Вступ

Розділ 1. Правова природа предметів – носіїв доказової інформації

1.1. Поняття та сутність доказів у кримінальному процесі України. значення речових доказів в доказуванні по кримінальній справі

1.2. Особливості речових доказів

Розділ 2. Засоби отримання і процесуальний порядок формування речових доказів у кримінальній справі

2.1. Способи збирання і подання доказів за допомогою предметів, що володіють ознаками речових доказів

2.2.Умови та строки зберігання речових доказів

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Актуальність теми. Речовими доказами є предмети матеріального світу, що містять інформацію про обставини, які мають значення для справи. Речовими доказами є також магнітні, електронні та інші носії інформації, що містять аудіовізуальну інформацію про обставини, що мають значення для справи.

У різні періоди минулих століть і сьогодення загальні наукові проблеми теорії доказів, їх різновиди за походженням, інформативністю та іншими значущими властивостями їх джерел досліджувались багатьма вітчизняними та зарубіжними вченими, а саме: В.Д. Арсеньєвим, М.І. Бажановим, А.Р. Бєлкіним, Р.С. Бєлкіним, Т.В. Варфоломєєвою, А.М. Васильєвим, Л.Є. Володимировим, А.І. Вінбергом, Ю.М. Грошевим, Е.О. Дідоренко, В.Я. Дороховим, А.Я. Дубинським, Л.М. Карнєєвою, В.О. Коноваловою, В.К. Лисиченко, П.А. Лупинською, М.М. Михеєнко, В.Т. Нором, Р.Д. Рахуновим, Б.Г. Розовським, М.В. Салтєвським, М.С. Строговичем, І.Я. Фойницьким, М.О. Чельцовим, С.А. Шейфером, М.Л. Якубом та іншими. Більше двохсот праць вчених використані автором як вихідні науково-теоретичні основи при дослідженні обраної теми.

Метою дослідженняє комплексний аналіз теоретичних та методичних питань специфіки реалізації положень теорії доказів і норм чинного КПК України, а також відомчих нормативних актів при збиранні (формуванні) доказів та використанні процесуальних їх джерел при проведенні дізнання та слідства у кримінальних справах.

Зазначена мета реалізовується шляхом виконання таких за темою завдань:

1. Критичний огляд опублікованих у літературі визначень поняття “речові докази” і обґрунтування значущості цього поняття при провадженні дізнання та досудового слідства у кримінальних справах;

2. Аналіз джерел доказів, перелічених у ч. 2 ст. 65 КПК України, та порядку їх збирання, фіксації і дослідження на стадіях досудового слідства;

3. Узагальнення практики розслідування кримінальних справ, порушених за ознаками злочинів, передбачених ст. 212 КК України.

Розділ 1. Правова природа предметів – носіїв доказової інформації

1.1. Поняттята сутність доказів у кримінальному процесі України. значення речових доказів в доказуванні по кримінальній справі

Доказами в кримінальній справі є всякі фактичні дані, на підставі яких у визначеному законом порядку орган дізнання, слідчий і суд встановлюють наявність або відсутність суспільно небезпечного діяння, винність особи, яка вчинила це діяння, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

Сучасна методологія доказування в кримінальному процесі не допускає прийняття процесуальних рішень „зі слів", або без належного фактичного та логічного обґрунтування. Своєрідними аргументами в кримінально-процесуальному доказуванні, що характеризують етап опосередкованого пізнання у кримінальному процесі, виступають лише докази. Використання для вирішення завдань доказування усіх інших, матеріалів, що не визнаються доказами є неправомірним.

Поняття доказу в кримінальному процесі визначається більшістю вчених як поєднання фактичних даних та їх процесуальних джерел.

Під поняттям „фактичні дані" слід розуміти не самі факти об'єктивної дійсності, які „приєднати" до справи неможливо, а відомості про них. Отже, фактами для суб'єкта доказування стають тільки ті події та явища об'єктивної дійсності, які він сам виділив зважаючи на їх зв'язок із вчиненим злочином, і вони здатні підтверджувати або спростовувати обставини предмета доказування. До переліку процесуальних джерел включені показання свідка, показання потерпілого, показання підозрюваного, показання обвинувачуваного, висновок експерта, речові докази, протоколи слідчих і судових дій, протоколи з відповідними додатками, складені уповноваженими органами за результатами оперативно-розшукових заходів, та інші документи. Цей перелік не може бути зміненим.

При цьому треба відрізняти поняття „джерело фактичних даних" та „джерело доказів", які не завжди співпадають і можуть мати різні правові наслідки. Зокрема, фактичні дані, отримані із джерел, що не передбачені у переліку процесуальних джерел, не можуть бути використані у доказуванні як докази. Вони потенційно матимуть лише орієнтовне значення для проведення відповідних слідчих дій з метою формування доказів.

Хоча усі докази мають однакову юридичну силу для вирішення завдань доказування, вони різні за своїм походженням, структурою і функціями в ході доказування [2, с.99]. В залежності від цих особливих рис у теорії доказів існує науково обґрунтована система класифікації доказів. Так, докази поділяють на наступні види: показання свідків, показання потерпілого, показання підозрюваного, висновок експерта тощо. Класифікація доказів за видами відбувається на підставі специфічних та найбільш суттєвих особливостей їх форми і змісту, що визначає й особливий процесуальний режим формування та використання доказів даного виду у кримінальному процесі.

Крім цього, докази традиційно поділяють на прямі та непрямі; обвинувальні і виправдувальні; первинні та похідні; особисті і речові. Підставою для поділу доказів на прямі та непрямі є характер їх відношення до обставин, які підлягають доказуванню. Прямим є доказ, який прямо і безпосередньо встановлює наявність чи відсутність обставини, що доказується. Непрямим (побічним) є доказ, який спочатку обґрунтовує наявність чи відсутність проміжного (доказового) факту, а через нього — наявність чи відсутність шуканої обставини предмета доказування. До непрямих доказів відносять також „негативні обставини", які визначають як реальні явища, котрі спостерігаються в ході слідчих дій як такі, що не узгоджуються з встановленими фактичними даними про конкретну подію. Використання непрямих доказів вимагає від суб'єкта доказування достатньо високого рівня професійної підготовки. Існує правило, згідно з яким один непрямий доказ не може бути покладений в обґрунтування процесуального рішення. Необхідно сформувати систему непрямих доказів, в якій би кожний непрямий доказ був нібито ланкою нерозривного ланцюга. Бажано також, щоб непрямі докази належали до різних видів доказів.

Критерієм поділу доказів на обвинувальні та виправдувальні є відношення змісту доказу до підозри та обвинувачення. У цьому зв'язку обвинувальними визнаються докази, що встановлюють наявність суспільно небезпечного діяння, вину особи, яка вчинила це діяння, а також обставини, які обтяжують покарання. Виправдувальні докази, навпаки, складають основу рішення щодо відсутності суспільно небезпечного діяння, невинуватості особи, або наявності обставин, що пом'якшують покарання.

Підставою поділу доказів на особисті та речові є різні види фактичних даних, механізм їх формування та використання. Особисті докази виходять від людини (показання, різні документи, у тому числі процесуальні, висновок експерта). Речові докази — це предмети матеріального світу, фрагменти речової обстановки (знаряддя злочину, предмети зі слідами злочину тощо).

Речовими доказами є предмети, які були знаряддям вчинення злочину, зберегли на собі сліди злочину або були об'єктом злочинних дій, гроші, цінності та інші речі, нажиті злочинним шляхом, і всі інші предмети, які можуть бути засобами для розкриття злочину і виявлення винних або для спростування обвинувачення чи пом'якшення відповідальності.

Предмети, які можуть бути речовими доказами, найчастіше виявляються під час проведення слідчих дій — огляду, обшуку, виїмки та інших. Лише після того, як слідчий, прокурор, суддя (суд), встановлять належність предметів до справи (тобто, що вони були знаряддям вчинення злочину, зберегли на собі сліди злочину або були об'єктом злочинних дій, нажиті злочинним шляхом (гроші, цінності та інші речі) або можуть бути засобами для розкриття злочину і виявлення винних чи для спростування обвинувачення або пом'якшення відповідальності), вони складають мотивовану постанову про приєднання предметів до справи як речових доказів. Речові докази, як правило, є первинними, але у деяких випадках вони можуть бути похідними (наприклад, копія сліду).

Важливу роль у теорії доказів для розслідування та розкриття злочинів належить саме речових доказів. Чинне кримінально-процесуальне законодавство України недостатньо чітко закріплює питання речових доказів та їх джерел. Тому у юридичній літературі існує нова концепція, яку пропонує В.Д.Басай [2, с.209], щодо внесення змін у кримінально-процесуальне законодавство, зокрема, ст.78 Кримінально-Процесуального Кодексу України щодо поняття і видів речових доказів і самих доказів, що допоможе усунути протиріччя з приводу їх визначення та розмежування з іншими видами доказів.

Тому, пропонується виділити наступні види речових джерел доказів:

• речові джерела доказів — трасосубстанції, у вигляді будь-яких речових джерел залучених до сфери злочинної діяльності.
• речові джерела доказів — документи, у вигляді будь-яких речових джерел, залучених і не залучених у сферу злочинних дій, що можуть мати значення для вирішення задач кримінального судочинства.

Зазначені вище речові джерела доказів -трасосубстанції, у процесі роботи з ними з урахуванням всіх їх особливостей можуть бути наступних видів: речові докази, мікроречові докази, ультрамікроречові докази, ультраречові докази, параречові докази та латентноречові докази. Також існують види джерел доказів-документів, з огляду на характер і спосіб фіксації в них словесної або образної інформації про людину та будь-які речові джерела доказів. Вони наступні: письмодокументи, ізодокументи, фотодокументи, відеодокументи, аудіодокументи, голографодокументи, електрографодокументи, пластикодокументи, комп’ютеродокументи та інші види

Таким чином, лише за умови детальної регламентації у чинному кримінально-процесуальному законодавстві основних підходів щодо поняття, видів та джерел доказів можна створити сприятливі передумови для забезпечення ефективного та дієвого механізму з приводу розкриття та розслідування злочинів.

1.2. Особливості речових доказів

Речові докази є частиною того середовища, в якому відбувалася досліджувана подія, безпосередньо сприйнятим фактом — станом. Вони завжди пов'язані зі змінами, що відбуваються у цьому середовищі (або їх відсутністю). Саме цей зв'язок обумовлює їх гносеологічні функції, дозволяє виступати в якості засобу пізнання, яке викликало ці зміни події.

Виходячи з цього зв'язку та характеру таких змін у середовищі зазначений автор виділяє такі види речових доказів:

• предмети, які піддавалися встановленою подією переміщенню у просторі (наприклад, вкрадені речі);
• предмети, які зазнали в результаті цієї події змін (наприклад, зламаний замок);
• предмети, які підлягають встановленою подією знищенню (наприклад, при знищенні майна);
• предмети, створені злочинними або іншими діями, які мають доказове значення (зброя, самогонний апарат та ін.);
• предмети, які знаходяться в тому середовищі, де відбулася (або має відбутися) встановлена подія, але які не піддалася будь-яким змінам або переміщенням (наприклад, коли досліджувана подія не складалася з певних дій або коли вона фактично не мала місця).

Виходячи з наведеного Ю. К. Орлов розглядає речові докази в їх гносеологічному аспекті як предмети, що є частиною цього середовища, в які злочином або іншою встановленою по справі подією внесені (або мають бути внесені) зміни. Гносеологічні ознаки речових доказів в багатьох випадках визначають їх юридичну природу та процесуальне призначення. Речовими доказами можуть бути лише такі предмети, які через свій об'єктивний зв'язок з подією, яка розслідується, можуть виконувати в процесі доказування певні гносеологічні функції, слугують засобами пізнання фактів, що підлягають встановленню по даній справі.

Деякі автори розглядають як речові докази не предмети матеріального світу, а матеріальні сліди події, яка досліджується, або відбитки досліджуваної події, що здається не зовсім правильним.

Дані, які мають доказове значення, не віддільні від джерела їх отримання. Докази та джерела доказів знаходяться у співвідношенні змісту та форми. Зміст складають дані, що мають відношення до справи, джерела — форму, яку вони мають. Дотримання певної форми є однією з гарантій дійсності отриманих свідчень.

Для всіх видів доказів існують джерела, з яких вони виникають. Стосовно особистих доказів це практично не викликає розбіжностей, і різниця в точках зору стосується тільки термінології. Щодо речових доказів, то питання це досить складне та до кінця не вияснене.

Суд, який розглядає справу, не єдиний адресат доказування. Якщо навіть йому не знадобиться будь-який доказ, то це ще не означає, що доказ не повинен бути зафіксований у належній формі, бо може знадобитися вищій судовій інстанції.

Дані, що містяться у факті, не є не залежними від джерела. З одного боку, і характер їх різний, і інформація, яку можуть дати експерт та свідок різні, з другого боку, і якість їх не є не залежною від їх походження. Зв'язок джерела та отриманих з нього даних є взаємним. Це проявляється, наприклад, при повторній дачі показань: показання, які були дані на першому допиті, впливають на інші показання. Про тісний зв'язок джерела та отриманих з нього даних свідчить факт недопустимості доказів з невідомих джерел.

Все це говорить про те, що розмежування понять джерела доказів та засобу доказування має не тільки теоретичне, але й практичне значення. Саме таким важливим є й питання щодо речових доказів.

Оригінальне вирішення цього питання запропонував В. Д. Арсеньєв. На його думку, в документах та речових доказах, окрім звичайного джерела, необхідно виділяти й «первинне джерело». Наприклад, первинними джерелами даних, зафіксованих у документах, будуть особи, які складали документи. Первинне джерело даних (особа) нібито відсторонилося від них, та його місце зайняв матеріальний предмет (графічне зображення на папері, яке стало існувати вже окремо як джерело доказів). У документі «збігаються джерела доказів та засоби доказування».

Виходячи з такого розуміння джерелом речових доказів буде сам предмет, а їх первинними джерелами — місце їх виявлення та вилучення.

Предмет завжди стає речовим доказом, якщо буде виявлений та вилучений під час проведення обшуку, виїмки, огляду місця події та інших слідчих дій та правильно в процесуальному порядку оформлений, наприклад за правилами ст. 82 КПК України.

Місцями знаходження речових доказів, на думку В. Д. Арсеньєва, можуть бути ті конкретні частини предметів або місцевості, на яких залишилися або ж були знайдені сліди досліджуваних подій або на яких в результаті цих подій відбулися певні матеріальні зміни (сліди), або ж з'явилися предмети (частини одягу зі слідами крові; підвал, який слугував для зберігання крадених речей). Більше того, один речовий доказ може бути джерелом іншого (наприклад, ніж як джерело вбивства — речовий доказ і в той самий час — джерело плями крові, яка на ньому знаходиться).

Не можна погодитись з першою частиною твердження В. Д. Арсеньєва. Джерелом документів є не матеріал, графіка (чорнила), а людина (автор документа). Немає істотної різниці між тим, як особа повідомляє інформацію: усно або письмово, і тому необґрунтованим є розмежування понять джерела та первинного джерела. Це визначення відноситься і до речових доказів. Предмет не може бути джерелом самого себе. Однак можна погодитись з іншими твердженнями, що місце, де було знайдено речовий доказ, є його джерелом. Це дійсно те джерело, звідки походить доказ.

Таким чином, речовий доказ можна визначити як різні предмети та грошові кошти, які мають безпосереднє відношення до подій злочину, містять будь-які сліди злочину, а також зафіксовані за допомогою технічних засобів під час проведення процесуальної або слідчої дії та долучені до кримінальної справи постановою (ухвалою) особи, яка проводить дізнання, дізнавачем, слідчим, прокурором, суддею або судом.

Розділ 2. Засоби отримання і процесуальний порядок формування речових доказів у кримінальній справі

2.1. Способи збирання і подання доказів за допомогою предметів, що володіють ознаками речових доказів

Кримінально-процесуальний закон передбачає ряд слідчих та судових дій, в ході яких особи, які проводять дізнання, дізнавачі, слідчі, прокурори, судді (суди) збирають, перевіряють та оцінюють речові докази. Регламентація порядку та способів збирання речових доказів направлена на те, щоб з урахуванням характеру фактичної інформації, що в них міститься, забезпечити повноту її виявлення, точність закріплення у справі, зберігання та незмінність. Зокрема, переслідується мета зафіксувати місце та умови знаходження речового доказу; забезпечити та зафіксувати його справжність (тобто виключити можливість заміни або підробки); при необхідності можна більш повно використати додаткові способи фіксації істотних для справи характеристик речових доказів. Реалізація вимог закону забезпечує, з одного боку, максимальну повноту збирання, перевірки та оцінки наявних речових доказів, а з другого — не допускає переповнення справи неважливими для її розслідування та розгляду предметами, забезпечує зберігання речових доказів, та у разі їх пошкодження або втрати можливість збереження їх копій, описів, рисунків та ін.

Збирання доказів — це комплексне поняття, яке включає в себе дії уповноважених на це посадових осіб по знаходженню, виїмці, фіксації та долученню до кримінальної справи фактичних даних, які мають силу доказів, а в кінцевому підсумку — джерел доказів.

Процесуальні правила збирання та дослідження речових доказів враховують, зокрема, неповторність у певних випадках слідчої дії, за допомогою якої був знайдений об'єкт, та пов'язану з цим необхідність затвердити факт та обставини знаходження, так само, як і наявність в цей момент у об'єкта тих ознак, які використовуються при доказуванні.

Істотне значення мають такі правила процесуального регулювання збирання та перевірки речових доказів:

а) передбачається обов'язкова присутність понятих в ході слідчих діях, при яких здійснюється збирання речових доказів та фіксуються обставини їх знаходження. На понятих закон покладає обов'язок затвердити факт, зміст та результати дій, при виконанні яких вони були присутні, тобто підтвердити, наскільки правильно в протоколі слідчої дії відображений процес його проведення та отримані результати.

Відсутність понятих при знаходженні та виїмці слідів та предметів, а отже порушення органами дізнання та розслідування вимог закону стосовно присутності понятих при виконанні різних слідчих дій, за загальним правилом призводить до недопустимості залучення до протоколу об'єктів у якості доказів, бо несе сумнів стосовно факту та обставин їх знаходження та виїмки;

б) встановлюється можливість присутності при виконанні слідчих (судових) дій по збиранню речових доказів осіб, законні інтереси яких можуть бути обмежені фактом виконання та результатами цих дій;

в) передбачається застосування науково-технічних засобів для фіксації речових доказів, а отже фіксації місця та обставин їх знаходження (копіювання, фотографування, відеозйомка, складання планів, схем та інше). З цією ж метою використовується допомога спеціалістів (ч. 2, З КПК України). Порушення зазначених вимог закону також може спричинити у певних випадках сумніви в повноті, об'єктивності, всебічності результатів огляду, обшуку, виїмки та ін.;

г) з метою виявлення слідів злочину та інших речових доказів, з'ясування обстановки злочину, а також інших обставин, які мають значення для справи, встановлена можливість проведення огляду до порушення кримінальної справи. У цих випадках, при наявності для того підстав, кримінальна справа порушується негайно після огляду місця події (пункти 1—2 ст. 190 КПК);

д) передбачається можливість у невідкладних випадках провадити обшук і виїмку у нічний час (ст. 180 КПК);

є) встановлено порядок зберігання речових доказів, який виключає їх підміну, втрату чи змінення істотних для справи ознак. Так, згідно зі ст. 79 КПК України речові докази повинні бути уважно оглянуті, по можливості сфотографовані, докладно описані в протоколі огляду і приєднані до справи постановою особи, яка проводить дізнання, слідчого, прокурора або ухвалою суду;

ж) процес збирання та перевірки речових доказів обов'язково відображається в процесуальних документах, наявність та зміст яких повинні свідчити про дотримання встановлених законом правил.

Збирання та перевірка речових доказів здійснюються протягом усього процесу доказування по справі. Було б неправильно, зокрема, ігнорувати можливості, які має суд не тільки для дослідження вже наявних у справі, але й для збирання нових речових доказів.

Разом з тим через наявність тих завдань, які кримінально-процесуальний закон ставить перед дізнанням та досудо-вим слідством, основна робота по збиранню речових доказів повинна виконуватися на цих стадіях провадження по справі.

Речові докази найчастіше всього збирають в ході таких слідчих дій, як виїмка, обшук, різні види оглядів, зокрема слідча та судова практика свідчать, що невикористані органами розслідування наявні можливості збирання речових доказів часто не можуть бути поповнені у подальшому1.

Чинне кримінально-процесуальне законодавство містить вичерпний перелік можливих дій по збиранню доказів. Звідси отримання доказів способами, які не передбачені законом, є не допустимим тому, що отримані у такому разі дані про необхідні для правильного вирішення кримінальної справи обставини не мають доказового значення.

З урахуванням цього під способами збирання доказів за допомогою предметів, яким властиві ознаки речових доказів, необхідно розуміти систему дій, які виконуються при провадженні по кримінальній справі, зазначеними в кримінально-процесуальному законі суб'єктами доказування в порядку та формах, визначених цим законом, який направлено на пізнання індивідуальних властивостей, характерних предметів, які опинилися у сфері кримінального судочинства та можуть мати значення для справи з метою досягнення завдань кримінального судочинства.

Способи збирання доказів у загальному вигляді зазначені уст. 66 КПК, в якій сказано, що особа, яка проводить дізнання, слідчий, прокурор і суд в справах, які перебувають в їх провадженні, вправі вимагати від підприємств, установ, організацій, посадових осіб та громадян пред'явлення предметів та документів, які допоможуть встановити необхідні в справі фактичні дані.

Докази можуть бути подані підозрюваними, обвинуваченими, його захисником, обвинувачем, потерпілим, цивільним позивачем, цивільним відповідачем та їх представниками, а також будь-якими громадянами, підприємствами, установами та організаціями.

У передбачених законом випадках особа, яка проводить дізнання, слідчий, прокурор та суд в справах, які перебувають в їх провадженні, вправі доручити їх підрозділам, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, провести оперативно-розшукові заходи чи використати інші засоби для отримання фактичних даних, які можуть бути доказами у кримінальній справі.

Усі надані слідчому чи суду зазначеними суб'єктами правовідносин докази, у тому числі предмети та документи, підлягають повній та об'єктивній перевірці та оцінці. На жаль, КПК України не містить, на відміну від російського кримінально-процесуального законодавства, норму, яка передбачала б порядок проведення перевірки зібраних доказів по справі.

У силу принципу публічності обов'язок перевірки доказів покладається на суб'єктів кримінального процесу — особу, яка проводить дізнання, дізнавача, слідчого, прокурора, суддю (суду).

Важливу роль у перевірці доказів можуть відігравати інші суб'єкти кримінально-процесуальної діяльності (не наділені власними повноваженнями), які беруть участь у доказуванні як зі сторони захисту, так і зі сторони обвинувачення. Вони можуть реалізовувати це шляхом заявлення різноманітних клопотань, пов'язаних прямо чи опосередковано з перевіркою зібраних чи тих, які збираються, доказів; постановки питань допитуваним (свідку, потерпілому, підозрюваному, обвинуваченому); внесення у протоколи слідчих та судових дій (у провадженні яких вони брали участь), доповнень, поправок, зауважень; участі у судових дебатах; подання скарг на дії (бездіяльність) та рішення дізнавача, слідчого, прокурора та суду; оскарження вироку, ухвали та постанови суду. Клопотання зазначених суб'єктів про провадження слідчих та судових дій, пов'язаних з перевіркою доказів, підлягають обов'язковому розгляду та вирішенню безпосередньо після заявлення. У Постанові Пленуму Верховного Суду України від 2 7 грудня 1985 р. № 11 (зі змінами, внесеними постановами від 4 червня 1993 р. № 3, від 13 січня 1995 р. № 3 та від 3 грудня 1997 р. № 12) «Про додержання судами України процесуального законодавства, яке регламентує судовий розгляд судових справ» по цьому питанню прямо сказано, що на підставі ст. 296 КПК України суди повинні вимагати від учасників судового розгляду зазначення обставин, для з'ясування яких вони вимагають викликати нових свідків, витребувати або приєднати до справи нові докази.

• Після заявлення клопотання та заслуховування по ньому думки учасників судового розгляду суд вирішує його шляхом внесення мотивованої ухвали, а суддя — постанови. Відкладення розгляду клопотання, залишення його «відкритим» або інша відстрочка в його вирішенні є неприпустимим.

Відхилення клопотання не позбавляє учасників процесу права заявляти їх протягом усього судового слідства. При необхідності суд вправі з власної ініціативи винести ухвалу, а суддя — постанову про проведення тих процесуальних дій, на які вказувалось у відхилених клопотаннях.

Перевірку доказів не можна розуміти таким чином, що спочатку всі докази збираються, а потім починається їх перевірка. Таке спрощене трактування може призвести до труднощів та помилок на практиці. Докази перевіряються в міру їх збирання, а не тільки після того, як вони всі будуть зібрані. Разом з тим поки не закінчено збирання доказів (провадження відповідної слідчої судової дії, яка є способом збирання доказів), не можна закінчити їх перевірку.

Перевірці доказів на стадії досудового розгляду властиві такі особливості: її провадження здійснюється при відсутності у дізнавача, слідчого та прокурора цілісного уявлення про вчинення злочин, тобто в умовах певної пізнавальної невизначеності; вона відбувається в умовах обмеження дії окремих принципів кримінального процесу (безпосередність, змагальність, рівноправність сторін та гласність); вона здійснюється особою, яка проводить дізнання, дізнавачем, слідчим, прокурором, які не є самостійними та незалежними у тій мірі, яка властива суду, оскільки на зміст результати їх діяльності по перевірці доказів можуть впливати начальники органів дізнання та розслідування, вищий за рангом прокурор; вона здійснюється органами, основним змістом діяльності яких є реалізація функції кримінального переслідування; зміст та результати діяльності по перевірці доказів не є остаточними та обов'язковими для суду.

Тому найбільш сприятливими для перевірки доказів є умови на стадії судового слідства. Вони обумовлені низкою факторів, до яких необхідно віднести: здійснення перевірки доказів судом — самостійним та незалежним суб'єктом кримінального процесу, не пов'язаним у своїй діяльності змістом функцій кримінального переслідування та захисту; здійснення перевірки доказів у суді в умовах найбільш повної дії принципів кримінального процесу (передусім безпосередності, змагальності та рівноправності сторін); наявність у розпорядженні суду та сторін сукупності доказів, зібраних, перевірених та оцінених на стадії досудового розслідування, та, як наслідок, — володіння ними повною картиною вчиненого злочину, встановленої у ході розслідування, та можливістю врахування тих факторів, які вплинули на результати перевірки доказів; можливість практично одночасної участі у перевірці доказів всіх учасників судового розгляду, що дозволяє суду врахувати фактори, якими сторони керуються при перевірці доказів.

Перевірка речових доказів здійснюється як шляхом проведення слідчих дій, так і логічним шляхом. Слідчі дії умовно можуть бути поділені на дії, направлені на збирання та на перевірку доказів. Наприклад, допит та огляд направлені на збирання доказів; очна ставка, відтворення обстановки та обставин події — на перевірку. Але це не завжди так. І допит може проводитися з ціллю перевірки, а відтворення обстановки та обставин події — отримання нових доказів.

Перевірка доказів та їх джерел передує їх оцінці та є необхідною її передумовою. Ми поділяємо думку М. М. Михеєнка, який відзначав, що основною відмінністю перевірки від оцінки є те, що перша здійснюється як за допомогою практичних (слідчих та судових) дій, так і логічним шляхом, за допомогою розумової діяльності, а друга являє собою тільки розумову діяльність.

З перевіркою речових доказів та їх джерел невіддільно пов'язана їх оцінка, яка повинна відповідати загальним вимогам оцінки доказів (ст. 67 КПК України), але разом з тим як і оцінка інших засобів доказування має певні особливості. Оцінка кожного речового доказу складається з визначення характеру їх джерела, а також згідно з правилами належності та допустимості.

Джерелом речових доказів, як свідчить практика, є місце їх знаходження. Воно має важливе значення як для встановлення належності до справи речових доказів, так і для визначення їх доказової сили. Тому при виявленні речових доказів у відповідному протоколі повинно бути обов'язково вказано, при яких обставинах та в якому саме місці вони знайдені, інакше вони можуть втратити свою доказову силу.

При оцінці речових доказів повинно бути вирішено питання і про їх допустимість, тобто про дотримання правил їх збирання та дослідження, включаючи правила належного оформлення відповідних дій.

Особи, які проводять дізнання по кримінальних справах, повинні пам'ятати, що в тих випадках, коли належність речових доказів до справи не викликає сумнівів, порушення правил їх отримання веде за собою недопустимість їх як доказів.

2.2.Умови та строки зберігання речових доказів

Усі предмети, які в процесуальному порядку визнані речовими доказами, повинні зберігатися при кримінальній справі, за винятком громіздких предметів, які зберігаються в спеціальних приміщеннях органів дізнання, досудового слідства і в суді або передаються для зберігання відповідному підприємству, установі чи організації.

В окремих випадках речові докази можуть бути повернуті їх володарям до вирішення справи в суді, якщо це можливо без шкоди для успішного провадження по справі (ст. 79 КПК) тільки після винесення мотивованої постанови. У цьому випадку до матеріалів справи прилучається клопотання володаря предмету або речі, а також його зобов'язання зберігати ці предмети, що визнані речовими доказами, до закінчення провадження по справі.

Речові докази у вигляді швидкопсувних товарів та продукції, а також майна, яке піддається швидкому моральному старінню, зберігання яких ускладнене або витрати по (забезпеченню спеціальних умов зберігання яких порівнянні з їх вартістю, можуть бути також повернені їх володарям. Перед цим вони мають бути сфотографовані або зняті на відео- або кіноплівку. У справі має зберігатися документ про їх повернення володарям. У разі неможливості повернення таких речових доказів володарям, вони можуть бути передані для реалізації в спеціальні магазини, про що складається акт. При зберіганні та передачі речових доказів вживають заходів, які забезпечують зберігання у вилучених об'єктів ознак та властивостей речових доказів по кримінальних справах, а також наявних на них слідів, а також самих речових доказів (якщо вони не можуть бути передані на зберігання потерпілим, їх родичам чи іншим особам, а також організаціям).

Зберігання вилученої в ході дізнання, досудового слідства або судового розгляду вогнепальної або холодної зброї, боєприпасів та інших вибухонебезпечних предметів проводиться тільки в органах внутрішніх справ та служби безпеки після попереднього дослідження в експертно-криміналістичних підрозділах.

Речові докази у вигляді вибухонебезпечних речовин, як правило, передаються на зберігання на склади військових частин або відповідних режимних державних підприємств.

Отрута або сильнодіючі препарати передаються на склади аптекоуправлінь, інших організацій, де є належні умови для їх зберігання, згідно з відома їх керівництва.

Речові докази у вигляді вилучених з незаконного обігу етилового спирту, алкогольної та спиртовмісної продукції передаються для їх технологічної переробки або знищуються, про що складається протокол згідно з вимогами ст. 85 КПК України в присутності понятих та інших осіб, які були присутні або брали участь у проведенні цієї дії. До протоколу можуть бути додані фотознімки, кінозйомка, відеозапис. Перед передаванням або знищенням цих предметів з ними можуть бути проведені відповідні необхідні експертні дослідження.

Грошові знаки, валюта та інші цінності, вилучені при провадженні слідчих дій та які є речовими доказами, після проведення необхідних досліджень здаються на зберігання в банк або іншу спеціалізовану кредитно-фінансову установу, а також можуть бути передані на зберігання матеріально відповідальній особі.

Зберігання транспортних засобів, які визнані речовими доказами, проводиться за письмовим дорученням органу дізнання, слідчого, прокурора або судді (суду) відповідними службами МВС або СБУ (якщо вони не можуть бути передані на зберігання володарям, їх родичам або іншим особам, а також організаціям), керівники яких видають про це збережену розписку, яка прилучається до справи.

Будь-які предмети, які прилучаються до справи як речові докази повинні бути оглянуті та детально описані. Якщо необхідно, то в цій слідчій дії може брати участь спеціаліст, який, як правило, надає істотну допомогу для правильного огляду та опису особливих ознак предмета, який потребує застосування тих або інших спеціальних знань. Якщо предмет знайдено та долучено до протоколу огляду, то й опис його з властивими йому ознаками та рисами повинен міститися у цьому протоколі.

Порядок зберігання речових доказів, передачі їх на зберігання або реалізацію визначений відомчими рекомендаціями, даними згідно з вимогами інструкції «Про порядок вилучення , обліку, зберігання та передачі речових доказів у кримінальних справах, цінностей або іншого майна органами дізнання, досудового слідства і суду» від 13.05.2004 р.

При передачі кримінальної справи від органу дізнання до слідчого, від одного органу дізнання або слідчого іншому, а також при направленні справи прокурору та в суд речові докази направляються разом зі справою або при погодженні з відповідними органами можуть зберігатися на місці первинного їх зберігання.

Згідно зі ст. 80 КПК України речові докази повинні зберігатися до набрання вироком законної сили або до закінчення строку оскарження постанови чи ухвали про закриття справи.

Документи — речові докази повинні зберігатися весь час при справі, а зацікавленим особам, підприємствам, установам і організаціям за їх клопотанням видаються копії цих документів.

На даний час у Верховній Раді України знаходиться законопроект «Про внесення змін до Кримінально-процесуального кодексу України щодо порядку вилучення документів », внесений народними депутатами України Ю. В. Ширком та С. С. Олексіюком, згідно з яким частину другу ст. 80 пропонується викласти в такій редакції: «Документи — речові докази повинні зберігатися весь час при справі, а заінтересованим особам, підприємствам, установам і організаціям за їх клопотанням у-триденний термін видаються копії цих документів, а ст. 186 доповнити частиною третьою наступного змісту:

«На клопотання заінтересованих осіб, представників підприємств, установ і організацій, зазначених у статті 80 КПК, вилучення документів повинно проводитись із залишенням копій. В разі неможливості виготовлення копій документів або встановлення їх власника під час вилучення слідчий вносить до протоколу слідчої дії запис про клопотання щодо залишення копій вилучених документів і в триденний термін надає зацікавленим особам копії вилучених документів або мотивовану постанову про відмову у видачі копій документів, яка може бути оскаржена прокурором або до суду».

Пропоновані зміни до КПК України необхідні заінтересованим особам по справі для захисту своїх законних прав та інтересів, оскільки встановлюють конкретні строки видачі необхідних копій документів органами дізнання, досудового слідства і судами, а також вирішують інші процесуальні питання стосовно документів — речових доказів у кримінальній справі.

У тих випадках, коли виникає спір про право власності на предмети, які є речовими доказами, вони зберігаються поки набере законної сили рішення суду, винесене по даному спору в порядку цивільного судочинства.

Коли виникає необхідність у поверненні речових доказів (зданих відповідним державним або кооперативним організаціям для реалізації внаслідок їх можливого швидкого зіпсування), то організації, які їх одержали, повертають замість того такі самі речі або сплачують їх вартість за державними цінами, що існують на момент повернення.

Строки зберігання речових доказів, коли володар встановлений, але не заявив вимог про їх повернення за якихось причин, кримінально-процесуальним законом не встановлені.

У цих випадках повинні діяти цивільно-правові відносини, які встановлюють трьохрічний строк позовної давності, протягом якого володар предмета, визнаного речовим доказом, може отримати його назад та набути право власності на нього.

Остаточне рішення питань стосовно долі речових доказів вирішує суд на основі оголошеного вироку, ухвали, постанови або орган дізнання, слідчий, прокурор постановою про закриття справи, при цьому:

• знаряддя злочину, що належить обвинуваченому, конфіскуються;
• речі, вилучені з обігу, передаються відповідним установам або знищуються;
• речі, які не мають ніякої цінності і не можуть бути використані, знищуються, а у випадках, коли зацікавлені особи просять про це, можуть бути їм передані;
• гроші, цінності та інші речі, нажиті злочинним шляхом, передаються в доход держави;
• гроші, цінності та інші речі, які були об'єктом злочинних дій, повертаються їх законним володарям, а якщо їх не встановлено, то ці гроші, цінності та речі переходять у власність держави.

Спори про належність речей, які підлягають поверненню, вирішується в порядку цивільного судочинства (ст. 81 КПК).

Вирішуючи питання про передачу в доход держави грошових коштів та інших цінностей необхідно завжди брати до уваги, що в процесі досудового та судового слідства в усіх випадках має бути доказано, що вони нажиті саме злочинним шляхом, оскільки в іншому випадку суд позбавлений можливості передати їх на користь держави, а також послатися у вироку, як на доказ вини підсудного, на незаконне привласнення грошових коштів та інших матеріальних цінностей.

Висновки

Головною особливістю речових доказів порівняно з іншими видами доказів є те, що вони представляють «не словесний або кодовий (цифровий, графічний) опис обставин, що мають значення для справи, а чуттєво-наочне втілення їхніх слідів і ознак, що збереглися до моменту провадження у справі». Б адміністративному судочинстві предмети матеріального світу є як речові докази найчастіше у таких випадках: 1) під час відхилення їх від адміністративно-технічних норм (стандартів та інших нормативів); 2) за наявності на них (у них) змін, пов'язаних зі встановлюваним фактом; 3) під час заборони адміністративно-правовими нормами їх створення або використання; 4) під час використання їх особами, що беруть участь у справі; 5) під час виявлення їх у визначеному місці або в певний час, якщо ці обставини мають значення для справи; 6) за відповідності їх у встановлених законом випадках адміністративно-технічним нормам (стандартам та іншим нормативам).

Отже, зазначені випадки, перераховані нами, в яких предмети матеріального світу є речовими доказами є невичерпними. В адміністративному процесі речові докази можуть бути не тільки власне доказами, але й одночасно об'єктом матеріально-правового спору. Речовий доказ може стати об'єктом експертного дослідження, може бути пред'явлений особам, що беруть участь у розгляді адміністративної справи, свідкам і експертам. Усі зауваження, пов'язані з оглядом речового доказу, зроблені особами, яким він пред'явлений, мають бути занесені до протоколу судового засідання.

Характер дослідження речових доказів в адміністративному суді залежить від їх обсягів, властивостей, можливості транспортування і від багато чого іншого. Так, одні докази можуть бути доставлені до суду і там проводиться їх дослідження. Інші речові докази оглядаються на місці їх перебування. До того ж може проводитися фотографування тощо. В тому випадку, коли речовий доказ швидко псується, то він оглядається і досліджується на місці його перебування.

Речові докази можуть бути одержані й використані у найрізноманітніших справах. Для цього необхідно дотримувалися двох основних умов: предмети повинні нести інформацію, необхідну для встановлення істини у справі, і їх причетність до справи повинна бути відповідно оформлена.

Речові докази можуть містити найрізноманітнішу інформацію, що має істотне значення для встановлення об'єктивної істини. За допомогою речових доказів можна встановити винність або невинність окремих осіб; за допомогою речових доказів часто визначається найбільш оптимальний момент, що вимагає видання правозастосовчого акта тощо.

У коментованій частині статті законодавцем розкривається сутність поняття «речові докази», якими є предмети матеріального світу, що містять інформацію про обставини, що мають значення для справи. Речові докази за ч. 1 ст. 80 Кодексу адміністративного судочинства України є одним із засобів доказування, тобто за їхньою допомогою сторони доводять свої вимоги чи заперечення. В контексті коментарю цієї частини слід звернути увагу фахівців на те, що після слів « речових доказів» має бути кома та зазначено, зокрема, «звуко-і відеозаписи».

З огляду на аналіз ч. 1ст. 80 Кодексу адміністративного судочинства України, законодавець відносить їх до речових доказів. Отже, цей доказ не може розцінюватись як речовий, а він належить до доказів, які отримані за допомогою звукозапису. Так само звуко- і відеозаписи засідань суду є оболонкою, на якій зберігається інформація, та одночасно самою інформацією, яка розміщується на диску, має місце в суді під час розгляду справи, може записуватися декількома способами і декількома записувальними пристроями: 1) інформація може записуватися спочатку в комп'ютер, а потім переноситися на диск; 2) запис разом із судом можуть вести сторони; 3) фіксувати інформацію можуть засоби масової інформації.

Як вже зазначали, речовими доказами є також магнітні, електронні та інші носії інформації, що містять аудіовізуальну інформацію про обставини, що мають значення для справи. Це положення є новим для цивільного процесуального законодавства, оскільки звуко- і відеозаписи (магнітні, електронні та інші носії інформації) не розцінювалися раніше як самостійний засіб доказування. Слід звернути увагу фахівців на те, що законодавець не дає вичерпного переліку засобів звуко- і відеозапису, а лише зазначає, що це можуть бути магнітні, електронні та інші носії інформації. Наприклад, у судовій практиці мали місце дослідження запису розмови щодо питань державно-владних повноважень, коли запис був вчинений за допомогою записувального пристрою у мобільному телефоні. Але у цьому випадку не сам мобільний телефон є речовим доказом у справі, а таким доказом є інформація про визнання нормативного акта недійсним, яка отримана за допомогою записувального пристрою мобільного телефону.

Досить важливими також є обставини, які суд повинен встановити в особи, яка подає такий запис, а саме: особа повинна вказати на умови, в яких здійснювався цей запис, коли та ким. Для порівняння можна навести положення закону, яке стосується показань свідків, що не є доказом показання свідка, який не може назвати джерела своєї обізнаності щодо певної обставини. З огляду на аналіз цієї норми можна дійти висновку, якщо особа не відповість на запитання щодо джерела отримання звуко- і відеозапису, то такі записи не можуть вважатися доказом. Проте можливо в Кодексу адміністративного судочинства України повинна бути норма, яка регламентувала б звуко- і відеозапис як окремий засіб доказування та правила дослідження й оцінки судом таких засобів, випадки за яких звуко- і відеозапис не може бути прийнятий судом та не може розцінюватися як засіб доказування.

Список використаної літератури

1. Кримінально-Процесуальний Кодекс України. – К.: Атіка, 2001 – 208 с.
2. Басай В.Д. Місце слідів та зразків запаху серед речових джерел інформації // Актуальні проблеми вдосконалення чинного законодавства України.- Івано-Франківськ: Вид-во Плай, 2002.- Вип.VIII.- С.216-224.
3. Басай В.Д. Основи криміналістичної одорології: Монографія. — Івано-Франківськ: Вид-во Плай, 2002.- 482 с.
4. Верхогляд О. Особливості правового регулювання порядку вирішення питання про речові докази у кримінальному судочинстві [Текст] / О. Верхогляд // Вісник Академії правових наук України. — 2009. — № 3. — С. 258-267
5. Галдецька І. Судово-медичне дослідження речових доказів [Текст] / І. Галдецька // Підприємництво, господарство і право. — 2009. — № 3. — С. 142-144
6. Грошевий Ю. М. Докази і доказування у кримінальному процесі: Науково-практичний посібник / Ю. М. Грошевий, С. М. Стахівський, 2006. — 268 с.
7. Гула О. Поняття методу дослідження речових доказів у судовій експертизі [Текст] / О. Гула // Підприємництво, господарство і право. — 2003. — № 7. — С. 108-111
8. Коваленко Є. Кримінальний процес України [Текст] : Підручник / Євген Коваленко, Василь Маляренко,, 2006. — 703 с.
9. Кримінальний процес України: практикум / В. Т. Нор, Н. Р. Бобечко, В. П. Бойко та ін.; за ред. : В. Т. Нора, 2008. — 231с.
10. Кримінально-процесуальне право України: підручник / М. І. Пашковський [та ін.]; М-во освіти і науки України, Одеська нац. юрид. акад., 2009. — 815 с.
11. Кучинська О. Кримінальний процес України: Навчальний посібник / Оксана Кучинська, Ольга Кучинська, 2005. — 202 с.
12. Лобойко Л. М. Кримінально-процесуальне право: Курс лекцій / Л. М. Лобойко, 2007. — 456 с.
13. Молдован В. Кримінальний процес України. Процесуальні документи: навчальний посібник / Валеріан Молдован, Руслан Кацавець, 2008. — 374 с.
14. Назаров В. Кримінальний процес України: Навчальний посібник / Віктор Назаров, Галина Омельяненко, 2008. — 582 с.
15. Тертишник В. Науково-практичний коментар до кримінально-процесуального кодексу України: закони і законодавчі акти / Володимир Тертишник,, 2008. — 992 с.
16. Удалова Л. Д. Кримінальний процес України в питаннях і відповідях [Текст] : навч. посіб. / Л. Д. Удалова, Н. З. Рогатинська, 2009. — 153 с.