відносин, індивідуальних умов розвитку економіки кожної окремої країни держава певною мірою може втручатися в процеси ціноутворення з метою обмеження руйнівних властивостей ринкових цін або для вирішення деяких економічних і соціальних проблем. Ступінь такого втручання залежить від рівня інфляції, розвитку конкуренції та монополізації виробництва, характеру зовнішньоекономічної та соціальної політики тощо.

Державне регулювання економіки за допомогою заробітної плати тією чи іншою мірою практикується в багатьох країнах. Його основу становлять відповідні законодавчі акти (закон про працю, закон про заробітну плату, соціальний захист населення тощо), які визначають рівень соціальних гарантій кожного члена суспільства: мінімальний прожитковий рівень, мінімальну заробітну плату, умови призначення витрат по безробіттю, розмір пенсій та трудовий стаж, необхідний для її одержання, тривалість оплачуваної відпустки тощо [9, с. 88].

Використання державою економічних інструментів у регулюванні економіки може породжувати не тільки позитивні, а й негативні наслідки. Кожен з них може дати позитивний результат при вирішенні однієї проблеми й одночасно породити іншу проблему або ще більш ускладнити її вирішення. Так, підвищення національним банком облікової ставки чи норми обов’язкових резервів комерційних банків є важливим засобом подолання інфляції. Але водночас цей засіб може негативно вплинути на економічне зростання, викликати збільшення рівня безробіття.

Ця обставина змушує державу кожний раз порівнювати між собою позитивні ефекти з негативними та вибирати найоптимальніші варіанти свого втручання в економіку.

Важливим показником визначення ефективності кожного економічного інструмента є мультиплікатори, які відображають результативність їхнього впливу на економіку. Окремі економічні інструменти неоднаково ефективні в досягненні поставлених цілей. Одні з них краще пристосовані для регулювання інфляції, другі — для стимулювання економічного зростання, треті — зниження рівня безробіття і т.д. Наприклад, грошовий мультиплікатор більший за бюджетний, якщо метою державного регулювання є зниження рівня інфляції. Тому, якщо уряд стоїть перед необхідністю вибору інструмента з метою реалізації антиінфляційної політики, то головним чином він повинен використовувати грошово-кредитний механізм, який дає більший ефект, ніж скорочення бюджетних витрат [9, с. 90].

4. Взаємодія державного і ринкових регуляторних впливів

В структурі державного управління у сфері підприємництва перебуває в тісній взаємодії дві системи – “влада” і “бізнес”, які взаємно впливають одна на одну. Регулювання можна назвати ще політикою впливів, що народжується з двох основ – зі знання природи регульованого об’єкта, на який спрямовані впливи, та з чіткого бачення бажаного майбутнього образу цього об’єкта, який планується досягти за допомогою певних регуляторів [3, с. 4].

Процес регулювання розділяється на суб’єкта – владу – і об’єкта – бізнес. Але влада також виступає не лише регуляторною, але й регульованою системою з боку бізнесу. Тобто суб’єкт і об’єкт, взаємодіючи, немовби постійно обмінюються ролями [3, с. 4].

Державне регулювання – це процес двосторонніх взаємовпливів між бізнесом і владою. І лише в їхній постійній взаємодії кристалізуються економічно ефективні регуляторні форми і методи їхніх взаємовпливів.

У сфері підприємництва творчий і науковий підхід до управління полягає в пристосуванні виробництва й розподілу до мінливих умов попиту і пропозиції та в практичному впровадженні технічних винаходів. За класичною теорією, справжній підприємець – це той, хто виробляє велику кількість кращих і дешевших товарів, хто, залишаючись піонером прогресу, надає своїм співвітчизникам товари і послуги, які були раніше їм невідомі і недоступні. Можна назвати його лідером, оскільки його ініціатива і діяльність змушують конкурентів або повторювати його досягнення, або виходити зі справи. Саме ця безперервна винахідливість і любов до нововведень не дають змоги всім іншим підприємствам захряснути в застійній бюрократичній рутині. Приватне підприємництво є динамічним ринковим механізмом, що об’єднує в мікрофункціональні виробничі комбінації різномантні цінності й фактори людського капіталу суспільства, розвиває їх і найбільш повно й раціонально використовує [3, с. 4].

Лауреат Нобелівської премії Герберт Саймон визначає фірму як адаптивну систему, що об’єднує матеріальні, людські й соціальні компоненти, пов’язані між собою комунікаційною мережею і загальним прагненням її членів співпрацювати один з одним для досягнення загальних цілей. Він доводить, що у межах фірми рішення приймаються її членами колективно, а їхні здатності до раціональних дій обмежуються, з одного боку, неможливістю передбачити всі наслідки прийнятих ними рішень, а з іншого боку, особистими прагненнями і соціальними умовами [4, с. 52].

Але теорію прийняття рішень Г.Саймона можна застосовувати також як до формування концепцій діяльності органів державного управління, що займаються розробкою і впровадженням регулювань у сфері підприємництва, так і до прийняття ними регуляторних рішень.

Людвіг фон Мізес, австрійський економіст, основоположник неолібералізму, головним принципом і висхідним пунктом формування економічної стратегії держави вважав індивіда з його потребами й засобами їх задоволення. Він розробив теорію циклів підприємницької діяльності (бізнес-циклів) і концепцію неможливості раціонального ведення господарства і здійснення економічного розрахунку в умовах планово-централізованого соціалізму. За умов адміністративно-розпорядчого типу регулювання неможливо здійснювати економічний розрахунок, оскільки ціни не віддзеркалюють попиту й пропозиції і перестають служити вказівником того, в якому напрямі необхідно розвиватися виробництву, щоб забезпечити економічну рівновагу. Тому держава не володіє інституційними можливостями для регулювання економічними процесами, і «регульована економіка соціалізму» насправді перетворюється на царство свавілля творців плану. Тобто вона стає запланованим хаосом. Якщо не існує вільного ринку – не існує й механізму цін, а отже – не має й методологічних основ для здійснення економічного розрахунку [4, с. 52].

Ідеологія й практика державного регулювання у сфері підприємництва повинна випливати з науково-обгрунтованого знання соціально-економічних, соціально-психологічних і соціокультурних засад підприємництва. Оскільки головними рисами потенційного підприємця є вміння раціонально ризикувати, балансуючи між реальними витратами і можливими вигодами, та здатність розробляти і впроваджувати новий конкурентоспроможний продукт, регуляторна політика держави повинна не пригнічувати, а, навпаки, стимулювати ці дві найголовніші соціальні цінності – вміння ризикувати і створювати нове, які складають основу підприємницького капіталу нації, її здатність до творення економічної ініціативи.

Але як цього досягти? І які перешкоди формування такої регуляторної стратегії держави у сфері бізнесу?

Взаємодія державного і ринкових регуляторних впливів має довгу історію. В процесі історичного розвитку вона розділилася на два протилежних типи впливів – нерегульованого, вільного ринку (laissez-faire) і централізованого державного управління.

В cередині ХХ століття наукова теорія, проаналізувавши історичну практику двох типів економічної політики – нерегульованого ринку та централізованого управління економікою, дійшла фундаментального висновку про неспроможність як методів державного невтручання в систему ринкових відносин, так методів їхнього централізованого регулювання. Політика нерегульованого ринку може забезпечити лише нестабільну економічну рівновагу, тоді як політика централізованого державного регулювання взагалі не здатна забезпечити жодної рівноваги. На противагу цим двом напрямам регуляторної політики, обопільно наділеним очевидними недоліками й перевагами, німецький економіст, основоположник теоретичних засад соціальної ринкової економіки Вальтер Ойкен розробив концепцію конкурентного господарства, за якою держава повинна виконувати значні регуляторні функції, але не шляхом прямого управління виробництвом і розподілом, а шляхом надання ринковим процесам певних форм, і насамперед таких, що унеможливлюють виникнення монополізму в будь-якому його вияві [4, с. 57].

Важливе значення для дослідження науково-теоретичних засад політики державного регулювання мала праця Дж. Кейнса “Загальна теорія зайнятості, відсотка і грошей” (1936). Дж. Кейнс розробив новий напрям економічної теорії – теорію державного регулювання економіки, дослідивши сукупні народногосподарські величини – сукупний попит, сукупну пропозицію, споживання, накопичення збережень, інвестиції, зайнятість і т.д. Він намагався встановити причинно-наслідкові зв’язки, співідношення між ними і розробив теорію макроекономіки, яка мала поворотне значення для формування науково-теоретичного підгрунтя державного регулювання [4, с. 57].

На початку ХХІ, в постіндустріальну епоху, для якої характерні явища зростання економічної глобалізації ринкових відносин, товарообміну і товаровиробництва, глобальної взаємодії факторів попиту і пропозиції та міграції робочої сили суттєво змінилася конфігурація і взаємодія двох головних суб’єктів регулювання: держави і ринку. На початку 90-х років ХХ століття розпочалася дискусія про особливу роль і економічні функції держави як головного політичного й економічного управлінця-менеджера в системі ринкових відносин. І на сучасному етапі, в епоху постіндустріальної економіки державна регуляторна політика тісно взаємопов’язана з механізмами ринкового саморегулювання. Неспроможності ринку і неспроможності держави, які чітко визначені сучасною економічною наукою, сьогодні взаємодоповнюють і взаємокомпенсують одне одного. Кожен з них має свою сферу застосування і відповідає певним інтересам суб’єктів власності та господарювання. Проте вони збігаються в тому, що і держава, і ринок приводять у взаємну відповідність і взаємодію часткові планомірності, властиві окремим господарським одиницям [4, с. 58].

Як за допомогою адміністративних регуляторних важелів досягати того, щоб вільний ринок набував таких класичних ознак:

-необмеженої чисельності суб’єктів конкурентних відносин;

-абсолютно вільного доступу на ринок і виходу з нього;

-максимальної динаміки вільного обігу матеріальних, трудових, фінансових, інтелектуальних та інших ресурсів;

-наявності в кожного суб’єкта конкурентних відносин повного об’єму ринкової інформації про пропозицію і попит, ціни, норми і правила поведінки на ринку;

— ситуації, коли жоден з суб’єктів конкурентних відносин не в змозі вплинути на рішення, які приймаються іншими суб’єктами [4, с. 59].

Як раціонально поєднувати регуляторні неспроможності ринку і держави? Це питання, яке залишається завжди актуальним навіть в країнах з розвиненою ринковою економікою.

Загалом же держава і ринок можуть ефективно взаємодіяти лише тоді, коли державне регулювання набуває ринкових, конкурентних ознак і перетворюється на певний адміністративно-виробничий процес розробки і запровадження загальних макроекономічних «ринкових правил», які дають змогу ефективно використовувати людський капітал суспільства і врівноважувати інтереси трьох суб’єктів – індивіда, суспільства і держави [4, с. 59].

Саме до такої моделі, в якій би тісно переплелися у функціональній цілісності адміністративні й ринкові регулювання, сьогодні поступово просувається вітчизняна система державного управління. Відбувається це, можливо, надто повільними темпами, ніж того вимагає об’єктивний розвиток ринкових відносин, що за своїми внутрішніми якостями й потребами значно випереджає ті адміністративні пропозиції, які їм пропонує внутрішньо стара, функціонально анахронічна, зациклена на власних потребах і на обслуговування внутрішніх адміністративних інтересів система державного управління в Україні.

Ринкові відносини держава знову і знову хоче одягти в рубище жорсткого нормативного втручання, вкотре перерозподіляючи права і можливості для простих смертних.

Дехто з фахівців стверджує, що саме через нереформованість системи управління, зокрема, у сфері бізнесу, сьогодні в Україні активними темпами розвивається адміністративний капіталізм – тобто така модель, за якої відносний простір для економічної свободи й ініціативи має лише той, хто користується “дахом” влади, яка все ще відіграє роль головного розподільника [4, с. 60].

Зрозуміло, що за таких умов не може зародитися й повноцінно розвинутися справжній дух вільного підприємництва, якому демократичні країни з розвиненим ринком зобов’язані тим статусом і тим становищем й рівнем життя, яке вони сьогодні мають.

Сприятливе регуляторне середовище, сконструйоване не із заборон і бар’єрів, а із стимулів і заохочень, якраз і є своєрідною колискою духу вільного підприємництва та відродження кращих національних традицій в нашій країні.

Державна регуляторна політика складається з макроекономічних і мікроекономічних регулювань. Яка різниця між ними? Макроекономічні регулювання задають загальні форми ринковим відносинам і їх можна порівняти з такими виробничим фактором як «земля», на якій здійснюється вся економічна діяльність.

Тоді як державна мікроекономічна регуляторна норма – це особливий різновид адміністративної «продукції» держави, її «адміністративний товар», ринковий характер якого полягає в тому, що для суб’єкта ринкових відносин регуляторна норма є особливим, спеціальним виробничим ресурсом, непридатність для використання, дефіцит або надмірно висока ціна якого негативно позначаються на ефективності та конкурентоспроможності виробництва [4, с. 60].

Якщо регуляторна норма стане спеціальним ресурсом економічного творення нових суспільних благ, а не прикладним засобом механічного перерозподілу вже створеного, тоді можна буде стверджувати, що українська держава утвердилася не лише в якості форми, а й у якості змісту та справжнього інструменту суспільного розвитку.

Висновки

Державне регулювання економіки реалізується в різних формах. Залежно від строкової розмовності розрізняють довгострокове й короткострокове регулювання.

В ХХ столітті епоха розвитку промисловості, індустрії, сучасної техніки та новітніх технологій, розвитку великих міст та значної концентрації людських мас висунула потребу оптимального поєднання принципів як державного, так і ринкового регулювань. З одного боку, виникла потреба в тому, щоб держава все ж таки регулювала складні і взаємопов’язані процеси і сфери суспільних ринкових відносин, а, з іншого, виявилося, що держава не в змозі досягти ефективного рівня регулювання без підтримки ринкових механізмів і факторів. Методи і засоби державного й ринкового регулювань стали поєднуватися і розподілятися за таким принципом: процес виробництва може й повинен регулюватися самокерованим ринковим механізмом, а держава повинна наглядати за створенням і функціонуванням цього механізму.

Аналіз елементів економічної політики, методів і засобів державного регулювання в умовах перехідного періоду дає можливість зробити висновок, що їх поєднання повинно максимально врахувати особливості економічних і соціальних процесів в країні, ступінь одержавлення власності, готовність суб’єктів ринкових відносин брати на себе ті чи інші економічні функції.

Список використаних джерел

Байцим В. Ф. Механізм формування стратегічних цілей програм (проектів) розвитку регіонів та територій // Актуальні проблеми економіки. — 2008. — № 10. — С. 227-237
Бутук О. І. Економічна теорія: навчальний посібник. — К. : Знання, 2007. — 291, с.
Галиця І. Ринок + державне регулювання = ефективна економіка // Урядовий кур’єр. — 2007. — 28 вересня. — С. 4
Галиця І. Державне регулювання в умовах ринкових відносин // Економіка України. — 2006. — № 6. — С. 51-60
Гальчинський А. С. Економічна теорія: підручник для студентів неекономічних спеціальностей вищих навчальних закладів. — К. : Вища школа, 2007. — 503, с.
Гражевська Н. І. Економічні системи епохи глобальних змін. — К. : Знання, 2008. — 431 с.
Григоренко А. І. Удосконалення економічного механізму регулювання ринку // Економіка АПК. — 2007. — № 3. — С. 109-111
Долішній М. Моделі державного регулювання в ринковій економіці // Економіка України. — 2007. — № 6. — С. 13-22
Дратвер Б. Л. Економічна теорія: Навчальний посібник. — Кіровоград : РВЦ КДПУ ім. В. Винниченка, 2006. — 256, с.
Економічна теорія: політична економія: підручник . — К. : Кондор, 2009. — 600 с.
Економічна теорія: Підручник / В. М. Тарасевич, В. В. Білоцерківець, С. П. Горобець, О. В. Давидов та ін.; За ред. В. М. Тарасевича ; М-во освіти і науки України, Нац. металургійна акад. України . — К. : Центр навчальної літератури, 2006. — 779 с.
Ковальова Ю. М. Механізм регулювання соціально-економічного розвитку регіону на основі формування кластерів //Актуальні проблеми економіки. — 2008. — № 4. — С. 179- 187
Ковальчук В. М. Загальні основи ринкової економіки: Навчальний посібник. — Тернопіль: Астон, 2005. — 228 с.
Крупка М. І. Основи економічної теорії: Підручник. — К. : Атіка, 2006. — 343, с
Курило О. Механізми державного регулювання // Політика і час. — 2007. — № 6. — С. 31-37
Лазуткин А. П. Этапы трансформации механизма регулирования мирохозяйственной системы // Социологические исследования. — 2009. — № 6. — С. 67-75
Мельник В. М. Основи економічного аналізу: короткий теоретико-методологічний курс: Навчальний посібник для вищих навчальних закладів / Віктор Мельник. — К.: Кондор, 2008. — 127, с.
Мочерний С. В. Основи економічної теорії: навч. посіб.. — К: Академія, 2009. — 502 с.
Основи економічної теорії: Підручник / В. Г. Федоренко, Ю. М. Ніколенко, О. М. Діденко и др.; За наук. ред. В. Г. Федоренка ; М-во освіти і науки України. — К. : Алерта, 2005. — 510 с.
Основи економічної теорії: Навч. посібник / Авт. кол.: В’ячеслав Алєксєєв, Ольга Андрусь, Марина Вербицька та ін.; За заг. ред. Петра Круша, Валентини Депутат, Світлани Тульчинської,. — К. : Каравела, 2007. — 447 с.
Основи економічної теорії: у 2 кн.: Підручник /Ю.В.Ніколенко, А.В.Демківський, В.А.Євтушевський та ін.; За ред. Ю.В.Ніколенка. — 2-ге вид., перероб. і доп. — К. : Либідь, 2004 — Кн.1 : Суспільне виробництво. Ринкова економіка. — 2004. — 271 с.
Політична економія: навчальний посібник для студентів вузів. — К. : Центр учбової літератури, 2009. — 631, с.
Пушкаренко П. І. Теоретичні основи сучасної макроекономіки: навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів. — Суми: Університетська книга, 2007. — 331, с.
Рудавка С. І. Основи економічної теорії: Навчальний посібник. — Вінниця: Тезис, 2007. — 340 с.
Трансформаційна економіка /Володимир Савчук; за ред. В. С. Савчука, Ю. К. Зайцева; М-во освіти і науки України, Держ. вищ. навч. заклад «Київський нац. екон. ун-т ім. Вадима Гетьмана». — 2-ге вид., без змін. — К. : КНЕУ, 2008. — 612 с.
Уразов А. У. Основи економічної теорії: Навчальний посібник. — К.: МАУП, 2005. — 323, с.
Ходжаян А. О. Політична економія: навчально-методичний посібник для самостійного вивчення. — К. : Кондор, 2009. — 302, с.
Цигилик І. І. Внутрішній економічний механізм і прогнозування, регулювання та планування в його системі // Економіка. Фінанси. Право. — 2009. — № 1. — С. 7-12

Освіта та самоосвіта