Вступ

Актуальність. Вже майже тисячу років,  Англія є монархією. На сьогоднішній день серед держав світу, що входять у число так званих «Великих держав», Великобританія є єдиним представником монархічної форми правління.

Але в тисячолітній історії монархічної Англії э короткий період, коли монархічна традиція перервалася. З 1649 по 1660 роки Англія була, чи, принаймні, вважалася, республікою, так званою “Співдружністю”. В зовнішньополітичних документах вона навіть іменувалася «Англійська республіка». Реально республіканське правління проіснувало лише чотири роки.

У 1953 році Олівер Кромвель, спираючи на армію,  розігнав парламент і з цього моменту в Англії фактично був установлений режим особистої військової диктатури Кромвеля.

Кромвель придумав для себе титул “Лорда-протектора” і наділив себе повноваженнями, що далеко перевершували ті, котрі мали англійські королі до революції. До кінця свого правління Кромвель домігся, що влада лорда-протектора стала спадкоємною. Однак у дійсності після смерті Кромвеля в  1658 р. “Протекторат”, (так називався створений Кромвелем уряд), проіснував менш двох років.

Незважаючи на короткий період республіканської влади в Англії,  немає жодної області історії Європи взагалі й історії Англії зокрема, через яку революція середини XVII століття не провела б глибоку борозну, що знаменує початок нової епохи всесвітньої історії.

Саме це визначає важливість і актуальність дослідження Протекторату О.Кромвеля в даний період.

Тема: «Протекторат Олівера Кромвеля».

Мета: охарактеризувати Протекторат Олівера Кромвеля, його проблеми та досягнення.

Завдання роботи:

—  показати початок політичної кар`єри  Олівера Кромвеля;

—  визначити передумови, етапи та особливості англійської буржуазної революції;

— розкрити конфлікт парламенту й армії та причини другої громадянської війни;

—  показати проголошення Республіки;

—  охарактеризувати сутність та основні ідеї Протекторату;

—   окреслити причини реставрація монархії.

1. Початок політичної кар`єри  Олівера Кромвеля

Великий англійський полководець, політик і дипломат Олівер Кромвель народився 25 квітня 1599 року в родині сера Генрі Кромвеля в Гентінгдоні, невеликому містечку однойменного графства. Сер Генрі в різний час обіймав посади мирового судді та міського бейліфа. Сім’я була пуританською, з традиційними й чітко встановленими правилами поведінки, з ідеалами ділового практицизму та глибокого переконання в тому, що кожен твій вчинок бачить Бог і до справ своїх треба ставитися як до молитви. Тон у родині задавала мати Олівера, у дівоцтві Елізабет Стюарт. Її вимоги до сина підкріплював і шкільний учитель майбутнього лорда-протектора королівства — Томас Бірд, відомий своєю книжкою «Театр божественних віддяк». Усе суще для Бірда втілювало боротьбу між Господом та дияволом, у якій «святі» (пуритани) билися на боці Бога й були переконані в перемозі, бо до неї їх вів Господь. І мати, і шкільний учитель сформували світогляд майбутнього великого політика й полководця: у різні періоди свого життя Олівер Кромвель завжди невтомно повторював своїм однодумцям і солдатам, що всі їхні перемоги — суть добра віддяка за «божу справу», яку вони захищають із Біблією й мечем у руках, а всі поразки їхніх ворогів — суть караюча відплата за те, що вони виступають проти «воїнів Бога» [9, с. 285].

Історик Грановський у своїх знаменитих «Лекціях по історії середньовіччя» писав про нього: «Кромвель не був людиною низького походження, належав до одного із самих знатних прізвищ; одержав відмінну освіту, з молодості відрізнявся похмурим і замисленим характером, який вів його до містицизму» [11, с. 233].

Закінчивши міську гімназію 1616 року, Олівер став студентом Сідней-Сассексу, найбільш пуританського з коледжів Кембриджа, але провчився там лише рік. Улітку 1617 року помер його батько, і хлопець мусив повернутися додому, аби допомагати матері господарювати: Олівер був єдиним чоловіком у родині, він мав шість сестер. Налагодивши господарство та впорядкувавши батьківську спадщину, Олівер у 20-літньому віці залишив рідне місто й поїхав до Лондона вивчати право, але де саме він навчався, історія замовчує. Зате відомо, що в серпні 1620 року він одружився зі старшою донькою багатого лондонського торговця хутрами й невдовзі разом із молодою дружиною повернувся до рідного міста. Там він прожив 11 років, протягом яких Елізабет народила йому семеро дітей, із яких вижили дві доньки та чотири сини.

Високі моральні підвалини сім’ї, порядність і чесність у веденні справ, непримиренність у справах релігії — усе це викликало повагу до Кромвелів, але їхнє матеріальне становище було жалюгідним. Олівер продав будинок і виїхав із родиною до містечка Сен-Айве в сусідньому Кембриджширі, проте й там їм велося нелегко. Та ось 1636 року помирає дядько Олівера Томас Стюарт, брат його матері. За заповітом дядька Олівер одержав чималий спадок, переїхав у містечко Ілі і став там одним із шанованих сквайрів у графстві. А коли 1640 року Карл І вирішив скликати новий парламент, Олівер Кромвель був одним із двох депутатів від Кембриджа в Палаті общин, а потім членом Палати общин у парламенті наступного скликання. Так розпочалася політична кар’єра Олівера Кромвеля [9, с. 286].

У сорокарічному віці Олівер мав вигляд типового сільського дворянина-пуританина: він носив скромний одяг темно-сірого кольору, білизну з простого полотна, а білий широкий комір сорочки випускав поверх лацканів піджака. Обличчя його було одутлим, м’ясистим, нижня губа випиралася вперед, і тому Олівер завів невеликі вуса, які приховували цей гандж. Темно-каштанове, трохи кучеряве волосся вільно спадало на білий пуританський комір. Голос його був різким, скрипучим і неприємним, але мова — лаконічною, логічною й пристрасною.

Одного разу рояліст сер Філіпп Уоррік запитав про нього одного з лідерів парламентської опозиції, Джона Гемпдена: «Хто цей неохайний сер?» Той відповів: «Ця «неохайна» людина, котру ви бачите перед нами, якщо ми, не дай Боже, дійдемо до розриву з королем… стане в ряд з найвидатнішими людьми Англії» [9, с. 287]. Уже потім, емігрувавши до Франції, сер Уоррік згадував про цю розмову у своїх мемуарах. А тоді, дивлячись на Кромвеля, який скрипучим голосом докоряв королівській адміністрації з трибуни Палати общин, сер Філіпп лише спантеличено стинув плечима.

Політичним противником Кромвеля був Карл І з династії Стюартів, син Іакова І й Анни, принцеси Датської, король Англії й Шотландії. В описуваний період англійської історії йому було 40 років; вони з Кромвелем були майже однолітками. Карл був одружений з принцесою Генрієттою, донькою французького короля Генріха ІV Наваррського. Він зайняв англійський престол лише 1616 року, після смерті двох старших братів, і відразу ж потрапив під вплив герцога Бекінгема (того самого, про якого так проникливо написав Александр Дюма в «Трьох мушкетерах») [11, с. 235]. Вплив цей був пагубним: із лагідного й покірного, богобоязливого юнака вийшов грубий, бундючний і зарозумілий король. Він ніколи не розумів ані придворних і воєначальників, з якими його зводила доля, ані головних поривань свого народу. Політиком і дипломатом він не був.

Його падіння почалося з вимог до першого скликаного ним 1625 року парламенту затвердити субсидії на війну з Іспанією. Парламент погодився дати 140.000 фунтів стерлінгів, але за умови запровадження нового «барильного податку», який істотно вдарив по сквайрах та йоменах. Не отримавши бажаного результату, Карл І розпустив парламент. Проте скликаний наступного, 1626 року, парламент насамперед зажадав суду над герцогом Бекінгемом. Король спробував захистити свого фаворита в Палаті лордів, але це не допомогло, і Карл І знову розпустив парламент [9, с. 289].

На час, про який ідеться, Карл І виявився в боргах, і був змушений знову звернутися до парламенту, без якого обходився 11 років. Саме тоді Олівер Кромвель уперше став депутатом. На першому ж засіданні Палата общин зажадала від короля звіту про зроблене в Англії за той час, поки він правив без парламенту. Тоді Карл І знову розпустив парламент, і обурення народу обернулося проти його адміністрації.

Слід повернутися до того часу, коли було створено й підписано «Велику Хартію Вільностей», про яку народні представники не згадували протягом усього правління династії Тюдорів. Відповідно до цього документа, стосунки короля і народу суворо регламентувалися: король піклувався про добробут народу, а народ присягав йому на вірність; та якщо король цього не робив, то народ міг через парламент притягти його до відповідальності.

1640 року представники розпущеного королем парламенту згадали про цей документ. Хочеш не хочеш, у листопаді Карлу І довелося знову скликати парламент, і знову в Палаті общин виявився Олівер Кромвель. На засіданні 11 листопада 1640 року він першим зажадав суду над графом Стреффордом. Лорд Стреффорд, глава королівської адміністрації в Північній Англії та Ірландії, а також королівський скарбник Уестон і архієпископ Лодд так облаштували свої справи, що народ вовком вив від непомірних податків. Крім того, таємний резидент Папи Римського під виглядом відлучення від церкви злісних неплатників податків розпочав гоніння на пуритан із метою реставрації католицизму в Англії; багато пуритан виїхало до північноамериканських колоній [9, с. 290].

Промову Кромвеля підтримали: Стреффорда й Лодда заарештували того самого дня й відправили до в’язниці. Пожертвувавши своїм міністром, король залишився сам, а парламент фактично захопив владу в столиці. У травні 1641 року, по завершенні слідства, лорду Стреффорду привселюдно відтяли голову.

Мине лише вісім років, і на цьому місці така ж сама доля спіткає й короля. А поки що парламент, набираючи силу, скасував усі сформовані королем незаконні трибунали, зокрема й «Зоряну палату», ухвалив закон, відповідно до якого час від розпуску попереднього парламенту до початку роботи нового не міг перевищувати трьох років, а король не мав права розпустити парламент без його згоди на це.

Терпіння Карла І вичерпалося, і в січні 1642 року, звинувативши трьох членів Палати общин у таємних зносинах із шотландцями, він зажадав їхнього арешту й навіть вирушив із почтом у Вестмінстер, де засідав парламент, аби особисто провести арешти. Але, як тоді сміялися обивателі, «пташки полетіли в Сіті». Король і його «військо» поспішили туди, але жителі цього району столиці, зібравшись натовпами на вулицях, оточили кортеж Карла І, а шерифи відмовилися виконати його наказ і розігнати людей. Король повернувся в палац, а депутати, що втекли в Сіті, знову зайняли свої місця в Палаті общин під охороною міських стражників [9, с. 291].

Король зібрав раду, на якій була присутня переважна більшість членів Палати лордів і кілька людей із Палати общин. На раді вирішили: король їде на північ країни, збирає війська й виступає проти своєї столиці та парламенту. Ввечері того самого дня Карл І, лорди та придворні залишили Тауер. Кортеж попрямував на Йорк. Настав 1642-й. 360 років тому Англія стояла на порозі громадянської війни.

2. Передумови, етапи та особливості англійської буржуазної революції

На початку XVII ст. економічний і політичний розвиток країни стримувався жорстокими середньовічними правилами й регламентаціями. Найбільш гостре невдоволення зумовила система так званих монополій. Тоді як англійська буржуазія виступала за вільну конкуренцію, монархи продовжували продавати патенти на виключне право виробництва і продаж різних товарів і виробів. Це щороку приносило короні великі доходи. На селі феодальні відносини обмежували можливість розпорядження земельною власністю.

Англійські ділові кола не влаштовувала зовнішня політика перших Стюартів, їхнє прагнення спиратись у своїй боротьбі з парламентом на католицьких монархів континентальної Європи. Яків І пішов на зближення зі старим колоніальним суперником Англії Іспанією, що викликало невдоволення купців і землевласників.

У 1625 р.на престол ступив Карл І. Він успадкував абсолютиські погляди батька, який відмовився визнавати за парламентом будь-які права. Однак тепер буржуазія і нове дворянство представляли вже значну силу, з якою монархові ставало дедалі важче боротись. У 1628 р. Карл І змушений скликати парламент. Парламент, зібравшись на засідання, подав королю “Петицію про право”, згідно з якою ніяких податків і зборів не можна було стягувати без згоди парламенту. Примусові позики, добровільні приношення і дари підданих королю оголошувались незаконними. Кримінальна відповідальність будь якої особи могла настати лише тоді, коли караність діяння була встановлена в законі, а покарання настало за вироком суду. Монарх втратив право діяти в обхід установленого порядку судочинства і звільняти від покарання осіб, винних у вчинені злочинів. Петиція обґрунтовувала вимоги палати общин посиланням на Хартію вольностей 1215 р. [2, с. 318]

Через рік палата общин рішуче заявила, що кожний, хто стане потурати папізму, хто введе податок без згоди парламенту або візьме участь в його стягненні, буде визнаний ворогом народу, королівства, зрадником вольностей Англії. Однак король не прислухався до цього попередження і систематично порушував прийнятий закон. У відповідь на протести парламенту король розпустив його і протягом 11 років правив одноосібно.

Безпосереднім поштовхом до початку англійської буржуазної революції стало шотландське повстання 1637-1638 рр., яке спалахнуло в результаті спроби англійського абсолютизму посилити контроль над Шотландією, яка зберігала повну автономію. Це повстання потягло за собою війну Шотландії з Англією [2, с. 319].

Перший етап революції. У квітні 1640 року Карл І з метою одержання грошей для ведення війни змушений був скликати парламент, але останній не затвердив нових податків. Крім того парламент зажадав покарати найбільш ненависних королівських чиновників, знищити надзвичайні суди і припинити зловживання, вчинені королем і його урядом за роки без парламентського правління.

Тоді Карл І 5 травня 1640 р. розпустив цей парламент, який увійшов в історію під назвою Короткого.

Почалася глибока політична криза, і до осені 1640 року становище короля стало критичним.

Зрозумівши, що без парламенту неможливо вийти з військової і політичної кризи, король в листопаді 1640 р. скликає новий парламент, який увійшов в історію під назвою Довгого парламенту, оскільки він проіснував до 1653 р. Довгий парламент відіграв значну роль у революції і став, власне, органом буржуазії і її спільника – нового дворянства в їх боротьбі з абсолютиським ладом [2, с. 320].

Довгий парламент, який був підтриманий більшістю народу Англії, повів новий наступ проти підвалин існуючого ладу. Незабаром король змушений був санкціонувати закон, відповідно до якого парламент не міг бути розпущений інакше як за власною постановою.

Так було нанесено ряд ударів по абсолютизмі і нова буржуазія домоглася обмеження королівської влади. Одночасно були ліквідовані Зоряна палата і Висока комісія. На цьому етапі була скасована абсолютна монархія і встановлена обмежена конституційна монархія.

У Довгому парламенті до липня 1641 р. було досить багато членів, які подальше продовження боротьби з королем вважали для себе небезпечним. Особливо це було видно із змісту тієї боротьби навколо обговорення так званої Великої Ремонстрації, яка була прийнята незначною більшістю в листопаді 1641р. У цьому обширному парламентському акті (204 статті) докладно перераховувалися всі зловживання королівської влади в період правління Карла І. Водночас Велика Ремонстоація містила також і ряд найважливіших положень, які визначали розвиток Англії по капіталістичному шляху: статті про свободу торгівлі і підприємницьку діяльність, про створення відповідального перед парламентом уряду, про реформу церкви. Ремонстрація означала визнання певної політичної рівноваги в країні. Тому корона вирішила перехопити ініціативу політики в свої руки, і Карл І видав декларацію про захист корони від парламенту і про збір армії [2, с. 321].

4 січня 1642 р. король прибув до парламенту у супроводі військ, щоб особисто заарештувати 5 найбільш впливових опозиціонерів. Це було сприйнято як порушення привілеїв парламенту. Переслідувані заховались під захистом лорда — мера Лондона і міщан. Після обміну деклараціями про обоюдне порушення прав, Карл І залишив столицю. В країні виникло двовладдя. Разом з королем Лондон залишили біля 100 членів парламенту, які стали засідати в Оксфорді.Розпочалась війна наказів, які розсипались на місця і короною, і парламентом. Об’єктивним виходом могла бути і стала перша громадянська війна в країні (1642 — 1646р.р.) [2, с. 322].

Король оселився в Йорку. Командувати військами він призначив свого небожа принца Руперта (Рупрехта). З усієї півночі Англії та з Шотландії до Карла стікалися добровольці. Його військо мало складатися з дворянського ополчення та найманих солдатів, для чого були потрібні кошти, а це, своєю чергою, потребувало зовнішніх позик, бо скарбниця залишилася в Лондоні. Деякі історики вважають, що Карлу довелося звернутися до єврейської общини в Іспанії, але документально це не підтверджено. Аби дати заставу під позику, король хотів закласти срібний посуд, який зберігався в столиці. Та Кромвель, сформувавши на власні кошти два волонтерських загони, узяв срібло під свою охорону — король втратив коштовностей на 20.000 фунтів стерлінгів.

Парламенту також були потрібні власні війська для захисту себе й Лондона. У березні 1642 року парламент видав ордонанс, відповідно до якого лорди-лейтенанти графств мали зібрати волонтерів, придатних для військової служби. 4 липня парламент заснував Комітет оборони, який очолив формування армії, а 12 липня видав постанову про створення армії. Головнокомандуючим призначили графа Ессекса [2, с. 323].

Початком громадянської війни в Англії вважають 22 серпня 1642 року: цього дня король Карл І підняв свій штандарт у Ноттінгемі. Це означало офіційне оголошення війни парламентові в Лондоні. 29 серпня Олівер Кромвель на свої кошти розпочав формування загону кавалерії на головній площі свого рідного міста Гентінгдона. У зверненні до волонтерів він сказав: якщо трапиться так, що король особисто виявиться у ворожих лавах, то він  повинен атакувати й розрядити в нього свій пістолет, як у будь-яку іншу людину. І якщо їм (солдатам) совість не дозволяє так вчинити, він не радить їм перебувати під його (Кромвеля) командуванням [3, с. 376].

9 вересня 1642 року першим виступило проти противника парламентське військо на 20 тис. рушниць і шабель. Командуючий, граф Ессекс, йшов повільно, не кваплячись. У Нортсемптоні його армія стала на відпочинок. Король, вирішивши скористатися цією млявістю, послав свої невеликі сили прямо на Лондон. Лише через майже два тижні парламентський командуючий зрозумів свою помилку й вирушив на Вустер, аби перехопити короля. Він наздогнав Карла на підступах до Оксфорда, біля висоти Еджхілл, 12 жовтня 1642 року [3, с. 377].

Королівські війська були краще озброєні, обстріляні, а головне — мали добре організовану кавалерію. Граф Ессекс втратив дорогою майже 6 тис. чоловік — дезертирів та хворих, сили ворогів були практично рівні — по 14 тис. солдатів та офіцерів. Обидва противники-англійці вишикували свої порядки однаково: у центрі була піхота, на флангах — кавалерія. Принц Руперт із королівською кавалерією атакував першим і зім’яв правий фланг графа Ессекса, але потім солдати захопилися переслідуванням суперника й почали грабувати обози. Королівська піхота залишилася без прикриття. Це побачив Олівер Кромвель, чий кінний загін прикривав лівий фланг піхоти. Він відразу ж ударив по відкритому правому флангу противника, потіснив піхоту і вдарив по тилу кавалерії Руперта. Парламентська піхота пішла в атаку. Здавалося б, удар кінного загону Кромвеля мав викликати рішучіші дії його військ, але цього не сталося. Королівська піхота отямилася, повернулася на свої позиції, вставила в рогатки аркебузи й дала залп по ворогу. Парламентська піхота відповіла, перестрілка тривала до самісінької ночі [3, с. 378].

Вранці 24 жовтня до Ессекса прийшло підкріплення, але він вирішив відступити, а герою минулого дня, Оліверу Кромвелю, висловив догану за самовільну атаку. Бойове хрещення показало, що парламентська кавалерія за всіма параметрами програє королівській.

На першому етапі війни перевага була на боці королівської армії, краще навченої і озброєної. Але в 1645 р. по парламентському біллю замість традиційної міліції (ополчення графств) створювалась постійна армія з єдиним командуванням, суворим дисциплінарним статутом.

Особливістю буржуазної революції в Англії було те, що буржуазія в союзі з новим дворянством (джентрі) боролася проти монархії, старої феодальної знаті і панівної церкви. У джентрі, що стали на шлях товарно-грошових відносин, було значно більше спільного з буржуазією, ніж з феодалами [3, с. 379].

Короля підтримували переважно економічно відсталі північні і західні графства, а також англіканська церква. За парламент стояли найбільш розвинені південно-східні та окремі промислові і торгові райони центру й півночі Англії.

Перша громадянська війна закінчилась поразкою короля і його полі-тичного оточення. Після декількох військових поразок королівської армії Карл І втік до своїх союзників шотландців, але ті за значний грошовий викуп видали його парламенту.

3. Конфлікт парламенту й армії: друга громадянська війна

Усе це час Кромвель зберігав за собою місце в парламенті і з’являвся там, як тільки представлялася можливість. У 1644 році він зіграв ключову роль у прийнятті Білля про самозречення, відповідно до якого члени парламенту, що займали командні посади в армії, повинні були піти з них, для того щоб в армію могла влитися нова кров. Це відкривало дорогу для призначення головнокомандуючим аполітичного Томаса Ферфакса [3, с. 380].

Олівер Кромвель, овіяний славою Еджхілла, виступив у Палаті общин. Він проаналізував дії армії парламенту, замовчавши при цьому помилки графа Ессекса. У цьому виявився ще один талант великого пуританина: він став політиком-дипломатом, вирішивши позбутися Ессекса та схожих на нього зовсім іншим шляхом — законним. Але першим необхідним кроком Кромвель вважав заміну кадрового складу армії й висловив ключову ідею: «Щоби боротися з людьми честі (такими тоді вважали дворян), ми повинні мати людей релігії (пуритан), а де їх знайти, я знаю…» [5, с. 408]

Таким чином.  Олівер Кромвель запропонував парламенту створити армію нового зразка — революційну регулярну класову армію, що ввійшла у світову військову історичну науку під назвою «Нова модель». Перед своїм виступом у Палаті общин Кромвель розмовляв про це з Гемпденом: «Ваші (парламентські) сили в основному складаються зі старих, немічних військових служак і п’яниць, а їхні (королівські) — із синів джентльменів та шанованих людей. Невже ви гадаєте, що душі цих низьких і підлих людей коли-небудь зможуть помірятися силами з джентльменами, котрі мають честь, мужність і рішучість?.. Ви повинні набрати людей такого духу, який змусив би їх поводитися по-джентльменському; інакше, я переконаний, вас знову розіб’ють» [5, с. 410].

Великий пуританин протиставив наснагу воїнів, котрі йдуть у бій за справедливу справу, «справу божу», — королівському воїнству, вихованому на лицарських, феодальних поняттях війни. Він наполягав на повному оновленні збройних формувань парламенту — особистого й командного складу, організації, структури та балансу родів зброї. Кромвель також вказав членам Палати общин на необхідність швидкої й ефективної перемоги, бо інакше народ, сили якого не безмежні, повернеться проти парламенту. Чітко, пункт за пунктом, висував він тези реформи парламентських збройних сил і фактографічно доводив необхідність якнайшвидшого їх впровадження.

Природно, командувати «божими воїнами» мають вихідці з того самого середовища, котрі здобули в ньому достатній авторитет. Але для цього необхідно було повністю зламати традиції добору офіцерського корпусу, які існували тоді в збройних силах усіх країн Європи й Азії. Традиційно офіцерський корпус формувався виключно з дворянського стану, а солдати — з найнижчого, і стосунки панів і рабів автоматично переносилися в збройні сили. Виняток становили лише найманці, для яких головним стимулом військової служби була плата. Така армія перемогти короля не могла.

Кромвель звернув увагу членів Палати общин на графства Східної Англії. Там із часів Річарда Левине Серце найчисельнішим прошарком сільської спільноти були волелюбні йомени-фрігольдери, що вважалися найзапеклішими прибічниками Реформації, антипапістами та ревними пуританами. При перших представниках династії Стюартів ці графства були осередком фундаментального кальвінізму. Ще тільки формуючи свою кінноту, Кромвель через посередників розшукував там «людей духу», «божих ратників». Посередниками Кромвеля були пуританські проповідники, один із яких, Річард Бакстер, залишив мемуари, в яких писав: «Він особливо переймався набором у свій загін релігійних людей. Ці люди мали більше розуміння, ніж звичайні солдати, і тому реальніше уявляли важливість і наслідки війни. Вони воювали не заради грошей, а в ім’я того, що вважали своєю метою, — громадського блага». Саме з цих людей, які виявили здатність вести за собою інших, Кромвель вирішив створити офіцерський корпус армії «Нова модель» [5, с. 414].

Проте Палата общин досі призначала офіцерами в свою армію військових професіоналів з-поміж своїх членів. Кромвель замислив зламати цю традицію, відкривши шлях своїм «божим людям». І це йому вдалося. 19 грудня 1644 року під враженням промов Кромвеля та його прибічників ухвалено «Білль про самозречення», відповідно до якого, члени парламенту не мали права обіймати військові посади. Першим кандидатом на вихід з армії був лорд Ессекс, другим — Олівер Кромвель. Проте коли солдати дізналися, що їхній улюблений полковник змушений їх залишити, вони послали петицію в парламент, і депутатам довелося як виняток просити полковника Кромвеля повернутися в армію. А решта офіцерів — членів парламенту з армії вийшли [3, с. 384].

Кромвель не применшував свої дарування, але протягом усього життя приписував перемоги Вседержителю. Саме властива Кромвелю найвищою мірою самостійна, глибоко особиста пуританська віра спонукала його підняти зброю проти короля і надихала в битвах. Коли полягав союз із шотландцями, по якому в обмін на допомогу в боротьбі з роялістами пресвітеріанство поширювалося на всю Англію, Кромвель обмовив гарантії волі віросповідання собі самому і своєму друзям-індепендентам. Але спочатку він надав право визначати майбутню форму державного устрою цивільним керівникам парламенту, здебільшого пресвітеріанам. Звідкіля призвав роялістів в Англії і Шотландії до нової громадянської війни, що розгорілася на початку 1648.

Позиції парламенту й армії на той час зблизилися. Поки Ферфакс розправлявся з роялістами на південно-сході Англії, Кромвель придушив повстання в Уельсу, а потім рушив на північ, щоб битися із шотландцями. Він одержав серію перемог над переважаючими силами шотландців і роялістів у Ланкаширі в серпні 1648 року (зокрема , у битві під Престогоні), що з’явилося його першим великим самостійним успіхом як полководця. Порушення королем і роялістами своїх клятв знову оживило крайні настрої в армії. Поки пресвітеріани в парламенті усе ще сподівалися дійти згоди з Карлом І, зять Кромвеля Генрі Айртон (1611-1651) очолив рух, метою якого були покарання короля і скинення монархії. 6 грудня 1648 південна армія зробила «чищення» палати громад від пресвітеріан (т.зв. Прайдова чищення) і зажадала суду над королем [3, с. 385].

Осінь цього року Кромвель присвятив переслідуванню відступаючого ворога, поки не вступив в Единбург. Без видимих приводів він затримався на півночі, але Ферфакс нарешті відкликав його в Лондон.

Кромвель не знав, яку позицію йому варто зайняти по політичних питаннях. Після повернення він схвалив «чищення» і забезпечив доставку Карла І під стражів на суд. Оскільки Ферфакс відсторонився від яких би то ні було політичних рішень, Кромвель був змушений узяти всю повноту відповідальності на себе. Він розумів, що суд над королем завершиться винесенням смертного вироку. Але, один раз прийнявши рішення, Кромвель діяв нещадно, і в значній мірі саме його зусиллями судовий процес був доведений до кінця: короля присудили до страти. 30 січня на очах у безмовної юрби, що зібралася перед палацом Уайтхолл, Карл І був обезголовлений [3, с. 386].

4. Проголошення Республіки

Перемога в першій громадянській війні і поразка монархії стимулювали обособлення різних ідейних і політичних течій в колах парламентських прихильників.

Основна боротьба розгорнулася між групами так званих пресвітеріан і індепендентів.

Пресвітеріани виражали інтереси крупної торгово-фінансової буржуазії і верхів дворянства. Вони стояли за конституційну монархію, реформу церкви, примирення з королем і негайне закінчення революції.

Індепенденти спирались на торгову і промислову буржуазію, середнє дворянство (джентрі). Вони були прихильниками енергійного ведення війни, більш радикальної церковної реформи, а також деяких політичних і соціальних реформ, що забезпечували їм спочатку підтримку з боку не лише дрібної буржуазії, заможного і середнього селянства, але, навіть, частини сільської і міської бідноти.

І якщо в пресвітеріан була більшість у парламенті, то в індепендентів — підтримка армії на чолі з Кромвелем.

Після визволення 24 червня 1646 року Оксфорда парламентськими військами король рушив до Шотландії, плекаючи надію схилити місцевих графів на свій бік. Але резиденти Кромвеля не дрімали, і в грудні 1646 року між шотландськими воєначальниками та Кромвелем було досягнуто домовленості: парламент виплачує 400. 000 фунтів стерлінгів (гроші, яких король не заплатив шотландським найманцям за участь у війні проти парламенту), а вони, своєю чергою, передають Карла I парламентові. У січні 1647 року зрада здійснилася. Під ескортом «залізнобоких» король попрямував у замок Холденбі. На всьому шляху від кордонів Шотландії й до замку дзвонили дзвони, роялісти проголошували: «Боже, бережи короля!» Життя знатного бранця було дуже комфортним — на видатки парламент не зважав, бо був не проти затіяти з Карлом І переговори і виторгувати собі привілеї, а тут ще й Ірландію охопило повстання [13, с. 260].

В результаті дій індепендентської армії її керівники влітку 1647 р. здобули перемогу над пресвітеріанами Довгого парламенту і створили в палаті общин індепендентську більшість.

Розбіжності між різними течіями парламентської більшості наростали і весною 1648 р. спалахнула Друга громадянська війна. На захист монархії піднялись головним чином шотландські аристократи – пресвітеріани, їх підтримав флот. Армія Кромвеля придушила виступи, вступила в Лондон і підтримала організований Радою офіцерів розгон монархічно налаштованих членів парламенту (близько 140). Після цього парламент став по суті знаряддям індепендентської диктатури [13, с. 261].

Кульмінацією революції став організований по рішенню парламенту суд над королем Карлом І (січень 1649 р.). В склад суду – першого у світовій історії суду нації над короною — були включені до 150 правників і членів парламенту. Судовий розгляд тривав 5 днів. В результаті Карл І був визнаний “тираном, зрадником, вбивцею і ворогом держави” [13, с. 261]. Під тиском армії і в результаті політичних змін в країні, що відбувались паралельно процесу суд виніс смертний вирок. 30 січня 1649 р. в присутності багаточисельного натовпу на лондонській торговій площі Карлу І відрубали голову.

Другий етап революції. Страта короля стала заключним, формально – юридичним завершенням встановлення в Англії республіки. Слідом за процесом Палата общин 19 березня 1649р. прийняла постанову про ліквідацію палати лордів – верхньої палати парламенту члени якої не підтримали ідею суду над королем.

Акт від 17 березня 1649 р. скасував королівську владу “як марну, тяжку і небезпечну для свободи, безпеки й інтересів англійської нації” [13, с. 262].

19 травня 1649 Англія була проголошена Республікою (Commonwealth). Кромвель став членом Державної ради, а потім його головою.

Верховним органом влади в Англійській республіці став парламент, що складався з однієї Палати общин. В Постанові про оголошення себе вищою владою в державі (4 січня 1649р.) Палата общин проголосила:

• визнання народного суверенітету як основи всякої влади,
• представницьку і виборчу від общин організацію вищої влади,
• законодавчі необмежені повноваження представників общин [14, с. 195].

Парламент зосередив у себе практично всю повноту державної влади, включаючи організацію урядової влади, адміністрацію, керівництво армією і вищий судовий контроль.

Тим часом роялісти установили контроль над більшістю Ірландії, що вони сподівалися використовувати як базу для вторгнення в Англію. Кромвеля переконали прийняти командування експедиційною армією, що висадилася в Дубліні 15 серпня 1649, а потім направився на північ і осадив Дроєду. 10-11 вересня англійці взяли місто штурмом і перебили майже весь гарнізон, що капітулював [14, с. 195].

Пізніше Кромвель писав, що це масове убивство було «справедливим Божим судом над жалюгідними варварами». Різанина в Дроєді спонукала деякі інші гарнізони здатися. У жовтні був зломлений опір гарнізону Уексфорда, після чого масова екзекуція пройшла і тут. Під кінець року Кромвель контролював значну частину східного узбережжя Ірландії, а на початку 1650 повів армію вглиб острова, розоряти країну і винищуючи населення без розходження віку і підлоги. До того моменту, коли Кромвеля відкликали в Лондон, велика частина Ірландії була спустошена [14, с. 196].

Починаючи з 1651 року усі земельні володіння ірландців були конфісковані, їм залишили лише марну і незасвоєну область Коннахт, куди і зганяли основну частину населення, прирікаючи його на смерть від голоду й епідемій.

Тепер було необхідно, щоб цю владу визнали легітимною в Європі й Азії. І передусім ті країни, де панувала некатолицька конфесія. Знаючи про війну проти католицизму, яку вів український гетьман Богдан Хмельницький, Кромвель із пильною увагою стежив за лондонською пресою, де публікувалися звіти про бойові дії, починаючи з битви під Жовтими Водами в травні 1648 року. Пуританська Англія з повагою й увагою стежила за боротьбою православ’я з Папою Римським, який підтримував Річ Посполиту і матеріально, і морально. Мало того, 1649 року Олівер Кромвель, тоді ще генерал-лейтенант армії парламенту, звернувся з особистим посланням до українського гетьмана, так його титулуючи: «Богдан Хмельницький, Божою милістю генералісимус війська та стародавньої грецької релігії і церкви, владар усіх запорізьких козаків, пострах і нищитель польської шляхти, завойовник фортець, переслідувач язичників, антихриста й іудеїв…» З огляду на такий титул, можна з достатньою достовірністю припустити: Олівер Кромвель вбачав у Богдані Хмельницькому не лише свого потенційного союзника, а й споріднену душу [3, с. 385].

Ставши лордом-протектором, Кромвель 1657 року послав у Бранденбург свого особистого представника, генерал-комісара Джеферсона. Генерал мав дістатися до України і встановити зв’язок із Хмельницьким. У той час Олівер Кромвель хотів реалізувати ідею Великої антигабсбурзької, антиримської і антиконтрреформаційної коаліції, до якої на сході мали ввійти Московське царство й Військо Запорізьке, а на півночі — Шведське королівство. Проте Московське царство тим часом вплуталося у війну зі шведським королем, що і врятувало Річ Посполиту від цілковитого знищення.

Сучасники обох великих людей свого часу порівнювали їх. Так, Шевальє в передмові до книги «Історія війн козаків проти Польщі» назвав Хмельницького козацьким Кромвелем.

Жан Лоре в газеті «Історична муза» писав про «двох найвищих бунтівників», як їх називали при французькому королівському дворі. Польський історик Леопольд Кубала писав: «Чужоземці порівнювали Хмельницького з Кромвелем, бо це порівняння напрошувалося саме собою, особливо в ті роки, коли обидва вони привертали до себе виняткову увагу на Заході та Сході» [5, с. 419].

5. Встановлення Протекторату

Неприємності Республіці обіцяла і Шотландія, де пресвітеріани прийшли до угоди з Карлом ІІ, старшим сином Карла І, і проголосили його королем. Не бажаючи вторгатися в Шотландію, генерал Ферфакс подав у відставку, і 25 червня 1650 посаду головнокомандуючого було запропоновано зайняти Кромвелю. Англійська армія перетнула шотландську границу 22 липня 1650, але спочатку не змогла домогтися скільки-небудь помітного успіху, оскільки супротивник обрав оборонну тактику. Як і під час ірландської кампанії, сухопутні війська підтримував флот, якому Кромвель надавав великого значення. Незважаючи на те що його армія була відрізана від англійських баз, 3 вересня 1650 він здобув велику перемогу при Данбарі (до сходу від Единбурга). Узимку Кромвель важко занедужав, і армія стояла без руху до літа, коли він за допомогою вдалих маневрів перехитрив шотландців. Останні зволіли не ставити під погрозу свої комунікаційні лінії, а пішли за юним Карлом ІІ в Англію, і тут при Вустері 3 вересня 1651 Кромвель їх оточив і розбив. Коли він повернувся в Лондон, його зустрічали як героя [4, с. 174].

Вища виконавча влада передавалась Державній раді (створена 7 листопада 1969 р.) із 41 члена. Члени ради вибирались парламентом на 1 рік з числа військових, юристів, вчених. Формально Раді належали тільки повноваження по виконанню рішень парламенту. Фактично ж в ній і в її комітетах зосереджувалась урядова влада. Таке перерозподілення повноважень від парламенту до урядових інститутів також було своєрідною рисою нової республіки.

Політична система влади була нестабільною. В складі Довгого парламенту після 1649 р. залишалось близько 80 депутатів. Більшість з них були одночасно членами Державної ради і Ради армії. Надзвичайно виросли авторитет і особиста військова влада О.Кромвеля. В цих умовах організація влади виявляла очевидне тяжіння до військово — диктаторського режиму і одноособової влади [4, с. 175].

Третій етап революції. В 1650р. Кромвель замінив Ферфакса на посаді генерала армії, що ще більше зміцнило його позиції серед офіцерів. 20 квітня 1653р., спираючись на підтримку армії Олівер Кромвель розігнав так зване “охвістя” Довгого парламенту (усього 50 депутатів). Ця подія була початком встановлення військової диктатури [4, с. 175].

Новий державний лад був юридично закріплений Конституцією від 13 грудня 1653р. під назвою “Знаряддя управління”, яку запропонувала Державна рада, а затвердила Рада армії [4, с. 175].

“Знаряддя управління” встановлювало зовні республіканську, а по суті диктаторську систему влади. Законодавча влада “вільної держави Англії, Шотландії і Ірландії” зосереджувалась в подвійному інституті — парламенті і заново заснованому лорді – протекторі. Парламенту належали виключні повноваження змінювати, призупиняти, вводити нові закони, встановлювати податки. Парламент повинен був скликатись регулярно (раз в 3 роки) і самостійно, не можна було розпускати його раніше ніж після 5 місяців його роботи. Право обирати депутатів до нього надавалось особам, які володіли майном вартістю 200 фунтів стерлінгів і яким виповнився 21 рік. Парламент повинен був складатись не менш ніж із 60 членів, “відомих своєю чесністю, богобоязливих і доброї поведінки” [4, с. 176].

Поруч із парламентом засновувалась влада лорда — протектора. Вибори на цю посаду проводились Державною радою (членів якої у кількості 15 чоловік обирав парламент). Лорд — протектор мав право затверджувати чи відхиляти закони парламенту. Він користувався практично необмеженою владою у справах управління. Протектор вважався головнокомандуючим армією, йому повністю належали права в сфері зовнішньої політики. Від його імені проводились всі призначення посадових осіб. Тільки призначення вищих посадових осіб вимагали згоди парламенту чи Ради.

Особливою статтею конституції повноваження лорда — протектора довічно закріплювались за О.Кромвелем.

Прийняття конституції і переобладнання верхів політичної системи не ліквідували протиріч між суспільством і індепендентським керівництвом. Під натиском генералітету принципи військової організації були перенесені на адміністративно – територіальний устрій. Літом 1655 р. країна була поділена на 11 військових округів на чолі з генерал – майорами (тобто старшими генералами). Намісники були як би протекторами в мініатюрі і наділялись значними повноваженнями [4, с. 177].

22 травня 1657р. Кромвель одержав право самому призначати собі наступника. Одночасно відновлювалась Палата лордів (63 лорди).

Режим протекторату був тісно пов’язаний з особою і авторитетом Кромвеля. Як тільки він помер (3 вересня 1658р.), режим потрапив в тяжкий кризовий стан безвладдя. Призначений наступником батька Річард Кромвель не зміг втримати владу і в 1659 р. його змусили відректися від звання і відновити умовну республіку. Громадське невдоволення режимом індепендентів і безвладною республікою одночасно стало настільки значним, що питання про відновлення монархії і історичної конституції в країні стало предметом практичної політики [4, с. 177].

П’ять літ життя, що залишилися, Кромвель керував країною як лорд-протектор, іноді прибігаючи до допомоги парламенту, іноді обходячи без нього. Але, подібно королям колишніх часів, він незмінно залежав від консультацій і підтримки Державної ради (пізніше названого Таємною радою). Перша сесія парламенту протекторату (3 вересня 1654 — 22 січня 1655) була стурбована скоріше переглядом конституції, чим розробкою і прийняттям нових законів. Розбіжності між лордом-протектором і парламентом оживили надії роялістів на успіх. 22 січня 1655 Кромвель розпустив парламент, а в березні 1655 спалахнуло роялістське повстання. І хоча воно було негайно подавлене, лорд-протектор визнав за необхідне розділити країну на 10 округів, на чолі яких поставив генерал-майорів [4, с. 178].

Тим часом Англія виявився втягнутою у нову війну, цього разу з Іспанією (жовтень 1655), і Кромвель був змушений скликати новий парламент, щоб затвердити військові витрати. 17 вересня 1656 пройшло перше засідання другого парламенту протекторату, де Кромвель знову зштовхнувся із серйозною опозицією, особливо з боку затятих республіканців, що заперечували проти самої ідеї протекторату. У результаті парламент був підданий «чищенню», з нього були вилучені 160 членів, багато хто з який відмовилися присягнути на вірність режиму. Ті, хто залишився, в основному співробітничали з Кромвелем і Державною радою, хоча і виступали проти системи місцевого керування за допомогою генерал-майорів. Тоді ж група правознавців і цивільних лідерів запропонувала замінити військову диктатуру конституційною монархією (королем повинний був стати Кромвель) і створити державну пуританську церкву [4, с. 179].

Кромвель змушений був відмовитися від пропозиції, оскільки ця ідея зустріла неприйняття його старих армійських друзів і соратників. Проте була прийнята нова конституція, по якій відновлювалася палата лордів; у палату громад допускалися всі, крім явних роялістів; місце Державної ради зайняла Таємна раду; крім того, уводилися деякі обмеження влади лорда-протектора і свободи совісті. Нова конституція, відома за назвою «Покірніша петиція і рада» набрала сили в червні 1657 року (прийнята 25 травня 1657). Була сформована верхня палата, однак у палату громад увійшли тепер раніше виключені члени парламенту, і в той же час її залишили друзі Кромвеля, призначені їм членами палати лордів. Тому вже в червні 1658 палата громад перетворилася в арену нападок на лорда-протектора з боку республіканців, що виступали за скасування нової конституції. Цього разу Кромвель не зумів стримати гніву і, переконаний, що за новим конфліктом піде вторгнення роялістів, 4 лютого 1658 року розпустив парламент [4, с. 180].

Останні кілька місяців життя Кромвель правил без парламенту. Війна проти Іспанії, що велася в союзі з Францією, була виграна фактично за рахунок перемог на море. У грудні 1654 у Вест-Індію була послана військова експедиція, у травні 1655 вона опанувала Ямайкою. Кромвель зробив усе для того, щоб перетворити острів у процвітаючу колонію. Це був єдиний істотний підсумок його проекту заморської «протестантської імперії» [4, с. 181]. Утім, у 1658 він одержав від французів порт Дюнкерк — на подяку за підтримку Франції проти Іспанії. Після висновку мирного договору з Голландією в 1654 початки розвиватися зовнішня торгівля. Кромвель боровся з фанатичними пуританами за справжню волю християнських віросповідань, яка б дозволяла членам єпископальної і Римсько-католицької церкви проводити богослужіння в приватних будинках. Він дозволив оселитися в Англії євреям, вигнаним ще Едуардом І, призначив гідних суддів і призвав своїх радників-юристів до реформи законодавства і більш дешевій судовій системі. Кромвель сприяв розвитку утворення, якийсь час був канцлером (номінальним главою) Оксфордского університету і допоміг заснувати коледж у Даремне [4, с. 182].

Однак мир у країні спочивав лише на авторитеті і моці його особистості, а також на підтримці армії: Кромвель повинний був бороти як зі змовниками-республіканцями, так і з непримиренними роялістами і зовнішніми ворогами. Він помер від малярії в Лондоні 3 вересня 1658 року. Перед смертю Кромвель назвав спадкоємцем свого сина Ричарда.

Парламент і генерал-лейтенант Джордж Монк допомогли синові страченого короля, Карлу II, зайняти батьківський трон. Парламент скасував «Білль скасування монархії» й відновив Палату лордів. У квітні 1660 року Монк розпочав таємні переговори з принцом Карлом Стюартом, а 25 травня Карл висадився в Дуврі й 29 травня урочисто в’їхав у Лондон. 30 січня 1661-го, у річницю страти батька, Карл II наказав витягти тіло Кромвеля з могили, повісити його, потім відтяти голову й виставити у Вестмінстерському палаці «на огляд». Обезголовлений труп закопали під шибеницею.

6. Реставрація монархії

В пошуках стабільності виходом стало представлятись повернення на престол династії Стюартів (спадкоємець престолу Карл ІІ знаходився у Франції). Відіграли свою роль і протиріччя в вищому військовому керівництві.

В цих умовах воєначальник і намісник одного з найбільших шотландських військових округів генерал Монк здійснив державний переворот. Його війська вступили в Лондон для здійснення політичного контролю над владою, а генерал попередньо встановив контакт з спадкоємцем престолу.

Парламентський конвент (в склад якого ввійшли і лорди) прийняв рішення про відновлення монархії, запрошення Карла ІІ і про пожалування йому прибутків замість конфіскованих в революцію володінь. Згідно постанови конвенту (25 квітня 1660 р.) республіканський лад і парламентське єдиновладдя в Англії знищувались: “По стародавніх основних законах королівська влада в ньому належить і повинна належати королю, лордам і общинам”. У травні 1660р. Карл ІІ висадився в Англії і в‘їхав у столицю. Монархія була відновлена [13, с. 394].

Ще до відновлення монархії Карл ІІ підписав своєрідні гарантії своєї майбутньої політики у вигляді Бредської декларації 1660 р. Корона гарантувала повне і загальне прощення всім хто на протязі 40 днів визнає новий порядок (якщо тільки не буде особливих рішень парламенту), свободу совісті в країні, а також те що спори з приводу конфіскованого в революцію майна будуть вирішуватись не інакша як із згоди парламенту. Юридично декларація поклала початок конституції нової монархії, в якій корона вже не була головною частиною парламенту, а визнавала його верховенство і право на політичні прерогативи. Король підтвердив значення Великої Хартії вольностей 1215 р., Петиції про право 1628 р. і Великої ремонстрації 1641 р.

Практична політика нової монархії пішла цілком закономірно – по іншому напрямку. Незважаючи на гарантії прощення, був проведений суд над уцілівшими учасниками процесу над Карлом І який виніс 29 смертних вироків. Тіла головних антироялістів – Кромвеля, Айртона та ін. – були викопані із могил і підвішені. Були відновлені основи англіканської церкви [13, с. 395].

Висновки

На початку Англійської громадянської війни Кромвель почав свою військову кар’єру, очоливши кавалерійський загін з 60 вершників, відомий як «Залізнобока кавалерія», який став основою його армії нової моделі. Лідерство Кромвеля в битві при Марстон-Муре (1644) привело його до великого знесення. Кромвель виявився талановитим полководцем. Його війська брали перемоги одну по одній над прибічниками короля, саме армія Кромвеля вщент розбила Карла I в вирішальному бої при Незбі 14 червня 1645 року.

Як лідер парламентської коаліції та командир армії Нової моделі (також відомої, як «круглоголові»), Кромвель переміг короля Карла I, поклавши край домаганням монарха до абсолютної влади. Олівер Кромвель, отримавши певні повноваження, скасував верхню палату парламенту та призначив раду зі своїх бойових соратників-протестантів. За нового лідера, Олівера Кромвеля, було прийнято такі поправки: були заборонені дуелі у армії, дозволявся цивільний шлюб, все королівське майно передавалося до державної скарбниці. Кромвель також мав титул генералісимуса. Проте, взявши владу до рук (отримавши новий титул лорд-протектора), Кромвель почав наводити суворий порядок, встановлювати свою диктатуру. Він жорстоко придушив повстання у Ірландії та Шотландії, розділив країну на 12 військових губернаторств на чолі з підзвітними йому генерал-майорами, ввів охорону головних доріг, налагодив систему оподаткування. Гроші на фінансування перетворень були стягнути з переможених прибічників короля.

Під час свого правління Олівер Кромвель уклав мир із Данією, Швецією, Голландією, Францією, Португалією. Він продовжив війну з давнім ворогом Англії — Іспанією. Послідовністю та непорушністю Кромвель домігся того, що у Європі шанували й Англію і його главу — лорд-протектора. Після встановлення у країні порядку, Кромвель дозволив обрати парламент. Олівер Кромвель відмовився прийняти корону і був визнаний гідним самим призначити наступника, нового короля.

До самої смерті Кромвель мав популярність у народі, зокрема завдяки іміджу «народного» політика на противагу респектабельним дворянам та королю. Особливе значення мала така риса Кромвеля як абсолютна непідкупність. Також важливо відзначити, що Кромвель постійно знаходився під охороною (існувало кілька підрозділів, постійно змінюваних одне одним за графіком чергування) і найчастіше змінював місця нічлігу.

При Кромвелі Англія залишалася республікою. Після його смерті лорд-протектором став його старший син Ричард, а самого Олівера поховали із надзвичайною пишністю. Але саме тоді в країні почався справжній хаос: сваволя чиновників і заворушення — оскільки влада була зосереджена серед військових людей. Депутати побоювалися перспектив такого становища у країни й швидко закликали на трон сина недавно страченого ними короля Карла I — Карла II. Після цього тіло Кромвеля викопали із могили і стратили на шибениці, як державного зрадника.

Список використаних джерел

1. Борисевич М. М. История государства и права зарубежных стран: Краткий учебный курс. — М. : Юриспруденция, 2001. — 344, с.
2. Бостан Л. М.Історія держави і права зарубіжних країн: Навчальний посібник . — К.: Центр навчальної літератури, 2004. — 671 с.
3. Глиняний В. П. Історія держави і права зарубіжних країн: Навч. посібник. — К.: Істина, 2005. — 767, с.
4. Історія держави і права зарубіжних країн: Навчальний посібник /О. М. Джужа, В. С. Калиновський, Т. А. Третьякова та ін.; За заг. ред. О. М. Джужи. — 2-ге вид., переробл. і доп. — К. : Атіка, 2005. — 255, с.
5. Історія держави і права зарубіжних країн: Хрестоматія. — К. : Видавничий дім, 2002. — 714 с.
6. История государства и права зарубежных стран: учебник : в 2 т. / ред. Н. А. Крашенинникова. — 3-е изд., перераб. и доп. — М. : НОРМА, 2009 —        Т. 1. — 815, с.
7. Макарчук В. С. Загальна історія держави і права зарубіжних країн : Навчальний посібник. — К. : Атіка, 2006. — 679, с.
8. Основи правознавства: Навчальний посібник. — К. : Алерта, 2005. — 377 с.
9. Рубаник В. Є. Лекції з історії держави та права зарубіжних країн: Навч. посібник. — Х. : Консум, 2003. — 527 с.
10. Страхов М. М. Історія держави і права зарубіжних країн: Підручник. — Х. : Право, 2001. — 415, с.
11. Прудников М. Н. История государства и права зарубежных стран: учеб. для студ. вузов. — М. : ЮНИТИ, 2009. — 543, с.
12. Теорія держави і права. Академічний курс: Підручник. — К. : Юрінком Інтер, 2006. – 685. — с.
13. Хома Н. М. Історія держави і права зарубіжних країн : Навчальний посібник . — Львів : Новий Світ-2000, 2007. — 474, с.
14. Шевченко О. О. Історія держави і права зарубіжних країн : Навч. посібник для студ. юрид. вузів та фак.. — К. : Вентурі, 1997. — 303 с.