Вступ

Актуальність теми. Українська теорія публіцистики сьогодні переживає етап активного розвитку. Різновекторність наукових пошуків пояснюється якісною та кількісною трансформацією системи публіцистики кінця ХХ – початку ХХІ ст. Розвиток технологічних можливостей і становлення нових принципів публіцистичної діяльності, яка, безумовно, не може розглядатися поза соціальним і культурним контекстами, обумовлюють необхідність комплексного аналізу феномену публіцистики з позицій її місця й ролі у формуванні свідомісно-інтелектуального рівня нації. Дослідження системи публіцистики зумовлене тим, що саме вона є фундаментом, на якому вибудовувалася система новітніх медіа-комунікацій, а журнальна публіцистика є елітарним сегментом, що репрезентує еволюцію соціальних, філософських, естетичних поглядів соціуму. У журнальній публіцистиці відбито еволюцію світогляду авторів й аудиторії, у ширшому розумінні – усієї нації.

Журналістикознавча наука останніх десятиліть ХХ ст. – перших років ХХІ ст. приділяла пильну увагу феномену публіцистики. Предметом досліджень були змістові та формальні особливості публіцистичного тексту, різні аспекти впливу публіцистичного слова та роль публіцистики в суспільно-політичному житті. Однак сьогодні на перший план виходить питання взаємозв’язку і взаємовпливу журнальної публіцистики й парадигми постмодернізму як світоглядної системи кінця ХХ – початку ХХІ ст. Відчутна особливо актуальна потреба чітко визначити місце журнальної публіцистики, яка функціонує в парадигмі постмодернізму, в системі знань про журналістику.

Теоретичною базою роботи стали дослідження українських і зарубіжних журналістикознавців І. Артамонової, А. Богоявленського, В. Буряка, В. Галич, С. Гришиної, В. Горохова, Н. Желіховської, В. Здоровеги, Т. Казакової, В. Качкана, Ю. Лазебника, В. Лизанчука, А. Москаленка, Б. Потятиника, Д. Прилюка, Є. Прохорова, В. Різуна, К. Серажим, Н. Сидоренко, М. Скуленка, С. Сметаніної, Г. Солганика, Б. Стрельцова, М. Стюфляєвої, П. Федченка, Ю. Фінклера, В. Учонової, М. Черепахова та ін., у яких представлений загальносвітоглядний контекст становлення феномену публіцистики, публіцистичного мислення й публіцистичного тексту, проаналізовані особливості функціонування системи публіцистики в умовах розвитку національного масово-інформаційного простору, подані теоретичні засади й поняття дискурсу.  Наукові праці філософів та теоретиків мас-медіа Ж. Бодрійяра, Дж. Лалла, Дж. Пітерса та У. Еко присвячені аналізу місця та ролі медіа-дискурсу в ідеології постмодернізму.

У дослідженнях І. Бондар-Терещенка, Т. Гундорової, Д. Затонського, М. Ожевана, С. Павличко, О. Пахльовської, Я. Поліщука, І. Старовойт зосереджено увагу на становленні й розвитку феноменів українського модернізму і постмодернізму, їх реалізації в гуманітарному дискурсі, зокрема в літературі.

Мета дослідження полягає в комплексному розгляді публіцистики в парадигмі сучасної журналістики ХХІ ст.

Реалізація цієї мети передбачала виконання таких завдань:

– виявити особливості становлення та розвитку публіцистики;

– розкрити теоретичні основи жанрів та стилів публіцистики;

– дослідити концептуальні особливості сучасного журнального публіцистичного тексту в контексті опрацювання існуючих теоретичних концепцій публіцистики й практики публіцистичної творчості;

– провести аналіз публіцистичних текстів українських літературно-художніх, суспільно-політичних, культурологічних та інформаційно-розважальних часописів за період від 80-х рр. ХХ ст. до першого десятиліття ХХІ ст. за параметрами жанрової приналежності, рівня постановки теми й ідеї, інтертекстуальної та ігрової організації;

– визначити місце і роль публіцистики в процесі інтеграції національного масово-інформаційного простору.

Об’єктом дослідження є українська журнальна публіцистика.

Предметом дослідження є публіцистика в парадигмі сучасної журналістики ХХІ ст.

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ ДОСЛІДЖЕННЯ ЖАНРОВИХ ОСОБЛИВОСТЕЙ ПУБЛІЦИСТИКИ

1.1. Поняття та сутність публіцистики

Публіцистика — в рейтингу найбагатозначніших наукових понять, для яких існує ціла низка дефініцій, тлумачень та різночитань, як-от, приміром, із поняттями культура (більше 200 визначень) чи філософія (давній український адекват — любомудріє) [45, с. 296]. Звісно, така багатозначність спричинена передусім складністю змісту самого поняття, поліваріантністю його тлумачень та іманентною характеристикою, що зазвичай є парадигматичною. У нашому дослідженні ми зробимо невеликий моніторинг існуючих дефініцій на позначення публіцистики, спробуємо їх систематизувати та визначити підходи до розуміння цього поняття. Окрім того, на основі синтезу результатів дослідження запропонуємо експериментальне гіпотетичне визначення (definitio) публіцистики.

Отож, розпочнемо із моніторингу існуючих визначень поняття публіцистики, а насамперед зі словників. Одинадцятитомний тлумачний словник української мови за редакцією І. Білодіда подає таке визначення: “Публіцистика — це рід літератури, що висвітлює актуальні проблеми сучасності; сукупність літературних творів цього роду… Відбиття актуальних проблем сучасності у творах інших родів літератури” [52, с. 167]. З огляду на таке визначення, виникають дві зауваги: по-перше, якщо публіцистика — рід літератури, чому у літературознавчих словниках і загалом у літературознавстві прийнято виокремлювати лише три класичні роди літератури: епос, лірику і драму? По-друге, відображення актуальних проблем у творах інших родів літератури —  це вже не публіцистика, а властиво публіцистичність, — ці два поняття не тотожні, і в журналістиці прийнято чітко їх розрізняти. “Під останньою слід розуміти певні тенденції, елементи, ознаки публіцистики, — пише В. Здоровега, застерігаючи від підміни одного поняття іншим, — стильові особливості, властиві насамперед іншим потокам журналістської інформації, деяким видам наукових праць, творам художньої літератури, іншим видам мистецтва, включаючи образотворче мистецтво (плакат, карикатура), музику (гімн, ода). Публіцистичність — проникнення характерного для публіцистики методу у твори непубліцистичні за своєю основою” [27, с. 34]. У зазначеній вище словниковій статті, як бачимо, в одне поняття зведено два. Там само на позначення “публіцистичності” читаємо: “Коли публіцистика — це певний вид творчості, то існує ще й поняття публіцистичності, яке означає певну манеру письма, стильові особливості” [27, с. 35]. І знову спостерігаємо, як в одній статті поєднано два різних поняття: публіцистичності (хоча “певна манера письма” не вичерпує і не пояснює терміну) та власне публіцистичного стилю (про нього йтиметься нижче). Отож, підсумовуючи написане, отримаємо цілий спектр різнорідних значень: публіцистика — рід літератури, сукупність творів, певний спосіб відображення, вид творчості (журналістська діяльність), стиль.

У тлумачному словнику російської мови С. Ожегова публіцистикою названо літературу зі суспільно-політичних питань сучасності. Словник іншомовних слів подає таке визначення: публіцистика (лат. рublicus суспільний) — вид літератури, присвячений обговоренню насущних соціальних питань з метою безпосереднього впливу на суспільну думку; публіцистика тісно пов’язана з поточною пресою (твори цього виду — статті, нариси, памфлети, фейлетони). Як бачимо, тут публіцистика — не рід, а вид літератури; окрім того, у визначенні подано розрізнення публіцистики та поточної преси (інформаційного журналізму) [43, с. 722].

В електронному варіанті літературної енциклопедії автор статті про публіцистику Б. Горєв вважає, що це — ділянка літератури, яка займається політичними та суспільними питаннями з метою втілювати певні погляди в широких колах читачів, створювати і формувати суспільну думку, розпалювати певні політичні кампанії. Також, на думку автора, зародження публіцистики відбулося разом із появою масового читача та засобів відтворення літературних творів (книгодруку), себто на початку капіталістичного періоду в Європі, а саме — у XV ст. в Італії (де, за Б. Горєвим, з’явилась перша газета і перший памфлет). Зазначимо, що думки автора щодо генези публіцистики суперечать науковій версії більшості журналістикознавців [37, с. 19].

До речі, в українському літературознавчому словнику-довіднику серії Nota Bene за редакцією Р. Гром’яка та Ю. Коваліва  стаття на позначення публіцистики відсутня (натомість тут подано статтю про публіцистичну лірику).

У короткому тлумачному словнику журналістських термінів і понять Г.І.Вартанова читаємо таке визначення: публіцистика (латин.) — рід літературної творчої діяльності, що оперативно досліджує, узагальнює й трактує з авторських позицій актуальні проблеми дійсності з метою збудження громадської думки, оперуючи при цьому засобами логічного мислення та емоційного впливу [18, с 45]. У словниковій статті подано жанри публіцистики (стаття, огляд, рецензія, есе) та перелічено відомих українстьких публіцистів (Іван Франко, Микола Хвильовий, Іван Багряний, Сергій Плачинда, Степан Колесник) [21, с. 33]. Словникової статті на позначення публіцистичності у словнику немає, але повернімося до поданих Г. Вартановим жанрів публіцистики: лише один (есе) є справді публіцистичним, три інші (стаття, огляд і рецензія) в журналістиці прийнято зараховувати до аналітичних, а не пубіцистичних жанрів. До останніх, окрім есею, належать: нарис, зарисовка, фейлетон, памфлет, гумореска, байка, пародія та ін. Отож, навіть у спеціалізованому словнику спостерігаємо такі прикрі неточності [18, с. 46].

Ще один короткий словник журналістики російського науковця Б. Н. Лозовського подає два визначення публіцистики: рід літератури і журналістики, в якому розглядаються актуальні політичні, економічні, літературні, філософські та інші проблеми з метою впливу на сучасну суспільну думку, мораль та існуючі політичні інститути, а також з метою їхнього закріплення чи зміни відповідно до класових інтересів (в класовому суспільстві) чи до соціальних і моральних ідеалів. Друге визначення таке: публіцистика — один з видів журналістських текстів, головною характеристикою яких є актуальність та масштабність розробленої теми, емоційна насиченість викладу, тенденційність та пристрасність автора, полемічність, літературна майстерність [18, с. 47]. Два вище наведені визначення вказують на два різні підходи (масштаби) до розуміння публіцистики: перший — рід (загальне), другий — вид (конкретне), в якому, до слова, автор поєднав дві самодостатні парадигми публіцистики — публіцистичний жанр і публіцистичний стиль.

Відома російська дослідниця публіцистики В. Учьонова зауважує, що більшість науковців, сперечаючись про деталі визначення, таки сходяться на тому, що публіцистика (тут вона посилається на В. Горохова) — це специфічна царина суспільно-політичної творчої діяльності, що переслідує мету актуального ідеологічного впливу на суспільну думку, свідомість та поведінку мас [53, с. 19].

Актуальна дія, за В. Учьоновою, передбачає єдність оперативності та соціальної значимості публіцистичної інформації: “Це завжди політично та ідеологічно чітко орієнтований вплив, мета якого — реальний соціально-перетворюючий ефект”. Радянське журналістикознавство найчастіше розглядало публіцистику в ідеологічному ключі, посилаючись на таке визначення Н. Грибачова: публіцистика — гостропроблемне звернення до спільноти людей з метою переконання, тлумачення, полеміки, агітації та пропаганди. Звісно, зведення досліджуваного поняття лише до форми пропаганди й агітації не вичерпує, більше — спотворює саму природу публіцистики [53, с. 20].

Помітно, що у спеціалізованій літературі визначення публіцистики відходить від площини літератури, прямуючи до власне журналістики (як самодостатньої та рівноправної з літературою сфери). Приміром, російський науковець Г. В. Прутцков вважає, що публіцистика — своєрідний ступінь між журналістикою та літературою, вищий вид журналістики, що зародився в Древній Греції, разом із публікою, яка вміла самостійно мислити і потребувала обговорення насущних проблем суспільства і влади [44, с. 98].

1.2. Походження та розвиток публіцистики

Зупинимося на походженні публіцистики. Її генеалогію від Давньої Греції (на відміну від вище поданого погляду Б. Горєва) проводили ще наприкінці XIX ст. німецький економіст Карл Бюхер (в наукові розвідці 1892 року “Виникнення газети”)  та німецький журналіст, письменник, автор тритомної фундаментальної історії німецького друку Людвіг Саламон (“Загальна історія преси”, 1907 р.). У сучасному журналістикознавстві цієї позиції дотримуються як українська школа журналістики (В. Здоровега, Й. Лось,  М. Шлемкевич, Д.Прилюк, А.Москаленко.), так і російська (Л. Світіч, В. Учьонова, З. Смелкова, В. Ворошилов, Г. Прутцков та ін.). Принагідно зазначимо, що, на відміну від Росії, в Україні донині не створено ані кафедр публіцистики, ані інститутів публіцистики (як-от Вільний Російсько-Німецький інститут публіцистики МДУ ім. М.В. Ломоносова, відкритий 1994 року за сприяння інститутів публіцистики Майнцького та Мюнстерського університетів) [44, с. 101].

Отож, за Г.В. Прутцковим, публіцистика — межове явище, якісно краще від інших форм журналістики. Аналогічні думки півсторіччя тому висловив відомий український науковець, доктор філософських наук, член Української Вільної Академії Наук і НТШ Микола Шлемкевич (1894-1966) у своїй програмній статті “Новочасна потуга (Ідеї до філософії публіцистики)”. Автор чітко розрізняє публіцистику (первинне) та журалістику (вторинне, похідне), вважаючи, що журналістика — це новий тип публіцистики. Публіцистику він теж зараховує до “межових речей”, додаючи до літератури інші суміжні з публіцистикою сфери: науку, мистецтво, релігію, історію, філософію тощо.

М. Шлемкевич вважає, що дати точне визначення публіцистики згідно з вимогами логіки складно, однак він береться за виведення означення, намагаючись окреслити найближчий рід і специфічну різницю виду всередині того роду (Definitio fit per genus proximum et differentiam specificam). І, якщо фізіологію та астрономію автор легко окреслює відповідно до поданого “рецепту”, то найближчого роду для публіцистики він не знаходить: “Не можна включити її ні в поняття релігії, ні мистецтва, ні науки. В своєму повному засягові вона не вміщається ні в одній з названих ділянок духової культури. А все ж вона в їх сусідстві, і публіциста зачисляємо до родини співтворців чи співробітників духової культури” [55, с. 110].

Тож, початкова дефініція М. Шлемкевича така: публіцистика — одна з ділянок духової культури, споріднена з наукою, мистецтвом, релігією, але не одна з них. Так само автор не може знайти видову різницю в середині роду: в науці, приміром, різниці існують або в предметі (але публіцистика — багатопредметна), або в методі (автор вважає, що немає спеціальної публіцистичної методи) [55, с. 112].

Щоправда, в сучасному журналістикознавстві зазвичай вирізняють як предмет і об’єкт публіцистики, так і спеціальний публіцистичний метод (В. Здоровега, М. Скуленко).

Після цих міркувань Шлемкевич “зрікається точної логічної дефініції” і пробує окреслити показове означення (definitio per demonstrationem), себто приблизний перелік того, що зазвичай зараховують до змісту поняття публіцистики. В цьому контексті автор наводить цілу низку жанрових форм публіцистики, їх особливості та авторів: промови і послання; газетну і журнальну статтю; фейлетони, реферати-доповіді, есеї, ескізи, розвідки; актуальні праці політично-ідеологічного, критично-естетичного, світоглядового змісту та ін. Нарешті, не маючи змоги вмістити публіцистику в якомусь одному понятті, Шлемкевич образно уподібнює її до міфу, що має будити життя і заливати його собою, мов весна чи море.

Не тільки у публіцистиці, а й у філософії автор не може визначити рід і предмет, що споріднює між собою два поняття. Що більше, Шлемкевич їх поєднує, пропонуючи кілька образних синкретичних визначень, з-поміж яких класичне і всюди цитоване — про публіцистику як лаву життя, а також таке: “Публіцистика — це дрімуча філософія, а філософія — це свідома своїх далекосяжних цілей і своїх методичних засад публіцистика” [55, с. 114]. Водночас автор подає певну ієрархічну типологію публіцистики: спочатку це рівень щоденників та тижневиків; потім — журнальні огляди, студії, етюди, есеї; і аж тоді – твори світоглядової публіцистики, що межують із філософією. Отож, Шлемкевич ви окремлює в публіцистиці (рід) власне світоглядову (філософську) публіцистику (вид) як самодостатній і найвагоміший корпус макротекстів.

Попри розлогі та масштабні студії публіцистики, Шлемкевич таки не дає остаточної самодостатньої дефініції, залишаючи нам до роздумів лише вище зазначені спроби, головно образні, а не наукові. До таких класичних образних визначень належить і цитата відомого російського публіциста А. Аграновського: “Публіцистика починається там, де є мисль… Публіцистика повинна будити думку” [45, с. 297].

Нарешті, розглянемо спроби окреслення точної дефініції двох львівських науковців В. Здоровеги та Й. Лося. Професор В. Здоровега вважає, що доцільно розрізняти публіцистику в широкому та вузькому професійно-журналістському значенні слова [35, с. 19].

Надаючи перевагу “логічно і практично виправданому погляду на публіцистику у більш вузькому значенні”, науковець пропонує таке визначення: “Публіцистика — це твори, в яких оперативно досліджуються й узагальнюються з особистих, групових, державних, загальнолюдських позицій актуальні факти та явища з метою впливу на громадську думку, суспільну свідомість, а відтак на соціальну практику. При цьому публіцист вдається до своєрідного поєднання логічно-абстрактного і конкретнообразного мислення, впливаючи на розум і почуття людини, стимулюючи її певні вчинки, соціальну активність” [35, с. 21].

Публіцистика в широкому розумінні, на думку науковця, — це всі публічні виступи на актуальні суспільно-політичні теми, а отже, практично всі журналістські виступи. Причому В. Здоровега вважає, що М. Шлемкевич трактував публіцистику в найширшому значенні. Одначе, зауважимо, що, судячи зі статті Шлемкевича, автор також розумів публіцистику на двох рівнях: широкому (про який пише В. Здоровега й А. Аграновський), а також вужчому (рівень світоглядової публіцистики (СП)) [27, с. 59].

І якщо, справді, на першому рівні (рід) у Шлемкевича йдеться чи не про всі журналістські виступи, то на другому (вид) — лише про публіцистику філософського спрямування: універсальну, автентичну, субстанційну, людинотвірну, концептуальну (а вона займає лише невеликий сектор публіцистики як такої) [55, с. 117].

На наш погляд, саме про публіцистику в найширшому значенні з наголосом на ознаках СП йдеться в дефініції Й. Лося: “Публіцистика – словесна й візуальна сфери моделювання свідомості, вияв динамізму людського духу, політичне й морально-філософське освоєння історії та актуальної суспільної практики, всеохопний засіб формування особистості, площина зазначення вартостей та інтересів людей, соціальних груп і націй, втілення їхньої культурної ідентичності”. Автор переконаний, що ми донині спрощено трактуємо публіцистику, хоча “принаймні наша українська традиція дає переконливий матеріал ширше й автентичніше глянути на цю сферу творчості” [36, с. 108].

РОЗДІЛ. 2. ТИПОЛОГІЯ ТА ЖАНРИ ПУБЛІЦИСТИКА

2.1. Сфери функціонування публіцистики

Нагадаємо, що дати визначення — це передусім розкрити зміст предмета, зрозуміло пояснити його значення чи низку значень (що не мають суперечити одні одним), виявити його сутність, звести до єдиної ідеї уявлення про нього. Натомість щодо визначень публіцистики ми маємо багато ідей, різномасштабних, різнорівневих і часом суперечливих; з огляду на наявність яких виникає необхідність скрупульозної розробки відповідної дефініційної типології в межах публіцистики, що її ми спробуємо розпочати.

Отож, висновуючи зазначені дефініції, можна чітко виокремити щонайменше три визначальні сфери функціонування публіцистики (а відповідно, три підходи до її розуміння):

— публіцистика як сфера літератури (художня публіцистика): В. Шкляр, Г. Вартанов, І. Білодід, С. Ожегов, В. Даль, Б. Горєв, та ін. (більшість словників та енциклопедій);

— публіцистика як сфера філософії, релігії, науки (світоглядна публіцистика): М. Шлемкевич, Б. Прутцков, Й. Лось;

— публіцистика як сфера журналістики (т. зв. газетна/журнальна, теле-, радіопубліцистика): В. Здоровега, Б. Лозовський, В. Учьонова, Л. Світіч, Н. Грибачьов, В. Горохов та ін. (спеціалізована фахова література) [22, с. 42].

Перші два підходи ґрунтуються на широкому розумінні публіцистики (на цьому рівні говоримо про феномен публіцистики як про синкретичне, синергетичне, міждисциплінарне явище, про поняття публіцистичного жанромислення (В. Буряк), про макротексти (філософські, релігійні, наукові) як найпотужніший корпус істин); натомість третій підхід передбачає вузький, власне професійний спосіб розуміння поняття (саме тут говоримо про публіцистичні жанри, стиль, метод, предмет, функції, струткуру, про публіцистику як професію та науку) [22, с. 43].

Із вище наведених дефініцій очевидним є те, що у визначеннях публіцистики переможно домінує перший літературознавчий підхід, спричинений, очевидно, саме літературною формою існування публіцистики в період зародження; значно пізнішим оформленням журналістики в окрему, незалежну від літератури, галузь; а також історичною тяглістю літературно-публіцистичної дифузії з огляду на різноманітні історичні обставини (з-поміж яких перш за все цензура змушувала публіцистів шукати прихистку та хованку в літературі, себто ховатись між рядків). Цим останнім можна пояснити виникнення парадоксального, на перший погляд, жанру — публіцистичної лірики, в якій поєднано логіку фактів із емоційним забарвленням, де ідеологічні та соціальні цінності часто змагаються із естетичними (подекуди на шкоду останнім). До речі, публіцистична лірика (І. Драч, Б. Олійник, С. Жадан) має свої жанрові форми: відкритий лист, репортаж, щоденник, послання, монолог та ін. [27, с. 65].

У статті «Публіцистика і перебудова соціально-політичного мислення» В. Здоровега підкреслює думку про те, що публіцистика за своє природою, статусом у суспільстві повинна втручатись у хід соціально-політичних подій, перебудови самого мислення [27, с. 70].

Відмінність публіциста від фахівця певної галузі в тому, що він бачить явища цілісно, в складних зв’язках і опосередкуваннях. Його цікавить суспільна значущість факту і явища, їхня соціальна повчальність, філософський, людинознавчий аспект будь-якого явища. Виступи публіцистів — це, крім усього іншого, запрошення до співроздумів, співтворчості, спільної дії, формування активної позиції.

Учений зауважує, що, підтримуючи критичний підхід до явищ життя в сучасній публіцистиці, вважаючи його неодмінною ознакою реалізму, не слід втрачати правильного методологічного орієнтира. Журналіст ніколи не повинен ставити перед собою упередженого завдання: за будь-яку ціну розхвалити чи, навпаки, розкритикувати. Завдання публіцистів у цьому плані дуже відповідальне — правдиво відтворити життя, не відступати від правди, хоч би якою прикрою вона була. Вчений висловлює думку про те, що для успішного функціонування публіцистики потрібна відповідна атмосфера, відповідний клімат і державна підтримка. Без такої підтримки навіть найчесніші зусилля літераторів залишаться гарними намірами [27, с. 71].

Можливості вітчизняної публіцистики В. Здоровега оцінює більш оптимістично, ніж художньої літератури, проблемність якої останнім часом «була приглушена». Вчений зауважує, що через безнадійну описовість, спрощення складних питань життя, прикрашування реальної дійсності українська література не виходить на всесоюзну арену творами документально-публіцистичного жанру. Тому дослідник вважає за необхідне заглибитись у творчу практику сучасних публіцистів, які вміють гостро й аргументовано обстоювати свої погляди і з болем у серці говорять про негаразди в житті, в соціальній практиці.

У праці «Збагнути день сущий» (1988)  вчений простежує, чим зумовлений прорив публіцистики на передову прискорення соціальних процесів, що відбувались у суспільстві, і робить теоретичний аналіз поетики документального жанру, якісно новий поворот розвитку якого (середина 80-х рр.) розпочався саме з публіцистики [27, с. 72].

2.2. Роль та значення публіцистика як різновиду документалістики

Володимир Здоровега вважає, що публіцистика є одним із різновидів документалістики. Поняття документалістики в певному розумінні значно ширше від поняття публіцистики, але розмова про документалістику неодмінно приводить до розмови про публіцистику — і навпаки.

Учений припускає, що в документалістиці загалом домінує публіцистичний метод дослідження дійсності. Насамперед тому, що маємо справу з вивченням реального факту, до того ж актуального в даний час. Актуального — тобто соціально і політично вагомого.

Науковець називає публіцистику серцем документалістики, але зауважує, що не все документально точне в літературі — публіцистика, а отже, поняття публіцистики і публіцистичності не «перекривають» поняття «документальна література», «документалістика» [27, с. 74].

Ілюстративність, поверхова описовість, на думку вченого, — вода багатьох творів документально-публіцистичного плану, автори яких не можуть обійтися без пишномовного пустослів’я, нав’язливості та бездоказовості, тимчасом, як від художньої публіцистики життя вимагає наукового, реалістичного підходу до показу як успіхів, так і негативних явищ, уміння не тільки порушувати серйозні питання, а й пропонувати шляхи їх вирішення.

У своїх останніх дослідженнях В. Здоровега звертається до творчості І. Франка, цього «справжнього, багатогранного і багатоликого, повнокровного і неповторного у своїй величі художника і мислителя», який активно займавсь як літературою, так і журналістикою і заклав добрі наукові засади теорії публіцистики, роблячи наукові висновки, формулюючи уроки, що їх підказувала повсякденна практика.

На жаль, зауважує В. Здоровега, навіть побіжний аналіз сучасної української публіцистики, надто з тієї високої філософсько-політичної вершини, на яку підніс її своєю творчістю і думками про значення та роль публіцистичного слова І. Франко, свідчить про величезну різницю між вимогами часу і реальним станом функціонування цього виду духовно-практичної діяльності.

Істотним недоліком української, навіть точніше україномовної публіцистики, стає її зацикленість лише на питаннях національно-культурних. І в цьому дуже помітна відмінність від досвіду І. Франка, який ніколи не відокремлював національного від соціального, постійно заглиблювався в економіку, у сферу фінансових, податкових, адміністративно-правових стосунків між людьми. Це надзвичайно важливо сьогодні, коли люди чекають поліпшення якості життя, нормалізації правових стосунків, наведення елементарного порядку в країні.

Необхідність своєрідної істотної трансформації публіцистики, на думку В. Здоровеги, обумовлена передусім змінами в соціальних стосунках сучасного суспільства, активними пошуками діалогу, а не конфронтації. Із засобу тенденційного впливу, тиску на аудиторію ЗМІ дедалі більше стають посередниками між джерелом інформації та аудиторією першочергово засобом інформування, всебічного і об’єктивного, з викладом різних точок зору. Щоб успішно функціонувати в сучасних умовах, публіцистика повинна позбутися властивої їй у минулому войовничості, посилити свої аналітично-дослідницькі властивості, вміння всебічно аргументувати, логічно переконувати, об’єктивно висвітлювати різні погляди [27, с. 76].

Жанри публіцистики — не що інше, як більш чи менш сталі форми донесення до читача змісту твору. Жанр — не самоціль, він залежить від життєвого матеріалу, від завдань, що їх вирішує літератор, від його індивідуальних уподобань. Інакше кажучи, зміст твору диктує вибір жанру, а не навпаки [33, с. 204].

Після уважного вивчення кращих зразків публіцистики В. Здоровега робить висновок про певний тип мислення, для якого характерні певні особливості. Перша з них полягає в тому, що публіцист ніби мислить вголос. Він подає на суд читача не лише остаточний результат, висновок зі своїх міркувань, а й сам процес знаходження істини, з його болючими пошуками, сумнівами, помилками. Друга особливість цього типу мислення в тому, що публіцист завжди бачить суспільно-політичний аспект явища, про яке йдеться. Третя особливість полягає у своєрідному, тільки для публіцистики характерному сплаві поняття і образу. Науковець зауважує, що «стосовно публіцистики правильніше буде говорити не про художню образність, не про художнє освоєння світу, а про конкретно-образне мислення, до якого, паралельно з логічно-абстрактним, вдається публіцист. Художній образ у всіх його різновидах у певному переломленні входить у це мислення як його складова частина» [27, с. 77].

Парадокс публіцистики, а точніше, своєрідність психології творчості публіциста, на думку вченого, полягає не в тому, що публіцист робить певні логічно-абстрактні висновки, а потім втілює їх в образну форму. В. Здоровега переконаний, що ця думка теоретично хибна, не має ніякого підтвердження у публіцистичній практиці. Процес життєвих спостережень, аналізу дійсності, процес народження образів, висновків взаємозв’язаний, одночасний, його не можна роз’єднати ні в часі, ні в просторі, тому справжній парадокс і справжня складність публіцистики як виду творчості полягає в необхідності поєднання в ній раціональних та емоційних елементів.

На думку вченого, в публіцистиці, у переважній більшості її жанрів, образ слугує здебільшого як засіб, на відміну від мистецтва, де образ є одночасно і метою, і засобом досягнення мети. Образне відтворення світу в публіцистичних творах — це засіб досягнення мети, що допомагає краще розкрити думку, донести її до читача. В. Здоровега не погоджується з Ю. Лазебником з приводу того, що коли автор уникає образного мислення, його твір не може бути віднесений до жанрів публіцистики. Вдаючись до деякого спрощення, В. Здоровега називає образ у публіцистиці одним з «аргументів», а образність — «суттєвою, характерною ознакою публіцистики, але не єдиною, і в певній мірі похідною». Науковець досліджує співвідношення публіцистики та публіцистичності і дає цим поняттям своє визначення [27, с. 79].

«Публіцистика — твори (переважно надруковані у періодичній пресі чи оприлюднені з допомогою інших засобів масового зв’язку), в яких оперативно досліджуються, висвітлюються та узагальнюються з певних класових, партійних позицій актуальні факти і явища. Формуючи громадську думку, впливаючи на суспільну свідомість і подаючи своїм словом певну соціально-практичну допомогу тим, до кого він звертається, публіцист вдається до своєрідного поєднання логічно-абстрактного та конкретно-образного мислення, впливаючи як на розум, так і на почуття» [56].

Якщо публіцистика — це певний вид творчості, то публіцистичність — це певна тенденція, певна манера письма, певні стильові особливості, властиві як звичайній інформації, так і науковим працям, і творам художньої літератури. Публіцистичність — це якість, що може бути притаманна творові будь-якого роду і жанру. У наступних працях В. Здоровега доповнює це визначення: «Під публіцистичністю слід розуміти певні тенденції, елементи, ознаки публіцистики, стильові особливості, властиві насамперед іншим потокам журналістської інформації, деяким видам наукових праць, творам художньої літератури, іншим видам мистецтва, зокрема й образотворчому мистецтву» [56].

Публіцистичність, вважає вчений, — проникнення характерного для публіцистики методу в твори, непубліцистичні за своєю основою. Публіцистичність виникає тоді, коли автор прагне зворушити реципієнта, вплинути на його свідомість, зумовити відповідну реакцію. Поняття публіцистичності органічно охоплює широке суспільне звучання, проблемність, тенденційність, полемічність і специфічну, притаманну публіцистиці образність.

Публіцистику в поетичному ключі досліджує доктор філологічних наук, завідувач катедри міжнародної журналістики Інституту журналістики Київського національного університету ім. Т. Шевченка Володимир Шкляр. Проблеми віршованої публіцистики (специфіка, жанри, майстерність) і продуктивно-творчої інтеґрації публіцистики і художньої літератури — теми, що лежать в основі кандидатської та докторської дисертацій науковця, а також цілої низки його книг, з-поміж яких — “Поет і газета” (1986 р.) [56].

У контексті цієї першої парадигми публіцистики не можемо не торкнутися (принаймні побіжно) проблеми її викладання у вищій школі. Річ у тім, що в межах дисципліни зарубіжна література до уваги беруться зазвичай художні твори письменників, а більша частина з них має також публіцистичні доробки.

Своєю чергою, журналістські дисципліни оминають цей корпус художньої публіцистики, вважаючи її сферою літератури. Таким чином, ця terra incognita так і залишається білою плямою на журналістській мапі. До прикладу, візьмімо творчість видатного французького письменника, драматурга, публіциста В. Гюго.

“Досі так складалось, що у журналістських підрозділах вищих навчальних закладів майбутні журналісти здебільшого вивчали романи та поеми Віктора Гюго, аніж його публіцистику, — пише у передмові до свого навчального посібника про публіцистику великого француза О. Мелещенко. — Під час опанування дисципліни “Історія зарубіжної журналістики” ні на лекційних, ні на семінарських заняттях публіцистичні твори В. Гюго не потрапляли до поля зору студентів, особливо із спеціалізації “Міжнародна журналістика” [37, с. 115]. Хоча сам автор визнає, що такий поділ на журналістську та літературну сторони творчості француза є деякою мірою штучний, адже творчість В. Гюго, як і багатьох інших письменників, публіцистична за своєю природою.

Розв’язання цієї проблеми теоретично не таке вже й складне: або розширення навчальних програм і відповідно збільшення годин на впровадження в предмет зарубіжної літератури блоку художньої публіцистики (логічною відтак буде зміна назви на “історію зарубіжної літератури та публіцистики”); або ж впровадження окремих курсів (чи спецкурсів) з вивчення конкретного предмета — художньої (літературної) публіцистики (де би студенти вивчали не тільки тексти, але й історію та теорію цього виду публіцистики). На практиці все виглядає значно складніше… [37, с. 116]

Другу парадигму публіцистики (СП) ми неодноразово розглядали в наших попередніх дослідженнях, а відтак детально зупинятися на ній тут не будемо. Це така ж terra incognita у навчальних програмах для майбутніх журналістів, які передовсім мали би розумітися на світових макротекстах, а зокрема на світомоделях, впроваджених різними мислителями-публіцистами, що пояснюють людині світ навколо і саму людину у світі. У філософії прийнято розрізняти три історичні типи світогляду: міфологічний, релігійний та філософський. Саме цим шляхом прямувала і досі прямує СП, зароджуючись ще у міфах і кристалізуючись у релігіях (екуменічна, християнська, ісламська та ін. публіцистика), філософії та науці [27, с. 95].

Третій підхід до розуміння публіцистики — визначальний у журналістикознавстві: тут детально розроблено типологію публіцистичних жанрів, особливості публіцистичного методу, предмета, функцій, структури, характеристики стилю і професії (зокрема тип мислення автора, рівні сприйняття реципієнта), механізми дії на авдиторію тощо. В контексті цього підходу йдеться про публіцистику у найвужчому (професійному) розумінні: це оперативна публіцистика газет, журналів, ТБ, яка межує із аналітикою (англійською публіцистика перекладається як аналітична журналістика, колумністика) [27, с. 96].

2.3. Жанри та підстилі публіцистики

Публіцистика  за жанрами, мовними особливостями та способом подачі інформації поділяється на такі підстилі:

а) стиль ЗМІ – засобів масової інформації (часописи, листівки) радіо, телебачення. тощо);

б) художньо-публіцистичний стиль (памфлети, фейлетони, політичні доповіді, нариси тощо);

в) есе (короткі нариси вишуканої форми);

г) науково-публіцистичний стиль (літературно-критичні статті, огляди, рецензії тощо) [34, с. 50].

Жанри публіцистики — не що інше, як більш чи менш сталі форми донесення до читача змісту твору. Жанр — не самоціль, він залежить від життєвого матеріалу, від завдань, що їх вирішує літератор, від його індивідуальних уподобань. Інакше кажучи, зміст твору диктує вибір жанру, а не навпаки [34, с. 51].

На цьому рівні також розрізняють тематичну типологію публіцистики:

• культурологічна публіцистика (мистецтвознавча, літературознавча, театральна, архітектурна, музична, кінопубліцистика тощо);
• політична (зокрема партійна, ідеологічна);
• розслідувальна;
• економічна;
• медична (практично відсутня в ЗМІ);
• спортивна (до речі, саме на цьому грунті “виріс” роман відомого англійського письменника і публіциста Ч. Діккенса “Посмертні записки Піквікського клубу” 1937 року, в літературі цей жанр окреслений як спортивна повість) та ін.  [34, с. 51].

Окрім того, типологію публіцистики можна продовжити й за іншими ознаками: за історичними епохами, за геополітичними та національними ознаками, за ідеологічним спрямуванням, за каналом передачі, за формою вираження тощо (розробка докладної типології публіцистики вимагає окремого ґрунтовного дослідження).

Ми, своєю чергою, пропонуємо також розрізняти рівні актуалізації публіцистики, змішування яких і є найчастіше причиною неточних дефініцій та цілої низки протиріч в межах єдиного поняття. Отож, публіцистика актуалізується на таких рівнях:

— публіцистичний стиль (з-поміж інших: книжковий, розмовний, офіційно-діловий, науковий, конфесійний; причому на стику стилів з’являються симбіозні — науково-публіцистичний та художньо-публіцистичний стилі);

— публіцистичний метод (прийнято зараховувати до спеціальних методів та членувати на метод вивчення і метод викладу (документалізм), “лабораторний” метод мислення (за В. Здоровегою), метод переконання (за М. Скуленком) та ін.);

— публіцистичні жанри (нарис, зарисовка, фейлетон, есей, памфлет, гумореска, байка, пародія, слово; сюди додаються також нові симбіозні жанри);

— публіцистичний метатекст (сукупність усіх публіцистичних творів);

— публіцистика як професія (на жаль, в українській системі освіти не готують за спеціальністю публіцистика);

— публіцистика як наука (термін публіцистикознавство практично не вживаний);

— публіцистика як жанромислення (з-поміж художнього та наукового мислення як певного виду свідомісного відображення інформації (за В. Буряком);

— публіцистика як соціокультурний феномен (найширший рівень, інтелектуальна аура землі (В. Вернадський), сектор Ноосфери, що містить в собі цілу систему публіцистики (в усіх її проявах та рівнях актуалізації) [27, с. 112].

Вважаємо, що саме цей останній рівень розуміння публіцистики є найадекватнішим і найвичерпнішим (себто є родовим поняттям відносно видового розмаїття), є вихідною точкою до розуміння феномену у всій його цілісності, а відтак на його основі спробуємо створити пробну дефініцію-синтез.

Публіцистика — це складний соціокультурний феномен, що одночасно виявляє себе у сферах журналістики (газетна/журнальна, теле-, радіопубліцистика), літератури (художня публіцистика), філософії (світоглядна публіцистика); актуалізується на різних рівнях (стиль, метод, жанр, метатекст, професія, наука, світогляд, явище) з метою продуктивного впливу на об’єкт (особа-людство, країна-світ), який в результаті стає суб’єктом (співтворцем-відтворювачем) феномену, впроваджуючи його в приватне та суспільне життя (від самопізнання і світопізнання — до самореалізації та світоперетворення), забезпечуючи історичну тяглість феномену в просторі і часі [27, с. 115].

Під жанрами в теорії журналістики розуміються стійкі типи публікацій, об’єднані схожими змістовно-формальними ознаками. Подібного роду ознаки називаються жанротворчими факторами. Як основні серед них виділяють такі фактори: предмет відображення, тематична настанова (функція) відображення, метод відображення. Знання жанрових ознак дозволяє журналісту краще уявити мету своєї творчості, цілеспрямовано підібрати матеріал і представити його відповідно до вимог жанру. Читачу, глядачеві і слухачу знання жанрових особливостей допомагає зорієнтуватися у світі публіцистичних творів, знайти матеріали, що цікавлять його, і більш ясно уявити собі інформаційні можливості публікацій різного типу. Таким чином, розуміння жанрової специфіки публіцистичних творів має значення як для автора, так і для адресата.

У формуванні набору характеристик публіцистичних текстів, що визначають їхню жанрову приналежність, найбільш значну роль відіграє метод відображення дійсності.

У журналістиці, як зазначає дослідник О. Тертичний існує три головних способи відображення: фактографічний; аналітичний; наочно-образний.

Перший і другий способи відрізняються один від іншого, насамперед, ступенем глибини проникнення в сутність предмета відображення.

Перший спосіб націлений на фіксацію деяких зовнішніх, очевидних характеристик явища, на одержання коротких фактів про предмет (що, де і коли відбулося?)

Другий спосіб націлений на проникнення в сутність явищ, на з’ясування схованих взаємозв’язків предмета відображення.

Третій спосіб наочно-образного відображення дійсності націлений не тільки і не стільки на фіксацію зовнішніх рис явища чи раціональне проникнення в суть предмета, скільки на емоційно-художнє узагальнення пізнаного. Нерідко це узагальнення досягає такого рівня, що називається публіцистичною (чи навіть — художньою) типізацією, що зближає журналістику з художньою літературою.

На основі цих способів виділяються три групи жанрів: інформаційні, аналітичні, художньо-публіцистичні.

Аналітичні жанри поділяються на традиційні, що давно використовуються в журналістиці, та нетрадиційні, що сформувалися досить недавно, коли в них з’явилася потреба. До традиційних належать: аналітичний звіт, аналітична кореспонденція, стаття, аналітичне інтерв’ю, коментар, рецензія, аналітичний огляд. До нових, нетрадиційних — анкета, моніторинг, рейтинг, прогноз, версія, експеримент, лист, сповідь [46, с. 87].

Аналітичний звіт. Звіт як тип публікацій є одним з найбільш старих жанрів журналістики. Насамперед, це стосується саме того його різновиду, що називається інформаційним звітом. Він існував довгий час у формі усних повідомлень, доповідей імператорам, царям чи населенню про якісь форуми, засідання парламентів, збори та інші явища. З появою газет, такого виду звіт перекочував на їхні сторінки (він, наприклад, представлений у першій російській газеті — петровських «Відомостях»). Спочатку публікації, що називаються нині звітами, мали назву «репортаж» (тобто повідомлення), але згодом репортажами стали називати публікації схожі на сучасні нариси і репортажі [46, с. 88].

Предметом журналістського аналітичного звіту, як і звіту інформаційного, виражаючи мовою сучасної науки, є результат вербальної діяльності спеціально зібраної групи людей, а простіше кажучи — виступу, доповіді, розмови учасників усіляких зборів, засідань, з’їздів, злетів, конференцій тощо. Цей же предмет, зрозуміло, може бути відображений журналістом і в жанрі замітки, репортажу, кореспонденції властивими цим жанрам способами, мовою й ін. Але ця обставина аж ніяк не заважає вести мову про аналітичний звіт як про самостійний жанр журналістики [46, с. 88].

Відбір може робитись, на основі тематичної єдності ряду виступів. І в цьому випадку автор одержує можливість розглянути якусь одну сторону актуальної дійсності з позицій різних доповідачів. Він може зосередити увагу на якомусь одному, найбільш значному виступі і з його позицій висвітлити різні проблеми реального життя. У будь-якому випадку аналіз виходить за рамки виступів, що пролунали самі по собі.

Однак це не може сприйматися автором аналітичного звіту як привід для перекручування змісту і форми виступів учасників. Він може трактувати, інтерпретувати, пояснювати ці виступи, але це повинно бути зроблено так, щоб аудиторія змогла легко відрізнити думки самого автора від думок, що пролунали у виступах учасників форуму, і уявити собі об’єктивну картину того, що відбувалося.

Аналітична кореспонденція. У кореспонденції аналіз поглиблюється, стає масштабніше. Його предметом стає локальна, обмежена часом чи простором ситуація. Вона може бути зв’язана з будь-якою сферою нашого життя. Тому кореспонденція стала одним з улюблених жанрів публіцистики в газетах. Її автор прагне дати читачу досить повне представлення про ситуацію що виникла — найважливіших її сторонах — і висловити свою думку про подальший її розвиток і можливі його результати. Це визначає особливості структури кореспонденції. Звичайно вона поєднує кілька фактів і їхніх подробиць, які пов’язані з розглянутою ситуацією і розкривають її розвиток. Якщо головним для автора стає повідомлення про нову ситуацію, він створює інформаційну кореспонденцію, схожу на велику замітку. Але якщо він не обмежується повідомленням про виникнення ситуації, а ставить перед собою задачу піддати її аналізу і дати їй оцінку, у газеті з’являється аналітична кореспонденція. Роль автора в ній зростає, він виражає свою думку про ситуацію, що описує й аналізує. Йому доводиться не обмежуватися відповідями на відомі нам питання: що відбулося, де відбулося, коли відбулося, характерні для процесу підготовки газетних текстів у жанрах оперативної невинної інформації, але і відповісти на обов’язкові для нього питання: чому відбулася і чому виникла ситуація про яку він повідомляє? [46, с. 90]

У зв’язку з цим зростає значення і переконливість кореспонденції. Журналіст прагне переконати читача у своїй правоті, аргументувати своє відношення до того, що повідомляє. Найкращими аргументами для нього є факти, що він приводить у своєму тексті, логічно з’єднуючи їх між собою.

Аналітичне інтерв’ю. Жанр інтерв’ю є результатом «закріпленості» у журналістському тексті форми одержання автором цього тексту визначених фактів про дійсність за допомогою методу інтерв’ю. Як відомо, сам по собі метод інтерв’ю відноситься не до теоретичних, а до емпіричних. Очевидно, з цієї причини і жанр інтерв’ю часто відносять до інформаційних жанрів, що базується саме на інформації, отриманій в результаті застосування емпіричних методів дослідження.

Інтерв’ю, як і інші емпіричні методи, застосовується для одержання вихідних фактів, необхідних для підготовки не тільки інформаційних виступів, але й аналітичних. Інформація, отримана методом інтерв’ю, може бути трансформована і представлена, наприклад, на газетній смузі у вигляді кореспонденції, звіту, репліки, статті. Це означає, що використання даного методу при зборі інформації ще не породжує автоматично жанр інтерв’ю. Лише, у випадку яскравого виявлення в тексті «ходу» застосування цього методу він може визначати форму такої публікації як діалогічну, питально – відповідальну [46, с. 91].

По цій домінуючій ознаці текст може бути названий жанром інтерв’ю. Однак те, до якої групи жанрів можна відносити конкретне інтерв’ю — інформаційним чи аналітичним, залежить від змісту тексту, викладеного у формі інтерв’ю. Якщо інформаційне інтерв’ю несе в собі лише повідомлення про факт, відповідаючи на питання: хто? Що? Де? Коли?, то аналітичне інтерв’ю, крім того, містить і аналіз факту, відповідаючи при цьому на питання: чому? Яким чином? Що це означає? тощо. Роль автора аналітичного інтерв’ю полягає насамперед у тому, що своїми питаннями він задає насамперед напрямок аналізу, що звичайно здійснює сама людина у якої беруть інтерв’ю.

З цією метою питання формулюються таким чином, що вони вимагають висвітлення вузлових моментів якої-небудь події, явища, процесу, ситуації.

Коментар. Для позначення самостійного жанру журналістики слово «коментар» стало застосовуватися в нашому сторіччі. Публікації, що підходять під це визначення, «коментували» (пояснювали, обговорювали, роз’яснювали) важливі події. В даний час у комплексі основних журналістських форм коментар займає своє важливе місце. З його допомогою автор виражає відношення до актуальних подій, формулює зв’язані з ними завдання і проблеми у формі стиснутого аналізу чи недоліків досягнень, а також виражає їхню оцінку, прогнозує розвиток і т.д. Коментар різниться від інформаційних жанрів саме наявністю аналізу. Від статті, огляду, й інших аналітичних жанрів коментар відрізняється тим, що в ньому звичайно аналізується якесь явище, що вже відоме аудиторії, і в цьому аналізі превалює відношення до предмета відображення [46, с. 93].

Функції жанру коментарю нерозривно зв’язані з його предметом. Питання про предмет коментарю не слід відносити до академічних — він виникає з повсякденної журналістської практики. Визначення мети майбутнього виступу припускає ясність у встановленні його предмета. Коментар розповідає про взаємозв’язки виявленого предмета. Питання, що розв’язуються з його допомогою, націлені на пізнання суті явищ, на оперативне рішення задач, на спонукання до дії. Нескінченне розмаїття конкретних коментованих проблем може бути у великій мірі охоплено поруч з типовими питаннями, зведеними у групи: про особливості чи нові якості факту, його цінності; про причини, умови, передумови існування фактів; це зв’язано з питаннями про прецеденти, паралелі; про мету, мотиви, плани дій учасників коментованої події (факту); про порядок розвитку коментованого явища; про тенденції, закономірності розвитку суспільства, що виявляються в коментованому факті, про протиріччя усередині цього факту; про завдання, що випливають з факту, що коментується, про шляхи і методи їхнього рішення в конкретній ситуації; про вірогідність фактів, що коментується. Аналогічно відомим питанням, властивим інформаційному повідомленню: що? Де? Коли? Як?, коментарю властиві питання: що (хто) дійсно? При яких обставинах? Чому? Кому вигідно? Яка ситуація? Що робити? Як краще? Які існують розходження, протиріччя? Як виявляється напрямок розвитку? Яка його стратегія і тактика?

Чим ясніше задум автора, тим точніше його рішення про постанову визначених питань, на які треба відповісти. Чим ясніше мета і постанова питань, тим цілеспрямованіше збирається інформація, тим глибше осмислюється взаємозв’язок предмета, тим легше і впевненіше зрештою пишеться матеріал. При всій еластичності форми коментар володіє міцною структурою. Коментар являє собою в цьому плані (за винятком коротких форм коментарю) структуру доказового міркування з приводу якогось одного основного питання. Це визначено змістом, функціями, предметом жанру. У ході міркування, що коментується, нова подія зв’язується з більш широкими загальними процесами, ситуаціями і завданнями, як правило, вже відомими аудиторії. Таким чином, здійснюється інтерпретація нових явищ, їхнє пояснення, оцінка. Вдалий коментар має завжди гарний логічний висновок. Факти, що коментуються, коментують їх деталі, подробиці служать аргументами на користь висунутої автором тези чи посиланнями з його виводу [46, с. 95].

Анкета. У журналістиці поряд з такими методами збору інформації, як спостереження, інтерв’ю, опитування й ін., застосовується метод анкетування. Даний метод прийшов у журналістику із соціології і застосовується для одержання фактів за визначеними питаннями від широкого кола людей. У результаті обробки даних анкетування створюються публікації, що володіють своєрідними рисами, що дозволяють об’єднати їх (публікації) у самостійну жанрову групу.

Назва цього жанру може бути утворена від назви методу одержання інформації, що виступає головним жанротворчим фактором. Інакше кажучи, цей жанр може бути названий «анкетою» за зразком жанру «інтерв’ю», що теж отримав свою назву від найменування відповідного методу.

Анкетування дає в розпорядження журналіста досить складний і різноманітний матеріал. Такий характер його має на увазі, як мінімум, дві обставини. По-перше, те, що анкета, як правило, містить у собі досить багато різних питань, націлених на з’ясування тих чи інших сторін явища, що стає центром уваги анкетованих. При цьому організатора анкетування (чи журналіста) можуть цікавити як характеристики самого предмета (тобто факти про суть предмета, його кількісних і якісних характеристиках), так і відношення анкетованих осіб до того предмета, що вони розглядають [46, с. 97].

Моніторинг. Тип публікацій, що з’являються на сторінках сучасної періодичної преси під рубрикою «моніторинг» одержав свою назву від активно використовуваного в даний час при вивченні процесів, що протікають у суспільстві, однойменного виду соціологічного дослідження. Моніторингом називається визначене «спостереження» за яким-небудь явищем, систематично повторюваний «замір» тих самих параметрів у визначеній сфері діяльності. Предметом моніторингу виступають конкретні характеристики (вибір їх залежить від мети моніторингу) різних явищ безпосередньо в момент дослідження.

У ході моніторингу активно застосовуються різні методи, особливо статистичні, контент-аналіз (наприклад підраховується скільки разів протягом визначеного часу на сторінках якоїсь газети з’являється ім’я визначеного політика) і т.д. Моніторинг дає можливість побачити, так сказати, «зріз» якогось явища, насамперед у вигляді сукупності статистичних даних, що «виявляють» щохвилинну тенденцію розвитку цього явища. Зазначені особливості предмета, мети, методів відображення дійсності при підготовці публікацій, обумовлених поняттям «моніторинг» і стають основою, що визначає характер цих публікацій як «представників» самостійного жанру журналістики [46, с. 98].

Рейтинг. Назва даного жанру походить від англійського «rating», що переводиться як «оцінка», «класифікація». Основним жанротворчим фактором, що визначає своєрідність публікацій періодичної преси, що відносять до жанру рейтингу, виступає цільова настанова. Мета публікації подібного роду полягає в тому, щоб здійснити певне «ранжирування» подібних явищ за якоюсь конкретною ознакою. Ця мета досягається насамперед за рахунок застосування таких методів як аналогія і порівняння. Явища, щодо яких складаються рейтинги, належать до самих різних сфер діяльності — економіки, фінансів, політики, культурного життя, спорту і т.д. Рейтинги часто публікуються як у спеціалізованих, так і в суспільно-політичних виданнях. Їх можна зустріти на сторінках газет і журналів, у теле- і радіопередачах. Популярність такого жанру пояснюється тим, що аудиторія ЗМІ хоче знати пріоритети, що існують на сьогоднішній день у тій чи іншій важливій для них сфері. Виборцям, наприклад, важливо знати, який політичний діяч лідирує, а який є аутсайдером політичного життя. Вкладникам важливо знати, які банки найбільш надійні, а які можуть «розвалитися». Аматори музики прагнуть довідатися, скажемо, яка музична група чи співак користається найбільшою популярністю в населення тощо [46, с. 99].

Рецензія. Слово «рецензія» латинського походження («recensio») і в перекладі означає «перегляд, повідомлення, оцінка, відгук про що-небудь». Можна сказати, що рецензія — це жанр, основу якого складає відгук (насамперед — критичний) про твір художньої літератури, мистецтва, науки, журналістики тощо. В якій би формі не був даний такий відгук, суть його — виразити відношення рецензента до досліджуваного твору. Відмінність рецензії від інших газетних жанрів відображається насамперед у тому, що предметом рецензії виступають не безпосередні факти дійсності, на яких засновані нариси, кореспонденції, замальовки, репортажі і т.п., а інформаційні явища — книги, брошури, спектаклі, кінофільми, телепередачі

Основу рецензії складає аналіз, тому необхідно, щоб він був всебічним, об’єктивним. Автор рецензії повинен уміти помітити в аналізованому твору те нове, що може стати «центром», навколо якого будуть «обертатися» його думки, його судження. Дуже часто рецензенти зосереджують свою увагу на переказі сюжетних ліній твору, вчинках персонажів. Це не повинно бути самоціллю. Тільки в тому випадку, якщо такий переказ органічно вплетений у канву аналізу, він стає виправданим. Особливо невдалим такий шлях резензування буде тоді, коли аудиторія добре знає твір про який йде мова [46, с. 100].

Стаття. Жанр статті є головним в аналітичній журналістиці. Поняття «стаття» походить від латинського слова «articulus» і означало спочатку теж саме, що і «суглоб», «член», «частина Цілого». Це пояснює, чому в журналістській практиці будь-яка окрема публікація, будучи частиною, наприклад, усього тексту газетного номера, може бути названа «статтею». Не випадково також, що, мабуть, за винятком коротких повідомлень, статтями називають величезне число публікацій різних жанрів. Але коли мова заходить про цілком визначений жанр «стаття» (у вузькому змісті цього слова), то під нею розуміють публікації, що аналізують деякі ситуації, процеси, явища, що лежать у їхній основі, закономірні зв’язки з метою визначення їхньої політичної, економічної чи іншої значимості і з’ясування того, які позиції варто зайняти, як поводитися, щоб підтримати чи усунути таку ситуацію, такий процес, таке явище [46, с. 101].

Ще точніше можна визначити статтю як жанр призначений насамперед для аналізу актуальних, суспільно значимих процесів, ситуацій, явищ і керуючих ними закономірностей. Аналітичне обговорення предмета в статті повинно бути проведене так, щоб читачі могли, використовуючи публікацію, міркувати далі над цікавлячими їх питаннями. Таким чином, можна говорити про особливу функцію статті. Вона полягає в тому, що стаття пояснює читачам як суспільну, так і особисту значимість актуальних процесів, ситуацій, явищ, їхні причинно-наслідкові зв’язки, й у такий спосіб ініціює читацькі міркування, дії, зв’язані з предметом відображення в публікації. Крім того, вона звертає увагу аудиторії на ті завдання, проблеми, що виникають у зв’язку з описуваними ситуаціями, показує, які стратегічні чи тактичні інтереси маються в тих чи інших учасників цих ситуацій. Вдала стаття створює реальне представлення про актуальну ситуацію, є основою для виготовлення ідей, імпульсів, що випереджають вживання практичних заходів.

Огляд. Визначальна ознака жанру огляду — єдність наочного висвітлення суспільних подій і думки оглядача, що глибоко проникає у суть процесу, ситуації. Це стає ясним у ході визначення функції і предмета огляду. Обдивлятися — значить спостерігати й обмірковувати замічене (але аж ніяк не любуватися їм). В огляді яскраво виявляється позиція журналіста. Оглядач повинен:

— збуджувати інтерес аудиторії, розповідати їй про події, процеси, що відбуваються в суспільному житті;

— відстоювати передові точки зору і сприяти удосконаленню «особистої стратегії» громадян;

— виявляти в явищах їх сутність, показувати протиріччя дійсності;

— через з’ясування сутнісних зв’язків, визначення лінії розвитку явищ, прогнозувати, осмислювати хід суспільного розвитку;

—  сприяти практичному рішенню проблем суспільства [46, с. 103].

Визначення цих функцій жанру допомагає змалювати загалом предмет огляду. Його складають загальні питання політики, економіки, характерні соціальні явища і тенденції їхнього розвитку, питання способу життя і міжлюдських стосунків і багато чого іншого. Предметом огляду можуть бути ідеї, що взяті з філософії, історії, літератури. Для предмету огляду характерний просторово-часовий чи тематичний зв’язок явищ, що оглядаються. Не випадково огляди мають строгу періодичність виходу у світ (щоденні, щотижневі, щомісячні). Вони як би підбивають підсумок визначеного періоду життя, діяльності в тій чи іншій сфері суспільного буття. Саме зазначена особливість зв’язків предмету огляду дозволяє головним чином відрізнити огляд від статті (для предмета останньою характерною рисою є причинно-наслідковий зв’язок відображуваних феноменів).

Оскільки огляди публікуються з визначеною періодичністю, то це позначається і на виборі тем, характері, глибині аналізу. Чим рідше публікуються огляди, тим більше в автора можливостей знайти в потоці подій факти, найбільш цікаві для аудиторії, проаналізувати їх, узагальнити. Разом з тим тривалі проміжки часу між виходами оглядів призводять до того, що аудиторія вже досить багато знає про ті події, що стають предметом огляду, з оперативних публікацій (репортажів, звітів, кореспонденції й ін.). Це припускає, що оглядач, що має досить часу для міркування, аналізу, може знайти в цих подіях взаємозв’язок, ще невідомий аудиторії, що залучить її увагу до опублікованого огляду.

Прогноз. Становлення жанру «прогноз» відбувалося протягом останніх десяти років і прямо зв’язано з процесами реформування суспільства. Бажання довідатися, що чекає надалі, і викликало вал пророкувань, пророцтв, прогнозів, що захлиснув сторінки вітчизняної преси, що стали, мабуть, одним з найбільш помітних і постійних для неї з тих пір явищ. Та й чи не завдання журналіста, використовуючи можливості «жанру» Касандри (саме ця міфічна богиня володіла даром пророкування в досконалості), допомогти своєї аудиторії довідатися щось про завтрашній день? Тому що, як говорить прислів’я, «хто попереджений — той озброєний».

Пророкування чи прогнози — це судження про майбутнє. Прогноз, що завжди збувається, називають «пророцтвами». Іноді поняття «прогноз» журналісти заміняють поняттям «гіпотеза». Гіпотеза, як і прогноз, у ряді випадків може розглядати деякі явища віднесені в майбутнє. Але вона може бути звернена й у минуле. Прогноз же завжди зв’язаний тільки з майбутнім тих чи інших явищ. Крім того, прогноз завжди розглядає майбутній стан вже існуючих явищ. На відміну від нього в гіпотезі може йти мова про явища, що ніколи не існували чи не існують у даний момент. Не зовсім вірно ототожнювати прогноз із версією. Версія — це можливий варіант розвитку події. За допомогою версій звичайно намагаються пояснити факти, що вже здійснилися. Але іноді версія викладає варіант розвитку якогось явища в майбутньому. У цьому випадку поняття «версія» і «прогноз» можуть збігатися [46, с. 106].

На сторінках сьогоденної преси журналісти як автори прогнозів виступають відносно рідко. Найчастіше їх складають фахівці, експерти, учені відповідної сфери діяльності. Так відбувається, коли видання має на меті дати серйозний прогноз. Причиною звертання журналістів саме до таких людей є, зрозуміло, ті знання якими вони володіють. В оптимальному випадку — це точні знання. Спираючись саме на них і можна зазирнути в майбутнє. Але точність знань про сучасний стан прогнозованого явища — не гарантія точності передбачення його майбутнього.

Версія. Такого роду публікація базується на неповних доказах, на припущеннях автора. Версія виключає категоричність висновків, виводів. Основним фактором, що породжує жанр версії, є метод дослідження дійсності, обумовлений як «домисел», «вимисел». Цей метод є ведучим у літературно-художній творчості. Оцінюючи роль даного методу в мистецтві і літературі, письменник Костянтин Паустовський стверджував, що факт, поданий літературно, зі згущенням декількох характерних рис, освітлених світлом вимислу, відкриває сутність речей яскравіше, ніж інший, скрупульозно складений звіт [46, с.  107].

У журналістиці на відміну від літератури цей метод пізнання дійсності звичайно вважається негожим, оскільки він дає необґрунтоване чи недостовірне знання. Це насамперед треба віднести до випадків неправильного, недоречного його використання. Однак без застосування домислу взагалі журналіст обійтися не може, мова йде про «дозоване» застосуванні його.

Домисел стає неминучим, коли журналіст реконструює невідомі деталі якогось у цілому вірогідно відомого явища, події. Цей метод дає аудиторії можливість більш яскраво побачити подію, про яку повідомляє журналіст, а сам автор за допомогою деталізації події одержує додатковий шанс привернути увагу аудиторії до свого виступу. Застосовуючи домисел, створюючи версію тих чи інших подій, автор повинен обов’язково вказати на умовний характер своїх тверджень. Це вбереже його від обвинувачень з боку «героїв» публікації в наклепі.

Експеримент. Даний жанр «проявився» у вітчизняній журналістиці в якості самостійного на початку 90-х рр. Однак по суті своїй матеріали, подібні тим, що зараз часто можна зустріти під рубрикою «експеримент» (це поняття, як відомо, позначає один з методів дослідження дійсності), публікувалися на сторінках преси протягом десятиріч. Тільки виходили вони у світло під іншими «іменами» — чи то нарису, чи то кореспонденції, чи то фейлетону тощо [46, с. 108].

Виділення, що спостерігається в останні роки, в самостійну групу (родину) публікацій, що базуються на проведених їхніми авторами експериментах, мабуть, викликано прагненням журналістів підкреслити саме ту обставину, що при зборі інформації, використаної потім у публікаціях, ними був застосований саме даний, а не якийсь інший метод. Не в меншій мірі це прагнення — відповідь на актуальні інформаційні очікування частини сучасної аудиторії ЗМІ, орієнтованої на одержання «живої», сенсаційної інформації.

Якщо взяти репортаж, кореспонденцію, звіт, рецензію та інші жанри, то можна стверджувати, що вони ґрунтуються на інформації, отриманій такими методами, що дозволяють журналісту перебувати у відносно пасивній, відстороненій позиції зовнішнього спостерігача стосовно предмета свого інтересу, дозволяють вивчати його з боку, не втручаючи в те, що відбувається.

Такого роду пасивність журналіста звичайно не дуже сприяє появі в газеті чи журналі цікавого матеріалу. Крім того, предметом відсторонених спостережень найчастіше стають повсякденні ситуації, яких у житті завжди більше, ніж незвичайних. Це теж не допомагає підготовці публікацій, що захоплюють увагу аудиторії.

Лист. Лист як журналістський жанр виник у результаті пристосування форми особистого і ділового переписування для нестатків журналістики. Публікація листів — це вже не приватне переписування між людьми. Адже, будучи опублікованим, лист стає надбанням не одного обличчя чи їхньої групи, а тисяч і навіть мільйонів людей, тобто масової аудиторії. У силу цього представляти даний жанр можуть повною мірою тільки такі листи, що торкають інтереси, важливі для широкої аудиторії. Привнесення в ділове чи особисте переписування ідей, значимих для суспільства в цілому, було необхідною умовою становлення листа як самостійного жанру журналістики. Значний вплив на характер жанру зробили усілякі листівки, прокламації, що поширювалися серед населення в періоди всіляких суспільних катаклізмів — бунтів, повстань, революцій. Такі листівки, прокламації публікувалися й у газетах, що не пройшло для журналістики безвісти [46, с. 110].

Публікації, виконані в жанрі листа, часто називають епістолярною журналістикою (від греч. epistola — послання). Епістолярну журналістику (у жанровому відношенні) варто відрізняти від публікацій самих різних жанрів (починаючи з замітки і закінчуючи повноцінним нарисом), що містяться під рубрикою «Листи наших читачів» у багатьох газетах і журналах. У даному випадку рубрика означає лише те, що матеріал надійшов у редакцію поштою і що автор його не є штатним працівником редакції. На жанр публікації така рубрика не впливає, і її не можна вважати жанроформуючим фактором (хоча, зрозуміло, під цією рубрикою може бути опублікований текст, що дійсно являє собою твір епістолярної публіцистики).

Сповідь. До сповіді як жанру журналістики належать публікації, предметом яких є внутрішній світ авторів цих публікацій. Основним методом, що застосовується при підготовці таких публікацій, є самоаналіз. Даний жанр журналістики має свої корені в літературі, релігії, філософії [46, с. 111].

Бажання «сповідатися» у пресі виникає в багатьох людей. Інколи в «неординарних особистостей», і в людей незвичайних, а часом — і у великих. Зрозуміти це можна. Питання в даному випадку в іншому: чому свої одкровення наші сучасники все частіше воліють публікувати в пресі?

Одне з пояснень полягає в тому, що одкровення перед Богом приносить людині одні наслідки, а перед людьми — зовсім інші. Що може дати людині релігійна сповідь? Віруючі знають це добре. Релігійна сповідь завжди є покаяння, тобто добровільне визнання в зроблених непорядних вчинках, у помилках, у «гріхах», що полягають у забутті норм і розпоряджень церковного віровчення. Людина, що звіряє свої вчинки з божественними заповідями і завітами, може мати болісні переживання, зняти які і повинна релігійна сповідь.

Отже, жанр, безумовно, — один з елементів форми журналістського, як і літературного твору взагалі. Він завжди визначається задумом, змістом, роллю яку виконує певна публікація на газетній полосі.

У добре осмисленій концепції видання, а відтак у редакційному замовленні враховуються всі моменти змісту і форми. Про один і той же предмет, явище, подію можна написати різні за жанрами публікації. Журналістська практика свідчить, що навіть досвідчений журналіст не завжди може виконати замовлення у заздалегідь запрограмованому жанрі.

Різні жанри журналістських та літературних творів прийнято групувати відповідно в інформаційні, аналітичні та художньо-публіцистичні. Жанри групуються на таких засадах: домінування повідомлення — в інформаційних жанрах; аналітичного початку — в публіцистичних творах; а ще складнішого поєднання аналізу й образно-художнього осягнення реальності — у художньо-публіцистичних творах.

До традиційних аналітичних жанрів належать: аналітичний звіт, аналітична кореспонденція, стаття, аналітичне інтерв’ю, коментар, рецензія, аналітичний огляд. До нетрадиційних: анкета, моніторинг, рейтинг, прогноз, версія, експеримент, лист, сповідь. Це публікації, головне призначення яких аналізувати, осмислювати події, факти, явища, зокрема і готові тексти — виступи політиків, вчених, наукові та художні твори, публікації преси, кіно [44, с. 155].

Відповідно до потреб формування громадської думки та виховання людських переконань, на думку В. Здоровеги, у публіцистиці виробився відповідний метод впливу на читача.

Публіцистика виробила своєрідний метод мислення вголос. Він найкраще сприяє тому, щоб читач спільно з публіцистом відкривав істину та засвоював її як власне відкриття. Цими потребами продиктована притаманна публіцистиці емоційність і образність, без яких неможливо викликати адекватні почуття, а отже, досягти сприймання висловлених ідей не тільки розумом, а й серцем.

Публіцист повинен уміти показати зв’язок, залежність, повну або часткову відповідність адресованих читачеві ідей, поглядів інтересам не тільки колективу, але й конкретного індивіда.

Те, що певна істина неодноразово проголошувалася, не означає, що вона відома широкому загалу. Для багатьох людей вона може бути новою. Публіцист, який доводить до читачів цю істину, звісно, не відкриває її людству, якому вона взагалі може бути відомою. А от для більшості індивідів, на яких розраховує свій виступ публіцист, може бути новою або порівняно новою, тобто не цілком засвоєною. Отже, публіцист не завжди відкриває нове для людства, але завжди робить «відкриття» для якоїсь частини людей, несе їм нову як подієву, так інтерпретаційну інформацію. Без цього творчість публіциста не сприймалася б читачем і не мала б впливу на інших людей.

Говорячи про публіцистику як про поняття збірне, В. Здоровега вказує на те, що конкретні публіцистичні твори різняться між собою не тільки певними зовнішніми ознаками стилю, а й значно суттєвішими внутрішніми властивостями, які власне, й визначають сам стиль. Учений вважає, що однією з таких властивостей є співвідношення у творах дослідницьких і пропагандистських якостей. Йдеться не про протиставлення, а лише про те, що в одних творах дослідницький струмінь потужніший, в інших – слабший. В одних творах читач ніби прилучається до автора в його пошуках істини, і ця співучасть є найкращим способом переконування, завоювання однодумців, а в інших – цей елемент «першовідкривача» незначний, автор розкриває загальновідомі істини, ніби наново відкриваючи їх для адресата [27, с. 169].

Учений переконаний, що істина, коли мовиться про явища суспільні, — не набір певних правил чи аксіом, які публіцист повинен лише ілюструвати; розкриття певного загального положення на конкретному новому матеріалі, розкриття відомої закономірності в новій, не подібній до іншої ситуації — це завжди пошук, творчість.

Конструюючи визначення, ми мали на меті: по-перше, виокремити три визначальні сфери функціонування публіцистики, а отже, три самодостатні публіцистичні парадигми (видові поняття) та підходи до їхнього розуміння. Кожна з парадигм має власне розлоге визначення в межах родового поняття, а відтак є відносно самостійною стосовно інших двох.

По-друге, ми вказали на всі можливі публіцистичні рівні (від стилю — до феномену), адже саме тут спостерігаємо найбільше плутанини та нечіткості у низці розглянутих визначень. Власне їхня сукупність витворює багатогранний понятійний спектр в межах феномену, збагачуючи та ускладнюючи його (кожен рівень аналогічно має свою розроблену понятійну нішу). Нарешті, ми наголосили на головній меті публіцистики, що і визначає сутність феномену (тут ми наслідуємо чи не всіх авторів визначень, які солідарні в цьому питанні). На наш погляд, тут важить передусім процес інтеграції об’єкта у світ, процес його перетворення на активного суб’єкта, причому перетворення на мікро- (людина) та макрорівні (світ).

Звісно, феномен публіцистики складно вмістити в одну-єдину наукову формулу, яка так чи інакше відіграватиме роль прокрустового ложа. Проте на сучасному етапі вивчення публіцистики, шукаючи її визначення, необхідно врахувати усі сфери і рівні її функціонування, розмаїття її проявів та типологічних ознак. Бо, беручи до уваги лише одиничний її вияв, ми ризикуємо спотворити розуміння цілого (бо ж за деревами не видно лісу), ризикуємо залишитися на маргінесах феномену, що його слід вивчати в сукупності, прямуючи дедуктивною стежиною від загального до конкретного, від цілого до часткового, від родового до видового. Різнотлумачення публіцистики свідчать передовсім про її багатогранність та невичерпність, універсальну часо-просторову мобільність, про потребу нового структурно-системного концептуального підходу до її вивчення під сучасну пору [27, с. 171].

Розділ 3. Аналіз Місця і ролі публіцистики в процесі інтеграції національного масово-інформаційного простору

3.1. Публіцистика в контексті постмодернізму на шпальтах часописів “Вітчизна”, “Березіль”, “Дзвін”, “Дніпро”, “Всесвіт” та “Сучасність”

Ми провели аналіз публіцистичних текстів часописів “Вітчизна”, “Березіль”, “Дзвін”, “Дніпро”, “Всесвіт”, “Сучасність”, “Четвер”, “НАШ” та “Ї”. Це дозволило систематизувати емпіричний матеріал і визначити трансформації журнального публіцистичного тексту в парадигмі постмодернізму.

Ці часописи є провідними літературно-художніми й суспільно-політичними виданнями з багаторічною історією, протягом якої змінювалися не тільки назви, а, що найважливіше, особливості інтерпретації культурних та суспільних процесів у державі. Журнал “Сучасність”, що виходив до 1992 р. за межами України, було обрано для аналізу з метою ілюстрації альтернативного погляду на суспільно-політичне життя держави. Публіцистичні тексти саме цих видань повністю репрезентують тенденції розвитку журнальної публіцистики як системи, дають широку панораму трансформації концептуальних складових публіцистичного тексту. Проведений аналіз виявив особливості публіцистики в контексті постмодернізму. По-перше, наприкінці 1980-х рр. різко змінюється тематика публіцистичних матеріалів. До 1987 р. увесь пафос публіцистичного слова було спрямовано на критику відповідності нових соціальних і мистецьких явищ ідеям комунізму. На початку 1990-х рр. предметом прискіпливого аналізу публіцистів стає трансформація всіх рівнів суспільної організації. По-друге, ігрові стратегії осмислення дійсності репрезентовані кількома рівнями мовних ігор: графічним (“Нормальний стан інтелігенції – це істерика” (С. Грабовський; “Сучасність”, 1996, № 2); словотвірним (“Тож назвемо це явище, до якого немалою мірою причетні українці, меншовартизмом” (С. Корнієнко; “Дніпро”, 2006, № 1–2); морфологічним (“внуки і правнуки розстріляної і замордованої по сибірах і заполяр’ях інтелігенції” (Ю. Коваль; “Дзвін”, 1998, № 4); грою зі сполучуваністю слів (“недорозвинені країни” (В. Баранов; “Березіль”, 1997, № 7–8), і грою з реальною подією; 3) інтертекстуальне поле публіцистичних текстів зазначених журналів насичене передусім літературними прецедентними текстами українських письменників (“поети вмирають молодими, “залишаючи спогад, як рану” (Д. Дроздовський; “Всесвіт”, 2008, № 1–2); 4) жанрова парадигма видань упродовж аналізованого періоду є сталою і традиційною. На шпальтах видань публіцистика в контексті парадигми постмодернізму – це 99,87 % від загальної кількості публіцистичних матеріалів, а частка постмодерністської публіцистики становить лише 0,13 %.

Аналіз емпіричного матеріалу (публіцистичних текстів часописів “Вітчизна”, “Березіль”, “Дзвін”, “Дніпро”, “Всесвіт”, “Сучасність”, “Ї”, “Четвер” і “НАШ”) виявив зміни в змістово-формальній організації публіцистичного тексту та дозволив зробити низку узагальнень.

Інтерпретація дійсності в українській журнальній публіцистиці від останніх десятиліть ХХ ст. постійно розширювалас тематично. Зміна смаків та інтересів аудиторії призвела до оновлення системи журнальної публіцистики: поряд з такими знаними і шанованими виданнями, як “Вітчизна”, “Березіль”, “Дзвін”, “Дніпро”, “Всесвіт”, “Сучасність”, з’являються незвичні українському читачеві проекти “Ї”, “Четвер” і “НАШ”. Журнальна публіцистика кінця ХХ ст. дистанціювалася від традицій “тоталітарного письма” і на початку ХХІ ст. звернулася до нових технік осмислення і пояснення реальності, що позначилося на трансформацій змісту та форми публіцистичних текстів (на рівні тем, ідей, жанрів, стилістики й естетики).

Публіцистичні твори на шпальтах часописів “Вітчизна”, “Березіль”, “Дзвін”, “Дніпро”, “Всесвіт”, “Сучасність” як основні посередники між дійсністю й інтерпретацією її аудиторією, мають певні особливості.

По-перше, розширення тематики та рівня постановки ідеї публіцистичних творів відбувається вже наприкінці 1980-х рр., що пов’язано зі зміною суспільно-політичної ситуації в державі (проголошення у 1986 р. “розширення гласності”). Публіцисти переходять від конкретного (змалювання випадку на виробництві, трудового подвигу, радянського способу життя, інтернаціонального виховання тощо) до загальнолюдського, загальноісторичного (починає осмислюватися цивілізаційний і геополітичний вибір держави, багато уваги приділяється реконструкції національної історії, деформованій у тоталітарну добу). Соціальна загостреність проблемно-тематичного комплексу, важливість ідей і “громадянська пристрасність” авторів публіцистичних творів дозволяють говорити про публіцистику цих часописів як повноправну й найактивнішу учасницю політичного, соціального, культурного життя країни наприкінці 80-х – на початку 90-х рр. ХХ ст. По-друге, ігрові стратегії осмислення дійсності в публіцистиці журналів презентовані такими рівнями мовних ігор, як: графічним, морфологічним, грою зі сполучуваністю й багатозначністю слів. Ми можемо стверджувати, що подібна специфікація ігрових стратегій відбиває сприйняття авторами й читачами публіцистичних текстів соціальної дійсності. По-третє, інтертекстуальне поле публіцистичних текстів зазначених журналів насичене передусім літературними ремінісценціями з творів українських авторів та іноземної класики, а жанрова парадигма видань упродовж аналізованого періоду залишається сталою.

Концептуальні особливості публіцистичних текстів цих часописів дають підставу говорити про певну традиційність у способі відображення дійсності й уможливлюють виокремлення специфічного різновиду публіцистики, яка функціонує в контексті парадигми постмодернізму, на рівні змісту, форми, функціональних особливостей відповідає теоретичним канонам, виробленим українською журналістикознавчою наукою.

3.2. Парадигма української публіцистики в  журналах “Ї”, “Четвер” і “НАШ”

“Видання “Четвер”, “НАШ”, “Ї” як репрезентанти ідеології постмодернізму з урахуванням аналізу аудиторії, видавців, мети, завдань, особливостей мови й проблемно-тематичного комплексу зроблено висновок про специфіку інтерпретації та формування уявлень про дійсність. Дослідження публіцистичних текстів цих журналів зумовлено передусім особливостями їх концепцій. Видання “Четвер” і “НАШ” презентовані як постмодерністські концептуальні проекти. У часопису “Ї” утверджено концепцію “товстого” журналу як культурного й естетичного феномену. Поряд із “Сучасністю” він став першим провідником та інтерпретатором ідей постмодернізму в Україні.

Ми розглянули особливості проблемно-тематичного комплексу, специфіка побудови інтертекстуальних зв’язків, використання мовних ігор різних рівнів, жанрова специфіка матеріалів. Проведене дослідження дозволило виділити чотири особливості постмодерністської публіцистики: 1) розширені проблемно-тематичні обрії; 2) ігрові стратегії представлені всіма рівнями мовних ігор, найяскравішими з яких є ігри з вербалізованою постмодерністським баченням реальною подією (“Яскравим прикладом “військового піару” стали рухомі картинки, що продемонстрували світові “живого Саддама”…Військовий ветеринар…крутив голову істоти, удень з вогнем заглядав йому в пащу, щось пильно розглядав у волосяному покриві над вухами…фельдшер шукав ікла і роги у “ворога роду людського”! (Ю. Солозобов; “Ї”, 2007, № 50); графічним “(Не)зручності скидають свою маску” (С. Матвієнко; “Четвер”, 2003, № 18), “Зрештою, сучасність означає той час, в якому ти береш співучасть, який є частиною тебе, суголосною твоїй внутрішній частоті” (К. Ботанова; “Четвер”, 2000, № 11); словотвірним “задовольнити чи нейтралізувати евроентузіастів” (Т. Возняк; “Ї”, 2007, № 50), “Мисленню поісториченому, напруженому, народолюбному, хутороцентричному” (В. Єшкілев; “Ї”, 2009, № 54); грою зі сполучуваністю слів “Очевидно, існує проблема різних світоглядів – так звані дві України” (Б. Олексюк; “Ї”, 2007, № 50);   3) авторами публіцистичних творів активно використовуються прецедентні тексти, що створює неповторний інтертекстуальний колорит і залучає читача до гри-інтерпретації (“перевірка на масонистість українських “і мертвих, і живих, і ненарожденних” достойників” (А. Борковський; “Ї”, 2009, № 54); 4) активно змінюється і жанрова парадигма, за винятком часопису “Ї”. Підраховано, що у відсотковому співвідношенні публіцистика в контексті парадигми постмодернізму і постмодерністська публіцистика складають 90,9 % і 9,1 % відповідно.

Специфіка публіцистичних текстів журналів “Ї”, “Четвер”, “НАШ” полягає в тому, що:

По-перше, суттєво розширені проблемно-тематичні обрії – у центрі уваги публіцистів не тільки сучасний мистецький процес, масова культура, але й проблема шляхів розвитку цивілізацій, осмислення історії України. По-друге, тексти насичені інтертекстуальними зв’язками та мовними іграми всіх рівні, найяскравішими з яких є ігри з реальною подією. На наш погляд, саме в цих стратегіях якнайповніше реалізується домінантний для постмодерністської ідеології принцип віртуалізації реальності. По-третє, жанрова парадигма журналів “Четвер” і “НАШ” поповнюється новими формами (на шпальтах видань з’являються публіцистичні поезії та есеїстика). Проте автори часопису “Ї”, з огляду на складність описуваних феноменів, здебільшого дотримуються класичної жанрової схеми побудови публіцистичних творів. Загалом публіцистика на шпальтах журналів “Ї”, “НАШ”, “Четвер” відрізняється свободою від поляризації в підході до інтерпретації соціальної дійсності та явищ мистецтва, зосередженістю на їхніх формально-естетичних аспектах. Відхід від традицій публіцистичної творчості, новизна змісту та форми публіцистичного тексту говорять про виокремлення нового різновиду публіцистики – постмодерністської.

Реформування змістового компоненту системи публіцистики відбувалося під впливом процесів роздержавлення політичної, економічної, соціальної та культурної галузей суспільного життя. Це призвело до ліквідації цензури та звільнення з-під ідеологічного тиску літературно-художніх, суспільно-політичних та інших видань. Основним здобутком української журнальної публіцистики 1980-х – першого десятиліття ХХІ ст. стало активне обговорення питань загальнонаціонального та світового значення, спрямованість на реалізацію виховного, освітнього потенціалу публіцистики і формування свідомого, освіченого, соціально активного індивіда. Отже, статус, роль і функції публіцистики залишаються сталими.

Публіцистика продовжує відігравати надзвичайно важливу роль в організації знань про дійсність. Однак творів, у яких би повністю реалізовувалися ці функції, стає менше. Попри довгу історію становлення, складні періоди функціонування, претензійні концепції, не всі видання та їх творці змогли адекватно прилаштуватися до вимог нового часу. На нашу думку, багатьом українським літературно-художнім та суспільно-політичним часописам ще належить перейти на якісно новий рівень й утворити концепт “товстого” журналу як культурного й естетичного феномену, на шпальтах якого публіцистика стане орієнтиром думки та дії серед інтелектуального авангарду нації.

Висновок

Отже, публіцистика — рід літератури, сукупність творів, певний спосіб відображення, вид творчості (журналістська діяльність), стиль.

Словник іншомовних слів подає таке визначення: публіцистика (лат. рublicus суспільний) — вид літератури, присвячений обговоренню насущних соціальних питань з метою безпосереднього впливу на суспільну думку; публіцистика тісно пов’язана з поточною пресою (твори цього виду — статті, нариси, памфлети, фейлетони).

У короткому тлумачному словнику журналістських термінів і понять Г.І.Вартанова читаємо таке визначення: публіцистика (латин.) — рід літературної творчої діяльності, що оперативно досліджує, узагальнює й трактує з авторських позицій актуальні проблеми дійсності з метою збудження громадської думки, оперуючи при цьому засобами логічного мислення та емоційного впливу. У словниковій статті подано жанри публіцистики (стаття, огляд, рецензія, есе) та перелічено відомих українстьких публіцистів (Іван Франко, Микола Хвильовий, Іван Багряний, Сергій Плачинда, Степан Колесник).

Сфери функціонування публіцистики (а відповідно, три підходи до її розуміння):

— публіцистика як сфера літератури (художня публіцистика): В. Шкляр, Г. Вартанов, І. Білодід, С. Ожегов, В. Даль, Б. Горєв, та ін. (більшість словників та енциклопедій);

— публіцистика як сфера філософії, релігії, науки (світоглядна публіцистика): М. Шлемкевич, Б. Прутцков, Й. Лось;

— публіцистика як сфера журналістики (т. зв. газетна/журнальна, теле-, радіопубліцистика): В. Здоровега, Б. Лозовський, В. Учьонова, Л. Світіч, Н. Грибачьов, В. Горохов та ін. (спеціалізована фахова література).

Жанри публіцистики — не що інше, як більш чи менш сталі форми донесення до читача змісту твору. Жанр — не самоціль, він залежить від життєвого матеріалу, від завдань, що їх вирішує літератор, від його індивідуальних уподобань. Інакше кажучи, зміст твору диктує вибір жанру, а не навпаки.

Публіцистика  за жанрами, мовними особливостями та способом подачі інформації поділяється на такі підстилі: а) стиль ЗМІ – засобів масової інформації (часописи, листівки) радіо, телебачення. тощо);

б) художньо-публіцистичний стиль (памфлети, фейлетони, політичні доповіді, нариси тощо);

в) есе (короткі нариси вишуканої форми);

г) науково-публіцистичний стиль (літературно-критичні статті, огляди, рецензії тощо).

Жанри публіцистики — не що інше, як більш чи менш сталі форми донесення до читача змісту твору. Жанр — не самоціль, він залежить від життєвого матеріалу, від завдань, що їх вирішує літератор, від його індивідуальних уподобань. Інакше кажучи, зміст твору диктує вибір жанру, а не навпаки.

На цьому рівні також розрізняють тематичну типологію публіцистики: культурологічна публіцистика (мистецтвознавча, літературознавча, театральна, архітектурна, музична, кінопубліцистика тощо); політична (зокрема партійна, ідеологічна); розслідувальна; економічна; медична (практично відсутня в ЗМІ); спортивна (до речі, саме на цьому грунті “виріс” роман відомого англійського письменника і публіциста Ч. Діккенса “Посмертні записки Піквікського клубу” 1937 року, в літературі цей жанр окреслений як спортивна повість) та ін.

Публіцистичний стиль як компонент літературної мови має мовні засоби, які перебувають поза межами літературної мови (просторічну лексику, діалектні елементи тощо). Це зближує його із розмовним та художнім стилями й істотно відрізняє від наукового та офіційно-ділового.

Позамовну основу публіцистичного стилю складають три групи чинників: 1) функціональні, які передбачають наявність у ньому трьох функцій (інформаційної, дієвої та естетичної) у писемній формі й чотирьох (плюс комунікативна) – в усній; 2) екстралінгвальні; 3) індивідуально- й соціально-особистісні (у цьому випадку спостерігаємо релевантність чинника адресант – адресат, оскільки цьому різновиду мови властива функція впливу).

Публіцистика реалізується в таких жанрах, як публіцистична стаття, памфлет, есе, рефлексія, доповідь. Публіцистичний стиль – один із найдієвіших і найпоширеніших. Основна його функція – активний вплив на читача або слухача, прагнення переконати в правильності висловлених думок, агітація. Твори публіцистичного стилю характеризуються не тільки чіткістю, послідовністю, докладністю, логічністю викладу, а й емоційністю.

На відміну від автора художнього твору, публіцист безпосередньо звертається до читача зі своїми думками, почуттями, оцінками. Саме відкритою оцінністю, явним вираженням світоглядної позиції автора публіцистичний стиль відрізняється від художнього, бо у відкритій оцінці – важлива прикмета і властивість публіцистичного стилю. На відміну від художніх творів у публіцистиці не підтекст, а сам текст цілком відповідно виражає авторське ставлення до описуваних фактів.

Автор – основний стилетворчий чинник публіцистичного тексту, у якому сконцентровано провідні стильові напрямки й тенденції епохи. Для кожної епохи характерний свій узагальнений тип автора, який конкретизується в багатьох публіцистичних текстах.

За визначенням С.Єрмоленко, публіцистичність тексту досягається завдяки влучним характеристикам, епітетам, нагнітанням оцінок, лексично-семантичним повторам. Це універсальні засоби, що ними послуговуються автори публіцистичних текстів. Отже, публіцистизм – це структурно-семантична та емоційно-оцінна експресивна одиниця мови. Поняття публіцистичний стиль – ширше, ніж мова засобів масової інформації. Мова преси як жанровий різновид публіцистичного стилю, що використовується в ЗМІ й виконує інформативну функцію, – це мова періодичних видань, яка орієнтується на загальнолітературні норми. У ній виробляються певні соціальні та мовні стереотипи. У наш час мову преси доповнюють електронні засоби.

Список використаної літератури

1. Бугай Л. Теоретичні аспекти проблеми функціонування публіцистичного тексту в парадигмі постмодернізму / Ліна Бугай // Образ. – 2009. – Вип. 9. – С. 39–46.
2. Бугай Л.С. Мовна гра як спосіб організації журналістського тексту / Л.С. Бугай // Ученые записки Таврического национального университета им. В.И. Вернадского. – Симферополь, 2007. – Т. 20 (59). – С. 397–401. – (Серия “Филология”).
3. Бугай Л.С. Публіцистичний текст у світоглядно-естетичній концепції постмодернізму / Л.С. Бугай // Держава та регіони : наук.-виробн. журнал. – Запоріжжя, 2006. – № 4. – С. 73–76.
4. Буряк, В. Жанровість як система людського мислення // Збірник праць наукового центру періодики [Текст] /В.Буряк — Львів, 2005. — Вип.13. — С. 337-343
5. Вартанов, Г. І. Засоби масової інформації. Короткий словник термінів і понять [Текст] /Г.І.Вартанов / За ред. проф. А. А. Чічановського. — К.: Грамота, 2005. — 64 с.
6. Глушко, О.К.  Публіцистика незалежної України [Текст]: Хрестоматія / Відкритий міжнар. ун-т розвитку людини «Україна» ; укл.: Олександр Глушко, Віталій Карпенко. — К. : Університет «Україна», 2009. — 505 с.
7. Глушко, О.К. Журналістське розслідування. Історія, теорія, практика. [Текст] /О.К. Глушко. Навчальний посібник.2-ге видання, пер. і доп. К.: Видавництво: Арістей. —  – 144 с.
8. Здоровега, В. Й. Теорія і методика журналістської творчості. [Текст] /В.Здоровега Підруч. — 2-ге вид., перероб. і допов. — Львів: ПАІС, 2004. — 268 с.
9. Здоровега В. Мистецтво публіциста: Літературно-критичний нарис. — К.: Радянський письменник, 1966. — 175 с.
10. Здоровега В. Пошуки істини, утвердження перспектив: Деякі гносеологічні та психологічні проблеми публіцистики. – Львів: Вища школа, 1975. – 175 с.
11. История печати: Антология в двух томах [Текст] / Сост. Я. Н. Засурский, Е.Л. Вартанова. — М.: Аспект Пресс, 2002. — Т.1. — 419 с.
12. История печати: Антология в двух томах [Текст] / Сост. Я. Н. Засурский, Е.Л. Вартанова. — М.: Аспект Пресс, 2001. — Т.2. — 494 с.
13. Літературознавчий словник-довідник [Текст] / Р.Т. Гром’як, Ю.І. Ковалів та ін. — К.: ВЦ “Академія”, 1997. — 752 с.
14. Лозовский, Б. Н. Журналистика: краткий словарь [Текст] /Б. Н. Лозовский. — Екатеринбург: Изд-во Урал. ун-та, 2004. — 116 с.
15. Лось, Й. Журналістика перед новим викликом [Текст] /Й. Лось /Вісник Львів. ун-ту. Сер. журналістика. — 2004. — Вип. 25. — С. 18-44
16. Лось, Й. Світоглядна публіцистика як формуючий принцип суспільства [Текст] /Й. Лось / Ex professo: Зб. наук. праць. — 2001. — Вип. 3. — C. 107-121
17. Мелещенко, О. К. Публіцистика Віктора Гюго (1802-1885) [Текст] /О.К.Мелещенко/ Навчально-методичний комплекс: Навчальний посібник; Хрестоматія; Теми рефератів, тести: Для студ.-журналістів і філологів. — К.: ПВП “Задруга”, 2003. — 224 с.
18. Немченко, Г. Вежі духовності: [Текст] /Г. Немченко, І. Немченко/ Посібник з літератури української діаспори. — Херсон: Айлант, 2000. — 252 с.
19. Нитченко, Д. Фрагменти із життя І. Багряного. [Текст] /Д. Нитченко — Полтава, 1993. — 300 с.
20. Ожегов, С. И. Словарь русского язика [Текст] /С.Ожегов — М., 1973. — 846 с.
21. Прутцков, Г. В. Введение в мировую журналистику: Антология в двух томах [Текст] /Г. Прутцков – Т. 1. М.: Омега-Л, 2003. — 416 с.
22. Публіцистика [Текст] //Літературознавча енциклопедія /Автор-укладач Юрій Ковалів. — Т. 2. — К.: Академія, 2007. — С. 296-297
23. Публіцистика [Текст] //Мала філологічна енциклопедія /Уклали Олександр Скопненко, Тетяна Цимбалюк. — К.: Довіра, 2007. — С. 344
24. Руденко Л. Феномен постмодернізму в рецепції українських науковців / Ліна Руденко // Образ. – 2009. – Вип. 10. – С. 28–32.
25. Руденко Л.С. Сучасний український масовоінформаційний дискурс: чи виживе друкований текст? / Л.С. Руденко // Культура народов Причерноморья : научн. журнал. – Симферополь, 2007. – № 101. – С. 50–53.
26. Українське слово. [Текст] Хрестоматія української літератури та літературної критики ХХ ст. — К., 1994. — 719 с.
27. Учебное пособие по курсу “История зарубежной журналистики. Введение в мировую журналистику” [Текст] — М.: Омега-Л, ИМПЭ им. А.С. Грибоедова, 2003. — Т. 1. — 416 с.
28. Ученова, В. В. У истоков публіцистики. [Текст] /В.Ученова — М.: Изд-во Москов. ун-та, 1989. — 214 с.
29. Шерех, Ю. Третя сторожа. Література. Мистецтво. Ідеології. [Текст] /Ю. Шерех — Торонто, 1991. — 350 с.
30. http://journlib.univ.kiev.ua