Вступ

1. Теоретико-метологічні засади дослідження малої групи

1.1. Мала група у контексті соціальної психології

1.2. Основні підходи та напрями у вивченні малої групи

1.3. Види і структурні характеристики малої групи

1.4. Структурні характеристики малої групи

2. Психологія міжособистісних стосунків

2.1. Встановлення і розвиток міжособистісних стосунків

2.2. Методи дослідження стосунків в малій соціальній групі

2.3. Методики виявлення стосунків в малій соціальній групі

Вступ

Кожен з нас належить до багатьох різних груп – від малих елементарних, як сім’я чи компанія друзів, до складних і багатолюдних, — як організація, де навчаємося та працюємо, чи держава, громадянами якої ми є.

Спілкування та міжособистісна взаємодія відбуваються в соціальному контексті, тобто в конкретному соціально-історичному та соціокультурному середовищах, у різноманітних формуваннях і об’єднаннях.

Вивченням людини як партнера по спілкуванню, а також психологією малих груп займалися Л.С. Виготський, О.О.Леонтьєв, Я.Л.Коломинський, М.М.Обозов, Р.С.Немов, О.Г.Кирпичник, який розробив схему динаміки змін психологічного клімату в групі, та інші.

Входження людини у соціум передбачає усвідомлення себе як його складової, засвоєння, розвиток відносин, породжених навколишнім середовищем. Пізнання соціального життя відбувається у певній групі. Саме в ній індивід прилучається до цінностей і норм суспільства, опановує форми взаємодії і співпраці, засвоює соціальний досвід, формується як особистість.

Об’єднання людей у групи відбувається за різними ознаками, у тому числі й статусними, – владними, майновими, професійними, освітніми тощо. Група, як сукупний об’єкт діяльності та спілкування, є тим осередком, де перетинаються суб’єкт-об’єктні зв’язки особистості, соціальні та психологічні детермінанти регуляції її поведінки. Це робить групу складним утворенням, зумовлює її функції, ознаки та характер впливу на особистість. У загальному плані групу розглядають, як конкретну спільність людей, які включені до типових для них різновидів і форм діяльності та об’єднані системою відносин, поведінка та діяльність яких регулюються спільними цілями, нормами, цінностями. Саме завдяки включенню людини до соціальної групи, на відміну від випадкового об’єднання, вона може задовольняти свої індивідуальні інтереси, потреби та цілі. Отже, головними ознаками групи є: зміст та характер спільної діяльності; цілі та завдання цієї діяльності; певний тип відносин між членами групи; зовнішня та внутрішня організація; прийняті у групі нормами та цінності; усвідомлення членами групи своєї належності до неї, наявність “ми-почуття”; наявність групових атрибутів (назва, символи, гасла).

Тема: «Психологія міжособистісних стосунків в малій соціальній групі».

Мета: виявити особливості міжособтісних стосунків в центрі занятості.

Завдання роботи:

— провести теоретичний аналіз літератури;

— виявити внутрішні фактори і зовнішні умови встановлення і розвитку міжособистісних стосунків;

— встановити методи і процедури виявлення стосунків в малій соціальній групі.

Об`єкт дослідження психологія особистості.

Предмет дослідження особливості міжособистісних стосунків в малій соціальній групі.

1.Теоретико-методологічні засади дослідження малої групи

1.1. Мала група у контексті соціальної психології

Феномен малої групи безпосередньо стосується індивіда. Саме в малій групі відбувається формування людини як особистості, індивідуальності, набуття нею досвіду соціальної взаємодії, реалізується її вплив на процеси в різних ситуаціях соціуму.

Соціально-психологічна наука, вивчаючи феномен мізкособистісних відносин, почала досліджувати і групові взаємини. З часом її пошуковий інтерес зосередився на таких аспектах групового життя:

— сприймання членами групи окремих індивідів і групи загалом;

— групові цілі;

— безпосередність взаємин;

— частота і тривалість взаємодії між членами групи;

— мотивація представників групи;

— структурні характеристики групи;

— тривалість існування групи;

— особливості спілкування без посередників;

— спільна діяльність.

Мотивами об'єднання людей у групи є потреба у спілкуванні, інших формах взаємодії з конкретними індивідами; важливість завдань, які розв'язує певна група; дія зовнішніх чинників, що винагороджують за участь у групі.

Сутнісними ознаками малої соціальної групи є тривалі безпосередні контакти індивідів (спілкування, взаємодія). Такі контакти властиві, наприклад, сім'ї, спортивній команді, релігійній секті.

Зосереджуючись на окремих ознаках малих груп, одні вчені тлумачили їх як сукупність ідеалів, уявлень і звичок, що існують і повторюються в кожній індивідуальній свідомості (Ф. Олпорт), інші — як обмежену сукупність («тут і тепер») індивідів, що взаємодіють (А. Донцов) [6, с. 131]. Найточніше відобразити сутнісні ознаки малої групи дає змогу синтез цих підходів.

Мала група— невелика за чисельністю спільність, в якій індивіди безпосередньо контактують між собою, об'єднані спільною метою та завданнями, що є передумовою їх взаємодії, взаємовпливу, спільних норм, процесів та інтересів, міжособистісних відносин і тривалості їх існування [17, с. 291].

Мала група розвивається на основі спільної мети, яка породжує спільну діяльність, спільні цінності і способи взаємодії, а також за безпосереднього контакту осіб у групі, що створює можливості для міжособистісного спілкування.

Дискусійним залишається питання стосовно кількісних характеристик малої групи. Одні психологи найменшою її кількістю вважають дві особи (діада), аргументуючи це тим, що більшість досліджень особливостей малої групи проведена саме на діадах. Інші доводять, що найменшою малою групою є тріада, оскільки:

— під час конфлікту група з двох осіб може легко розпастися. Третя особа може взяти на себе роль „третейського судді” або, підтримавши чиюсь позицію, зберегти групу;

— діада фіксує лише найпростішу, первинну форму спілкування. В основі його — емоційний контакт, що утруднює розгляд діади як суб'єкта діяльності, оскільки в ній неможливо виокремити спілкування, опосередковане спільною діяльністю;

— у діаді більшість процесів розгортається не в повному обсязі.

Тривалий час дослідники вважали, що мала група не може об'єднувати більше семи осіб. Такі міркування мали в своїй основі обґрунтування американського психолога Джеймса Міллера «магічного числа» 7 плюс/мінус 2, що означає кількість предметів, котрі одночасно утримуються пам'яттю. Цим числом позначалась гранична кількість осіб, які безпосередньо контактують і з якими можна здійснювати спілкування без посередника. Однак реальне функціонування малих соціальних груп свідчить, що вони можуть об'єднувати десять, п'ятнадцять, тридцять і більше осіб. Тому найвдалішим щодо цього можна вважати функціональний підхід, згідно з яким критерієм максимальної кількості малої соціальної групи є існування її як реальної спільності, якій притаманні всі її сутнісні та функціональні ознаки [17, с. 292].

1.2. Основні підходи та напрями у вивченні малої групи

Мала соціальна група та процеси, що в ній відбуваються, постійно привертали увагу вчених. На початку XX ст. важливим етапом у формуванні соціально-психологічного наукового мислення було дослідження соціальної фасилітації (підвищення швидкості або продуктивності діяльності людини внаслідок актуалізації у її свідомості образу іншої людини чи групи людей, як суперників чи спостерігачів за її діями) та соціальної інгибіції (погіршення продуктивності діяльності, її швидкості і якості, стримування дій індивіда під впливом присутності інших). Різноманітні уявлення про малу соціальну групу, розвиток групової психології стали передумовою кристалізації різноманітних напрямів у її вивченні. Найпомітніші серед них: діяльнісний, організаційно-управлінський, параметрична концепція, соціометричний, соціологічний, школа «групової динаміки», психоаналітичний, інтеракціоністський [6, с. 154].

Діяльнісний напрям. Заснований на принципі діяльності. Накладання його на дослідження соціальної групи сприяло побудові теорій групової активності. Йдеться про стратометричну концепцію групової активності А. Петровського. У межах цього напряму М. Ярошевським запропоновано програмно-рольовий підхід до дослідження наукового колективу, а Г. Андреєвою розробляється модель соціально-перцептивних процесів у спільній діяльності.

Організаційно-управлінський підхід. В його основу покладені уявлення про соціальну організацію та управлінську діяльність. Численні дослідження груп і колективів, що належать до цього підходу, мають яскраво виражений прикладний характер і орієнтовані в основному на психологічне забезпечення виробництва.

Параметрична концепція. Пов'язана з ім'ям російського вченого Л. Уманського, її основна ідея полягає в передбаченні, що поетапний розвиток малої (за Уманським — контактної) групи здійснюється завдяки розвитку її важливих соціально-психологічних параметрів. Тому найзначущіші дослідження стосуються організаційних, емоційних і динамічних характеристик групи.

Соціометричний підхід. Заснований Дж. Морено на виокремленні двох структур суспільних відносин: макроструктури як просторового розміщення індивідів у різних формах життєдіяльності і мікроструктури — психологічних взаємин особистості з оточенням. Мікроструктура є пріоритетною щодо макроструктури, оскільки визначає стан не лише малої групи, а й суспільства, оптимальним варіантом побудови якого є узгодження обох структур. Цей підхід (метод) має вивчати систему міжособистісних (емоційних) взаємин індивіда, щоб згідно з нею перебудовувати макроструктуру, розв'язувати всі суперечності в суспільстві шляхом підбору, перестановки людей відповідно до їхніх симпатій, оскільки ефективність діяльності людини залежить від оточення.

Соціологічний напрям. Пов'язаний з експериментальною діяльністю Е. Мейо, який виокремлював дві системи взаємин у групі — формальну і неформальну, а також розкрив роль неформальної групи в задоволенні важливих соціальних потреб індивіда (прийняття, підтвердження, належність до групи). Пізніше стали розрізняти первинні і вторинні групи за ступенем соціальної дистанції між людьми. Виявилося, що в первинних групах така дистанція є мінімальною, в них відбувається особистісно забарвлене сприймання учасниками один одного, а у вторинних — дистанція більша, взаємини в них побудовані на вимогах спільного завдання. Йдеться про те, що у первинних групах переважає міжособистісне спілкування, а у вторинних — рольове.

Школа «групової динаміки».В основу цього підходу покладено «теорію поля» К. Левіна, згідно з якою поведінка людини зумовлюється взаємодією соціальних і психологічних детермінантів. Центральна ідея «теорії поля» була розвинута відповідно до вивчення груп. Дослідження функціонування груп із заданими характеристиками отримало назву «групової динаміки», оскільки проблематика аналізу зводилася до вивчення сукупності групових процесів: утворення і розвитку групи, умов її формування та ефективності діяльності, особливостей взаємозв'язку групи з індивідом та іншими групами. Розглядаючи групу як динамічне ціле, яке більше за його частини, представники цього напряму окреслили увесь спектр проблем малої групи: внутрішньогрупові конфлікти, способи розв'язання групових рішень, групова згуртованість, керівництво і лідерство, стилі лідерства, кооперація та ін.

Психоаналітичний підхід. Його теоретичним джерелом є психоаналіз 3. Фрейда. Психоаналітичне дослідження групових процесів базується на теоретичному узагальненні даних психотерапевтичних або тренінгових груп. Спільним для теорій, які виникли у межах цього підходу, є уявлення про групу як інваріант індивіда з його потребами, мотивами, цілями, які ним не усвідомлюються. Одержані у психотерапевтичних і тренінгових групах дані іноді екстраполюються на ширші соціальні спільноти, а це не завжди правомірно і коректно.

Інтеракціоністський підхід. Його представники виходять з того, що групова поведінка зумовлюється взаємодією, активністю учасників групи та взаєминами між ними. Вихідною позицією аналізу є не окремий індивід, як у психоаналізі, а соціальний процес, який розглядається як інтеракція (взаємодія) індивідів у групі чи в суспільстві [17, с. 297].

Охарактеризовані напрями, безперечно, не вичерпують усього спектра уявлень про групу, очевидно їх перелік і градація зазнаватимуть змін, передумовою чого є динамічне соціальне буття людства у постіндустріальну, інформаційну епоху, про що свідчить хоча б спілкування і взаємодія у мережі Internet.

1.3. Види і структурні характеристики малої групи

Велика кількість малих груп та різноманітні особливості взаємодії в них зумовлюють необхідність їх класифікації за різними критеріями.

Види малих груп. Малі групи класифікують з огляду на тривалість існування, особливості взаємин, спосіб входження індивіда у групу та ін. Соціальна психологія поділяє їх на лабораторні і природні, первинні і вторинні, формальні і неформальні, тимчасові і постійні, відкриті і закриті, референтні і групи членства та інші групи [15, с. 110].

Лабораторні малі груписпеціально створюють для виконання експериментальних наукових завдань у штучних умовах, природні групи існують у реальних життєвих ситуаціях, незалежно від волі дослідника. Вони мають усталений соціокультурний простір, сформовану структуру, рівень розвитку та ін.

Первинні групи(поняття запровадив Ч. Кулі) характеризує безпосередність контактів (сім'я, сусіди, друзі тощо). Індивіди, які належать до первинної групи, знають одне одного особисто і спілкуються між собою у процесі вирішення завдання. У вторинних групах безпосередніх контактів немає, для спілкування між індивідами використовуються різноманітні «посередники» (засоби зв'язку тощо) [14, с. 307]. Одночасно людина може належати до кількох первинних груп. Наприклад, студент є учасником усіх справ студентської групи, капітаном футбольної команди, членом збірної району з шахів тощо. Контакти в первинних групах не дозовані, кожний може спілкуватися з іншим згідно зі своїм бажанням і необхідністю.

Поділ малих груп на формальні та неформальні запропонував Е. Мейо. У формальній групі чітко запрограмовані всі позиції індивідів, які підпорядковані груповим нормам. Формуються вони в умовах конкретної діяльності: виробнича бригада, студентська група, спортивна команда, відділ постачання на виробництві, штат учителів і співробітників школи та ін. Мала формальна група створюється на основі штатного розпису, статуту або інших офіційних документів. Між учасниками формальної групи встановлюються передбачені документами ділові контакти. Вони допускають супідрядність або рівність, більшу або меншу відповідальність за виконання завдання. Ділові відносини доповнюються не передбаченими інструкцією особистими. Всередині формальних груп Мейо виокремив неформальні групи, які виникають і формуються стихійно. У них відсутні структура «влади», система відносин по вертикалі та ін. Наприклад, у студентській групі можуть утворюватись дрібні угруповання з друзів, любителів спорту тощо. Неформальні групи виникають на основі симпатії, близькості поглядів, інтересів, переконань, визнання авторитетності, компетентності окремих особистостей та ін [17, с. 299].

Поділ малих груп на тимчасові і постійні зроблено за ознакою, пов'язаною з тривалістю існування спільноти. Об'єднання індивідів, обмежене часом (наприклад, учасники групової дискусії), належить до тимчасових груп. Натомість існування постійної групи зумовлене довготривалими цілями функціонування (сім'я, трудові і навчальні колективи), стабільними і відносно постійними зв'язками.

Залежно від ступеня довільності входження людини в групу, участі в її життєдіяльності, розв'язанні спільних завдань та досягненні цілей, а також виходу з неї малі соціальні групи поділяють на відкриті (передбачають широкі можливості членства, ініціативу індивідів) і закриті (жорстко регламентують членство і внутрігрупову поведінку).

Малі групи поділяють і на референтні (лат. refero — доповідаю) та групи членства (реальна належність людини до малої групи), беручи за основу значущість групи, орієнтації особистості на певні цінності, норми, способи поведінки. Цю класифікацію запропонував Г. Хаймен, який у процесі експериментів відкрив феномен референтної групи. Суть його полягає в тому, що частина малої групи поділяє норми поведінки не своєї групи, а тієї, на яку вона орієнтується. Групи, до яких індивіди не належать, але норми яких сприймають, Г. Хаймен назвав референтними (еталонними) групами [17, с. 304]. В наш час це поняття використовують у значенні групи, що протистоїть групі членства, а також групи, яка виникає всередині групи членства. Сформував пійсь усередині групи членства, референтна група тлумачиться індивідами як важливе коло спілкування, утворене з осіб, виокремлених зі складу реальної групи як особливо значущих для індивіда. Вона є джерелом норм поведінки, соціальних установок і цінностей, еталоном, за допомогою якого він оцінює себе й інших.

Беручи до уваги ставлення індивідів до референтних груп, їх поділяють на позитивні (групи, з якими людина ідентифікує себе і членство в яких вважає бажаним для себе) і негативні (викликають в індивіда неприйняття). Залежно від видів відносин у кожного індивіда є кілька референтних груп. Якщо вони відстоюють протилежні норми, способи поведінки — це може спричинити проблему вибору, невпевненості у собі та ін. За допомогою референтних груп індивід, інтерпретуючи соціальні норми, встановлює для себе межі бажаного допустимого чи недопустимого, формує певний тип поведінки, здійснює соціальний контроль за цією поведінкою, коригує, нівелює, а іноді й ліквідовує окремі її особливості та прояви.

За соціальною спрямованістю виокремлюють соціальна корисні і соціальна небезпечні групи — за типом головної діяльності та головної функції — виробничі, політичні, військові, спортивні та ін.

1.4. Структурні характеристики малої групи

Мала група є складною системою спілкування та взаємин як між членами групи, так і з середовищем, які визначають її структуру [16, с. 281].

Структура малої групи— сукупність зв'язків між членами групи.

Основними сферами активності індивідів у малій групі є спільна діяльність і спілкування. На цій підставі виокремлюють структуру зв'язків і відносин, породжених спільною діяльністю і спілкуванням (рис. 1.1.).

Більшість малих соціальних груп виникає через необхідність розв'язання певних суспільних завдань, під час реалізації яких члени групи виконують спільну діяльність, обмінюються інформацією тощо. Такі їх відносини мають офіційний характер, оскільки фіксуються й охороняються соціальними інститутами, законодавством, інструкціями, наказами. Тому їх названо формальними. Вони утворюють формальну (ділову) структуру групи.

Формальна структура малої групи— взаємини і зв'язки між індивідами в групі, за допомогою яких здійснюються ділові контакти, офіційні відносини, спрямовані на виконання групового завдання [16, 282].

Головними особливостями формальної структури малої групи є поділ праці, спеціалізація функцій, ієрархія посад, наявність системи координації дій, стабільні лінії комунікації та схематичні способи передавання інформації.

Поступово у межах офіційної структури формується неформальна (емоційна) структура.

Неформальна структура малої групи— емоційно забарвлені зв'язки, які відтворюють неофіційні взаємини між членами групи. [16, с. 283]

За формальних відносин ці міжособистісні зв'язки є вторинними, однак за певних умов вони можуть бути консолідуючим чинником, сприяти підвищенню продуктивності праці, досягненню поставленої мети, об'єднанню людей у неформальні угруповання. Вступ індивіда до неформальної системи зв'язків зумовлюють потреби в допомозі, захисті, інформації, спілкуванні, вияві симпатії тощо. Побутує думка, що емоційні взаємини між людьми — не головне, адже життя у групі вибудовується передусім за діловими зв'язками. Заперечує її твердження, що неформальна організація є своєрідним протестом індивідів проти знеосібнених принципів, породжених формальною організацією. Тому важливо максимально зблизити ці структури малої групи, що сприятиме підвищенню ефективності функціонування організації. З цим не всі погоджуються, оскільки формальні та неформальні відносини мають різну цільову та функціональну спрямованість, збіг яких може спричинити продовження спілкування за заздалегідь заданими схемами.

Спосіб співвіднесення офіційної (ділової) та неофіційної (емоційної) структури значною мірою залежать від рівня розвитку групи, реалізованих нею функцій, особливостей впливу на індивідів тощо. Співвідношення формальної і неформальної структур малої соціальної групи може мати такі варіанти:

— обидві структури відносин не суперечать одна одній, а взаємодоповнюються, тобто емоційні взаємини сприяють досягненню накреслених цілей формальної структури;

— відносно самостійний, незалежний розвиток і функціонування формальної та неформальної систем відносин;

— наявність істотних суперечностей між офіційною та неофіційною системою відносин.

Одним із перших у психології звернув увагу на емоційні взаємини та виокремив їх як важливі чинники соціальних зв'язків індивіда 3. Фрейд. Згідно з його моделлю соціальних відносин група створюється, цементується і розвивається за допомогою двох видів емоційних зв'язків її учасників: первинних (зв'язки кожного індивіда з лідером групи) і вторинних (зв'язок кожного індивіда з іншими у групі) зв'язків. З ім'ям Дж. Морено пов'язане подальше дослідження емоційних взаємин. Запропонований ним метод соціометрії дотепер використовують під час вивчення неформальної структури малої групи [17, с. 319].

Із усіх характеристик неформальної структури малої групи найбільше досліджений емоційний статус індивіда у групі. З'ясовано, що статус члена групи є стійкою величиною, яка не тільки зберігає свою незмінність у конкретній групі, а й нерідко «мандрує» з індивідом в іншу спільноту. Зумовлено це тим, що людина звикає до ролей, передбачених постійним статусним становищем, закріплюючи у своїй поведінці звичні форми реагування на дії і вчинки інших людей. З переходом в іншу групу вона продовжує звично поводитися, а члени групи, в яку людина щойно влилася, наслідують запропоновані їм звички, манеру поведінки та ін. На статус людини в групі впливають такі психологічні та соціальні чинники: зовнішній вигляд, манера поведінки, професійні якості, успіхи в груповій діяльності, комунікабельність, стабільність нервової системи, успішність поза-групової діяльності, вміння дотримуватися групової системи норм і правил та ін.

Комунікативну структуру групи утворює мережа офіційних та неофіційних каналів, шляхів, за допомогою яких у групі відбувається обмін діловою інформацією та міркуваннями.

Комунікативна структура малої групи— відносини індивідів між собою і навколишнім середовищем, які спрямовані на актуалізацію комунікативного потенціалу групи і реалізуються в системі інформаційних зв'язків [4, с.89].

Офіційні канали зв'язку задані адміністрацією, вони зв'язують людей по вертикалі та горизонталі, а неофіційні — ті, що не збігаються з офіційно встановленими.

Комунікативний потенціал групи— комунікативні можливості групи, що можуть бути використані для забезпечення всіх її реальних відносин і зв'язків (внутрішніх і зовнішніх).

Комунікативний потенціал групи характеризують такі ознаки:

— єдність компонентів, які в сукупності утворюють цілісність. Ця цілісність не є сумою чи сукупністю комунікативних властивостей і можливостей окремих індивідів.

Втрата чи вилучення її компонента може зруйнувати цілісність, деформувати інші її складові, перетворюючи і їх, і цілісність на іншу даність. За сумарного поєднання компонентів відсутність одного з них змінює лише їх кількість, але не впливає на інші частини;

— система психологічних властивостей та можливостей, які є основою комунікативного потенціалу особистості. Ця система зумовлена соціально-психологічними характеристиками групи, в якій особистість розвивається, формується, обмінюється інформацією, реалізує себе професійно, розкриває свої творчі здібності;

— співвідношення ідеально можливого й існуючого.

Механізмом реалізації комунікативного потенціалу групи є реальні взаємини, безпосередній обмін інформацією, конкретна взаємодія. Розкриття цього потенціалу полягає у розвитку комунікативного потенціалу кожного індивіда.

Отже, комунікативні можливості групи з'являються і розвиваються з розкриттям індивідуальних комунікативних можливостей кожного учасника спілкування.

На становлення комунікативного потенціалу групи впливають не лише психологічні особливості індивідів, а й її внутрішні взаємини та зовнішні зв'язки. Йдеться про формальні і неформальні відносини, усвідомлення і фіксацію індивідами свого місця в системі цих зв'язків і статусу групи в цілому. Реальне життя набагато складніше і ширше, ніж конкретна група та особливості комунікації в ній. Тому мала спільнота завжди є елементом значно ширших соціальних відносин. Це означає, що взаємини перебувають і під дією неврахованих впливів.

Психологічну основу комунікативного потенціалу групи утворюють групові норми, цінності, цілі, традиції, манера поведінки, комунікативний досвід, а соціальну — система суспільних відносин. Динамічність цього потенціалу виявляється у здатності групи змінювати правила поведінки, норми життєдіяльності, накопичувати досвід ділового спілкування, розвивати традиції взаємодії тощо.

Комунікативний потенціал групи є і певною сукупністю її психологічних характеристик у сфері спілкування, а також комунікативних можливостей, зумовлених її внутрішніми і зовнішніми зв'язками. Наявність учасників взаємодії і зв'язків — важлива умова розвитку групи, а отже й умова розвитку її комунікативного потенціалу. Відносини і зв'язки породжують нову комунікативну якість, яка відрізняється від простої суми впливів і реалізується в комунікативному потенціалі групи.

Структуру комунікативного потенціалу групи утворюють такі компоненти:

— мотивація спілкування. Відтворює стан групової мотивації спільної діяльності, мотиваційну єдність групи;

— стиль внутрігрупового спілкування. Йдеться про психологічний клімат у групі, який формують емоційно-міжособистісні взаємини, характер емоційної ідентифікації, відповідальності, керівництва, лідерства, рольової структури групи та ін.;

— соціально-перцептивні можливості групи. Ними є перцептивно-орієнтаційна єдність групи в пізнанні індивідів, точність групової оцінки особистості, групова оцінка місця і ролі особистості у структурі групи;

— соціально-рефлексивні здібності групи. До них належать адекватність групового відображення ділових і комунікативних можливостей групи та адекватність групового відображення структури групи;

— цілі, цінності та норми групи. Будучи важливим чинником регуляції міжособистісних відносин у групі, вони забезпечують вироблення загальної системи зв'язків як у групі, так і в навколишньому середовищі, створюють комунікативну енергетику групи, визначають її місце у спілкуванні, системі соціальних відносин.

Комунікативний потенціал групи реалізується у процесі досягнення її головної мети. Відповідно комунікація є засобом досягнення цієї мети. За відсутності потреби у спілкуванні комунікативний потенціал існує на рівні передбачення, гіпотетичної можливості, внутрішньої сили групи. З виникненням потреби у спілкуванні він актуалізується, а потім реалізується.

Комунікація є атрибутивною властивістю, соціально-психологічною функцією групи, у процесі якої комунікативний акт реалізує потреби індивідів і спільноти у взаємодії з іншими, підтриманні зв'язків, обміні інформацією. Спілкуючись, члени групи задовольняють свою потребу в інформації, отримують схвалення (несхвалення) своєї поведінки. Комунікативні акти є засобом реалізації багатьох інших функцій групи. Комунікативна діяльність групи здійснюється в певному соціально-психологічному середовищі, у просторі якого відбуваються внутрігрупові взаємини, реалізуються її зовнішні зв'язки. Взаємодія та взаємозв'язок групи із соціально-психологічним середовищем реалізується у таких вимірах;

— безпосередній зв'язок і постійна залежність між групою і середовищем, що зумовлює зміст комунікативних потреб групи та індивідів;

— цілеспрямований вплив групи на середовище і середовища на групу, що спричинює зміни і розвиток кожного з них;

— суперечності та антагонізм між середовищем і групою за відсутності в соціально-психологічному середовищі можливостей задоволення комунікативних потреб групи та її учасників.

Соціально-психологічний простір організацій (простір намірів і цілей, простір відносин і позицій, простір взаємозв'язків і взаємозалежностей) є ієрархічно структурованим. Він неоднаково комфортний для окремої людини, структурної одиниці, групи тощо. Найефективніше в ньому ділове спілкування, яке забезпечує індивіду можливість швидко включитися у комунікацію та взаємодію як всередині організації, так і з представниками різних соціальних груп, носіями різних цінностей, а також своєчасно передавати інформацію, налагоджувати зв'язки. Однак ефективність ділових контактів може знизитися через надмірну регламентацію і формалізацію відносин, замовчування інформації. За таких обставин неминучим є звернення людини до неформального спілкування з метою компенсації недоліків офіційних відносин, захисту себе від формальної структури. Отримана неформальним шляхом інформація може випереджувати офіційну, іноді вона циркулює на рівні чуток.

Інформаційні групові зв'язки утворюють комунікативну мережу, яка може бути централізованою і децентралізованою. У централізованій комунікативній мережі комунікації здійснюються через одного індивіда, який займає центральну позицію. Це забезпечує мобільне управління групою, оперативне розв'язання нескладних завдань. Централізовані мережі бувають таких видів:

— фронтальна, її учасники, не контактуючи один з одним, перебувають поруч, бачать один одного, що дає їм змогу враховувати реакції і поведінку інших учасників комунікативного процесу;

— радіальна. У такій мережі вся інформація передається через центральну особу іншим особам у групі. Ускладнений при цьому зворотний зв'язок не перешкоджає ефективній і злагодженій роботі;

— ієрархічна. Вона має два і більше рівнів супідрядності членів групи. Одні з них можуть перебувати у процесі взаємодії, інші — ні.

У децентралізованих мережах можливості індивідів брати участь у комунікації розподілені рівномірніше. Всі учасники взаємодії наділені рівноцінними комунікативними можливостями. Тобто, вступаючи у пряме спілкування, вони однаково можуть приймати, передавати, переробляти інформацію. Найпоширенішими є такі децентралізовані мережі:

— ланцюгова. Спілкування в групі здійснюється у певній послідовності (наявна на конвеєрних виробництвах);

— кругова. Інформація циркулює в ній по колу, піддаючись аналізу, зазнаючи доповнень, уточнень, набуваючи нового значення та інтерпретації;

— повна. Відсутність перешкод для вільного міжособистісного спілкування дає змогу кожному в групі брати участь у комунікативному процесі.

Вибір комунікативної мережі залежить від цілей і способів взаємодії.

Оскільки міжособистісні відносини у групі побудовані на впливі, владі й підлеглості, соціальна психологія досліджує також структуру соціальної влади і впливу.

Структура соціальної влади і впливу в малій групі— сукупність зв'язків між членами групи, спрямованість та інтенсивність їх взаємного впливу.

У малій групі соціальна влада реалізується як лідерство і керівництво. Лідери, керівники мають різну впливовість. Залежно від способу впливу виокремлюють такі типи соціальної влади, як примус, винагорода, експертна влада тощо. Владні відносини передбачають волевиявлення; можливість однієї частини панувати над іншою, впливати на неї, змінюючи її світосприймання, відносини, поведінку; здійснювати свою волю у взаємодії, за необхідності нав'язувати її іншим [10, с. 205].

Характерною особливістю малої соціальної групи е її рольова структура, яка передбачає розподіл групових ролей.

Групові ролі— типові способи поведінки, які пропонують, очікують і реалізують учасники групового процесу.

У процесі групової взаємодії найчастіше виявляють себе ролі, пов'язані з розв'язанням завдань («ініціатор» пропонує нові підходи, ідеї щодо вирішення проблеми, способи подолання труднощів; «координатор» спрямовує групу до її цілей, підсумовує результати; «оцінювач» критично оцінює роботу групи і пропозиції інших та ін.), і ролі, пов'язані з наданням підтримки іншим особам групи («натхненник» підтримує чужі ідеї, розуміє думки інших; «диспетчер» створює можливості для спілкування, спонукає до нього інших, регулює процеси спілкування; «примирник» поступається в чомусь своїми думками, намагаючись збалансувати їх із думками інших).

Адекватна рольова структура малої соціальної групи, оптимальне співвідношення ролей і особливостей групової життєдіяльності є передумовами її внутрішньої стабільності, гармонійної взаємодії з навколишнім середовищем, максимальної реалізації різноманітних можливостей та інтересів об'єднаних у ній індивідів.

2.Психологія міжособистісних стосунків

2.1. Встановлення і розвиток міжособистісних стосунків

Аналізуючи зміст стосунків членів трудового колективу, виокремлюють наступні сфери: професійну, ціннісно-світоглядну і сферу міжособистісних стосунків.

Сфера міжособистісних стосунків пов’язана з задоволенням потреб у спілкуванні і самоствердженні особистості в рамках колективу, з задоволенням своєї професійної діяльності, формальним і неформальним статусом.

Міжособистісні стосунки – це сукупність об’єктивних зв’язків та взаємодій між особами, які належать до певної групи. Характерною ознакою міжособистісних стосунків є їх емоційне забарвлення. Отже, ми можемо визначити їх як взаємини людей, що формуються в процесі безпосередньої взаємодії в трудовому колективі, носять неформальний характер і містять емоційну забарвленість та обопільно значущу оцінку партнерів по спілкуванню [16, с. 88].

Відомо, що міжособистісні стосунки здійснюються на горизонтальному та вертикальному рівнях. Відносини горизонтального рівня в колективі здебільшого стосуються неформальних стосунків. Неформальні стосунки – це дружні зв’язки, що виникли стихійно на основі взаємних особистих симпатій, нахилів, інтересів, звичок, прагнень. Люди вступають у горизонтальні контакти для того, щоб задовольнити потреби у спілкуванні, об’єднанні з іншими людьми, симпатії, дружбі. Інколи неформальні стосунки виникають в зв’язку з бажанням людини отримати допомогу по роботі від іншого, більш досвідченого члена групи. Причиною таких взаємовідносин, особливо сьогодні у фірмах, може бути прагнення отримати певну інформацію. Рідше контакти можуть бути наслідком егоїстичних стосунків, наприклад, потреби в командуванні, прагненні зробити когось підлеглим своїй волі. Нормальні горизонтальні стосунки частіше основані на принципах моралі і в першу чергу на взаємній довірі, повазі, прагненні відшукати в кожному працівникові найкращі якості і дати можливість їх розвитку. Дуже важливе значення у відносинах горизонтального рівня має громадська думка.

Міжособистісні стосунки охоплюють широке коло явищ, але головним регулятором сталості, глибини, неповторності міжособистісних стосунків є привабливість однієї людини для іншої. Тому стан задоволеності-незадоволеності виступає основним критерієм таких стосунків. Привабливість складається з почуттів симпатії та притягання. Якщо симпатія-антипатія – це переживання задоволення чи незадоволення від контактів з іншими людьми, то притягання-відштовхування – практична складова цих переживань [16, с. 92].

Міжособистісна привабливість-непривабливість може набувати характеру сталих зв’язків між людьми й переходити у взаємну прихильність чи неприхильність. На виробництві результат спільної діяльності – економічна ефективність, це головний критерій користі або шкоди міжособистісних стосунків. В робочій групі слід визначити ступінь близькості міжособистісних стосунків та прийнятність до тих чи інших обставин. За умов, коли вимагається дотримуватися виробничих норм чи моральне обличчя наприклад, керівника, вимагає цього, близькі, інтимні стосунки заважають. З іншого боку, перетворення міжособистісних стосунків у функціональні може призвести до їх руйнування або втрати задоволення від них. Неадекватні прагнення у стосунках, як і їх прояв у поведінці, спричиняють виникнення напруженості та конфліктів.

Взаємний обмін думками, почуттями, вчинками в процесі взаємодії викликає у людини зміну поведінки, установок, оцінок. У цьому разі йдеться про феномен взаємовпливу.

Взаємовплив спрямований на формування сталих оцінок, вчинків, що характеризуються подібністю. Це сприяє зближенню, поєднанню інтересів і ціннісних орієнтацій – відбувається процес уподібнення членів робочої групи. Механізмами взаємовпливу є імітація, навіювання, конформність, переконання. Вплив людини на людину – процес багатоплановий і важливо, хто є суб’єктом впливу в робочій групі (статус, вік, професія). Суттєвим моментом взаємовпливу є стосунки симпатії та антипатії. Міжособистісні симпатії "нав’язують" більшу згоду, антипатії – незгоду. Симпатії роблять людей більш "відкритими до взаємовпливу", антипатії, навпаки, – ізолюють їх один від одного. В трудовому колективі оптимальними вважаються такі стосунки, які найменш пов’язані з симпатіями та антипатіями і спрямовані на ефективність діяльності. Сьогодні визначають такі типи міжособистісних стосунків – знайомство (коло включає 150-500 осіб), приятелювання (70-150 осіб), дружба (2-3 особи). Міжособистісні стосунки є найбільш значущими для особистості. Неофіційність, особиста значущість, емоційна насиченість становлять основу для впливу міжособистісних стосунків на особистість [16, с. 94]. Покращенню міжособистісних стосунків в трудовому колективі, як на горизонтальному, так і на вертикальному рівні сприяє знання індивідуально-психологічних властивостей нервової системи особистості взагалі (психотипів) та використання цих знань у стосунках з підлеглими та колегами.

Існує багато критеріїв класифікації особистостей. На основі фізичних якостей, особливостей нервової системи (Кремлер, Шелдон, Павлов), Юнгом розроблений поділ на екстравертів та інтровертів, типологія Хейманса – Ле Сенна [16, с. 95].

В процесі трудової діяльності міжособистісні стосунки при сприятливому психологічному кліматі найбільш практичне значення має знання та врахування темпераменту як керівника, так і підлеглих, під яким розуміють певні співвідношення ступеню емоційної стабільності і орієнтації або на самого себе, або на зовнішній світ. Тут важливо враховувати те, що належність до того чи іншого типу темпераменту визначена генетичною схильністю, що "чистих" психотипів фактично не існує і що існує прямий зв’язок між темпераментом і діловими якостями конкретного індивідуума.

У холерика відсутні стійкі психічні реакції, він непосидючий, метушливий, неспішний, різкий і прямолінійний, впертий, винахідливий у суперечці, але не образливий і не злопам’ятний. Він не вміє слухати інших, схильний до конфліктів, ризику, не придатний до рутинної роботи і ділових переговорів. Його можливості як начальника обмежені, бажаний заступник – флегматик.

Сангвінік володіє іншим складом особистісних якостей: часто не доводить до кінця з таким захопленням розпочату справу, нестійкий в симпатіях та антипатіях, швидкий у прийняття рішень, легко пристосовується до зміни ситуацій. Контактний, з ним легко спілкуватись, уміє слухати інших. Сангвінік ідеально підходить для роботи з людьми, в т. ч. і в якості керівника, але не йому рекомендується вести ділові документи.

Головна якість флегматика – орієнтація на неживі предмети. Він спокійний і байдужий, послідовний і всебічний у справах, терплячий, стійкий у симпатіях та антипатіях, байдужий до похвал. Слід пам’ятати, що його реакція на зміни ситуації запізнюється, йому важко встановлювати зворотній емоційний зв’язок, а тому і спілкуватись, вести ділові розмови. Співрозмовник цікавий йому лише тоді, коли він зацікавлений у співрозмовнику. Зате флегматик незамінний при роботі з документацією.

"Непорозумінням природи" називають меланхоліка. Його головна риса – загострена чуттєвість до зовнішнього світу негативно позначається на діловому спілкуванні. Меланхолік сором’язливий, недовірливий, образливий, не впевнений у власних силах. Спілкуванню з людьми перешкоджають потайність, прагнення замкнутись у собі, схильність до образного, а не абстрактного мислення ускладнює аналіз ділової ситуації.

Інший критерій класифікації типів особистості – соціально-психологічні якості: соціальні установки, стереотипи мислення, ціннісні орієнтації. Цей підхід характерний для Мертона (конформістський і девіантний типи), Фромма (нагромаджувальний і експлуататорський типи).

Особливої уваги заслуговує класифікація основоположника соціометрії американського вченого Я.Л. Морено (1892-1974 рр.), що досліджував неформальні стосунки в групі з точки зору розподілу симпатій і антипатій ("зірки", тобто неформальні лідери і ізольовані члени групи) [16, с. 103].

Цікаву класифікацію запропонував російський вчений В.М. Шепель: колективісти – товариські працівники, що охоче підтримують громадські починання; індивідуалісти – прагнуть до персональної відповідальності; протензіоністи – працівники, яким властиві гонор, уразливість, бажання бути в центрі уваги; наслідувачі – імітують чужі манери і уникають ускладнення; пасивні – слабовільні працівники, безініціативні; ізольовані – з нестерпним характером [16, с. 104].

2.2. Методи дослідження стосунків в малій соціальній групі

Під методом дослідження розуміють спосіб, шлях одержання необхідної інформації про соціально-психологічну реальність. Методи в соціальній психології спрямовані на вивчення соціально-психологічних проявів особистості у сфері взаємодії і міжособистісних стосунків та ін. Сукупність наукових методів збирання, обробки й аналізу соціально-психологічних фактів дає змогу реалізувати цілі та завдання соціально-психологічного дослідження. Серед основних джерел інформації про соціально-психологічні явища слід виокремити такі: основні характеристики реальних вчинків та поведінки особистості; особливості індивідуальної свідомості; характеристики продуктів матеріальної і духовної діяльності учасників комунікативного процесу; ситуації соціальної взаємодії та ін. Уся, одержана в ході дослідження, соціально-психологічна інформація має бути якісною, тобто відповідати вимогам надійності (стабільність результатів у ході повторних експериментів різних дослідників), обгрунтованості (придатність методу досліджувати саме ті якості об'єкта, які вивчаються), точності (чутливість використаних методик до вимірювання досліджуваних якостей) [6, с. 34].

Значення та цінність методу спостереження визначається тим, що матеріал для нього береться безпосередньо із життя під час спостереження за психічною діяльністю індивідів у взаємодії з іншими людьми, яка виявляється в їхніх рухах, діях, учинках, висловлюваннях, оцінках. Він характеризується як один з емпіричних методів соціально-психологічного дослідження, який виявляється в чуттєвому пізнанні явища чи досліджуваного предмета. Сутність цього методу полягає в систематичному та цілеспрямованому сприйманні й фіксації психічних явищ з метою подальшого вивчення їхніх специфічних змін за певних умов, їх аналізу й використання для потреб практичної діяльності. Метод спостереження широко використовується в соціальній психології особистості і спілкування для вивчення процесів сприймання та впливу людей один на одного, аналізу соціально-психологічного середовища, соціокультурної програми поведінки партнерів зі взаємодії тощо.

Наукове спостереження має підпорядковуватися низці правил і вимог:

— будь-яке соціально-психологічне дослідження, що прагне до об'єктивності, полягає у визначенні кола досліджуваних фактів, а також подальшого спостереження за ними;

— необхідно чітко обрати спосіб спостереження;

— слід скласти конкретний план, а також програму дослідження;

— потрібно дотримуватися спрямованості спостереження на істотні явища, відокремлення істотного від неістотного, основного від другорядного;

— треба об'єктивно й точно реєструвати факти соціально-психологічної реальності, формулювати з них певні висновки;

— варто вести журнал спостережень і реєстрацій подій, стенографічних записів, протоколів тощо, в яких фіксуються не лише факти, що характеризують дії, вчинки, поведінку, а й умови, за яких вони відбувалися;

— перевіряючи обгрунтованість і надійність одержаних результатів, слід виконати повторні аналогічні спостереження (на тому ж об'єкті й за тих самих умов);

— спостереження необхідно за можливості повторювати в різний час, за різних умов і ситуацій [6, с. 44].

Використання методу спостереження може супроводжуватися певними труднощами:

— може виникнути небезпека одержання необ'єктивної, викривленої інформації про досліджуваний об'єкт;

— спостереження не завжди дає змогу відокремлювати випадкові факти від закономірних;

— тлумачення одержаних даних можуть мати суб'єктивний характер, тобто на результати спостереження впливають особисті якості дослідника, його життєвий досвід, установки, емоційні стани тощо;

— дослідник перебуває в пасивному стані, тобто не може змінити хід психічного явища і змушений чекати, коли розпочнуться ті чи інші процеси, йому не дано можливості повторення;

— спостереження погребує значних витрат часу;

— цей метод не дає змоги кількісно проаналізувати зібраний матеріал.

Перевага методу спостереження порівняно з іншими полягає в тому, що психіка проявляється за природних умов, тобто спостереження дає інформацію про дії індивідів незалежно від їхніх установок на «бажану», «схвалювану» поведінку.

Розрізняють такі види психологічних спостережень: включене спостереження (воно передбачає, що дослідник сам на певний час стає членом групи — об'єкта дослідження); невключене спостереження (це спостереження «збоку»: спостерігач не є учасником групи — об'єкта спостереження). Залежно від позицій спостерігача стосовно об'єктів спостереження виокремлюють відкрите (під час такого спостереження досліджувані знають, що вони є об'єктами спостереження) і приховане (за таких умов досліджувані не підозрюють, що ведеться спостереження за їхньою поведінкою та діяльністю) спостереження. За чинником регулярності спостереження поділяють на систематичні (під час таких спостережень дослідник відвідує досліджувані об'єкти протягом певного часу) та епізодичні. Спостереження може також бути суцільним, коли фіксуються всі прояви психологічної діяльності протягом певного часу, і вибірковим, коли реєструються лише ті явища, які безпосередньо стосуються питання, що вивчається [12, с. 61].

Метод опитування є надзвичайно поширеним у соціально-психологічних дослідженнях. Він використовується для того, щоб з'ясувати, чи розуміють досліджувані ті чи інші завдання, життєві ситуації, а також з метою одержати інформацію про інтереси, погляди, почуття, мотиви діяльності й поведінку особистості. Опитування ґрунтується на безпосередній (бесіда, інтерв'ю) чи опосередкованій (анкетування) соціально-психологічній взаємодії дослідника і опитуваного (респондента). Бесіда дає можливість одержати інформацію на основі вербальної (словесної) комунікації. За анкетного методу, на відміну від методу бесіди, не обов'язковий особистий контакт. Ідеться про опитувальний лист, який є сукупністю упорядкованих за змістом і формою запитань. Діють певні вимоги, яких слід дотримуватися під час проведення анкетування:

— запитання впродовж анкетування залишаються незмінними;

— спочатку необхідно провести інструктаж про порядок заповнення анкети;

— слід дотримуватися гарантії анонімності;

— надійність і достовірність інформації, яку можна одержати в результаті опитування, значною мірою мають зумовлюватися конструюванням і редакцією запитань (до їх формулювання ставляться високі вимоги — вони повинні бути чіткими, короткими, постановка на початку анкети простих запитань, які поступово ускладнюються, питання складаються з урахуванням індивідуально-психологічних особливостей респондента: рівня освіти, віку, статі, схильностей і переваг тощо).

Зазвичай кожна анкета має певну структуру й може складатися з таких комунікативних компонентів:

— епіграф до анкети і звернення до респондента (це робиться з метою створення позитивного емоційного настрою респондента, сприяння активізації його розумової діяльності в потрібному напрямі, позитивного впливу на формування мотивації до участі в опитуванні, підкреслення ролі громадської думки);

— повідомлення про мету дослідження, умови анонімності опитування, напрям використання одержаних результатів та їх значення, правила заповнення анкети й пояснення;

— основна частина анкети, яка містить питання про факти, поведінку, продукт діяльності, мотиви, оцінки й думки респондентів;

— запитання про соціально-демографічні характеристики респондентів (це своєрідна візитна картка респондента, його схематичний автопортрет, який можна розмістити як на початку, так і в кінці анкети) [12, с. 65].

Перевагою методу анкетування перед бесідою є можливість зібрати велику кількість матеріалу, ознайомитися з думками багатьох опитуваних, а недоліком цього методу є те, що на об'єктивність одержаної інформації істотно впливає, з одного боку, наявність чи відсутність установки в опитуваного на щирість у відповідях, з іншого — здатність респондента об'єктивно оцінювати вчинки людей, ситуації, свої якості та якості інших людей.

Щодо тесту (від англ. test — проба, екзамен, випробування; це спеціально розроблені завдання і проблемні ситуації, використання яких у результаті кількісної та якісної оцінки може стати показником розвитку певних психологічних якостей, властивостей особистості), то він є одним з методів, за допомогою якого встановлюють певні психологічні якості людини, наявність чи відсутність певних здібностей (дидактичних, комунікативних, організаційних), навичок, вмінь. Сучасна психодіагностика розрізняє й використовує такі основні види тестів:

— тести інтелекту (задачі на логічні відношення, узагальнення, кмітливість);

— тести досягнень (ідеться про виявлення ступеня конкретних знань);

— особистісні тести (з метою вивчення характеристик особистості, її психологічних якостей);

— проективні тести (названі тести використовують у тому разі, коли дослідженню піддаються властивості й характеристики, в яких людина цілком не впевнена, не усвідомлює або не хоче визнавати за собою, приміром, негативні риси, мотиви);

— тести креативності (за їх допомогою досліджують розвиток творчих здібностей).

Стосовно форми, то за цією ознакою тестові методи поділяють на вербальні, невербальні та змішані. Значення тесту залежить від правильності його використання й дотримання умов психологічного тестування: правильно застосований тест дає змогу зібрати впродовж короткого терміну велику кількість інформації, досить цінний матеріал для якісного психологічного аналізу, що підвищує продуктивність дослідницької праці.

Метод групової оцінки особистості. Цей метод грунтується на феномені спільних уявлень про кожного члена групи як результаті пізнання людей у процесі їхньої спільної діяльності і спілкування. Він передбачає одержання характеристики людини в ході взаємних оцінок членів групи з використанням прийомів безпосереднього оцінювання за /і-бальною шкалою, ранжирування якостей, попарного їх порівняння та ін. Перевага методу експерименту полягає в тому, що дослідник сам викликає явища, які його цікавлять, а не чекає їх появи. Під ним у психології розуміється організована дослідником взаємодія між досліджуваним чи групою досліджуваних і експериментальною ситуацією з метою встановлення закономірностей цієї взаємодії та змінних, від яких вона залежить. Розрізняють два різновиди психологічною експерименту:

— Природний (він базується на управлінні поведінкою досліджуваних у природних умовах: створюються спеціальні експериментальні умови, які не порушують звичайного перебігу подій) і лабораторний (передбачає проведення дослідження за штучних умов, з використанням вимірювальної апаратури, приладів та іншого експериментального матеріалу). Лабораторний експеримент має цілу низку переваг, які полягають у одержанні точніших результатів завдяки використанню спеціальних приміщень, вимірювальної апаратури, тренажерів; можливості змоделювати умови, які рідко виникають у повсякденному житті; досягненні набагато вищої точності реєстрації дій досліджуваних порівняно і спостереженням тощо. Недоліком лабораторного експерименту є те, що для досліджуваних створюються штучні умови, які істотно впливають на прояв їхньої психіки. Варто враховувати й ту обставину, що не всі психічні явища можна вивчити. Використання експерименту передбачає дотримання певних вимог: постановки мети; планування; висунення гіпотези; вибір досліджуваних.

Відокремлюють такі етапи експерименту як методу соціально-психологічного дослідження;

— теоретичний (постановка проблеми й теми дослідження; визначення об'єкта і предмета; формулювання гіпотези та завдань);

— методичний (розробка методики експерименту й експериментального плану);

— експериментальний (створення експериментальної ситуації, здійснення спостереження, керівництво ходом експерименту, вимірювання реакцій піддослідних);

— аналітичний (здійснення кількісного аналізу результатів, наукової інтерпретації результатів, формулювання висновків і рекомендацій).

Часто в соціальній психології використовують метод вивчення документів, де під документами розуміють спеціально створені предмети, призначені для передавання та збереження інформації. Документом може бути будь-яка інформація, що містить дані про взаємовідносини в групі, вплив трудової діяльності на людину тощо. У психологічній літературі умовно документи поділяють на такі типи:

— за статусом: офіційні (урядові матеріали, постанови, статистичні звітні архіви, накази та ін.), неофіційні (анкети, скарги, мемуари, листи, фотографії);

— за формою: письмові тексти (друковані, машинописні, рукописні), фонетичні (магнітофонні записи, платівки, лазерні диски); іконографічні (кіно-, відео-, фотодокументи, твори живопису);

— за джерелом інформації: первинні (створені на основі прямого спостереження чи безпосереднього опитування), вторинні (оброблена й узагальнена первинна інформація);

— за ступенем персоніфікації: особові (автобіографія, особові картки, характеристики, заяви, анкети, скарги), безособові (звіти, протоколи, архівні документи) [2, с. 115].

Слід зазначити, що робота з документами потребує від дослідника спеціальної підготовки: важливо володіти знаннями з визначення достовірності інформації, поданої в документах (встановити, з якою метою складено документ, хто його автор та ініціатор; проаналізувати наміри осіб, що склали документ; виокремити опис подій та їх оцінку; встановити, чи був автор документа свідком зафіксованої події, чи переказав її зі слів інших, чи склав документ на підставі даних, одержаних від когось).

У процесі ознайомлення з анкетними даними людини слід враховувати: зовнішній вигляд заповнення документа (особового листка з обліку кадрів чи автобіографії); розбірливість почерку та ясність викладу матеріалу; пропущені або залишені без відповіді запитання; перерви в роботі; суперечності вказаних у документі даних; періодичність зміни роботи (як часто цей претендент змінював місце роботи); з якої причини людина намагається перейти в іншу установу. Вивчення анкетних даних дає змогу не лише скласти загальне враження про людину, а й підготувати запитання для подальшої бесіди з нею.

Серед методів вивчення документів розрізняють контент-аналіз (від англ. content — зміст), сутність якого полягає у виокремленні в тексті документа певних одиниць змісту для їх статистичної обробки (розрахунок частоти вживання них одиниць: термінів, оцінок тощо) [2, с. 117].

Метод соціометрії. Його розробив Дж. Морено для дослідження емоційно-психологічних стосунків у малій групі. Процедура, передбачена методом соціометрії, спрямована на опитування кожного члена малої групи з метою встановлення можливості його участі (або неучасті) в певному виді спільної діяльності або ситуації. Завершальні результати використання соціометрії можуть бути представлені у вигляді, по-перше, соціоматриць, соціограм, які графічно відтворюють структуру стосунків у групі, по-друге, соціометричних індексів, які кількісно відображають психологічні взаємини у групі. Метол має певні недоліки: у ході його проведення неможливо виявити мотиви міжособистісних переваг або заперечень; висока вірогідність перекрутити результати через нещирість відповідей тощо [2, с. 120].

В соціальній психології використовуються й інші методи та методики: шкали вимірювання соціальних установок, апаратурний метод тощо.

2.3. Методики виявлення стосунків в малій соціальній групі

Для дослідження стосунків в малій соціальній групі, зокрема в трудовому колективі (Центрі зайнятості), розглянемо декілька методик, які направлені діагностику міжособистісних відносин та якостей особистості, які впливають на спілкування з іншими людьми.

Запитальник особистісний Лірі. Був розроблений Т.Лірі в 1957 році і направлений на діагностику міжособистісних відносин та якостей особистості, які впливають на спілкування з іншими людьми.

Завдання досліджуваного при роботі із запитальником складається у співвіднесенні кожної із 128 коротких характеристик з оцінкою свого „Я”. Кожна із епітетів-характеристик має свій порядковий номер. Характеристики можуть розміщуватися на картках з наступним сортуванням або в тестовому зошиті з фіксацією відповіді „так” чи „ні” на окремих бланках.

Для проведення дослідження потрібно не більше 10-15 хв.

Відповідно „ключу” визначають первинні оцінки по 16 характеристикам, які формують 8 октантів (т.з. дискограми), які відображають той чи інший варіант між особистісних відносин:

1. владний-лідер;
2. незалежний домінант;
3. прямолінійно-агресивний;
4. недовірливо-скептичний;
5. покірно-сором`язливий;
6. залежно-слухняний;
7. співробітницько-конвенціальний;
8. відповідально-великодушний.

Кількісні показники (бали по кількості спів падань з ключом) відкладаються на відповідний номеру октанта координаті, кожна з яких розмічена дугами. Відстань між дугами кратно 4 (0, 4, 8, 12, 16). На рівнях відповідних одержаним балам, в кожній октанті проводиться дуга [6, с. 158].

Рис. 2.1. Профілі особистості (диско грами) за методикою Т.Лірі

Запитальник міжособистісних стосунків В. Шутса. Цей запитальник призначений для оцінки типових способів відношення до людей. Загалом, тут немає правильних чи неправильних відповідей, правильна кожна правдива відповідь.

«Зустріч – це спосіб установлення стосунків між людьми, що базується на відкритості, щирості, чесності, впевненості в собі, почутті відповідальності перед самим собою, самоконтролі, увазі до почуттів і зосередженості на принципі «тут і тепер»», пише У.Шутц.

Особлива увага приділяється вибору, якому надає перевагу учасник в даний момент, і відповідальності учасника за наслідки свого вибору. За кожним учасником признається право намагання радісно і повноцінно жити. Керівник групи виступає в якості моделі особистості, яка здатна до саморозкриття і конфронтації. Підкреслюється важливість тіла і соматичних відчуттів. Група сприяє розвитку особистості і самореалізації. Функціонує вона як у регулярному режимі, так і в режимі марафону.

Членів групи просять дотримуватись базових правил: організовувати відкрите і чесне спілкування, приділяти особливу увагу тілесним відчуттям, звертати увагу на почуття, а не на думки, не апелювати до минулого досвіду і роздумливих описань.

Основними ознаками груп зустрічей У.Шутц вважає наступні:

1. Відкритість і чесність у спілкування її членів (за рахунок саморозкриття і установлення довірливих стосунків);

2. Усвідомлення самого себе, свого «Я»;

3. Відповідальність за себе і членів групи;

4. Увага до почуттів;

5. Принцип «тут і тепер».

До групи зустрічей входять люди, що є достатньо толерантними до конфронтацій, емоційних струсів, з іншого боку – здатних перенести груповий досвід в звичайне середовище. Невпевнені в собі, з низькою самооцінкою, схильні уникати складних психотравмуючих ситуацій люди відносяться до групи ризику.

Спочатку люди схильні обговорювати події минулого, лише потім переходять до теперішнього, при цьому завжди проявляються негативні почуття. Далі слідує етап зняття внутрішнього опору кожного учасника групи, розкриття його як особистості і перехід до спонтанного описання подій особистого життя учасників групи і переживань, що мали місце в минулому. На завершення настає етап відкритого виразу негативних міжособистісних емоцій і почуттів.

Якщо група успішно демонструє можливості приймати і усвідомлювати негативні почуття, не відмежовуючи людини, яка їх висловлює, то члени групи стають більш відвертими. У них підвищується здатність до самоусвідомлення і саморегуляції.

Основними етапами роботи груп зустрічей вважаються наступні:

1. Установлення міжособистісних контактів.

2. Установлення стосунків довіри.

3. Подолання виникаючих конфліктів.

4. Подолання опору для саморозкриття.

5. Вираз співчуття, підтримки один одному.

В результаті роботи в групах зустрічей у її учасників виникають наступні зміни:

— посилюється чутливість до різних відтінків міжособистісних стосунків;

— підвищується самооцінка;

— зростає самоприйняття;

— зменшується відчуженість;

— виникають позитивні зміни в уяві учасника по самого себе [6, с. 144-145].

Кольоровий тест відношень (КТВ) м. Еткінда

Методика „Кольоровий тест відношень” представляє собою невербальний компактний діагностичний прийом, який відображає як свідомий так і частково несвідомий рівень відносин людини.

Теоретичну основу методики складає концепція відносин В. М`ясищева, ідеї Б. Ананьєва про образну природу психічних структур будь-якого рівня та уявлення А. Леонтьєва про чуттєву тканину смислових структурах особистості.

Процедура тестування проста і заключається в необхідності для досліджуваного підібрати до кожної людини і поняття відповідний колір. КТВ має короткий та повний варіант проведення, які відрізняються за способом одержання кольорових асоціацій.

Розробка інтерпретації та дослідження валідності включають 3 етапи:

1. Доказ того, що кожний з досліджуваних кольорів володіє відповідним та стійким емоційним значенням, та опис цих значень;
2. Вивчення закономірностей переносу емоційних значень кольорів на стимули з якими вони асоціюються;
3. Досвід використання КТВ в різних клінічних ситуаціях.

Інформація, яку одержують за допомогою КТВ є дуже корисною в психотерапевтичній практиці, де вона може бути безпосередньо використана для орієнтації індивідуальної, групової та сімейної психокорекційної роботи.

Результатом міжособистісної взаємодії та спільної діяльності у групі виступає соціально-психологічний клімат. Він виявляється у таких групових ефектах, як настрій і громадська думка, самопочуття та оцінки умов життя і праці людини в організації. Ці ефекти відображаються в міжособистісних стосунках, пов’язаних із спільною діяльністю. Соціально-психологічний клімат – це суттєвий бік життєдіяльності людей, що відбивається на їх психологічному самопочутті. Соціально-психологічний клімат групи розглядається не тільки як продукт міжособистісних відносин, що складаються в спільній діяльності, а також як умова її ефективності та розвитку особистості в групі [6, с. 173].

З метою виявити, чи впливає характер міжособистісних стосунків, поведінки людей у групі та їх вибір лідерських якостей на психологічний клімат групи, нами проводилося емпіричне дослідження. Вибірка складала 18 досліджуваних, які працюють в Центріі зайнятості віком 24-35 років.

Застосування соціометричної методики дозволило виявити, що рівень групової згуртованості – 0,17 балів – дуже низький; у досліджуваній групі наявні не лише “відкинуті”, але й “ізольовані” особистості.

Складові соціально-психологічного клімату групи, за методикою С.Михайлюка й А.Ю.Шалито, такі: емоційний компонент клімату – 0,27 балів, що свідчить про його суперечливість; когнітивний компонент є повністю позитивним – 0,55 балів; поведінковий компонент, в основу якого покладений критерій „бажання – небажання спілкуватися з членами колективу; працювати в ньому”, близький до негативного – рівний 0.

Аналіз середніх балів по шкалах опитувальника міжособистісних відносин Шутца показує, що в групі високий показник в Іе, середні показники Іw, Се, Ае, низькі бали по Сw, Аw. Тобто, більшість членів групи прагнуть товариства інших людей (Іе), почувають себе добре з ними і намагаються їх знайти; достатньо бажають бути прийнятими в групі, а також інколи беруть відповідальність, пов’язану з виконанням провідних ролей, на себе (Іw, Се, Ае), проте не хочуть підкорятися чи бути контрольованими й уважні при виборі партнерів по спілкуванню (Сw, Аw).

Визначальними рисами особистості лідера для даної групи, згідно аналізу середніх результатів відповідної методики, є такі: бути добрим товаришем, працелюбним, кмітливим і розумним, найменше ж необхідні йому самолюбство, принциповість, ініціативність.

Використання методики “Q – сортування” дало змогу виявити рівні прояву тенденцій поведінки людини в реальній групі:

• за парою “залежність-незалежність” – співвідношення 66,7 % до 33,3 %;
• комунікабельність-некомунікабельність” – 88,9 % проти 11,1 %;
• за парою “прийняття «боротьби» — уникання «боротьби»” ситуація протилежна:
• 38,9 % опитаних готові боротися і відстоювати свою думку, а 61,1 % — уникають боротьби, піддаються впливу інших.

Кореляційний аналіз, проведений за комп’ютерною програмою, виявив існування статистично значимого кореляційного зв’язку між трьома параметрами, що визначають психологічний клімат групи, зокрема, емоційним – і оцінкою ідеального лідера як хорошого організатора (r = 0,54) та тенденцією неприйняття боротьби (r = 0,48); когнітивним – і оцінкою лідера як справедливого (r = 0,52); поведінковим – та бажанням встановлювати стосунки з іншими (r = 0,51) й оцінкою лідера як кмітливого (r = 0,56) та справедливого (r = 0,53).

Крім того, психологічний клімат опосередковано, через вищеназвані параметри, пов’язаний з небажанням підкорятися іншим (r = — 0,57) і такими лідерськими якостями, як ініціативність (r = 0,50), почуття власної гідності (r = 0,67), працелюбністю (r = 0, 49) та розум (r = 0, 49).

Отже, з урахуванням того, що психологічний клімат у досліджуваній групі далекий від позитивного, він визначається поведінковою тенденцією більшості групи до неприйняття боротьби, уникання її та міжособистісних стосунків, що виключають підкорення одного – іншим, та впливом особистості лідера, який, вочевидь, не відповідає характеристикам, названим членами групи визначальними для хорошого лідера.

Висновки

Головною ознакою соціальної групи є соціальна діяльність, її конкретні види та форми. Участь членів групи в спільній діяльності зумовлює формування психологічної спільності між ними. За безпосередністю взаємозв’язків групи можна поділити на умовні та реальні. Умовні групи об’єднуються за певною ознакою (стать, вік, рівень освіти, вид діяльності, національність та ін..) і включають у себе людей, які не пов’язані об’єктивною, реальною взаємодією. Люди, що утворюють цю спільноту, ніколи не зустрічаються і нічого не знають один про одного. Реальна група – це обмежена за розмірами спільність людей, яка існує у спільному просторі й часі та поєднується реальними стосунками взаємодії й спілкування. Групи бувають великі й малі. Мала група – це відносно не велика кількість безпосередньо контактуючих людей, об’єднана спільними цілями або завданнями. За суспільним статусом можна виділити формальні та неформальні групи. Формальні групи – мають ззовні задані соціальні значущі цілі діяльності. Для них характерні юридично зафіксовані статус, нормативно визначені структура (керівництва та підлеглості), права й обов’язки її членів. Неформальна група утворюється завдяки внутрішнім факторам її існування (симпатії, дружби, спільності інтересів), вона не має юридичного статусу, закономірно не регулюється. За значущістю можна виділити референтні групи та групи незалежності. Референтна група – це спільність, з якою людина порівнює себе, до якої відносить себе і на норми та цінності якої орієнтується у своїй поведінці та самооцінці. Група незалежності – це така група, до якої людина реально належить. Крім того можна класифікувати групи за рівнем розвитку або за спільною діяльністю. За спільністю діяльності виділяють групи з індивідуально-груповою та взаємопов’язаною груповою діяльністю, за рівнем розвитку – асоціації, корпорації, колективи. Кожна людина є водночас членом різних соціальних груп, у яких вона формується та само реалізується. У цих групах вона виконує різні соціальні ролі, здійснює різні функції. Кількісно великі утворення людей поділяються на дві групи: ті, що виникли випадково стихійно та існують незначний проміжок часу (натовп, аудиторія) і групи, що склалися в процесі розвитку суспільства, стійкі у своєму існуванні.

Міжособистісні стосунки – це сукупність об’єктивних зв’язків та взаємодій між особами, які належать до певної групи. Характерною ознакою міжособистісних стосунків є їх емоційне забарвлення, вони охоплюють широке коло явищ, але головним регулятором сталості, глибини, неповторності міжособистісних стосунків є привабливість однієї людини до іншої. Тому стан задоволеності-незадоволеності виступає основним критерієм оцінки таких стосунків. Привабливість складається з почуттів симпатії та притягання. Якщо симпатія-антипатія – це переживання задоволення та незадоволення від контактів з іншими людьми, то притягання-відштовхування – практична складова цих переживань. Міжособистісна привабливість-непривабливість може набувати характеру сталих зв’язків між людьми й переходити у взаємну прихильність або неприхильність. Прагнення бути разом може стати потребою, і тоді ми говоримо про певний тип міжособистісних стосунків: приязних, дружніх, товариських, подружніх. У регуляції стосунків беруть участь три мотиваційні аспекти: «я хочу», «я можу», і «треба». Особистого бажання «я-хочу» недостатньо для виникнення стосунків. Необхідне узгодження взаємних бажань і можливостей (я можу). А «треба» — найважливіший аспект утворення, розвитку або руйнування стосунків. Так, дружні стосунки можуть зайти в суперечність із виробничими, моральними. Суспільні відносини або стимулюють, або руйнують міжособистісні стосунки.

Список використаних джерел

1. Агеев В. С.Психология межгрупповых отношений. -М.: Изд-во МГУ, 1983. — 144 с.
2. Андреева Г. М. Социальная психология: Учебник для вузов. — М.: Аспект Пресс, 1999. — 373, с.
3. Андреева Г. М. Социальная психология: Учебник для фак. психологии ун-тов. -М.: Изд-во МГУ, 1980. — 415 с.
4. Ануфриева Н.М. Социальная психология: Курс лекций. — К.: МАУП, 1995. — 86, с.
5. Бойко В. В.Социально-психологический климат коллектива и личность. — М.: Мысль, 1983. — 207 с.
6. Джонсон, Дєвид В. Соціальна психологія: Тренінг міжособистісного спілкування. — К.: КМ Академія, 2003. — 285, с.
7. Донцов А. И. Психология коллектива: Методол. пробл. исслед.. — М.: Изд-во МГУ, 1984. — 213 с.
8. Еникеев М. И. Общая, социальная и юридическая психология: Краткий энциклопедический словарь. — М.: Юрид. лит., 1997. — 447, с.
9. Коллектив. Личность. Общение: Слов. социал.-психол. понятий/ Под ред. Е. С. Кузьмина, В. Е. Семенова. — Л.: Лениздат, 1987. — 143, с.
10. Корнєв М. Н. Соціальна психологія: Підручник для студ. вищ. навч. закл. — К.: Б.в., 1995. — 303 с.
11. Кричевский Р. Л.Психология малой группы: теоретический и прикладной аспекты. — М.: Изд-во МГУ, 1991. — 205, с.
12. Кроник А. А. Межличностное оценивание в малых группах. — К.: Наук. думка, 1982. — 159 с.
13. Личность. Общение. Групповыепроцессы: Современ. направления теорет. и прикл. исслед. в зарубеж. психологии: Сб. обзоров. — М.: ИНИОН, 1991. — 161 с.
14. Майерс, Дэвид. Социальная психология: Учеб. пособие для студ. вуз. — СПб: ПИТЕР, 1999. — 684 с.
15. Межличностное восприятие вгруппе/ Под ред. Г. М. Андреевой, А. И. Донцова. — М.: Изд-во МГУ, 1981. — 294 с.
16. Трухін І. О. Соціальна психологія спілкування: Навчальний посібник. — К.: Центр навчальної літератури, 2005. — 335 с.
17. Орбан-Лембрик, Л. Е. Соціальна психологія: У двох книгах: Підручник для студентів вищих навчальних закладів. -К.: Либідь, 2004 — Кн. 1: Соціальна психологія особистості і спілкування. — 2004. — 573, с.
18. Основи психології: Підручник для студ. вузів /За заг. ред. О.В.Киричука, В.А.Роменця. — 4-е вид., стереотип. — К. : Либідь, 1999. — 630, с.
19. Социальная психология втрудах отечественных психологов/ Ред. В.Усманов; Сост. А.Л.Свенцицкий. — СПб.; М.; Харьков: Питер, 2000. -512 с.
20. Соціально-психологічні знання: Актуальність теорії і практики: Збірник наукових статей/ Вступ. ст. В.І.Воловича. — К.: Український Центр духовної культури, 1997. — 142, с.
21. Теоретическая и прикладнаясоциальная психология. — М.: Мысль, 1988. — 333,
22. Циба В. Т. Системна соціальна психологія: Навчальний посібник. — К.: Центр навчальної літератури, 2006. — 327 с.
23. Швачко О. В. Соціальна психологія: Навчальний посібник для студентів непсихологічних спеціальностей вищих начальних закладів. -К.: Вища школа, 2002. -110, с.
24. Шибутани Т. Социальная психология. — М.: АСТ; Ростов-на-Дону: Феникс, 1999. — 538, с.