В той час як історія світської музики починається в XVIII ст. з повного панування іноземної музики, іноземних оркестрів і композиторів, і тільки в другій половині століття виникають перші створення національної музики, наша церковна музика, навпаки, спочатку століття представляє набагато більше самостійності і самобутності, ніж наприкінці.

Спостерігається вражаюча напруженість роботи, спрямованої на гармонізацію давніх і місцевих наспівів, створення нових пісень і служб місцевого та спеціального характеру і розвиток хорової техніки, що нагадує, своєю пристрастю до надмірного багатоголосся, почасти технічні інтереси нідерландських контрапунктистів, почасти (і набагато більше) багатохорові твори італійських композиторів XVII століття. І тут, і там позначалося захоплення технічною стороною, боротьба і гра з труднощами. Слабкість нашої культури, відсутність правильної систематичної школи, не тільки музичного, але і загальноосвітньої, що випливає звідси відсутність спадкоємності розвитку, робили все це рух неміцним [2, c. 215].

З другої половини XVIII століття зазначене рух в області церковної музики поступається місцем, — мабуть, без особливої боротьби, — нових видів італійського партесного або концертного співу, який веде свій початок від творів приїжджих італійських маестро, — Галунов, Сарті, — і їх найближчих учнів і послідовників. Багато що в історії цієї зміни одного напрямку іншим ще зовсім темно. Ми дуже мало знаємо, де і як отримували свої технічні знання наші церковні композитори петровського часу. Неясно також, коли саме починається вплив приїжджих італійських маестро на нашу церковну музику. Вже при Ганні Іоанівні наші придворні архітектори беруть участь у виконанні італійських опер під управлінням італійських капельмейстерів, звикаючи, таким чином, до новому вокальному стилю. Митрополит Євгеній Болховітінов (в міркуванні «Про стародавньому християнському богослужбовому співі «) відносить появу» чистої італійської музичної гармонії «в» російському церковному співі » до царювання Єлизавети Петрівни, коли з’явилися ніби й знамениті регенти як Рачинський і Березовський. На чому грунтується ця думка, невідомо, але його достовірність підірвана невірної посиланням Березовського, який при Єлизаветі був простим придворним півчим і до Італії був посланий вже за Катерини II, коли йому було всього 20 років. Вплив Цоппіса (капельмейстера в театрі Локателлі в царювання Єлизавети Петрівни і викладача теорії в придворної співочої капелі) було, мабуть невелика: він був першим учителем Березовського, який остаточним своїм розвитком зобов’язаний був знаменитому болонського теоретику, падре Мартіні. Галуппі, своїм прикладом, як композитор духовної музики, і своїм впливом на Бортнянського, колишнього цілком його учнем, є першим значним діячем в галузі нашої штучної музики XVIII століття, рішуче і надовго направили її в русло повного італьянізма. Справжнім церковним композитором, хоча б і в італійському сенсі цього слова, Галуппі, видатний представник італійської комічної опери минулого століття, ніколи не був, але його авторитет, як європейської знаменитості, досить сильна техніка і зовнішня красивість музики, разом з придворним його становищем, створили йому такий вплив, з яким боротися було неможливо.

У професійній музиці яскраво проявився стиль бароко, а в другій половин XVIII ст. — і стиль класицизму. До провідних галузей музичного мистецтва належала церковна музика, яка досягла художніх вершин у творчості М. Дилецького, М. Березовського, Д. Бортнянського, А. Веделя [4, c. 176-177].

2.Український портретний живопис в мистецькому процесі кінця ХVII — початку ХVIII ст.

До 17 століття головними художніми творами в Україні залишалися ікони. Перехідну роль між іконописом і світським портретним живописом займали так звані парсуни — портрети, виконані прийомами іконописної техніки. Заможні сім’ї козацької старшини масово замовляли свої портрети.

Розквіт світського портретного живопису припадає на другу половину XVIII століття. В цей же час багато талановитої української молоді починає навчаться та працювати в Петербурзькій академії мистецтв. Так, найвідоміші художники Росії того часу Дмитро Левицький — родом з Києва, Володимир Боровиковський — із Миргорода. Українцем був творець історичного жанру російського академічного мистецтва Антон Лосенко (уродженець Глухова).

Портрет ХVIІІ ст. відрізняється ширшим, у порівнянні з попереднім століттям, соціальним різноманіттям портретованих – в Україні виконувалися портрети польських королів, російських імператриць, розповсюдилися портрети гетьманів, козаків, нащадків магнатських родів, місцевої шляхти, міщан, представників кліру, а в кінці століття – і новостверджуваного дворянства. Виконання портретів набуває масового характеру. Показовим фактом зміни світогляду в бік демократизації стала поява в середині ХVIІІ ст. зображень селян в інтер’єрах палаців Жевуських у Підгірцях і Роздолі. Селянські портрети, однак, в загальній мистецькій ситуації все ж були винятком – як дань моді у магнатському середовищі.

Від першої половини ХVIІІ ст. портретів збереглося менше, ніж від другої. Те ж спостері гається і з іменами майстрів – збережені до сьогодні твори першої частини століття донесли невелику кількість імен українських художників 1ї половини – Василь Кліковський, Петро Рогуля, Гіацинт Олексінський, Юрій Радивиловський – і трохи більше – 2-ї: Франциск Павлікович, Яків Головацький, Андрій Моклаковський, Федір Землюков, ігумен Арсеній, ієромонах Самуїл, Лука Долинський, Остап Білявський, Дмитро Левицький, Володимир Боровиковський. Архіви ж містять імена не менше тисячі малярів, які працювали в Україні у ХVI – ХVIІІ ст., однак вирізнити серед них всіх тих, хто займався портретним малярством, є завданням нездійсненним.

У ХVIІІ ст. зросла динаміка впливу європейських шкіл на український живопис. Підтвердженням є кількість імен чужоземних майстрів, що писали портрети діячів з України. Представлені художники – шотландець Сильвестр Августин де Міріс (вчився у Франції), угорець Адам Маніоки (вчився в Німеччині), італійка Марія Джованна Баттіста Клементі (Клементина), італієць Марчело Бачареллі, німці Генріх Хойзер, Філіп Якоб (?) Беккер, Йозеф Пічман, австрієць Йоган Лампі виступають конкретними носіями впливів окремих країн, а точніше – Академій мистецтв. Портрети “іноземного пензля” замовляють, як і в ХVIІ ст., лише представники вищих верств, вони виконуються в Європі, дуже рідко в Україні. Приїзди в українські землі майстрів-чужинців залишаються винятковими.

Пожвавлення мистецького життя позначилося на стилістичних особливостях портретного живопису – в ньому все наполегливіше починають зустрічатися риси європейського стилю бароко. Та в цілому провідну роль продовжував відігравати портрет сарматського типу з його площинним трактуванням форм, локальними кольорами та лінеарністю. Як повноцінне і життєздатне явище він існував паралельно не лише з відмираючим бароковим, а й з новонароджуваним класицистичним портретом, успішно конкуруючи з ними за попитом, у багатьох випадках набуваючи симбіозу площинності з елементами європейського живопису [7, c. 197-198].

Упродовж всього XIX ст. портретний живопис в Україні не вибивався поза пересічні рамки провінційних запитів, і допіру з початком XX століття, з наближенням нової хвилі національного піднесення, як у Наддніпрянщині й Чорноморії, так і в Галичині, висунувся цілий ряд талановитих портретистів – О. Мурашко, П. Волокидін, М. Жук, О. Кульчицька, О. Новаківський та інші, які створили той фундамент, на якому зріс український психологічний портрет міжвоєнного двадцятиліття.

Друга половина століття в Україні не особливо сприяла портретному живопису. Живописці й скульптори виконували за вказівками “згори” портрети людей “потрібних”, але вбогих духом і часто примітивних аж до фантастичності. Ті ж нечисленні композиції, які створювалися за покликом душі, переважно дарували зображеним на них або ховали за шафу до ліпших часів. Тому й до нині ці полотна недоступні ні глядачам, ні спеціалістам, та й кількість таких творів порівняно невелика [1, c. 213-214].

Основні складові жанру, за якими слід поділяти або класифікувати портрети:

1. За утилітарним призначенням: культові (ікони-портрети, портрети-тези та панегірики, донаторські (ктиторські), епітафіальні, вотивні, труменні портрети), світські (родинні, придворні портрети, кабінетного типу; “агітаційні”, лицарські; інтимні; мініатюри).
2. За формою виконання: парадні, напівпарадні, камерні портрети та мініатюра.
3. За композиційною побудовою: парні, групові портрети, автопортрет; чоловічі, жіночі, дитячі портрети; портрети-типи та портрети-картини; карикатурні та костюмовані портрети.
4. За соціальним походженням та професійними навичками портретованих: охоплює увесь існуючий спектр портретного живопису в Україні, представляючи різні соціальні верстви — від представників царських родів та вищого духовенства до селян. Розподіляються за такою градацією: царські (портрети Петра І, Павла І, Катерини ІІ, Єлизавети Петрівни) та королівські портрети (портрети Яна ІІ Собеського, Сигізмунда ІІІ, С. Баторія); портрети шляхти: магнати, дворяни, графи, князі, тобто – представники вищих верств населення (портрети Розумовських, Рєпніних, Сулим, Милорадовичей, Бутовичів, Вишневецьких, Денисків, Потоцьких, Я. Тарновського, Сапег, І. Канецпольського тощо); портрети міщан поширені з ХVІІ ст. як у православних, так і в уніатських колах (портрет дідича Михайловича з с. Чайкова Радомишльського повіту в шлюбному одязі); духовенство. У зображенні представників духовенства ХVІІ – ХVІІІ ст. виділимо дві тенденції. Одна – традиційна, характеризується продовженням типажів канонічного парадного портрета української парсуни (портрети Димитрія Ростовського, Петра Могили). Друга – суб’єктивно-інтимна: розкриття суті людини через підкреслення деякої її замкненості, відчуження від буття. До цієї групи, як правило, відносимо поясні портрети або портрети на три чверті (портрети Руцького, Феофана Прокоповича, Мелетія Смотрицького, Лазаря Барановича); козацький портрет — один з найбільш поширених в Україні ХVІІ ст., панував над усіма портретними типами навіть після скасування козацтва, до середини ХІХ ст. (портрети Б. Хмельницького, Д. Апостола, І. Самойловича, І. Скоропадського, Л. Полуботка, П. Конашевича-Сагайдачного та ін.). Образ рядового козака найглибше розкривається в картинах “Козак-Мамай”; народний портрет. Портрети в Україні залишалися прерогативою заможних верств суспільства, тому в цей період бували лише поодинокі зображення селян. На межі ХVІІІ та ХІХ століть кількість селянських портретів зростає (художник В. Тропінін. «Дівчина з Поділля»).
5. За технікою та манерою виконання. У ХVІІ – ХVІІІ ст. український портретний живопис увібравши європейські мистецькі стилі, став самобутнім. У Західній Україні панував сарматський портрет, у Лівобережній та Центральній Україні – портрет парсунного типу. [2, c. 154-155]
6. За живописними школами виконання та часом написання творів. У ХVІІ ст. утвердилися національні художні школи, які, як і раніше, переважно знаходилися при монастирях. Головними мистецькими осередками стали Львів та Київ, куди прямували навчатися провінційні майстри. Відмічено, що живописні школи Лівобережжя підтримували тісні зв’язки з Росією. На портрети західноукраїнських майстрів значно вплинуло європейське мистецтво. Після приєднання галицьких та буковинських земель до складу Австрійської імперії у 1774 р. митці одержували освіту у навчальних закладах Відня, Кракова, Рима, переважно заснованих на засадах католицизму. Виокремлено головні мистецькі осередки ХVІІ – ХVІІІ ст.: 1. Мистецькі школи території, що була під владою Речі Посполитої, школи Західної України та Правобережжя (галицькі, волинські, у т.ч. – жовківський, львівський, почаєвський, острозький осередки): О. Білявський, В. Кліковський, Й. Пічман, Ф. Веселовський, Даміан, Казимір, В. Петрахнович, М. Скрицький, І. Крузевал, К. Олександрович, М. Петахнович-Мораховський, Ю. Радивиловський, В.Стефанофський, Ш. Чехович, Я. Шванковський, Ю. Шимонович, С. Яблонський, Л. Брендель, Ш. Богушевич. 2. Мистецькі школи Центральної України (київські, черкаські):  Алімпій     Галик, Ф. Бальцеровський, О. Іркліївський-Перехрестенко, Д. Красовський,                   Г. Маляренко, А. Погорецький, Самуїл. 3. Мистецькі школи Лівобережної України (слобожанські осередки, чернігівська, полтавська, катеринославська): Й. Іванович, В. Реклинський, А. Полуботок, Яким, Д. Вишневецький.
7. Класифікація за хронологією: 1. Портрети давньої Русі та середньовіччя (до початку ХVІ ст..) (книжкова мініатюра, храмовий живопис). 2. Портрети періоду становлення української нації (ХVІ – ХVІІ ст.). Поява та розвиток стаціонарного портрета. 3. Портрети ХVІІІ – початку ХІХ ст., у часи боротьби українського народу за свою автономію. Злет та падіння самобутнього українського живопису. 4. Портрети ХІХ ст., коли Українські землі перебували у складі Росії, Польщі та Австрії. Цей період характеризується втратою самобутності українського портретного живопису та пануванням академічних течій.

Запропонована класифікація дала можливість за результатами конкретних досліджень зробити комплексний аналіз розвитку українського портретного живопису та інформативного потенціалу кожної із запропонованих складових [10, c. 131-132].

З іншого боку, слід відзначити дивовижну безтурботність навіть вельми культурних людей щодо живописних портретів. Чомусь панує думка, що фотографія вирішує всі проблеми фіксації зовнішності, що, звісно, є глибокою помилкою. Фото певної особи, навіть у величні моменти її існування, лишається не більше, як закріпленням лише одного моменту. Живописець, спілкуючись із натурою тривалий час, має можливість сказати про неї більше й вагоміше.

Список використаної літератури

1. Абрамович С. Культурологія : Навчальний посібник/ Семен Абрамович, Марія Тілло, Марія Чікарькова,; Київський нац. торговельно-екон. ун-т, Чернівецький торговельно-екон. ін-т. -К.: Кондор, 2005. -347 с.
2. Антофійчук В. Культурологія: термінол. словник / Чернівецький національний ун-т ім. Юрія Федьковича. — Вид. 2-ге, випр. і доп. — Чернівці : Книги-XXI, 2007. — 159с.
3. Афонін В. Культурологія: Навч. посіб. для самост. роботи студ. вищ. навч. закл. / Луганський національний педагогічний ун-т ім. Тараса Шевченка. Кафедра культурології та кіно-, телемистецтва — Луганськ : Альма-матер, 2005. — 248с.
4. Білик Б. Культурологія: Навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. / Київський національний торговельно-економічний ун-т. — К. : КНИГА, 2004. — 408с.
5. Герчанівська П. Культурологія: Навч. посіб. для студ. вищих навч. закл. / Відкритий міжнародний ун-т розвитку людини «Україна». Мережа дистанційного навчання. — К. : Університет «Україна», 2003. — 323 с.
6. Гнатчук О. Культурологія: Навч.-метод. посібник / Буковинский держ. медичний ун-т. — Чернівці, 2007. — 202с.
7. Закович М. Культурологія: українська та зарубіжна культура: Навч. посіб. / Микола Михайлович Закович (ред.). — К. : Знання, 2004. — 567с.
8. Захарченко Г. Культурологія: навч. посіб.. — О. : Одеський державний медуніверситет, 2007. — 240с.
9. Матвєєва Л. Культурологія: Курс лекцій:Навч. посібник для студ. вищих навч. закл.. — К. : Либідь, 2005. — 512с.
10. Матвієнко Л. Культурологія: навч. посібник / Київський національний торговельно- економічний ун-т. — К. : КНТЕУ, 2007. — 285с.