Вступ

З цивілізаційного погляду, регіоналізація — це процес адаптації до умов уповільнення темпів науково-технологічного розвитку, неможливості здійснювати збалансовану колонізацію і викликаного цим дефіциту ресурсів і надлишку робочої сили.

Головне, що вона дозволить значно збільшити частку і ефективність виробництва і використання ресурсів, що відновляються. А ресурси, що відновляються, скрізь різні, оскільки різні природні умови. Різні, не тільки по країнах або регіонах, але й на рівні двох сусідніх сіл.

Економічна інтеграція в Латинській Америці у 80—90-ті роки  отримала нові стимули і дещо змінила свій зміст після переходу від політики державного протекціонізму до лібералізації економіки і зовнішньої торгівлі. Особливо різко активізувалися інтеграційні процеси в 90-ті роки. Основною тенденцією стало приєднання регіону до єдиного світового господарського комплексу, який формувався.

Процеси інтеграції в Латинській Америці проходили в різних формах. Латиноамериканська асоціація вільної торгівлі (ЛАВТ), яка об’єднувала 10 південноамериканських республік і Мексику, в 1980 р. перетворилася на Латино­американську асоціацію інтеграції (ЛАІ). Головна увага в ній зосереджувалася на промисловій кооперації в конкретних галузях і спільних програмах розвитку економіки та експорту. В червні 1990 р. члени ЛАІ вирішили зменшити взаємні мита на 10—20 % і скасувати низку протекціоністських заходів. З 1992 р. функціонує Латиноамериканський парламент зі штаб-квартирою в Сан-Паулу (Бразилія).

1. Розвиток інтеграційних процесів у Латинській Америці

У межах Карибського співтовариства функціонував Карибський спільний ринок, мета якого полягала в поступовому зниженні ліквідації згодом митних зборів між учасниками, вироблення єдиної митної політики та координування планів розвитку. Всередині Карибського спільного ринку існував локальний Східнокарибський спільний ринок, який об’єднував найменш розвинені і дрібні острівні країни субрегіону. Чотири з них — Гренада, Домініка, Сент-Вінсент і Гренадини, Сент-Люсія в 1991 р. вирішили утворити політичний інтеграційний союз.

З історичних та географічних причин економіка Південної Америки розвивалась переважно на узбережжі. Відсутність розвинутого транспортного сполучення між країнами (несприятливий рельєф) створили ускладнення для інтеграції, на відміну від компактної території Західної Європи.

Більшість латиноамериканських країн у 90-ті роки проводили політику «відкритої економіки», але це не принесло їм відчутних результатів, оскільки знижувались ціни на сировину і необхідно було обслуговувати зовнішній борг.

Нова концепція інтеграції як основа для розвитку зв’язків Латинської Америки з іншими регіонами світу, отримала назву концепції «відкритого регіоналізму», тобто інтеграції, що ґрунтується на низьких митних бар’єрах та більш відкрита для світового ринку.

Причини прискорення інтеграції в регіоні:

1) конкуренція в торгівлі, з одного боку, та зростання доходів від використання нових технологій та інвестицій, з іншого боку, стимулювали створення більш крупних і відкритих ринків.

2) лібералізація зовнішньої торгівлі в 80-х роках.

3) радикальний перегляд механізмів інтеграції в регіоні.

На середину 90-х років Група Ріо поряд з новими інтеграційними блоками висувається на перший план у міжамериканських відносинах. Про це свідчать щорічні зустрічі президентів 12 країн — учасниць Групи Ріо-де-Жанейро і коло питань, які вони обговорюють (боротьба з   наркомафією, незаконна торгівля зброєю, захист демократії, права нелегальних мігрантів, проблема реформування ООН і   тощо). Етапною стала зустріч президентів країн — членів і  Групи Ріо у вересні 1997 р. в м. Асунсьйоні, на якій ухвалено «Декларацію Асунсьйона про суверенітет і юридичну рівність держав», де виокремлюються загальні принципи формування нового, справедливого світового порядку, позначено вірність демократичним цінностям, повагу до прав людини[1].

Пошук шляхів розв’язання проблеми зовнішнього боргу залишався найважливішим завданням Групи Ріо-де-Жанейро та урядів країн Латинської Америки. Вони домагалися від   кредиторів зниження і стабілізації рівня відсотків, списання частини боргу. В березні 1989 р. міністр фінансів      Брейдізапропонував план списання частини боргів для країн, які досягали фінансової стабільності. Пропозиціями плану скористалися Мексика, Коста-Ріка, Венесуела, Уругвай, що сприяло зменшенню їхньої зовнішньої заборгованості на 20 %. У цілому «план Брейді» не вирішив проблеми, але пом’якшив її гостроту.

У серпні 1986 р. утворилися підвалини для аргентино-бразильської інтеграції, до якої згодом приєднався Уругвай. її мета полягала у зміні курсу найбільших країн Південної Америки — від конкуренції перейти до об’єднання їхніх економічних зусиль.

У березні 1991 р. президенти Аргентини, Бразилії, Уругваю і Парагваю підписали договір про створення Спільного ринку країн півдня Америки (МЕРКОСУР) у складі цих держав. З 1991 р. поступово знижуються взаємні мита — до їх повного скасування в 1995 р. Вводяться єдині зовнішні тарифи, виробляється узгоджена позиція на світовій арені з економічних і політичних питань. Учасники МЕРКОСУР планували з часом приєднати до цієї організації інші південноамериканські країни, перетворити її на основне інтеграційне об’єднання Південної Америки. Чилі, Болівія, Перу виявили інтерес до співробітництва з МЕРКОСУР.+ щодо безпеки-Декларація Ушуая 1998 року про зону миру в лат Америці-спочатку члени Меркосур, а потім Болівія і Чилі приєднались.

Венесуела і Колумбія разом з Мексикою в 1992 р. заснували «Групу трьох» і розпочали зниження взаємних торговельних мит, щоб також поступово створити зону вільної торгівлі. Субрегіональні об’єднання Південної Америки, які виникли у 80—90-ті роки, частково перетиналися одне з одним. У цих умовах ЛАІ, Група Ріо-де-Жанейро і ЛАЕС намагалися координувати їхні зусилля.

Інтеграційні процеси розвивалися і в Карибському басейні, де з 1973 р. існувало Карибське співтовариство. До його складу ввійшли англомовні карибські держави і залежні від Великої Британії території.

У межах Карибського співтовариства функціонував Карибський спільний ринок, мета якого полягала в поступовому зниженні ліквідації згодом митних зборів між учасниками, вироблення єдиної митної політики та координування планів розвитку. Всередині Карибського спільного ринку існував локальний Східнокарибський спільний ринок, який об’єднував найменш розвинені і дрібні острівні країни субрегіону. Чотири з них — Гренада, Домініка, Сент-Вінсент і Гренадини, Сент-Люсія в 1991 р. вирішили утворити політичний інтеграційний союз[2].

Швидкий розвиток західноєвропейської інтеграції, посилення економічних зв’язків між країнами АТР спонукали латиноамериканські держави одночасно з регіональною інтеграцією домагатися приєднання до високорозвинених економік країн Північної Америки. США і Канада, зі свого боку, виявляли зацікавленість у створенні потужного інтеграційного об’єднання в Західній півкулі. Ідея економічного зближення з північними сусідами активно обговорювалася в Латинській Америці, а особливо у Мексиці, з 1990 р. Президент США Дж. Буш 27 червня 1990 р. виступив з «Ініціативою для Америк», де запропонував ідею нового економічного партнерства у Західній півкулі, що базувалося на створенні зони вільної торгівлі та інвестицій у складі США, Канади і країн Латинської Америки, яка, у свою чергу, мала закласти підвалини Міжамериканського спільного ринку. В Міжамериканському банку розвитку передбачалося засну­вати спеціальний фонд для фінансування економічних програм у латиноамериканських країнах і частково списати борг тим з них, які найуспішніше здійснюють лібералізацію економіки та зовнішньої торгівлі. У листопаді—грудні 1990  Дж. Буш відвідав Мексику, Бразилію, Аргентину, Чилі, Уругвай і Венесуелу, де обговорював цю ініціативу й імовірні шляхи її реалізації з урахуванням взаємних інтересів. На ініціативу Буша позитивно відгукнулись уряди багатьох лати­ноамериканських держав.

Мексика в 1990—1991 рр. активізувала переговори зі США про створення Північноамериканської зони вільної торгівлі і     (НАФТА) за участю США, Канади і Мексики. Домовленість про це була досягнута в 1992 р. і набрала чинності з 1 січня 1994 р.

Саме перша половина 90-х років стала періодом «інтеграційної ейфорії», що охопила весь континент; у ЇЇ центрі перебували НАФТА і багато країн регіону, які бажали приєднатися до неї. Окремі латиноамериканські держави ви­явили бажання потрапити до цієї зони через систему двосторонніх і багатосторонніх договорів про вільну торгівлю з Мексикою, одна з одною і, в перспективі, зі США. В 1991 р. підписано угоди про вільну торгівлю Мексики і країн Цент­ральної Америки, між Мексикою і Чилі, а в 1993 р. — між Мексикою і Венесуелою. Зона вільної торгівлі мала об’єднати учасників «Групи трьох» (Мексика, Венесуела, Колумбія). У грудні 1992 р. аргентинський Президент К. Менем заявив, що пріоритетними для МЕРКОСУР повинні стати інтеграція цієї організації з НАФТА і створення в майбутньому загаль-ноконтинентального інтеграційного об’єднання. Дещо обережно до НАФТА поставилася Бразилія, яка надавала перевагу зміцненню МЕРКОСУР і інтеграції Південної Америки, де б вона відігравала домінуючу роль[3].

Першу половину 90-х років можна охарактеризувати як етап зближення «двох Америк», гармонізації міжамериканських відносин, апогеєм якої стала зустріч глав 34 держав Західної півкулі 10—13 грудня 1994 р. у Майамі. На зустрічі було прийнято «Декларацію принципів партнерства в ім’я розвитку і процвітання: демократія, вільна торгівля і розвиток на Американському континенті» та План дій зі 100 пунктів, який проголошував прагнення створити до 2005 р. Панамериканську зону вільної торгівлі.

Однак уже невдовзі після саміту в Майамі оптимістичні сподівання поступаються місцем значно прагматичніншм оцінкам майбутнього континентальної зони вільної торгівлі.

До середини десятиліття дедалі проблематичнішим ставало розширення НАФТА. Конгрес США фактично заблокував вступ до неї Чилі, що здавалося вирішеним ще в 1994 р.[4]

В той час, коли північноамериканський інтеграційний проект натрапив на значні внутрішні труднощі (фінансова криза в Мексиці та її наслідки), помітнішу роль почав відігравати МЕРКОСУР. На середину 90-х років МЕРКОСУР трансформувався в інтеграційний блок, який розвивався найбільш динамічно і охоплював 60 % території Латинської Америки, 46 % її населення і біля 50 % ВВП. МЕРКОСУР у другііі половині 90-х років перетворився на більший за НАФТА полюс притягання для інших держав регіону. В 1996 р. асоційованим членом об’єднання стали Чилі — одна з найрозвинутіших країн регіону — і Болівія. Почався переговорний процес з питання асоціації між МЕРКОСУР і Андською групою (Венесуела, Колумбія, Еквадор, Перу, Болівія).

На кінець 90-х років МЕРКОСУР перетворився на четвертий за економічним потенціалом інтеграційний блок світу, який за обсягом ВВП (біля 1 трлн дол.) зрівнявся з країнами АСЕАН. При цьому намітилася активізація позарегіональних зв’язків. 15 грудня 1995 р. в Мадриді було підписано угоду про співробітництво між МЕРКОСУР і Європейським Союзом.

У квітні 1998 р. в Сантьяго (Чилі) відбувся другий саміт президентів двох Америк, який мав остаточно визначити схему і графік створення загальноконтинентальної зони вільної торгівлі, а головне — ліквідувати суперечності, які виникли між двома інтеграційними угрупованнями та їхніми лідерами — США та Бразилією. Це вдалося лише частково. У підсумкових документах підтверджувалось бажання створити до 2005 р. єдиний інтеграційний простір у Західній півкулі. Але це не виключає іншого сценарію — поділу півкулі на два мегаблоки: до НАФТА відійшли б услід за Мексикою Центральна Америка і Карибський басейн, а південноамериканські країни консолідувалися б навколо МЕРКОСУР.

Головним завданням для латиноамериканських країн на початку XXI ст. залишаються пошук і здійснення таких варіантів розвитку, які б відповідали місцевим умовам і дали б змісту країнам регіону поєднати оновлення економіки з інтересами більшості суспільства, інтеграцію у світове господарство — зі збереженням власних цивілізаційних підвалин[5].

2. НАФТА та МЕРКОСУР, їх роль регіоналізації Латинської Америки

Протягом  двох останніх десятиліть у Латинській Америці йшла боротьба між двома моделями економічної інтеграції. Одна модель, прикладом якої служить МЕРКОСУР, а також Андське співтовариство (які у випадку злиття утворять, запропоноване Бразилією Південноамериканське співтовариство націй), припускає консолідацію південноамериканських економік перед особою конкуренції з боку США і ЄС. Інша модель, що просуває США, припускає включення Латинської Америки в єдиний простір вільної торгівлі, що включало б і північноамериканського гіганта, природно на правах гегемона, тому що 70 % ВВП такого утворення доводилося б на США. Сама північна латиноамериканська країна Мексика вступила в Північноамериканську зону вільної торгівлі ще в 1994 р. Однак мексиканська економічна криза, що вибухнув у тому ж році, призупинив на час подальші просування на південь цього проекту (наступним кандидатом на вступ була Чилі).

Але з настання нового століття переговори по створенню Американської зони вільної торгівлі активізувалися, незважаючи на активні протести з боку лівої опозиції. Критики розглядали цей проект як інструмент зміцнення неоколоніального панування США в країнах Латинської Америки, економіки яких і без того випробували на собі руйнівні наслідки неоліберальних реформ, які проводилися в життя під егідою МВФ із кінця 1980-х і протягом  1990-х рр. Закономірним підсумком цих реформ став ріст соціальної нерівності й залежності від США.

Процес інтеграції латиноамериканських держав натрапляє на серйозні перешкоди, що чинить Вашингтон та намагається зруйнувати «Меркосур» (Південноамериканський загальний ринок), переманити сусідів Бразилії в Північноамериканську зону вільної торгівлі — НАФТА в складі США, Канади й Мексики. Американська адміністрація пропонувала вступити в НАФТА Аргентині й Чилі. Аргентині навіть наданий статус «самого вірного союзника Вашингтона поза блоком НАТО». Цей крок був розцінений у Південній Америці як спроба вбити клин у відносини між провідними членами «Меркосур» — Аргентиною й Бразилією.

З розвитком МЕРКОСУР труднощі інтеграції стають більш очевидними. Потрібні нові зусилля для досягнення основної мети — перетворитися в об’єднання, здатне забезпечити стабільне економічне зростання країн-членів на основі крупномасштабної внутрішньої торгівлі, значного оновлення технологій і ефективного використання інвестицій. Попереднє твердження про те, що МЕРКОСУР має більше значення для Аргентини і півдня Бразилії, ніж для Уругваю, Парагваю та півночі Бразилії, поступово відходить у минуле. Творцям МЕРКОСУР, в цілому, вдалося об’єднати інтереси всіх його членів, значно послабити конкуренцію між аргентинськими і бразильськими товарами, знайти для кожного з чотирьох партнерів його власну нішу.

Незважаючи на все, найважливішим завданням для МЕРКОСУР на початку XXI століття залишається пошук і втілення таких варіантів розвитку, які б відповідали місцевим умовам і дали б змогу країнам регіону поєднати оновлення економіки з інтересами більшості суспільства, інтеграцію у світове господарство — зі збереженням власних цивілізаційних підвалин.

Нині торгівля в країнах Латинської Америки та Карибського Басейну переживає величезний бум. Звісно ж, це стосується і МЕРКОСУР. Для успішної торгівлі блоку розроблений спільний зовнішній тариф, який становить в середньому 11 %, коливаючись від 0 до 20 %. Однак існують винятки щодо телекомунікацій та інформаційного сектора. Вони становлять 12 % всієї тарифної системи[6].

Утворення Північноамериканської зони вільної торгівлі і початок її функціонування цілком відповідають логіці розвитку інтеграційних процесів, що відбуваються нині у світі. Угодою про НАФТА було узаконено те, що окреслювалось вже тривалий час. Адже відносно вільний рух товарів між США та їх південним сусідом Мексикою існував ще на початку минулого століття. На перший план, звичайно, виходить заснування у північно-мексиканських прикордонних зонах у кінці 60-х років перших підприємств типу «макіладор» (ісп. maqiular — переробка). «Макіладорська промисловість» означає «монтажні підприємства».

Держави-члени Північноамериканської зони вільної торгівлі вбачають мету організації у «зміцненні особливих уз дружби та співробітництва між націями; внеску в гармонійний розвиток та розширення світової торгівлі і забезпеченні зростання міжнародної співпраці; створенні розширеного та безпечного ринку товарів та послуг, що виробляються на територіях держав-членів; усуненні перешкод у торгівлі; встановленні чітких та взаємовигідних правил управління торгівлею…; створенні нових робочих місць та покращенні умов життя і праці…; стійкому розвитку»[7].

Діловий клімат у Америці та Європі, очевидно, загалом формуватиметься на інтернаціоналізмі та глобалізації, хоч і з різною мірою послідовності й активності. У США корпорації підтримали ТАФТА, але не підтримали суто внутрішній проект реформ Клінтона в галузі охорони здоров’я. Ступінь американського протекціонізму й націоналізму у найближчі роки змусить інакше розглядати широкий інтернаціоналізм «нового світового порядку» порівняно з вузьким провінціалізмом гасел «Америка над усе» чи «Америка — фортеця».

Зовнішні відносини країн-членів НАФТА мають особливості. Оскільки зони вільної торгівлі не є самостійними утвореннями, то вони не мають наднаціональних органів регулювання тристоронніх відносин. Така ж ситуація і в НАФТА, що зараз влаштовує Канаду й Мексику, які вбачають у створенні таких наднаціональних органів загрозу своїй політичній та економічній незалежності. Але тільки членам НАФТА дозволено самостійно укладати договори з третіми державами. Для вступу третіх країн до Північноамериканської зони вільної торгівлі НАФТА вимагає одноголосного рішення членів. Переговори щодо вступу ведуться Комісією вільної торгівлі.

Нарешті, у майбутньому багато чого залежатиме від становища у решті світу і від миру в Європі. Ступінь співробітництва ЄС з іншими країнами Європи, що розвиваються, ступінь інтеграції та відносин країн Північної та Південної Америк та ступінь збереження відносного миру на Близькому Сході також є геополітичними та геостратегічними реаліями, які впливатимуть на майбутні стосунки між НАФТА та ЄС у Трансатлантичній зоні вільної торгівлі[8].

Висновки

Інтеграція країн Латинської Америки і Карибського басейну є одним з ключових процесів економічного розвитку регіону. Почавшись майже одночасно з аналогічними процесами в Західній Європі, латиноамериканська інтеграція пройшла довгий і нелегкий шлях від Латиноамериканської асоціації вільної торгівлі (1960 рік) до Південноамериканського спільного ринку МЕРКОСУР (договір про створення від 26 березня 1991 року) Створення МЕРКОСУР відповідало глибинним інтересам народів Південної Америки. Цей об’єктивний процес є наслідком тенденцій розвитку незалежної зовнішньої політики, зовнішньоекономічних зв’язків країн регіону за останні 30 років. Інтеграція мала позитивні наслідки і це тим паче свідчить про необхідність запозичення Україною досвіду країн-членів цього об’єднання.

В інтересах України встановити зв’язки з такою досить впливовою міждержавною інтеграційною структурою регіону, як Латиноамериканська Економічна система (ЛАЕС). Заснування безпосередніх зв’язків з цією організацією, яка має багатий досвід об’єднання країн з різною соціально-економічною і політичною орієнтацією, демонструє вдале поєднання інтересів малих і великих держав, що мають неоднаковий рівень економічного розвитку, може слугувати ланкою опосередкування розвитку ділових стосунків України з країнами-членами ЛАЕС, а також з різноманітними міждержавними підприємницькими організаціями, з галузевими й субрегіональними механізмами та інститутами. Такими ж корисними можуть стати різноманітні форми і рівні співпраці з іншими латиноамериканськими регіональними організаціями, такими, наприклад, як ОАД, Група Ріо, Латиноамериканська Асоціація Інтеграції, МЕРКОСУР, Угода про вільний північноамериканський ринок тощо.

Список використаної літератури

1. Бочан І. О. Глобальна економіка: Підручник. — К. : Знання , 2007. — 401,  с.
2. Виланд Г.       Латинская Америка: сегодняшний день и перспективы // Мировая экономика и международные отношения. — 2005. — № 2. —  С. 91-96
3. Дахно І. І. Міжнародна економіка: Навчальний посібник для студ. вищих навч. закладів. — К. : МАУП, 2006. — 243, с.
4. Економіка зарубіжних країн : Навч. посіб. для студ. вищих навчальних закладів /Ред. : Ю. Г. Козак, В. В. Ковалевський, В. М. Осипова. — 3-є вид., перероб. і доп. — К.: Центр учбової літератури, 2007. — 543 с.
5. Економіка зарубіжних країн: Підруч. для студ. вузів. — К. : Либідь, 1996. — 412, с.
6. Кириченко В. Досвід і результати економічного розвитку країн Латинської Америки у 90-і роки ХХ ст. // Економіка України. — 2005. — № 8. — С.77-82
7. Липов В. В. Міжнародна економіка: Навчальний посібник. — Харків: ВД «ІНЖЕК», 2005. — 406, с.
8. Міжнародна економіка: Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів / Ю. Г. Козак, Н. С. Логвінова. — Вид. 2-ге, перероб. та доп. — К. : Центр учбової літератури, 2008. — 1117, с.
9. Міжнародна економіка: Навчальний посібник. — К., 2007. — 431, с.
10. Одягайло Б. М. Міжнародна економіка: Навчальний посібник. — К.: Знання , 2005. — 397, с.
11. Романова З. Латинская Америка в глобальной системе микрохозяйственных связей //Мировая экономика и международные отношения. — 2006. — № 4. — С. 80-86
12. Хачатуров К. Латиноамериканский ресурс //Международная жизнь. — 2004. — № 3. — С. 57-73