Вступ

1. Особливості творчого процесу І.Франка
2. І.Я.Франко про природу художньої творчості

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

У багатьох поетичних і драматичних творах І.Франко переважають філософські та ліричні мотиви. Є автором досліджень з історії та теорії літератури.

Оцінюючи специфіку творчості в різних видах мистецтва, Іван Якович Франко приділяв значну увагу такому специфічному питанню, як «малювання» поезією мертвої природи. Якщо маляр дає враження кольорів, то «поет викликає тільки спомини кольорів; маляр апелює безпосередньо до смислу, поет до уяви.

Аналізуючи літературний процес в Україні ХVІ-ХVІІІ ст., І.Франко встановлює одну із закономірностей виникнення нової літератури — це зміну нормативного погляду на світ індивідуальним. Сформулювавши “принцип індивідуальності”, суть якого полягає у тому, що джерело художньої своєрідності — самобутня індивідуальність самого митця, І.Франко підкреслював: вияв індивідуальності автора у творі — не примха, а можливість і необхідність, продиктована самою природою літературно-художньої творчості. Принцип індивідуальності — це домінантна функція творення митцем художніх цінностей, це особистісна форма відношення письменника до дійсності, що склалася історично; вона немислима поза індивідуальним баченням світу і лише там справляє враження, де виступає виразом сильної, яскравої індивідуальності.

Згідно з логікою теоретико-естетичних пошуків, у Франкових дослідженнях  постають поняття індивідуального методу та індивідуального стилю письменника, категорії змісту і форми художнього твору, літературної мови, багатство, образність та колорит якої є адекватними багатству й глибині внутрішнього світу митця. Творчість, у зв’язку з цим, стає маніфестацією індивідуального світовідчуття, виявом психологічних властивостей і внутрішнього світу її суб’єкта, однією з основних форм функціонування творчої особистості у креативному просторі.

1. Особливості творчого процесу І.Франка

Для того щоб читач краще зрозумів психологію творчості поета, І. Я. Франко вводить надзвичайно цікаве поняття «рухомі образи» і показує, як ці образи «працюють» в поезії Т. Г. Шевченка: «Оттут бувало із-за тину Вилась квасоля по тичині», немовби ми могли бачити той спіральний рух, який робить квасоля; на ділі ми бачимо тільки його результат. В іншім місці поет каже: «Ой три шляхи широкії Докупи зійшлися», і так малює нам образ роздоріжжя серед поля…».

Таких прикладів, зауважує І. Я. Франко, можна знайти чимало і в поезії Т. Г. Шевченка, і в творчості інших видатних поетів. Однак це не можна назвати ані порівнянням, ані символікою, ані «навмисними поетичними образами», адже «поет силкується якнайпростіше передати те, що бачить чи то на ділі, чи в своїй уяві, силкується малювати, але малювати способом, властивим поетові, не мавпуючи маляра».

І.Я.Франко намагається поглибити наше уявлення про специфіку творчого процесу, показати, що як у живопису, так і в поезії є чимало прихованих, але надзвичайно важливих механізмів, спираючись на які митець досягає якомога сильнішого емоційного впливу на читача чи глядача.

Роздуми 1-Я. Франка мають тим більшу вагу, що належать поетові, який сам пройшов через усі складності поетичної творчості.

Надзвичайно цікава в цьому плані постать російського поета Володимира Володимировича Маяковського. Поет ніколи не претендував на роль теоретика мистецтва, наголошуючи: «Я поет. Цим і цікавий». Проте він дав глибокий аналіз поетичної роботи як в соціально-політичному, так і у психофізіологічному аспектах. Це вдалося поетові тому, що він ніколи не робив секретів з власної творчості, рішуче виступав проти тверджень про «таємничість» поетичної роботи. З щедрістю геніальної людини Маяковський відкривав усі «секрети» народження твору, образів, поетичних асоціацій. Звертаючись до читачів, він підкреслював, що зовсім не треба думати, що мистецтво поета, письменника – це щось оповите туманом і таємницею, і біля нього ходять якісь «жерці» мистецтва. Ні, це звичайна людська робота[7, c. 12].

Між задумом твору та його здійсненням минає тривалий час творчих пошуків. Це потребує великого інтелектуального й емоційного напруження, копіткої роботи. Безперечно, процес творчості – це процес праці. Без професійної підготовки, всебічного вивчення художньої спадщини митцеві годі й думати про творчу майстерність.

І.Я.Франко привертає увагу до ролі суб’єктивного фактора в становленні творчого таланту. Щира, доброзичлива підтримка, професійний підхід, запалення вогню творчої наснаги в душі і серці початківців є тими чинниками, які скорочують час становлення творчих індивідуальностей. Він з тугою згадує, що саме таких людей і бракувало на початку його літературної діяльності, коли замість щирої поради і науки він надто часто зазнавав болючих ударів, наштовхувався на цинічне ставлення і тупий індиферентизм та грубе незнання.

Аналізуючи суть критики, І.Я.Франко наголошує на значенні навіювання в творчості. Творча особистість через наукові аргументи, поетичні форми, критику сугестує іншим певні думки, почуття, зображення. Хоча шляхи досягнення сугестування в кожному виді творчості різні, проте об’єднує їх творчий синтез. Письменник у своєму творенні має піднятися до глибокого узагальнення, синтезу в найвищому розумінні цього слова.

Ідеї І.Я.Франка щодо ролі інтуїції, співвідношення свідомого і неусвідомленого психічного в творчому акті до останнього часу недооцінювалися, не знаходили наукового висвітлення. Це була своєрідна реакція з боку вітчизняних психологів, філософів, літераторів на фрейдизм.

Провідне місце в творах І.Я.Франка посідає проблема національного ідеалу, національної самостійності. Він з особливою пристрасністю стверджує: «Коли ж ідеал — життя індивідуального — треба прийняти головним двигачем у сфері матеріальної продукції, тим, що попихає людей до відкрить, пошукувань, надсильної праці, служби, спілок і т.д., то не менше, а ще більше значення має ідеал у сфері суспільного і політичного життя. А тут синтезом усіх ідеальних змагань, будовою, до якої повинні йти всі цеглини, буде ідеал повного, нічим не в’язаного і не обмежуваного (крім добровільних концесій, яких вимагає дружнє життя з сусідами) життя і розвою нації. Все, що йде поза рами нації, се або фарисейство людей, що інтернаціональними ідеалами раді би прикрити свої змагання до панування одної нації над другою, або хворобливий сентименталізм фантастів, що раді би широкими «вселюдськими» фразами покрити своє духовне відчуження від рідної нації» [2, c. 234-235].

2. І.Я.Франко про природу художньої творчості

Процесом творення І.Франком наукового стилю української мови був, по суті, процес поступового відмежування від художньо-публіцистичних (а частково й епістолярних) способів висловлення та переходом з емоційно-експресивної тональності на нейтрально-повідомлюючу лексику, і, нарешті, знаходженням необхідних для наукової об’єктивності стилю та засобів формулювання. Сформований ученим новий стиль наукового мовлення репрезентований у його працях з естетики, історії культури, літературознавства і критики вже у кінці 80-тих років ХІХ століття. Це і було часом створення української наукової мови. Найповнішого втілення концептуальні розробки І.Франком поняттєво-категоріального апарату дістали у трактаті “Із секретів поетичної творчості” [8].

Критично аналізуючи праці В.Вундта, Е.Гартмана, М.Дессуара, Ц.Ломброзо, К. Дю Преля, Г.Штейнталя, І.Франко досліджує загальні закономірності креативного процесу, його визначальні і складові частини в усій їх внутрішній динаміці, багатоманітність діалектичних взаємозв’язків як всередині структури, так і у системі цілого, типологічні особливості формування літературно-поетичного твору і художнього образу. Він наполягав на тому, що розкрити природу процесу художньої творчості неможливо без аналізу його психологічних основ та стихії неусвідомлюваної психічної енергії, без наукових даних дисциплін, що вивчають психічну діяльність людини у різних її проявах. Тому у трактаті дослідник акцентує увагу на таких моментах творчого процесу, як виникнення задуму і з’явлення його у сфері творчої фантазії, хвилинах натхнення, перетворенні і комбінуванні у свідомості митця вражень, картин, образів поетичної уяви та способах їх асоціювання, де домінанта неусвідомлюваного відчутніша.

Сфера неусвідомлюваного психічного, за І.Франком, — невичерпна скарбниця думок і почувань, які, завдяки втягуванню і поглинанню їх ресорпційною силою, назавжди залишаються нам у спадщину від проявів зовнішнього світу і становлять той таємний набуток душі, про різноманіття якого ми часто й самі не знаємо. Майже кожний з нас має у собі безліч “ідей і почувань”, але використовувати їх можуть далеко не всі. На думку ученого, “забуті” враження, що були приховані ресорпційною силою “нижньої свідомості” й осіли у її надрах, і є тою базою, без котрої була б неможлива творчість і від розмаїття та багатства якої залежить оригінальність і сила таланту митця. Найскладнішим є пізнання тих імпульсів і причин, які здатні активізувати давно минуле і майже забуте “верхньою свідомістю” для пробудження творчої енергії.

Творення поетами художніх образів, зазначав І.Франко, відбувається не довільно, а шляхом видобування їх зі сховища своїх вражень, причому видобування те не завжди активне й свідоме. Логічним було б порівняти цей таємничий процес із сном, що й робить І.Франко, виходячи з сучасних йому даних природознавства. Естетик стверджував і те, що поети здатні час від часу піднімати з глибин неусвідомлюваного психічного давно поховані там враження і спомини, які пов’язані між собою головним чином несвідомо, на поверхню свідомості. Відбувається це завдяки еруптивності “нижньої свідомості”, яку І.Франко визначає як основну прикмету поетичного таланту митця [9, c. 92].

Дослідження законів поетичної асоціації ідей, “вищих” та “нижчих” змислів стосовно різних видів мистецтва, постання художнього образу дало можливість українському ученому не тільки розкрити “секрети поетичної творчості”, а й уточнити визначення естетики як науки, сформулювати її основні завдання і предмет вивчення.

Комбінації багаторозгалужених, нерідко різноспрямованих асоціативних рядів, що у процесі функціонування переплітаються і взаємозбагачуються, ведуть до створення образів поетичної фантазії.

Джерелом поетичної фантазії і підвалиною художньої творчості І.Франко вважав чуттєве сприйняття предметів зовнішнього світу. Усі прояви свідомої і неусвідомлюваної психічної діяльності також мають цей єдиний виток, а отже, і поетична фантазія не має ніякого іншого витоку поза чуттєвим сприйняттям. Але порівняно із скупістю матеріалу, який тоді давали фізіологія і психологія, І.Франко це питання розвивав значно ширше. Визначивши фантазію як “можність комбінування і перетворювання образів, достарчуваних пам’яттю”, він головною ознакою вважав її творчий характер, “легкість асоціювання”, здатність творити з фрагментів картин і образів, що відклалися у підкірці головного мозку, нові образи, “яких ми в житті ніколи не бачили і не зазнавали”.

У трактаті І.Франком проведена аналогія поетичної фантазії, художньої уяви з візіями сну на підставі діяльності психофізіологічного механізму, який свідчить, що непередбачені (але не випадкові!) комбініції слідів вражень зберігаються у пам’яті людини. Сучасними науковцями підтверджено, що у стані сну цей механізм бере участь у формуванні сновидінь, а у стані активності організму — в механізмах творчості на стадії інтуїтивних здогадів, гіпотез і передбачень. Джерелом обох порівнюваних явищ є чуттєві враження, спогади, які зберігаються в “нижній свідомості”. Неусвідомлюваність внутрішніх процесів і станів є тією спільною прикметою, яка зближує сновидіння з поетичною уявою. Вчення психології сновидінь та галюцинацій підтверджує, що фантазія сну не лише репродуктивна, але також має творчий характер, оскільки здатна, використовуючи запас неусвідомлюваної сфери, витворювати такі образи і сцени, з якими людина ніколи не зустрічалася в дійсності. Наводячи цю аналогію, І.Франко говорить не тільки про подібність поезії і сновидінь, але й про те, що робить поезію поезією [1, c. 52-53].

Прагнучи до об’єктивного розв’язання проблем художньої творчості, І.Франко дав науково-виважений аналіз і грунтовне вирішення найважливіших естетичних проблем, розгорнувши власну концепцію творчості, постульовану у трактаті “Із секретів поетичної творчості”. Вона постала як результат студіювання ученим найбільш суттєвих літературознавчих, естетичних, психологічних та психофізіологічних вихідних сучасної йому теоретичної думки.

У трактаті подані філософські узагальнення тих наукових пошуків, тієї ідейно-творчої  боротьби,  яка  особливо гостро розгорнулась у літературі наприкінці ХІХ століття, зокрема між матеріалізмом та ідеалізмом. Це дослідження є нетрадиційним як за самою проблематикою та підходами до її розв’язання, так і за результатами визначення об’єктивних, найзагальніших і найважливіших законів творчості в аспекті, якого не бачили ні попередники, ні сучасники Івана Франка. Воно поставило ім’я автора на рівень естетиків світового значення. Проблеми, порушені у ньому, були на той час проблемами не лише галицького, загальноукраїнського чи європейського, а світового масштабу.

Якщо “перекласти” Франкову термінологію на сучасну мову науки про літературу, то можна сконструювати такі відповідники: “поетична техніка” (=іманентна поетика твору) породжена законами “перцепції” (=сприймання) та асоціації, які лежать в основі “комбінації” (=зіставлень і протиставлень, опозицій) “конкретних образів”; ті ж “упорядковуються” (=вводяться в композицію твору відповідно до авторського задуму та орієнтацій на потенційного адресата (реципієнта), і в “душі” (=духовному світі (уяві) фізичного читача збуджують підсвідомо/свідомо “найтайніші струни” (=архетипи, індивідуально набутий чуттєвораціональний досвід); “відкривають нам” (=читачам, які певним чином ідентифікуються з автором) “широкі горизонти чуття і життєвих відносин” (=на сформований в час писання твору горизонт очікування автора накладається горизонт очікування читача, а далі все відбувається майже за Яуссом). Так виглядала би “сформульована поетика” (сформульована словами І.Франка і сучасних теоретиків рецептивної естетики), яка не дуже розходиться з “іманентною” поетикою його художніх творів [5, c.41-42].

Досліджуючи підвалини творчого процесу, І.Франко розробив цілу систему естетичних понять і термінів, які слугували з’ясуванню його основних  чинників: «змисли», «еруптивність», «ресоршія», «змислова перцепція»,  «верхня та нижня свідомість», «сугестія» (поетична і наукова), «поетична асоціація ідей» тощо. Без наукового усвідомлення їх суті неможливо не тільки об’єктивно оцінити внесок мислителя у розбудову української естетичної науки і зокрема її поняттєве-категоріального апарату, а й зрозуміти Франків аналіз як творчого процесу загалом, так і тих свідомих і неусвідомлюваних процесів, які протікають у психіці митця на шляху творення ним поетично-художніх образів.

Висновки

Сутність, природа творчості в теоретичній літературі тлумачиться неоднозначно. Так, словник В.І.Даля визначає поняття «творити» як «давати буття, створювати, виробляти, породжувати. Творити розумом, створювати науково або художньо». Творчість — діяльність, яка породжує щось нове, якого раніше ніколи не було. Академік В.С.Енгельмейєр розглядає творчість як одну із фаз життя, рух від старого до нового. Він наділяє творчими функціями живу природу. Його послідовник Блох поширює творчі функції і на сферу неживої природи.

З цього далеко не повного переліку визначень творчості чітко окреслюються два підходи до проблеми. В основу першого підходу покладено діяльність, яка спрямована на створення духовних і матеріальних цінностей. Людська діяльність, активність, пізнання, психіка тощо — все це внутрішня основа творчості. Суб’єктом творчості тут є людина, суспільство. Однак творчість не можна зводити до діяльності, яка дає щось нове. Адже людська діяльність дуже багатогранна: продуктивна, репродуктивна (орієнтована на відтворення того, що вже є), псевдодіяльність. Отже, творчість не є синонімом діяльності і новизни. Щодо другого підходу, то тут природа творчості тлумачиться розширено, жива і нежива природа наділяються творчими потенціалами. Фактично творчість ототожнюється з об’єктивним розвитком природи.

Список використаної літератури

1. Вернудіна І.В. Особливості понятійно-категоріального апарату теорії творчості в естетиці Івана Франка//Актуальні філософські та культурологічні проблеми сучасності. Зб. наук. праць.- К.: Вид. центр КДЛУ, 2000.- С. 49-56.
2. Вернудіна І.В. Проблема творення художнього образу у трактаті Івана Франка “Із секретів поетичної творчості”//Українознавство.- Число 3, 2002 рік.- К., 2002.- С. 234-236.
3. Вернудіна І.В. Франкові погляди на роль особистості митця в літературній творчості//Вісник Київського університету імені Тараса Шевченка: Українознавство.- Вип. ІІ.- К., 1997.- С. 94-98.
4. Голод Р. Позитивізм у творчості Івана Франка // Дивослово. — 2006. — № 4. — С. 50-53
5. Клочек Г. Трактат Івана Франка «Із секретів поетичної творчості» як предтеча української рецептивної поетики // Слово і час. — 2007. — № 4. — С. 39-45
6. Ободовська Н. Творчість Івана Франка / Н. Ободовська // Дивослово. — 2009. — № 11 . — С. 27-28
7. Осадчий В. Дух творчості Івана Франка // Слово Просвіти. — 2000. — 9 вересня. — С. 12
8. Франко І.Я. Із секретів поетичної творчості. – Повне зібр. творів. – Т. 31. – К., 1981.
9. Янкова Н. Творчість Івана Франка в дискурсивному полі сучасних наук // Слово і час. — 2007. — № 2. — С. 92-93