Режим доступу до інформації

Вступ

Актуальність теми. Отримання документованих або публічно оголошених відомостей про події та явища, що відбуваються у суспільстві, державі та навколишньому природному середовищі, є засобом участі фізичних та юридичних осіб у суспільних і державних справах. Саме тому суспільні відносини, що виникають з приводу одержання інформації, потребують правового регулювання. Особливо важливою є правова регламентація об’єктно-суб’єктного складу відносин з приводу доступу до інформації в умовах формування демократичної, правової держави в Україні, найвищою соціальною цінністю якої визнається людина. Підвищують актуальність питання правового регулювання доступу до інформації процеси розвитку інформаційних технологій, формування інформаційного суспільства.

Питання доступу до різних видів інформації розглядаються і в аналітичних роботах окремих громадсько-політичних об’єднань [11, 12]. У них аналізуються матеріали, які стосуються проблем правового регулювання доступу до публічної інформації, результати моніторингів за дотриманням центральними органами державної влади права громадян на одержання інформації на основі процедури інформаційного запиту та за функціонуванням веб-сторінок центральних органів державної влади, а також запровадження в Україні електронного урядування.

Мета роботи – проаналізувати режим доступу до інформації. Для досягнення зазначеної мети було поставлене вирішення таких завдань:

1) здійснити аналіз чинних норм вітчизняного права, які регламентують доступ до інформації;

2) розробити визначення поняття «доступ до інформації»;

3) визначити об’єктно-суб’єктний склад правовідносин, що виникають з приводу реалізації доступу до інформації.

Розділ 1. Теоретико-методологічні аспекти доступу до інформації

1.1. Основи правового регулювання доступу до інформації в Україні

Першими країнами, у яких нормативно закріплено право на інформацію, були скандинавські країни: Швеція (де конституційний Закон про свободу преси був прийнятий у 1766 р.), а потім через два століття Фінляндія (Закон 1951 р.). У 1966 році був прийнятий Закон США про свободу інформації, у якому були представлені нові інтерпретації і нові легітимні форми захисту свободи інформації. У 1970 р. аналогічні закони були прийняті в Данії і Норвегії, у 1973 р. – в Австрії, у 1978 р. – у Франції і Нідерландах, 1982 р. – в Австралії, Новій Зеландії і Канаді, у 1990 р. – в Італії, у 1992 р. – в Угорщині, у 1993 р. – у Португалії, у 1994 р. – у Бельгії, у 1997 р. – в Ірландії і Таїланді, у 1998 р. – у Кореї та Ізраїлі, а 1999 р. – у Чеській Республіці і Японії, у 2001 р. – у Польщі [13, с. 68].

У нашій державі загальні засади реалізації права особи на доступ до інформації в усіх сферах суспільного і державного життя України закріплює Закон України «Про інформацію» [1], забезпечує ж громадянам України можливості для участі в управлінні державними і громадськими справами, для впливу на поліпшення роботи органів державної влади і місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, для відстоювання своїх прав і законних інтересів та відновлення їх у разі порушення Закону України «Про звернення громадян» [2].

Основним засобом доступу до інформації Закон України «Про інформацію» визначає інформаційний запит [1, ст. 32]. Предметом інформаційного запиту Закон встановлює офіційні документи, письмову або усну інформацію про діяльність органів законодавчої, виконавчої та судової влади України, їхніх посадових осіб з окремих питань. Тобто відомості про діяльність недержавних установ та організацій прямо не визнаються предметом інформаційного запиту. Складається враження, що відкрита інформація про діяльність недержавних інституцій не може надаватися за запитами. Однак подібні документи та інформація не внесені до переліку таких, що не підлягають наданню для ознайомлення за запитами [1, ст. 37].

Опосередковано можливість отримання відомостей учасниками інформаційних відносин (громадянами, юридичними особами або державою в особі її органів [1, ст. 42]) передбачається ст. 43 Закону України «Про інформацію», у якій зазначається, що «кожний учасник інформаційних відносин для забезпечення його прав, свобод і законних інтересів має право на одержання інформації про… те, що стосується його особисто» [1, ч. 2 ст. 43]. Крім того, можливість вільного одержання відомостей, необхідних громадянам України, юридичним особам і державним органам для реалізації ними своїх прав, свобод і законних інтересів, здійснення завдань і функцій закріплена у ст. 9 Закону України «Про інформацію» [1, ч. 1 ст. 9]. Таким чином, цілком логічним було б розширення предмета інформаційного запиту, визначеного у Законі України «Про інформацію» шляхом зміни редакції ч. 3 ст. 32 цього Закону на таку: «Під запитом щодо надання письмової або усної інформації у цьому Законі розуміється звернення з вимогою надати письмову або усну інформацію про діяльність органів законодавчої, виконавчої та судової влади України, підприємств, установ і організацій незалежно від форм власності, їх посадових осіб з окремих питань».

Право на доступ до публічної інформації гарантується:

1) обов’язком розпорядників інформації надавати і оприлюднювати інформацію, окрім випадків, передбачених законом;

2) визначенням розпорядником інформації спеціальних структурних підрозділів або посадових осіб, які організовують у встановленому порядку доступ до публічної інформації, якою він володіє;

3) максимальним спрощенням процедури подання запиту і отримання інформації;

4) доступом до засідань колегіальних суб’єктів владних повноважень, крім випадків, передбачених законодавством;

5) здійсненням парламентського, громадського та державного контролю за дотриманням прав на доступ до публічної інформації;

6) юридичною відповідальністю за порушення законодавства про доступ до публічної інформації [3, ст. 3].

1.2. Забезпечення доступу до інформації

Доступ до інформації забезпечується шляхом:

1) систематичного та оперативного оприлюднення інформації: в офіційних друкованих виданнях; на офіційних веб-сайтах в мережі Інтернет; на інформаційних стендах; будь-яким іншим способом;

2) надання інформації за запитами на інформацію [3, ст. 5].

Законодавством України чітко не визначено, яка саме інформація захищається державою. Законом України «Про державну таємницю» встановлюються такі грифи секретності як «особливо таємно», «цілком таємно», «таємно». Поряд з тим застосовуються такі грифи секретності, як «для службового користування», «опублікуванню не підлягає», «не для друку», «для внутрішнього користування». Законодавче врегулювання такого роду грифів секретності не врегульовано, але існує реальна практика застосування органами державної влади, зокрема на підставі Постанови Кабінету Міністрів України №1893 від 27.11.98 «Про затвердження Інструкції про порядок обліку, зберігання і використання документів, справ, видань та інших матеріальних носіїв інформації, які містять конфіденційну інформацію, що є власністю держави» [4]. Наприклад, у 2010 році з грифом «для службового користування» видано 77 нормативно-правових актів органів державної влади [5].

Законом України «Про доступ до публічної інформації» також визначено види публічної інформації з обмеженим доступом, зокрема: конфіденційна інформація, таємна інформація, службова інформація. Поряд з тим, у даному законодавчому акті необхідно було б передбачити вичерпний перелік випадків за умови наяності яких можна було б отримати інформацію з обмеженим доступом за наявності важливіших підстав ніж ті що є передумовою обмеження доступу.

Відповідно до Рекомендації Ради Європи N R (2002)2 «Про доступ до офіційних документів» від 21 лютого 2002 року доступ до офіційних документів на основі рівноправності та відповідно до чітких правил: дозволяє громадянам виробити адекватне бачення та сформувати критичні погляди щодо стану суспільства, у якому вони живуть, та щодо органів влади, які ними керують; сприяє більшій дієвості та ефективності адміністративних органів і допомагає підтримувати їх цілісність, усуваючи ризик корупції; є чинником, що підтверджує легітимність органів управління як державних служб і посилює довіру громадськості до органів державної влади [6].

З огляду на вищенаведене можна прийти до висновку про достатню правову регламентацію доступу до публічної інформації в Україні. Оскільки, наявність законодавчого акту про доступ до публічної інформації не у кожній державі забезпечується реальним механізмом, а навпаки служить одним з способів ще більшого обмеження доступу до неї.

До прикладу, у 2002 році уряд Зімбабве поступився багаторічній кампанії правозахисних і журналістських організацій та ухвалив закон про свободу інформації – Закон про доступ до інформації і захист приватності. Новий Закон надав громадськості обмежене право доступу до урядових записів, але водночас він створив чиcленні й серйозні перешкоди на шляху до справжньої свободи інформації: усі журналісти й видання повинні пройти ліцензування урядом; більшості іноземних кореспондентів може бути не дозволено продовжувати репортажі; посилено вимоги до власності, які обмежують можливості приватних ЗМІ залучати інвестиції; передбачено нові обмеження на репортажі з «фальшивими новинами» [7, с. 18].

Прозорість механізмів доступу до публічної інформації та обмеження доступу до інформації є одними з ключових індикаторів відкритого інформаційного суспільства. Належне правове врегулювання даних механізмів шляхом прийняття відповідних законодавчих актів, зокрема Закону України «Про доступ до публічної інформації» (законопроект за № 2763) свідчить про розуміння публічної влади в необхідності правового врегулювання доступу до публічної інформації з метою забезпечення виконання Конституції України та взятих на себе міжнародних зобов’язань.

Розділ 2. Режим доступу до інформації як елемент правового статусу особи

2.1. Право фізичних осіб на доступ до інформації

Право фізичних осіб на доступ до інформації, як і інших суб’єктів права, реалізується з урахуванням їх загального правового статусу. Керуючись загальною теорією права та держави, правовий статус включає в себе всю різноманітність сфер діяльності людини. Відповідно до змісту Загальної декларації прав люди 1948 р., а також інших міжнародних пактів з прав людини виділяються громадянські й особисті, а також політичні, соціальні, економічні, культурні права. Окрім вищезазначених, наявні також конституційні, громадянські, трудові та інші права, які є предметом вивчення галузевих юридичних наук. Незважаючи на це, варто зазначити, що при класифікації прав не завжди можна зачислити те чи інше право до певної беззастережно визначеної групи, унаслідок чого будь-який поділ прав на чіткі категорії до певної міри є умовним.

Водночас не варто забувати, що свобода думки і слова, право вільного пошуку, збирання, зберігання, використання й поширення інформації усно, письмово або в інший спосіб — на власний вибір є важливою сферою особистих прав людини і громадянина.

Останні тенденції розвитку науки конституційного права свідчать про те, що право на інформацію починають дедалі частіше розглядати як самостійне комплексне конституційне особисте право.

Не залишається осторонь згаданих процесів і наука теорії права, де також на сучасному етапі починають з’ являтися стійкі тенденції за виділенням права на інформацію як самостійної категорії. Так, під час дослідження зміни поколінь прав такі класифікації:

— Перше покоління — політичні, культурні, особисті права;

— Друге покоління — соціально-економічні, громадянські права;

— Третє покоління — колективні права: жінок, дітей та ін.;

— Четверте покоління — права людини, зокрема право на мир, на безпечне для життя довкілля, інформаційні права тощо.

Підсумовуючи, можна сказати, що право на доступ до інформації, яке, фактично, є одним з інформаційних прав у складі права на інформацію, належить до особистих конституційних прав.

Для визначення статусу людини і громадянина у сфері права на інформацію варто встановити його найбільш точну юридичну характеристику, яка має такі сторони:

Формально-правову, пов’язану з визнанням певного права і його реалізацією в межах дії позитивного права певної держави.
Змістову, яку пов’язану з нормативно-правовим закріпленням цього права та відповідних йому правових обов’язків.
Процесуальну, що регулює порядок реалізації цього права та порядок реалізації відповідних йому обов’язків.

Щодо права на доступ до інформації, на сьогодні в Україні діє значна кількість правових актів як загалом регламентуючих питання створення й використання відкритих інформаційних ресурсів, так і нормативно-правових актів, що містять окремі норми, які, своєю чергою, регулюють доступ до відкритої інформації та відповідні права й обов’ язки фізичних і юридичних осіб.

Основоположним нормативно-правовим актом у цій сфері є Конституція України. Норми Конституції України закріплюють право на інформацію (яке охоплює право на доступ до інформації) як одне із основоположних прав людини.

Так, у частині 2 ст. 34 Конституції України зазначено: «Кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб — на свій вибір» [4].

Наступна ж частина 3 ст. 34 Конституції України вказує на те, що: «Здійснення цих прав може бути обмежене законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя» [4].

Основний закон також містить низку положень, що безпосередньо стосуються відкритої інформації. До таких зачислюють норми про свободу слова, масової інформації, право вільного доступу до інформації про стан довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуту, а також право на її поширення тощо.

Усі мають право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів, зобов’язаних розглянути звернення і дати обґрунтовану відповідь у встановлений законом строк (ст. 40 Конституції України) [4].

Варто звернути увагу також на те, що частина 2 ст. 57 Основного закону покладає на державу обов’язок доводити до відома населення закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права та обов’язки громадян, а відповідно до змісту частини 3 згаданої статті, не доведені до відома населення такі нормативно правові акти є нечинними [4].

Загалом Основний закон України містить у собі більш як 20 правових норм, які встановлюють інформаційні права та свободи.

Серед нормативно-правих актів, що регламентують питання доступу до відкритої інформації, особливо важливе значення мають Закони України «Про інформацію», «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні», «Про доступ до судових рішень», «Про звернення громадян», «Про інформаційні агентства», «Про Національну програму інформатизації», «Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації», «Про захист суспільної моралі», «Про електронні документи та електронний документообіг», «Про державну таємницю», «Про державну статистику», «Про Державну службу спеціального зв’ язку та захисту інформації України», «Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів», «Про захист інформації в інформаційно-телекомунікаційних системах», «Про захист прав споживачів», «Про бібліотеки і бібліотечну справу» та низка інших.

Основоположні засади, які стосуються доступу до інформації, містяться у Законі України «Про інформацію». Цей Закон містить дефінітивну частину, в якій законодавець дає визначення понять, зокрема означаючи інформацію, як документовані або публічно оголошені відомості про події та явища, що відбуваються у суспільстві, державі та навколишньому природному середовищі; окреслює коло суб’єктів інформаційних відносин — громадян України, юридичних осіб, державу. Щоправда в останньому випадку законодавець вносить застереження щодо суб’єктного складу інформаційних відносин, доповнюючи їх перелік іншими (іноземними) державами, їхніми громадянами (іноземцями), іноземними юридичними особами, а також особами без громадянства (апатридами) та міжнародними організаціями (ст. ст. 1, 5) [5].

Отож, ознайомившись з змістом перелічених нормативно-правових актів, відштовхнувшись від норм Конституції України та Закону України «Про інформацію», що регулюють відносини в інформаційній сфері, зокрема відносин з приводу питань реалізації права на доступ до інформації, можна зробити висновок про те, що в них найбільшою мірою втілені формально-правові аспекти статусу людини у сфері права на доступ до інформації, і, деякою мірою, виражається їх змістова характеристика.

2.2. Елементи доступу до інформації

У складі права на доступ до інформації можна виділити такі елементи (правомочності), які можуть бути реалізовані всіма без винятку суб’єктами зазначеного права:

— право доступу до документів та інших матеріалів, інформаційним ресурсам та інформаційним системам;

— право на звернення за інформацією до певних суб’єктів;

— право отримувати інформацію від конкретних суб’єктів;

— право фіксувати інформацію, у тому числі за допомогою технічних засобів;

— право на відтворення інформації (отриманої у не заборонений законом спосіб);

— право на доведення інформації до конкретних суб’єктів через її опублікування, а також поширення через мережі обміну даними (зокрема Інтернет), передачі через засоби масової інформації в режимі повідомлень;

— право на отримання консультації з питань доступу до інформації.

Задля створення дієвого механізму реалізації права на доступ до інформації вбачається необхідним закріпити вищезазначені принципи на рівні Національного законодавства. У разі внесення запропонованих змін потрібно буде врахувати те, що для деяких фізичних осіб чинним законодавством вже встановлені спеціальні гарантії з надання інформації. Інакше кажучи, для запобігання стихійному внесенню змін в окремі нормативно-правові акти пропонується до вирішення питання підійти комплексно, першочергово розробивши законодавчу стратегію розвитку інформаційного законодавства України у сфері доступу до інформації.

Зазначимо, що для певних суб’єктів інформаційних відносин встановлюються додаткові юридичні гарантії реалізації доступу до інформації. Наприклад, переважним правом на одержання інформації користуються громадяни, яким ця інформація необхідна для виконання своїх професійних обов’язків, а кожна особа має право на ознайомлення з інформацією, зібраною про неї.

Реалізація суб’єктами інформаційних відносин доступу до інформації пов’язана з одержанням будь-яких відомостей, необхідних для реалізації своїх прав, свобод і законних інтересів, здійснення завдань і функцій. Тобто об’єктом доступу може бути будь-який вид інформації як такої, зокрема інформація з обмеженим доступом. Остання може бути об’єктом доступу за умови відповідності суб’єкта та підстав одержання такої інформації встановленим законодавством України вимогам, або ж у випадку, наприклад, коли вона є суспільно значимою, тобто якщо вона є предметом громадського інтересу і якщо право суб’єкта інформаційних відносин знати цю інформацію переважає право власника інформації з обмеженим доступом на її захист [1, ст. 30, абз. 11]. Зазначимо також, що об’єктом доступу (одержання) інформації можуть бути не лише відомості про діяльність органів влади та місцевого самоврядування, а будь-які відомості, зокрема про фізичну особу (за наявності її згоди або у виняткових, передбачених законом випадках), про діяльність недержавних установ та організацій тощо.

Розділ 3. Забезпечення державою режиму доступу до інформації в Україні

3.1. Повноваження державних органів щодо забезпечення доступу до інформації

Режим доступу до інформації – це передбачений правовими нормами порядок одержання, використання, поширення й зберігання інформації.

З розвитком інформаційних технологій значно підвищується швидкість передачі даних від одних учасників суспільних відносин до інших. При цьому вдосконалюються і засоби захисту інформації від несанкціонованого доступу. Обидва процеси спричиняють не лише позитивні наслідки у вигляді задоволення різноманітних інформаційних потреб учасників інформаційних відносин, а й негативні — розголошення різних видів інформації з обмеженим до ступом чи неправомірне обмеження доступу до інформації. Зрозуміло, що лише держава повноважна встановлювати обов’язкові для усіх учасників правила і процедури поводження з різни ми видами інформації.

України «Про інформацію» закріплює норму, відповідно до якої «держава здійснює контроль за режимом доступу до інформації» [2, ст. 28]. Це завдання полягає у «забезпеченні дотримання вимог законодавства про інформацію всіма державними органами, підприємствами, установами та організаціями, недопущенні необґрунтованого віднесення відомостей до категорії інформації з обмеженим доступом» [2, ст. 28].

Державний контроль за додержанням встановленого режиму здійснюється спеціальними органами, які визначають Верховна Рада України і Кабінет Міністрів України [2, ст. 28]. За режимом доступу інформація поділяється на відкриту і інформацію з обмеженим доступом [2, ст. 30]. Відповідно і контрольні повноваження органів державної влади пов’язані з визначенням правомірності обмеження доступу до інформації, а також належної діяльності учасників інформаційних відносин щодо надання (оприлюднення) відкритої інформації.

Повноваження державних органів щодо забезпечення доступу до інформації умовно можна поділити на дві групи: загальні і спеціальні. Загальні повноваження стосуються задоволення інформаційних потреб інших учасників суспільних відносин шляхом оприлюднення інформації, відповідей на інформаційні запити, надання інформації з державних баз даних тощо. Спеціальні повноваження стосуються нормотворчих, наглядових, контрольних, ліцензійних та інших функцій органів держави, тобто таких, які спрямовуються на забезпечення дієвості різних засобів та механізмів доступу до інформації, а також доступу до інформації власне самих органів державної влади. Загальні повноваження щодо забезпечення доступу до інформації єдині для усіх органів державної влади, спеціальні визначаються їх місцем у державному апараті, специфікою правового статусу.

До органів, які забезпечують доступ до інформації в Україні, відносимо, насамперед, Верховну Раду України, яка «може вимагати від урядових установ, міністерств, відомств звіти, які містять відомості про їх діяльність із забезпечення інформацією зацікавлених осіб (кількість випадків відмови у наданні доступу до інформації із зазначенням мотивів таких відмов; кількість та обґрунтування застосування режиму обмеженого доступу до окремих видів інформації; кількість скарг на неправомірні дії посадових осіб, які відмовили у доступі до інформації, та вжиті щодо них заходи тощо)» [2, ст. 30]. Зрозуміло, що Верховна Рада України має спеціальні повноваження — приймає закони у сфері доступу до інформації учасників суспільних відносин, а також реалізує загальні повноваження — оприлюднює відомості про власну діяльність.

Президент України, Кабінет Міністрів України окрім створення підзаконних нормативно-правових актів з питань доступу до інформації (спеціальні повноваження), здійснюють оприлюднення інформації про власну діяльність (загальні повноваження).

До органів, які забезпечують доступ до інформації, безпосередньо здійснюючи спеціальні повноваження, відносимо: Національну раду України з питань телебачення і радіомовлення, Міністерство транспорту та зв’язку України (Мін-трансзв’язку), Міністерство культури і мистецтв України, Службу безпеки України, Державну службу спеціального зв’язку та захисту інформації України, Державний комітет телебачення і радіомовлення України (Держкомтелерадіо України), Державний комітет статистики України, Національну координаційну раду з питань захисту прав споживачів та інші.

Мінтрансзв’язку, наприклад, забезпечує координацію діяльності органів виконавчої влади, пов’язаної із створенням та інтеграцією електронних інформаційних систем і ресурсів в Єдиний веб-портал органів виконавчої влади та наданням інформаційних та інших послуг через електронну інформаційну систему «Електронний Уряд»; координує та контролює роботи, пов’язані із створенням, веденням і забезпеченням функціонування Національного реєстру електронних інформаційних ресурсів, визначає організаційні та методичні засади ведення Національного реєстру та правила користування ним [10].

Національна рада України з питань телебачення і радіомовлення як конституційний, постійно діючий, колегіальний, наглядовий та регулюючий державний орган у галузі телерадіомовлення здійснює відповідні повноваження щодо забезпечення доступу до інформації через телебачення і радіомовлення відповідно до Закону України «Про Національну раду України з питань телебачення і радіомовлення».

До основних завдань Держкомтелерадіо України законодавство зокрема відносить: сприяння реалізації конституційного права на свободу слова; координацію діяльності в інформаційній та видавничій сферах; здійснення державного регулювання і контролю в інформаційній та видавничій сферах; сприяння розвитку інформаційного суспільства, розширенню національного інформаційного простору [11].

Держкомтелерадіо України відповідно до покладених на нього завдань: розробляє проекти документів з питань розширення доступу до національних інформаційних ресурсів і вживає заходів для впровадження новітніх інформаційних технологій; сприяє підвищенню рівня інфор-маційного забезпечення населення відповідно до європейських стандартів; готує та подає Кабінету Міністрів України пропозиції щодо підвищення рівня інформаційної представленості України та надання органам виконавчої влади послуг в Інтернет; готує та подає Кабінету Міністрів України аналітичні матеріали про висвітлення у засобах масової інформації найважливіших питань внутрішньої та зовнішньої політики держави[11].

Національна комісія з утвердження свободи слова та розвитку інформаційної галузі як консультативно-дорадчий орган при Президентові України також має спеціальні повноваження у сфері забезпечення доступу до інформації, зокрема стосовно проведення моніторингу ефективності реалізації законів та інших нормативно-правових актів щодо свободи слова та розвитку інформаційної галузі, їх відповідності стандартам Ради Європи, ОБСЄ, інших міжнародних організацій та вимогам політичної складової Копенгагенських критеріїв і відповідних положень Плану дій «Україна – Європейський Союз» та підготовка проектів відповідних законодавчих, інших нормативно-правових актів; створення та розвитку системи суспільних (громадських) засобів масової інформації; розвитку українського сегменту мережі Інтернет тощо [12].

Служба безпеки України здійснює інформаційно-аналітичну роботу в інтересах ефективного проведення органами державної влади та управління України внутрішньої і зовнішньої діяльності, вирішення проблем оборони, соціально-економічного будівництва, науково-технічного прогресу, екології та інших питань, пов’язаних з національною безпекою України [5, п. 1, ст. 24], бере участь у розробці і здійсненні заходів щодо забезпечення охорони державної таємниці та конфіденційної інформації, що є власністю держави, сприяє підприємствам, установам, організаціям та підприємцям у збереженні комерційної таємниці, розголошення якої може завдати шкоди життєво важливим інтересам України [5, п. 7, ст. 24], тобто також реалізує спеціальні повноваження щодо забезпечення доступу до інформації в Україні.

Державна служба спеціального зв’язку та захисту інформації України зобов’язана забезпечувати у встановленому порядку урядовим зв’язком Президента України, Голову Верховної Ради України та Прем’єр-міністра України в місцях їх постійного і тимчасового перебування; здійснювати заходи щодо створення, розвитку та забезпечення функціонування Національної системи конфіденційного зв’язку, забезпечення її безпеки та оперативно-технічного управління; встановлювати порядок і вимоги щодо використання інформаційно-телекомунікаційних систем, у тому числі загального користування, органами державної влади, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами і організаціями незалежно від форм власності, які збирають, обробляють, зберігають та передають інформацію, що є власністю держави, або інформацію з обмеженим доступом, вимога щодо захисту якої встановлена законом тощо [6, ст. 16].

3.2. Основні види режиму доступу інформації в Україні

За режимом доступу інформація поділяється на відкриту інформацію та інформацію з обмеженим доступом.

Держава здійснює контроль за режимом доступу до інформації.

Завдання контролю за режимом доступу до інформації полягає у забезпеченні додержання вимог законодавства про інформацію всіма державними органами, підприємствами, установами та організаціями, недопущенні необґрунтованого віднесення відомостей до категорії інформації з обмеженим доступом.

Державний контроль за додержанням встановленого режиму здійснюється спеціальними органами, які визначають Верховна Рада України і Президент України.

У порядку контролю Верховна Рада України може вимагати від урядових установ, міністерств, відомств звіти, які містять відомості про їх діяльність по забезпеченню інформацією заінтересованих осіб (кількість випадків відмови у наданні доступу до інформації із зазначенням мотивів таких відмов; кількість та обгрунтування застосування режиму обмеженого доступу до окремих видів інформації; кількість скарг на неправомірні дії посадових осіб, які відмовили у доступі до інформації, та вжиті щодо них заходи тощо).

3.2.1. Доступ до відкритої інформації

Доступ до відкритої інформації забезпечується шляхом:

систематичної публікації її в офіційних друкованих виданнях (бюлетенях, збірниках);
поширення її засобами масової комунікації;
безпосереднього її надання заінтересованим громадянам, державним органам та юридичним особам.

Порядок і умови надання громадянам, державним органам, юридичним особам і представникам громадськості відомостей за запитами встановлюються цим Законом або договорами (угодами), якщо надання інформації здійснюється на договірній основі.

Обмеження права на одержання відкритої інформації забороняється законом.

Переважним правом на одержання інформації користуються громадяни, яким ця інформація необхідна для виконання своїх професійних обов’язків.

3.2.2. Інформація з обмеженим доступом

Інформація з обмеженим доступом за своїм правовим режимом поділяється на конфіденційну і таємну.

Конфіденційна інформація — це відомості, які знаходяться у володінні, користуванні або розпорядженні окремих фізичних чи юридичних осіб і поширюються за їх бажанням відповідно до передбачених ними умов.

Стосовно інформації, що є власністю держави і знаходиться в користуванні органів державної влади чи органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій усіх форм власності, з метою її збереження може бути відповідно до закону встановлено обмежений доступ — надано статус конфіденційної. Порядок обліку, зберігання і використання документів та інших носіїв інформації, що містять зазначену інформацію, визначається Кабінетом Міністрів України.

До конфіденційної інформації, що є власністю держави і знаходиться в користуванні органів державної влади чи органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій усіх форм власності, не можуть бути віднесені відомості:

про стан довкілля, якість харчових продуктів і предметів побуту;
про аварії, катастрофи, небезпечні природні явища та інші надзвичайні події, які сталися або можуть статися і загрожують безпеці громадян;
про стан здоров’я населення, його життєвий рівень, включаючи харчування, одяг, житло, медичне обслуговування та соціальне забезпечення, а також про соціально-демографічні показники, стан правопорядку, освіти і культури населення;
стосовно стану справ із правами і свободами людини і громадянина, а також фактів їх порушень;
про незаконні дії органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових та службових осіб;
інша інформація, доступ до якої відповідно до законів України та міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, не може бути обмеженим.

про стан довкілля, якість харчових продуктів і предметів побуту;
про аварії, катастрофи, небезпечні природні явища та інші надзвичайні події, які сталися або можуть статися і загрожують безпеці громадян;
про стан здоров’я населення, його життєвий рівень, включаючи харчування, одяг, житло, медичне обслуговування та соціальне забезпечення, а також про соціально-демографічні показники, стан правопорядку, освіти і культури населення;
стосовно стану справ із правами і свободами людини і громадянина, а також фактів їх порушень;
про незаконні дії органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових та службових осіб;
інша інформація, доступ до якої відповідно до законів України та міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, не може бути обмеженим.

Громадяни, юридичні особи, які володіють інформацією професійного, ділового, виробничого, банківського, комерційного та іншого характеру, одержаною на власні кошти, або такою, яка є предметом їх професійного, ділового, виробничого, банківського, комерційного та іншого інтересу і не порушує передбаченої законом таємниці, самостійно визначають режим доступу до неї, включаючи належність її до категорії конфіденційної, та встановлюють для неї систему (способи) захисту.

Виняток становить інформація комерційного та банківського характеру, а також інформація, правовий режим якої встановлено Верховною Радою України за поданням Кабінету Міністрів України (з питань статистики, екології, банківських операцій, податків тощо), та інформація, приховування якої являє загрозу життю і здоров’ю людей.

До таємної інформації належить інформація, що містить відомості, які становлять державну та іншу передбачену законом таємницю, розголошення якої завдає шкоди особі, суспільству і державі.

Віднесення інформації до категорії таємних відомостей, які становлять державну таємницю, і доступ до неї громадян здійснюється відповідно до закону про цю інформацію.

Порядок обігу таємної інформації та її захисту визначається відповідними державними органами за умови додержання вимог, встановлених цим Законом.

Порядок і терміни обнародування таємної інформації визначаються відповідним законом.

Інформація з обмеженим доступом може бути поширена без згоди її власника, якщо ця інформація є суспільно значимою, тобто якщо вона є предметом громадського інтересу і якщо право громадськості знати цю інформацію переважає право її власника на її захист.

Порядок і терміни обнародування таємної інформації визначаються відповідним законом.

3.2.3. Доступ громадян до інформації про них

Громадяни мають право:

знати у період збирання інформації, які відомості про них і з якою метою збираються, як, ким і з якою метою вони використовуються;
доступу до інформації про них, заперечувати її правильність, повноту, доречність тощо.

Державні органи та організації, органи місцевого самоврядування, інформаційні системи яких вміщують інформацію про громадян, зобов’язані надавати її безперешкодно і безкоштовно на вимогу осіб, яких вона стосується, крім випадків, передбачених законом, а також вживати заходів щодо запобігання несанкціонованому доступу до неї. У разі порушень цих вимог Закон гарантує захист громадян від завданої їм шкоди використанням такої інформації.

Забороняється доступ сторонніх осіб до відомостей про іншу особу, зібраних відповідно до чинного законодавства державними органами, організаціями і посадовими особами.

Зберігання інформації про громадян не повинно тривати довше, ніж це необхідно для законно встановленої мети.

Всі організації, які збирають інформацію про громадян, повинні до початку роботи з нею здійснити у встановленому Кабінетом Міністрів України порядку державну реєстрацію відповідних баз даних.

Необхідна кількість даних про громадян, яку можна одержати законним шляхом, має бути максимально обмеженою і може використовуватися лише для законно встановленої мети.

Відмова в доступі до такої інформації, або приховування її, або незаконні збирання, використання, зберігання чи поширення можуть бути оскаржені до суду.

3.4.2. Доступ до офіційних документів

Громадянин має право звернутися до державних органів і вимагати надання будь-якого офіційного документа, незалежно від того, стосується цей документ його особисто чи ні, крім випадків обмеження доступу, передбачених цим Законом.

Під запитом щодо надання письмової або усної інформації у цьому Законі розуміється звернення з вимогою надати письмову або усну інформацію про діяльність органів законодавчої, виконавчої та судової влади України, їх посадових осіб з окремих питань.

Громадяни України, державні органи, організації і об’єднання громадян (надалі — запитувачі) подають запит відповідному органу законодавчої, виконавчої та судової влади, його посадовим особам.

У запиті повинно бути зазначено прізвище, ім’я та по батькові запитувача, документ, письмова або усна інформація, що його цікавить, та адреса, за якою він бажає одержати відповідь.

Органи законодавчої, виконавчої та судової влади України, їх посадові особи зобов’язані надавати інформацію, що стосується їх діяльності, письмово, усно, по телефону чи використовуючи публічні виступи своїх посадових осіб.

Термін вивчення запиту на предмет можливості його задоволення не повинен перевищувати десяти календарних днів.

Протягом вказаного терміну державна установа письмово доводить до відома запитувача, що його запит буде задоволено або що запитуваний документ не підлягає наданню для ознайомлення.

Задоволення запиту здійснюється протягом місяця, якщо інше не передбачено законом.

Аналогічний термін розгляду встановлюється і щодо запиту про надання письмової інформації.

Відмова в задоволенні запиту доводиться до відома запитувача у письмовій формі з роз’ясненням порядку оскарження прийнятого рішення.

У відмові має бути зазначено:

1) посадову особу державної установи, яка відмовляє у задоволенні запиту;

2) дату відмови;

3) мотивовану підставу відмови.

Відстрочка задоволення запиту допускається в разі, якщо запитуваний документ не може бути надано для ознайомлення у місячний термін. Повідомлення про відстрочку доводиться до відома запитувача у письмовій формі з роз’ясненням порядку оскарження прийнятого рішення.

У повідомленні про відстрочку має бути зазначено:

1) посадову особу державної установи, яка відмовляє у задоволенні запиту у визначений місячний термін;

2) дату надсилання або видачі повідомлення про відстрочку;

3) причини, з яких запитуваний документ не може бути видано у встановлений цим Законом термін;

4) термін, у який буде задоволено запит.

Відмова та відстрочка задоволення запиту щодо надання письмової інформації здійснюються в аналогічному порядку.

Не підлягають обов’язковому наданню для ознайомлення за інформаційними запитами офіційні документи, які містять у собі:

інформацію, визнану у встановленому порядку державною таємницею;
конфіденційну інформацію;
інформацію про оперативну і слідчу роботу органів прокуратури, МВС, СБУ, роботу органів дізнання та суду у тих випадках, коли її розголошення може зашкодити оперативним заходам, розслідуванню чи дізнанню, порушити право людини на справедливий та об’єктивний судовий розгляд її справи, створити загрозу життю або здоров’ю будь-якої особи;
інформацію, що стосується особистого життя громадян;
документи, що становлять внутрівідомчу службову кореспонденцію (доповідні записки, переписка між підрозділами та інше), якщо вони пов’язані з розробкою напряму діяльності установи, процесом прийняття рішень і передують їх прийняттю;
інформацію, що не підлягає розголошенню згідно з іншими законодавчими або нормативними актами. Установа, до якої звернуто запит, може не надавати для ознайомлення документ, якщо він містить інформацію, яка не підлягає розголошенню на підставі нормативного акта іншої державної установи, а та державна установа, яка розглядає запит, не має права вирішувати питання щодо її розсекречення;
інформацію фінансових установ, підготовлену для контролюючих органів, крім випадків, коли така інформація вимагається за письмовим запитом контролюючого органу для здійснення податкового, митного, бюджетного та валютного контролю.

Функція держави забезпечувати доступ до інформації включає і здійснення судочинства у цивільних, адміністративних, кримінальних справах тощо, адже встановлення юридичної відповідальності за правопорушення та застосування її до винних осіб є необхідним елементом правомірної діяльності у сфері доступу до інформації.

З викладеного робимо висновок про те, що забезпечення доступу до інформації є важливою функцією держави, особливо зважаючи на розвиток інформаційних технологій та встановлення оптимального правового регулювання нових інформаційних відносин. Важливість даної функції обґрунтовується не лише загальним інформаційним законодавством, а й нормативно-правовими актами з питань забезпечення інформаційної безпеки та інформатизації в Україні. До складових реалізації функції забезпечення доступу до інформації відносимо:

— прийняття нормативно-правових актів, що регулюють суспільні відносини у сфері доступу до інформації громадян та інших учасників інформаційних відносин, у тому числі закріплення меж правочинної поведінки відповідних суб’єктів, тобто їх відповідальності за порушення правових механізмів доступу до інформації;

— створення правової бази для використання електронних інформаційних ресурсів та новітніх інформаційних засобів забезпечення доступу до інформації;

— адаптації українського законодавства до загальноприйнятих міжнародних стандартів, включення Україною міжнародно-правових актів з питань доступу до інформації у національне законодавство шляхом підписання і ратифікації відповідних договорів та угод;

— створення державних органів та наділення їх владними повноваженнями у сфері забезпечення доступу до інформації;

— безпосереднє правозастосування державними органами правових норм щодо забезпечення доступу до інформації, у тому числі здійснення правосуддя з відповідних питань.

Висновки

Реалізація права на інформацію громадянами, юридичними особами і державою не повинна порушувати громадські, політичні, економічні, соціальні, духовні, екологічні та інші права, свободи і законні інтереси інших громадян, права та інтереси юридичних осіб. Кожному громадянину забезпечується вільний доступ до інформації, яка стосується його особисто, крім випадків, передбачених законами України».

Відповідно до чинного законодавства України право на доступ до інформації гарантується:

обов’язком органів державної влади, а також органів місцевого і регіонального самоврядування інформувати про свою діяльність та прийняті рішення;

створенням у державних органах спеціальних інформаційних служб або систем;

забезпеченням державою однакових прав і можливостей доступу до інформації всім учасникам інформаційних відносин;

контролем держави за режимом доступу до інформації з метою забезпечення додержання вимог законодавства про інформацію всіма державними органами, підприємствами, установами та організаціями, недопущення необґрунтованого віднесення відомостей до категорії інформації з обмеженим доступом;

забороною обмеження права на одержання відкритої інформації;

встановленням відповідальності за порушення законодавства про інформацію, зокрема за необґрунтовану відмову від надання відповідної інформації; надання інформації, що не відповідає дійсності; несвоєчасне надання інформації; навмисне приховування інформації тощо.

Список використаної літератури

Закон України «Про інформацію» від 02.10.1992р. №2657-XII // Відомості Верховної Ради України. – 1992. — № 48. — Ст. 650.
Закон України «Про доступ до публічної інформації» (законопроект за № 2763) [Електронний ресурс] // Офіційний сайт Верховної Ради України. – Режим доступу : http://w1.c1.rada.gov.ua/ pls/zweb_n/webproc4_1?id=&pf3511=33015
Постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження Інструкції про порядок обліку, зберігання і використання документів, справ, видань та інших матеріальних носіїв інформації, які містять конфіденційну інформацію, що є власністю держави» від 27.11.98р. №1893 // Урядовий кур’єр. – 1998. — №143.
Пілат Є. Право на доступ до інформації як елемент правового статусу особи / Пілат Є. // Вісник Львівського університету. Серія юридична. – 2010. – випуск №50. – С. 127-132.
Северин О. Службове користування: підсумки року [Електронний ресурс] // Право знати. – Режим доступу : http://stop-x-files-ua.org/?p=4243.
Рекомендації Ради Європи N R (2002)2 «Про доступ до офіційних документів» від 21 лютого 2002 року [Електронний ресурс] // Офіційний сайт Верховної Ради України. – Режим доступу : http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=994_a33.
Свобода інформації : навчальний посібник для державних службовців. [пер. з англ. Р. Тополевського] – К. : Тютюкін, 2010. – 128 с.
Петров Є. В. Інформація як об’єкт цивільно-правових відносин: Автореф. дис… канд. юрид. наук: 12.00.03 / Національний університет внутрішніх справ. — Х., 2003.
Вступ до інформаційної культури та інформаційного права / За ред. М. Я. Швеця та Р. А. Калюжного. — Ужгород: ІВА, 2003.
Брижко В. М. До питання застосування у правотворчості понять «інформація» та «дані» // Правова інформатика. — К., 2005. — № 4 (8)/2005. — С. 31–37.
Доступ до інформації та електронне урядування / Автори-упорядники М. С. Демкова, М. В. Фігель. — К.: Факт, 2004.
Інформаційна відкритість органів державної влади України. / За загальною редакцією М. Ла-циби. — К.: Український незалежний центр політичних досліджень, 2005.
Гонцяж Я., Гнидюк Н. Свобода інформації та виконавча гілка влади: Правові норми. Інституції. Процедури: Порівняльний аналіз. — К.: Міленіум, 2002.
Основи інформаційного права України: Навч. посіб. / В. С. Цимбалюк, В. Д. Гавловський, В. В. Гриценко та ін.; За ред. М. Я Швеця, Р. А. Калюжного та П. В. Мельника. — К.: Знання, 2004. — 274 с.
Кормич Б. А. Організаційно-правові основи політики інформаційної безпеки України: Автореф. дис… докт. юрид. наук: 12.00.07 / Національний університет внутрішніх справ МВС України. — Харків, 2004 — 41 с.
Логінов О. В. Адміністративно-правове забезпечення інформаційної безпеки органів виконавчої влади: автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.07 / Національна академія внутрішніх справ України. — Київ, 2005. — 22 с.

Освіта та самоосвіта