Вступ

Шовінізм (фр. chauvinisme, в англ. версії — джингоїзм) — найодіозніша форма націоналізму, пропагування національної винятковості, протиставлення інтересів однієї нації інтересам іншої нації, поширення ідей національної переваги, розпалювання національної ворожнечі й ненависті.

Цей термін з’явився 1831 року у Франції — в комедії братів І. і Т. Коньяр «Триколірна кокарда», одним із героїв якої був агресивний новобранець Ніколя Шовен де Рошфор. Вважається, що прообразом цього персонажа була реальна особа — ветеран наполеонівських війн Ніколя Шовен (N. Chauvin), вихований у дусі поклоніння імператору — творцю «величі» Франції.

Словом «шовінізм» прийнято позначати різноманітні прояви націоналістичного екстремізму.

Шовінізм може виникнути в будь-якій країні, у будь-якої нації, незалежно від рівня її культурного, економічного чи політичного розвитку. У вікторіанській Англії виник власний варіант шовінізму — «джингоїзм», у Сполучених Штатах Америки — ідея «стовідсоткового американця», під час Першої світової війни країни Європи поглинула хвиля шовінізму на рівні державної політики. Відомий також так званий «великодержавний» російський шовінізм. Прикладом шовіністичної психопатії став такий випадок: у листопаді 1975 року 45-річний японський письменник, один із реальних претендентів на літературну Нобелівську премію Юкіо Місіма заподіяв собі харакірі для того, щоб продемонструвати свою відданість батьківщині.

1. Поняття та специфіка шовінізму

Основною сферою прояву національного характеру є різного роду діяльність, тому дослідження національного характеру можливо за допомогою вивчення продуктів діяльності: поряд з дослідженням звичаїв і традицій особливу роль грає тут аналіз народного мистецтва й мови. Мова важлива ще й тому, що передача рис національного характеру здійснюється в процесі соціалізації насамперед  за допомогою мови. Відносна стійкість рис національного характеру, незважаючи на мінливість соціального середовища, пояснюється тим, що виникає певна інерція, забезпечувана шляхом передачі досвіду між поколіннями.

В етнічних групах іноді фіксуються й такі елементи психічного складу, як темперамент і здатності. Однак це питання дотепер   не вирішене в соціальній психології однозначно: деякі дослідники взагалі заперечують правомірність виявлення специфіки темпераменту й здатностей для різних етнічних груп. Причиною цього є ті численні нашарування, які є в дослідженнях проблем націй. Що стосується темпераменту, то висловлюється думка, що мова повинна йти лише про виявлення специфічних сполучень переважних типів темпераменту, а не про тверде «прив’язуванні» певного типу темпераменту до певної етнічної групи. Ще складніше питання про здатності. В умовах панування реакційних ідеологій питання про здатності різних націй обростає цілим рядом політичних спекуляцій, породжених різними формами шовінізму й расизму. Дослідження проблеми на рівні соціальної психології вимагає тому крайньої педантичності, гарантії того, що буде дане саме наукове рішення питання.

Це особливо важливо, як тільки при дослідженні здатностей уживається такий інструментарій, як тести. Як справедливо відзначають багато авторів, усякий тест не може по своїй сутності враховувати специфіку різних культур, в умовах яких він застосовується. Звідси можливість заниження результатів тестових випробувань, що виявляється лише результатом неадаптованості тесту до специфічних умов даної культури. Все це також може дати підставу для націоналістичних спекуляцій. Загальновизнано, що тести розумових здатностей самі по собі не дозволяють надійно розмежовувати те, що обумовлено природними здатностями, і те, що є результатом впливу середовища, навчання й виховання. «При рівних культурних можливостях для реалізації своїх потенцій середні досягнення членів кожної етнічної групи приблизно однакові». Тому питання про здатності як елементі психічного складу етнічних груп навряд чи правомірний [3, c. 42].

Обережність повинна бути властива й дослідженням деяких інших особливостей етнічних груп. Ігнорування культурного (тобто й етнічного) контексту може давати тенденційний матеріал, що легко використовувати в різних політичних доктринах. Область вивчення психології націй настільки тісно пов’язана з політичною проблемою рівності націй, настільки міцно включена в ідеологічний контекст, що ігнорувати ці аспекти й у сугубо професійному соціально-психологічному аналізі ніяк не можна.

Цілий ряд явищ, що ускладнюють дослідження специфіки національного характеру, виникає й на рівні повсякденної свідомості, що породжено процесом стереотипізації, властивим усякому сприйняттю соціальних об’єктів і особливо проявляється при сприйнятті представників іншої етнічної групи. Виникнення етнічних стереотипів пов’язане з розвитком етнічної самосвідомості, усвідомлення власної приналежності до певної етнічної групи. Властивій усякій групі психічна спільність виражається, як відомо, у формуванні певного » ми-почуття». Для етнічних груп » ми-почуття» фіксує усвідомлення особливостей своєї власної групи, відмінність її від інших груп. Образ інших груп при цьому часто спрощується, складається під впливом міжетнічних відносин, що формують особливу установку на представника іншої групи. При цьому відіграє роль минулий досвід спілкування з іншою етнічною групою. Якщо ці відносини в минулому носили ворожий характер, таке ж фарбування переноситься й на кожного знову зустрінутого представника цієї групи, чим і задаються негативна установка. Образ, побудований відповідно до  цієї установки, дає етнічний стереотип. Найчастіше  етнічний стереотип виникає через обмеженість міжетнічного спілкування: риси, властивим одиничним представникам іншої етнічної групи, поширюються на всю групу. Складні в такий спосіб стереотипи надалі  впливають на виникнення етнічних симпатій або антипатій. Навіть при нейтральному ефекті всякий етнічний стереотип означає приписування етнічних ознак представникам інших етнічних груп, тобто сприяє поширенню «приблизних», неточних характеристик, що в певних політичних умовах відкриває дорогу різним проявам націоналізму й шовінізму. Тому необхідно дуже точно розвести соціально-психологічний механізм виникнення етнічних стереотипів і можливі політичні спекуляції, побудовані на цій основі [2, c. 7-8].

Сам факт усвідомлення особливостей своєї етнічної групи не містить у собі упередження проти інших груп. Але так справа обстоїть доти, поки здійснюється констатація цих розходжень. Однак дуже легко від такої констатації перейти до оцінки іншої групи, і тоді можливі перекручування її образа. Психологічно при цьому виникає явище етноцентризму — схильності сприймати всі життєві явища з позиції «своєї» етнічної групи, розглянутої як еталон, тобто при відомій її перевазі. У такий спосіб етноцентризм є співчутлива фіксація рис своєї групи. Вона не обов’язково має на увазі формування ворожого відношення до інших груп, хоча цей відтінок і може виникнути при певних обставинах.

Характер, що здобуває етноцентризм, залежить від типу суспільних відносин, від змісту національної політики, від історичного досвіду взаємодії між народами. Етнічні стереотипи складаються завжди в деякому соціальному контексті, і, коли вони здобувають стійку форму упередження, тобто стандартно негативно пофарбованого емоційного утворення, вони легко можуть бути використані як  знаряддя національної ворожнечі. Соціально-психологічний аналіз формування етнічних стереотипів, що пояснює механізм їхнього виникнення в ситуаціях міжетнічного спілкування, може внести певний вклад у боротьбу з такими негативними явищами.

Складність явищ національної психології змушує з особливою старанністю порушити питання про те, де кореняться причини національних особливостей людей. У дослідженнях були перебрані численні причини цих розходжень: у теоріях «народного духу» вони були пояснені споконвічною заданістю, у різних біологічних інтерпретаціях суспільного процесу вони часто розглядалися як генетично обумовлені, як приналежній расі; корінь цих розходжень відшукувалися також в антропологічних, фізичних особливостях людей, у географічних умовах їхнього існування й т.д. Незадоволеність цими концепціями повернула дослідників обличчям до аналізу історично сформованих економічних, соціальних і культурних умов життя [4, c. 72-73].

2. Основні структурні компоненти національного характеру та вплив шовінізму

Шовінізм може виникнути в будь-якій країні, у будь-якої нації, незалежно від рівня її культурного, економічного чи політичного розвитку. У вікторіанській Англії виник власний варіант шовінізму — «джингоїзм», у Сполучених Штатах Америки — ідея «стовідсоткового американця», під час Першої світової війни країни Європи поглинула хвиля шовінізму на рівні державної політики. Відомий також так званий «великодержавний» російський шовінізм. Прикладом шовіністичної психопатії став такий випадок: у листопаді 1975 року 45-річний японський письменник, один із реальних претендентів на літературну Нобелівську премію Юкіо Місіма заподіяв собі харакірі для того, щоб продемонструвати свою відданість батьківщині.

На відміну від націоналізму, шовінізм проявляється лише в панівної нації. Раніше шовінізм було прийнято вважати формою націоналізму, але тепер дослідники націоналізму проводять межу між націоналізмом, що представляє собою амбівалентну самоідентифікацію етносу, і шовінізмом, де самоідентифікація групи створюється «від протилежного».

Отже, національний характер є своєрідним специфічним поєднанням загальнолюдських рис у конкретних історичних і соціально-економічних умовах існування нації [3, c. 45].

Питання про визначення національного характеру дуже складне. Яке б повне не було це визначення, але все ж не може дати вичерпну соціально-психологічну характеристику нації. І. Кон зазначає у цьому зв’язку: «вчені-психологи, що займаються проблемами національного характеру, переймаються житейським уявленням, що народи як індивіди мають набір стійких якостей, «рис», які можна вимірювати та порівнювати, а потім складати для кожного народу психологічний паспорт-характеристику. Але таке неможливо здійснити навіть для окремого індивіда».

Цю тезу І. Кона розвиває А. Дашдаміров, який констатує, що такі паспорти не тільки неможливі, а й непотрібні, адже подібна задача може бути не тільки ілюзорною, а й шкідливою. Адже завдання етнопсихології полягає не в тому, щоб просто окреслити особливості людей, що обумовлені їхньою етнічною належністю. Вона полягає в тому, щоб з’ясувати, як під впливом конкретних соціально-економічних, політичних і культурних умов закріплюються та передаються наступним поколінням традиції, звичаї, звички, установки та ціннісні орієнтації, смаки та уподобання, морально-психологічні та вольові якості, головні, переважаючі тенденції емоційно-психологічної сфери, реальні прояви національної самосвідомості, національних почуттів і настроїв. Такі різноманітні погляди висловлюють учені стосовно національного характеру.

Але безперечним є той факт, що своєрідність нації існує, і ця своєрідність дає підставу говорити про різні національні характери: український, російський, англійський, вірменський та ін. Своєрідність нації знаходить прояв у матеріальній і духовній культурі народу, в його мистецтві, літературі, традиціях, звичаях та обрядах, які в різних народів, звичайно ж, різні.

Слід зазначити, що як загальне проявляється в одиничному, так і загальнолюдські риси проявляються в національному характері. Діалектика національного та загальнолюдського полягає в тому, що загальнолюдські риси специфічно проявляються в конкретних соціально-економічних та історичних умовах життя певної нації. Саме це специфічне, своєрідне і є змістом національного характеру, але виникає воно в результаті прояву загального в одиничному [5, c. 56-57].

З цієї закономірності випливає дуже важливий висновок стосовно вивчення національного характеру. Як вважає ряд фахівців, вивчення національного характеру повинно проходити не шляхом знаходження специфічних особливостей психіки певного народу та протиставлення їх особливостям іншого народу, а через аналіз прояву загальнолюдського в національному.

Наприклад, такі загальнолюдські риси, як працьовитість, свободолюбство, миролюбність у кожної нації мають свій специфічний вияв. Ось як говорить про вияв хоробрості росіян і французів Л. Толстой у творі «Напад»: «Француз, що сказав при Ватерлоо: «Гвардія вмирає, але не здається», — та інші, особливо французькі герої, які говорили достопам’ятні вислови, були хоробрими та справді говорили достопам’ятні вислови; але між їхньою хоробрістю та хоробрістю капітана (російського) є та різниця, що якби велике слово, в якому б то не було випадку, навіть і ворушилося в душі мого героя, я певен, він не сказав би його; по-перше, він побоявся б цим зіпсувати важливу справу, а по-друге, тому, що коли людина відчуває в собі сили зробити велику справу, яке б то не було слово не потрібне.

Це, на мою думку, особлива та висока справа руської хоробрості».

А ось що говорять психологи про таку загальнолюдську рису, як працелюбність та її вияв у національному характері. Праця сама по собі, як процес, — пише Г. Куницин, — має загальнолюдський характер. Ставлення того чи іншого народу до праці не може бути якоюсь генетичною рисою, що притаманна лише певному народові. Визначальними тут є ті історичні та соціально-економічні умови, в яких живе цей народ. Неможливо ігнорувати також географічний фактор. Так, працездатність в умовах тропіків знижується у два-три рази порівняно з країнами, де панує континентальний клімат. Крім того, для отримання деяких продуктів існування там не потрібно великих затрат фізичної енергії. Безумовно, географічний фактор не має вирішальної ролі у виробленні установок щодо праці, але, як підкреслює академік Д. Лихачов, географічний фактор існує, і цього ніхто ніколи не заперечував.

Найповніше національний характер проявляється у національній культурі, яка виражає етнічну своєрідність народу. Але національна культура також наповнена загальнолюдським змістом. Так поєднується національне та загальнолюдське в національному характері [2, c. 47-48].

Що стосується факторів, які найбільше впливають на формування національного характеру, то тут вирішальну роль відіграють історичні та соціально-економічні чинники, за ними йдуть чинники культурні, релігійні та географічні.

Але якщо існують причини та умови, що породжують позитивні риси національного характеру, то повинні існувати протилежні їм умови, під впливом яких формуються негативні риси національного характеру.

До таких умов, наприклад, належала тоталітарна система, що була запроваджена в Російській імперії після 1917 р., або фашизм у Німеччині. Комунізм і фашизм, безумовно, негативно вплинули на національний характер народів цих країн. Але в цих народів вже існували риси національного характеру (можливо, і національного складу), що зробили можливим виникнення тоталітарних систем.

Так, німці протягом багатьох років виховувались у дусі відданості Прусській мілітаристській державі. У національному характері народів, що населяли Російську імперію протягом сторіч, коли існувало кріпосне право, з’явились такі риси, як покірливість, пасивність, байдужість. У національній психології існував стереотип непогрішимості тих, у чиїх руках була влада. Ці риси й були використані комуністами для запровадження диктатури особистої влади.

Отже, існує цілий ряд факторів, таких, як соціально-економічний устрій, географічні умови, культура, релігія, політичний лад, що тим чи іншим чином впливають на національний характер.

Якісна відмінність національних ідеологій та рухів, які прямо чи опосередковано впливають на поведінку націй і окремих держав на світовій арені, виразно простежується у сфері міжнародних відносин. Досягнення й утвердження самобутності та єдності певної національної спільноти, що здійснюється не на шкоду іншим спільнотам, етнічним групам, національним меншинам або ж міжнародній безпеці, різко контрастує з недружньою або агресивною активністю, спрямованою проти інших націй, держав чи окремих груп та індивідів, тобто такою, що дуже часто спричиняє міжнародну напруженість та конфлікти. Ця відмінність, що є зумовленою антагоністичними ідеологічними імперативами, вимагає чіткого розрізнення на толерантний, демократичний націоналізм і агресивний, завойовницький шовінізм [1, c. 68-69].

Аналіз взаємодії націоналізму і шовінізму з міжнародними політичними процесами, а саме встановлення характеру та інтен­сивності такої взаємодії, обумовлюваності ними зовнішньої політики окремих країн і міждержавних об’єднань, а також значення для сучасної та майбутньої міжнародної безпеки, дозволили визначити дві головні “зовнішні” функції національної ідеології – самостійництва та інтеграції. На нашу думку, саме ці дві функції були і залишаються базовими і для націоналізму, і для шовінізму власне у взаємодії із зовнішнім світом, що оточує національну спільноту. Застосовуючи наведені визначення націоналізму і шовінізму, тлумачення їхньої ролі та характеру в міжнародному контексті, було встановлено спільні та відмінні моменти розгортання цих функцій.

Особливу увагу приділено впливові націоналізму і шовінізму на інтеграційні процеси. Об’єднання націй у різноманітні інтеграційні структури можна вважати ефективною відповіддю на виклики сучасного світового порядку. У цьому зв’язку було, зокрема, розглянуто максимально широкі спілки – цивілізації, а також відображення проблеми належності до них у націоналістичних і шовіністичних ідеологіях. Здатність мирного співіснування нації з іншими спільнотами, зокрема в рамках такого об’єднання, є дуже важливою і найпомітнішою ознакою націоналізму. Шовінізм не толерує будь-яких інших спільнот, найчастіше здійснюючи щодо них асиміляційну політику.

Внаслідок якісної відмінності національних ідеологій, їхній вплив на поведінку окремих спільнот на світовій арені, а значить і систему міжнародних відносин та глобальну безпеку є різнорідним, а часто й антагоністичним. Відповідно, було виокремлено відмінні за своїм внутрішнім змістом і впливом на міжнародні відносини націоналістичні та шовіністичні ідеології: націоналізму, який відображає прагнення нації до утвердження самобутності та єдності свого існування без шкоди для інших спільнот, етнічних груп, окремих індивідів чи міжнародної безпеки, а також шовінізму – спрямованого проти інших спільнот і об’єднань, расових, етнічних груп, національних меншин чи їхніх представників, що безпосередньо загрожує глобальній безпеці. На генезис і вкоріненість націоналізму або шовінізму в системі світоглядних координат певної нації здійснюють вплив три основні групи чинників: морально-психологічні; політичні; соціально-економічні [2, c. 8-9].

Суб’єктність нації у міжнародних відносинах визначається за політичною волею спільноти до самоврядування і суверенності у здійсненні внутрішніх та зовнішніх функцій та юридичній і/або фактичній здатності бути самоврядною і суверенною одиницею, тобто бути реальним актором міжнародних відносин. Незважаючи на істотне зрушення у бік поєднання національного начала з державною формацією, реального утвердження цього, загалом, не відбулося. Проте лише поява терміна “національна держава” є непрямим свідченням претензій нації стати головним елементом світового порядку та закріпити за собою виняткові політичні функції.

Аналіз взаємодії націоналізму і шовінізму з сучасними полі­тичними процесами у світі дає змогу визначити дві головні “зовнішні” функції – самостійництва та інтеграції. Самостій­ництво як інструмент виокремлення та захисту певної нації від решти світу є першорядним елементом будь-якої національної ідеології. Воно сприяє мобілізації національної тотожності, запобігає “розчиненню” нації у політичному і культурному глобальному середовищі. У випадку націоналізму само­стійництво є визначальною, але не абсолютною величиною, що аж ніяк не виключає всебічного розвитку нації (національної держави) у мирній взаємодії з рештою спільнот, нерідко за рахунок комп­ромісів щодо деяких національних принципів. Порівняно з ним самостійництво шовіністичне передбачає досягнення національної самодостатності за будь-яку ціну, ігноруючи міжнародне порозуміння і співробітництво.

Недосконалість міжнародного порядку проявляється, зокрема, у невідповідності політичної структури міжнародної сис­теми націо­нальному принципові, що нерідко призводить до таких драматичних явищ як міжетнічний чи міжнаціональний конфлікт. Проте задоволення самостійницьких поривань багатьох націй у сучасних міжнародних політичних і правових умовах є немож­ливим. Необхідним видається реформування міжнародної системи. Модель трансформації міжнародної системи “держава-плюс-нація” не заперечує традиційний світовий порядок і мінімізує загрозу міжнародній стабільності. Ця модель передбачає вдосконалення системи через створення поряд із системою держав системи націй. Здійснення такої трансформації дозволило б чітко розрізняти націоналізм і шовінізм як складові окремих політик, а в перспек­тиві остаточно витіснити шовінізм на маргінес міжнародного життя [6, c. 25-26].

Націоналізм або шовінізм окремих державних націй здійснює відчутний вплив на зовнішньополітичні пріоритети та геополітичні стратегії. Сучасна геополітична невизначеність Укра­їни характеризується традиційним для українського націона­лізму домінуванням оборонництва. Переважання цього виміру націона­лізму великою мірою зумовлює амбівалентність зовнішньої полі­тики сучасної держави. Проте потенціал геополітичного становища і можливостей України дозволяє не тільки включатися до інтеграційних процесів, а й ініціювати та корегувати їх. Наявні сьогодні обставини дають змогу достатньо легко ідентифікувати пріоритетність геополітичного вектора реалізації такої стратегії з Європейським Союзом та Центрально-Східною Європою.

Висновки

Національна (етнічна) приналежність індивіда є надзвичайно значимим для соціальної психології фактором тому, що вона фіксує певні характеристики того мікросередовища, в умовах якої формується особистість. Етнічна специфіка деякою мірою  концентрується в історичному досвіді кожного народу, і засвоєння цього досвіду є найважливіший зміст процесу соціалізації індивіда. Через найближче оточення, насамперед  через родину й школу, особистість у міру розвитку прилучається до специфіки національної культури, звичаїв, традицій. Спосіб усвідомлення етнічної приналежності, насамперед  національної, залежить від конкретних соціально-історичних умов існування даної етнічної групи. На рівні повсякденної свідомості можна зафіксувати цілий ряд характеристик, які властиві саме даній етнічній групі.

Національний характер як  елемент психічного складу може бути розглянута лише як фіксація якихось типових рис, які проявляються найбільше чітко саме в тих випадках, коли виступають не окремі люди, а групи. При виявленні таких типових, загальних рис національного характеру не можна їх абсолютизувати: по-перше, тому що в реальних суспільствах у будь-якій групі людей переплітаються національні й соціальні характеристики. По-друге, тому, що будь-яка риса з виділених у національних характерах різних груп не може бути жорстко прив’язана тільки до даних націй; кожна з них, строго говорячи, є загальнолюдською: не можна сказати, що якомусь народу властиве працьовитість, а іншому — товариськість.

Список використаної літератури

1. Кузик П. Націоналізм і шовінізм у міжнародних відносинах: Монографія.- Львів: Видавничий центр ЛНУ імені Івана Франка, 2002.- 220 с.
2. Кузик П. Націоналізм і шовінізм як категорії міжнародних відносин // Вісник Львівського національного університету. Серія: Міжнародні відносини.- Львів, 2001.- Вип.2.- С. 6-13.
3. Льовочкіна А. Етнопсихологія: Навч. посібник / Міжрегіональна академія управління персоналом. — К. : МАУП, 2002. — 144с.
4. Орбан Л. Е., Хрущ В. Д., Ларіонова В. К., Москаленко Ю. М., Крюкова Н. М.. Етнопсихологія / Прикарпатський ун-т ім. Василя Стефаника. — Івано-Франківськ, 1994. — 83с.
5. Павленко В. Етнопсихологія: Навч. посіб.. — К. : Сфера, 1999. — 407с.
6. Савицька О. Етнопсихологія: (Конспект лекцій):Навч. посібник для студ. вищ. навч. закладів / Кам’янець-Подільський держ. педагогічний ун-т. — Кам’янець-Подільський, 2002. — 44с.