Освіта та самоосвіта

Реферати, дослідження, наукові статті онлайн

Психологічна установка та недоліки психологічної установки

Вступ

У структурі установки виділяють три складові: когнітивну, афективну і поведінкову. Когнітивна являє собою вміння і переконання, яких ми дотримуємося стосовно тих чи інших предметів, людей і які дозволяють нам судити, що, на нашу думку, правильно або правдоподібно. Афективна – складає позитивні або негативні емоції, пов’язані з цими переконаннями. Поведінкова передбачає реакцію людини, яка відповідає її переконанням і переживанням.

Саме слово «установка» походить від латинського «аптус», що має значення: 1) фізичний або розумовий стан підготовленості до дії; 2) поза людини в змісті моторного або розумового нахилу.

У радянській психології теоретичні положення установки створив грузинський психолог Д.Н. Узнадзе. У своїй узагальнюючій праці «Експериментальні основи психології установки» він визначає установку як особливий стан психіки, що випереджає появу окремих фактів свідомості або передує ім. Установка формується в психіці суб’єкта в результаті попередніх досвідів у вигляді споконвічної реакції на вплив ситуації, у якій йому доводиться ставити й вирішувати завдання. Характерною рисою установки, згідно Узнадзе, є її позасвідомий психічний процес, що робить… вирішальний вплив на зміст і плин свідомої психіки».

Установка направляє всю діяльність людини, мобілізуючи необхідні для цього його психічні сили. Знання закономірностей прояву установки — необхідна умова для оцінки особистості злочинця, що потерпів і  т.д. В установці в структурному плані виділяють три компоненти: емоції, переконання й думки, реакції й навички. Ці компоненти емоційних, інтелектуальних і поведінкових підструктур визначають активність людини в навколишній його обстановці. Установка багато в чому визначає все поводження людини. Вона управляє нашими реакціями у відповідь на реакції співрозмовника: наше вираження особи залежить від того, як у цей момент співрозмовник, з яким ми перебуваємо в контакті, приймає нас. Змістовною стороною установки є ціннісні орієнтації особистості.

1. Поняття та сутність психологічної установки

Психологічна установка — теорія розроблена грузинським психологом Д.М.Узнадзе. Вона розкриває закономірності неусвідомлюваної регуляції психічних станів, що забезпечують людині бути готовою до дії, виконання певної діяльності, спрямованої на задоволення власних потреб.

У класичному варіанті установка людини – це первинна неусвідомлена реакція на ситуацію, в якій вона усвідомлює і вирішує задачі. Отже, основною умовою створення актуальної установки є: а) потреба, б) ситуація і в) процес задоволення потреби або розв’язання задачі. В разі виникнення одних і тих же умов, установка здатна закріплюватися і тоді створюється фіксована установка, яка і звільняє свідомість людини від акту прийняття рішення діяти так, а не інакше.

Важливою галуззю наукових соціально-психологічних досліджень є пошук регуляторів соціальної поведінки людини. Традиційно теоретико-дослідна думка розгортається

навколо низки понять, близьких, але не тотожних за змістом: атти-тюд, соціальна установка, ціннісні орієнтації та ін. Внутрішній стан готовності людини до дії передує поведінці й має назву аттитюд (від англ. attitude — ставлення, установка). Аттитюд формується на підставі попереднього соціально-психологічного досвіду, розгортається на усвідомленому й неусвідомлсному рівні та здійснює регулятивну (спрямовує поведінку або управляє нею) функцію стосовно поведінки індивіда. Він також визначає стійкий, послідовний, цілеспрямований характер поведінки в ситуаціях, що змінюються; звільнює суб’єкта від необхідності приймати рішення й довільно контролювати поведінку в стандартних ситуаціях; може виступати і як чинник, що зумовлює інертність дії та гальмує пристосування до нових ситуацій, котрі вимагають зміни програми поведінки. Залежно від того, на який об’єктивний чинник діяльності спрямована установка, виокремлюють три рівні регуляції поведінки — рівні смислових, цільових та операційних аттитюдів. Смислові аттитюди складаються із інформаційного (світогляд людини), емоційного (симпатії, антипатії стосовно іншого об’єкта), регулятивного (готовність діяти) компонентів. Вони допомагають сприймати систему норм і цінностей у групі, зберігати цілісність поведінки особистості в ситуаціях конфлікту, визначати лінію поведінки індивіда тощо. Цільові аттитюди зумовлені цілями й визначають стійкість перебігу певної дії людини. У процесі вирішення конкретних завдань на підставі врахування умов ситуації та прогнозування розвитку цих умов виявляються операційні аттитюди, що проявляються в стереотипності мислення, конформній поведінці особистості тощо.

Особистість, виступаючи суб’єктом спілкування в групі, маючи певну позицію в соціальному середовиші, характеризується оцінним, вибірковим ставленням до людей, які її оточують. Тобто вона зіставляє, оцінює, порівнює і вибирає людей для спілкування, керуючись можливостями конкретної групи і своїми власними потребами, інтересами, установками, минулим досвідом спілкування, які в сукупності створюють конкретну ситуацію життєдіяльності особистості, постають як соціально-психологічний стереотип її поведінки. Більшість праць соціальну установку (аттитюд) розглядають як самостійний об’єкт дослідження й самостійний розділ у підручниках із соціальної психології. Відомо, що вивчення цієї проблеми було започатковано американськими соціологами В. Томасом і Ф. Знанецьким ще в 1918 році. Дослідники розглядали установку як предмет соціальної психології. В їхньому розумінні соціальна установка означає певний психічний стан переживання індивідом цінності, значення або смислу соціального об’єкта. А зміст переживання, своєю чергою, визначається зовнішніми, тобто локалізованими в соціумі, об’єктами. Загалом, соціальна установка — не пояснювальне поняття для визначення суб’єктивних орієнтацій індивіда як члена групи (суспільства) на ті чи інші цінності, соціальні об’єкти. Названі орієнтації диктують індивідові певні, соціально прийнятні способи поведінки. Соціальна установка розглядалась як елемент структури особистості й водночас як елемент соціальної структури. Саме тому вона набула такого широкого визнання в соціальній психології: в ній вбачали ту пояснювальну категорію, вихідну одиницю, яка може подолати дуалізм соціального та індивідуального, визначити соціально-психологічну реальність в її цілісності.

У залежності від того, на який компонент діяльності спрямована установка, виділяють три рівні регуляції діяльності людини:

1) смислові установки, коли їх предметом стає мотивація діяльності;

2) цільові установки – усвідомлення продукту, який повен бути створений діями;

3) операційні установки – здатність операційно пристосовувати регуляцію діяльності відповідно умовам її здійснення.

Функції установки, її ефекти і зміст розкриваються в саморегуляції діяльності. А саме:

  • по-перше, установка визначає сталий, послідовний, цілеспрямований плин дій, тобто є механізмом стабілізації, який зберігає їх спрямованість у безперервно змінних умовах діяльності;
  • по-друге, фіксована установка звільняє свідомість людини від необхідності приймати рішення і довільно контролювати дії у стандартних і відомих умовах;
  • по-третє, установка може стати фактором, що обумовлює інертність, задубілість дій, їх скутість, що створює труднощі у пристосуванні до нових умов виконання діяльності.

Вітчизняна психологія як свої вихідні позиції має принципи цілісності психічного життя особистості, взаємозв’язку психічних процесів і властивостей, розвитку особистості в процесі навчання та виховання, соціальної зумовленості психічного життя людини.

Дослідники стверджують, що визначальним у формуванні установки людини є весь його попередній життєвий досвід (Натадзе). У багатьох випадках установка допомагає вирішувати проблеми, подібні до тих, на підставі яких вона сама була вироблена — тут її користь незаперечна. Дослідники пишуть, що «завдяки попередній психічної підготовки, у людини може виробитися установка, що дозволяє йому швидко і добре здійснити відповідні реакції». У цьому випадку «психічна установка визначає інтелектуальну активність людини і дозволяє йому осягнути і захистити істину» (Надірашвілі).

Але все в нашому світі має свій зворотний бік: коли перед людиною постають завдання принципово іншого плану, які в минулому стереотипи можуть бути лише перешкодою для орієнтації людини в цих нових ситуаціях. Будучи результатом всього попереднього життєвого досвіду людини, установка обумовлює істотну «стереотипність поведінки людини, його незмінність, непристосованість до нових умов, непереключаемость поведінки на новий напрямок, що, зрозуміло, як правило, є перешкодою для адекватної поведінки в новій ситуації» (Натадзе).

Ці найважливіші положення психічного життя людини практично значимі і враховуються в самих різних сферах людської діяльності. Коли, наприклад, військові льотчики, пролітали все життя на літаку-винищувачі, йдуть на пенсію, вони, як правило, ще повні сил і здоров’я, і ​​цілком могли б працювати в цивільній авіації, де не потрібно переносити значних перевантажень. Але їх туди не беруть. Існує побоювання, що вироблені роками їх професійної діяльності звички будуть періодично штовхати їх виробляти такі повітряні піруети, які для літаків цивільної авіації зовсім не доречні.

Аналогічним чином ситуація у сфері реставрації ікон. Програма навчальних закладів, що готують фахівців цього профілю, побудована таким чином, що їм намагаються не давати навичок іконопису. В іншому випадку ці навички будуть неминуче проявлятися там, де можуть тільки нашкодити. Замість відновлення древніх форм і фарб, на реставрується іконі будуть з’являтися слідства іконописного уміння самого реставратора.

В обох випадках ми стикаємося з однією і тією ж психологічної закономірністю: навички, набуті в якоїсь певної діяльності, стають перешкодою, коли людина перемикається на діяльність іншого роду. Вироблена попередньої діяльністю установка тут може тільки нашкодити.

Найголовнішими її функціями є випереджувальна та регулятивна (готовність до дії, передумова дії).

За твердженням Г. Олпорта, установка є психонервовою готовністю індивіда до реакції на всі об’єкти, ситуації, з якими він пов’язаний. Справляючи спрямовуючий і динамічний вплив на поведінку, вона завжди залежна від минулого досвіду. Уявлення Олпорта про соціальну установку як про індивідуальне утворення суттєво відрізняється від тлумачення її В.-А. Томасом і Ф.-В. Знанецьким, які вважали цей феномен близьким до колективних уявлень.

Важливими ознаками установки є інтенсивність афекту (позитивного чи негативного) — ставлення до психологічного об’єкта, її латентність, доступність для прямого спостереження. Вимірюють її на підставі вербальних самозвітів опитуваних, які є узагальненою оцінкою особистості власного відчуття схильності або несхильності до конкретного об’єкта. Отже, атитюд — це міра відчуття, викликаного конкретним об’єктом (“за” чи “проти”). За таким принципом побудовані шкали установок американського психолога Луїса Терстоуна (1887—1955), що є біполярним континуумом (сукупністю) з полюсами: “дуже добре” — “дуже погано”, “цілком згоден” — “цілком не згоден” тощо.

Структуру атитюда утворюють когнітивний (пізнавальний), афективний (емоційний) та конативний (поведінковий) компоненти (рис. 5). Це дає підстави розглядати соціальну установку одночасно як знання суб’єкта про предмет і як емоційну оцінку та програму дій щодо конкретного об’єкта. Багато вчених вбачає суперечність між афективним та іншими її компонентами — когнітивним і поведінковим, доводячи, що когнітивний компонент (знання про об’єкт) включає певну оцінку об’єкта як корисного чи шкідливого, доброго чи поганого, а конативний — включає оцінку дії стосовно предмета установки. В реальному житті дуже важко відокремити когнітивний та конативний компоненти від афективного.

3 усіх складових установки провідну роль у регулятивній функції відіграє ціннісний (емоційний, суб’єктивний) компонент, який пронизує когнітивний та поведінковий компоненти. Подолати розбіжність соціального та індивідуального, установки і ціннісної орієнтації допомагає поняття “соціальна позиція особистості”, що поєднує ці компоненти. Ціннісна орієнтація є підґрунтям виникнення позиції, як компонент структури особистості, вона утворює певну вісь свідомості, навколо якої обертаються думки і почуття людини, і з огляду на яку розв’язується багато життєвих питань. Властивість ціннісної орієнтації бути установкою (системою установок) реалізується на рівні позиції особистості, коли ціннісний підхід сприймається як установчий, а установчий — як ціннісний. У цьому сенсі позиція є системою ціннісних орієнтацій та установок, що відображають активні вибіркові відносини особистості.

Ще більш інтегральним, ніж установка, еквівалентом динамічної структури особистості є психічний настрій особистості, який включає предметно спрямовані і безпредметні психічні стани. Як і ціннісна орієнтація, він передує виникненню позиції. Умовою виникнення позиції особистості є її оцінне ставлення і певний психічний стан (настрій), який надає позиції різного емоційного забарвлення — від глибокого песимізму, пригніченості до життєстверджувального оптимізму та ентузіазму.

Установчо-позиційний, диспозиційний підхід до структури особистості трактує диспозицію як комплекс схильностей, готовності до певного сприйняття умов діяльності та до певної поведінки за цих умов (В. Ядов). У такому розумінні вона є дуже близькою до поняття “установка”. Згідно з цією концепцією диспозиції особистості є ієрархічно організованою системою з кількома рівнями (рис. 1):

— елементарні фіксовані установки без модальності (переживання “за” чи “проти”) та когнітивних компонентів;

— соціальні фіксовані установки (атитюди);

— базові соціальні установки, або загальна спрямованість інтересів особистості на конкретну царину соціальної активності;

— система орієнтацій на цілі життєдіяльності та засоби досягнення цих цілей.

Така ієрархічна система є результатом попереднього досвіду і впливу соціальних умов. У ній вищі рівні здійснюють загальну саморегуляцію поведінки, нижчі — відносно самостійні, вони забезпечують адаптацію особистості за мінливих умов. Диспозиційна концепція є спробою встановити взаємозв’язок між диспозиціями, потребами та ситуаціями, які теж утворюють ієрархічні системи.

Рис. 1. Система диспозиційних утворень, які регулюють поведінку і діяльність людини (за В. Ядовим)

 

Залежно від того на який об’єктивний чинник діяльності спрямована установка, виокремлюють три рівні регуляції поведінки — смислові, цільові та операційні атитюди. Смислові атитюди містять інформаційний (світогляд людини), емоційний (симпатії, антипатії щодо іншого об’єкта), регулятивний (готовність діяти) компоненти. Вони допомагають сприймати систему норм і цінностей у групі, зберігати цілісність поведінки особистості у ситуаціях конфлікту, визначати лінію поведінки індивіда тощо. Цільові атитюди зумовлені цілями і визначають стійкість перебігу певної дії людини. У процесі розв’язання конкретних завдань на підставі врахування умов ситуації та прогнозування їх розвитку виявляються операційні атитюди, які проявляються в стереотипності мислення, конформній поведінці особистості тощо.

Д. Узнадзе та представники його школи розглядали установку як готовність до певної активності. При цьому готовність визначається взаємодією конкретної потреби й ситуацією її задоволення. Отож передбачається, таким чином,  поділ установок на два різновиди — актуальні та фіксовані, де перші виявляються у формі дифузного, недиференційованого стану, а другі — цілком диференційовані, одержані в результаті повторного впливу ситуації, тобто базуються на досвіді. Ці загальні положення теорії установки Д. Узнадзе зберігають своє принципове значення і для соціальної психології, особливо стосовно фіксованої установки. Дослідники вказують на такі важливі ознаки установки, як інтенсивність позитивного чи негативного афекту, тобто ставлення до якогось психологічного об’єкта, її латентність або недоступність для прямого спостереження.

Виходячи саме з цих ознак, установка вимірюється на підставі вербальних самозвітів опитуваних. Такий самозвіт є нічим іншим, як узагальненою оцінкою особистості власного відчуття схильності або несхильності до конкретного об’єкта. Тобто аттитюд — це міра почуття (афекту), викликаного конкретним об’єктом («за» чи «проти»). За таким принципом побудовані передусім відомі шкали установок Л. Терстоуна, Р. Лайкерта, що є біполярним континуумом з полюсами: «дуже добре» — «вкрай погано», «цілком згоден» — «ні з чим не згоден» тощо. Дослідження аттитюду дали змогу в його структурі виокремити когнітивний (пізнавальний), афективний (емоційний) та поведінковий (конативний) компоненти.

Отже, психологічну установку почали розглядати водночас як знання суб’єкта про предмет його ставлення, як емоційну оцінку та певний намір — програму дій щодо конкретного об’єкта.

2. Психологічна установка і реальна поведінка

Установка схиляє індивіда до певної форми реагування, оцінювання, готовності, до орієнтації діяльності згідно з певними цінностями, що може сприяти задоволенню — конкретної потреби. Повторення ситуацій поступово формує фіксовані установки особистості, які впливають на соціальне життя, життєву стратегію людини.

Вплив установок на поведінку людини вчені трактують по-різному. Вітчизняні психологи вбачають між ними прямий зв’язок, до інших висновків приводять дослідження їх зарубіжних колег.

У 1934 р. Р. Лапієр разом із китайським подружжям подорожував по США, зупиняючись у готелях, кемпінгах, відвідуючи кафе, ресторани. Невдовзі він надіслав господарям відвіданих закладів листи із запитанням: “Чи приймете Ви представників китайської раси як гостей?” З’ясувалося, що 92 % господарів ресторанів та 91 % власників готелів відповіли негативно. Це засвідчило, що відповідь на запитання, поставлене господарям готелів і ресторанів про їхню згоду чи незгоду прийняти китайців не є об’єктивним критерієм їх поведінки щодо представників цієї раси. На цій підставі було зроблено висновок, що вербальні відповіді є вербалізованою реакцією на символічну ситуацію, яка відрізняється від реальної ситуації взаємодії.

Невідповідність між установкою (вербальною поведінкою) і реальною поведінкою дослідники пояснювали залежністю відповіді від ситуації, яка може належати до одного з трьох типів:

— знеособлена ситуація (наприклад, лист). Така ситуація зумовлює одноманітну поведінку — залишити лист без відповіді;

— частковий особистий контакт (безпосередня або телефонна розмова). У такому разі відповіді будуть дещо різноманітнішими — від згоди до пошуків аргументів для відмови;

— безпосередня взаємодія (особистісна ситуація). Відповіді будуть майже одноманітними: “приймемо та обслужимо”.

На аналізі таких ситуацій базуються твердження про відсутність прямого зв’язку між установкою та поведінкою. Для конкретизації ситуації необхідно задіювати допоміжні змінні: групові норми, очікування, вплив референтної групи, риси особистості. Тому багато вчених без ентузіазму поставилося до самого поняття “установка” та його наукової продуктивності. Водночас це спонукало дослідників до пошуку чинників (допоміжних, ситуативних змінних), що опосередковують зв’язок установок і реальної поведінки індивіда. Одним із перших почав досліджувати їх М. Рокич, який, виокремивши два типи атитюдів (“до об’єкта” і “до ситуації”), спробував за їх допомогою подолати ускладнення, що виникають під час з’ясування психологічних характеристик атитюдів і соціальних характеристик ситуації. “Парадокс Р. Лапієра” можна було пояснити існуванням двох різних ситуацій, відповідно і двох різних типів поведінки. Китайцям, яких супроводжує біла людина, відмовити було важко, але зробити це в листі було дуже легко. З точки зору Рокича людина наділена суб’єктивною цілісною системою уявлень, в якій теоретичному аналізу підлягає три найзначущіші її складові: поняття “Я”, цінності та атитюди. В цій системі центральне місце посідає поняття “Я”. Цінність, за Рокичем, є стійким уявленням про особливий спосіб поведінки (інструментальна цінність) або ціль — стан (термінальна цінність). Атитюди, за його твердженням, фіксують не спосіб поведінки чи стану, а уявлення про певний предмет або ситуацію. Ці уявлення описують об’єкт чи ситуацію як істинну або хибну, оцінюють їх як бажані або небажані, добрі чи погані.

М. Фішбейн розглядав установку, засвоєну у процесі навчання, як схильність індивіда до реакції, стверджуючи, що поведінка людини значною мірою перебуває під контролем змінних, що відрізняються від установки індивіда стосовно конкретного об’єкта (мотиваційних, нормативних, ситуативних змінних). Замість передбачення Впливу установки на поведінку він зосередився на дослідженні впливу поведінки на установку. Тобто його модель прогнозувала не поведінку, а поведінковий намір суб’єкта щодо реалізації певного акту. Цей намір стосувався саме дії, а не об’єкта — стимулу установки. У такому розумінні установка втрачає свій соціальний зміст і перетворюється на індивідуальну поведінкову реакцію, засвоєну за схемою “стимул — реакція”. Водночас Фішбейн запропонував типологію атитюдів, поділивши їх на атитюди до дії та атитюди до об’єкта, вважаючи це одним з найважливіших відкриттів соціальної психології. Така класифікація, на його думку, дає змогу пояснити труднощі, які виникають при спробі змінити конкретні вчинки особистості стосовно об’єкта, впливаючи на систему її атитюдів. Нормативним чинником, який регулює дію атитюдів на реальну поведінку, він вважав вплив соціального оточення.

Поведінка особистості в соціумі зумовлюється та мотивується способами розв’язання суперечностей середовища та особистості, механізмами реалізації соціального життя, соціальними та індивідуальними умовами життєвої ситуації, особливостями соціальної інфраструктури, засвоєними традиціями, звичаями та життєвими цінностями, етнопсихологічними особливостями учасників взаємодії, індивідуальними властивостями особистості. Щодо особистості, то йдеться насамперед про “Я-концепцію” — сукупність уявлень, суджень, переконань індивіда про себе. На їх основі він вибудовує свої стосунки з іншими людьми, визначає тенденції поведінки. “Я-концепція” є передумовою й наслідком соціального життя, соціальної взаємодії, що визначається соціальним досвідом. Мета взаємозв’язку “Я-концепції” та соціального життя полягає не стільки у розширенні можливостей “Я”, скільки у досягненні гармонії з оточенням, що передбачає не припасування індивідуальних властивостей до соціального стандарту, а свідоме оцінювання людиною своїх дій і вчинків, прийняття (неприйняття), зміну, корекцію стереотипів, цінностей і норм, які пропонує суспільство.

Спробу пояснити розбіжності між установкою й поведінкою здійснили й інші дослідники. Зокрема М. Фішбейн розглядав установку як схильність індивіда до реакції, засвоєну в процесі на-учіння. Він підтвердив, що поведінка людини значною мірою перебуває під контролем змінних, які різняться від установки індивіда стосовно конкретного об’єкта, тобто змінних мотиваційного, нормативного, ситуативного характеру. Дослідник замість того, щоб передбачити вплив установки на поведінку, виокремив протилежний зв’язок — вплив поведінки на установку. Адже його модель прогнозувала не поведінку, а поведінковий намір суб’єкта щодо реалізації певного акту. І цей намір стосувався саме дії, а не об’єкта — стимулу установки. Отож установка в такому розумінні зовсім втрачає свій соціальний зміст і перетворюється на індивідуальну поведінкову реакцію, засвоєну за відомою схемою «стимул—реакція». М. Фіш-бейн запропонував певну типологію аттитюдів, поділяючи їх на атти-тюди до дії та аттитюди до об’єкта. Такий розподіл аттитюдів сам М. Фішбейн вважав одним з найважливіших відкриттів соціальної психології. Адже він дає змогу пояснити ті труднощі, які виникають під час спроби змінити конкретні вчинки особистості стосовно об’єкта, впливаючи на систему аттитюдів, що є в цієї особистості. Як нормативний чинник, який регулює дію аттитюдів на реальну поведінку, М. Фішбейн розглядає вплив соціального оточення.

Ідея нормативного впливу, характерна для поглядів М. Фішбей-на, знайшла своє всебічне втілення у працях авторів соціально-психологічного вивчення соціальних установок. На розуміння психоло-гами-інтеракціоністами явища аттитюду принциповий вплив здійснило положення Дж. Міда про символічне опосередкування взаємодії людини та навколишнього світу. Індивід, який має у своєму розпорядженні символічні засоби (передусім мову), тлумачить, пояснює для себе зовнішні впливи й потім взаємодіє із ситуацією в її символічно витлумаченій якості. Згідно з таким підходом, соціальні установки розглядаються як певні психічні утворення, які виникають на основі засвоєння установок інших, референтних груп та осіб. І в структурному плані вони є елементами «Я-концепції» людини, певними визначеннями соціально бажаної поведінки. Отож соціальні установки в цьому розумінні — це усвідомлюваний, фіксований у знаковій формі тип поведінки, якому надається перевага. На думку Т. Ньюкома, соціальні установки ґрунтуються на погодженості суб’єкта розглядати певні об’єкти чи ситуації крізь призму соціальних норм та цінностей.

Подальші дослідження виявили зв’язок між установками і тенденціями в поведінці людини. На поведінку впливає багато чинників: погода, самопочуття, взаємини з близькими людьми на конкретний момент та ін. Було з’ясовано, що формування та зміна соціальних установок може відбуватися у процесі реальної поведінки, а цілеспрямований вплив на поведінку людини зумовлює зміну її соціальних установок. Отже, попри певні суперечності в поглядах, установка зберігає в соціальній психології статус важливого поняття, адже вона задає певні механізми соціальної поведінки особистості.

Таким чином поступово складалася думка про те, що прямого зв’язку між установкою та поведінкою немає. І необхідно було лише знайти допоміжні змінні, які вказували б на конкретну ситуацію. Серед них можна вирізнити норми, прийняті в групі, очікування, вплив референтної групи, риси особистості тощо.

3. Типи психологічної установки

Розрізняють три типи установки на сприйняття людини людиною: позитивна, негативна і адекватна.

При позитивній установці відбувається переоцінювання позитивних якостей і здібностей людини, що виявляється в підвищеному ступені довіри даній особі, готовність прийняти на віру всі його поради і розділити погляди на те, що відбувається. Часто позитивна установка на того чи іншого лікаря зв´язана з думкою оточуючих, його професійним статусом (професор, лікар вищої категорії, народний цілитель та ін.).

Негативна установка призводить до того, що сприймаються в основному негативні якості іншої людини. Це виражається в недовірливості, підозрілості.

Адекватна установка бере до уваги можливість поєднання в одній людині позитивних і негативних якостей і властивостей («Хірург — грубіян, але руки — золоті»).

Відомі типові перекручування (ефекти) уявлення про іншу людину, що формуються під впливом різних факторів.

  1. Ефект «ореолу» характеризується формуванням думки про особисті властивості і якості людини на підставі загальних вражень про неї. Так, кваліфікованість лікаря може сприйматися пацієнтом залежно від його «солідних манер», використання в мові наукових термінів, що фактично не можуть бути ознаками оцінки його професійних знань і умінь.

2″ Ефект «послідовносте виводить залежність суджень про людину від відомосте, пред´явлених про неї насамперед. У рамках клінічної психології сприйняття лікаря нерідко будується на підставі тих зведень, що були отримані пацієнтом, наприклад, від сусідів по палаті.

  1. «Плацебо-ефект». Відомо, що позитивна установка може опосередковуватися деякими зовнішніми факторами. Так, вона може бути зумовлена розміреною манерою лікаря говорити, неквапливо робити огляд або маніпуляції. Під час оцінювання ефективності дії тих або інших лікувальних препаратів позитивна установка грунтується, інколи, на вартості препарату («коштовний — значить ефективний»), оформленні його упаковки, кольорі та консистенції таблеток і та ін. На такому психологічному механізмі побудований так званий «плацебо-ефект». Плацебо— це ліки-пустушки, які не мають діючої речовини, здатної зробити терапевтичний ефект. При призначенні її в супроводі з відповідними інструкціями для формування позитивної психологічної установки результати терапії виявляються істотними навіть порівняно з подібним за формою, видом і консистенції лікарським препаратом.

Можна погодитися з тими дослідниками, які вважають, що з усіх складових установки головну роль у регулятивній функції відіграє саме ціннісний (емоційний, суб’єктивний) компонент, який пронизує когнітивний і поведінковий компоненти. Звісно, подолати розбіжність між соціальним та індивідуальним, установкою й ціннісною орієнтацією допомагає поняття соціальної позиції особистості, що поєднує ці компоненти. Зрозуміло, шо ціннісна орієнтація є підґрунтям виникнення позиції, бо це той компонент структури особистості, який являє собою певну вісь свідомості, навколо якої обертаються думки й почуття людини і з огляду на яку вирішується багато життєвих питань. Окрім цього, установка «повідомляє» позиції дійовий, активний момент, який проявляється у вольовому акті, вчинку. Отож властивість ціннісної орієнтації виступати як установка (або система установок) реалізується на рівні позиції особистості, де ціннісний підхід сприймається як установчий, а установчий, своєю чергою, як ціннісний. У цьому розумінні позиція є системою ціннісних орієнтацій і установок, що відображають активні вибіркові стосунки особистості.

4. Роль психологічної установки в менеджменті

Менеджер, працюючи з людьми, через них і завдяки ним втілюючи у життя ідеї, плани, стратегії та ін., повинен добре знати роль та значення такого психологічного феномену, як установка. Це неусвідомлений особистістю стан готовності до діяльності, за допомогою якої може бути задоволена та або інша потреба. Є такий приклад про роль установки у формуванні позиції людини. Двом різним групам показали той самий портрет, але при цьому першій групі сказали, що це відома у суспільстві людина, талановита та порядна, має дітей та онуків; другій — що це злочинець, який вбив жінку та дитину. Відповідно до вказаної установки групи зробили словесні портрети цієї людини: перша — позитивний, друга — негативний. Учасники експерименту по-різному охарактеризували одну людину, виходячи з отриманої установки про неї.

У менеджменті велике значення має цільова установка, яка означає готовність людини до дії, спрямованої на досягнення конкретної мети. Менеджер сам отримує установку від інших (власника компанії, вищого керівництва) і, в свою чергу, дає й іншим, установку, щось зробити до конкретного терміну й отримати такий-то результат. І яким буде цей результат — позитивним чи негативним — залежить від тієї установки, яку дає менеджер. Тобто установка відіграє важливу роль у професійній діяльності менеджера.

Деякі американські компанії, наприклад, приймаючи менеджера на роботу, насамперед перевіряють, чи сформована у нього установка на виконання майбутніх професійних обов’язків. Це може відбуватися, наприклад, так: кандидата на посаду менеджера попереджають про те, що вакансія закрита, але можна випробувати себе і попрацювати один день, бо, можливо, щось може змінитися. Людина погоджується і виходить наступного дня на роботу у парадному костюмі для того, щоб сподобатися і справити найкраще враження. Але тут виявляється, що в його обов’язки на цей день входить: купівля газет та бутербродів для шефа, підмітання в туалеті та прибивання полиці (і це у новому костюмі!). За всіма діями новобранця уважно спостерігає шеф. Шефа цікавить лише одне: є у цієї людини установка на виконання конкретних доручень чи ні. Роботодавцю потрібна людина, яка вміє виконувати його доручення (навіть, якщо вони й неприємні). Розповідають, що в одну з американських компаній шукали менеджера, який би займався матеріальними та фінансовими ресурсами. Співбесіда з кандидатами відбувалася в кабінеті власника компанії. Він сидів за своїм столом, відвідувач — навпроти. На столі лежали сигарети, дорогі сигари, попільничка, запальничка, сірники. Світло було вимкненим, на столі стояв канделябр із запаленими свічками. Це створювало спокійні, приємні умови для бесіди. Кожному кандидату господар пропонував запалити, розмовляв з ним, а потім відпускав. Лише дванадцятого кандидата він залишив для більш глибокої бесіди і відразу взяв на посаду. Чому? Що зробив той такого, що привернув до себе увагу власника компанії? Він взяв сигарету (а не сигару) і запалив її від свічки. Тобто на несвідомому рівні він виявив установку на бережливість.

Зміна установок на протилежні до попередніх — процес довготривалий і суперечливий. Якщо під час спілкування необхідно вплинути на установку іншого, в тому числі і комунікативну, то слід діяти відповідно до рекомендацій психологів [244]:

  • формуючи необхідну установку, будь першим;
  • закріплюючи установку, що вже є, будь «новим» (тобто подавай її у новій формі або контексті);
  • реконструюючи установку, не дій прямо, а починай з отримання від співрозмовника згоди на якісь слова, інформацію тощо.

Різновидом соціальних установок, про які йшлося вище, є комунікативні. Вони дуже важливі для формування культури спілкування, оскільки допомагають встановити контакт між співрозмовниками, підготувати їх до позитивного сприймання інформації, перебороти байдуже чи негативне ставлення до тих чи інших ідей, людей, ситуацій, врешті-решт, спонукати до конкретних дій. Кожна установка в структурі спілкування має три основних компоненти: поведінковий, пізнавальний, емоційний.

У процесі міжособистісного сприйняття і пізнання виникає низка психологічних ефектів установок, головні з них такі:

  • ефект стереотипізації — накладання на сприйняття окремої людини деяких спрощених стандартів, які узагальнено зіставляються з певною категорією людей (наприклад, кажуть: усі німці пунктуальні, всі англійці консервативні тощо);
  • ефект ореолу — наділення людини певними якостями та сприйняття її тільки через цю призму. При цьому позитивні якості перебільшуються, а негативні недооцінюються. Тому недоцільно, щоб людина, яка перебуває під ореолом, вела ділові переговори;
  • ефект загального враження — враження з першого погляду впливає на неадекватне сприйняття в подальшому;
  • ефект первинності — ще Е. Берн радив звертати увагу на перші десять секунд спілкування, коли людина поводиться найбільш щиро;
  • ефект новизни — якщо ми чуємо про те, що начебто вже знаємо, то нові повідомлення сприймаємо неуважно;
  • ефект бумерангу — сильний тиск породжує опір;
  • ефект прагнення до внутрішньої несперечливості образу «Я» іншої людини — коли бажане сприйняття людини, що подобається, відштовхує все, що суперечить цьому образу;
  • ефект інерції — коли існує бар’єр, який є тенденцією до стійкого збереження сформованого уявлення про людину;
  • ефект самопроекції — коли ми наділяємо іншу людину своїми якостями.

Інтерпретація суб’єктом міжособистісного сприйняття причин та мотивів поведінки інших людей називається каузальною атрибуцією. При цьому кожна людина по-різному пояснює причини поведінки своєї та іншого. Наприклад, людина, домовившись про зустріч, спізнилася. Той, хто спізнився, пояснює причину поганою роботою транспорту, а той, кому довелося чекати, вважає, що запізнення — це результат легковажності.

Для того щоб спілкування відбувалося на високому рівні культури, необхідно не просто формувати у людини комунікативні установки на спілкування з іншими, а саме гуманістичні комунікативні установки. Кожна людина є «мірою всіх речей», найвищою цінністю і головним багатством у суспільстві. Вона має жити і діяти як здорова (у фізичному, емоційному та ментальному відношенні) і впевнена в собі істота, яка не повинна думати про захисну позицію, бути здатною до творчого розвитку і відповідати за себе та свої дії. Тоді взаємини між людьми будуються на принципах поваги та довіри, а спілкування має гуманістичну спрямованість. Саме такий підхід до спілкування та відносин між людьми сприяв становленню гуманістичної етики та гуманістичної психології. їх представники розглядають особистість як унікальну цілісну систему, для якої характерним є прагнення до самоактуалізації та самореалізації. Як стверджує Е. Фромм, вищі цінності людини — це любов до себе ствердження людської значущості. Щоб бути впевненою у своїх цінностях, особистість має знати й розуміти себе, свою здатність до добра та самовіддачі і діяти відповідно до цього.

На робочому місці менеджер зобов’язаний чітко розпланувати свій робочий день відповідно до  тих обов’язків, які йому необхідно виконати:

керівникові рекомендується проранжирувати по ступені важливості й терміновості варті перед ним завдання;

розподілити час на їхнє виконання з невеликим запасом для дозволу екстрених питань (при форс-мажорних обставинах).

Спочатку увага важливим і терміновим справам, а потім уже розподілити інші завдання (термінові, але менш важливі або менш відповідальні; важливі але не термінові; нетермінові й не потребуючих особливих зусиль і відповідальності) між підлеглими.

Собі в цьому випадку керівник може залишити рішення тільки тих завдань, з якими його співробітники впоратися не можуть.

Складання щоденного графіка, де фіксуються всі вирішені й невирішені питання дозволяє керівникові заощаджувати свій час.

Він служить у допомогу виконанню службових обов’язків. Для цього можна завести дві папки, в одній з яких попередньо ввечері будуть складатися не переглянуті документи, а в другий — переглянуті. У кожній з папок повинен перебувати пронумерований список документів регулярно обновлюваний у міру їхнього розгляду.

Вказуються також люди й посади, яким він був переданий. У папці для вирішених справ, крім перерахованого вище, повинна стояти ще й дата підпису керівником.

Робота менеджера в першу чергу полягає в його вмінні спілкуватися й керувати людьми, умінні вести за собою.. Для ефективної роботи підприємства йому необхідно постійно підтримувати свій авторитет у підлеглих, а для цього керівник повинен удосконалювати свої особисті й професійні якості, тому що легше всього працівники підкоряються керівникові, рівень якого помітно вище. Менеджер повинен бути терпимо й справедливий, але твердий і впевнений у собі. Виховання в собі цих якостей і постійний самоконтроль є запорукою успішної роботи керівника. Не варто забувати про те, що керівник повинен бути прикладом для наслідування.

Керівник повинен уміти відпочивати, щоб здатність легко розслабитися й швидко зібратися з думками дозволила менеджерові не накопичувати стомлення, що найчастіше приводить до дратівливості, падінню уваги й зниженню продуктивності роботи як його самого, так і підприємства в цілому. У даному напрямку розроблена досить велика кількість способів релаксації (розслаблення), таких як прослуховування заспокійливої музики, установка в офісі акваріума, медитація, аутотренінг, заснований на самонавіянні й, що одержав в останній час визнання, і т.д..

Самоменеджмент — здатність менеджера організувати свою власну роботу — не менш важливий для успішної роботи підприємства, як і інші фактори зовнішнього й внутрішнього середовища.

Сила сучасного менеджменту, його ядро, складається з одного боку, у тім, що він бере свій початок від людини, його потреб і цілей, від перетворення знань, досвіду й досягнень науково технічного прогресу в продуктивну силу. З іншого боку, рушійна сила сучасного менеджменту, як видима, так і невидима полягає у творчому застосуванні інформаційних технологій[8, c. 209-211].

Основні соціальні складові самоменеджменту:

  • самопізнання (пізнання самого себе, свого місця й своєї ролі в цій дійсності);
  • самоорганізація (організація свого життя й діяльності);
  • самовиховання (формування пріоритетних якостей);
  • саморегуляція (підтримка внутрішньої рівноваги);
  • самоконтроль (оцінка й коректування своєї діяльності);
  • вибір цілей життя й особистої роботи;
  • планування особистого часу;
  • самоосвіта (підвищення якості життя);
  • технологія здоров’я (збереження і зміцнення здоров’я як першооснови високої працездатності й повноцінного життя);
  • спілкування;
  • ритми й гармонія;
  • робота в групі;
  • ризик творчого мислення;
  • робота з конфліктами.

Самопізнання має своєю метою пізнання себе як особистості, як керівника, своїх властивостей і здатностей, своїх сильних і слабких якостей, усвідомлення своїх взаємин з іншими людьми, освоєння образів, ідей і речей об’єктивного миру, спробу розібратися в розумінні сенсу життя й кар’єри, у своєму внутрішньому світі, у призначенні й покликанні. Самопізнання неможливо без оцінки себе в порівнянні з іншими людьми.

Самопізнання містить у собі пізнання наступних компонентів: сенс життя, покликання, інтереси, потреби, мотиви, ідеал (образ «внутрішньої мети» і діяльності), мрії (уява, спрямована в майбутнє, у перспективу життя й діяльності), переконання (зрозумілі й відчуті людиною судження й думки, в істинності яких він не сумнівається і якими керується в роботі), віра в себе, здатності[4, c. 61-63].

Інструментарій самопізнання:

  • концентрація — фокусування й часткова фіксація уваги на якому-небудь внутрішньому або зовнішньому об’єкті;
  • споглядання — почуттєве пізнання, пов’язане з одержанням інформації про себе через органи почуттів і утворення відчуттів, сприйняттів і подань;
  • спостереження — цілеспрямоване, планомірне сприйняття;
  • уява — створення образів- подань нового, тобто того, що в минулому дана людина не сприймала, із чим раніше не зустрічався, виникнення наочного образа того, що ще тільки буде створено;
  • інтуїція — це внутрішній зір, внутрішній голос, упевненість у тім, що потрібно діяти певним чином.

Самоорганізація своєю метою має оволодіння методологією й методикою організації життя й діяльності з, розвиток здатностей і вмінь шляхом самонавчання, самовиховання, самоконтролю й т.д. Самоорганізація містить у собі наступні компоненти: здатність до самоаналізу, самоконтролю, саморегуляції, уміння передбачати, цілеспрямованість, самостійність, рішучість, наполегливість, мужність, енергійність, ініціативність, самовладання, стриманість, самокритичність, самодисципліна, терпіння.

Самовиховання своєю метою має самоврядування особистості, свідому, цілеспрямовану, творчо перетворюючу діяльність, у ході якої індивід вольовим зусиллям, відповідно до  вибраної мети, по вимогах зовнішніх обставин розвиває в собі соціально й личностно значимі природні задатки й здатності, нові якості, звільняючись від звичок і властивостей, що заважають його самореалізації й успіху.

Весь процес самовиховання виражається в пошуку відповідей на три ключових питання: чим я був(а)? що я зробив(а)? чим я став(а)?

Самовиховання вимагає розвиненого інтелекту, професійних знань і широкої ерудиції. На думку М. Вудкока й Д. Френсіса, менеджерові необхідні наступні навички й здатності:

  • здатність управляти собою;
  • розумні особисті цінності;
  • чіткі особисті цілі;
  • упор на постійний особистий ріст;
  • навичка вирішувати проблеми;
  • винахідливість і здатність до інновацій;
  • висока здатність впливати на навколишнім;
  • знання сучасних управлінських підходів;
  • здатність керувати;
  • уміння навчати й розвивати підлеглих;
  • здатність формувати й розвивати ефективні робочі групи[2, c. 46-48].

Самоменеджмент, а більше правильне самоврядування — самостійність і особисте керування самим собою. Ефективне самоврядування зв’язане як з людською природою, так і організацією, соціальним керуванням.

Роль, місце в структурі, масштаби участі, ресурсоємність відносин і т.д. кожної сутності визначається самоменеджментом, тимчасово забезпечуються й контролюються.

Метою самоменеджменту може вважатися тимчасове забезпечення відносин, або «взаємодопомога в умовах взаємозалежності» , або «допомога без залежності» .

Світовий досвід у реалізації принципів самоменеджменту:

  1. Потреба у взаємних рішеннях, підготовлених кваліфікованими лояльними кадрами, тому що багато хто з них у цей час займаються лише «критиканством» .
  2. Гнучкість у рішеннях, необхідна для компенсації втрат в одному, із придбаннями в іншому.
  3. Темпи до повної реалізації програми.
  4. Не можна йти в занадто швидкому темпі.
  5. Послідовність + довіра мас = економічна впевненість.
  6. Доведення до відомості мас про з виникнення проблем, їхня ущербність, свої зміни, витрати й т.д.
  7. Зібраність.
  8. Створення таких структур, які розширюють вибір і стимули, поліпшують створення загального добра.

Загальносистемні аспекти самоменеджменту полягають в обґрунтуванні, по-перше, феномена самоорганізації як нової якості при децентралізованому керуванні, і особливо при самоврядуванні.

По-друге, що така ситуація являє собою розмитий і якийсь безперервний процес некерованості, інакше кажучи, процес, названий І. Пригожиним більшим безладдям (хаосом), слабо піддаються контролю й керуванню, що характеризує погляд на класичні концепції, як на виживанні багато в чому себе. Самоменеджмент у цьому випадку стає неоднозначним і тому найбільше відповідає своєму споконвічному призначенню — організовувати будь-які процеси, передаючи реалізацію функціонерам.

Сучасний менеджер в усьому світі сприймається як ефективний, інноваційний керівник = лідер + влада + стиль роботи + кар’єру. Менеджер повинен мати широкий кругозір і системне нестандартне мислення з питань внутрішнього взаємозв’язку, факторів корпорації й взаємодії останніх із зовнішнім середовищем. Він повинен мати високі загальнолюдські якості й психологічні здатності, мати здатності йти на розумний і зважений ризик, уміти здійснювати бізнес — проектування, розробляти, коректувати й здійснювати бізнес. Уміти здійснювати маркетингові дослідження, прогнозувати розвиток організації з урахуванням потреб і заняття в ньому нових інноваційних ніш[8, c. 153-155].

За образним висловлюванням Г.К. Честертона, якщо в античні часи все місто могло думати як одна людина, то сучасний Homo sapiens сам скоріше нагадує місто, охоплене громадянською війною. Це свідчить про зростаючу значущість внутрішнього світу людини. Цей внутрішній світ людини, її психологічні особливості прямо й опосередковано впливають на характер спілкування та взаємодію з іншими людьми.

Висновки

У психології під установкою розуміють психічний стан людини як суб’єкта діяльності, що визначає готовність і конкретні особливості його поводження у відповідь на впливи зовнішнього середовища.

У класичному варіанті установки людини — це первинна неусвідомлювана реакція на ситуацію, в якій вона усвідомлює і розв’язує завдання. Отже, основною умовою створення актуальної установки є: а) потреби, б) ситуації і в) процес вдоволення потреби або вирішення завдання. У разі виникнення одних і тих самих умов установка спроможна закріплюватися, і тоді створюється фіксована установка, яка звільняє свідомість людини від прийняття рішення діяти так, а не інакше.

Залежно від того, на який компонент діяльності спрямована установка, виділяють три рівні регуляції діяльності людини:

  • смислові установки, коли їх предметом стає мотивація діяльності;
  • цільові установки — усвідомлення продукту, який має бути створений внаслідок діяльності;
  • операційні установки — здатність здійснювати регуляцію діяльності відповідно до умов її виконання.

Функції установки, її ефекти і зміст розкриваються в саморегуляції діяльності:

  • по-перше, установка визначає сталий, послідовний, цілеспрямований процес здійснення дій, тобто є механізмом стабілізації, який зберігає їх спрямованість у безперервно змінних умовах діяльності;
  • по-друге, фіксована установка звільняє свідомість людини від необхідності приймати рішення і довільно контролювати дії в стандартних і відомих умовах;
  • по-третє, установка може стати фактором, що обумовлює інертність, задубілість, скутість дій, призводить до труднощів у пристосуванні до нових умов виконання діяльності.

Вітчизняна психологія розглядає механізми установки як вихідну позицію принципу цілісності психічного життя особистості, взаємозв’язку психічних процесів і властивостей, розвитку особистості в процесі навчання та виховання, соціальної зумовленості психічного життя людини.

Список використаної літератури

  1. Гиппенрейтер Ю. Б. Введение в общую психологию: Курс лекций. -М.: Изд-во Моск. ун-та, 1988.
  2. Загальна психологія / За ред. С. Д. Максименка. — К.: Форум, 2000.
  3. Ильясов И. И., Орехов Н. Н. О теории и практике в психологии // Вопр. психологии. — 1989. — № 4.
  4. Лурия А. Р. Эволюционное введение в психологию. — М.: Изд-во Моск. ун-та., 1975.
  5. Максименко С. Д. Основи генетичної психології: Навч. посібник. — К.: НПЦ «Перспектива», 1998.
  6. Максименко С. Д. Розвиток психіки в онтогенезі: [В 2 т.], Т. 2. Моделювання психологічних новоутворень. — К.: Форум, 2002
  7. Максименко С. Д. Розвиток психіки в онтогенезі: [В 2 т.], Т.1. Теоретико-методологічні проблеми генетичної психології. — К.: Форум, 2002.
  8. Немов Р. С. Психология. — М.: Просвещение, 1995.
  9. Общая психология / Под ред. А. В. Петровского. — М.: Просвещение, 1996.
  10. Общая психология / Под ред. С. Д. Максименко — М.: Рефл-бук; К.: Ваклер, 1999.
  11. Психология. Под.ред. Рудика П.А. М.,1974
  12. Русинов Ф. Менеджмент и самоменеджмент в системе рыночных отношений: Учеб. пособие / Федор Михайлович Русинов (ред.). — М. : ИНФРА-М, 1996. — 351с.
  13. Сухова И. М. Самоменеджмент студента: Практ. пособие для студ. и преподавателей — М. : АНМИ, 2001. — 92с.
  14. Шипунов В.Г., Кишкель Е.Н. Основы управленческой деятельности. М.: Смысл , 2000. – 359 с.
  15. Узнадзе Д.Н. Психологические исследования. М., 1966.