Вступ

Актуальність теми дослідження. Перші роки незалежності нашої держави внесли свої корективи у ситуацію на медіа-ринку України. Центральна преса перейшла під юрисдикцію Росії, у зв’язку з чим деякі газети та журнали стали претендувати на роль міжрегіональних, міждержавних. Відбулося чітке розмежування між партійними, радянськими, молодіжними, комерційними й іншими виданнями. З’явилися ЗМІ, засновниками яких стали самі редакційні колективи, виокремилися і підвищили свою соціальну роль часописи з орієнтацією на певну аудиторію.

Змінилися наклади, обсяги, періодичність, а подекуди – і назви видань, відбулося скорочення тиражів колишніх партійних видань, поряд із збільшенням тиражів видань тих органів, що належать новим партіям, громадським рухам. Перейшло на щотижневий випуск багато районних газет.

Демократизація усіх сфер суспільства позначилася і на змісті та тематиці видань. У ЗМІ почали підніматися теми й проблеми, раніше замовчувані: голокост 1932 – 1933 років, репресії радянської влади. Незалежність України стала поштовхом до появи публікацій на тему національної свідомості та активізації політичної теми на шпальтах часописів. Економічна криза призвела до збільшення матеріалів з економічної тематики. Композиційно-графічні, тематичні, комунікативні, мовленнєві моделі видань зазнали відчутних змін. Якщо центральні часописи ще деякий час продовжували фінансуватися «державним коштом», «зі столиці», то регіональна преса насамперед через відсутність належного фінансування, професійних кадрів, відповідного технічного оснащення опинилася на межі глибокої кризи. Як свідчить досвід, з неї вдалося вийти тим локальним ЗМІ, які вчасно зорієнтувались у ситуації: перейшли на нові форми господарювання, переглянули редакційну, розповсюджувальну політику відповідно до нових вимог часу та не втратили свого читача.

Однією з проблем, що набуває актуальності в умовах прискореного виготовлення, обробки й обміну інформації, є проблема авторського редагування. Оперативність і вчасність підготовки друкованої продукції при одночасному збереженні її якості робить саморедагування не просто бажаним явищем, а необхідною ланкою роботи автора над текстом, більше того, стає складником його професіограми, індикатором літературної (журналістської) та редакторської вправності.

Така вимога сучасного світу до авторів (журналістів, письменників) не може залишити осторонь і науковців, перед якими, у свою чергу, постає питання про необхідність ґрунтовного дослідження та розробки теорії й практики саморедагування. Перші кроки в цьому напрямі зробили такі відомі фахівці галузі теорії видавничої справи та редагування, як: В. Здоровега, Р. Іванченко [4], В. Карпенко, Г. Лазутіна, В. Максимов, К. Накорякова, З. Партико, В. Різун, О. Чернікова, В. Чубур. У своїх працях вони одностайно визнали важливість залучення авторської правки в творчий процес, виділяючи її в окремий, переважно, завершальний етап опрацювання тексту. Якісно новий підхід до вивчення саморедагування простежується в монографіях В. Галич «Антропонімія Олеся Гончара: природа, еволюція, стилістика», «Олесь Гончар – журналіст, публіцист, редактор: еволюція творчої майстерності». У межах вирішення власних наукових завдань учена розглядає це явище у функціонально-стилістичному та когнітивному аспектах, визначає ряд домінант, що мотивують авторське редагування, а також подає одне з перших визначень, окреслюючи його як «творчу діяльність, що відбиває еволюцію народження тексту від чорнового варіанту через проміжні його форми до викінченого твору». До останніх наукових досліджень, присвячених саме проблемам авторського редагування, належить дисертація О. Куцевської «Саморедагування Олесем Гончаром публіцистичного твору: модифікація, прагматика, інтерпретація» (2010 р.).

На жаль, журналістикознавці віддають перевагу у дослідженнях центральній пресі, регіональна ж залишається зі своїми проблемами сам на сам.

З огляду на це, постала проблема у науковому дослідженні тематики регіональних ЗМІ, зокрема, у створенні та аналізі тематичної моделі сучасного регіонального видання.

Мета дослідження полягає у аналізі редакторської підготовки текстів  політичного спрямування для газетної періодики Кіровоградщини на прикладі газети «Кіровоградська правда».

У відповідності до мети дослідження та з урахуванням необхідності виходу на новий рівень теоретичного осмислення проблеми, розробки практичних рекомендацій у роботі поставлено такі завдання:

– висвітлити сутність та значення редагування газетних статей;

– дати загальну характеристику редакторської підготовки газетних видань;

– розглянути проблему залежності редактора від політичних умов та цензури;

– охарактеризувати редакторське опрацювання заголовків текстів політичного спрямування;

– описати тематичну палітру та вибудувати модель сучасного регіонального ЗМІ;

– проаналізувати динаміку тематичної моделі за роками та специфікою видань;

– розробити рекомендації стосовно вдосконалення тематично-структурної організації крайового часопису;

– на конкретному прикладі проаналізувати особливості редакторської підготовки текстів політичного спрямування для газетної періодики Кіровоградщини;

– дослідити охорону праці та забезпечення безпеки в надзвичайних ситуаціях.

Об’єктом дослідження є кіровоградська періодика, зокрема газета «Кіровоградська правда», за період з 2001 по 2012 рік.

Предметом дослідження стала редакторська підготовка текстів  політичного спрямування сучасного регіонального друкованого видання.

Методи дослідження. При аналізі друкованих часописів використано метод моніторингу (за кількістю рубрик, тематичних блоків, матеріалів на визначену тему та специфікою газет). Відсоток повідомлень у пресі на певну тему обчислювався методом контент-аналізу.

Практичне значення одержаних результатів. Роботу можна використовувати як додатковий матеріал під час вивчення окремих розділів з курсу «Газетна журналістика». Аналіз конкретного видання, як приклад, сприятиме кращому засвоєнню теоретичного матеріалу та допоможе зрозуміти особливості редакторської підготовки текстів політичного спрямування у газетній періодиці, в чому і полягає теоретична і практична значущість роботи.

Апробація результатів дипломної роботи була проведена в ході особистої участі у другій студентській науково-практичній конференції «Мова і світ» Кіровоградського інституту розвитку людини (лютий 2013 р.) з доповіддю «Редакторське опрацювання заголовків текстів політичного спрямування». (Додаток А)

Структура роботи. Дослідження складається зі вступу, чотирьох розділів, що містять дванадцять підпунктів, висновків, списку використаних джерел та додатків. Загальний обсяг – __ сторінок, текстова частина викладена на ___ сторінках, список використаних джерел складає __ найменувань обсягом __ сторінок, обсяг додатків складає __ сторінок.

Ключові терміни «текст», «редакторська діяльність», «періодичне видання», «заголовок», «помилка», «автор», «редактор», «редагування».

Розділ 1. Оцінка ролі редактора у процесі підготовки текстів політичного спрямування

1.1. Сутність та значення редагування газетних статей

Українське літературне редагування формувалося чи підсвідомо, чи свідомо, але приховано, як протистояння тому літературному редагуванню, що вже раніше було сформоване в Росії. Потреба виходити у процесі редагування із зіставлення сприймання тексту читачем і задуму й створення тексту автором зумовила виділення у творі самостійних і несамостійних мовленнєвих рівнів, а також використання понять про комунікаційну або інформаційну ситуацію, уявлення про авторський і читацький контексти.

Редагування тексту – це своєрідний вид літературної діяльності, в процесі якої редактор завжди вирішує творчі завдання, але, водночас, виступає в ролі дослідника. Редагування визначають як перегляд (іншими словами, аналіз, контроль) і виправлення повідомлень. На думку більшості дослідників, предметом редагування є приведення об’єкта редагування у відповідність до чинних у певний час і конкретному суспільстві норм, а також його творча оптимізація, метою якої є отримання заданого соціального ефекту [1, с.10]. Процес редагування полягає в перевірці інформації з метою удосконалення або виправлення її структури, змісту, відповідності, завершеності, логічної послідовності, методів презентації.

Культура ведення газети у значній мірі залежить від чіткого проходження рукопису в редакції, кваліфікованості літературної правки, вміння кожного журналіста вкладати частку своєї праці в загально редакційний процес.

Словом «редактор» називають працівників ЗМІ, які здійснюють редагування повідомлень . Крім того, слово «редактор» вживають як назву посади працівника ЗМІ. При цьому розрізняють такі посади, як «головний редактор», «завідувач редакції», «старший редактор», «редактор» і «молодший редактор» [2, c. 19].

У вітчизняній науці редактор репрезентується як друг автора, порадник, помічник, підказувач, критик, читач, сполучна ланка автора з аудиторією. Загальні принципи співпраці редактора й автора завжди будуть актуальною темою, адже, крім професійного, наявний потужний людський фактор. Тому й донині актуальними є думки професора Р. Іванченка про те, що редакторська робота не повинна заміняти авторську [4, c.82]; що редактор не повинен диктувати або вимагати [4, c.170]; погоджуючи всі виправлення з автором, редактор повинен останнє слово зберегти за ним; він повинен уміти допомогти авторові знайти кращий варіант, не тільки вказати на хибу, а й допомогти виправити її [4, c.87].

Актуальною проблемою у взаєминах автора з редактором залишається усунення конфліктних ситуацій між редактором та автором Б. Мучника [5, c.208—224], З. Партико [6, c.320]).

Нагальними проблемами є добір авторів. На жаль, чимало видавництв не керуються думкою В. Короленка про те, що «… в літературній справі, у питанні про публікування того чи іншого твору відіграє роль одна лише оцінка його достоїнств. Хто автор — це байдуже, які б не були його особисті обставини, якою б працею не далося йому те, чого він досяг, — все це не може мати ніякого значення у питанні стосовно публікації твору. Це може примусити скоріше продивитися рукопис, дати більш докладну відповідь, але на цьому і закінчуються ті особисті послуги, які редактор у змозі надати автору» [7, c.512]. Адже все частіше стали відігравати роль фінансові або «особистісні» критерії, що негативно впливає і на розвиток видавництва, і на читацьку аудиторію.

Трапляються в сучасному суворому світі неприємні випадки неякісних або навіть шахрайських видавничих договорів з автором, які регулюють взаємостосунки між видавництвом та автором, наприклад, з причини економії на юридичній експертизі або елементарній правовій безграмотності; хоча саме цим обидві сторони убезпечують себе від непорозумінь щодо творчих і господарсько-правових стосунків під час підготовки до друку конкретного видання.

На етапі редакційної правки проблемним питанням є межі втручання редактора в авторський оригінал. Йдеться про уникання смакових правок, віддалення від авторського тексту, використання для правок авторських мовних засобів, редакторську самокритичність щодо кожної правки у тексті автора тощо.

Нагальною нині проблемою є й принципи редакційної етики в роботі з авторами. А саме збереження редакційної етики (тобто не розголошувати без дозволу на те автора і до і після виходу книги прийоми роботи над нею у видавництві, не обговорювати ні з ким переваги й вади твору, зауваження та виправлення в них, не ознайомлювати нікого з внутрішніми рецензіями, не давати без дозволу автора читати комусь авторський оригінал тощо); поважне ставлення до автора і його праці (пам’ятаючи, що не помилками автора визначається якість авторського твору); високоморальний принцип взаємин (не припустимість зверхності, збереження толерантності та поваги тощо); дотримання меж стосунків.

Окремо в такій комплексній проблемі, як взаємини редактора з автором, названо роботу редактора з авторами-початківцями, адже саме їм, як нікому іншому, потрібні чуйність і товариське ставлення.

Редактор і автор — це два суб’єкти діяльності, в яких є своє коло обов’язків і прав. Нині сучасні «горе-автори» намагаються перекласти всю відповідальність на редактора, доводячи, що саме він має «написати все правильно». Проте писати — це завдання автора. Редактор же має виконувати свої обов’язки:     читати — аналізувати — критикувати — радити, пропонувати варіанти, виправляти за потреби, власне редагувати — підтримувати автора — випускати у світ доброякісний продукт. При цьому критика має бути обґрунтованою і толерантною.

Твір як продукт діяльності належить саме авторові. Будь-який читач щонайперше запам’ятає його ім’я. Ім’я ж редактора залишається «за кулісами». Проте це ні в якому разі не применшує важливості його роботи. Однак спонукає редактора пам’ятати, що погодження правок із автором є обов’язковим, а вміння підібрати варіант-правку і переконати в її доцільності автора — практичними професіональними навичками [8, c. 56].

Під час редакторсько-видавничого процесу редактор є керівником. Саме він — основа вдалого й якісного проекту видання.

Отже, взаємини редактора з автором багатоаспектний, однак цілісний процес — від задуму до виходу друкованого продукту. Зважаючи на те, що рівень автора може бути різним (від початківця до знаменитого й уславленого преміями), основою і дороговказом є саме редактор.

Не всі особи, які працюють на перелічених посадах, займаються власне редагуванням. Так, головний редактор в ЗМІ здійснює здебільшого функції керування органом ЗМІ, займається видавничою діяльністю та контролює роботу інших редакторів. Молодший редактор найчастіше виконує функції технічного працівника, що вимагають невисокої кваліфікації. В основному редагування здійснюють ті працівники ЗМІ, які займають посади редакторів та старших редакторів. Редактори та старші редактори займаються також видавничою діяльністю і творчим редагуванням. На старших редакторів покладають інколи деякі обов’язки, що стосуються керівництва підлеглими (редакторами, молодшими редакторами, коректорами та ін.).

Роль редактора у процесі редагування визначається метою цього процесу  і полягає в тому, що редактор є транслятором повідомлень. Як транслятор він:

а) здійснює на основі встановлених норм контроль повідомлення;

б) здійснює «переклад» повідомлення з внутрішньої мови автора на зовнішню мову реципієнта;

в) «прив’язує» повідомлення до конкретних умов акту його передачі (часу, місця, обставин тощо);

г) за низкою параметрів оптимізує повідомлення.

У різних країнах існують відмінності в спеціалізаціях редакторів. Так, у СРСР окремо готували редакторів художньої та публіцистичної літератури і окремо – редакторів наукової і технічної літератури. У Німеччині розрізняли редакторів-оцінювачів  та редакторів-вичитувачів. У США існує кілька спеціалізацій редактора:

– комерційний (шукає повідомлення для публікування), смисловий (контролює зміст повідомлення),

– редактор оригіналу (детально контролює і виправляє повідомлення),

– виробничий (контролює терміни проходження повідомлення через різні стадії виробництва),

– керуючий (керує редакційними підрозділами), молодший (виконує допоміжні функції, а також здійснює коректуру) [9, c. 19].

Ступінь спеціалізації редакторів залежить, зокрема, від кількості працівників у ЗМІ. Частина функцій у редакторів різних спеціалізацій може перехрещуватися.

Важливою стороною журналістської творчості є редакторська діяльність. У ширшому значенні під редагуванням розуміється опрацювання, підготовка до друку певного тексту, рукопису, виправлення його відповідно до запитів видання, скорочення матеріалу при потребі, його композиційна перебудова, тобто будь-яка робота над поліпшенням тексту. У цьому розумінні редактором бував кожен журналіст, оскільки він готував до друку рукописи свої та інших авторів.

У вузькому  значенні редакторська діяльність полягає в керівництві виданням, визначенні його стратегічних і тактичних завдань, зміст і характеру, організації творчого колективу для здійснення певної мети, остаточному затвердженні матеріалів до друку чи виходу в ефір. Ця місія покладається не на кожного журналіста зосібна, а на головного редактора видання. Його діяльність є не менш творчою, ніж інших суб’єктів масово-інформаційної діяльності, але здійснюється на ширшому суспільному тлі, пов’язана з важливими організаційними функціями. Серед них як найважливіші слід відзначити такі:

1) формування обличчя видання, його інформаційної та проблем – потематичної спрямованості;

2) створення зорового образу видання, підбір шрифтів, іміджевих знаків, ілюстративного матеріалу;

3) планування видання й роботи творчого колективу, визначення змісту  шпальт, створення рубрик;

4) проведення на сторінках видання політичних, господарських, культурних та ін. інформаційних кампаній;

5) залучення до участі у виданні видатних політиків, науковців, митців;

6) організація в своєму виданні дискусій, полемік, спільного пошуку істини, зіткнень думок, відстоювання своєї позиції, яка вияскравлюється при обговоренні її з опонентами.

Можливість творчості й пов’язаної з нею самореалізації приваблює в журналістику (і, як бачимо, небезпідставно) талановитих молодих людей [10, c. 54].

У базових засадах нормативної концепції теорії редагування розглядаються аксіоми й вироблені на їх основі постулати редагування. До числа таких постулатів теорії редагування віднесено такі:

— у повідомленні неодмінно має бути нова для реципієнта інформація;

— стосовно повідомлення, зокрема і з нього самого, повинна бути відома його модальність;

— повідомлення має бути адаптоване до часу, місця і ситуації, де його сприйматиме реципієнт;

— для фіксації та передачі повідомлення слід використовувати мову (коди та їх значення), яка є в реципієнта, причому коди і в автора, і в реципієнтів повинні викликати ідентичні еталонні образи, тобто значення слів;

— повідомлення має бути адаптоване до банку інформації реципієнта;

— у повідомленні повинно бути реалізовано механізми тільки сприймання мови реципієнтом;

— у повідомленні повинно бути реалізовано засоби, що змушують реципієнта сприймати повідомлення;

— повідомлення має бути захищене від потрапляння в нього „шумів”;

— у повідомленні слід дотримуватися конкретних норм, прийнятих у певний час у певному суспільстві.

Крім цих постулатів, до їх числа слід віднести ще такий:

— будь-яка конкретна чи загальна норма може бути порушена автором, якщо це веде його до досягнення поставленої мети [11].

1.2. Редакторська підготовка газетних видань

Журналістика – одна з важливих форм суспільно-політичної діяльності. Втручаючись у всі сфери життя, вона активно впливає на дійсність, виражає інтереси людей, створює громадську думку. Чільне місце в системі преси і органів інформації посідає газета – найпоширеніша форма пропаганди і агітації, одна з основних умов участі суспільства у політичному житті.

Ведення газети є складною політичною, організаторською і літературною роботою, яка вимагає від редактора принциповості, активної творчості, неабияких практичних навиків.

Редагування складається з ряду етапів, починаючи від замовлення допису і кінчаючи вичитуванням його у газетній сторінці. Добору і виправленню підлягають і тексти, і фотографії, і малюнки, і креслення, і діаграми – все що призначене для публікування.

Головним компонентом редакційної діяльності, що здійснює провідні функції, є власне сам редактор. Об’єктом діяльності редактора виступає не тільки текст як зміст діяльності, а й сам автор тексту. Такі комунікативні дії редактора (як суб’єкта редакційно діяльності) спрямовуються на об’єкт через  інформаційний зміст опрацьованого тексту. В результаті таких дій в автора має сформуватися певний вид ставлень до взаємодії з автором.

Підготовка до друку передбачає оцінку теми, визначення політичної спрямованості матеріалу, додержання точності фактів, удосконалення композиції, поліпшення стилю, доведення мови до норм граматики і вимог стилістики. Провідна роль у складному процесі ведення газети належить редакторові. Редактор – це той, хто спілкується з автором, править його матеріали, готує газету. Кожен працівник редакції повинен володіти цим складним мистецтвом.

Чим же керуватися редакторові у практичній діяльності? На які принципи і засади спиратися, готуючи до друку газетні матеріали? Як добиватися того, щоб у журналістських виступах використовувалися художні образи?

Перед редактором періодичних видань найперше висуваються дві вимоги:

1. Глибоке розуміння типології періодичних видань.
2. Досконале знання теорії і практики жанрів [12, с. 290].

Типологія газетно-журнальних (або періодичних) видань містить такий перелік: газети, журнали, бюлетені, календарі, реферативні збірники, експрес-інформаційні випуски. Кожен із цих видів має свою періодичність, призначення, формат, стиль представлення матеріалів, наклад.

Предметом нашого розгляду стануть періодичні видання різного тематичного спрямування, розраховані на широку читацьку аудиторію. Про специфіку ж редагування суто літературно-художніх та спеціальних періодичних видань (до останніх належать наукові, науково-теоретичні, науково-практичні та науково-технічні журнали), йтиметься пізніше, коли аналізуватимемо літературно-художні та наукові видання.

Що ж до жанрів (а це три групи: інформаційні, аналітичні та художньо-публіцистичні), то ґрунтовне оволодіння ними редактором необхідне для того, щоб на практиці сповна використовувати можливості кожного з них, осмислено втручаючись у відповідний текст. Редакторові важливо також знати, що існуючий нині поділ жанрів не є догмою, оскільки в теорії журналістики ми й досі можемо зустріти різні підходи щодо їх класифікації. Тому тут головне — оволодіння своєрідною схемою, за якою можна відчути правильне чи непрофесійне використання можливостей жанру, творчо привнести до редагованого твору свої жанроутворювальні відтінки.

Наведемо приклад. Коротка замітка-повідомлення про приїзд до країни поважного іноземного гостя потребує від автора дотримання трьох головних ознак інформації — обов’язкової відповіді на запитання що, де, коли. Стилістика такої замітки, як правило, передбачає наявність у викладі загальновживаної лексики, відтінку офіційності в ній, авторської відстороненості. А тепер уявімо, що на стіл до редактора потрапила інформація початкуючого репортера про цю подію приблизно в такому викладі:

«Після довгого і хвилюючого очікування в аеропорту, в 30-тиградусну спеку, офіційних зустрічаючих з уряду, нарешті, величний іноземний літак Боїнг, дуже несхожий на наші старенькі АНи та Ши, доторкнувся української землі. Ще кілька миттєвостей і ось відкрилися дверцята Боїнга. На трап важкою, втомленою після тривалого перельоту, ходою ступила нога опецькуватого, лисуватого чоловіка, обперезаного якимось світлим балахоном. Це і був довгоочікуваний гість з далекої нам африканської країни».

Безумовно, у цій замітці є багато слів і виразів, а то й цілих конструкцій, що виходять за межі жанру інформації. Отож, цей текст однозначно не може піти на першу шпальту інформаційних повідомлень — він потрапить до редакційної корзини або потребуватиме кардинальної редакторської переробки. Натомість, скажімо, для жанру фейлетону такий тон викладу міг би згодитися [12, с. 291].

Журналіст, редактор зобов’язані завжди говорити своєму читачеві правду. Це значить, що писати слід також і про негативне. Дбаючи про високий політичний і професіональний рівень ведення газет і журналів, редактор вникає в різноманітні проблеми організаційно-видавничої, літературно-редакторської діяльності преси. Все це становить методологічну основу редагування [13, c. 54].

Оскільки головним завданням редакцій більшості періодичних друкованих органів є прагнення популярності, розширення кола своїх постійних читачів, або, принаймні, утримання завойованих на ринку друкованих мас-медіа позицій, високопрофесійний рівень підготовки усіх матеріалів є надзвичайною справою. Перед редактором постійно стоїть питання: як досягнути того, аби матеріали не просто були прочитані, а й викликали інтерес читацької аудиторії, запам’ятовувалися?

Певною мірою, відповідь на таке запитання ми віднаходимо у своєрідному декалозі “Десять заповідань простого писання і редагування”, який залишив нам видатний діяч українського відродження Іван Огієнко. Він, до речі, упродовж усього свого життя — в Україні і в еміграції — наполегливо, всупереч несприятливим обставинам, займався редакторсько-видавничою справою і досягнув на цьому поприщі неабиякого поступу.

Ось ці заповіді:

1. Ясний і простий стиль — то найкращий стиль;
2. Пильнуймо писати так, щоб усі зрозуміли написане;
3. Думаймо про це, починаючи писати чи редагувати;
4. Ніколи не забуваймо про те, що наше писання може читати навіть не зовсім підготовлений читач;
5. «Популярний» виклад корисніший за “науковий”;
6. Нема стилю «наукового» й «ненаукового» — є тільки стиль ясний і неясний;
7. Хто пише неясно, той проповідує в пустелі;
8. Поділ способів думання на «інтелігентський» і “народний» є некоректним;
9. «Інтелігентського» способу думання широка публіка
10. «Інтелігентський» спосіб писання і редагування шкодить розвитку нашої культури, бо його розуміє тільки обмежене коло читачів; кожен працівник пера мусить дбати, аби у його писаннях переважав спосіб простий і ясний.

Іван Огієнко не випадково слово інтелігентський бере в лапки, вживаючи його в переносному значенні, — як зарозумілий, зверхній, підкреслено заскладний для сприйняття звичайним читачем.

Складний і багатогранний процес редагування повинен охоплювати всі питання, зв’язані із змістом і формою рукопису. Вдосконалення змісту газетних матеріалів є політичним і науковим редагуванням, а правка мови і стилю – редагуванням літературним. Але, як свідчить практика, всі ці види пов’язані між собою і виступають як цілісний, нерозривний процес. Такий зв’язок обумовлений діалектичною єдністю змісту і форми як важливого критерію оцінки твору. Редактор мусить постійно пам’ятати про відповідність форми змістові газетного виступу.

Приступаючи до редагування газетно-журнальних текстів, що починається, як правило, після обов’язкового першого наскрізного читання, редактор передусім має оцінити ці тексти з трьох позицій:

• фактажу;
• композиції;
• манери викладу. [12, с.292]

Коротко розглянемо змістове наповнення кожної з цих позицій.

Фактаж. Головною складовою журналістського матеріалу є факт (або група фактів). Він і береться автором за основу для подальшого коментування, аналізу чи пояснення. Редакторові необхідно на початку з’ясувати суспільну важливість для видання такого факту, його новизну. Для цього, звичайно, слід бути обізнаним із випусками останніх новин, публікаціями конкурентів. Цілком зрозуміло, що, факт, про який було повідомлено днем раніше в іншому друкованому органі, має викликати в редактора подвійну увагу. Як для інформації, такий факт є вже безнадійно застарілим. Інша річ — коментування його в аналітичному жанрі.

Отож, наступним етапом редакторського аналізу є рівень коментування фактів автором. Ідеться передусім про глибину і всебічність такого аналізу, про наявність різних точок зору, про авторську незаанґажованість, надто ж — у критичних матеріалах.

Перевірка достовірності факту також входить до сфери компетентності редактора.

Редакторові від початку слід виробляти скептичне ставлення до поданих репортером фактів. У такому випадку виникне потреба перевіряти усі складові їх достовірності: точні посади, ініціали, імена героїв, назви політичних організацій, географічні назви, адреси, дати і цифри.

Щодо останнього, то редакторові доцільно звіряти перед підписанням до друку наведений у статті цифровий ряд навіть з калькулятором — часто буває, що цифри не сходяться.

Пересторогу має викликати також ненадійне джерело отримання факту — політична партія, олігархічне видання, “табір” опонентів тощо, де відповідний фактаж міг з’явитися як замовний.

Досвідчений редактор, який уже навчився розрізняти недобросовісність окремих репортерів, фактологічній частині в таких матеріалах приділятиме подвійну увагу.

Композиція. Йдеться про послідовність викладу матеріалу, що забезпечує в подальшому необхідний логічний взаємозв’язок та умотивовану співмірність усіх частин твору: вступної, основної, заключної та службової. Незавершеність попередньої думки, раптові перескакування від одного факту до іншого без так званого цементування “зв’язок”, занадто розтягнутий вступ і зовсім відсутня заключна частина — все це свідчить, що матеріал потрапив до рук редактора сирим саме у структурному плані.

Цей етап роботи буде ефективнішим, якщо редактор на початку з’ясує, до якого жанру журналістики відноситься текст і в якому дусі він написаний: описовому, теоретичному чи пояснювальному. Для описових текстів якраз і характерна наявність значної кількості фактологічного матеріалу, який потребуватиме перевірки. У пояснювальних же головним буде розкриття сутності явищ дійсності.

Тип тексту важливо враховувати перед застосуванням правки ще й тому, що не скрізь можна робити механічну перестановку його частин. Скажімо, в описових текстах така перестановка може піти на користь і формі, і змісту. А от у текстах, виконаних у пояснювальному ключі, найменша перестановка може викривити зміст матеріалу. Адже тут важлива послідовність смислових одиниць, які побудовані на судженнях. Часом вони не рівноцінні і випливають у строгій послідовності з попередніх.

Порушення такої послідовності відбувається не лише через перестановку частин тексту, а й через непродумані скорочення. Нерідко буває, що саме в скороченому абзаці залишилося якесь ключове слово, без якого стає незрозумілою суть наступного абзацу. У викинутих “ночвах з водою” можуть бути прізвище, дата, аргумент, інформаційний привід для тексту, що викладається далі. У цих випадках редактор має пам’ятати про шкідливість механічних скорочень.

Щоправда, у журналістській практиці без скорочень обійтися ніяк не можна. Цю неприємну для авторів процедуру доводиться виконувати редакторам чи не найчастіше. Складніше буває з бездоганно “збитими” матеріалами, які не вміщуються на відведеній наперед площі шпальти. Тоді скорочувати доводиться, образно кажучи, не за допомогою сокири, а скальпеля. Тобто, видаляються не абзаци, а лише окремі речення, фрази; для економії ж рядка, що “висить”, — лише окремі слова.

У більшості ж випадків редакторові доводиться мати справу з елементарним багатослів’ям, словами і фразами, невластивими тому чи іншому журналістському жанру. Скорочення таких слів і фраз дає змогу зробити текст не лише меншим за обсягом, а й яснішим за викладом думки.

Структура матеріалів інформаційних жанрів, як правило, потребує наявності інтригуючого зачину. За рубежем це називають “лід” інформації (від англійського lead — головний). Коли ж у першому і в другому абзацах такого “ліду” немає, а натомість є багато загальних фраз, що відволікають увагу читача, роблять твір нудним, — вони підлягають скороченню.

Манера викладу. Цим, власне, і займається літературне редагування, яке передбачає удосконалення мови і стилю твору, виправлення наявних граматичних, синтаксичних і стилістичних помилок.

На цьому етапі роботи є також свої особливості. Передусім редакторові слід розрізняти явні мовностилістичні помилки, які виходять за межі правописних вимог, і особливості індивідуальної манери письма автора. Коли така різниця усвідомлюється, тоді легко буде уникнути непорозумінь через занадто часті і не завжди виправдані смакові редакторські правки.

Деякі редакції газет, у яких вправно працює літературний редактор, нерідко “грішать” зайвим причісуванням індивідуальної манери письма авторів. Це і є смакова правка, яка усереднює, уніфікує, згладжує особливості викладу матеріалу одного автора від іншого.

Натомість, слід лише вітати спроби редактора спрощувати складні конструкції в тексті, уникати малопоширених термінів. Якщо такий термін усе ж уводиться в текст, то незайвим буде дати його доступне тлумачення.

Редактор має бути своєрідним вартовим, аби не допустити на газетні шпальти невиправданих жанровими особливостями матеріалу жаргонів, модних слоганів, заїжджених штампів, канцеляризмів.

І, насамкінець, у цій частині роботи слід подбати про “принцип однаковості” — дотримання так званого принципу єдиного, виробленого практикою: однакового підходу до написання скорочень, ініціалів, великих і малих літер, мір величини, географічних назв тощо. [12, с.296]

Отже, у підготовці матеріалу до друку журналіст повинен здійснювати політичне, наукове і літературне редагування одночасно. Кожне невдале формулювання, стилістична помилка, граматична неточність нерідко призводять до спотворення змісту, політичного перекручування.

Так ми можемо підсумувати, що редагування – важлива політична діяльність, невід’ємна складова  частина журналістської творчості. Воно передбачає різноманітні форми роботи з автором, численні прийоми літературного опрацювання матеріалів, технічне оформлення газети.

Редагування газети – єдиний і нерозривний колективний процес, що включає всі етапи роботи над рукописом, починаючи від бесіди за автором, замовлення матеріалу і завершуючи підготовкою та оформленням одержаного матеріалу в газетній сторінці. Це багатогранна творча діяльність, спрямована на виявлення газетою чіткої організації широкого авторського активу, вдосконалення політичних, спеціальних і мовностилістичних якостей рукописів, додержання високих технічних вимог видання [13, c. 61].

1.3. Проблема залежності редактора від політичних умов та цензури

Державне регулювання редакційно-видавничих процесів за допомогою законодавчих норм залежить здебільшого від політичного устрою держави. Тоталітарні режими в усі часи характеризувалися надзвичайним контролем над друкованим словом, оскільки воно є одним із найвпливовіших засобів ідеологічної пропаганди та маніпулювання політичними настроями народів (згадаймо для прикладу царську цензуру Великоросії, комуністичну цензуру СРСР).

У країнах із демократичним устроєм державний контроль за процесами редагування та видання книжок набагато лояльніший, проте не відсутній. Законодавство кожної країни має чимало законів й інших нормативних актів, які регулюють інформаційну та комунікаційну сфери діяльності суспільства, до яких належить і книговидання. В Україні зміни в законодавчому регулюванні книговидавничої справи відбувалися залежно від політичної ситуації в конкретний історичний період.

Не секрет, що редактор за комуністичної доби сприймався не як помічник та друг, а як цензор: “Редактор – це посада цензора, вигадана при комуністичному режимі. Редактор стежив за ідеологією”.

Ми знаємо, що, читаючи книги радянських часів, обов’язково натрапимо на цитати діячів партії й ідеологічні гасла, без яких книга не могла потрапити у друк. Це стосується і книг про редагування та видавничу справу (так, Р. Іванченко як приклад наводить роботу Леніна-редактора [4, c.201]).

В. Різун уважає, що поділ на мовне й ідеологічне у вигляді цензурування – штучне, це данина тоталітарної епохи, коли зі змісту поняття “літературний редактор” було вихолощено все, що стосувалося інтересів партії, а залишено лише право коригувати правопис та мову твору і тільки в тих межах, які не зачіпали ідеологічні устої тоталітарної держави” [10, 8]. Це, напевно, і призвело до розуміння професії редактора як лише філологічної, завдання якої – виправляння граматичних та стилістичних помилок. Така ситуація, на думку професора М. Тимошика, призводила до ігнорування особистості редактора, нівелювала критерії його творчості [12, c.114]. Виховувалися грамотні, дисципліновані й байдужі професіонали, яким легко було давати вказівки “згори”, задавати вектор їхнього редагування і через них маніпулювати громадською думкою [12, 114].

Після розпаду 1991 р. Радянського Союзу кожна із країн, яка раніше входили до його складу, обрала власний шлях розвитку своєї державності. Демократичний політичний устрій незалежної України спричинив істотні зміни в державному регулюванні книговидавничої сфери. Свобода слова, вільний вибір віросповідання та інші суспільні й людські права та свободи, як і можливість вільного обміну інформацією та досвідом із країнами Заходу, змінили загальну концепцію законодавчого регулювання у видавничо-редакційній галузі.

Сьогодні законодавчі норми, які регламентують видання всіх видів інформаційних матеріалів узагалі, закріплені в кількох нормативних документах, основні з яких: Конституція України, Закони України “Про інформацію”, “Про видавничу справу”, “Про авторське право та суміжні права”, законодавчі акти про окремі галузі, форми та засоби інформації, міжнародні договори й угоди, ратифіковані Україною, та принципи й норми міжнародного права.

Однак значна частина журналістів і редакторів говорить про присутність жорсткої цензури, політичного тиску на фахівців тощо. С. Грабовський, зокрема, уважає, що чим далі триває розбудова держави та радикальніші реформи, тим складніше (особливо після 1994 р.) стало публікувати не відредаговані внутрішнім цензором тексти. “Доводилося шукати видання, якнайбільше налаштовані на демократію. Та це було дедалі складніше” [14].

У листопаді 2002 р. соціологічна служба Центру Разумкова провела дослідження, під час якого опитано 727 журналістів, які представляли центральні, обласні, районні, місцеві засоби масової інформації з усіх областей України, АР Крим, Києва й Севастополя. Результати опитування, опубліковані в статті “Проблема свободи слова і політичної цензури в Україні в оцінках українських журналістів” від 31 жовтня 2002 р., засвідчили, що більшість журналістів (86,2 %) визнає існування в Україні політичної цензури: 64,7 % уважає, що вона “існує”; 21,5 % – “скоріше існує”. Лише 3,1 % опитаних стверджує, що політична цензура в Україні “не існує”, а 6,1 % – “скоріше не існує”. На запитання “Чи зазнали Ви особисто прояви політичної цензури?” 61,6 % опитаних відповіли “Так”.

Найбільш поширеною формою політичної цензури, на думку респондентів, є “самоцензура журналістів, спричинена побоюванням негативних наслідків публікації тих чи інших матеріалів” (57,3 %). А ще контроль характеру висвітлення тих чи інших політичних подій, діяльності державних і політичних лідерів, редагування журналістських матеріалів зі зміною політичних акцентів. Серед конкретних наслідків публікації критичних матеріалів відзначено психологічний тиск на журналіста та редактора (79,2 %); економічні санкції (75,7 %), фізичну розправу над журналістом (47,5 %). Майже половина (48,3 %) журналістів особисто зазнала погроз. Більшість (58,5 %) журналістів не мала практики боротьби з проявами політичної цензури. Натомість 33 % опитаних готові виступити в суді як свідки у справі про політичну цензуру. Водночас 34,1 % респондентів визнали свою неготовність до цього. Головними перешкодами ефективній боротьбі журналістів проти політичної цензури названі такі: економічна залежність журналіста та редактора від власника ЗМІ (75,6 %), відсутність професійної солідарності журналістів (42,8 %), побоювання репресій зі сторони влади, кримінальних структур (41,2 %) [15, c. 142].

Отже, суперечливою, відповідно до опитування, є думка, що в минулому залишилося визначення редагування як триєдиного процесу політичного, наукового та літературного опрацювання тексту та відповідна методика редакторської праці; що нинішній редактор звільнився від догм, які регламентували його творчість.

Суспільство вголос заговорило про те, що в Україні відродилася політична цензура, яку влада здійснює через вплив на власників ЗМІ, їх керівників, творчих працівників ЗМІ. Однак особи, яких безпосередньо звинувачують у здійсненні тієї самої цензури, заявляють, що політичної цензури немає, оскільки, по-перше, вона заборонена Конституцією, по-друге, немає Головліту й цензора з печаткою, по-третє, поняття цензури не визначене в законодавстві. Більше того, громадянам України відмовляють у розумінні питання і в праві мати думку – є політична цензура в нашій країні чи немає. Уже не одне видання процитувало фразу С. Васильєва про те, що “некоректно звертатися до непрофесійної аудиторії з професійним запитанням”, а тому той факт, що наявність цензури визнали три чверті населення, ще ні про що не свідчить.

Позбавити редагування ідеологічного нашарування нині пропонують деякі вчені, наприклад З.Партико [16]. Адже й нині воно існує: приховано або й відверто, піарно, локально, партійно тощо. Політична цензура в Україні є. Журналіст боїться писати на заборонені теми й удається до самоцензури, а редактор, з тієї ж причини або підпорядковуючися прямій вказівці органів влади, змінює політичні акценти авторського матеріалу, дає журналістам “інструкції” про те, як, про що й про кого говорити (писати). Державні мужі запевняють, що редакційна політика ЗМІ – це і є форма цензури, у тому числі й політичної, а будь-який головний редактор цензурує (редагує) матеріали, готуючи їх до друку або ефіру, оскільки це його професійний обов’язок. Намагаються підмінити проблему відносин “влада – власник ЗМІ”, де влада виступає в ролі цензора, відносинами “власник (керівник) – журналіст”, де цю неприємну роль намагаються перекласти на власника чи керівника ЗМІ.

Якби власники ЗМІ або їх головні редактори, на думку Ю. Якименка й І. Жданова, перш ніж випускати в ефір матеріали новин чи здавати до друку черговий номер газети, не отримували ЦВ телефоном, то можна було б говорити про їхню повну відповідальність згідно із законом. А оскільки вони (власники й головні редактори) – лише інструменти в чужих руках, виконавці чужої волі, то й рівень їхньої відповідальності трохи інший.

Нині багато журналістів та редакторів усвідомлюють потребу боротьби проти політичної цензури. Та більшість із них сама поки що не боролася проти неї, що переважно пов’язано з їхньою економічною залежністю від власників ЗМІ. Проте вони усвідомлюють, що жодна державна структура, у тому числі й суд, не здатна захистити їхнього права краще, ніж вони самі [17, c. 221].

Зрозуміло, робити з редактора залежного від влади, партії, організації тощо цензора – річ недопустима, оскільки редактор – це камертон слова, думки, правди. Однак у філософському розумінні його діяльності, у морально-етичних принципах і величинах його завдань редактор має бути небайдужим вдумливим діячем-громадянином. Адже будь-яка ідеологія, як зазначає В. Різун, не спрямована на знищення людини, розпалення ворожнечі, має право на існування. І редактор як фахівець високого класу з глибоким розумінням соціальних процесів має розумно підходити до критики тем, фактів іншого ідеологічного спрямування. Він чесно має визнати, що ті теми, факти є суб’єктивними, авторсько-особистісними, а вони справді репрезентують іншу ідеологію.

Характеризуючи принцип ідеологічності, В. Різун пише: “Літературне редагування як діяльність, що має свою структуру, свій предмет аналізу, – безперечно явище позапартійне. Партійність може виявлятися лише на рівні мотиваційно-цільових установок редактора. У цьому плані літературне редагування в усі часи, в усі епохи, як і сама журналістика, партійне, тобто залежне від видавця, від того, хто утримує видання” [10, c. 51].

Потрібно боротися щонайперше зі спрощеним розумінням свободи як своєрідним трактуванням категоричної заборони на цензуру, оскільки це часто породжує вседозволеність, яка у видавничій практиці проявляється в публікації чого завгодно і як завгодно. Тому принципово важливим є почуття соціальної відповідальності за результати власної праці.

Ми погоджуємося з думкою професора Р. Іванченка, який у працях писав про те, що робота редактора – це один із різновидів громадської роботи, важливий складник політичної діяльності. Тому розуміти роботу редактора обмеженою (доопрацювання або шліфування) – означає вважати його особою, далекою від суспільного життя, людиною інертною, для котрої зовсім байдуже, з якою “здатністю” він має справу. Будь-який твір, зазначав учений, створює не просто автор, а епоха, так само не одна людина, а епоха є творцем історичних фактів. Тому перший читач – редактор, спрямовуючи перебіг творчого процесу, може не лише коригувати його, а й організовувати. Саме тут і приховані великі суспільно-виховні можливості редакторської роботи, саме тому редагування є одним із різновидів громадської діяльності.

Отже, ми вважаємо, що серед пріоритетних заходів, які дали б змогу усунути передумови для наявності політичної цензури, має бути формування чіткої суспільної взагалі та професійної зокрема позиції щодо проблеми впливу політичних умов на роботу редактора; виховання в суспільстві високих етично-моральних принципів; ініціативи, спрямовані на підвищення економічної незалежності ЗМІ, обмеження можливостей економічного тиску на них.

Розділ 2. Особливості роботи редактора над текстами політичної специфіки

2.1. Редагування як цілісний і нерозривний процес

Газетний виступ — важливий засіб політичного впливу. Він повинен виявляти зрілість і активну громадську позицію автора.

Кожне невдале формулювання, стилістична помилка, граматична неточність нерідко призводять до спотворення змісту, політичного перекручення. Про це нагадують також численні висловлювання наших кращих редакторів, досвідчених літераторів. «У галузі словесної творчості, — зазначав М. Горький, — мовна — лексична — малограмотність завжди є ознакою низької культури і завжди зв’язана з малограмотністю ідеологічною…» .

У підручнику з теорії і практики редагування книги сказано: «Положення про те, що редагування рукопису — єдиний процес, який включає політичне, наукове і літературне опрацювання матеріалу, є одним з основних у теорії і практиці редагування». Ця єдність проявляється своєрідно в різних редакційних колективах.

Структура редакції і методика підготовки до друку газетного матеріалу передбачають його проходження по етапах. Починаючи від відділу, де рукопис піддають первісному опрацюванню, і кінчаючи коректорським цехом, де здійснюють завершальні операції, кожен журналіст виконує доручену йому роботу [14, c. 26].

Проте і тут види редагування не відокремлені один від одного. Первісне опрацювання рукопису у відділі, безперечно, передбачає виконання всіх видів редагування. Редактор мови, який за своїм обов’язком нібито й не мусить виходити за межі мовностилістичної сфери тексту, при потребі поліпшує також зміст рукопису. Навіть коректор, дотримуючись відповідності між газетним набором і редакційним оригіналом, вносячи морфологічну чи якусь пунктуаційну зміну, може надати викладові нового відтінку.

Трапляється, що нечітко побудована фраза, неточно або неправильно вжите слово перекручує наукову концепцію, викривляє політичний зміст.

У редакторській практиці не раз доводиться мати справу з текстами, в яких автор, висуваючи правильну тезу, невміло її аргументує, підкріплює алогічним або й зовсім абсурдним фактажем. Нічого корисного з цього, зрозуміло, не виходить. Нелогічність — одна з серйозних вад газетного виступу, яка, як правило, призводить до грубого перекручення змісту. А в логічно побудованому тексті думка розгортається послідовно, виклад фактів чіткий, літературна форма точна і виразна. Саме цими якостями газетний твір впливає на читача, сприяє активному донесенню змісту.

Підготовка до друку матеріалу — в якому допущена нелогічність, вимагає від редактора вдумливого заглиблення в оригінал, уміння помітити й усунути помилку.

Розмова про політичні події і кампанії має бути не тільки гранично точною, а й викладеною з належним тактом, чуттям міри [18, c. 21].

Редагування як важливий вид журналістської роботи вимагає, крім того, надзвичайної сумлінності. Якщо ж її редакторові бракує, це теж призводить до перекручень. Недогляди такого типу в журналістському середовищі іноді схильні кваліфікувати як безневинні «описки», яких не варто брати до уваги. Хибне твердження! Не можна легковажити серйозними речами. Редагування як широкий і цілісний процес передбачає також додержання найстрогішої точності газетних публікацій.

Друкуються матеріали, у яких допущено на перший погляд дрібні неточності чи тільки вжито слова з невиразним відтінком, але й це не проходить безслідно, впливає на зміст твору та емоції читача.

Цим і визначаються завдання, що стоять перед редагуванням. Підготовка рукопису до друку — широкий творчий процес, який охоплює всі види роботи над словесним твором. Чітка політична спрямованість газетного виступу, точність і логічність авторських міркувань, струнка композиція хороший стиль, грамотність, прекрасне ілюстрування, добрий друк повинні бути предметом постійної турботи редакції.

Існують три етапи роботи над словесним твором — три моменти у визначенні його придатності до опублікування.

Тему підказує життя, її висувають потреби громадськості. Багатогранна дійсність сповнена такої кількості фактів, що тільки встигай відтворювати. Проте не кожна тема, навіть оригінальна, може стати основою виступу. Редактор повинен ще визначити її актуальність, злободенність.

Оцінюючи рукопис, редактор, по-друге, повинен переконатися, чи з потрібною глибиною тема розроблена, чи правильне тлумачення дано подіям, чи належним чином висвітлено факти.

Преса за своїм характером — це літопис часу, вона іде в ногу з подіями. Тому в кожному матеріалі повинні відчуватися пульс сучасності, нестримна хода сьогоднішнього дня.

Сучасність журналістського виступу визначається не датою виходу газети, а роллю, яку відіграє цей виступ у політичних справах. Найцікавіші факти, найяскравіші події не впливатимуть, на почуття, якщо їх байдуже відтворили, без пристрасті сфотографували. Журналіст повинен у яскравих публіцистичних образах відбивати все нове, що народжується і зростає в боротьбі за комунізм.

Відповідати таким вимогам може матеріал оперативний. Адже оперативність — не стільки своєчасне відображення реальної події, скільки негайна постановка і розв’язання злободенної теми. Оперативність виявляється в умінні швидко і чітко написати матеріал, в умінні з найрізноманітніших фактів відібрати тільки суспільно важливі, які відповідають подіям політичного життя, останнім досягненням науки [19, c. 38].

Щоб правильно оцінити рукопис, редакторові треба знати відповідні документи та постанови уряду, бути обізнаним з новою літературою до теми. Дати кваліфіковану пораду, визначити глибину втілення теми, звичайно, може той, хто сам активно виступає в пресі, а не тільки готує матеріали інших.

Авторський матеріал, по-третє, не матиме цінності як публіцистичний твір, якщо його зміст не втілений у відповідну мовностилістичну форму. Тому до зображувальних засобів необхідно бути особливо вимогливим.

Такі три етапи роботи над рукописом. І коли твір схвалений, його належить готувати до друку.

Що ж має на меті редакція, готуючи матеріал? У чому полягають і як виявляються завдання правки?

Найперша вимога процесу редагування — надання рукописові гострішої спрямованості. Якщо стаття чи кореспонденція не має чіткого соціального спрямування, якщо позиція автора не бойова, не наступальна — це повинно насторожити редактора.

Не менш важливим завданням правки є додержання чіткості понять, формулювань і визначень.

Часто публікуються статті на економічні теми, виступи про передовий досвід, поради спеціалістів і науковців, матеріали з питань будівництва, промисловості і сільського господарства. І правщикові не робить честі, коли після нього залишається:      «Оптимальна організація праці передбачає

гармонізацію механізованого вертикального транспорту з суміжними робочими процесами». Для робітника чи майстра ця граматична конструкція досить складна, її важко зрозуміти. Хоч насправді тут ідеться про просту справу: чітку роботу вертикального транспорту на будівельному майданчику. Як бачимо, нема «цілком точного і виразного формулювання.

Часом визначення, які друкуються, хибують на пустослівність, неконкретність, загальні розмірковування, що, безумовно, не розкриває змісту понять, а заплутує його. Формулювання ж повинно викладати основну суть поняття, бути чітким і логічно побудованим. Залишення в тексті будь-якого розпливчатого, некваліфікованого визначення лежить на совісті редактора.

Нечіткість викладу призводить до порушення відповідності між викладом і висновками. Редактор повинен добитися гармонії викладу і узагальнень [20, c. 75].

Нелогічно побудований текст іноді досить важко виправити, бо викладені в ньому положення виключають одне одного. Часто перед узагальненням чи підсумком журналісти вдаються до рятівних «таким чином», «отже», «так», думаючи, що ця форма забезпечить логічність переходу і вмотивованість узагальнення. Такий прийом сам по собі не оригінальний.

Невміння взаємообумовлювати виклад і висновок іноді призводить до явного абсурду, грубого спотворення дійсності. Редактор працює над матеріалами, в яких відтворено багато фактів, різноманітних явищ, подій. І це зрозуміло, бо факти — основний матеріал журналіста. Від того, наскільки вони переконливі і яскраві, залежать політична гострота і дієвість виступу. Кожна замітка, кореспонденція, репортаж, стаття чи будь-який інший матеріал підводять читача до певних висновків. У цьому важливу роль відіграє фактична основа матеріалу. Редактор повинен визначити, чи досить прикладів залучено для розкриття теми. Адже буває, що один незначний факт автор будь-що намагається використати для підтвердження наперед узятого твердження.

Слід також визначити, чи думки автора не тонуть у численних сумлінно зібраних, але безсистемно наведених прикладах. Необхідно відбирати, систематизувати і використовувати тільки точні, найбільш яскраві факти.

Важливою умовою правильного відображення дійсності є також вірогідність фактів. Журналісти знають, що успіх справи у великій мірі залежить від достовірності фактів, правдивості відтворювання подій, свято дотримуються настанови, що факти повинні бути викладені без прикрас і в повній відповідності зі станом справ.

Процес редагування треба налагодити так, щоб виключалися будь-які можливості проникнення неточностей. Досить тільки трохи послабити якусь ланку в чіткому процесі, і помилки не загаються.

Неточне, спотворене висвітлення факту знецінює роботу всього колективу, нерідко ставить під сумнів і достовірні твердження газети [14, c. 45].

Кваліфіковане редагування повинно підносити популярність газети. Писати популярно — значить найскладніші питання викладати зрозуміло. Але простота — не спрощення, не примітивне підладжування під читача. Потрібно виходити з простих, загальновідомих фактів і логікою викладу підводити до важливої думки.

Редагування, нарешті, повинно також довести рукопис до високих технічних якостей. Редакторові не байдуже, як опублікують виправлений ним твір. Верстка матеріалу, його ілюстрування, добір шрифту — все це в редакції чітко планується, стає важливим етапом підготовки матеріалів до друку.

Чітке проходження рукопису в редакції, сумлінне і кваліфіковане виконання кожним працівником своїх обов’язків забезпечують високу якість редагування. Цей процес у значній мірі характеризує культуру виробництва, свідчить про творчий рівень журналістського колективу.

2.2. Редакторське опрацювання заголовків текстів політичного спрямування

Новини становлять більшість частину матеріалу газети, а їх заголовки відіграють найважливішу роль у приверненні уваги читача до повідомлення та визначають подальшу долю журналістського матеріалу – чи буде він прочитаний аудиторією, чи ні. Крім того, назви мережевих новин найдетальніше повідомляють суть інформаційного приводу. Іноді читачеві, щоб бути поінформованим про події, достатньо ознайомитися тільки із заголовками в друкованому виданні. І саме від уміння редакторів, які створюють і редагують газету, зокрема заголовки, правильно користуватися засобами рідної мови залежить якість комунікативного матеріалу.

Майже всі тексти та ілюстрації у виданнях, зокрема й у мережевих, публікують із заголовками, які є органічними першоелементами, нерозривно пов’язаними зі змістом статей. Заголовок повинен певною мірою попереджати про зміст тексту. Саме він керує увагою аудиторії й сприяє або, навпаки, негативно впливає на ознайомлення з публікацією. Таким чином, вдало створені заголовки надають виданню певної конкурентної переваги, збільшують його аудиторію й, відповідно, прибуток.

Український науковець Г. Кривошея зазначає, що «у всіх навчальних планах і програмах варто передбачувати вивчення техніки творення заголовка матеріалу» [21, с. 33]. Відповідно і в редакції слід мати працівника, який безпосередньо дбав би про якість заголовків публікацій. Проте специфіка ЗМІ – оперативне повідомлення інформації, зазвичай передбачають виконання обов’язків написання заголовків і статей однією особою.

Оскільки заголовок є невід’ємною частиною тексту, йому приділяють значну увагу мовознавці. Відповідно й визначень цього поняття чимало. Зокрема, А. Євграфова називає його «скомпресованим нерозкритим змістом тексту» [15, с. 141]. І. Гальперін зазначає, що заголовок – «це те, що виражає основний задум, ідею, концепт творця» [22, с. 133]. Однак ці визначення не характеризують заголовки мережевих видань повною мірою. Так, дефініція А. Євграфової суперечить призначенню заголовка – розкриттю змісту статті. Тому можна застосувати запропоновану характеристику заголовка М.-Ю.-Л. Паташюте: «заголовок становить скомпресований варіант усієї статті чи замітки й несе максимальну інформацію про неї» [23, с. 86]. Доречною є дефініція В. Різуна, яку можна застосувати до назв статей: «Усі елементи заголовного комплексу є опорними точками, що показують найбільш важливу текстову інформацію, висунутими елементами тексту, що слугують опорою для читача в розумінні змісту, які, сегментуючи зміст, виступають у ролі засобів забезпечення комунікативних інтересів читачів» [10, с. 193-194].

Справді, у заголовках газет найчастіше висвітлюється зміст статті, завдяки чому читачі приймають рішення, ознайомлюватися їм з журналістським матеріалом чи ні. Іноді заголовок навіть заступає читачеві саму статтю. Так, на думку О. Амзіна, «в 60-80 % випадках новину не читають, а дістають уявлення про те, що відбувається, із заголовків». Заголовки поділяються на: а) радянські; б) західної школи (американської);  в) новинарних агентств [6, с. 110].

Для радянського заголовка характерна відсутність дієслова. Якщо автор такої назви все ж його використав, то в теперішньому часі, що описує процес, а не завершену дію. Так, заголовок новини, розміщеної в газеті «Кіровоградська правда» – «Вона – працює» – є яскравим прикладом радянського типу, адже, по-перше, у ньому є дієслово теперішнього часу працює, яке описує процес, а не вказує на результат. Крім того, з такої назви переважно можна зрозуміти тільки загальну тему замітки, натомість конкретні факти не зазначені.

Подібні заголовки не є складними у створенні, проте їх ефективність дуже сумнівна як з погляду інформування читача, так і щодо втримання його уваги. Справді, легше створити «узагальнений» заголовок, аніж прагнути втиснути головний зміст новини повідомлюваного в невелике речення, яке до того ж має привернути увагу читача [3, c. 58].

Щодо так званих західних заголовків, то вони є аналогами назв статей у друкованих західних медіа. Їхня відмінність від радянських заголовків полягала в тому, що пропаганда радянського штибу життя була першочерговим завданням, а прибутки – останнім. Західні ЗМІ, навпаки, намагалися в першу чергу боротися за читача, щоб продати йому газету. Тому їхні заголовки складалися з двох частин – так званого великого заголовка й уточнювального рядка.

Для прикладу наведемо заголовок такого типу: «У Твері під час зйомок фільму вибухнула піротехніка. Вибило шибки у чотирьох будинках». Тут назву також поділено на дві частини, причому друга уточнює першу, завдяки чому його інформативність збільшується, і в результаті – новина не відпускає уваги читача. Слід зазначити, що в новинарних стрічках кіровоградських газет редактори використовують тільки подвійний заголовок. Наприклад: «Литвин думає, що до виборів Стельмах утримається. Нема чого «демонструвати сверблячку». Тут перша частина заголовка повідомляє про головну ідею новини, тобто про те, що Литвин висловлює свою думку про можливість звільнення Стельмаха до виборів, друга – має більш експресивний характер і показує ставлення автора до теми, але не несе додаткової фактичної інформації.

Ще одним джерелом для заголовків українських ЗМІ є новинарні агентства. Справді, головна новина (інформаційний привід) у замітці агентства повідомляється саме в назві. Крім того, незважаючи на обмежену кількість потенційної аудиторії (переважно це журналісти), такі заголовки мають утримати увагу своїх читачів. Аналогічно агенційним заголовкам, мережеві часто виділяються іншим накресленням або кольором; містять невелику кількість слів (5-10). Проте відмінність назв від агенційних є, оскільки перші не призначені для масового читача. Таким чином, у заголовках медіа слід уникати службових позначень, які використовуються в агентствах. Крім того, серед авторів агенційних назв непопулярним є публіцистичний стиль (перевага надається канцеляризмам), натомість газетний заголовок має бути зрозумілий, доступний читачеві.

Щодо подібності синтаксичної будови заголовків друкованих і мережевих ЗМІ, то тут слід зазначити, якщо в класичних засобах масової інформації трапляються заголовки-слова, заголовки-словосполучення та заголовки-речення. Це зумовлено призначенням заголовка мас-медіа, а саме: якомога конденсованішою інформативністю. Наприклад: «Перша хвиля епідемїі минула. Впоралися, як впоралися». Цей заголовок складається з двох простих речень: перше – повідомляє інформаційний привід, друге – ставлення редактора до публікованої теми. Або ж – «Допомогу Україні у боротьбі з грипом нададуть 19 країн». Увесь скомпресований зміст статті вміщений в одне просте двоскладне речення [24, c. 40].

Розглянемо основні методи створення вдалого заголовка контент-редактором.

Заголовки кожного друкованого видання мають свої специфічні особливості. Проте певні базові принципи залишаються для всіх однаковими, про що й зазначає О. Амзін. Наприклад, загалом довжина заголовка має становити сім слів, якщо кількість словоформ наближається до десяти та більше, то таку назву можна вважати невдалою. Як-от: «Долар обвалився до мінімуму за 15 місяців»; «КП видалила з розшифровки гарячої лінії з Ющенком відповідь про неіснуючого кандидата»; «МінЖКГ хоче переглянути порядок формування тарифів на послуги за утримання будинків». Довжина перших заголовків, наведених у прикладі, складає 7-8 слів, наступних двох – 11-12. Завелика кількість слів останніх ускладнює сприйняття читачем суті інформаційного приводу й зменшує шанс, що він таки ознайомиться з матеріалом.

Таким чином, заголовки ЗМІ мають підсумовувати найголовніші факти, але при цьому складатися з невеликої кількості слів, щоб швидко й легко сприйматися аудиторією. Проте привернути увагу читача до публікації можна тільки за умови творчого підходу до написання заголовка, як стверджує Р. Крейг. Однак це не означає, що «кожен заголовок має бути кумедним чи навіть розумним» [25, с. 176]. Таке твердження є виправданим, оскільки первинна мета будь-якого заголовка – пояснити зміст матеріалу. Але, наприклад, у розповіді про пожежу чи автокатастрофу недоречно використовувати дотепні фрази. Заголовок має відповідати настрою матеріалу. Безумовно, не слід відмовлятися й від дотепності, але не за рахунок інформативності.

Усі заголовки друкованих медіа слід писати так, щоб вони відповідали на запитання «Хто?», «Що зробив?», «Де?» («Коли?»). Наприклад, у заголовку «В Україні відбудеться суд над Комуністичною партією» чітко повідомлено факти. Він позбавлений узагальнень, адже назва з неконкретними висловами нікого не зацікавить.

Окрему увагу слід приділити дієслову під час створення заголовка політичної новини. Як зазначалося вище, воно є важливим елементом мережевої назви, на противагу так званим радянським заголовкам, де дієслова немає. Так, у місцевій газеті «Україна-Центр» переважно використовуються дієслова майбутнього чи минулого часу доконаного виду. Наприклад: «У Києві підтвердили 31 випадок захворювання на грип A/H1N1»; «У горах Танзанії стався зсув: загинуло 20 людей». У першому варіанті автор використав дієслово минулого часу доконаного виду підтвердили, у другій – стався й загинуло. Ці слова надають новинам завершеності дії, яка асоціюється в читачів з певним результатом.

Слід зазначити, що в заголовках новинарних стрічок застосовуються складені дієслова майбутнього часу, наприклад: «Австралійські коали через тридцять років можуть зникнути». У наведеному прикладі незрозумілою є сама суть повідомлюваного, оскільки коали можуть і не зникнути. Дієслів майбутнього часу рекомендує уникати Д. Рендолл: «найпопулярнішими є історії про те, що сталося». Однак дозволимо собі не погодитися з таким твердженням, не слід відмовлятися від використання дієслова майбутнього часу як висвітлення анонсу події. Наприклад: «Киянам будуть дарувати проїзні на метро». Проте тут доречніше написати: «Киянам подарують (або даруватимуть) проїзні на метро». Уникнувши складного дієслова, ми зробили читання «шапки» простішим.

Недоречно використовувати в заголовку дієслово теперішнього часу, наприклад, «Сбербанк» шкодує, що GM відмовився від продажу Opel». Інколи теперішнього часу неможливо уникнути, проте в цьому разі доречно сказати пошкодував, оскільки контент-редактор описує події, які вже трапилися.

У заголовках бажано вживати саме активні дієслівні конструкції. Проте використання пасива не виключне, хоча й непопулярне серед творців заголовків. Наприклад, «На злітній смузі Львівського аеропорту знайдений бойовий снаряд» [9, с. 20]. Тут використано у пасиві слово «знайдений». Безумовно, пасивна конструкція робить таку новину безособистісною, однак, якщо дійова особа чи предмет не є важливою, то такий заголовок має право на життя, хоча правильно було б використати дієслово «знайдено».

Мова й композиція заголовка мають бути напруженими, дієслова – активними та точними, речення – оптимізованими. А прикметники слід уживати помірковано, оскільки вони ускладнюють сприйняття інформації читачем і найчастіше не є фактичним матеріалом.

Зазвичай заголовок складається з дійових осіб, дій і уточнень, які переважно є мікроштампами [6, с. 112] – ще один прийом створення вдалого заголовка. Наприклад, «Тимошенко: Кабмін оскаржить у КС закон про підвищення соцстандартів». У цьому заголовку майже кожне слово є мікроштампом – Тимошенко, Кабмін, КС, соцстандарти. Так, незважаючи на те, що редактор не зазначив ім’я та по-батькові Тимошенко, скоротив назву уряду, використав абревіатуру єдиного органу конституційної юрисдикції в Україні, об’єднав слова соціальні стандарти, усі ці імена та поняття залишаються відомими кожному читачеві й легко ідентифікуються аудиторією. Безперечною перевагою використання мікроштампів є оптимізація заголовків, що полегшує сприйняття суті повідомлення читачем.

Мікроштампи – це не тільки своєрідні скорочення, а й кумедні словосполучення, зрозумілі будь-якому носієві мови в цілому [6, с. 114]. Уміння правильно підібрати й розмістити подібні мікроштампи – це запорука створення вдалого заголовка.

Як уже зазначалося, важливими елементами заголовка є уточнення місця, часу тощо. По-перше, це сприяє точній констатації фактів, завдяки чому автор пояснює читачеві основу повідомлення, остерігаючи від омани. По-друге, часто в уточненні полягає найцікавіша частина новини. Наприклад, «У центрі Донецька з інтервалом у 10 хвилин пограбували два банки». У цьому заголовку автор використав два уточнення – «у центрі Донецька» та «з інтервалом у 10 хвилин», завдяки яким він є більш інформативним. Крім того, уточнення «з інтервалом у 10 хвилин» зацікавлює читача, оскільки досить незвичним є настільки оперативні пограбування, що відбулися неподалік.

У заголовних уточнень є ще одне завдання – вони є сполучною ланкою між минулим і сьогоденням. Наприклад, у заголовку «У горах Індії знайшли зниклого українського полковника». Необхідність допомогти читачеві розрізнити одну новину від іншої й примушує вигадувати подібні уточнювальні назви. Однак трапляється, що саме в уточненні міститься частина інформаційного приводу або його пояснення. У такому разі виносити його в заголовок небезпечно, оскільки читач дізнається всю інформацію без перегляду статті.

Логічний наголос – ще один прийом на шляху створення вдалого заголовка ЗМІ [26, с. 115]. Обравши правильні мікроштампи та здебільшого активне дієслово (фактично ці слова виступають ключовими, тобто такими, що визначають тему та аудиторію замітки), потрібно правильно їх розмістити – у кінці або на початку речення. Наприклад, «В одному з київських кафе з’явився коктейль «Таміфлю». Тут логічним наголосом є словосполучення «з’явився коктейль “Таміфлю”», який автор розмістив у кінці речення. До речі, хоча найчастіше практикується саме таке розміщення наголосу, однак вдалішим все таки ж є початковий (наприклад, «Артек має намір боротися за свою репутацію в суді», де в ролі логічного наголосу виступає «Артек має намір боротися»). А от у заголовку «Понад 2,5 тисячам керівникам підприємств заборонили виїзд з України» автор розмістив наголос одразу в обох частинах заголовка, проте такі варіанти трапляються надто рідко.

Отже, для створення влучного заголовка редакторам слід враховувати правила його структури та композиції. Заголовок має складатися з 6-8 слів, щоб не переобтяжувати читача інформацією. Переважно повинен відповідати на три запитання: «Хто?», «Що зробив?», «Де?» («Коли?») – тобто повідомляти читачеві найголовніші факти й водночас залишати інтригу («Навіщо?» тощо), яка буде спонукати користувача ознайомитися з новиною повністю. Предмет повідомлюваного (логічний наголос) бажано розміщувати на початку заголовка, що відразу привертає увагу читача до найголовнішого. Важливим елементом мережевого заголовка є дієслово (переважно минулого часу, оскільки воно передбачає наявність результату), яке надає вислову динамізму. Потрібно вживати прості дієслова, які не ускладнюють сприйняття інформації читачем і оптимізують заголовок. Під час створення назви слід уникати прикметників, адже вони здебільшого не називають факти, подовжують назву, ускладнюючи її сприйняття читачем. Крім того, вдалим прийомом оптимізації заголовка вважається використання мікроштампів, які репрезентують більшість дій, осіб і уточнень [28, c. 4].

2.3. Якісні особливості політичного тексту, психолінгвістичні та соціолінгвістичні норми та основні етапи редагування

Актуальні проблеми сучасного редагування зумовлені певною низкою переворотів в Україні — суспільно-політичним, економічним та науково-технічним. Здобуття незалежності дало змогу обирати демократичний шлях розвитку суспільства, його економічної, політичної та соціальної сфер. Нові правила світового співтовариства, долучення до ринкових відносин тощо проголошували принципи добровільного підприємства, різноманітність форм власності, ринкове ціноутворення, договірні відносини і т. д. Редагування, «звільнившись від заідеологізованості та партійної пропаганди, поступово перетворилося на об’єкт підприємницької діяльності» [1, c.10].

Раніше всю видавничу продукцію виробляло 25 державних видавництв, що мали чітку структурованість (ради, підрозділи, відділи), тематичні плани, затверджені правлячою верхівкою, працівників із конкретними функціональними обов’язками, спеціалізацію тощо. Натомість утворилося майже дві тисячі видавництв різних форм власності, роботу яких, крім державних видавництв, ніхто не контролює, не регулює. Вони самі планують та реалізують свою видавничу діяльність, мета якої отримати прибуток. Кожен сучасний видавець сам вирішує питання кількості працівників, наявність тих чи тих посад, функціональних обов’язків тощо.

Поява настільних видавничих систем, тобто комп’ютеризація багатьох процесів видавничої діяльності, теж внесла свої корективи [3, c.53].

За таких обставин у редакційно-видавничому процесі з’явилося чимало проблем. Деякі з них тісно пов’язані між собою, взаємодоповнюють одна одну, випливають одна з одної, — така собі ланцюгова реакція.

Значна кількість редакцій сьогодні, сподіваючись на новітні технології та заощаджуючи фінанси, часто практикують суміщення в одній особі кількох важливих функцій редакторсько-видавничого процесу. Наприклад, одна людина виконує підготовку до друку — набір, верстання, редагування, включаючи технічне й художнє, коректуру. Проблема універсалізації професії спричинила появу нових професій-гібридів, які поєднують дві-три колись окремі професії (наприклад: коректор-редактор, коректор-літредактор, редактор-перекладач), призвела до зникнення деяких професій (наприклад, технічного редактора) та до стирання меж професії (інколи редактор виконує й функції журналіста).

У радянські часи над виданням працювали випусковий редактор (відповідав за його підготовку від моменту включення до плану випуску і до виходу в світ), титульний редактор (співпрацював із автором або колективом авторів, брав участь у розробці плану-проспекту майбутнього видання, редагував текст), а також літературний редактор (аналізував, оцінював та поліпшував мовностилістичні аспекти тексту). Нині всі ці функції виконує, як правило, одна людина. Крім того, до обов’язків редактора часто належить анотування, реферування, реклама книги. Тобто редактор має вирішувати широке коло організаційних, інформаційних та творчих завдань.

Редактор сьогодні — це універсальний спеціаліст. До обов’язкових «констант» редакторської професії — бездоганної мовної інтуїції та компетентності, уміння логічно й чітко мислити, широкої ерудованості, уміння аналізувати різноманітні комунікативні ситуації, знання психології авторської праці, читацької поведінки, володіння основами художньо-технічного оформлення видавничої продукції тощо — додались обов’язкове знання видавничого маркетингу, іншими словами, нині редактор повинен вміти не тільки створювати, доводити до пуття будь-який видавничий продукт, а ще й знайти того, хто продукт потім купить, розробити програму рекламної кампанії видання, відстежувати ситуацію, що складається в процесі його розповсюдження [29].

Можливо, це позитивно вплинуло на загальну ерудицію редакторів, динаміку видання та заощадження коштів. Водночас це однозначно негативно вплинуло на якість підготовки видання: втрачено кваліфіковані кадри (на них економлять), знижено загальний фаховий рівень видавничої сфери, підірвано норми класичного редагування, зруйновано рівень культури видання. Якість тексту, відповідність його нормам літературної мови, чіткість і доцільність композиційного членування, точність поданого фактичного матеріалу відходять на другий план.

Найважливішою вимогою до літературної якості твору в цілому є його органічність, що виявляється насамперед у єдності теми твору та єдності підтем його частин, що підпорядковані темі твору.

Суттєвою похибкою викладу в окремій частині твору або у творі в цілому є неорганічність. Вона виявляється у невідповідності форми викладу і його змісту, коли, наприклад, абзац розриває думку, логічна операція не викладається згідно з логічним порядком, виклад хаотичний, а щодо логіки, одне твердження не випливає з другого.

При логічному методі викладу основою органічності твору є явище, структура якого описується шляхом послідовного і досить детального вичленування незалежних і водночас пов’язаних між собою розділів.

Історичний метод заснований на описуванні розвитку явищ як таких, чи наших уявлень про ці явища.

Явний зв’язок між блоками в повідомленні здійснюється за допомогою композиційних вузлів — абзаців, які у згорнутому вигляді подають тему і тезу кожного блоку (чи то як підсумок, чи як постановку питання, або поєднують те і друге).

Зачини і кінцівки, що обслуговують усе повідомлення і пов’язують його з інформаційною ситуацією, виступають як композиційні вузли зі свідомістю читача і навколишньою реальністю.

3акріпленню головних ідей, висновків у пам’яті читача слугує і метод резюмування, повторення основних думок у формі тез, стислих узагальнень.

Пов’язаною не тільки з логікою, але й з психологією сприймання особливістю блок є наявність у ньому висновку у формі повторення і розгортання тези.

Оскільки висновок є найбільш значущою частиною блоку, його, як і початок, часто виділяють мовними і шрифтовими засобами.

Важливою частиною кінцівки блоку є композиційний вузол — текст, що забезпечує перехід до наступного блоку[21, c. 85].

Пов’язаність тексту сприймається читачем завдяки взаємовідносинам параграфів, абзаців у параграфах, речень в абзацах, коли кожна з цих частин безпосередньо випливає з попередньої, або вишиковуються в один ряд із нею.

Пов’язаність може бути явною, коли в одиницях тексту, які розташовані поруч, містяться ті ж самі слова; опосередкованою, коли на той самий зміст вказують різні слова, що мають однакове значення, і, нарешті, неявною, коли способом досягнення пов’язаності слугує або послідовне повторення частин думок, або зв’язок із єдиним центральним поняттям, основним уявленням, що здійснюється з опорою не на мовні засоби, а на читацькі уявлення, сформовані текстом.

Тема твору обов’язково повинна бути пов’язана з чимось, що вже існує у свідомості читача (його інтересом — духовним або практичним), знаннями, запитами тощо. Якщо предмет повідомлення (його тема, те, про що йдеться) зовсім не відомий слухачеві, повідомлення не може бути усвідомлене ним. Те, що повідомляється про тему, — рема, повинно містити раніше невідоме.

В українській мові особливість побудови речення, абзацу, навіть параграфу, така, що рема висловлюється після того, як висловлена тема. Схема тексту щодо порядку висловлювання відомого і невідомого виглядає так:

Знак «+» позначає позицію відомого («старого», щойно згадуваного) — позицію теми, знак «-» позначає позицію невідомого («нового») — позицію реми. Це загальне правило суттєво модифікується під впливом обставин мовлення і тексту, але сам механізм промови передбачає повторення (явне чи неявне) тих самих уявлень і понять — як спосіб організації пов’язаного тексту.

Пов’язаності сприяє використання паралельних синтаксичних конструкцій, які дозволяють виявити логічні зв’язки, допомагають зробити висновки.

За допомогою паралелізму конструкцій створюється і підтримується єдність, система у викладі навіть дуже складного і перевантаженого подробицями матеріалу. Паралельні синтаксичні конструкції сприяють точній передачі системи логічних відношень між компонентами тексту.

Ясність (або прозорість) тексту є наслідком звичності або принаймні підготовленої попереднім викладом зрозумілості для читача елементів тексту і їхніх зв’язків у ньому, передбачуваності, очікування, вгадування. Їй сприяють чіткість і послідовність планування, врахування того матеріалу, що вже належить свідомості слухача або читача як відоме з минулого досвіду чи попереднього викладу і тому не потребує нового зосередження на ньому уваги, висунення головного на перший план і усунення або переведення на другий план другорядного, додаткового.

Ясність сприймання порушують структурні недоладності, надмір фактів та слів, а також те, що автор у тексті зафіксував усі, або майже всі складники думки, але не виділив основного і другорядного, порушив лінійність розповіді, не дав відчути основного і другорядного.

Невдале центрування уваги має місце тоді, коли автор в одне речення прагне увібгати кілька думок, не зважаючи на те, наскільки вони обов’язкові в даній розповіді і, якщо обов’язкові, то як легко можуть бути сприйняті читачем.

Доступність визначається як особливостями сприймання читача, так і традиційними характеристиками, властивими даному типу текстів. Більшій доступності сприяє конкретність викладу — використання замість можливих абстрактних родових понять — найближчих видових, а також використання яскравих прикладів, переклад абстрактних уявлень мовою буденних життєвих ситуацій, заважає його абстрактність, абстрагованість[30, c. 52].

Можливості для читача охопити подумки і розчленувати твір у багатьох випадках сприяє його стислість, яка знаходить вираз не так у коротких реченнях (чи невеличких розмірах твору), як в оптимальному співвідношенні думок та слів. Її досягають шляхом усунення елементів, що несуть надлишок інформації. До таких елементів належать невиправдані повторення, штампи, описові вирази за наявності відповідних точних слів.

Стислість викладу залежить від поступального руху думки і властивої для даного викладу напруги подачі фактів і зосередження читацької уваги.

У довідковій, інформаційній і рекламній літературі інформацію подають лише в скомпресованому вигляді з найвищим ступенем компресування. Ступінь скомпресованості повинен бути таким, щоби не блокувати й не сповільнювати сприймання читацькою аудиторією поданої інформації.

Якщо компресування інформації унеможливлює її сприйняття, ступінь компресування слід зменшити.

Надмірність у тексті — не повторення як таке, а те, що не працює прямо або побічно на результат повідомлення.

Ритмічність у викладі — закономірне чергування повторюваних елементів одного типу — полегшує процес сприймання та розуміння і водночас дає читачеві особливе естетичне задоволення. Найяскравіше виявляє себе ритмічність при явних протиставленнях.

Ритм прози створюється повтореннями слів, паралелізмом, контрастами, симетрією, характером зв’язку фраз і речень.

У більш значних структурах ритм виявляє себе в закономірному членуванні, наприклад, близьких за розмірами розділів (відчувається лише після прочитання кількох розділів).

До порушень ритму належить монотонність, яку викликає безпосереднє слідування одного за одним багатьох однакових логічних зв’язків, наявність великої кількості однорідних членів, не згрупованих у своєрідні «пакети», нарешті, однотипність побудови фраз.

Проявом ритмічності є явище напруги змісту, тобто кількість інформації, яку читач одержує за одиницю тексту[31, c. 38].

У тих місцях, котрі особливо складні для розуміння, напругу змісту треба зменшувати; у надто легких для читацького сприймання уривках, через що їх нецікаво читати, її доцільно підвищувати.

Заміна слова з бідним поняттєвим змістом словом з багатим поняттєвим змістом, усунення сполучників і введення безсполучникового зв’язку, уникнення пояснень логічних зв’язків, які читач може відновити сам, підвищують напругу викладу і передбачають більшу активність сприймання і кваліфікацію читача. Вживання слів із меншим поняттєвим змістом, розшифровування значень, уведення сполучникових зв’язків, прокладання «містків» між окремими абзацами, наведення прикладів, підвищення рівня конкретності знижують напругу викладу, роблячи його доступнішим для менш кваліфікованого читача. Повторення тієї ж думки в іншій формі — один із засобів зниження напруги змісту для полегшення сприймання тексту.

Фрази у творі мають бути максимально короткими. Що довша фраза, більше пауз у ній, то довшим і більш дискретним у часі й просторі є процес розуміння.

Що менше підготований читач до сприймання повідомлень, то менше семантично навантаженої інформації слід подавати йому в кожному слові. Це саме стосується і кількості граматичної, асоціативної та стильової інформації. Що нижчий ступінь підготованості очікуваних читачів, то менше повинно бути в реченнях однорідних підметів і додатків, вставних слів, різних дат, географічних назв та коротшими повинні бути самі речення.

Кожне слово, кожна фраза, надфразна єдність повинні виражати тему твору або бути тематично зумовленими. Атематичні елементи створюють «шум» у творі та є причиною неадекватного розуміння його.

Кожен наступний елемент твору має бути тематично прогнозованим, а кожен попередній елемент повинен мати тематичну перспективу.

Кожен твір повинен мати тематично-логічний ланцюг фактів, компоненти якого є основними інтегруючими зміст елементами розуміння.

Точне слововживання має місце тоді, коли процес читацького пізнання не розривається незрозумілим та не гальмується неправильно вибраним словом. Коли незрозуміле слово є необхідним в тексті, його значення слід розтлумачувати читачеві шляхом:

1) виносок;

2) пояснень у тексті;

3) «підказування» значення контекстом і ситуацією;

4) шляхом використання лексичного матеріалу, що повною мірою спирався б на мовний досвід читача (це здебільшого стосується діалектизмів та професіоналізмів) [32, c. 42].

Процес редагування, як свідчить практика і доводять дослідники, має стільки складових і варіацій, що надати йому усталену, а головне — вичерпну форму визначення вбачається доволі складно. Адже редагування передбачає чималу кількість основ поділу і, відповідно, класифікаторів.

Саме через це конче важливо зосередитись на проблемах композиційного редагування. Мотивація полягає у пріоритеті власне конструктивних технологій побудови тексту, усвідомлення статусу яких робить багато у чому вразливими з точки зору встановлення причинно-наслідкових зв’язків інші види редагування. Зрозуміло, що предметом композиційного редагування є система організації літературного матеріалу.

Проте останнім часом у фаховій літературі питання композиційного редагування трансформуються у проблеми комплектації композиції видання чи оцінки основних складових видавничого оригінал-макета.

В узагальненому вигляді можна визначити кілька етапів композиційного редагування. Перший полягає у редакторському аналізі планупроекту майбутнього авторського оригіналу. Загальновідомі правила логічного поділу понять мають стати основою оцінки якості першого формату композиції. Фахівці вважають зазначену структуру рубрикаційною. З таким концептом можна погодитися із певними застереженнями. Адже будь-яка рубрика має бути інформаційно забезпечена. В іншому разі їхній поділ у родово-видовій підпорядкованості неможливий. Оскільки план-проект має складати автор, то ця обставина перебуває в його компетенції. Таким чином ми виходимо на другий етап композиційного редагування, який полягає в комунікативному оформленні плану-проспекту.

Йдеться про визначення заголовків. Фахівці дають чимало їх класифікаторів за інформаційною ознакою. Усталених схем не існує, та, власне, їх важко уявити у творчому процесі, що має високу питому вагу понятійних імпровізацій. Головне — за допомогою заголовків, що розкривають потенційний зміст рубрик, дати вичерпну відповідь на запитання «про що йтиметься в авторському оригіналі?», що перебуває на стадії створення.

На третьому етапі відбувається порівняльний аналіз плану-проспекту з авторським оригіналом. На цій стадії можлива трансформація заголовків, пов’язана зі зміною комунікативних функцій рубрик від інформаційних (за відсутності тексту в плані-проспекті) до контактних (при наявності авторського тексту) [33, c. 27].

Враховуючи сказане, будемо базуватися на нормативній концепції предмета редагування. Отже, предмет редагування — це приведення об’єкта редагування у відповідність із чинними у певний час у конкретному суспільстві нормами, а також його творча оптимізація, метою яких є отримання заданого соціального ефекту.

Таке означення предмета редагування є не лише узагальнюючим. Воно є надзвичайно продуктивним з позиції можливості автоматизації процесу редагування. Адже норма — це те, що можна чітко й однозначно зафіксувати, закодувати й  реалізувати у вигляді баз даних чи баз знань. Однак зробити це можна лише тоді, коли потрібні для редагування норми будуть достатньо вивчені.

Розділ 3. Рівень мовної та професійної культури редактора, що займається текстами політичного спрямування, його повага до читача

3.1. Проблеми сучасного редагування та рівень професійної культури редактора

На сьогодні існує ряд актуальних проблем в сучасному редагуванні, які можна відзначити так:

1. Універсалізація посади редактора. Основа проблеми — заощадження зарплатні та часу.
2. Взаємини автора з редактором.
3. Недосконала професійна підготовка (освіта) майбутніх редакторів. Із кожним роком у вищих навчальних закладах нашої держави збільшується попит на спеціальність «Видавнича справа та редагування». Спочатку в Україні редакторів готували тільки в одному навчальному закладі — Українському поліграфічному інституті ім. І. Федорова у Львові, вечірній факультет якого тривалий час (аж до 80-х рр. минулого століття) був у Києві. З кінця 60-х рр. ХХ ст. підготовку таких фахівців започаткував і факультет журналістики Київського держуніверситету. На сьогодні в багатьох вишах країни готують фахівців за цією спеціальністю. Станом на 2011 р. спеціальність «Видавнича справа та редагування» представлена у 22 вищих навчальних закладах України (для порівняння: у Великобританії — 15, у Німеччині — 7). Останнім часом вона особливо популярна, про що свідчить великий конкурс. Проблема полягає в тому, що, здобувши ступінь бакалавра, студент матиме диплом із напрямом «Журналістика».

Єдність принципів, засад підготовки майбутніх редакторів у всіх вишах, що готують фахівців цієї спеціальності, зважаючи на запит часу, змін у суспільстві, оновлення технологій тощо, сама по собі є актуальною проблемою професії.

Азів редакторства, книговидання не можна навчити силами викладачів у виші, скажімо, філологічного чи історичного факультетів, хоча дехто пробує ставати саме на такий шлях. Як і силами запрошеного з місцевої редакції газети чи видавництва кореспондента, коректора. Це буде профанація навчання [34, c. 57].

Окремо слід зазначити проблему — недостатньо розвиненої науково-методичної бази з профільних дисциплін. Підручники радянської доби подають матеріал у специфічній формі: у дусі марксисько-ленінської ідеології. Нині ж відбувається переорієнтація на кращі зразки західноєвропейської та американської практик. Науково-методична база, на думку студентів, ще недостатня та недосконала. Це проблема і вишів, і науковців, і державного рівня.

На мою думку, освіта майбутніх редакторів має бути націленою не тільки на класичні дисципліни та практичні навички, а й на загальну ерудицію редактора та вузько профільну палітру майбутньої практичної діяльності (редактура, наприклад, музичних творів, медичної літератури тощо).

Брак технічного обладнання вишів теж є суттєвою проблемою. Така ситуація особливо непокоїть зважаючи на стрімкий прорив технологій у редакційно-видавничий процес та можливість працювати в інтернет-виданнях.

Неякісна освіта породжує некваліфікованих працівників, а це в свою чергу, — нестачу професіоналів.

4. Питання мови викликає занепокоєність.

Зрозуміло, що знання мови є необхідною умовою професійної діяльності редактора. І здавалося б, які тут можуть бути проблеми. Та в аспекті редактури вони існують.

Український правопис має свою історію. Нині ми користуємося мовними правилами, які кристалізувалися протягом XX ст. Однак і донині триває дискусія з цього приводу. Так, є значна кількість прихильників повернення правопису до варіанта 1928 р. Мотивується така позиція жорстким ставленням радянської влади до української мови. Їхні опоненти, стверджуючи, що мова є живим й історично змінним організмом, відстоюють сучасні правописні норми. Хоча й ці норми не є досконалими. Існує достатньо двозначних правил, сумнівних місць, невизначеностей, недоробок. Наприклад, написання низки слів у різноманітних словниках і довідниках часто-густо подається по-різному [39, c. 15]. Актуальними є й дискусії щодо стану та перспектив розвиту українського термінознавства.

До того ж, український правопис на зламі століть змінювався майже щороку. Значна частина редакцій, телеканалів використала особисті погляди на ці зміни. Окрім власне літературного редагування, вони активно почали використовувати корпоративне редагування, з власною внутрішньою цензурою та корпоративно-мовне редагування [40, c. 76]. Така різнорідність внутрішніх принципів редагування є також актуальною проблемою сучасного редагування. Кожне видавництво, кожна редакція газети чи телестудія сьогодні має свої мовні пріоритети. Навіть після того, як новітній правопис буде остаточно затверджено правописною комісією, залишиться питання, як зобов’язати чи переконати всіх дотримуватися єдиних нормативних вимог. Потрібен урядовий орган, що мав би потужні важелі впливу не тільки в державному секторі, але й на приватні інституції.

На «мовні» проблеми значно вплинув і розвиток комп’ютерних програм, їх використання в редакційно-видавничому процесі. У сучасному редагуванні він має свої плюси й мінуси. З одного боку, технології нині не обмежуються виправленням орфографічних помилок, а можуть контролювати лінгвістичні норми, працювати над синтаксичною зв’язністю слів, над пунктуацією. З другого — поява численних допоміжних програм зумовлює неуважність редакторів.

Проблемою сучасного редагування в Україні є російськомовний ринок. Точніше, не сам російськомовний сектор, а вилучення російської мови з програми підготовки редакторів (як приклад, з переліку дисциплін спеціальності «ВСР» у ВПІ НТУУ»КПІ» з 2006 р. вилучено російську мову) за умови існування в країні значної частини російськомовних видань (особливо в столиці та центрально-східних областях), не кажучи вже про інтернет-портали, які здебільшого обслуговуються саме цією мовою.

5. Відсутність державної фінансової підтримки галузі. Ця проблема породжує багато інших проблем. Наприклад, зменшення обсягу видань або скорочення посад редакторів у видавництвах. Ще 1995 р. була прийнята «Державна програма розвитку національного книговидання і преси до 2000 року», наміри якої були надзвичайно серйозні: передбачалося вкладення у розвиток матеріально-технічної бази галузі 5 млрд крб і 328 млн доларів США. За статистичними даними, ця програма була виконана всього на 13,3 %. Економія на галузі мала і має донині негативні наслідки.
6. Підвищення темпу опрацювання матеріалу (фактор часу).

Динамічність нинішнього життя пришвидшує роботу редактора. В умовах нечуваного буму електронних ЗМІ, інтернету й відео, коли значною мірою зменшується інтерес до читання, доводиться максимально скорочувати термін видання кожного номера, вводити жорсткі нормативи, які сприятимуть, з одного боку, підвищенню темпу обробки видання, а з другого — прискоренню друку розповсюдженого накладу.

Головний редактор має забезпечити баланс темпу та якості, знайти необхідну норму, встановити ритм праці. За загальними вимогами «Типового положення про підготовку рукопису до видання», термін повного опрацювання договірних авторських оригіналів становить 30 днів плюс 4 дні на кожен авторський аркуш. Бездоговірні ж авторські аркуші отримують оцінку в такі терміни: 10 авторських аркушів — не пізніше трьох місяців, більший обсяг — три місяці плюс місяць на кожні додаткові п’ять авторських аркушів. Натомість у деяких видавництвах при редагуванні, скажімо, наукових монографій редактор повинен за один робочий місяць опрацювати не менше 10 авторських аркушів, або, наприклад, протягом чотирьох робочих днів опрацювати матеріал на 14 сторінок газети формату А-3. Чи актуальним є при цьому питання якості продукції? Так.

7. Технологічні процеси (комп’ютеризація видавничого процесу). Розвиток комп’ютерних програм і використання їх у редакційно-видавничому процесі значно вплинув на сучасне редагування. На сьогодні редакторові просто необхідно вміти використовувати комп’ютерні технології. Проблемою сучасного редагування є застарілі методи редагування текстів і небажання редакторів працювати з новітніми технологіями.

Комп’ютеризація видавничого процесу, з одного боку, має позитив — вона допомогла скоротити період підготовки видань до випуску. А з другого — поява численних допоміжних програм для редактора зумовила й проблему — неуважне ставлення редакторів до своїх професійних обов’язків.

Як відомо, технології нині не обмежуються виправленням орфографічних помилок, а здатні контролювати лінгвістичні та психолінгвістичні норми, працювати над синтаксичною зв’язністю слів, над пунктуацією тощо. У зв’язку з цим деякі вчені пророкують: доба комп’ютеризації ліквідує редагування взагалі, з часом редакторська робота стане непотрібною. Хіба що редакторові у такому форматі дозволено буде здійснювати коректуру, але якщо комп’ютерні програми з текстовими редакторами, то й це є зайвим. З. Партико вважає: «Процес коректури потрібен лише в тих випадках, коли для видання використовують традиційний видавничий процес (наприклад, із металевим набором) або коли використовують частково комп’ютеризований процес (автор подав рукопис у ЗМІ на некомп’ютерному носії інформації, наприклад, на папері). Коли ж використовують повністю комп’ютеризовану технологію (автор подав свій оригінал і на папері, і на комп’ютерному носії інформації), то в цьому випадку проведення коректури є зайвим» [45, c. 205].

Аргументація комп’ютерних технологій часто вбачається в неконкурентоспроможності друкованої продукції. Аргументом таких змін часто виступає категоричне усунення людського фактора, що є головним привілеєм автоматизації процесу редагування. Проте замовчується той факт, що людський фактор має суттєву перевагу. Адже комп’ютер — це запрограмована машина, яка виконує лише чіткі інструкції.

Не слід забувати про відшліфовані протягом століть класичні етапи проходження рукопису. «Природне чуття мови, стилістичні відтінки слова, гнучкість синтаксичних конструкцій, а значить і доречність тих чи інших пунктуаційних знаків може збагнути тільки людина — машина в цьому плані не витримує конкуренції» [46, c. 12].

8. Недосконалість законів України. Нині галузь редагування, як і багато інших галузей в Україні, проходить перехідний етап у своєму розвитку. З одного боку, все ще працюють стандарти радянської доби, з другого — ми намагаємось прямувати до досвіду Європи.

Сучасне українське законодавство гальмує розвиток друкованого слова. У статті «Сучасне українське законодавство щодо друкованого слова гальмує його розвиток» М. Тимошик розглядає проблеми неякісного законодавства ще від часів здобуття Україною незалежності [42, c.52].

Закон України «Про видавничу справу» був затверджений Верховною Радою 5 червня і опублікований у пресі 18 липня 1997 р. Однак він так і не запрацював. Навіть скромні пільги для видавців, обумовлені статтею шостою, могли дати якийсь позитивний результат, якби її пункти були включені у відповідні законодавчі акти. У законі взагалі немає положень, які стосуються редакції.

Основна вада цього закону полягає в тому, що він продовжував консервувати ту систему оподаткування вітчизняної книжки, яка не дала їй можливості конкурувати із зарубіжними, передусім російськими виданнями [46, c.12].

У Законі України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні» від 11 травня 2004 р. статті 21—24, присвячені роботі редакції, яка діє на підставі свого статуту та реалізує програму звукового засобу масової інформації, затверджену засновником (співзасновником), (стаття 21); «Редактор (головний редактор) керує діяльністю редакції в межах повноважень, визначених її статутом, представляє редакцію у відносинах із засновником (співзасновником), видавцем, автором, державними органами, об’єднаннями громадян і окремими громадянами, а також у суді і третейському суді та несе відповідальність за виконання вимог, що ставляться до діяльності друкованого засобу масової інформації, його редакції відповідно до цього Закону та інших актів законодавства України» (стаття 23).

Практика засвідчила повну неефективність указів Президента з питань підтримки національного книговидання.

Недосконала, непристосована до реалій життя нормативна та законодавча бази є однією з найактуальніших проблем галузі редагування. Насамперед це стосується законів про оподаткування вітчизняної книги. Проблеми видавничої галузі займається Національна рада з питань телебачення й радіомовлення. У самій назві цього органу державної влади закладена помилка, яка полягає в невідповідності завдань Нацради та її функцій. А для регулювання діяльності інтернет-видань взагалі не існує окремої структури і відповідних нормативних актів. Чинні ж нормативні акти не відображають реального стану справ у галузі.

9. Недосконалість стандартів та нормативно-правових документів. Здобувши незалежність, Україна тривалий час не приділяла уваги законодавчій базі такої важливої галузі, як книговидання. Видавці змушені були існувати в умовах браку видавничих стандартів. На думку М. Тимошика, можна говорити про три підходи в їхній діяльності. Частина видавництв, здебільшого державної форми власності, користується старою, радянською системою видавничих стандартів. Ще одна, досить немала група, в якій домінують приватні підприємства, взяла за основу розроблений нещодавно в Російській Федерації комплект нових видавничих стандартів. І третя група видавництв, значна за кількістю, не сповідує в цій справі жодних систем і оформлює та видає книги так, як вважає за потрібне [12, c.79]. І хоча державні стандарти нині розробляються, то все ж повільно й непослідовно. «Чого вартувало, скажімо, більш ніж п’ятирічне зволікання України зі вступом до Міжнародного агентства ISBN/ISMN і впровадження у державі Міжнародної стандартної нумерації книжкових видань» [12, c., 84].

Брак урегульованих стандартів є важливою проблемою. Один із парадоксів сучасного розвитку українського редагування полягає в тому, що в такій важливій діяльності, як практичне застосування стандартів, панує повне безладдя та хаос. Неузгодженість, самодіяльність і профанація (в умовах наявного вакууму) часто, на жаль, є ознакою більшості видавців нової генерації.

Такий жахливий стан — результат відсутності вже більше десяти років власних вітчизняних видавничих стандартів. Від початку 90-х рр., практично відмовившись од старого, багато в чому виправданого й потрібного, контролю в цій важливій ділянці інформаційного простору, держава й досі не спромоглася через свій галузевий орган — Держкомтелерадіо України — запровадити щось нове й дієве.

На думку М. Тимошика, виходом із цієї ситуації має стати підсилення галузі фахівцями з числа провідних учених вищих навчальних закладів, де викладається видавнича справа та редагування, а також видавців-практиків; створення додаткової робочої групи розробників окремих стандартів, яка працюватиме паралельно з групою Книжкової палати України [12, c.85].

10. Наповнення термінів «редактор» та «функціональні обов’язки редагування». Багато пересічних громадян, студентів цієї спеціальності й навіть професіоналів різнорідно, а то й викривлено розуміє названі терміни (наприклад, уважають, що редактор просто виправляє помилки в тексті і на тому край). У працях вітчизняних дослідників теорії редагування термін «редактор» має трохи строкатий вигляд. У науковій літературі редактор позиціонується як особа, працівник, діяч, транслятор, друг, читач, критик, оцінювач, помічник, порадник тощо. Тобто важливими є й професійні, й особистісні характеристики. Звідси й фахові вимоги до редактора.

Валентність діяльності редактора надзвичайно висока (сприймає, підказує, редагує, виправляє, опрацьовує, приводить у відповідність, узгоджує, готує до видання, відповідає тощо). Це стосується не тільки його дій, а й об’єктів та суб’єктів його роботи. Це текст (повідомлення, рукопис, матеріал) і автор (письменник).

Редактор є ланкою, що забезпечує інтереси й читача, й автора, і власне тексту. Варто додати слова професора Р. Іванченка про те, що редактор виступає не тільки як читач, не тільки як ланка, що з’єднує автора з аудиторією, а й як діяч [12, c.199]. І цей діяч має поєднувати в собі відповідні навички та вміння за чотирма, на думку М. Тимошика, взаємозв’язаними напрямами: редактор як літературний працівник; редактор як керівник редакційного колективу; редактор як менеджер; редактор як організатор малої видавничої структури певного профілю [42, c.52].

З.       Партико у своїй книзі «Загальне редагування» [40] подає добірку найголовніших поглядів теоретиків редакційно-видавничої справи на завдання редактора: він повинен перевірити і виправити повідомлення під час їх готування до публікації; має опрацювати повідомлення з позиції сприйняття його реципієнтом [40,c. 16]; здійснює операції аналізу. Сам З. Партико визначає основні етапи діяльності редактора так: редактор здійснює на основі встановлених норм контроль повідомлення; редактор здійснює «переклад» повідомлення з внутрішньої мови автора на зовнішню мову реципієнта; редактор «прив’язує» повідомлення до конкретних умов акту його передачі (часу, місця, обставин тощо); редактор за низкою параметрів оптимізує повідомлення.

Лаконічно етапи діяльності редактора визначив В. Різун: актуалізація (корекція) теми, селекція фактичного матеріалу, корекція композиційно архітектонічної організації матеріалу, мовно-правописна правка [10, c.78].

Особливу увагу варто звернути на визначення функціональних обов’язків редактора, що його запропонував професор М. Тимошик у «Книзі для автора, редактора, видавця» [12, c.214—215].

Отже, сучасний редактор — це фахівець, здатний не лише майстерно писати, правити, верстати, видавати й «просувати» певний вид друкованої продукції, а також керувати редакційним чи видавничим підрозділом/цілим колективом. Сучасний редактор — це творча індивідуальність, здатна не формально використовувати свої знання й навички, а щоразу заново розв’язувати професійні завдання з урахуванням унікальності авторського твору. Сучасний редактор — це сильна мовна та суспільно заангажована особистість, яка може брати участь у всіх організаційних і творчих процесах, пов’язаних із підготовкою і випуском різножанрових текстових повідомлень у різних сегментах масової та спеціальної комунікації.

11. Гонитва за прибутком, а не за якістю продукції. На загальному занепаді суспільства, розглядаючи існує ця проблема в морально-етичному форматі. Обурливою є єдино векторна політика певних видавців, яких зміст (що подавати) та форма (як подавати) цікавлять лише з економічної точки зору. Виховний, інтелектуальний, духовний аспекти виховання суспільства словом, на жаль, не стали для українського книговидання дороговказом. Друковане слово часто орієнтоване на середньостатистичного читача, тому й деградує. А мало б бути навпаки: те слово повинно бути хоча б на один щабель вище, аби «підтягати» читача, розвивати його, виховувати найкращі чуття, вчити мислити і т. д. Отже, озвучена проблема породжує й іншу проблему: занепад смаків і загальної культури читача.

Тому недостатність централізованого контролю у видавничій галузі, на думку опитуваних, також є актуальною проблемою сучасного редагування та видавничої справи.

12. Часткове або повне усунення редакторського етапу. Тенденція сучасності — оптимізація взаємодії на не примусовому рівні: надання авторові можливості власноруч шліфувати свій текст. Тобто автор турбується сам про якість твору ще до подання у редакцію, максимально відшліфовуючи його, звертаючись приватно до редакторів, філологів і т. д.; подальше ж удосконалення (якщо воно потрібне), за порадою редактора, здійснює сам автор.

На мою думку, авторська редакція є однією з актуальних проблем сучасного редагування. Роль редактора під час видання книги редукується. Адже деякі імениті автори просто не дозволяють редакторам удосконалювати свої тексти і змушують залишати їх у «сирому» вигляді, епатуючи часто тільки формою, а не змістом; видавництва ж намагаються заробити на цих популярних письменниках значні кошти, тому перспектива втратити автора через непорозуміння з редактором їх не влаштовує. Водночас трапляються випадки, коли так званий автор замовляє редакторові написання своєї книги, що нівелює особу як автора, так і редактора. Окремо слід вирізнити і проблему нівеляції професії, тезу про її непотрібність, що породжена економічними та технологічними процесами в суспільстві.

3.2. Tематична модель обласного громадсько-політичного видання (на прикладі газети “Кіровоградська правда”)

Розвиток інформаційного ринку спонукає сучасну журналістику відповідально ставитися до проблеми концепції періодичного видання. В умовах ринку неможливо розраховувати на успіх, якщо газета являє собою хаотичний набір тем, рубрик, має невиразну графіку. Все це має підпорядковуватися головній, ретельно продуманій ідеї, яка визначає зміст й обличчя видання. Тоді воно матиме свій інформаційний стрижень та відмінність, займатиме окрему нішу, а значить, буде конкурентоспроможним.

Зі зміною соціально-політичної та економічної ситуації на початку 90-х років у всіх суверенних республіках розпочалося становлення журналістики нового типу, на засадах національного відродження. Проаналізувавши це явище, можемо зазначити дві суперечливі тенденції: з одного боку, журналістика «стає важливим засобом публічного демократичного суспільства», «виступає як ефективний інструмент суспільного впливу і досягнення динамічного консенсусу», що забезпечує альтернативність висловлюваних поглядів, плюралізм думок, інформаційну насиченість видань, свободу журналіста на професійне самовираження, а з іншого – зі створенням юридичних та економічних свобод у журналістику приходять (у ролі засновників, видавців, відповідальних секретарів, кореспондентів, спеціалістів комп’ютерної верстки, операторів електронного набору) часто випадкові, малокомпетентні люди.

У рамках першої з названих тенденцій засоби масової інформації пройшли шлях від гласності до преси правової держави. Завершився період активного прориву до гласності, коли відкривалися цілі зони, раніше недоступні для критики, знімалися табу на чимало злободенних тем. Відповідні законодавчі акти незалежної України створили умови для рівноправного статусу всіх видань та рівноправного становища всіх соціальних об’єктів, що виступали засновниками ЗМІ. Преса, радіо, телебачення поступово включалися у систему товарно-грошових відносин, коли основним регулятором стає відповідність попиту і пропонування на такий продукт духовного виробництва, як масова інформація [24, c. 39].

Журналістика почала роздержавлюватись. Цей процес особливо активізувався після відмови КПРС і КПУ від законодавчого закріплення своєї керівної ролі у суспільстві, а надто після їх ліквідації. Вчорашні партійні органи змушені були перереєструватися. Газета «Кіровоградська правда», заснована ще у 1918 році, до 24 серпня 1991 року існувала як орган Кіровоградської обласної організації Комуністичної партії України, а з 3 вересня 1991 року була перереєстрована у незалежну громадсько-політичну.

Найстарша в регіоні – обласна громадсько-політична газета “Кіровоградська правда”, – видає додатки “Освітянське слово”, “Забава-джой”, “Кіровоградський тиждень”. Газета виходить 3 рази на тиждень на 4 сторінках формату А2, орієнтована на читацьку аудиторію, яка прагне отримувати оперативну інформацію про місто та область; про політичне, економічне життя країни, суспільства в цілому.

В обласному громадсько-політичному виданні “Кіровоградська правда” лідирують теми: “право та кримінал”, “культура й мистецтво”, “сільське життя”, “соціальна сфера”, “політика”.

Напис у вихідних даних газети: «Думки авторів не завжди збігаються з точкою зору редакції» значно пожвавив потік охочих висловитись на шпальтах «Кіровоградської правди», висловити власний погляд на проблему, про що свідчать рубрики «Дозвольте не погодитись», «Полемічні замітки», «Є така думка», «Точка зору», «Думки з приводу», «Особиста думка», «Кілька думок з приводу», «Прошу слова», «А що думаєте ви?», «Компетентний погляд».

Особливо це помітно з кількості листів, що надходили до редакції. На тематичній сторінці «Читач-газета: діалог» нараховується майже тридцять рубрик, серед яких «За листом читача», «Читач пропонує», «Листи цих днів», «Прошу надрукувати мого листа», «Огляд листів», «Лист з коментарем», «Крик душі», «Сердитий лист» тощо. Дописувачі зверталися до редакції, сподіваючись, що саме вона допоможе у вирішенні їхніх проблем. Про те, що зворотний зв’язок «газета-читач» існує, свідчать такі рубрики: «Слідами наших виступів», «Запитайте у «Кіровоградки», «З вірою, що допоможемо», «Дзвінок у редакцію» та ін.

У 1991 році, коли Україна здобула незалежність, у виданні найбільш активно висвітлювалися політичні події в області, країні та за її межами. Газета стала трибуною для політиків, журналістів, громадських діячів і всіх, кого турбує доля держави. Тематичні сторінки: «Роздуми напередодні референдуму» та «Політичне життя області» – містили матеріали про роботу депутатів обласної, міської та районної рад (наприклад, рубрики «Турботи рад», «Із сесії обласної ради», «Сесія Кіровоградської міської ради»), висвітлювали діяльність Верховної Ради України (рубрика «У Верховній Раді») [35, c. 16].

Політичні, економічні та соціальні перетворення вплинули на розмірений темп життя села. Новий побутовий устрій став вимагати нових підходів у господарюванні, іншого мислення. Саме цим обумовлюється поява у газеті тематичної сторінки «Село: як жити далі?». Постійні рубрики «Сільські проблеми», «Побутове обслуговування на селі», «Реформи на селі», «Медицина на селі» вміщували матеріали про проблеми селян, інтерв’ю з представниками селищних рад та активістами («Сільський лідер»). Тематична сторінка «Земля і люди: новини АПК області» містила публікації про перспективи розвитку агропромислового комплексу області, нові форми господарювання на землі, з’явилась нова, постійна рубрика «Фермерство: перші кроки».

Протягом року на сторінках газети точилася гостра дискусія стосовно відкриття у місті першої української гімназії. Тематична сторінка «Бути чи не бути українській гімназії?» містила матеріали про Єлисаветградську (Єлисаветград – таку назву раніше носило місто Кіровоград) гімназію, її устрій, інтерв’ю з директорами та педагогами шкіл, на базі яких планувалося створення гімназій. І як результат – у місті відкрито Українську гімназію імені Тараса Шевченка та школу-гімназію (згодом гімназію). Серія публікацій присвячена листам педагогів, у яких вони звертаються до редакції з проханням друкувати більше матеріалів для освітян – методичні рекомендації для вчителів-предметників, розробки уроків. Реакція газети була очевидною – цього ж року було започатковано випуск додатка до «Кіровоградської правди» (а згодом самостійного видання) «Освітянське слово», який став задовольняти цю читацьку аудиторію. Надалі педагогічна тема не так вже часто з’являлася на шпальтах видання – публікації обмежуються освітянськими новинами, бесідами з провідними педагогами області.

Хронічна невиплата заробітної плати вчителям області, району та міста обумовлює той факт, що матеріалів про методи виходу освіти зі скрутної економічної ситуації та про страйки педагогів більше, ніж публікацій про їх успіхи та досягнення [36, c. 25-26].

Слід констатувати, що економічна тематика у виданні розроблена дуже слабко. Тематична сторінка «Ринок: що після першого натиску?», започаткована у 1991 році, зникла цього ж року. Тут публікувалися матеріали під рубриками «Перші враження від ринку», «Ціни», «Інвестиції», «Фінанси», робилися спроби проводити аналіз економічної ситуації та будувати фінансові прогнози («Прогноз на завтра»). Більшість матеріалів розповідали про внески Ощадбанку, що «згоріли». У наступні роки ситуація із висвітленням економічної проблематики не поліпшилася, навпаки, аналітичні матеріали журналістів друкувалися рідше, а натомість у видання прийшла суха фіксація фактів та матеріали про методи виходу зі скрутного економічного становища, про підприємства-банкрути (а їх на Кіровоградщині чимало), коментарі фахівців.

Спортивна тематика у газеті «Кіровоградська правда» у 1991 році висвітлювалася на сторінці «Фізкультура і спорт: від масовості до майстерності». Рубрики «Футбол», «Велотрек», «Боротьба дзюдо» і под. розповідали про успіхи спортсменів Кіровоградщини в області та за її межами. Рубрики «Кумири спорту» та «На аренах і за кулісами спорту» містили публікації про визначні постаті у спорті, їх проблеми. Спортивні новини вміщувалися під рубриками «Спортивний калейдоскоп», «Новини спорту». Із заснуванням змагань «На призи від «Кіровоградської правди» у виданні з’явилась постійна однойменна рубрика.

1992 рік. Економічні перетворення у незалежній Україні вплинули на соціальну сферу: з одного боку, молода, незалежна держава потребувала нових високопрофесійних кадрів (рубрика «Кадри нової України»), з іншого – на жаль, багато робочих місць було втрачено (рубрика «Зайнятість», «Безробіття»). Цей чинник та припинення фінансування багатьох державних підприємств та установ призвели до незадоволення у суспільстві (рубрики «Викручуємось», «Життя як воно є»), зокрема до страйків. У виданні з’явилася тематична сторінка «На тему страйку». На ній під рубриками «Картинки з життя», «Неординарна ситуація» містилися матеріали про страйкуючі підприємства, давалися коментарі компетентних осіб, наводилися результати соціологічних («Соцдослідження») та статистичних («Міні-дослідження», «У дзеркалі статистики») досліджень. У рубриці «Турбота» друкувались матеріали про малозабезпечені верстви населення, інвалідів, притулки для старих та немічних, дитбудинки.

У 1992 році, так само, як і в 1991-му, відносно послідовно у газеті під рубриками «Сільський ранок», «Сільські оповідки», «Торгівля на селі» висвітлюються сільські проблеми, друкуються матеріали економічної («Село напередодні жнив», «Село і місто: трудовий діалог») та політичної («Чим живе сьогодні село») проблематики.

Активізація соціальних процесів відбилася і на культурному житті суспільства. У виданні з’явилися нові рубрики – «Відголосся прем’єри», «Рампа», «Хроніка фестивалю», «З когорти митців», «Радимо прочитати», «Нові видання», «Презентація виставки».

Політичне життя країни та області так само активно висвітлюється на шпальтах видання за 1992 рік. Нові постійні рубрики: «Місцеве самоврядування», «В облдержадміністрації» – продовжують ознайомлювати читачів з подіями у громадсько-політичному житті області.

У 1992 році помітно збільшилася кількість публікацій про життя людей, порівняно із недавніми публікаціями видання у перехідний період тут замість моралізаторських сентенцій з’являються особистісні враження журналістів («Портрет на фоні дня», «Долі людські»), свідчення очевидців («Що кажуть люди»), матеріали про проблеми особистості, на теми моралі («Про тих, у кого ноша найважча», «Люди серед людей», «Людські стосунки»), життя людей у побуті («Тепло рідного дому», «Ходять чутки», «Як ваші справи у сьогоднішньому бутті?»).

Тематична сторінка «Клуб «Біла ворона» – сторінка-довгожитель, вона існує у виданні донині, кількість матеріалів свідчить про те, що кіровоградці не втратили почуття гумору і вміють сміятися над своїми проблемами. З 1992 до 1999 року випускався додаток «Біла ворона», який припинив існування через брак коштів. Сторінка «Клуб «Біла ворона» вміщує гумористичні матеріали, які переважно висміюють вади суспільства – шахраїв, п’яниць, нероб, псевдопатріотів та хабарників. У рубриках «Памфлет», «Погляд сатирика», «Гумореска», «Іронічним поглядом», «Байка», «Фейлетон» друкується творчість місцевих майстрів гострого пера. Анекдоти – відповідно у «Кіровоградських анекдотах» та «Мсьє анекдот». Під рубрикою «З пошти «БВ» публікується творчість активних дописувачів газети.

У 1993 році найчастіше висвітлюваними залишаються проблеми культури, села, агропромислового комплексу. Починаючи з цього року, на сторінках видання з’являється кримінальна тематика (постійні рубрики «До уваги кіровоградської міліції», «З міліцейських зведень», «Будні міліції», «Незчисленні багатства? Де взяв?», «Кримінал», «Міліція на висоті», «Із залу суду», «Слідами судової справи»). Прикро, але протягом 1994 – 2003 років ця тема лідирує за кількістю публікацій на шпальтах «Кіровоградської правди». «Металевій лихоманці», що охопила населення України та Кіровоградської області зокрема присвячені матеріали, що вміщуються під постійними рубриками: «Чорна хроніка», «Кримінальна ситуація», «Кримінальні реалії життя»; про вандалізм «металошукачів», які вже почали знімати огорожі та цвинтарні таблички на кладовищах, металеві конструкції з пам’ятників та меморіальних дошок йдеться у матеріалах під рубрикою «Без святинь і комплексів». Справжньою проблемою для селян та дачників стали городні грабіжники, в області почастішали випадки самосуду людей над крадіями. У рубриках «А крастимеш???», «Дещо про крадіїв» йдеться саме про цю верству населення – осіб без певного місця проживання, з девіантною поведінкою.

У 1993 році газета робить акцент на народознавчій тематиці. Про це свідчить поява тематичної сторінки «Світлиця», де друкуються матеріали під рубриками «Плетениця улюблених свят», «Традиції, звичаї, обряди», «Народне мистецтво», «З криниць народознавства». Матеріали, присвячені вихованню національно свідомої особистості, друкуються під рубриками «Відроджуємося!», «Рідна мова – найдорожчий скарб», «Подвижники», «Майбутнє нації». Історико-краєзнавча тематична сторінка «Лебедія» містить рубрики «Наш край», «Земляки», «Люди нашого краю», «З історії рідного краю», «Нашого цвіту по всьому світу», які розповідають про видатних земляків, історію Кіровоградщини; розкривають читачам теми, що тривалий час замовчувалися радянською владою, – «Розповідь репресованого», «Повернуті імена», «Голодомор 1932 – 1933 рр.». Тематична сторінка «Голос ветерана» містить розповіді про фронтовиків, спогади ветеранів про війну, рубрика «Творчість ветеранів» вміщує їх твори.

Приватизація основних фондів підприємств стала провідною темою публікацій у 1995 році. Тематична сторінка «Консультпункт «КП»: приватизація» вміщувала рубрики: «Приватизація: вибір за вами», «Приватизація: від «вашого» до «мого», «Приватизація». У них відповідно містилися публікації про проблеми роздержавлення майна, консультації та поради фахівців, практичні рекомендації.

Важлива роль приділяється оперативності подачі інформації (рубрики «Глас вопіющего», «Крик душі», «Терміново в номер», «Критична ситуація», «Ще одна біда», «Гострий сигнал», «Проблема вимагає вирішення») та її актуальності (відповідно «Актуально!», «Про злободенне, наболіле», «На злобу дня», «На тему дня», «Інтерв’ю на актуальну тему», «Порушуємо проблему»). Рубрики «Компетентний погляд», «Радить спеціаліст», «Запитання компетентній особі», «Консультпункт «КП», «Лікнеп для простаків», «Думка компетентної людини», «Ситуацію коментує фахівець», «Від першої особи» свідчать про орієнтацію видання на мислячого читача, такого, що шукає не голі факти, а інформацію від компетентних спеціалістів, перших осіб.

Проблеми здоров’я нації порушувалися 1997 року на сторінці «Храм здоров’я» у рубриках «Служба здоров’я», «Послухаймо лікаря», «Зимові хвороби», «Наше здоров’я». Найчастіше під рубрикою «Хочемо застерегти» друкувалися матеріали про загрозу від вживання отруйних грибів (по області саме на цей рік припадає пік смертності від їх вживання); попередження санітарно-епідеміологічної станції стосовно загрозливого зростання захворюваності на кишкові інфекції, лептоспіроз. Окремо слід згадати публікації про захворюваність на СНІД (рубрика «Б’ємо тривогу») та про спад народжуваності в області (рубрика «Про це ми ще не писали»).

Посилюється тенденція до висвітлення конкретних проблем галузей (рубрики «Переробна галузь», «Промислова галузь», «Паливна галузь», «Харчова галузь», «Новини промисловості») та підприємств («Гідросила»: люди і справи», «Вітчизняний виробник»). Постійні відключення електроенергії, газу та водопостачання зумовили появу рубрик «Світла!», «Б’ємо тривогу». Серія публікацій у цьому році присвячена розробці родовища золота в області. На жаль, за відсутності належного фінансового вливання, ця галузь не змогла існувати, і тема поступово зійшла зі шпальт газети.

1998 рік минув під гаслом «Усі – на вибори Президента», точніше, на його перевибори. Відповідно, й активізувалися всі теми та проблеми політичного життя. У виданні знову з’явилася тематична сторінка «Політичне життя області», проте оновилися її рубрики: «Політика», «За кулісами політичного життя», «Політичні видання», «Політика і молодь», «Політика і економіка».

Тематична модель видання 1999 – 2001 років не зазнала особливих перетворень. На першому місці за активністю виступів залишається тема криміналу, друге посідає культура, третє – проблеми села, незмінно четверте – політика. На п’ятому місці за активністю виступів проблема облаштування побуту жителів області (рубрики «Відрядження у будні», «Підслухані монологи», «Химери нашого життя», «Прикмети сьогодення»; тематична сторінка «Служба порад «КП»).

У 2002 році тематична модель газети також не зазнала відчутних змін, проте на перше місце вже виходить соціальна проблематика (рубрики «Молодь і професії», «Картинки з життя», «Людина і суспільство», «У полі зору «Кіровоградки»», «Гримаси сьогодення», «Прикро!», «Такі ми», «Хто як виживає», «У дзеркалі статистики», «Ех, життя», «Роки студентські», «Статистика знає усе», «Благодійництво», «Жахи сьогодення», «Турбота про людину»). Тема криміналу посідає чільне друге місце [3, c. 59].

Інформація для відпочинку читачів розподіляється так. Остання сторінка видання, як правило, відводиться для інформації про норми і способи взаємодії людини з навколишнім світом у розважальному та сенсаційному ключі (постійна рубрика «Енциклопедія загадкового і таємничого» містить підрубрики «Очевидне неймовірне», «Рекорди і рекордсмени»), вміщує сканворди, кросворди, чайнворди, астрологічні прогнози, цікавинки. З таким же тематичним наповненням виходить додаток до «Кіровоградської правди» – газета «Забава джой» (первісно – «Забава»). Тематичні сторінки – «Сторінка вихідного дня» (суботня) та «Вечірня розмова». Для дітей існують дві тематичні сторінки – «Човник Івасика-Телесика» (суботня) та «Колобок» (для найменших читачів газети); для молоді – «Ми – молоді» .

Таким чином, можна зробити висновок, що тематична модель обласного громадсько-політичного видання має такий вигляд:

1) найбільша кількість публікацій на тему криміналу та культури; 2) друге місце посідають публікації про проблеми села; 3) третє – політика; 4) четверте – проблеми соціальної сфери; 5) п’яте – проблеми спорту.

3.3. Аналіз редакторської підготовки текстів політичного спрямування в регіональній газеті Кіровоградська правда»

За даними Управління у справах преси Кіровоградської обласної державної адміністрації, на квітень 2009 року це видання посідало перше місце за тиражністю серед загальнополітичних газет.

Так, аналізуючи політичну спрямованість матеріалів газети «Кіровоградська правда», детально зупинимось на 2012 році, оскільки в цьому році відбувались парламентські вибори та вибори до місцевих рад.

Досліджуючи висвітлення передвиборчих програм у газеті, хотілося б відмітити наступні статті: Левінська Т. «Європейська спільнота проти фальсифікацій виборів» [53], Лелека С. «Як «клеять» виборців» [54],  Петренко В. «Чи потрібні владі прозорі вибори?» [55],  «Компас виборця» [56], Степанченко І. «Вибори-2012: зупинка проміжна, кінцева чи тупикова?» [57] (див. Додаток) тощо. Зокрема ці статті стосуються передвиборчих програм кандидатів у депутати.

Так у своїй статті С.Лелека [53] розкриває незаконне використання адмінресурсу при розташуванні агітаційних бігбордів у Гайвороні — порушення виборчого законодавства.

В.Петренко [55] наводить свій коментар до постанови про створення міжвідомчої виборчої  комісії, яка має забезпечити відкритість і демократичність майбутніх парламентських виборів.

Багато авторів опублікувало свої замітки щодо передвиборчих програм кандидатів. Так, наприклад. Програму Д.Ветвицького висвітлює ряд авторів, таких як І.Степанченко, С.Влащенко, О.Суворова [58-59].

Після закінчення виборів та оголошення результатів, вийшло ряд статей, які були присвячені підведенню підсумків виборчих перегонів.

Так, В.Мірошниченко детально описує, куди звертатися у разі порушення виборчих прав і наводить свою думку щодо цього [60].

М.Лисогор наводить свій аналіз попередніх результатів виборів по Кіровоградській області [62, c. 1].

О.Косарєва зачіпає проблему щодо фальсифікації виборів у Кіровоградській області, тому її публікація про мітинг-протест, який провели громада Компаніївки та представники опозиційних партій, вимагаючи припинити тиск влади на територіальну виборчу комісію та не зволікати з оголошенням результатів проміжних виборів до обласної ради [64, c. 2].

Окрім питань виборів, також висвітлено питання щодо соціально-економічної ситуації в кіровоградській області, зокрема М.Лисогором  та Т.Левінською. Їх статті присвячені питанню стратегії економічного і соціального розвитку Кіровоградської області на 2013-2020 роки. Так, М.Лисогор аналізує матеріали про другий інвестиційний форум «ELISAVETGRAD INVESTMENT DAY-2012» у Кіровограді, на якому висвітлювалися перспективи створення та функціонування індустріальних парків на Кіровоградщині [66-68].

Аналізуючи політичну тематику газети, хотілося б окреслити деякі проблеми редакторської діяльності в газеті «Кіровоградська правда». Зокрема на рівні Кіровоградської області актуальні проблеми такі сучасного редагування:

—      політика приватних підприємств у видавничій справі;

—      формування редакторського колективу та функціонування редактора в системі редакції;

—      політичні норми редагування: ідеологія й редактор;

—      занепад школи редагування, втрата традицій;

—      порушення дотримання соціальних, релігійних, національних тощо норм;

—      редагування: творчий чи механічний процес.

Отже для подолання даної ситуації в редакторській діяльності, ми пропонуємо ряд пропозицій щодо покращення роботи редактора

По-перше, підвищити якість навчання майбутніх редакторів (виділення значних коштів державою на освіту; наповнити програму навчання практичними курсами; забезпечити виші навчальною літературою та належним технічним оснащенням; дослідити стан підготовки студентів-редакторів, порівняти методики різних вишів, виробити єдину систему, створити вдосконалену модель навчальної програми спеціальності, спираючись на найкращі приклади вітчизняного та міжнародного досвіду).

По-друге, активізувати підтримку галузі державою (популяризація професії, відповідне фінансування галузі, внести зміни до законів та створення чіткої системи видавничих стандартів).

По-третє, узагальнити й систематизувати роботу редактора й редакторського колективу (а саме: створити контроль за посадовими інструкціями, у яких має бути прописано функціональні обов’язки всіх співробітників редакцій та принципи відбору кадрів; розвантажити редактора та внести логічні часові нормативи його діяльності).

Необхідно, долаючи всі вищезазначені проблеми, керуватися двома важливими принципами: об’єднання не лише навколо матеріальних, а й духовних цінностей, та бажання змінити ситуацію з боку і редакторів, і законотворців, і підприємців, і всього суспільства.

Розділ 4. Охорона праці та безпека в надзвичайних ситуаціях

4.1. Правові й організаційні питання з охорони праці

Основою законодавства України з охорони праці є Конституція України, що гарантує громадянам право на безпечні й здорові умови праці й система законодавчих актів України, спрямованих на реалізацію цього конституційного права.

Основними законодавчими актами цієї системи є наступні Закони України:

• «Про охорону праці».
• «Про охорону здоров’я».
• «Про пожежну безпеку».
• «Про обов’язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві й професійного захворювання, що привели до втрати працездатності».
• «Про використання ядерної енергії і радіаційний захист».
• «Про забезпечення санітарного й епідемічного благополуччя населення».
• «Про цивільну оборону».
• Кодекс законів «Про працю України».

У наведеній вище системі законодавчих актів основна роль приділяється Закону «Про охорону праці» (редакція від 2002 р.). Цей закон визначає основні положення з реалізації конституційного права громадян на охорону їхнього життя й здоров’я у процесі трудової діяльності, регулює за участю відповідних державних органів відносини між власником підприємства і працівником з питань безпеки праці, виробничої санітарії, встановлює єдиний порядок організації охорони праці у виробничій сфері в Україні.

Чинність Закону України «Про охорону праці» поширюється на всі підприємства, установи, організації (далі – підприємства) незалежно від форм власності й видів діяльності, що використовують найману працю, і на всіх працюючих.

Закон визначає основні принципи державної політики в області охорони праці, серед яких чільне місце займають:

• пріоритет життя й здоров’я працівників стосовно результатів виробничої діяльності підприємства;
• повна відповідальність власника підприємства за створення безпечних і нешкідливих умов праці;
• соціальний захист працівників;
• повне відшкодування шкоди особам, які потерпіли на виробництві від нещасних випадків або професійних захворювань.

Окремо виділені статті Закону присвячені регулюванню охорони праці жінок, неповнолітніх, інвалідів, видам відповідальності за порушення законодавства і нормативних актів про охорону праці, за створення перешкод для діяльності посадових осіб органів державного нагляду за охороною праці і представників профспілок.

Колективний договір є найбільш важливим документом у системі нормативного регулювання взаємин між власником підприємства і працівниками з першочергових соціальних питань, у тому числі з питань охорони праці. Питанням охорони праці присвячений спеціальний розділ колективного договору, що називається «Охорона праці».

Положенням, що викладаються в колективному договорі, повинні передувати колективні переговори, що починаються сторонами за три місяці до закінчення терміну дії попереднього договору. Зобов’язання, які пропонується включити в колективний договір за результатами переговорів, повинні бути реальними й всебічно обґрунтованими, тому що після схвалення і підписання документа вони стають обов’язковою нормою для виконання, яка діє в рамках підприємства.

Зобов’язання, викладені в колективному договорі (далі Договорі) не повинні суперечити законам й нормативним актам України. Гарантії, пільги і компенсації, наведені в Договорі згідно з чинним законодавством, вважаються обов’язковими для виконання при будь-яких обставинах [69, c. 18-19].

Колективний договір повинен обов’язково містити заходи щодо захисту прав і соціальних інтересів осіб, які постраждали на виробництві від нещасних випадків, а також їх утриманців і членів родин загиблих. Вони повинні включати такі положення:

• з відшкодування нанесеного збитку здоров’ю потерпілим;
• про виплату одноразової допомоги, компенсації витрат на придбання медикаментів, на додаткове оплачуване лікування;
• про надання потерпілим, відповідно до медичного висновку, більш легкої роботи, при одночасному збереженні середнього заробітку;
• про організацію навчання, перекваліфікації потерпілих, працевлаштування інвалідів праці, наданню таким інвалідам допомоги у вирішенні соціально-побутових питань і т. п.

Усі працівники, відповідно до законодавства, підлягають обов’язковому страхуванню від нещасних випадків на виробництві і професійних захворювань, що призвели до втрати працездатності (1.7).

Згідно із ст. 20 Закону в підрозділі колективного договору про охорону праці повинні бути обов’язково відображені наступні заходи:

• забезпечення працівникам соціальних гарантій в області охорони праці на рівні, не нижче передбаченого законодавством;
• комплексні заходи для досягнення нормативів безпеки праці й виробничої санітарії;
• заходи з підвищення існуючого рівня охорони праці, попередження випадків виробничого травматизму, професійних захворювань, аварій і пожеж.

Повинні бути також визначені обсяги і джерела фінансування вказаних заходів.

Зобов’язання угоди «Охорона праці» колективного договору повинні відповідати принципам економічного стимулювання і матеріальної відповідальності за стан охорони праці (ст. 25 Закону «Про охорону праці»).

Зобов’язання колективного договору є двосторонніми, тому цей документ повинен містити не тільки вимоги до власника (адміністрації підприємства), але і зобов’язання працівників з безумовного виконання норм, правил, стандартів і інструкцій з охорони праці, дотримання встановлених вимог користування машинами, механізмами, інструментом і пристроями, обов’язкового використання засобами колективного й індивідуального захисту і т. д.

Залежно від характеру виробництва, складу трудового колективу, специфіки галузі в колективному договорі визначаються зобов’язання з організації безпечних і нешкідливих умов праці інвалідів, неповнолітніх, пенсіонерів, осіб, які тимчасово залучаються до виконання суспільних робіт за договорами з центрами зайнятості населення та ін.

У трудові договори забороняється включати умови, що погіршують у порівнянні з чинним законодавством, колективним договором становище працівників [70, c. 25].

Охорона праці жінок

Згідно із ст. 10 Закону України «Про охорону праці» забороняється:

• застосування праці жінок на важких роботах і на роботах зі шкідливими або небезпечними умовами праці;
• на підземних роботах, крім деяких підземних робіт (нефізичних робіт або робіт із санітарного й побутового обслуговування);
• залучення жінок до підняття і переміщення вантажів, маса яких перевищує встановлені для них граничні норми.

Міністерством охорони здоров’я України, за узгодженням з Державним комітетом України з нагляду за охороною праці, затверджений перелік важких робіт і робіт зі шкідливими й небезпечними умовами праці, на яких забороняється застосування праці жінок, а також граничні норми підняття і переміщення вантажів жінками (наказ № 241 від 10 грудня 1993 р.).

Праця вагітних жінок і жінок, які мають неповнолітніх дітей, регулюються чинним законодавством.

Охорона праці неповнолітніх

Відповідно до Закону, забороняється застосування праці неповнолітніх, тобто осіб віком до вісімнадцяти років, на важких роботах і на роботах зі шкідливими або небезпечними умовами праці, а також на підземних роботах (ст. 11 Закону). Порядок трудового й професійного навчання неповнолітніх професіям, пов’язаним з цими роботами, визначається положенням, що затверджується Державним комітетом України з нагляду за охороною праці.

Роботодавець повинен забезпечити обов’язкове проходження працюючими в нього підлітками попереднього і наступних періодичних медичних оглядів.

Загальна тривалість робочого часу підлітків не повинна перевищувати 24 години на тиждень для підлітків 14 – 15 років і 36 годин для підлітків 16 – 17 років. Обов’язковим має бути рівномірний розподіл робочого часу по днях п’яти- або шестиденного робочого тижня.

Забороняється залучати неповнолітніх до нічних, понаднормових робіт і робіт у вихідні дні.

Трудовим законодавством України заборонено приймати неповнолітніх віком до 18 років на такі роботи:

• пов’язані тільки з перенесенням або пересуванням вантажів вагою понад 4,1 кГ;
• що пов’язані винятково з підйомом, утриманням або переміщенням важких предметів.

Затверджені граничні норми переміщення і підйому важких предметів неповнолітніми (наказ Головного державного санітарного лікаря України № 59 від 22.03.96 р.).

Час роботи підлітків з вантажами не повинен складати більше 1/3 часу робочої зміни.

Охорона праці інвалідів

Підприємства, що використовують працю інвалідів, зобов’язані створювати для них умови праці з урахуванням рекомендацій медико-соціальної експертизи й індивідуальних програм реабілітації, вживати додаткові заходи з безпеки праці, що відповідають специфічним особливостям цієї категорії працівників.

Власник зобов’язаний організувати навчання, перекваліфікацію і працевлаштування інвалідів відповідно до медичних рекомендацій, при необхідності встановити неповний робочий день або неповний робочий тиждень і пільгові умови праці на прохання інвалідів (ст. 12 Закону).

Залучення інвалідів до понаднормових робіт і робіт у нічний час без їхньої згоди не допускається.

Положення про медичний огляд працівників

Положенням про медичний огляд працівників установлюється:

• єдиний порядок організації і проведення попереднього (при прийомі на роботу) і періодичних (протягом трудової діяльності) медичних оглядів працівників, зайнятих на важких роботах, роботах зі шкідливими або небезпечними умовами праці або таких, де є необхідність у професійному доборі, а також щорічного обов’язкового медичного огляду осіб у віці до 21 року;
• обов’язки, права і відповідальність власника підприємства, установи, організації [71, c. 31-32].

Організацію і проведення медоглядів забезпечують:

• власник підприємства незалежно від форм власності і виду діяльності;
• органи й установи Міністерства охорони здоров’я України: лікувально-профілактичні, санітарно-епідеміологічні, науково-дослідні, медичні інститути.

Власник за рахунок засобів підприємства організовує проведення медичних оглядів, відшкодовує витрати на лікування, професійну і медичну реабілітацію осіб з професійними захворюваннями, обстеження конкретних умов праці для складання санітарно-гігієнічної характеристики робочого місця.

Існують попередні й періодичні медичні огляди працюючих.

Попередні медичні огляди проводяться при прийомі на роботу з метою встановлення фізичної і психофізіологічної придатності осіб до роботи з конкретно визначеної професії, спеціальності, посади, попередження захворювань і нещасних випадків, виявлення захворювань, що представляють небезпеку зараження працівників, продукції, що випускається, допуску до роботи осіб у віці до 21 року.

Періодичні медичні огляди:

• проводяться для осіб, зайнятих на важких роботах зі шкідливими або небезпечними умовами праці, відповідно до Переліку шкідливих речовин, несприятливих виробничих факторів і робіт, для виконання яких обов’язкові медичні огляди працівників;
• можуть проводитися в період перебування працівника в стаціонарі або у випадках, коли він звернувся за медичною допомогою.

Результати проведеного дослідження передаються лікувально-профілактичній установі, що обслуговує підприємство.

Результати попередніх і періодичного, щорічних медичних оглядів осіб у віці до 21 року і висновки про стан здоров’я заносяться в «Карту особи, що підлягає медичному оглядові», яка є вкладишем до «Медичної карти амбулаторного хворого» (форма 025/V-87).

На час проходження медогляду, обстеження у профілактичних центрах, клініках науково-дослідних і медичних інститутів для уточнення діагнозу або визначення ролі виробничих факторів у розвитку захворювань за працюючими зберігаються місце роботи і середній заробіток.

Нормативно-правові акти з охорони праці – це правила, норми, регламенти, положення, стандарти, інструкції та інші документи, обов’язкові для виконання.

Нормативно-правові акти з охорони праці переглядаються в міру введення досягнень науки і техніки, що сприяють поліпшенню безпеки, гігієни праці і виробничого середовища, але не рідше одного разу в десять років.

Стандарти, технічні умови та інші документи на засоби праці й технологічні процеси повинні включати вимоги з охорони праці й узгоджуватися з органами державного нагляду за охороною праці. Нормативно-технічну базу охорони праці складають міжгалузеві й галузеві державні нормативні акти з охорони праці (ДНАОП) і нормативні акти з охорони праці окремих підприємств

Дія ДНАОП загальнодержавного користування поширюється на всі підприємства, організації незалежно від їхньої відомчої приналежності і форми власності.

Галузеві ДНАОП відносяться до певної галузі промисловості.

Власники підприємств або уповноважені ними органи розробляють на основі ДНАОП і затверджують власні положення, інструкції або інші нормативні акти з охорони праці, що діють у межах підприємства.

Ст. 44 Закону України «Про охорону праці» визначає відповідальність працівників за порушення вимог з охорони праці: «…За порушення законодавчих та інших нормативних актів з охорони праці, створення перешкод для діяльності посадових осіб органів державного нагляду за охороною праці і представників професійних спілок винні працівники залучаються до дисциплінарної, адміністративної, матеріальної, кримінальної відповідальності відповідно до законодавства».

Дисциплінарна відповідальність працівників за порушення трудової дисципліни, за невиконання трудових обов’язків, у тому числі в області охорони праці, полягає в тому, що на винного працівника накладається дисциплінарне стягнення.

Підставою для залучення до дисциплінарної відповідальності працівників є порушення законодавчих і нормативно-правових актів з охорони праці, правил внутрішнього розпорядку підприємства (ст. 139 КЗоТ України, ст. 18 Закону).

Згідно із КЗоТ України (ст. 147) встановлені такі дисциплінарні стягнення: догана, звільнення з роботи.

Дисциплінарне стягнення накладається власником або уповноваженим ним органом безпосередньо за моментом виявлення провини, але не пізніше місяця з дня його виявлення. Воно не може бути накладене пізніше 6 місяців з дня здійснення провини (ст. 148 КЗоТ України). За кожне порушення трудових обов’язків може бути застосовано тільки одне дисциплінарне стягнення, що оголошується в наказі й повідомляється працівникові під розписку.

Адміністративна відповідальність накладається за погіршення загальних умов праці, крім випадків, коли, з одного боку, такі порушення не спричиняють кримінальної відповідальності, а з іншого – якщо відсутні підстави для звільнення від адміністративної відповідальності за правопорушення (ст. 21, 22 Кодексу України про адміністративні правопорушення) або відсутні обставини, що виключають адміністративну відповідальність (ст. 17 – 20 Кодексу України про адміністративну відповідальність). Адміністративній відповідальності підлягають особи, які досягли 16-річного віку.

Адміністративна відповідальність полягає в накладенні штрафу.

Загальними підставами накладення матеріальної відповідальності на працівника є наявність прямого дійсного збитку, провина працівника, його протиправні дії. Законодавство передбачає різні види матеріальної відповідальності. При наявності в діях працівника ознак карного злочину на нього може бути покладена повна матеріальна відповідальність (п. 3, ст. 134 КЗоТ), а при відсутності таких ознак – обмежена матеріальна відповідальність у межах середнього місячного заробітку.

Кримінальна відповідальність накладається за порушення вимог законодавства та інших нормативних актів з охорони праці, якщо це порушення створювало небезпеку для життя і здоров’я громадян і (або) працюючих (ст. 135, 218, 219 і 220 КК України).

Ст. 219 КК України передбачає кримінальну відповідальність за порушення правил і норм з охорони праці у вигляді позбавлення волі на термін до 1 року, виправних робіт на той же термін або штрафу в розмірі до 20 мінімальних розмірів заробітної плати. Такі ж дії, якщо вони призвели до людських жертв або інших важких наслідків, спричиняють позбавлення волі на термін до 5 років або виправні роботи на термін до 2-х років [72, c. 27-28].

4.2. Державне керування охороною праці й організація охорони праці на виробництві

Державне керування охороною праці в Україні здійснюють:

• Кабінет Міністрів України.
• Державний комітет з нагляду за охороною праці Міністерства праці і соціальної політики України.
• Міністерства та інші центральні органи державної виконавчої влади.
• Місцева державна адміністрація, місцеві Ради народних депутатів.

Кабінет Міністрів України є вищим державним органом, що здійснює державне керування охороною праці в країні. Він забезпечує реалізацію державної політики в області охорони праці. При Кабінеті Міністрів створена Національна рада з питань безпеки життєдіяльності населення, що реалізує систему державного керування охороною праці.

Державний комітет з нагляду за охороною праці (Держнаглядохоронпраці) безпосередньо реалізує державну політику з охорони праці та здійснює комплексне керування охороною праці в країні. Рішення Держнаглядохоронпраці є обов’язковими для виконання всіма міністерствами, іншими органами державної влади і підприємствами.

Міністерства й центральні органи державної влади проводять єдину науково-технічну політику в області охорони праці, розробляють і реалізують комплексні заходи з поліпшення умов і охорони праці, здійснюють методичне керівництво діяльністю підприємств з охорони праці; організують і контролюють навчання і перевірку знань з питань охорони праці, здійснюють внутрішньогалузевий контроль за станом охорони праці на підприємствах галузі. Для виконання цієї роботи в міністерствах та інших центральних органах державної виконавчої влади створені служби охорони праці.

Місцеві державні адміністрації й Рада народних депутатів проводять роботу з контролю за охороною праці в межах підлеглої території і забезпечують реалізацію державної політики з охорони праці, формують міжгалузеві регіональні програми заходів щодо питань охорони праці, здійснюють контроль за дотриманням нормативних актів про охорону праці. у цих органах створені відповідні структурні підрозділи.

Основні функції керування охороною праці: організація й координація робіт, облік показників стану умов і безпеки праці, аналіз ы оцінка стану умов і безпеки праці, планування й фінансування робіт, контроль за функціонуванням системи керування охороною праці, стимулювання працівників.

Основні завдання керування охороною праці: навчання працівників безпечним методам праці й пропаганда питань з охорони праці; забезпечення безпеки технологічних процесів, виробничого устаткування, будинків і споруд; нормалізація санітарно-гігієнічних умов праці; забезпечення працівників засобами індивідуального захисту; забезпечення оптимальних режимів праці й відпочинку працівників; організація лікувально-профілактичного обслуговування працівників; професійний відбір працівників за професіями; удосконалення нормативної бази питань з охорони праці.

Фінансування охорони праці в Україні (згідно Закону України «Про охорону праці», ст. 19) здійснюється роботодавцем [73, c. 21-22].

Фундаментальні й прикладні наукові дослідження з проблем охорони праці, ідентифікації професійної безпеки організовуються в межах загальнодержавної та інших програм з цих питань і проводяться науково-дослідними інститутами, проектно-конструкторськими установами й організаціями, вищими навчальними закладами і відповідними фахівцями (ст. 37 Закону).

Власник створює на підприємстві з чисельністю працюючих 50 і більше осіб службу охорони праці. На підприємстві з чисельністю менше 50 чоловік функції служби охорони праці можуть виконувати в порядку сумісництва особи, які мають відповідну підготовку. На підприємстві з чисельністю менше 20 чоловік для виконання функцій служби охорони праці можуть залучатися сторонні фахівці, які мають відповідну підготовку, на договірних засадах (ст. 15 Закону, «Типове положення про службу охорони праці», затверджене   Держнаглядохоронпраці, наказ № 79 від 3.08.93).

Керівники й фахівці служби охорони праці за своєю посадою і заробітною платою прирівнюються до керівників і фахівців основних виробничо-технічних служб.

Служба охорони праці підпорядковується безпосередньо керівнику підприємства.

Служба охорони праці комплектується фахівцями, які мають вищу освіту і стаж роботи за профілем виробництва не менше 3 років. Фахівці з середньою фаховою освітою приймаються в службу охорони праці у виняткових випадках. Обмеження за виробничим стажем не стосується осіб, які мають фахову освіту з охорони праці.

Перевірку знань з охорони праці працівників служби охорони праці здійснюють у встановленому порядку до початку виконання ними своїх функціональних обов’язків і періодично, один раз у три роки.

З урахуванням специфіки виробництва на підприємстві розробляються і затверджуються його власником Положення про службу охорони праці.

Розпорядження фахівця з охорони праці, у тому числі про зупинку робіт, може скасувати в писемній формі тільки посадова особа, якій підлегла служба охорони праці.

Працівники служби охорони праці не можуть залучатися до виконання функцій, не передбачених Законом «Про охорону праці» і Типовим положенням.

Ліквідація служби охорони праці допускається тільки у разі ліквідації підприємства.

Служба охорони праці вирішує такі завдання:

• забезпечення безпеки виробничих процесів, устаткування, будинків і споруд;
• забезпечення працюючих засобами індивідуального й колективного захисту;
• професійної підготовки й підвищення кваліфікації працівників з питань охорони праці, пропаганди безпечних методів роботи;
• вибору оптимальних режимів праці й відпочинку працюючих;
• професійного відбору виконавців для певних видів робіт.

Служба охорони праці виконує такі основні функції:

1. Розробляє ефективну цілісну систему керування охороною праці, сприяє вдосконалюванню діяльності в цьому напрямку кожного структурного підрозділу й кожної посадової особи.
2. Проводить оперативно-методичне керівництво всією роботою з охорони праці.
3. Складає разом з структурними підрозділами комплексні заходи для досягнення встановлених нормативів безпеки, гігієни праці й виробничого середовища, підвищення існуючого рівня охорони праці, якщо встановлені нормативи досягнуті, а також вимог розділу «Охорона праці» колективного договору.
4. Проводить з працівниками вступний інструктаж з питань охорони праці.
5. Організує:

• забезпечення працюючих правилами, стандартами, нормами, положеннями, інструкціями й іншими нормативними документами з охорони праці;
• паспортизацію цехів, ділянок, робочих місць на відповідність вимогам з охорони праці;
• облік, аналіз нещасних випадків, професійних захворювань і аварій, а також збитку від цих подій;
• підготовку статистичних звітів підприємства з питань охорони праці;
• розробку перспективних і поточних планів роботи підприємства щодо створення безпечних і нешкідливих умов праці;
• роботу методичного кабінету охорони праці; пропаганду безпечних і нешкідливих умов праці шляхом проведення консультацій, оглядів, конкурсів, бесід, лекцій; поширення засобів наочної агітації – оформлення інформаційних стендів та ін.;
• допомогу комісії з питань охорони праці підприємства в розробці необхідних матеріалів і реалізації її рекомендацій;
• підвищення кваліфікації й перевірку знань посадових осіб з питань охорони праці.

6. Бере участь у:

• розслідуванні нещасних випадків і аварій;
• формуванні фонду охорони праці підприємства й розподілі його засобів;
• роботі комісії з питань охорони праці підприємства;
• роботі комісії з уведення в експлуатацію закінчених будівництвом, рекомендацією або технічним переозброєнням об’єктів виробничого й соціального призначення, відремонтованого або модернізованого устаткування;
• розробці положень, інструкцій та інших нормативних актів з охорони праці, що діють у межах підприємства;
• роботі постійно діючої комісії з питань атестації робочих місць за умовами праці.

7. Сприяє впровадженню у виробництво досягнень науки й техніки, в тому числі ергономіки, прогресивних технологій, сучасних засобів колективного й індивідуального захисту працюючих, захисту населення й навколишнього середовища.
8. Розглядає листи, заяви й скарги трудящих з питань охорони праці.
9. Надає методичну допомогу керівникам структурних підрозділів підприємства в розробці заходів з питань охорони праці.
10. Готовить проекти наказів і розпоряджень з питань охорони праці, загальних для всього підприємства.
11. Розглядає факти наявності виробничих ситуацій, небезпечних для життя або здоров’я працюючих чи для навколишнього природного середовища і людей, у випадку відмови працівників від виконання дорученої їм роботи з цих причин.
12. Контролює:

• дотримання чинного законодавства, міжгалузевих, галузевих та інших нормативних актів, виконання працюючими посадових інструкцій з питань охорони праці;
• виконання розпоряджень органів державного нагляду, пропозицій і подання уповноважених трудових колективів і профспілок з питань охорони праці, використання за призначенням засобів фонду охорони праці;
• відповідність нормативним актам з охорони праці машин, механізмів, устаткування, транспортних засобів, технологічних процесів; засобів протиаварійного, колективного й індивідуального захисту працюючих; наявність технологічної документації на робочих місцях;
• своєчасне проведення навчання та інструктажу працюючих, атестації й переатестації з питань охорони праці посадових осіб і осіб, які виконують роботи підвищеної небезпеки, а також дотримання вимог безпеки при виконанні цих робіт;
• забезпечення працюючих засобами індивідуального захисту, лікувально-профілактичним харчуванням, молоком або рівноцінними харчовими продуктами, мийними засобами, санітарно-побутовими приміщеннями; організацію питного режиму, надання працівникам передбачених законодавством пільг і компенсацій, пов’язаних з важкими чи шкідливими умовами праці;
• використання праці неповнолітніх, жінок й інвалідів відповідно до діючого законодавства;
• проходження попереднього і періодичних медичних оглядів працівників, зайнятих на важких роботах і роботах зі шкідливими або небезпечними умовами праці, або таких, де є необхідність у професійному доборі; проходження щорічних обов’язкових медичних оглядів осіб віком до 21 року;
• виконання заходів, наказів, розпоряджень з питань охорони праці, а також заходів, спрямованих на усунення причин нещасних випадків і аварій, зазначених в актах розслідування [74, c. 30-32].

На підприємствах, в організаціях, у господарствах з кількістю працюючих 50 і більше незалежно від форм власності й виду господарської діяльності може створюватися комісія з питань охорони праці (ст. 26 Закону). Комісія є постійно діючим консультативно-дорадчим органом трудового колективу і власника. Вона створюється з метою залучення представників власника і трудового колективу до співробітництва в області керування охороною праці на підприємстві. («Типове положення про комісії з питань охорони праці підприємства» затверджено наказом № 72 від 3.08.93).

Розробка і зміст інструкцій з охорони праці підприємств висвітлено в «Положенні про розробку і зміст інструкцій з охорони праці підприємств» (наказ Держнаглядохоронпраці № 9 від 29 січня 1998 р.). Вимоги цього Положення є обов’язковими для всіх міністерств, інших органів виконавчої влади, підприємств, установ і організацій незалежно від форм власності і видів діяльності.

Інструкції з охорони праці поділяються на типові (для робочих основних професій галузі) і місцеві, діючі в масштабах підприємства, організації або установи.

Типові інструкції є основою для місцевих інструкцій, що розробляються адміністрацією підприємства або безпосереднім керівником робіт разом з профспілковим комітетом, узгоджуються з відділом охорони праці і затверджуються власником підприємства. Типові інструкції звичайно переглядають один раз у п’ять років, а місцеві – один раз у три роки, а також у разі потреби, наприклад, після аварії, нещасного випадку, при зміні правил, норм, обладнання і т. п.

Місцеві інструкції можуть бути загальними по підприємству (наприклад, на спеціальні види робіт – вогневі, газонебезпечні, земляні, із застосування захисних засобів і т. п.), загальноцеховими й інструкціями з робочих місць.

Особливим видом загальноцехової інструкції є аварійна інструкція або план ліквідації аварії. В ній описуються можливі випадки і місця виникнення аварій, заходи для їх ліквідації в початковій стадії, дії кожного інженерно-технічного працівника і робітника, шляхи евакуації людей.

Інструкціям, розроблювальним і затверджуваним на підприємствах, привласнюють порядкові номери службами охорони праці цих підприємств. У назві інструкції коротко вказується для якої професії або виду робіт вона  призначена.

Включенню в інструкції підлягають загальні положення з охорони праці, а також організаційні й технічні вимоги безпеки.

Вимоги інструкцій викладаються відповідно до послідовності технологічного процесу ті з урахуванням умов, в яких виконується даний вид робіт.

Інструкції повинні містити такі розділи:

• загальні положення;
• вимоги безпеки перед початком роботи;
• вимоги безпеки під час виконання роботи;
• вимоги безпеки по закінченні роботи;
• вимоги безпеки в аварійних ситуаціях.

При необхідності в інструкції дозволяється включати й інші розділи.

Розділ «Загальні положення» повинен містити:

• дані про застосування інструкції;
• загальні дані про об’єкт розробки;
• умови і порядок допуску працівників до самостійній роботі з професії або до виконання відповідного виду робіт;
• вимоги правил внутрішнього трудового розпорядку, що відносяться до питань охорони праці для даного виду робіт або професії, а також дані про специфічні особливості організації праці й технологічних процесів і про коло трудових обов’язків працівників даної професії;
• характеристику основних небезпечних і шкідливих виробничих факторів для даної професії чи виду робіт, особливості їхнього впливу на працівника;
• перелік видів спецодягу, спецвзуття та інших засобів індивідуального захисту, що підлягають видачі працівникам даної професії або виду робіт відповідно до діючих норм, з посиланням на стандарти або технічні умови на них;
• вимоги санітарних норм і правил особистої гігієни, що повинні дотримуватись працівники при виконанні робіт.
• Розділ «Вимоги безпеки перед початком роботи» повинен містити:
• порядок прийому зміни у разі безперервної роботи виробничого устаткування або технічного процесу;
• порядок підготовки робочого місця, засобів індивідуального захисту;
• порядок перевірки справності устаткування, інструмента, захисних засобів;
• порядок перевірки наявності й стану вихідних матеріалів;
• порядок повідомлення роботодавця про виявлені несправності устаткування, інструмента, засобів захисту і т. п.

Розділ «Вимоги безпеки під час роботи» повинен містити:

• дані про безпечну організацію праці, прийоми й методи безпечного виконання робіт, правила використання технологічного устаткування, пристроїв і інструментів, а також застереження про можливі небезпечні, неправильні методи й прийоми праці, які заборонено застосовувати;
• правила безпечного поводження з вихідними матеріалами, готовою продукцією, допоміжними матеріалами й відходами виробництва, що становлять небезпеку для працівників;
• правила безпечної експлуатації внутрішньоцехових транспортних і вантажопідйомних засобів, механізмів, тари;
• вимоги безпеки при вантажно-розвантажувальних роботах і транспортуванні вантажів;
• вказівки про порядок додержання робочого місця в безпечному стані;
• можливі види небезпечних відхилень від нормального режиму роботи устаткування і технологічного регламенту, способи їхнього усунення;
• вимоги щодо використання засобів індивідуального й колективного захисту від шкідливих і небезпечних виробничих факторів;
• умови, при яких робота повинна бути припинена;
• вимоги із забезпечення пожежо- і вибухобезпечності;
• порядок повідомлення роботодавця про нещасні випадки або раптові захворювання; факти порушення технологічного процесу, виявлені несправності устаткування, засобів захисту та про інші небезпечні й шкідливі виробничі фактори, що загрожують життю і здоров’ю працівників.

Розділ «Вимоги безпеки по закінченні роботи» повинен містити:

• порядок безпечного відключення, зупинки, розбирання, очищення і змащення устаткування, пристроїв, а при безперервному процесі – порядок передачі їх черговій зміні;
• порядок здачі робочого місця;
• порядок збирання відходів виробництва;
• вимоги санітарних норм і правил особистої гігієни, яких повинен дотримуватись працівник після закінчення роботи;
• порядок повідомлення роботодавця про всі недоліки, виявлені в процесі роботи.

Розділ «Вимоги безпеки в аварійних ситуаціях» повинен містити:

• дані про ознаки можливих аварійних ситуацій, характерних причинах аварій;
• дані про засоби й дії, спрямовані на запобігання можливих аварій;
• порядок дій, особисті обов’язки власника і працюючого, правила проведення робіт при виникненні аварії відповідно до плану її ліквідації, у тому числі у разі її виникнення під час здачі–прийому зміни при безперервній роботі;
• порядок повідомлення роботодавця про аварії та ситуації, що можуть до них призвести;
• дані про порядок застосування засобів протиаварійного захисту і сигналізації;
• порядок дій з надання долікарської допомоги потерпілим під час аварії.

При викладенні тексту інструкції потрібно керуватися такими правилами:

• текст інструкції має бути коротким, зрозумілим і не допускати різних тлумачень;
• інструкція не повинна містити посилань на нормативні акти, вимоги яких враховуються при її розробці. При необхідності ці вимоги наводяться дослівно.

Розробка, узгодження й затвердження інструкцій, що діють на підприємстві, їх перегляд, тимчасове припинення дії чи скасування здійснюються відповідно до ДНАОП 0.00-8.03-93 «Порядок розробки й затвердження власником нормативних актів, що діють на підприємстві» і з урахуванням вимог цього Положення.

Загальне керівництво розробкою або переглядом інструкцій на підприємстві покладається на роботодавця. Розробка чи перегляд інструкцій, що діють на підприємстві, здійснюються безпосередніми керівниками робіт, які відповідають за своєчасне виконання цієї роботи.

Здійснення контролю за своєчасною розробкою нових і відповідністю діючих на підприємстві інструкцій покладається роботодавцем на службу охорони праці.

Інструкція, що діє на підприємстві, вводиться в дію з дня її затвердження, якщо інше не передбачено наказом роботодавця.

Перегляд інструкцій, що діють на підприємстві, проводиться в терміни, передбачені державними нормативними актами з охорони праці, на підставі яких вони розроблені, але не рідше одного разу в 5 років, а для професій або видів робіт з підвищеною небезпекою – не рідше одного разу в 3 роки [75, c. 25-27].

4.3. Державне соціальне страхування від нещасних випадків і професійних захворювань на виробництві

Згідно зі ст. 8 Закону «…усі працівники підлягають обов’язковому соціальному страхуванню власником від нещасних випадків і професійних захворювань. Страхування здійснюється в порядку і на умовах, обумовлених законодавством і колективним договором (угодою, трудовим договором)».

Закон України «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві й професійного захворювання, що привели до втрати працездатності»» (далі – «Закон про страхування від нещасних випадків») введений у дію з 01.04.2001 року.

Законодавство про страхування від нещасних випадків складається з Основ законодавства України про обов’язкове державне страхування, даного Закону, Кодексу законів про працю України, Закону України «Про охорону праці» та інших нормативно-правових актів.

Основними завданнями страхування, згідно із ст. 1 є:

• проведення профілактичних заходів, спрямованих на ліквідацію небезпечних і шкідливих виробничих факторів;
• попередження нещасних випадків і профзахворювань, обумовлених умовами праці;
• відновлення здоров’я й працездатності потерпілих на виробництві від нещасних випадків і профзахворювань;
• відшкодування матеріального й морального збитку застрахованим і членам їхніх родин.

До основних принципів страхування від нещасних випадків віднесені:

• своєчасне і повне відшкодування збитку страховиком;
• обов’язковість оплати страхувальником страхових внесків;
• формування й використання страхових засобів на солідарній основі;
• диференціювання страхового тарифу з урахуванням умов і стану безпеки праці, виробничого травматизму й професійної захворюваності на кожному підприємстві.

При страхуванні принциповим є визначення суб’єкту і об’єкту страхування. У даному разі об’єктом страхування від нещасного випадку є життя застрахованого, його здоров’я і працездатність. Суб’єктами страхування є застраховані громадяни (в окремих випадках – члени їхніх родин, страхувальник і страховик).

Звичайно страхується фізична особа, в інтересах якої здійснюється страхування (надалі – «працівник»). Страхувальником є роботодавець, а страховиком – Фонд соціального страхування від нещасних випадків. При цьому чинність Закону про страхування від нещасних випадків в обов’язковому порядку поширюється на всіх осіб найманої праці:

• громадян, які працюють за трудовим договором (контрактові) на підприємствах і в організаціях усіх форм власності;
• учнів, студентів, аспірантів, які працюють під час або після занять, та у період проходження виробничої практики;
• осіб, які утримуються у виправних, лікувально-трудових, виховально-трудових установах, що залучаються до трудової діяльності на виробництві цих або інших підприємств за спеціальними договорами.

Застрахованою вважається і дитина, що народилася інвалідом у результаті отриманої в період вагітності травми або профзахворювання її матір’ю. Така дитина, відповідно до медичного висновку, вважається застрахованою до 16 років або до закінчення навчання, але не більше, ніж до досягнення нею 23 років.

Працівник стає суб’єктом соціального страхування від нещасних випадків з моменту заключення трудового договору або підписання контракту навіть за відсутності згоди або заяви працівника.

Суб’єкти підприємницької діяльності, особи, які працюють самостійно, священнослужителі й особи, що працюють у релігійних організаціях на виборних посадах, можуть застрахуватися добровільно. У цьому разі початком терміну страхування вважається день подачі заяви.

Усі застраховані особи є членами Фонду соціального страхування від нещасних випадків (далі – «Фонд»).

Реєстрація страхувальників у робочому органі виконавчої дирекції Фонду проводиться:

• страхувальників – юридичних осіб – у десятиденний термін з моменту одержання свідоцтва про державну реєстрацію суб’єкта підприємницької діяльності;
• страхувальників – фізичних осіб – у десятиденний термін після укладання трудового договору (контракту) з найманим робітником.

Факт реєстрації страхувальника страховиком засвідчується страховим посвідченням за формою, встановленою Фондом.

При добровільному страхуванні від нещасних випадків термін страхування починається з наступного дня за днем подачі заяви, за умови оплати страхового внеску.

Застрахованим особам видається посвідчення про загальнообов’язкове державне соціальне страхування, яке є єдиним для всіх видів страхування. Посвідчення є документом строгої звітності.

Проведення процесу страхування неможливе без визначення таких ключових понять як «страховий ризик» і «страховий випадок».

У даному разі під «страховим ризиком» розуміються обставини, внаслідок яких можливий страховий випадок.

«Страховим випадком» є нещасний випадок на виробництві або профзахворювання, що заподіяли застрахованому професійно обумовлену фізичну або психічну травму в результаті обставин, перелік яких визначається Кабінетом Міністрів України, з настанням яких виникає право застрахованої особи на одержання матеріального забезпечення і/або соціальних послуг. Слід зазначити, що страховим випадком є нещасний випадок або профзахворювання, що відбулися в результаті порушення правил і норм самим постраждалим, тобто й у цьому випадку страхувальник не звільняється від виконання обов’язків перед потерпілим.

Підставою для оплати потерпілому витрат на медичну допомогу, проведення медичної, професійної й соціальної реабілітації, а також страхових виплат є акт розслідування нещасного випадку або професійного захворювання установленої форми.

В окремих випадках Фонд своїм рішенням може визначити «страховим» нещасний випадок навіть тоді, коли він не ввійшов до переліку, затвердженого Кабінетом Міністрів України, або профзахворювання, якщо на момент ухвалення рішення медична наука має нові дані, що дають підставу вважати це захворювання професійним.

Необхідно відзначити ще одну важливу обставину. Всі види соціальних виплат і послуг, передбачені даним законом, будуть надаватися застрахованому і членам його родини незалежно від того, зареєстроване підприємство, на якому він працює, у Фонді соціального страхування від нещасних випадків  чи ні [76, c. 37-39].

Висновки

Аналіз тематичної моделі часопису Кіровоградщини «Кіровоградська правда» дав підстави зробити певні висновки. Основними темами в ЗМІ є: 1) “право та кримінал” (13,9%); 2) “події” (10,2%); 3) “політика” (7,2%); 4) “соціальна сфера” (7,1%); 5) “культура та мистецтво” (6,9%).

У дослідженні доведено, що регіональній газеті «Кіровоградська правда» бракує вдалого композиційно-графічного оформлення, чіткої структурованості. Загальними недоліками, виявленими у результаті дослідження тематики, є:

• Інформаційний виклад подій, відсутність аналітичних публікацій.
• Слабко розроблена економічна тематика (або її повна відсутність).
• Недостатня кількість матеріалів пізнавально-розважального характеру, для підростаючого покоління та про міжнародне життя.
• Відсутність логіки виділення рубрик, тематичних блоків і сторінок.

Серед тем, які заслуговують глибшого розкриття в „Кіровоградській правді”, читачами названо ті, що лідирують у рейтингах цього видання. Причиною такої невідповідності, є нечітка структура часопису, недостатнє розкриття тем, поверховий виклад та невдалий вибір жанрів, форм матеріалів.

Узагальнення теоретичного матеріалу, дали змогу розробити рекомендації щодо змін у тематичній структурі газети „Кіровоградська правда”. Зокрема, запропоновано більш чітке структурування часопису (шляхом визначення постійних рубрик), зміну композиційно-графічного оформлення газети та частково – її назви. Доцільним, на думку автора дослідження, є регулярніше висвітлення часописом подій міжнародного життя, економіки та проблем підростаючого покоління; запровадження колонки редактора. Бажаними також названо активніше залучення позаштатних журналістів, які спеціалізуються на певних темах, і зміну тематичного наповнення четвергового номера, збалансування кількості реклами у ньому.

Список використаних джерел інформації

1. Литературное редактирование: Материалы для занятий: Учебное пособие/ И.К. Гужова, Р.А. Молибоженко, К.М. Накорякова, Т.И. Сурикова. Под ред. К.М. Накоряковой. – М.: Из-во Моск. ун-та, 2000. – 160с.
2. Акіншина І. Основи редагування: медот. рек. для орг. самост. роботи та підгот. до модульної роботи студ. спец. 6.030500 «Українська мова та література. Редагування освітніх видань»Українська мова і література та мова і література (англійська)» — Луганськ : Альма-матер, 2008. — 81с.
3. Бєлінська І. Дослідження регіональної преси в журналістикознавстві // Українське журналістикознавство. – 2003. – Вип. 4. – С. 57 — 61.
4. Іванченко Р. Г. Літературне редагування / Р. Г. Іванченко. — К. : Редакційно-видавничий відділ Книжкової палати УРСР, 1983. — 368 с.
5. Мучник Б. С. Человек и текст / Б. С. Мучник. — М. : Книга, 1985. — 252 с.
6. Партико З. В. Загальне редагування: нормативні основи : навч. посіб. / З. В. Партико — Львів : Афіша, 2001. — 416 с.
7. Короленко В. Г. О литературе / В. Г. Короленко. — М. : Советский писатель, 1953.
8. Жадько В. Основи журналістики та редакційно-видавничої справи: Навч. посіб. для студ. вищих навч. закл., які навчаються за спец. «Журналістика» і «Видавнича справа та редагування» . — К. : Вид-во «СПД Жадько В.О.», 2005. — 351с.
9. Карп’юк Я. Літературне редагування: ремесло чи мистецтво?/ Я.Карп’юк //Урок української. – 2001. – № 11-12. – C. 19-21
10. Різун В. В. Літературне редагування : підручник / В. В. Різун. – К. : Либідь, 1996. – 240 с.
11. Грабовський С. Про особливості національного редагування [Електронний ресурс] / С. Грабовський // Ї. – 2004. – Чис. 53. – Режим доступу : http://www.ji.lviv.ua/n32texts/hrabovskyj.htm
12. Тимошик М. Книга для автора, редактора, видавця / Практичний посібник. — Київ: Наша культура і наука, 2006. — 560 с.
13. Капелюшний А. Редагування в засобах масової інформації: Навч. посібник. — Л. : Паіс, 2005. — 304с.
14. Григораш Д. Теорія і практика редагування газети [Текст] : [учб. посібник для студентів фак. журналістики ун-тів] / Дем’ян Григораш, 1966. – 168 с.
15. Євграфова А. Заголовок як актуалізатор текстової інформації / А. Євграфова // Стиль і текст : зб. наук. ст. / за ред. В. В. Різуна; Ін-т журналістики КНУ імені Тараса Шевченка. – К., 2003. – № 4. – С. 141-147.
16. Партико З. Загальне редагування: нормативні основи [Текст] : [навч. посіб.] / З. Партико. – Л. : Афіша, 2001. – 416 с.
17. Партико З. Методи редагування // Збірник праць кафедри української преси. Вип. 3. Л.: Видавн. центр ЛНУ ім. І. Франка, 2000. – 220-232.
18. Буров К. М. Записки художественного редактора/ К. М. Буров,. – М.: Книга, 1987. –269 с.
19. Гуревич С. М. Номер газеты: Учеб. пособие – М.: Аспект Пресс, 2002. – 191 с.
20. Западов А. В. От рукописи к печатной странице: О мастерстве редактора/ А. Западов,. –2-е изд., перераб. и доп.. – М.: Сов. писатель, 1982. –303 с.
21. Кривошея Г. П. Теорія і практика журналістики : навч. посіб. / Г. П. Кривошея. – К. : Книжкове вид-во НАУ, 2007. – 220 с.
22. Гальперин И. Р. Текст как объект лингвистического исследования / И. Р. Гальперин. – М. : Наука, 1981. – 140 с.
23. Паташюте М.-Ю.-Л. Информативность заголовка [Электронный ресурс] / М.-Ю.-Л Паташюте // Вестн. Моск. ун-та. Сер. Филология. – 2000. – № 2.
24. Бєлінська І. Літературна та літературознавча тематика на шпальтах видань Кіровоградщини (у контексті інформаційного моделювання) // Наукові записки. Серія: Філологічні науки (літературознавство). – Кіровоград: РВВ КДПУ ім. Винниченка, 2004. – Вип. 56. – С. 39 — 48.
25. Крейг Р. Інтернет-журналістика: робота журналіста і редактора у нових ЗМІ / Ричард Крейг; [пер. з англ. А. Іщенка]. – К. : Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2007. – 324 с.
26. Михайлин І. М. Основи журналістики: Підручник. – 3-тє вид., доп. і поліпш. – К.: ЦУЛ, 2002. – 284 с.
27. Енциклопедія видавничої справи [Текст] / Володимир Ткаченко, Ірина Чеботарьова, Петро Олексійович Киричок, Зоя Григорова, 2008. – 319 с.
28. Зелінська Н. Редактор: сучасні трансформації відомого фаху //Вісник Книжкової палати. – 2003. – № 9. – С.3-5
29. Зелінська Н. Сучасний редактор : проблеми професійного вишколу [Електронний ресурс] / Н. Зелінська, Е. Огар, Ю.Фінклер. – Режим доступу : http:// journlib.univ.kiev.ua/index.php? Act=article*article=218
30. Куляс П. Редагування – справа потрібна і цікава: Практичні завдання //Дивослово. – 2003. – № 2. – C. 51-56
31. Партико З. В. Визначення кількості інформації в природномовних повідомленнях (образна теорія інформації) // Збірник праць кафедри української преси. — Л.: ЛДУ ім. І.Франка, 1996. — Вип. 2. — С. 36-49.
32. Партико З. Концепція редагування як нормативної науки // Квалілогія книги: Збірник наукових праць. — Л.: УАД, 1998. — С. 41-44.
33. Янішевський О.О. До питання нормування редакторсько-коректорської праці/ О.О. Янішевський //Безпека життєдіяльності. – 2007. – № 8. – C. 27
34. Капелюшний А. Стилістика й редагування: Практичний словник-довідник журналіста. — Львів : Паіс, 2002. — 576с.
35. Бєлінська І. Інформаційний простір Кіровоградщини // Наукові записки Інституту журналістики. – К., 2003. – Т. 11. – С. 16 — 21.
36. Бєлінська І. Тематична модель обласного громадсько-політичного видання // Наукові записки Інституту журналістики.– К., 2003. – Т. 13. – С. 23 – 28.
37. Іванченко Р. Літературне редагування [Текст] : [навч. посіб.] / Р. Іванченко. – К. : Вища шк., 1983. – 248 с.
38. Квитко И. С. Терминоведческие проблемы редактирования. –Львов: Вища шк: Изд-во при Львов. гос. ун-те, 1986. –150, с.
39. Мохнач-Галицька Є. Методика редагування нормативно-правових актів // Друкарство. –2006. –№ 1. – С. 14-18
40. Партико З. В. Загальне редагування: нормативні основи: Навч. посібник. – Л.: Афіша, 2001. – 416 с.
41. Скиба М. М. Типи і функції лексичної метафори в газетному заголовку // Дослідження з словотвору та лексикології. – К., 1985. – С. 100 –103.
42. Тимошик М. Особливості редагування текстів за допомогою комп’ютерних програм //Друкарство. – 2005. – № 5. – C. 52-56
43. Толкачев Е. В. Заголовок в газете. Заметки выпускающего. – М.: Искусство, 1959. – 62 с.
44. Лысакова И. П. Тип газеты и стиль публикации: Опыт социолингв. исслед. – Л.: Изд-во ЛГУ, 1989. – 181 с.
45. Партико З. В. Нормативний аспект і автоматизація редагування. — К.: Видавн. центр Інституту журналістики КНУ ім. Тараса Шевченка, 2004. — 266 с.
46. Партико З. В. Редагування: творчість чи ремесло? // Вісник книжкової палати. — 1999. — № 9. — С. 12-15.
47. Кулаков А. Н. Заголовок и его оформление в газете: Учеб. пособие. – Л., 1982. – 87 с.
48. Лазаревич Э. А. Практикум по литературному редактированию: Под ред. А. В. Западова. –3-е изд., перераб. и доп.. – М.: Изд-во МГУ, 1986. –455, с.
49. Партико З. Інформаційні норми редагування повідомлень // Вісник Книжкової палати. –2001. –№ 11. – С.12-18
50. Поберезська, Г. Лінгвістичні основи документознавства та інформаційної діяльності: навчальний посібник / Ганна Поберезська, Ірина Волинець, 2008. – 351 с.
51. Рендолл Д. Універсальний журналіст / Д. Рендолл; [пер. з англ. М. Марченко]. – К. : К.І.С., 2007. – 150 с. Партико З., Булик С., Гронська І. Редакційна система “Редактор”: контроль складності, стилістики й пунктуації // Вісник книжкової палати України. — 1998. — N 4. — С. 13-15.
52. Сикорский Н. М. Теория и практика редактирования. – М.: Высш. школа, 1980. – 328 с.
53. Левінська Т. Європейська спільнота проти фальсифікацій виборів [Текст] / Т. Левінська // Кіровоградська правда. — 2012. — 29 травня. — С. 2
54. Лелека С. Як «клеять» виборців [Текст] / С. Лелека // Кіровоградська правда. — 2012. — 17 липня. — С. 1
55. Петренко В. Чи потрібні владі прозорі вибори? [Текст] / Петренко В. // Кіровоградська правда. — 2012. — 20 липня. — С. 2
56. Компас виборця [Текст] // Кіровоградська правда. — 2012. — 24 липня. — С. 2
57. Степанченко І. Вибори-2012: зупинка проміжна, кінцева чи тупикова? [Текст] / І. Степанченко // Кіровоградська правда. — 2012. — 7 серпня. — С. 3
58. Влащенко С. Дмитро Ветвицький: Важливо заслужити довіру кіровоградських виборців [Текст] / С. Влащенко // Народне слово. — 2012. — 16 серпня. — С. 2
59. Суворова О. Програма Дмитра Ветвицького (частина І) — земельний референдум та скасування захмарних пенсій [Текст] / Олена Суворова // Народне слово. — 2012. — 23 серпня. — С. 2
60. Мирошниченко В. Куди і як треба звертатися у разі порушення виборчих прав [Текст] / Вадим Мирошниченко // Кіровоградська правда. — 2012. — 28 серпня. — С. 4
61. Попович Л. Кіровоградці зневірилися у владі, бо вона відсторонилася від вирішення проблем [Текст] / Л. Попович // Кіровоградська правда. — 2012. — 4 вересня. — С. 3
62. Лисогор М. Час аналізу й надій [Текст] / М. Лисогор // Кіровоградська правда. — 2012. — 2 листопада. — С. 1
63. Усі протоколи опрацьовано… [Текст] // Кіровоградська правда. — 2012. — 6 листопада. — С. 1
64. Косарєва О. Знову фальсифікація? [Текст] / О. Косарєва // Кіровоградська правда. — 2013. — 12 лютого. — С. 2
65. Косарєва О. Компаніївська виборча комісія заявляє про тиск на своїх членів з боку опозиції [Текст] / О. Косарєва // Кіровоградська правда. — 2013. — 15 лютого. — С. 2
66. Лисогор, М. Парк індустріального періоду/ М. Лисогор // Кіровоградська правда. — 2012. — 2 жовтня. — С. 1, 2
67. Лисогор, М. Чи всіх зігріє уранове сонце?/ М. Лисогор // Кіровоградська правда. — 2012. — 9 жовтня. — С. 1, 2
68. Левінська, Т. Кіровоградщина-2020: від сировинної бази до області потужної переробки/ Т. Левінська // Кіровоградська правда. — 2012. — 23 жовтня. — С. 1, 2
69. Геврик Є. Охорона праці: Навчальний посібник/ Є.О. Геврик,. — К.: Ельга: Ніка-Центр, 2003.
70. Катренко Л. Охорона праці: Навчальний посібник/ Любов Катренко, Ігор Пістун, Юрій Кіт. — 2-ге вид., стер.. — Суми: Університетська книга, 2007. — 495 с.
71. Луковников А. Охорона праці: [Навч. посіб. для студентів вищ. навч. закладів із спец. «Електрифікація сіл. госп-ва» і «Автоматизація с.-г. вир-ва» і для с.-г. технікумів із спец. «Електрифікація сіл. госп-ва» ]/ А. В. Луковников,. — Пер. з 4-го рос. вид., перероб. і доп.. — К.: Вища шк., 2001. — 254 с.
72. Охорона праці: Підручник для студ. гірн. спец. вищих закл. освіти/ Ред. К.Н.Ткачук. — К., 1998. — 320 с.
73. Охорона праці в Україні: Нормативні документи/ Упоряд. О. М. Роїна, Ред. О. А. Кривенко. — 2-ге вид., виправлене і доповнене. — К.: КНТ, 2006. — 418 с.
74. Пістун І. Охорона праці: Практикум/ Ігор Пістун, Юрій Кіт, Андрій Березовецький,. — Суми: Університетська книга, 2000. — 205 с.
75. Трудове право України: Академічний курс: Підручник/ А. Ю. Бабаскін, Ю. В. Ба-ранюк, С. В. Дріжчана та ін.; Ред. Н. М. Хуторян. — К.: Видавництво А. С. К., 2004. — 607 с.
76. Ярошевська В. М. Охорона праці в галузі: Навчальний посібник/ В. М. Ярошевська, В. Й. Чабан; М-во науки і освіти України, Український держ. ун-т водного господарства та природокористування.- Київ: ВД «Професіонал, 2004. — 286 с.

 

Додатки

Додаток 1. Рейтинг моделей тем за роками (перші п’ять тем) у газеті «Кіровоградська правда»

1991 р. Політика. Село. АПК. Соціальна сфера. Здоров’я, історія, спорт.

1992 р. Соціальна сфера. Село. Культура. Політика. Люди.

1993–1994 рр. Культура. Кримінал. Село. АПК. Народознавство.

1995–1996 рр. Кримінал. Село. Культура. Приватизація. Політика.

1997 р. Кримінал. Культура. Здоров’я. Село. Галузь.

1998–1999 рр. Кримінал. Культура. Здоров’я. Село. Політика.

2000–2005 рр. Кримінал. Культура. Село. Політика. Побут.

2005–2012 р. Соціальна сфера. Кримінал. Село. Політика. Культура.

 

Додаток 2. Рейтинг основних тем видання «Кіровоградська правда» (1991–2012)

1. Культура. Кримінал.
2. Село.
3. Політика.
4. Соціальна сфера.
5. Спорт.
6. Здоров’я.
7. АПК.
8. Побут.
9. Історія.
10. Надзвичайні ситуації. Зустрічі.
11. Проблеми галузей промисловості.
12. Проблеми особистості.
13. Народознавство. Очевидне неймовірне.
14. Краєзнавство. Духовність.
15. Економіка.
16. Місто. Мораль.
17. Освіта.
18. Медицина. Транспорт.
19. Родина. Екологія.
20. Підприємництво. Приватизація. Військо.
21. Влада.
22. Зайнятість. Споживач. Наука.
23. Діти. Юнацтво.
24. Відпочинок. ЗМІ.
25. Підприємства області.
26. Комунальна сфера.
27. Національна свідомість.
28. Енергетика. Навколишнє середовище.
29. Реформи. Корисні копалини.
30. Господарювання. Благодійництво.