Соціальна політика – це комплекс соціально-економічних заходів держави та місцевих органів влади, спрямованих на захист населення від безробіття, зростання цін, знецінення трудових заощаджень.

Соціальна політика держави включає:

• регулювання соціальних відносин у суспільстві, регламентацію умов взаємодії суб’єктів економіки в соціальній сфері (в тому числі між роботодавцями і найманою робочою силою);
•  вирішення проблеми безробіття та забезпечення ефективної зайнятості;
•  розподіл і перерозподіл доходів населення;
• формування стимулів до високопродуктивної суспільної праці й надання соціальних гарантій економічно активній частині населення;
•  створення системи соціального захисту населення;
•  забезпечення розвитку елементів соціальної інфраструктури (закладів освіти, охорони здоров’я, науки, культури, спорту, житлово-комунального господарства і т. ін.);
• захист навколишнього середовища тощо.

Моделі соціальної політики держави.

Модель розвитку соціальної сфери і соціального захисту в адміністративно-командній економіці – превалювання ідеї вторинності соціальної сфери щодо виробництва; жорсткий контроль державою соціальних відносин; зрівняльний принцип розподілу (егалітаризм), низький рівень доходів; визнання зарплати, отриманої на державних підприємствах, їх основним джерелом; заохочення колективних форм споживання, у тому числі в «натуральному вираженні» (надання безоплатного житла, відпочинку, соціальних послуг тощо), на шкоду більш ринковим грошовим трансфертам; незацікавленість в особистих збереженнях та інвестуванні.

Американська модель соціальної політики — найбільш лібералізований варіант, який базується на принципі відокремлення соціального захисту від вільного ринку й обмеженні захисту лише тих, хто не має інших доходів, крім соціальних виплат. При цьому забезпечується досить високий рівень і якість життя основної частини населення.

Шведська модель (Швеція, Норвегія, Фінляндія та інші країни) – найбільш соціалізована модель, тобто економіка найбільшою мірою працює на задоволення потреб членів суспільства. Вона відзначається надзвичайно високою часткою ВВП, яка розподіляється через бюджет (понад 50%), акумулюванням у руках держави значних фінансових ресурсів, домінуванням ідеї рівності та солідарності у здійсненні соціальної політики, активною упереджувальною політикою, профілактичними заходами у сфері зайнятості, жорсткою політикою доходів, високим рівнем соціального захисту населення, що забезпечується в основному за державні кошти. Тут соціальна політика тісно пов’язана з державним регулюванням економіки, яке має чітко виражену соціальну спрямованість, тобто соціальна політика виступає як мета економічної діяльності держави.

Німецька модель (ФРН, Франція, Австрія) характеризується високими обсягами ВВП, що перерозподіляється через державний бюджет (близько 50%), створенням розвиненої системи соціального захисту на основі залучення коштів держави та підприємців.

Японська модель соціальної політики передбачає проведення політики вирівнювання доходів, особливу політику використання робочої сили (система довічного найму з певними сучасними модифікаціями), домінування психології колективізму, солідарності в доходах, досягнення консенсусу між різними суб’єктами у вирішенні соціально-економічних проблем, виділення питань підвищення життєвого рівня населення в ранг національних пріоритетів.

Англосаксонська модель (Велика Британія, Ірландія, Канада) виступає як проміжна між лібералізованою американською і соціально орієнтованою шведською та німецькою моделями. Для неї характерним є активніше, ніж для першої моделі, регулювання соціальних процесів з боку держави, проте нижчий, ніж в останніх двох моделях, рівень оподаткування і перерозподіл ВВП через держбюджет (не більше 40%). Крім того, має місце приблизно рівний розподіл витрат на соціальне забезпечення між державою та приватним сектором, пасивна державна політика на ринку праці.

Методи впливу держави на розвиток соціальної сфери:

• правове забезпечення соціального захисту населення, прийняття відповідних законодавчих та нормативних актів;
•  прямі державні витрати із бюджетів різних рівнів на фінансування соціальної сфери (розвиток освіти, науки, медичне обслуговування, охорона навколишнього середовища тощо);
•  соціальні трансферти у вигляді різного роду соціальних субсидій;
• впровадження ефективної прогресивної системи оподаткування індивідуальних грошових доходів населення;
•  прогнозування стану загальнонаціональних і регіональних ринків праці; створення мережі центрів служб зайнятості й бірж праці;
•  встановлення соціальних і екологічних нормативів і стандартів; контроль за їх дотриманням;
•  державні програми з вирішення конкретних соціальних проблем (боротьба
•  бідністю, освітні, медичні, екологічні та інші);
• державний вплив на ціни та цінотворення;
•  обов’язкове соціальне страхування в різних формах;
•  пенсійне забезпечення;
•  розвиток державного сектору економіки та виробництво суспільних товарів і послуг;
•  підготовка та перепідготовка кадрів;
•  організація оплачуваних громадських робіт;
•  соціальне партнерство.

Державні соціальні стандарти – встановлені законами та іншими нормативно-правовими актами соціальні норми і нормативи або їх комплекс, на базі яких визначаються рівні основних державних соціальних гарантій.

Державні соціальні гаранти – встановлені законами та іншими нормативно-правовими актами мінімальні розміри оплати праці, доходів громадян, пенсійного забезпечення, соціальної допомоги, розміри інших видів соціальних виплат, які забезпечують рівень життя не нижчий від прожиткового мінімуму.

Прожитковий мінімум – вартісна величина достатнього для забезпечення нормального функціонування організму людини, збереження його здоров’я набору продуктів харчування, а також мінімального набору послуг, необхідних для задоволення основних соціальних і культурних потреб особистості.

Соціальні норми і нормативи – показники необхідного споживання продуктів харчування, непродовольчих товарів і послуг та забезпечення освітніми, медичними, житлово-комунальними, соціально-культурними послугами.

Основними завданнями соціальної політики в умовах сьогодення є:

•  забезпечення стабілізації рівня життя населення;
•  сприяння розвитку України як суверенної демократичної, соціальної, правової держави;
•  забезпечення конституційних прав і гарантій населенню;
•  органічне поєднання політики фінансової стабілізації та економічного зростання з соціальною політикою;
•  визначення та здійснення заходів національної безпеки держави у соціальній сфері;
•  орієнтація соціальної політики на економічно активне населення, збереження і відтворення трудового потенціалу, утворення необхідної мотивації продуктивної праці, запобігання масовому безробіттю, проведення політики заохочення ефективного платоспроможного попиту населення;
•  підвищення якості правових норм, забезпечення збалансованості законодавчих норм та реальних можливостей їх виконання;
•  розробка державної стратегії формування середнього класу, механізму дотримання пропорції співвідношення між рівнями доходів різних верств населення;
•  здійснення реформ у найважливіших напрямах соціальної політики: трудових відносин та оплати праці, рівня життя, зайнятості та соціального захисту населення, освіти, охорони здоров’я, культури, фізичної культури і спорту, відпочинку і туризму;
•  збалансованість соціальних витрат держави;
•  поетапне забезпечення соціальної спрямованості економіки в національних та регіональних економічних програмах;
•  наближення національного законодавства до міжнародних стандартів відповідно до Європейської соціальної хартії, рішень ООН, конвенцій МОП, інших міжнародних норм;
•  координація діяльності органів виконавчої влади щодо здійснення державних та регіональних програм.